Текст книги "Орлі, син Орлика"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
– Ми поїхали!..
Швейцарець обійняв розімлілого резидента за плечі, й вони почали вибиратися з-за столу вже удвох. Неплюєв впав у відчай, оскільки утримати одразу обох не міг аж ніяк. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби швейцарець сам усе не зіпсував. Раптом відпустивши Вишнякова (який з розмаху так і гепнувся на ослін), він скрикнув:
– Агов, а де мій капелюх?! Капелюшок мій дорогоцінний!..
Виявилося – на підлозі під столом…
Доки Хаґ діставав звідти свою дорогоцінність, Неплюєв лівою рукою упіймав товариша за плече, правою дав йому середньої сили ляпаса (аби оговтався) і тицьнув під носа кулак. Та Вишняков і сам уже згадав, що непогано було б розібратися із капелюхом. Тому коли гість нарешті виповз з-під столу рачки, мовив розчаровано:
– Вибач, друже Хаґ, їхати зараз до Базеля мені все ж таки не можна. Бо про відпустку треба спочатку написати листа до Петербурга, потім дочекатися відповіді…
– А-а-а, листа!..
Капітан розчаровано кивнув, потім уважно оглянув капелюха (Неплюєв пхнув товариша кулаком у бік) і промимрив:
– Що ж… Лист – це я розумію… Роз-зу-мі-ю-у-у… Лист… Так, це важливо. Ду-у-уже важливо…
– Так-так, Вишняков залишиться тут, зі мною, – енергійно кивнув Неплюєв.
– Ну, то і я залишуся, – усміхнувся швейцарець.
– І ти?!
– Ну-у-у, ясна річ!
– А як же Базель?! А ці… як їх?.. Базельки… О – базелінки!..
– Базеліянки!!!
– Це сміш-шно!..
– Г-ги-и-и!..
Обидва резиденти розреготалися власному жартику, зате Хаґ раптом посерйознішав:
– Вони зачекають, нічого… А от я згадав-таки про одну справу… Про ду-у-уже важливу справу…
Він торкнувся капелюха і якось ідіотично всміхнувся.
– Що за справа така? – немовби так собі, між іншим поцікавився Неплюєв.
– А-а-а, отож, що справа!..
– Н-ну?..
– Е-е-е, ні-і-і, – швейцарець рішуче мотнув головою, – забагато знати хочете!
– А все ж таки?..
– Мені декого треба побачити тут, у Стамбулі.
– Кого саме?
– Пх-х-хе-е-е-е!!! Так я вам і сказав!..
Капітан замахав руками, від чого став схожим на людину, яка відганяє рій нав'язливих мух.
– А це… Це… Ой!.. Гик!.. – Вишняков проковтнув слину, та сказати щось путяще так і не зміг. Тоді ініціативу перехопив Неплюєв:
– Одне лиш хотів би знати: той незнайомець, до якого мені немає жодного діла – він як?..
– Що – «як»?..
– Він достойна людина? Чи так собі?..
– О-о-о, то є великий, великий, вел-лик-кий достойник! – швейцарець аж розплився у щирій посмішці.
– Ну, тоді пропоную випити за його здоров'я!
Побачивши, що Вишняков здивовано вирячив на нього каламутні очі, Неплюєв поспіхом тицьнув до рук гостя повний жбан настояного на родзинках хлібного вина [19]19
Слабка горілка міцністю приблизно 20 градусів.
[Закрыть]і проголосив:
– Н-ну-у, за здоров'я!..
– Здоров'я посла Вільнєва!!! – ревонув капітан Хаг і хвацько приклався до жбана… Як раптом коліна швейцарця підігнулися, і він як стояв, так і гепнувся на підлогу. Напівпорожній жбан розлетівся на друзки.
– Сл-л-лабак… – констатував Вишняков і розчаровано зітхнув: – Не зустрічав ще іноземця, здатного перепити нас, росіян.
