Текст книги "Скеля Дельфін"
Автор книги: Вадим Собко
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
Розділ п’ятий
На лавці перед ворітьми сиділи і Мирно розмовляли два водолази. Вірніше, один розповідав, а другий слухав.
Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил.
А слухач, Степан Тимофійович Огрінчук, людина ще не стара, але теж здоровий і теж з обвітреним обличчям і чорними вусами, схожими на пучки голок, порівняно недавно перевівся в це місто з іншого чорноморського порту. Він подружився з Кравченком і завжди з цікавістю і повагою слухав розповіді старшого товариша.
Зараз розмова в них зайшла про громадянську війну і старик згадав, як з міста тікали білі, коли Червона Армія їх так товкла, що вони ледве добрались до моря.
Вітер налетів з степу, Смеркало. Старик розповідав не поспішаючи, розважливо:
– Крейсери й лінкори на рейді стоять, – говорив сивоусий, – французькі, англійські, німецькі і ще чортзна-які. Орудія на місто понаводили, а з кожної пушки людиною стріляти можна. У городі тиша, анічичирк, поховалися всі, як щури в трюмі. Ніхто й на вулицю не виходить. А за Графським молом баржа стоїть. І от туди кожну тобі ніч везуть кого-небудь з контррозвідки. Ну, а хто вже на баржу попав, тому каюк і похорон за першим розрядом А в городі полковник Тимашов ловить правого й винуватого. Усіх більшовиками називає, і суд у нього скорий: на баржу, колосники до ніг – і кінець. Піднятися б усім народом, зібрати б усіх матросів і водолазів, придавити б Тимашова до нігтя, він і не писнув би, бо в місті війська немає, тільки юнкери жовтороті бігають. Та що ж ти зробиш, коли пушки просто на місто направлені з усіх кораблів…
Чоловік сплюнув на траву, кілька секунд посидів, немов пригадуючи, потім дістав з кишені гумовий кисет з махоркою, витяг з-за пояса маленьку люльку, набив її, закурив і ще раз сплюнув. Пахкаючи й випускаючи густі клубки диму, він продовжував оповідання:
– Ну, я теж дома сиджу, чого ж мені на вулицю витикатися, просто до Тимашова в лапи, коли мене все місто знає. Коли якось бачу: йдуть до мене дорогі гості, В погонах, При зброї, морди блищать.
Я не дуже боязкий, а тоді серце так і тьохнуло. Поведуть мене, думаю, на баржу і згадають мені все – і партизанський загін, і пристава вбитого. Кинувся я до вікна, тікати хотів, а вони й там свого поставили.
Ну, думаю, кінець мені. Входить у кімнату такий шпінгалет у чині поручика і каже мені ввічливо так, ще й руку до козирка прикладає:
– Полковник Тимашов просять вас завітати до них у гості, так що я прошу вас іти разом з нами.
Що за чорт, думаю. Чого це вони такі ввічливі зробились, просто немов і справді в гості кличуть. Бачу я, що від такого гостювання мені, мабуть, не одкрутитися, і кажу:
– Ну, що ж. Ходімте, коли полковник за мною так скучив.
А поручик сердиться:
– Прошу не сміятися й не глузувати, – каже. – йдеться про репутацію нашої білої армії.
Що за чорт, думаю, чого він від мене хоче? Проте нічого не вдієш, Йду до полковника. А вони зі мною поруч ідуть, револьверів не виймають, так що я зрозуміти ніяк не можу, заарештований я, чи й справді в гості йду.
Ну, приходимо ми в контррозвідку. Вартові, пропуски, все чин чином, і проводять мене зразу й просто до полковника. Я тільки входжу, а він уже з-за столу підвівся й назустріч мені йде.
– А, – каже, – Матвію Петровичу, я вже вас давно чекаю. Сідайте, будь ласка.
Подивився я на нього, на ката всього міста нашого – такий непоказний, бліденький, у пенсне, ще й лисіти починає. Гак подивитися на нього – ангельської доброти чоловік, а скільки людей, собака, на той світ відправив.
– Ми від вас чекаємо великої послуги, Матвію Петровичу, – каже полковник, коли я вже сів і сигару його курив, – великої послуги. Бачите, – каже він і штору на вікні відкриває, – ондечки на рейді біля Графського молу крейсер «Галіфакс» стоїть.
Подивився я у вікно. Море синє таке, так мені на волю захотілося, бо хоч і не арештований я, а все ж душно мені з полковником, Бачу, стоїть «Галіфакс», Крейсер тритрубний, і всі дванадцять гармат на місто націлені.
