Текст книги "Книга Застою. 1965–1976"

Автор книги: Тимур Литовченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Костопіль, серпень 1967 року

Бокал-Бобокал був улюбленим об’єктом різноманітних витівок місцевої шпани, причому витівки ці іноді бували доволі-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько міг залюбки обходитися без черевиків і ходив босоніж – тому коли напивався до стану непритомності й засинав десь на узбіччі вулиці в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35]35
  Ровер – велосипед (діал.).


[Закрыть]: акуратно встромивши сплячому поміж пальців ніг сірники, запалювали сірчані голівки й відбігали на безпечну відстань. Коли сірники догоряли і полум’я обпікало тіло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому відчайдушно молотячи ногами повітря. А місцеві шибеники, стоячи на безпечній відстані, голосно реготали і дражнилися:

– Бокал-Бобокал свій ровер провтикав, Бокал-Бобокал свій ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобі пек!..

Втім, для безхатька подібні витівки шпани час від часу оберталися доволі кепськими наслідками. Наприклад, у розпал одного спекотного літа він заснув не в заростях лопухів, а на доволі-таки нічогенькому острівці засохлої трави. Отож коли внаслідок «ровера» недогорілі до кінця сірники порозліталися на всі боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища і встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також підсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.

Іншим разом, вже в розпал зими, він заснув на березі Замчиська[36]36
  Замчисько – річка, що протікає через Костопіль.


[Закрыть] – то хулігани обережно відтягнули його на річковий лід і, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тоді через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки і кілька місяців мочився кров’ю. До речі, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували криваві відмітини на засніжених задвірках, а знайшовши – гукали до товаришів:

– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!..

Владька Нідзелінський бешкетував таким чином разом з усіма… але рівно до того разу, коли вертаючись додому пізнім серпневим вечором, провалився у відкритий каналізаційний люк, який випадково забули помітити попереджувальною позначкою. З каналізації його витягнув не хто інший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидів неподалік і насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсінькими (щоб розтягнути задоволення) порціями просто з горлечка флакона.

Відтоді хлопець не тільки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його від витівок. Наслідки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – він же справжній доходяга! Подохне, то ніхто й не згадає добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо він мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цілком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як і п’яничка цей, га?! Мабуть, від тебе тхнуло не гірше, коли безхатько тебе з каналізації витягнув…

– Та пішли ви всі в сраку!..

– Сам пішов туди й не повертайся!..

Насамкінець розсварилися всерйоз і надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помітив! Хоча очікувати подібної прозорливості від нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зі школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаєш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помітно похитуючись від вітру, що дув йому в обличчя. Справді, якби вітер віяв у протилежному напрямі, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, від якого завжди смерділо неймовірною сумішшю запахів немитого тіла, сечі та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться відповідати, бо хоча Бокал-Бобокал і належить до покидьків, проте все ж таки старший за віком.

– Звідки мені знати, чого ти п’єш?.. – Владька несподівано замислився й додав за кілька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаєш…

– Не знаю і знати не хочу, – похмуро пробурмотів хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, і протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати історію про все, що сталося колись в Рівному. Про те, як Нестор Бобокал героїчно боровся зі світовим злом, уособленим біснуватим німецьким фюрером і його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах підробив на героїчного вояка похоронку, завдяки чому захапав і житлоплощу фронтовика, і його дружину. А також про вибір між сучарою-майором і героєм-фронтовиком, який насамкінець зробила дружина. Не забув розповісти також про намагання добитися правди спочатку в міліції, потім в облуправлінні держбезпеки – що, власне, і скінчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.

– От тому я і п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповідь. – Т-та на моєм-м-му місці… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не ніх-х-хто н-не роз-зум-мів-в… Тіко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та він той… Пом-мер він-н-н… От-то мене зі склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-піл-ли, т-терп-піл-ли… а пот-тім взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..

– То виходить, що Бобокал – це ваше прізвище? – спитав здивований цим хлопець.

– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Пріз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то і з хат… з хат-ти теж…

– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.

– Кого?! – здавалося, що від несподіванки колишній сторож склотарного заводу навіть трохи протверезів.

– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.

– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-ні…

– А чому?

– Т-та я ж!.. Я ж до міл-ліц-ції ход-див… і до цих…

Він спробував зобразити в повітрі щось незрозуміле пальцями рук, однак жахливо хитнувся і ледь втримався на ногах.