– Замовкни, бовдуре! – зупинив його Неплоєв. – Краще зверни увагу, чиє ім'я проголосив цей ідіот, перш ніж знепритомніти. Що скажеш?..
– Ага-а-а, точно! – обличчя Вишнякова засяяло, немов масний млинець. – Він пив за здоров'я французького посла Вільнєва, а отже…
– Давай-но обшукаємо цього п'яничку, доки він не тямить себе, – запропонував Неплюєв, – а насамперед розберемося з капелюхом.
– О-о-о, точно!
Вишняков нахилився, проте не втримався на ослоні і впав на підлогу поруч з Хаґом. Неплюєв голосно і безсоромно вибатькував обох, сам підняв капітанського капелюха, якомога обережніше обмацав: за підкладкою явно відчувався папірець. Але патрати капелюха самотужки не наважився: після випивки трішки тремтіли пальці. Як би ненароком не пошкодити листа!..
– Ониську!.. Он-нис-с-ську-у-у-у?!
Челядник з'явився миттю. Резидент тицьнув йому капітанського капелюха і наказав:
– Давай-но подивись, що таке там зашите. Тільки диви мені – обережно патрай, обережно! Як зашите пошкодиш – зі спини ременів наріжу, сіллю притрушу…
Онисько був обережним, і за хвилину Неплюєв уже розгортав на коліні листа, знайденого під підкладкою капелюха. Читати французькою було важкувато, проте все ж таки (з п'ятого разу) резидент зміг розібрати наступне:
Париж.
8 березня 1730 року від Р.Х.
ЙОГО СВІТЛОСТІ
ПОСЛУ ВІЛЬНЄВУ
Люб'язний пане посол!
Подавець сього послання, капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї XVЯкоб Хаґ отримав від мене таємне доручення, а саме: підготувати ґрунт для прибуття до Стамбула амбасадора месьє Григора Орлі– сина шефа козацької нації месьє Філіппа Орлі, який перебуває під вартою в Салоніках. З тією ж метою Вам належить забезпечити візит капітана Якоба Хаґа до султана Ахмеда, а по приїзді месьє Григора Орлі– всіляко сприяти налагодженню контактів між: останнім та шефом Османської імперії задля забезпечення довготермінових інтересів Франції на півдні Європи та Близькому Сході.
Решту відомостей подавець послання передасть Вам в усній формі.
Міністр закордонних справ маркіз де Шовлен
Про всяк випадок Неплюєв перечитав таємного листа ще двічі, потім подивився на папір проти світла: здається, жодних додаткових відомостей у посланні не було… Хіба що нагріти?.. Але якщо невидимі чорнила проявляться, адресат про все здогадається.
Резидент подивився на п'яного як чіп швейцарця, який мирно дрімав на підлозі, обійнявшись із Вишняковим. Так, варто спробувати розіграти таку собі комбінацію, використавши цього швейцарського нікчему капітана Хаґа в інтересах Великої Росії! Проте у цьому разі ніхто з жабоїдів ні про що не має навіть здогадуватися.
Тільки треба подумати, добре подумати…
А поки що…
– Приведи негайно інших, – звернувся Неплюєв до Ониська. – Вишнякова треба віднести до його кімнати, нехай проспиться. А нашого гостя зараз же, у моїй присутності обшукати, зв'язати – і під замок! Під твій особистий нагляд. Давай-но, ворушися!
Челядники виконали все, як і було наказано. Як потайки і передчував Неплюєв, жодних результатів обшук не приніс: окрім жмені французьких і турецьких монет у кишеньках на паску, нічого особливо цінного швейцарець при собі не мав, під підкладкою камзола паперів ніхто із шукачів не намацав.
– С-с-сволота!..
Сповнений розчарування резидент пхнув ногою капітана, який і досі лежав на підлозі. Той пробелькотав щось незрозуміле (схоже, по-німецьки), повернувся на бік і несподівано гучно захропів.