А трохи ліворуч від нього – баржа стоїть, тюрма найстрашніша.
– Так от, Матвію Петровичу, вчора з крейсера «Галіфакс» одного мертвого матроса в море скинули з гирями на ногах. Так треба нам того матроса знову дістати. Поспішили поховати його. А коли ви, Матвію Петровичу, не згодитеся, – каже полковник і усміхається, а усмішка така приємна, немов він мені подарунок дає, – а коли не згодитеся, то доведеться вам за тим матросом на дно моря пройти, тільки вже з гирками на ногах.
Подивився я на крейсер, а там же біля нього – глибина. Ніхто туди ніколи ні раніше, ні тепер не лазив. Проте нічого не вдієш, хоч самому лізти, хоч тебе туди спустять – однаково весело.
– Що ж, – кажу, – готуйте водолазний баркас, і костюм, і скафандр де-небудь новий діставайте, щоб усе справно було, бо вмирати мені неохота на дні морському, а матроса вашого я вам дістану.
Мало щось було в мене охоти туди лізти, ну, та вони мене про охоту не питали. Живо баркас спорядили, все, як з-під землі взялося, і поїхали ми з тим самим поручиком до крейсера, де матроса треба було шукати. Стали. Погода така хороша, зюйд-вест надвечір затихає, місто лежить переді мною, наче вимерле, тиша така.
На баркасі двоє матросів з «Галіфакса», ні чорта по-нашому не розуміють, та. видно, водолазне діло знають: біля скафандра і насосів орудують добре. Тільки щось помічаю я – настрій у них неважний. Мовчать, похмурі, і не всміхнеться один до одного.
– Ну, – кажу, – держіться, хлопці. Бережіть нерви і не хвилюйтеся. Дістанемо зараз з дна морського вашого братчика.
Мовчать, ані пари з уст. Тільки поручик на мене прикрикнув, щоб я не дуже базікав. Ну, я й замовк.
Спорядили мене спускатися, все чин чином, і пішов я вниз.
Там глибоко, спускаюсь собі помаленьку, а течія мене потроху зносить убік; знаєш, там, біля Графського молу, підводна течія, де джерела. Де ж тут їхнього матроса шукати, думаю, коли його занесло, мабуть, хтозна куди. І от стаю на дно, став, озирнувся, глянув і аж похолов увесь: стоїть біля мене жінка, до ніг її важке каміння прив’язане, очі випнулись, волосся розпушене і руки вгору підняті. Гойдає її течія, і здається, що жива вона йде за мною.
Матвій Петрович сплюнув і замовк на хвилину, немов згадуючи.
Огрінчук мовчав.
– Подивився я на неї: рот розкритий, зуби вишкірені, немов сміється. Обійшов збоку, глянув далі коли їх тут цілий натовп з’являється. Всі страшні, розпухлі, гойдаються у воді, до колосників поприв’язувані. Чоловіки, жінки, діти. І здається, зібралися вони тут на збори якісь. Руки вгору у всіх підняті, немов прокляття вони на білий світ посилають.
Це їх усіх контррозвідники з баржі, щоб патронів не витрачати, просто у воду покидали. І так мене за серце взяло. Ну, кажу, іроди богові, будете ви бачити свого матросика. Мало, мабуть, із живого познущалися, так ще й мертвий вам потрібний став. Одійшов я подалі від мерців, а течія їх гойдає, і здається мені, що йдуть вони за мною. У воді холодно, а мене ще й від жаху мороз по шкірі пробирає, швидше б утекти звідсіль. Схопив я жінку ту, що перша мені на очі попалася, зав’язав канатом: тягніть, начальники, свого морячка. І потягли її нагору, тільки слід пінний по воді пішов.
– Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.
Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.
Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.
Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.
Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий – старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.
Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…
А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.
Огрінчук запросив його в будинок, ввів у невелику охайно прибрану кімнату, запропонував сісти, поставив на стіл пляшку вина, дві чарки і сів, чекаючи, коли гість скаже, що його завело сюди.
А гість витяг з кишені маленький синій незапечатаний конверт, хвилину потримав його в руці, наче вагаючись, потім передав Степану Тимофійовичу.
Той узяв конверт, поклав перед собою, потім довго порпався в боковій кишені, витяг звідтіля окуляри в залізній оправі, почепив їх на м’ясистого носа і тільки тоді дістав листа.
Це був лист від одного з випадкових знайомих, з яким він колись недовго працював у Ленінградському Епропі11
Епроп – Експедиція підводних робіт особливого призначення.
