Текст книги "Гори говорять"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

10

Прийшла весна. У нашій родині смуток. Дома нас троє. До того все частіше й частіше поговорювали про війну. Настало памятне літо 1914 року. Війна вибухла.

Павло тільки що вернувся з лікарні, як його покликали до війська. У горах збудилося велике горе. Мадяри, які до цього чaсу сиділи в нас тихо, розшаліли й почали шукати між населенням ворогів. Лісничий Йонаш разом з жандармами та попом Бабчинським ловив селян і вішав їх без суду на очах дітей і всього народу. В Ясіню, недалеко від церкви на майданчику, селянськими руками збудовано шибеницю й на ній повішено шестеро людей. Мали повісити одинадцять, але ті повтікали завчасно. У те число “одинадцять” попав і наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-від-часу читав церковну, легальну видавану з допомогою мадярської влади "новинку" “Неділю”. Нашого вуйка Штефана не минула страшна кара на шибениці. Зрадник піп Бабчинський запалав мадярським патріотизмом і приказував: – "Вішайте, вішайте! Не бійтеся, що не встигну сповідати".

Шибениці з людьми довго стояли на площі й ніхто не смів до них підступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися, ховалося якмога далі з очей. Ніхто не знав, що сталося й за що вішають невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою, здавалося, набігав на них якийсь смуток і вони палали невидимим, але чуйним гнівом. Надходила пора великих змін. У повітрі чулася напруженість. Навіть Павло, якого доля так покарала, з вибухом війни змінився. Він знав, що мусить йти до війська, до того самого війська, яке вішає його батька. Підчас його перебування в лікарні Марійка вийшла за Янчеюка. Як це сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. І, вернувшись, Павло прийняв цю вістку досить спокійно. Він навіть сумно посміхнувся. – Ну що-ж, – сказав він. Через кілька днів його покликано до війська й по короткому часі опинився на Буковині при штабі 5 Гонведського Сегединського полку. З Марійкою не прощався й навіть зовсім перед відходом не бачив її. Жила тепер високо десь на груні й, мабуть, ніколи не сходила в низ. Її Гриця забрали також при першій мобілізації.

Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" відійшов на фронт у "перші бої". Такий "перший бій" пережив він коло Угнова в Галичині. Москалі розбили їх “на голову” й паніка, яка напала на мадярських вояків, розсипала врозтіч цілі полки, з яких не лишилося майже нічого. Москалі без більшого спротиву перлися на Львів. У Яворках Юра був перший раз ранений і відїхав з фронту до Лінкену на Чехах

Фронт дійшов До Карпат і заборсався в горах. На Тисі виникла потреба в Добрих керманичах дарабами для армії. Оголосили це в полкових наказах на фронтах і Павло негайно використав нагоду та в скорім часі появився знов у Ясіню, але вже як військовий. За короткий час перебування на фронті ожив, підтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помітити. Лише на лівій щоці залишилося кілька знаків, які придавали йому ще більше задавакуватого вигляду.

Праця на всіх гатях – Студеній, Сухій, Стебницькій, Апшинецькій у повному русі. Спускали безліч дерева для потреб держави й фронту. Сподівалися навали москалів і закріплялися, як могли. На всіх полонинах здовж мадярсько-австрійської гряниці, прокладали деревляні дороги, копали окопи та закріпляли їх. Цивільне населення також працювало для війни. Дівчата, підлітки, діди, молодиці,– все, що могло орудувати лопатою, рискалем, келепом, від світанку до смеркання було при роботі. Ходив до праці й я, ходила також Марійка.

Доглядали над нами вояки саперних відділів. Праця тяжка. Воєнні працювали менше ніж ми, бо над ними не такий догляд. За Марійку Павло, здається, забув. Перебуваючи в Ясіню, ходив вечорами з товаришами до корчми, випивав, співав, залицявся до молодиць та дівчат. Він знав, що Марійка сама, але зовсім не квапився зійтися з нею. Спав у касарнях коло двірця, але часто діставав відпустку й лишався дома, або ходив до дівчат.

11

Холодний осінній ранок. Над горами піднімаються тумани, ліси окутані сірою непрозорою габою. Вітер розгойдує смереками, шумить, гуде й пре в напрямку сходу.

Плаєм, що веде на Бубне до гряниці, з рискалями на плечах піднімається юрба робітників. Брудні, обідрані, в розкислих, які ледь тримаються на ногах, постолах. Переважно молоденькі дівчата й молодиці. Вони несуть у своїх тайстрах по кусневі мелайного хліба, а деяка має до того шматок солонини чи сира.

Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тіло.

– А ти, Марійко, знаєш, що Павло є в Ясіню? – Це питає її Яринка. Остання вже не служить у попа. Нехай йому біс. Не хоче дальше в нього бути. Краще вже ходити "до декунків".

Марійка мовчить. Чорні її очиці глибоко сховались під чоло. Опалі щічки зраджують поволі свіжість і молодість. Повипинані вилиці, на котрих не змито бруд, мокрі від дощу й подібні на бараболини. – Умру. – Каже вона по часі. – Боже, Боже! Як то мало того щастя на житті.

– Хм! – додає Яринка й мовчить. Мовчить і Марійка. Нічого казати. Хотілося б, та дарма. Краще промовчати.

– Ууу, яка студінь, – вирвалося в дівчини й вона ховає пограбілі кулаки в поли мокрого петека.

Ступ за ступом піднімаються вгору, вітер ще різкіший, де туман зовсім густий. Тут не ростуть навіть дерева. Світ Божий сховався й не видно його, дарма що так високо.

Починають працю. Земля камяна й не легко піддається рискалям. Довбають поволі камінь, роблять ямки, вояки закладають динаміт. Гууух! Стовп диму, камінь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопці плетуть плотики й обставляють ними стіни.

По обіді ватага робітників переводиться на друге місце під Говерлю на Кознєску. Є це не близько. Пішли. Зійшли в низ, пройшли попри залізницю, міст, хату лісничого.

Минули лісничівню. йшли далі на гору по Сухому. Тут ліс. Чорний, густий, смереки – свічі високі. Навіть тепліше тут. Вітер гасає собі по верхах, але в низу тихо.

Поволі піднялися до загати. Тут працюють вояки. Саме відпочинок, закурюють. Робітники й собі зупинилися. Проводирі сапери пішли до вояків, а решта, хто де міг, поприклякав до землі хоч трошки відпочити.

Гарно тут. Рівненька поверхня гаті морщиться під легким подувом вітру. Кілька буків ронять свої золотаві листочки й вони тріпотливо стеляться по зеленаво-блакитній воді. Глибока тиша, тільки де-не-де в лісі поцокують сокири та шумить потік Сухий… Вище в горі полонина Занога, а далі Говерли, але їх тепер за туманом не видно…

– Марі…. Марі! Ади, тамка-о Павло! Видиш? – кинулася Яринка до Марійки й схопила її за руку. – Та де? – несміло питає, хоч сама бачить його.

– Та онде-о! – Ади, той високий у "мантлі!"… Павле, Павле! – голосно загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очі заграли. Марійчине серце забилося гостро й нагальне.

Павло оглянувся, побачив жінок і знов обернувся. Він курив свою люльку й спокійно розмовляв з якимсь вояком.

– Боже мій! Марійко! Та він нас ані не впізнав – злякано шепче Яринка. Але Марійка мовчить. Вона не знає, чи впізнав чи ні, та серце її чує щось інше. Одвернулася й очі залилися сльозами.

Павло постояв ще хвилину, повернувся знов і йде. Твердими, знаними Марійці кроками, сміливо підходить. Одягнений у сірий військовий одяг, який щільно приставав до його дужого тіла.

– Ви ж куди, сороки? – байдуже, не випускаючи з рота люльки, питає:– Декунки драпати? – і усміхнувся.

Так ніби між ним і Марійкою нічого не було. Марійка слова не вимовить. Дух їй забиває. Почервоніла, очі в сльозах. Не видержала, одвернула голову й сльози рясно, рясно посипалися,

– Чого ж ти, дурна? – каже Павло. – Ніяково тут ревіти. Ви де, на Гропі ночуватимете?

– Напевне не знаємо, – каже Яринка, – та мабуть там.

Всі обернулися й дивляться на Павла й Марійку. Йому ніяково тут стояти. Обернувся й пішов на своє місце. Більше ані не глянув на дівчат. Робітники також скоро відійшли. Вони ввесь час піднімалися на гору, навпростець до полонини Гропи. Марійка плакала.