– Забрати геть цю купу лайна, – процідив крізь зуби Неплюєв та про всяк випадок грізним тоном нагадав Ониську: – А ти щоб очей з нього не зводив, зрозуміло тобі чи ні?!
– Авжеж, авжеж, – закивав челядник.
– Тільки-но прокинеться – даси мені знати!
– Слухаюсь!
– І Вишнякова теж розбудиш. А ми вже тоді…
Проте, обірвавши фразу, резидент раптом гримнув:
– Н-ну, давай, давай! Виконуй, не барись тут мені…
Гість проспав до глибокої ночі. Принаймні коли Онисько розторсав заспаного Неплюєва, по чорному небосхилу за вікном від однієї зірки до іншої плив тоненький човник місяця.
– Що, прокинувся? – запитав резидент, миттю скочивши з ліжка.
– Прокинувся, прокинувся, так.
– А Вишняков?
– Вилив на голову дві цеберки води, розсолу видудлив мало не кухоль…
– О, це вірно! – Резидент пожував пошерхлими губами. – І мені розсолу принеси також. І пару огірочків квашених…
– Миттю!..
– Давай, давай, неси.
За п'ять хвилин обидва резиденти зійшлися під крихітною, без жодного віконця, внутрішньою кімнаткою, з-за дверей якої лунали зойки, перемішані з французькою й німецькою лайкою. Двері охороняв один з челядників.
– Навіщо з ним так? – поцікавився Вишняков. Не без певного задоволення відзначивши подумки, що волосся й комір сорочки його товариша такі мокрі, хоч викручуй, а обличчя схоже на зіжмакану ганчірку, Неплюєв розповів про знайденого у капелюсі листа.
– О-о-о, то наш швейцарський друг є кур'єром мусью де Шовлена?! Он воно як… – Вишняков розгублено почухав потилицю. Він явно заздрив Неплюєву, який обставив його із схованим у капелюсі листом. – І що ж робити далі?..
– Давай зараз же, негайно натиснемо на цього капітана Хаґа. Тим паче, з перепою і в темній кімнаті йому сидіти зле.
– Гадаєш, його вдасться перетягнути на наш бік?
– А чом би й ні?
– Хм-м-м…
– Та цього прибацаного тільки пальцем ткнути!..
– Ну, тоді давай!
– Гаразд. Ониську, відчиняй-но…
Капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї XV Якоб Хаґ мав вигляд ще жалюгідніший, ніж Вишняков. І не дивно: адже лежав на брудній, вкритій товстелезним шаром пилюки підлозі із скрученими за спиною руками, а отже не міг ні вмитися, ні причепуритися, ані розсолу випити.
– Що це означає?! Як усе це розуміти?! – заволав швейцарець, тільки-но двері кімнатки розчинилися. – Я протестую, чуєте ви, негідники?! Про-те-сту-у-ю-у-у!!!
– Не треба було бійку затівати, люб'язний капітане, – крижаним тоном мовив Вишняков.
– Бійку?! Яку ще бійку?.. – ошелешено спитав Хаґ. У тьмяному світлі принесеної одним із челядників свічечки вираз його обличчя здавався навіть дещо трагічним.
– Натуральну! – одразу підіграв товаришеві Неплюєв. – Ось диви-но сюди, капітане, як ти мені під ребра двинув.
І він зробив вигляд, нібито збирається розстібати ґудзики на сорочці.
– А я не пам'ятаю!..
– Ну то й що? Як видудлив останній жбан, так і кинувся з кулаками на мене. Он Вишняков підтвердить. Або Онисько… Покликати його?
Хаґ різко сіпнувся, намагаючись розірвати пута, проте лише застогнав, а потім промимрив жалісливо:
– Руки розв'яжіть, еге ж?..
– А битися не будеш?
– Ні, не буду.
– Ну що, повіримо? – Неплюєв здійняв очі на Вишнякова, щосили вдаючи занепокоєння.
– Тільки якщо заприсягнеться, – знизав плечима резидент.