[Закрыть]. Зараз він рекомендував Степану Тимофійовичу свого приятеля Петра Андрійовича Глобу і просив всіляко допомогти йому зробити важливі й відповідальні справи.
– Ну, викладайте, що вам треба зробити й чим допомогти, – грубувато, але добродушно сказав він і, не поспішаючи, налив у склянки вина.
Петро Андрійович почав говорити. Він говорив довгими й плутаними фразами, зрозуміти які, зрештою, було не так-то вже й просто. Мова крутилася біля якихось потоплених суден, водолазної роботи, діставання з тих суден залізних частин.
Водолаз слухав, але розумів дуже мало.
Розмова не клеїлася. Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував, зрідка ковтаючи терпкувате вино, і роздивлявся гостя щоразу уважніше,
А Глоба все говорив про якісь потонулі яхти, згадав до чогось «Чорного принца», що лежить глибоко на дні біля входу в Балаклавську бухту, але чого йому треба – Степан Тимофійович зрозуміти ніяк не міг. І коли обридло слухати довгі, надзвичайно плавні и заокруглені речення, де всі слова було підібрано саме так, щоб ніхто не міг зрозуміти головної думки, Степан Тимофійович допив свою чарку, витер рукою вуса і сказав:
– Все те, що ви говорите, я знаю вже років з двадцять. Ви мені скажіть, чим я вам можу допомогти, тільки так, щоб я зрозумів.
Глоба раптом замовк, наче не сподівався почути такі різкі слова. Потім відкинувся на спинку стільця й розсміявся. Раптом обірвав сміх і знову нахилився до стола, пильно вдивляючись в обличчя водолаза.
– Мені треба, Степане Тимофійовичу, – сказав він, – щоб ви допомогли мені дістати одну річ з яхти «Галатея». Річ ця зовсім маленька і за грошима я не постою. Ця річ дорога мені, як пам’ять від моєї матері. Коли білі тікали звідси, вона була на яхті Я сподіваюся ви допоможете мені це зробите.
Степан Тимофійовйч дивився у вікно, міцно погладжуючи рукою щоку і з при ємністю відчуваючи легенькі уколи вчора поголеної бороди.
– Да… – сказав він, подумавши. Справа ця не важка, тільки дуже давно я вже під воду не ходив Та й снасті всієї вам у нашому місті не дістати. А про гроші, так не пусте. Нам і своїх, вистачає.
І раптом пожвавівши, він одірвав погляд від вікна і глянув на Глобу весело й насмішкувато.
– А ви зверніться в Епроп.
– Мені не хотілося б мати справу з Епропом, – гостро відповів Петро
Андрійович, і обличчя його стало нерухомим.
– Що, мабуть, мамашину пам’ятку не всім бачити можна? – засміявся водолаз, показуючи Глобі великі жовтуваті рівні зуби.
– Ні, чому ж, можна, – усміхнувся Глоба. – А винце, Степане Тимофійовичу, у вас знамените.
Він почав говорити про вино, про погоду, про всякі дрібниці, які тільки спадали йому на думку, старанно обминаючи розмову про пам’ятку від матері.
Водолаз дивився на нього, усміхаючись, і не заважав йому говорити. Степан Тимофійович бачив на своєму віку чимало людей і вмів у них розбиратися. Він добре помітив, як Глоба обминає попередню розмову, і гість йому не сподобався. Чим саме йому не подобався цей високий приємний чоловік – було невідомо.
І коли, поговоривши ще з півгодини. Глоба випив останню чарку вина і, попрощавшись з хазяїном, зник за дверима в густій темряві південної ночі, Огрінчук ще довго сидів біля стола і все думав, що ж це за людина відвідала його і що цій людині, власне, потрібно.
Розділ шостий
– Дівчата завжди поспішають з висновками, – переконливо сказав Гриша Глузберг.
Іншим часом йому б, може, і довели протилежне, але ніхто не збирався суперечити Гриші. Тим більше, що ці слова він вимовив поважним, переконливим голосом і, як завжди, відразу ж замовк.
Білява Ніна Іванова, що сиділа недалечко від Глузберга, зразу ж образилася і почала придумувати, що б відповісти так само ущипливо і прикро. Проте, цій сутичці не судилося розгорітись: Борис Петрович обірвав її на самому початку.
Вони сиділи в шостому класі – Борис Петрович біля стола, Ніна Іванова. Гриша Глузберг, Андрюша Кравченко, ще трос хлопців і двоє дівчат на перших партах. Це були трохи дивні збори, де не було ні голови, ні секретаря, писати протокол зовсім не думали.