– Не плач, дурна, не плач! – умовляє Яринка. – За ними побивайся, а вони он які. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину відвертає, їй Богу, я б за таким ніколи й не подумала б плакати. Що ти заміж вийшла… Дурна. Нічого йому дутися. Як присилували, то мусіла. З одного боку один, з другого другий. Великі, дужі й мають над тобою право. Ет…

– Та я добре знаю, що він не такий. Він не є злий, він добрий. Боляче йому!.. – Вона плакала голосно й хлипала мов дитина. Пригадалося як він цілував їй руки, як хухав на них, як своєю гуглею ноги їй укривав, як носив на руках. Ні, вона напевно знає, що тоді робив він це від, серця, щиро, що над усе кохав її. Шкода їй, що все то так знівечилось. І не винна тут, ані вона, ані він. Винно тут щось зовсім інше, але. Що – цього не освідомила.

Поки вилізли на полонину, почало смеркати. Роботи вже не починали. Робітниці отаборювалися по колибах. А що для всіх бракнуло місця, то половина мусіла відійти на Кузнєску. Марійка з Яринкою лишилися тут. Яринка вмовляла йти туди. Але Марійка вперлася й не пішла. Слабенька іскорка надії ще жевріла в її намученому серці. І вона не помилилася.

Вночі прийшов Павло й ще двох вояків. Не дурно ж він питав, де ночуватимуть. Яринка це розуміла також, алє й дівоча свобідна натура хотіла подражнити й покарати того нечемного чоловічиська. Але радості для Марійки мало було. Вона горнулася до Павла, обвивалася хвилиною навколо нього, цілувала палко й пристрасно. А він грубий та байдужий. Правда, тепло їй було з ним. Рука її обвила його міцний карк. Поверне він голову й вона чує, як грає під рукою його твердий муксул. Брав її владно, свавільно, ніби щось, що йому безперечно й самозрозуміле належить. А вона ані не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить йому, що він буде незадоволений, що не забуде, не подарує. Адже ж перший раз вона належала не йому, а комусь іншому, ненависному його ворогові.

Так. Він не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотів. Згадка про те, як нікчемно розбилися впещені його мрії про тиху, теплу хатинку, про солодощі першої ночі, бурила його лють. Хотілося на комусь помститися, але на кому? Метався на ній, хоч розумів, що її вина тут найменша. Серед ночі зненацька встав і, навіть не попращавшися, пішов. Не міг придушити все нових, скажених напливів люті. Забрав з собою все тепло й щастя Марійчине. До самого рана тремтіла від холоду, а сльози лилися безупину.

12

У корчмі Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселості. Ллється пиво й вино. Ревуть захоплені вояки, гуторять, сперечаються. Іноді, коли прозоре питво розворушувало своїми градусами вояцьку кров журливо тоді ставало в корчмі. Дзвеніли кухлі та "погарчикй". Гурагани лайок на семи мовах виригалися й стиналися у повітрі. Юра був ранений і прийшов на відпустку; Він іноді також не цурався Табака, але за час свого перебування в війську змінився до непізнання. Сідав за стіл, брав часопис, вичитував тему для чергової сварки з мадярами і починалося. Кричали, червоніли, біліли, зривалися, мов попечені, і вимахували один перед одним кулаками…

Одного разу виникла порядна свара між Юрою й одним мадярем. При тому був і Павло…Юра, по звичці, бурився й кипів, мов казан. Він доказував, що гуцули, це не яке-небудь сміття, а частина великого, народу. Про це він докладно довідався в Галичині й у лікарні. Там лежали вони разом з галичанами й ті встигли напомпувати його належно.

Павло нічого не розумів, але сидіти спокійно й лише придивлятися, це значило показати себе нічим. Він горою за братом, його тяжкий кулак пристукував по столі, аж виплюскувало пиво, а рев його заглушав цілу корчму.

– Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з пивом! Сип, рижий.

–І Табак сипав. А після, йдучи додому, Павло допитує брата. Цікаво, що то він там молов. Якась Україна, Київ!

Юра оповідав йому.

А ніч темна, темна. Дме північно-західний вітер. Горами з шаленим вереском мчать легіони вітрів. Брати помацьки тюпають навпростець через грунь додому, їм легко й простірно. Перед ними розступаються вуглево-темні простори і в уяві горить неймовірно приваблива будучність.

– О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат! – Павло широко розмахує кулаками. Він у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще їм відплатимо за повішеного вуйка.

Підходячи до рідного кубла, брати розминулись. Юра до хати, а Павло повертає на грунь.

– А ти ж куди? – питає Юра;

Нічого, нічого, йди й спи. А я піду погрію Марійку. Вона ж, знаєш, на полонині. Це тобі не маржина. Студінь така чортова.