– Чув, що тобі сказали?..
– Присягаюся, що не битимусь.
– Не чую! – підвищив голос Неплюєв.
– Чесне!.. Шляхетне!.. Слово!..
– Гаразд, вірю, – кивнув Вишняков і негайно гукнув, озирнувшись за спину: – Ониську, дай ножа! І хутко!..
Прибіг челядник з ножем, і вже за хвилину капітан Хаг із явним задоволенням потирав затерплі руки, тихесенько стогнучи.
– А капелюх?! – Він раптом аж підстрибнув. – Капелюх мій де подівся?!
– Ониську, подай-но його сюди, – тим же суворим тоном велів Вишняков. Челядник збігав за капелюхом.
Швейцарець радісно вхопив свою дорогоцінність… проте, одразу ж помітивши відірвану підкладку, підняв здивовані очі на резидентів і, ледве стримуючи гнів, пробелькотав:
– Що це таке…
– Це? Так, нічого особливого, – розвів руками Вишняков. – Відірвалося під час бійки, от і все.
– Але ж!..
– Ну, то не треба було лізти на мене з кулаками. – Неплюєв був самою безневинністю.
Тим часом капітан уже обмацав внутрішній бік капелюха. Його нижня щелепа дрібно затрусилася, він раптом вигукнув:
– Підступні покидьки, як ви насмілилися?! – й спробував скочити на рівні, проте потужним ударом у груди Вишняков знов повернув швейцарця на підлогу.
– Овва, капітане, капітане! Ви ж тільки-но дали чесне шляхетне слово, що не станете більш бешкетувати! Хіба вже забули?..
– Лист… Де лист, що був тут?.. – простогнав нещасний швейцарець.
– Листа я поклав у своїй кімнаті, аби він часом не зім'явся. Адже з вашої провини між нами сталася бійка, то ми могли б і затоптати цього папірця…
– Ви його читали?! Зізнайтеся, що прочитали!.. Так?!
– Особисто я – ні! Як можна?! – не моргнувши оком, кинув Вишняков. Між іншим, то була чистісінька правда. Втім, його відповідь анітрохи не заспокоїла Хаґа. Відчуваючи, що його товариш перегинає палицю, Неплюєв спокійно мовив:
– Ну, так, так – я читав. Буквально одним оком зазирнув до написаного. А що тут такого?..
Швейцарець мало не збожеволів від нападу люті, проте що міг вчинити він один проти трьох росіян?! Та ще й за дверима кімнатки було повно челядників…
– Ну ти й наволоч, капітане! – констатував Неплюєв, коли Хаґу знов скрутили руки за спиною. – Обіцяв же поводитися спокійно, а сам…
– З тими, хто не має честі, не варто поводитися чесно!!! – ревонув гість, ображений у найкращих почуттях.
– Ти хоч би думаєш, що кажеш?..
– Так, думаю!..
– А мені здається, що ні!
– Якщо вам щось там здається…
– На відміну від мого товариша, – спокійно мовив Вишняков, – мені нічого не здається. Зате я точно знаю, що ви перебуваєте зараз на території стамбульської резиденції Російської імперії.
– Це не змінює того простого факту, що ви – люди без честі й совісті!..
– Ні-ні, капітане, помиляєтеся.
– В чому ж?!
– Це багато чого змінює.
– Наприклад?!
– Наприклад, на території будь-якого посольства діють закони тієї держави, яку воно представляє. У даному разі – закони Російської імперії.
– Я не порушував ваших законів, зате ви попрали закони честі!!!
– Ви, капітане, здійснили напад на російськопідданого, перебуваючи на російській території. Отже, згідно з нашими законами, ви винні у ганебному підступному злочині. І навіть якби ваша таємниця не розкрилася випадково, ми мали би право вас обшукати. Так що фінал був би тим самим, повірте мені!..
Хаґ лише застогнав від безсилля.
– А тепер викладайте все, що мали передати послу Вільнєву.
