Текст книги "Книга Застою. 1965–1976"
Автор книги: Тимур Литовченко
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)
Вул. Петропавлівська, Київ, 7 листопада 1967 року
– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оці твої спогади? – зітхнула Марія Федорівна.
– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матір’ю письменника, – в тон їй мовив Анатолій.
– Ти не відповів, – тоном справдешньої вчительки, загартованої багатьма роками суворої педагогічної практики, нагадала матір.
– Я оприлюднив мій роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тілі Уленшпігелі», попіл Клааса стукає в моє серце.
– Так-так, я читала це і в «Юності»[39]39
«Юність» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросійський «товстий» літературний журнал. Виходити друком у Москві почав у 1955 році, до 1991 року був органом Спілки письменників СРСР.
[Закрыть], і тепер вже у книжці твоїй.
– Тоді до чого твоє запитання?
– Бо я не розумію.
– Мамо, ну хіба ж це настільки важко – зрозуміти мене?.. Я просто був змушений розповісти, як воно все відбувалося і що бачив на власні очі не тільки я сам, але й ти, між іншим.
– А тепер?
– Що – «тепер»?
– Тепер… будемо жити далі.
– Я, Толю, побоююсь, що через ці публікації у тебе будуть неприємності.
– Мамо, ну навіщо говорити про це?!
– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.
– Якась напрочуд беззмістовна бесіда у нас виходить! – від надлишку емоцій Анатолій сплеснув руками. При цьому окуляри у товстій масивній оправі почали сповзати по спітнілому переніссю, отож довелось їх поправити. – Про які неприємності йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з київської Куренівки, а цілий відповідальний секретар Тульського відділення Спілки письменників СРСР?!
– Толю!.. Але ж ти чудово розумієш, що в наших умовах з плечей злітали голови набагато вищих посадовців, ніж письменницький відповідальний секретар обласного рівня. Звісно, не про тебе нехай буде сказано…
– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолій і знов поправив окуляри, – і тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирізати з фотографій. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нібито в малюнку на обкладинці зашифрований портрет ворога народу. Я не міг цього прийняти, мамо, хоча і був змушений мовчати.
– І всі ці моменти ти акуратно вивів у своєму «Бабиному Яру», – зітхнула Марія Федорівна.
– Усе це я вивів у своєму романі-документі, бо попіл Клааса стукає в моє серце, – підхопив син.
Вони замовкли. Дивна виходила ситуація, дуже дивна!.. Скориставшись грандіозним всесоюзним святом – піввіковим ювілеєм Великої Жовтневої соціалістичної революції, – відповідальний секретар Тульського відділення СП СРСР Анатолій Кузнєцов вирішив злітати на пару днів до рідного Києва, щоб відвідати пристаркувату матір Марію Федорівну. Він думав, що проведе ці дні в розслабленому стані, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомість мама раз у раз заводила одну і ту саму розмову: навіщо було публікувати «Бабин Яр»?.. навіщо було видавати ще й книжку – хіба ж журнальної публікації було замало?.. чому неодмінно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документів»?.. чи не забагато взяв на себе він – її маленький і явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» і при цьому не маючи на руках нічого, окрім власних спогадів?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!
Не відпочинок удвох із мамою був, а суцільна колотнеча і тріпання нервів.
– Толю?..
Він здригнувся, відчувши мамину руку на своєму плечі.
– Що?..
– Толю, а-а-а… чи можу я тобі допомогти?..
– Яким чином?! – щиро здивувався він.
– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберігати твої матеріали… чернетки там чи що… Архіви, коротше кажучи. У письменників же мають бути якісь архіви, хіба ж не так? Якщо тобі небезпечно чи неручно їх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матір.
Озирнувши Марію Федорівну здивованим поглядом, Анатолій спробував уявити, як мама переховує його архіви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографіями, з яких треба було щоразу вирізати все нові й нові обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Ні, краще не треба! Краще він вже сам якось. Без маминої допомоги.
– Чернеток, мамо, я не зберігаю. Що ж до рукописів, то я зафільмував їх на фотоплівки, які склав у скляні банки, міцно закупорив і закопав у лісі.
– Де це закопав?! – аж опішила Марія Федорівна.
– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, під Тулою. І цієї моєї схованки не знайде ніхто сторонній, тільки я один. Тільки я.
– Ну що ж, як знаєш, – зітхнула мати. І він не зміг зрозуміти, що означало це її зітхання: чи то недостатні підстави для заспокоєння, чи то розчарування недовірливістю сина, чи щось інше.
Вул. Карла Маркса, Київ, 4 грудня 1967 року
Приблизно півгодини тому почало сніжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким білим покровом, що рипів під ногами пішоходів при кожному кроці.
Недарма кажуть, що понеділок – день важкий. А якщо на понеділок призначається кінопрем’єра – що тут скажеш?! Що прем’єра пройде важко?.. Що доля фільму не складеться?.. Мабуть, так.