– Хочеться тобі таку дорогу йти.

– Ну, що ж. Вона також мерзне. Добраніч, Юро!

– Добраніч, Павле!

13

Я вже на фронті. Приділили до 103 ц. к. пішого полку 55 бригади. Стоїмо на відпочинку, а після нас мають відправити на Лисоню під Бережанами. Дні літні. То погожі, соняшні, то знов сльотить. Забрали мене зараз по відступі від нас москалів, які дійшли були аж до Мармарошського Сиготу. Бавилися вони в нас усього два тижні. Нахлинули так нагло, що Юра, який був на відпустці, не встиг навіть від'їхати, Його ловили, мусів разом з батьком ховатись по бутинах.

Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті… І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.

Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.

Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.

Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.

Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла кривава піна. Пазурі не розкоцюбились, а в суглобах ще не ущухла біль від напружених стрібків. Під шкурою ще далі судорожно корчаться вальки моїх мускулів, намагаючися прорватися й виплигнути назовні. Очі поволі холонуть і гаснуть, мов викинуті з вогню кусники олова.

З часу коли перетягнуто мене через огонь боїв під Бережанами, я Виразно відчув уплив гартуючої сили, що починаючи від мязів ніг і рук, просякала до серця й душі, і обернувши мене в неоформлений кусень сірого вапняку.

Все, що було колись – гори, люди в кожухах, навіть те, що звалося Кіті Йонашівна, все то було не тут, не ца цій землі. То було десь інде у другому світі. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кіті при моєму від'їзді, на двірці в Рахові, єдиний хвилюючий зв’язок з тим колишнім. Мої грубі, в теплих вовняних капчурхі ноги, обнесли мене великим колом, перезулися в тверді, цвяховані чоботиська й ось носять тут по кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарікань.

Часом промигне в очах та усмішка. Двоє, барви калини, усточок, таких привабливих і свіжих, складаються, в гострий промінчик і бють у мою тямку. Носик її тонкий і чутливий. Виразно бачу його лінії в такому вигляді, як тоді.

Досить. Живіт випарив. Повертаю до сонця правий бік. Підомною трава нагадує розістелену звірячу шкуру. Тонка хвиля запахів розпареної білизни котиться понад землею й торкається кінчиків нервів нюху. Морщуся. Полікає усна гармонія й грубий, дубовий бас реве ніто пісню, ніто свариться з кимсь. Думка раптом звихаєсь і в очах Параня.

Ця істота вже цьогосвітня. Уста її переборщено рожеві. Личко округле и привабливе, мов південний овоч. Груди завжди задавакувато випинаються й тягнуть до себе такі тверді предмети, як я, сильніше магнету. При цій згадці ніби з розжареної начервоно печі, по тілі пробігає сильна хвиля жагучого відчування. Виразно пружаться мязні й сильно, до болю, потягаюся, ніби бажаю порватися на дві половині.

Доречі, вона зовсім недалеко звідсіль жиє. Три чверті години ходу. Наш полк стояв у тому селі перед двома тижнями. В її хаті було нас пять і всі ми жили в той час тільки нею. Прощаючися, вона принесла кусень якоїсь стрічки й, розірвавши її на пять шматочків, дала кожному по одному. Стрічка була двобарвна – жовта й синя. Значення тих барв в той час для мене так само байдуже, як і значення барви сірого кота. Одначе уста, щічки, груди й усе таке, примусили мене впізнати в тому велику святість і я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папір, у кишені, що найближче до серця.

От і тепер вона тут. Так. Це він той шматочок стрічки. Дала й казала: – носи на кашкеті. Дурна дівчина. Не знає, що ми свої „кашкети" десять разів за ніч тратимо. Тут вона є! Тут!

Ніздрі мого носа швидко, мов у коня, виграють. Хочу бачити її. Зірватися, бігти безупину, поки те знайти її, а після схопити, тиснути, задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокільові, ніби вони не з сукна, з бетону, штаниська.

На превеликий жаль, бігти все-таки не міг. Надімною панував військовий, з суворо насупленими бровами, режім. Цей бог вояцького буття, своєю непереможною силою, досить легко справляється з дивогідними химерами своїх підлеглих.

Розпроставши свої пазурі й лаби, роздерши лютим позіхом засохлі уста, перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передімною парадують вояцькі штами, сорочки, поперетинані й обчухрані дерева, вивернута й обтрощена віспувата пальма.