– Так-так, капітане, кажи. Бо інакше завтра вранці тебе знайдуть десь поза містом з горлянкою, перерізаною від вуха до вуха. – І Неплюєв недобре посміхнувся.
– Але ж у моїй загибелі запідозрять вас! – обурився швейцарець.
– З чого б це раптом?!
– Адже вчора ми з Вишняковим разом полишили патріаршу резиденцію.
– Ну то й що з того?!
– А те, що месьє посол Вільнєв почне мене розшукувати.
– Дурниці! – відмахнувся Вишняков. – Вільнєв не може знати, що ви збираєтеся відвідати його.
– Він знає, запевняю вас.
– Якби вже встигли побачитися бодай раз, то послання де Шовлена ви передали б йому, а не носили б зашитим у капелюсі.
– Так, ми ще не бачилися.
– Ну то…
– Тим не менш, я вже встиг письмово повідомити месьє посла про моє прибуття. До вашого відома, аудієнцію призначено на післязавтра. Тож якщо я не прибуду на зустріч у французьке посольство…
Резиденти розгублено перезирнулися.
– Нічого, капітане, ми замінимо вас нашою людиною, – бадьоро зазначив Вишняков.
– Не вийде, месьє: капітана Якоба Хаґа вже багато хто у Стамбулі бачив. Рано чи пізно ваш хід буде викрито, а тоді месьє Григор Орлі нізащо не сунеться на територію Османської імперії.
– Зараз мова про вас, а не про цього зрадника…
– Чомусь мені здається, що вас цікавить саме він, а не я.
Резиденти знов обмінялися красномовними поглядами.
– З чого це ти так вирішив, цікаво було б дізнатися? – тихо мовив Неплюєв.
– Бо я – лише скромний капітан швейцарської гвардії, тоді як месьє Григор Орлі є сином шефа козацької нації.
– Не існує подібної нації! – Вишняков презирливо випнув нижню губу. – Немає, не було і бути не може!..
– Але сам месьє Орлі дотримується протилежної думки.
– А ти звідкіля знаєш? – одразу стрепенувся Неплюєв.
– Як це – звідкіля?! Звісно ж, від нього самого!..
– То ти його бачив?
– Еге ж, бачив! Ще б пак.
– Ну і який він?
– Тобто?..
– Який він на вигляд, маю на увазі?
– Ну-у-у… не знаю, як і сказати, – швейцарець тупо подивився на резидентів. – На зріст приблизно такий самий, як і я. А сказати щось більше?.. Ні, не знаю.
– А особливі прикмети якісь? Шрами там, родимки…
Якоб Хаґ надовго замислився, та згодом лише повторив:
– Ні, нічого подібного не пригадую.
– Отакої!.. – зітхнув Неплюєв. – Ну що ж, ти нам все одно не допоможеш, тож доведеться тобі тут посидіти, доки не пригадаєш…
– На жаль, не допоможу, – погодився зв'язаний капітан, – адже месьє де Шовлен заплатив мені стільки, скільки ви не заплатите нізащо.
– А-а-а?! – в один голос скрикнули резиденти й одночасно поглянули на бранця. Втім, той прикусив язика: мабуть, злякався, що, попри обережність, все ж таки бовкнув зайве.
– Що ти там белькочеш? – Неплюєв присів перед Хаґом навпочіпки, взяв його двома пальцями за підборіддя і розвернув обличчям до себе. – Ти про платню щось згадував?
– Та розумієте…
Швейцарець щосили намагався відвести очі, тож резидент змушений був прикрикнути на нього:
– А ну на мене дивися! Нумо на мене!..
– Розумієте, я взявся виконати доручення месьє де Шовлена лише тому, що маю велику родину. Моя матінка – чесна самотня вдовиця, та ще й дві сестри незаміжні…
– То ти пішов на все це з-за грошей?
– Авжеж! Хто ж іще назбирає сестрам на посаг, як не старший брат?..