Енергійна Ніна Іванова гарячкувала, промовляла з запалом, намагаючись переконати своїх співбесідників, і якби не Борис Петрович, то поважні збори вже давно б перетворилися на звичайну перепалку між школярами.
Коротше кажучи, Ніна вимагала від Бориса Петровича і від усіх присутніх найрішучіших і найсуворіших покарань для Васі. Вася зганьбив увесь клас, коли сьогодні заснув на уроці, і терпіти цього далі не можна. Ще добре, Борис Петрович не захотів ославити їхній клас на всю школу, а що б воно було, якби такий випадок трапився, скажімо, на алгебрі? Просто страшно подумати! Завтра ж треба піти до директора, і хай Вася вчиться в якій-небудь іншій школі, де його ще не знають…
І отут-то Гриша й сказав своє знамените речення про дівчат, які завжди поспішають з висновками. Двоє дівчаток сиділи позаду Ніни, одна стрижена, білява, на ймення Фіра, а друга з маленькими, туго заплетеними кісками, що стирчали в різні боки, – Клава. Вони теж образилися за всіх, але висловитися не встигли, бо Вітька Огрінчук вискочив наперед і взяв слово собі.
Був Вітя Огрінчук маленький на зріст, чорнявий, на диво швидкий і в той же час круглий і лагідний хлопчина. Всі звали його Огурчиком, і він нітрохи не ображався на таке перекручення свого прізвища. Так от Огурчик вискочив з-за парти й закричав:
– Так, і я, і я… Дівчата поспішають… Я думаю, що… Він піонер, так не роблять…
Огурчик говорив захоплено. Слова не поспівали в нього за думками, і зрозуміти те, що він говорив, було досить важко.
– Якби всі говорили так, як Огрінчук, то робити доповіді було б неможливо, – сказав Гриша і знову замовк так само несподівано.
Андрюша Кравченко сидів, намагаючись бути поважним, і не висловлювався. Взагалі Андрюша Кравченко був людина дії. Він міг устругнути найнеймовір-нішу штуку, але висловлюватися не вмів. Уже давно минув той час, коли він із зневагою ставився до дівчат, але й він не схвалював занадто суворого присуду Ніни.
Школярі дивилися весь час на обличчя Бориса Петровича, намагаючись відгадати його думку. Вчитель тільки усміхався, слухаючи їх, і висловлюватися не поспішав.
Вітя Огрінчук не збентежився першою невдачею й вирішив, що йому все-таки конче потрібно висловитися. Пообіцяв самому собі, що буде страшенно спокійний і витриманий. Після такої обіцянки, уже ні хвилини не вагаючись, почав нову промову:
– Виключати не можна, – сказав він, і всі здивувалися, як це у Вітьки так здорово вийшло, – я повторюю, виключати не можна. Хто знає, чому він… А Ніяка поспішає з висновками.
Тут Вітя відчув, що ось зараз почнуться ті ж самі перегони думок із словами, і спробував зупинитися. З цього нічого не вийшло і хвилин зо дві всі здивовано слухали уривчасті слова, які злітали з Вітиних уст. У нього були пропозиції, цілком продумані і зрозумілі, але висловити їх він не міг.
Цілком несподівано для всіх він сказав:
– Все!
І сів саме вчасно, бо Андрюша Кравченко вже починав сміятися, а Гриша намірявся зробити свої єхидні висновки щодо Вітиної промови.
Борис Петрович обвів очима всіх школярів, і тоді з-за спини Ніни Іванової прозвучав Клавин голос. Коли вона говорила, косиці її метлялися в повітрі, а права рука з вимазаними в чорнило пальцями витягалася вперед, наче у справжнього промовця.
– Ми мусимо розглянути це питання з усіх боків, позитивних і негативних. – Вона точно вимовила останні, недавно вичитані в книжці слова, і переможно оглянула збори. – Да, товариші, позитивних і негативних.
– Позитивних і негативних, – повторив Гриша Глузберг, неначе милуючись красою таких високовчених слів.
– Да, – повернулася в його бік Клава, – і нічого не значить, товариші, що в даному разі піонер Вася ще має у перспективі двійку з географії і виключати його з школи не можна. Да! Ми мусимо дізнатись, чому він заснув, і сказати йому, щоб він так більше не робив, а був піонером, з якого можна було б брати приклад.
– Кожна промова має свої позитивні і негативні сторони, – сказав Гриша.
– Да… дізнатись… не можна… – знову вискочив Вітька, і хоч слів було сказано дуже мало, всі його зрозуміли.