Гурток вояків зняли камяного стола, що стояв під мармуровою статуєю нагої жінки, кладуть на ньому багаття та варять їжу з недоспілих яблук. Мармурову жінку убрали в вояцький одяг, припнули шаблю й перевязали скорострільною стрічкою. Їм весело. Один високий і стрункий. сперся об статую, заложив ногу на ногу і тринькає на гітарі У кого з них на шапках стрічки тих самих барв, які подарила мені Параня. Чи не були й вони в неї? Але ні. Я знаю їх. Це ж той "Ферретеррегімент". Якого чорта скиглять вони ті нудні пісні!

Але я все-таки їх розумів. Мене дивувала їх команда. Якось дивно – позір! Праворуч! Ліворуч! Ноги йдуть далі. Йдуть без моєї згоди, бо мимоволі мені завжди хотілося тут зупинитись і трохи постояти. Цікаво.

Ноги несуть до палацу. Добре. Несіть до палацу. Ось сходи. Зложені з величезних куснів Граніту, мають безліч слідів і кожний з них лишив по собі на спомин досить бруду. Двері скрізь повиривані, як листочки з старих книг Треба було їх вирвати й вирвали. В кімнатах, ніби необережно потоптані жаби, лежать шкуряні фотелі. Здається, це трупи й дивуєшся, чому їх не поприбирали. На долівці і багато розсипаних папірців. Минувши кілька кімнат, зустрічаєш тих папірців усе більше й більше. Вони спокійно валяються на паркеті потоптані, побруджені й шелестять під ногами, ніби осіннє листя. Нагинаюся й піднімаю один. На ньому малюнок свині в окулярах і фраку. Підписано на незрозумілій мові. Скривив усмішку й покинув.

У прорваній дірі дверей, звідки пливли оті паперці їх вже ціла купа. Плили видно й скупчилися. Не можуть усі нараз виплисти. Вони мусять бути винесені на простір сторонньою силою. Тут їх винесено силою вояцького мокрого, цвяхованого австрійського й не цвяхованого московського чобота.

Вступив по тих крижинах до кімнати, звідки вони плили. Вступив й зупинився. Кусень оброслого каміння в моїх грудях помітно заворушився. Стояв у величезній заваленій книгами залі. На помості, під стінами, на розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я Ще не бачив стільки книг. Мої думи раптом зворушилися і стрімко хижими птахами виривались із голови. Передомною щось, чого я не розумію, одначе дошкульно непокоїть. І я, мов пес, який зустрів щось незнайоме і небезпечне, бігаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! – брешу на купи розбитих томів, які валялися тут і нищилися. По них сліди чобіт. Хтось лазив по них, хтось видно навмисне лазив і топтався.

Чому ж і я не виліз і не топтався по них? Можливо тому, що згадав дома кривого батька з його вченою "Неділею", яка пахла тухлою оливою, яку ми все-таки терпеливо гризли, добиваючися від неї мудрості. Пригадалася також товстюча, у деревляних політурках книга, яка лежала в повішеного мадярами вуйка, під сволоком і яку звали Біблія. Вуйко брав її бувало й довго, довго читав. Після й я і брав. До цього часу чую в руках її тяжість. Велика вона й ніхто не прочитав її до кінця. Навіть сам вуйко не прочитав. Не можна її прочитати усю, бо хто прочитає, – збожеволіє. Всі в це вірили. Вірили в це, що хто прочитає, неодмінно від великого розуму збожеволіє.

І от тут передімною цілі стоси біблій розторощених війною. Трупи їх лежать і розкладаються. Хто ж, великий мудрець, перечитував їх? Все мовчить. Ніхто не хоче відповісти й я далі, мов пес, що зустрів щось незрозуміле й Небезпечне, стрібаю навкола й гавкаю.

Це тривало досить довго. Стояв я в товаристві біблій-трупів, і дивувався. Було й приємно й ніяково. Я, мужик, гуцул, з далеких гір, я опинився тут у покоях великих, де стільки книг, стільки мудрих біблій, від перечитання одної з них "можна збожеволіти". А тут їх тисячі. Боявся до них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотілося заглянути до них, у їх нутро, побачити й пізнати те страшне, від чого божеволіють. Я хотів, хотів неймовірно збожеволіти й я збожеволів.

Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у задні кишені своїх штанів дві невеличких, у гарних політурках, книжечки.