– І добре тобі де Шовлен заплатив?
– Ви стільки все одно не заплатите.
– А ти звідки знаєш?
– А тут і знати нема чого, – криво посміхнувся швейцарець. – От взяти хоч би ваше частування: хіба ж таких курчат готують у пристойних домах на обід?!
– От стерво, він ще й харчами перебирає!
Розсерджений Неплюєв плеснув долонею по коліну, проте тут у розмову втрутився Вишняков:
– Ми маємо повне моральне право заплатити за вашу зраду вдвічі менше, ніж заплатив де Шовлен – скільки б то грошей не було. Адже друга половина платні – то є ваші життя і свобода, капітане.
– Ви дасте мені втричі більше, ніж месьє міністр…
– З чого б це?!
– Бо я надам вам утричі більше послуг. По-перше, повідомлю все, що де Шовлен доручив передати месьє послу усно. По-друге, надалі переказуватиму зміст усіх переговорів, які проведу з послом Вільнєвим і султаном Ахмедом. І по-третє – допоможу впізнати й затримати амбасадора Григора Орлі, коли той нарешті прибуде до Стамбула.
– А твоє життя?
– Будь ласка, можете мене вбити! Давайте!.. Проте навряд чи матимете іншу подібну нагоду ознайомитися з планами французького посла і турецького султана, а також затримати цікаву вам людину.
Резиденти перезирнулися.
– М-м-м?.. – запитально наморщив чоло Вишняков.
– Усі вони продажні, ці гвардійці швейцарські! – знизав плечима Неплюєв. – Хто заплатить більше, до того і наймаються воювати.
– Мені гроші сестрам на посаг збирати треба, – нагадав Хаґ.
– Ми заплатимо тобі рівно стільки ж, скільки заплатив маркіз де Шовлен.
– У два з половиною рази більше.
– Ти, капітане, торгуєшся, немовби марсельські шльондри, яких ти сам же і зневажаєш.
– Ви обидва, месьє, відмовилися їхати зі мною до базельських дівиць – то що ж я зроблю?!
– Якщо хочеш іще бодай колись побачити свій Базель, приставай на наші умови!
– Ні, то ви приставайте на мої!..
Після запеклого торгу зійшлися на півторакратній сумі від заплаченої французькою казною. Капітана знову звільнили від пут, ударили по руках. Він розповів, що амбасадор Григор Орлі вже відбув інкогніто із Франції до Османської імперії, проте доки швейцарець готуватиме ґрунт для переговорів тут, у Стамбулі, вирішив провідати затриманого батька, месьє Філіппа Орлі. Коли гетьманич збирається плисти до Стамбула, капітан точно не знав. Що через декілька місяців, то це точно… А поки що батько й син перебувають разом.
– Ех, накрити б одразу обох!.. – Неплюєв замріяно примружив очі й стиснув кулаки.
– Ага, так і підпустять вас до них султанські яничари!..
– А з твоєю допомогою?..
– Не вийде, ні, – швейцарець розчаровано підібгав губи. – Я ж бо маю перебувати тут, у Стамбулі, а якщо раптом з'явлюся у Салоніках…
– Так-так, згоден, не вийде, – не надто охоче погодився резидент.
– Але то нічого, – заспокоїв його капітан Хаґ. – Якщо вже я взявся до справи, можете не хвилюватися: усе буде гаразд! Попадеться месьє Орлі вам до рук, не сумнівайтеся.
– Ти тільки диви мені, не наобіцяй зо три короби, щоб потім… – Неплюєв погрозив бранцю стиснутим кулаком.
– А хто ж, окрім мене, збиратиме посаг моїм сестрам?! – щиро здивувався швейцарець.