– А я б його пристрелив, – спостерігаючи за безплідними зусиллями п’янички крізь злісно примружені повіки, процідив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотіти щось малозрозуміле, та не слухаючи його, хлопець тільки рукою махнув і поспішив додому.

Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопільщині, жовтень 1967 року

Цукрові буряки в цьому році вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…

Себто, не Боже, звісно, а цей нинішній…

Чи не нинішній?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретареві ЦК КПРС – якось воно…

Кгм-м-м-м!..

Трясці його матері – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!

Утім, як то кажуть самі на себе совіти:

 
Пришла зима, настало лето:
Спасибо Партии за это!
 

А тому гаразд – можна дякувати Партії їхній за те, що буряки цукрові так вродили, що тільки дай Боже весь цей врожай вчасно…

Ну от, знов той Боженька на язик лізе, коли Його ніхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!

Ну гаразд, гаразд: сьогодні із самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всі рукомишани були вже в полі на буряках, яких цього року вродило стільки, що навіть старі люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не піднімаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивні заклики:

– А нумо кінчай роботу! Кінчай, кому кажу! Стоп!

Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмілився, цікаво?..

Порозгинавши нарешті спини та попіднімавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою міліціонерів – та ще й скільки ж їх тут назбиралося!.. Лічити – мабуть що, не перелічити.

– А нумо всі сюди! Та хутко мені, хутко!

Виявляється, це кричав якийсь начальник над усіма міліціонерами – незнайомець із вкрай суворим, ба навіть більше – роздратованим обличчям, дещо почервонілим від напруги:

– Всім полишити поле і прослідувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!

– Та чого ти лаєшся, га?! Ви тільки гляньте на нього: ото щойно приїхав, а вже лається… За що, га?.. Що ми тобі зробили?.. А буряки як же?

Здивовані запитання посипалися звідусіль. Не розгубившись, міліційний начальник відповів одразу на всі суворим окриком:

– А нумо р-р-руш, куди накажуть!

Схоже, жартувати тут ніхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники під наглядом правоохоронців попленталися безладним натовпом кудись у напрямі Стрипи[37]37
  Стрипа – річка, на правому березі якої розташований Рукомиш.


[Закрыть]. При цьому людей найбільше цікавило, звідки понаїхали всі ці міліціонери. Однак на всі розпитування слідувала уривчаста одноманітна відповідь:

– Мовчати! Не розмовляти!

Зрештою колгоспники вирішили: найімовірніше міліцію нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усієї області. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових буряків, коли ще принаймні половина врожаю й досі не зібрана?! Отож має бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…

Однак минуло ще чверть години, перш ніж колгоспники зрозуміли, куди їх жене міліція. Тоді один за одним всі почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанію – бо кожен мимоволі задавався запитанням, чи зрозуміла вона, що відбувається?! Проте її чомусь ніде не було видно, хоча ось нібито тільки зараз тут була… буквально щойно… А де ж поділася?!

– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де поділася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одної жінки й дівчата.

– Та цитьте ви, дурепи, щоб ваші язики нетерплячі порозпухали!.. – придушено шипіли на них солідні дядьки, водночас оглядаючись на міліціонерів: чи не чують раптом?.. Жінки й дівчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронців, проте вже за хвилину знов починали своє:

– Та де ж ця Стефа поділася?.. Ото дурна!.. Де її тільки носить?..

До печер на крутому березі Стрипи, які колись слугували притулком для мешканців скельного монастиря, юрбу колгоспників підігнали приблизно за півгодини. Тепер всі усе зрозуміли остаточно, оскільки печери були оточені кількома кільцями вже не міліціонерів, а співробітників держбезпеки настільки щільно, що й мишенятко не проскочить, навіть якщо захоче.

Отже, зараз його накриють і схоплять. Шкода дядька, ох і шкода!.. Цікаво, як ці кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тоді хто саме?! У якої ж це паскуди, цікаво дізнатися, забракло совісті, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все підготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..

– Агов, Акімочкін! Де там ті школярі забарилися, скільки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби відповідаючи на невисловлені запитання колгоспників, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У відповідь пролунало:

– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.

Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирішили в присутності не просто всіх повнолітніх селян, але навіть дітей!.. Паскуди, ох і паскуди, щоб вам не діждати!!! Хоча… що тепер вдієш?..

Як раптом знов червонопикий:

– Акімочкін!