– А я думаю, що це не наша справа, – кокетливо поправляючи стрижене волосся, сказала Фіра. – Ну, заснув і більше не буде. Ну, заснув і прокинувся. Треба сказати, щоб більше цього не робив. І допомогти йому ми тут нічим не можемо.
– Неправда, – крикнув Вітя, і навіть Андрюша Кравченко спідлоба подивився на Фіру, одвернувся і пробурмотів щось таке, чого збори не почули.
Борис Петрович, усміхаючись, слухав усіх своїх вихованців, даючи їм можливість висловитися й самим прийти до якогось рішення. Проте школярі могли затягти розмови аж до вечора.
– Хто знає, у кого живе Вася? – спитав він, і ніякова мовчанка відразу ж запанувала в класі.– Що, ніхто не знає? Дивно, дуже дивно. Ну, а де він живе, ви знаєте?
– На Садовій, – відповів Андрюша, – на Садовій у сорок восьмому номері.
Борис Петрович почав розпитувати школярів, і з’ясувалося, що ніхто не знає, де і в кого живе Вася, чи є в нього батько й мати. Знали тільки те, що він ходить до школи вже третій рік, двійок у нього не було, проте про «відмінно» теж не чути. Уроки він пропускає часто і завжди каже, що був хворий, хоч інколи в цей час його можна побачити на пристані.
Оце і все, що знали про Васю школярі. Винуватити їх у тому, що вони мало цікавились товаришем, було неможливо, бо Вася тримався окремо, трохи насторожено, і близьких товаришів у нього в класі не було.
Все це здалося Борису Петровичу трохи загадковим, і він вирішив довідатися сам, чому міг Вася заснути на уроці.
– Ну, так що ж, товариші? – сказав він. – Треба нам дізнатися, як живе Вася. Сам він нам не розкаже. А нам треба було б добре знати, як живе один і наших піонерів і як це могло трапитися, що школяр заснув, слухаючи географію.
– Міцний сон – основа здоров’я, – несподівано для всіх і для самого себе сказав Гриша, але ніхто не всміхнувся, і шкільний філософ збентежено замовк. Ніна махнула рукою в його бік, і Гриша вдав, наче це сказав не він. Борис Петрович не звернув уваги на Гришині слова.
– Так як ви гадаєте? Як дізнатися? Піти мені завтра до нього додому, чи можна як-небудь довідатися так, щоб сам Вася про це не знав?
Ніна Іванова мовчала з того часу, коли всі відхилили її занадто сувору пропозицію. Тепер вона збиралася встати й запропонувати поставити Васин звіт на загальних зборах загону і там добре розпитати цього сонливого піонера про його життя. Але несподівано підвівся Андрюша Кравченко, і Нінин план загинув навіки.
Єдине, чого зараз боявся Андрюша, це того, що його не зрозуміють як слід. Говорити перед зборами він не вмів, а момент був дуже відповідальний, і від хвилювання йому навіть стискало горло. Може, він все своє маленьке життя чекав нагоди висловити такий геніальний і розгорнутий план, план командира і детектива. Він сказав так:
– Дізнатись неважко. На це ми витратимо один день. Ми посилаємо одного піонера в порт, одного на вокзал, одного до саду, є іще два-три місця, де греба бути постійно, а ще троє залишаються в запасі. Наше місто невелике. Один рач ляжемо пізніше, зате знатимемо все чисто. Всю організацію беру на себе.
Андрюша сів і витер рукавом спітнілий лоб. Як він боявся, що його план не пройде! Одчайдушний пустун і розбишака, він умів несподівано для всіх стати серйозним. І план його надзвичайно подобався школярам. Це нагадувало пригоди, про які тільки читали в книжках.
Але Борис Петрович усміхнувся і зразу ж зруйнував усю струнку побудову Андрюшиного плану.
– Ти, Андрюшо, хороший план придумав, – сказав він, – тільки слідкувати за Васею я вам не дозволю. Зробимо так: завтра я піду до нього додому, а коли я того нічого не вийде, тоді ще раз подумаємо.
– Щойно висловлені плани товариша Кравченка мають недоліки, – виголосив Гриша.
Борис Петрович встав, і на цьому збори закінчилися. Учитель думав, що візит до Васі йому буде найзручніше зробити у вихідний день, це післязавтра, і він сказав про це школярам. Кілька чоловік просилося йому в супутники, але Борис Петрович відмовився.
Збори розійшлися незадоволені. Могла вийти така хороша гра! Але піонери дисципліновані перш за все, і про те. щоб не послухатися Бориса Петровича, не подумав ніхто. Тільки Андрюша ще мав таку надію: Борис Петрович ні про що не дізнається, і тоді всі у школі поголяться з його планом.