Російську резиденцію він полишив тільки на світанку, коли усі троє завершили обговорення плану дій у найменших деталях. Із собою забрав рекомендаційного листа до посла Вільнєва і гаманець із золотими рублями. Це була половина обумовленої платні. Другу капітан мав отримати не раніше, ніж зв'язаний амбасадор Григор Орлі опиниться у кімнатці, з якої Якоб Хаґ тільки-но вийшов на волю…
– То диви мені, нікому щоб анічичирк! – пригрозив наостанок Неплюєв. – Інакше посол Вільнєв миттю дізнається, що ти за птаха.
– Авжеж, я мовчатиму, немов та риба! – кивнув швейцарець.
Ніч 8 жовтня 1730 р. від Р.Х., близько 23:00,
Середземне море
Вести малесеньку шлюпку розбурханим морем, та ще й сидячи на веслах самому, – справа нелегка. Та чого там – просто ризикована! На довершення усіх нещасть, човна заливало бризками та рясним дощем, а вичерпувати воду не було часу й найменшої можливості. Та й одяг намок настільки, що якби він мав при собі паперові листи, їх можна було б сміливо викидати геть.
Втім, найцінніші листи не пишуться на папері: їхні літери малюються олійною фарбою на шовку й зашиваються у підкладку – так ніхто нічого не намацає!.. Він мимоволі посміхнувся, згадавши, як ці два йолопи – Неплюєв і челядник – обшукували його (нібито непритомного) у московському посольстві. Все сталося, як і мало статися: Онисько одразу намацав паперового листа у капелюсі… тоді як справжнє послання маркіза де Шовлена весь час перебувало разом із бранцем!!! А ці ідіоти навіть не запідозрили того…
Але тепер він мав обхитрувати не людей, а розбурхану стихію – що значно важче. Проте іншого виходу не було. Бо хоча сказав цим йолопам-резидентам, що збирається зустріти «месьє Григора Орлі» (ха-ха!..) у Смірні, та плисти туди насправді зовсім не збирався. І тут шторм розігрався навіть дуже доречно: адже викрадену шлюпку навряд чи стануть шукати! Швидше за все, англійці вирішать, що погано закріпленого човна змило хвилею за борт. І ось він – у відкритому морі, а десь там, попереду, мала бути «Надія»…
Принаймні він дуже сподівався на те (цікавий каламбур виходить: не втрачав надію, бо попереду є «Надія»!..). Адже увечері підслухав, як капітан англійського судна звернувся до штурмана, відірвавши погляд від завішаного важкими хмарами небокраю: «Не більше двох вузлів… Щось надто повільно рухається той лінкор, як для флагмана французької ескадри». На що штурман відповів: «Самі ж знаєте, сер, що уночі здійметься буря. Якби ми перебували біля берега, був би сенс поспішати у затишну гавань або у відкрите море. Але корабель вже у морі – навіщо ж французам квапитися?!»
Флагман французів – лінійний корабель «Надія». Чудовий шанс!..
Втім, у такий шторм можна й помилитися з курсом!
Не випускаючи з рук весла, капітан стурбовано озирнувся за спину…
І не втримався від радісного скрикування: далеко попереду і трохи ліворуч серед крутих хвиль витанцьовував крихітний вогник.
Не дуже-то він схибив з курсом… Нумо мерщій за весла!!!
І-і-і – р-р-раз!..
І-і-і – р-р-раз!..
І-і-і – р-р-раз!..
Через пару годин шлюпка наблизилася до лінкора настільки, що її могли й помітити. Проте жодних ознак того не було. Ще б пак: ніч, море, шторм…
Тоді він втягнув обидва весла у шлюпку, вихопив з-за паска зарядженого пістоля й натиснув на курок. Тільки б порох не промок!..
Пощастило: хлопнув холостий постріл. Ні-ні, він не сподівався, що різкий звук прорветься крізь виття вітру. А от побачити спалах на борту корабля могли…
І таки побачили – адже за пару хвилин лінкор почав змінювати курс…
Втім, то було далеко не все: спробуйте-но причалити на човні до корабля у шестибальний шторм!.. Коли до борту лишилася буквально пара-трійка футів, звідти кинули міцну мотузку. Хвиля саме підняла шлюпку на високий гребінь, капітан підстрибнув і щосили вхопився за рятівний кінець, наступної ж миті повиснувши на ньому, немовби мавпа на ліані. Кинутий напризволяще човен налетів на борт судна й потрощився на скалки.