– А все ж таки, Колю, якої ти думки про те, як все пройшло?
– Здається, я висловився доволі зрозуміло.
– Ні, ти сказав лише, що стрічку ми відпрацювали гідно.
– Саме так і сказав.
– Але ж я не про те запитую! Мене цікавить твоя…
Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бік, де сяяли нічними вогнями Хрещатик та площа Калініна[40]40
Назва столичного Майдану Незалежності в періоди 1935–1941 та 1944–1977 років.
[Закрыть], потім мовив замислено:
– А давай-но в інший бік підемо…
– Навіщо?
– Не хочу туди, де надто світло й людей забагато.
Відчуваючи, що режисер явно не в гуморі, Журавльов лише зітхнув:
– Ну гаразд, якщо хочеш, підемо до метро.
– Ні-ні, давай…
– Куди?
Шерстобитов мотнув головою ліворуч, тоді вони перейшли через проїжджу частину на протилежний від кінотеатру «Україна» бік вулиці, оминули невеличкий скверик і завернули на вулицю Заньковецької. Лише тоді оператор запитав:
– То про що ж ти хотів дізнатися?
– Про те, як пройшла прем’єра. Не як добре вся наша знімальна група відпрацювала на картині, а як її глядачі сприйняли. Оці конкретні глядачі.
– Чесно?
– Авжеж чесно.
– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кіно для дітей та юнацтва – от що тобі найкраще вдається! Натомість фантастика… Та ще й Єфремов з усіма його зарозумілими ідеями… Дарма, от і все.
– Колю, ти прекрасно знаєш, що фантастичні твори покликані донести до покоління радянської молоді в доступній формі передові досягнення вітчизняної науки і техніки…
– Серйозно? Це ти про «Туманність Андромеди» чи про щось інше?
– Але ж уривки з роману публікувалися і в «Піонерській правді», і в «Комсомольській правді» також! Отже, не тільки молодь, але навіть піонери мусять зрозуміти наш фільм. Тим паче, картина відкривається сценою вибору юнаками наставників для здійснення «подвигів Геркулеса»… Та і знімалися ці сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..
– Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумієш, що це відмовка. На сьогоднішній прем’єрі була повна зала дорослих, а не дітей. Отже, хотів ти того чи не хотів, однак за рамки підліткового кіно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тільки для тебе, але також і для всіх нас.
– Колю, ти ж погодився працювати на цій картині разом з усіма!..
– Так, погодився і працював. І що з того?
– Та, власне…
Не договоривши, Шерстобитов замовк, оскільки його заперечення могли скидатися на докір: мовляв, ти зголосився бути оператором на картині, ти сам щойно казав, що ми всі постаралися, як могли – а тепер раптом заговорив про вихід за рамки, бачте!..
Авжеж, це надто скидається на докір. Але з якого дива режисер стане дорікати операторові зараз, після прем’єри?! Раніше треба було претензії висловлювати. Якщо ж претензій як таких нема – тоді як це все розуміти?..
– Я, Женю, про те кажу, що відпрацювали ми, як могли, виклалися повністю, але результат щось не надто вражає.
– Тебе не надто вражає чи глядачів?
– Глядачів, ясна річ. Принаймні тих, які щойно побували на прем’єрі. І…
Журавльов раптом замовк. Коли рівномірне рипіння свіжого пухнастого сніжку під ногами стало нестерпним, режисер нагадав похмуро:
– Ну-ну, давай, договорюй вже, годі тягнути кота за хвіст.
– Я, Женю, побоююсь, що стрічка ця вилізе боком не тільки тобі, але й усім нам, хто відпрацював з тобою. Усій нашій знімальній групі. А після виходу другої та третьої частин[41]41
Екранізувати роман «Туманність Андромеди» спочатку хотіли у вигляді кінотрилогії, однак реально все обмежилося випуском лише першої частини – «Бранці Залізної зірки». Офіційною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергія Столярова (виконавця ролі Дара Вітера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощі з проектом почалися вже після виходу в прокат першої частини.
[Закрыть] все тільки погіршиться. Розумієш, про що я?
– Невже ти натякаєш, що продовження знімати не варто? – після нетривалої паузи промимрив Шерстобитов. – Аж не віриться…
– Принаймні на твоєму місці я би спробував підшукати поважну причину для згортання зйомок. Бо як казав не пам’ятаю хто, це помилка – а вона гірша, ніж навіть умисний злочин[42]42
Мається на увазі вислів «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний міністрові закордонних справ Франції Шарлю Морісу де Талейрану-Перігору, хоча насправді він належить Буле де ля Мерту – голові Законодавчої комісії, що розробила Цивільний кодекс Наполеона. Один з варіантів перекладу: «Це гірше, ніж злочин: це помилка».
[Закрыть]
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