– Так?..

– А давай-но накажи місцевим, щоб терміново перевірили, чи всі тут присутні, чи раптом хтось не втік звідси? Та скажи, нехай селом пройдуться і будинки перевірять. Кого знайдуть – всіх сюди до єдиного!..

Капітан держбезпеки кивнув червонопикому й пішов віддавати розпорядження. Тільки тут селяни помітили, що місцеві рукомиські правоохоронці скупчилися окремо від усіх і позирали довкола з явною злістю. Якщо операцією керували чужаки – отже, місцевих просто відсторонили, іншого пояснення не було. Тепер капітан, якого червонопикий майор назвав Акімочкіним, про щось тихо розпорядився, тоді частина рукомиських міліціонерів побігла до села, інші ж розосередилися між людьми й почали уважно оглядати всіх і кожного.

А раптом вони помітять відсутність ланкової Стефанії?! О-йо-йой, що то з нею і з її дітьми буде, що то буде!..

Але саме тут назустріч групі місцевих правоохоронців від околиці Рукомиша почали висуватися декілька груп дітей – місцеві молодші школярі (бо шестий семикласників тимчасово мобілізували на збирання тих-таки цукрових буряків) під наглядом вчительок на чолі з директором школи. Отож коли всі підійшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помітили серед вчительок ланкову Стефанію. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомітно збігати додому й повернутися так само непоміченою – отже, пощастило. Тільки б міліціонери чи кадебісти не помітили її рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зі зморшкуватою вже шкірою на тильному боці долоней. Якщо не помітять її рук – ну… отож не помітять! От тоді можна вважати, що все минулося.

Хоча…

Ні-ні, звісно ж, нічого ще не скінчено. Навпаки, тільки починається.

– То хто ж засів там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян і молодших школярів, які разом із вчителями (а також ланковою Стефанією) встигли підійти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворість його тону, колгоспники загомоніли врізнобій:

– Та ніхто не сидить… А хто ж там сидіти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нікого… Здається… Точно нікого нема вже який рік поспіль!..

– Так-таки нема?! – мало не луснувши від лютої ненависті, приправленої неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:

– Ну, зараз дивіться, як це по-вашому виходить – нема нікого!..

Потім мовчки розвернувся до кадебістів і махнув рукою.

– Агов, бендера! А нумо вилазь звідти! – залунало то тут, то там. Однак з печер ніхто не вийшов.

– Бендера, годі тобі ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!

Слідом за цими словами пролунало кілька пострілів у повітря. І знов ніхто не вийшов з печер до селян і правоохоронців.

– Ну добре, бендера, ти сам напросився.

Слідом за цією погрозою в отвори печер полетіли запалені димові шашки… проте й цього разу назовні не вийшов ніхто!

Невже встиг утекти?! Якби ж то…

Перечекавши, доки шашки згорять і дим трохи розвіється, кадебешники з передньої шеренги вдягнули протигази, озброїлися ліхтариками та пістолетами й обережно, всім тілом притискаючись до ґрунту і каменів, пірнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки співробітники держбезпеки не витягнули з диму назовні якийсь великий чорний лантух, на верхній частині якого витанцьовували помаранчево-жовтаві язички полум’я.

– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспників червонопикий майор, коли його підлеглі, кинувши лантух на землю, загасили тліюче полум’я й розвернули те, що насправді виявилося обгорілою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим відливом маслянистою рідиною. Тоді стало видно, що лантух насправді ніяким лантухом не був – це насправді труп літнього чоловіка з чорним від кіптяви обличчям, жахливо виряченими посклянілими очима, широко роззявленим ротом і висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..

– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Відповідайте мені негайно, сучі діти!

– Ну, чому ж одразу та й бандерівець… – непевно зауважив хтось із селян. Хоча насправді, звісно ж, загиблого знали усі.

– Он як, не бендера?! А хто ж це тоді?

– Та біс його знає! Безхатько якийсь.

– Без… Чого-чого «без»?!

– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож і пішов у печери.

– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадів майор.

– Тобі ж кажуть, що безхатько, – відповів інший колгоспник.

Далі до трупа підводили інших селян, однак усі були одностайними: не знаємо, хто це… найменшого поняття не маємо… ніколи не бачили, ні… мабуть, безхатько, хтозна!..

Процедура безуспішного упізнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таємний інформатор може не витримати, опинившись перед тілом загиблого, якого він же і здав чекістам. Тільки тоді наказав усім полишити місце «викурювання», не чіпаючи при цьому труп: нехай і далі лежить там, де поклали.

– Е-е-е, тобі не здається, що тут є ще хтось, а не тільки ми?!

– Та облиш… Можна подумати, ти біля мертвяків ніколи не чергував.

– Ще б пак! Але ж на війні, як на війні…

– Тихіше ти! Слухай!..

Кадебісти вмить замовкли.

Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанія: саме вона наважилася прийти під покровом ночі до закинутого скельного монастиря, сподіваючись, що їй таки вдасться забрати звідти й поховати по-людськи тіло старшого брата – 63-річного Юрія Михайлецького, який довгих два десятиліття переховувався від нишпорок радянської влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помітивши в суцільній темряві пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кінчики тліючих цигарок), жінка зрозуміла, що виставлені біля тіла вартові нікуди не ділися і що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймні сьогодні.

Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..

Добре вже те, що коли міліція почала знімати людей з копання цукрових буряків, вона встигла зорієнтуватися, що й до чого. Далі непомітно вислизнула з натовпу колгоспників і дременула додому, пошматувала і спалила всі речі, що бодай якось нагадували про Михайла, а попіл викинула на гній. Тепер шукай, не шукай – ніяких доказів їхньої спорідненості не знайдеш. Хоча б це добре…

Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року

– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – відклавши вбік виделку, із змовницьким виглядом заговорила Марічка: – Отже, помирає старий бандерівець, як раптом розплющує очі та й каже: «А най би хтось із синів моїх за парторгом збігав, щоб сюди його привести! То зробіть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навіщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозі, а щоб всяке лайно в хаті смерділо, то нікому воно не треба». – «А я перед смертю в партію вступити хочу», – каже старий бандерівець. Усі жахнулись: мовляв, з’їхав з глузду старий… Але бандерівець стоїть на своєму, а воля помираючого – то є закон. Ну, хтось із синів збігав за парторгом, той прибіг і каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не віриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих гріхах, хочу бодай перед смертю свою позицію виправити», – відповідає бандерівець. Отож парторг його прийняв терміново в партію та й побіг собі щасливий. Тоді діти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, і нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очі дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тоді посміхнувся радісно старий бандерівець: «Ніц ви не розумієте! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землі нашій поменшає!..»

Сміялися всі: як сама розкажчиця, так і її мама Клава, і прийомний тато Маркіян (якого вона вже давно вважала рідним, хоча й досі не звикла, що вітчим вперто кличе її Мусею), і зведений братик Леон. Сміялися, хоча для їхнього сімейства день цей аж ніяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли він з’явився тут, у Берегометі, в середині липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсім не за «зразкову поведінку», а просто щоб своєю смертю не псував табірному начальству статистичні показники. Бо у них між таборами, бачте, ціла система соціалістичного змагання запроваджена!..

Невідомо, на що саме розраховувало табірне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсім не скоро, як йому обіцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвітліше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Таким чином, сьогодні був не тільки справжній піввіковий «кругляк» події, що невідворотно змінила долю всього світу. Намагаючись ніяк не демонструвати своїх справжніх почуттів, на п’ятирічних споминах за сином і братом у скромній берегометській оселі зустрілося все сімейство Яроцьких: до провідного працівника місцевого лісокомбінату Маркіяна Лукича та його дружини-пенсіонерки Клавдії Лаврінівни приїхали з Луцька дочка Марічка з зятем, а зі Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього політехнічного інституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сімейному колі – про це ніхто сторонній ніколи й нізащо б не дізнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттів – як і належало серед своїх.

Для початку пом’янули Ілька. Потім настала черга загиблих на війні з фашистами першого чоловіка Клавдії Лаврінівни та їхнього старшого сина. Потім перебрали поіменно всю першу родину Маркіяна Лукича – «злісних куркуляк-глитаїв» з Хінчанки, поглинутої сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальні чарки скінчилися і настала пора випити за живих, всі вже добряче захміліли.

І несподівано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно піднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зі споминів про Ілька. Звісно, розмовляючи з матір’ю в приміщенні пошти влітку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним і неприкаяним. Однак хто б міг подумати, що, проживши у новознайденій родині пару місяців та трохи відігрівшись душевно, він виявиться приємним в усіх відношеннях скромним, чуйним і доброзичливим чоловіком?!

Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи і тягнучи праву ногу (з часом дедалі сильніше), він дуже полюбляв гуляти на берегу Серету[38]38
  Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунією, понад якою стоїть Берегомет.


[Закрыть] і майструвати зі знайдених по дорозі трісочок, шишок та соломинок кумедні фігурки чоловічків і тваринок, які охоче роздавав усім зустрічним дітлахам. За це батьки обдарованих час від часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жінки шепотіли йому услід: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – і крадькома хрестили його у спину.

Попри всю свою доброзичливість, на людях Ілько здебільшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такої поведінки його привчило табірне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома він інколи розслаблявся, тоді дозволяв собі згадати минуле. Тоді розповідав речі настільки незвичайні, що аж у голові не вкладалися. А найбільш незвичайними були його згадки про… бандерівців, завдяки яким він нібито й вижив!

– Так-так, ви просто не уявляєте, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмяні невиразні очі починали світитися якимсь незвичайним внутрішнім світлом. – Там, у Теньлагу, усіх, хто був з України, називали «хохлами». Але відколи до нас почали привозити бандерівців… О-о-о, відтоді усе змінилося! Не дай боже було обізвати когось із них «хохлом» – одразу могли в пику зацідити навіть охоронцеві! Навіть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокіший спосіб – їх ніщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Україні!» кричали. І знаєте… замість «хохлів» їх таки справді почали називати «бендерами». Вимовляли це з відкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачіпати, бо «бендери» не тільки за себе стіною стояли, але й за «хохлів» могли вступитися принагідно. За мене теж вступалися двічі. Тому я й живий досі…

Отож саме через описані дивацтва та незвичайні розповіді близькі не могли згадувати Ілька без теплих усмішок. Навіть Клавдія Лаврінівна, хоч як тяжко було у неї на серці, також посміхалася крізь сльози, промовляючи:

– Синку, синочку! До чого ж світлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки мені здається, що не пішов ти в засвіти… Чи не весь пішов – не знаю вже, як і сказати? Мабуть, ти знав, скільки років я на тебе чекала, отож тепер не йдеш від мене остаточно, приглядаєш за своєю матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркіян Лукич нікому про те не розповідав, однак він час від часу бачив і чув, як дружина розмовляє з кимось невидимим – причому розмовляє лагідно, з приємністю на обличчі. Й він здогадувався, з ким саме…

Отож годі й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тільки Ілька, але й усіх родичів, які не дожили до сьогоднішнього дня, після першого ж тосту за здоров’я, щастя та успіхи живих всі, хто сидів за столом (а стіл же був поминальним!), відчули незрозуміле піднесення. Причому зовсім не через п’ятдесятиліття Жовтневої революції – про неї ніхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», підгодовували смаколиками, крадькома хрестили і благословляли, як любили його місцеві дітлахи.

Але всіх вразила Марічка. У цій молодій, впевненій у собі жінці вже неможливо було пізнати бліду маленьку дівчинку, яка під впливом матусі та жахаючих розповідей сусідки Таїсії Єгорівни (зять подруги якої працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулиці «бандитського Тернополя». Навіть молоду дівчину, яка під час перебування у Нових Бросківцях щойно побачила тітку Павлусю та її матір – бабу Сольку повішеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволі віддалено. Відчувалося, що Марічка щаслива разом зі своїм чоловіком (який невідлучно сидів поруч із дружиною), а також – що вона любить і цінує життя. І що в глибині душі навіть пишається братом Ільком – таким, яким він був з усіма його дивацтвами.

Отож саме Марічка після тосту за присутніх заявила несподівано:

– Ілько багацько історій про бандерівців розповідав, як там вони в таборі своєму сиділи, то давайте ж і я розповім трохи…

І як почала сипати вельми специфічними «бандерівськими» анекдотами!.. Навіть Леон був змушений зізнатися:

– Ну знаєш, Мусю… Навіть у нас, у Львівській політехніці, я таких добірних історій не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркіяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марічкою… О, до речі! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марічки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?

– А то є файно, – всміхався Леончик, а тато Маркіян кивав коротко:

– Розповідай.

Далі слідував новий «бандерівський» анекдот і новий вибух веселого сміху. І якби хтось сторонній зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмінно вирішив би, що їхнє сімейство добре святкує ювілей Жовтневої революції. Бо повірити в те, що тут когось поминають, було неможливо.