– Месьє, ви, мабуть, збожеволіли, якщо наважилися подорожувати у відкритому морі на цій шкаралупці?! – замість привітання вигукнув молоденький поручник, коли троє матросів втягнули гостя через борт на палубу.
– Ви дуже люб'язні, офіцере, – процідив крізь зуби відважний мандрівник, водночас намацавши схований на грудях чималенький гаманець із золотими російськими рублями. Перевіряв, чи не сталося чогось із грішми, що підуть сестрам на посаг…
І, звісно ж, любій матусі…
Та з грішми все було гаразд.
– Хто ви такий, месьє? Прошу назватися, – мовив між тим поручник.
– Прошу негайно провести мене до адмірала, – відповів «божевільний» мандрівник.
– Та що ви таке кажете?! – обурився корабельний офіцер.
– Те, що чуєте. І не баріться, будь ласка.
– Але ж як можна?!
– Як старший за званням, прошу негайно провести мене до його світлості адмірала Гюї де Труєна!
Поручник недовірливо оглянув мокрий (хоч викручуй!) мундир капітана королівської швейцарської гвардії, знизав плечима і простягнув до гостя руку:
– Будь ласка, месьє, ваші шпагу, кинджал і пістолі.
Мандрівник мовчки віддав зброю, а по тому був негайно відведений до адміральської каюти. Судячи з одягу, командир ескадри якраз збирався відпочити, тож прибулець вирішив не затримувати надмірно поважного добродія. Просто на порозі він церемонно (наскільки дозволяло хитання палуби під ногами) вклонився і ввічливо мовив:
– Адмірале, маю честь відрекомендуватися: Григор Орлі, офіцер з особливих доручень Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого! Повертаюся зі Стамбула після виконання особливо важливої дипломатичної місії.
Потім розпрямився й додав із найбезневиннішим виглядом:
– Вибачте, ваша світлосте, та оскільки мій жалюгідний човник щойно розбився ущент, дозвольте з вашої ласки залишитись на борту флагманського судна: адже якщо я не помилився, ви тримаєте курс до берегів Франції?
На вахті пробили склянки: була перша година ночі 9 жовтня…
10 жовтня 1730 р. від Р.Х., Стамбул, російська резиденція
– Ваш'бла-ародь, до нас посланець із самого Санкт-Петербурга!
Розгублений Онисько тупцював на порозі кімнати й дивився на резидентів з якоюсь дурнувато-блаженною посмішкою на вустах. Вони обмінялися короткими поглядами, і Вишняков промимрив розгублено:
– Доречно, вельми доречно! Що скажеш, Неплюєв?
– Доречніше просто не придумати! – погодився другий резидент і прикрикнув на челядника: – Ну, і чого ти там став, немов той бовдур?! Давай, запрошуй!
Годі й казати, без втручання провидіння тут явно не обійшлося. І тижня не минуло відтоді, як капітан Хаґ, їхніми стараннями перевербований на подвійного агента, на британському поштовому судні відбув зі Стамбула до Смірни, де мав би зустрітися з амбасадором Григором Орлі, щоб потім супроводжувати його сюди. А вже тут, у Стамбулі, на нього чекатимуть російські резиденти… І неодмінно схоплять!!!
А тепер скажіть на милість: тільки-но Вишняков зібрався скласти розлогий рапорт щодо виконаної роботи, як посланець зі столиці з'явився сам. Чудово, просто пре-чу-до-во-о-о!!! Тепер можна буде зацапати гетьманича у його присутності: нехай повідає у Санкт-Петербурзі про хитрість і вправність стамбульських резидентів…
Проте вислуховувати рапорт посланець не став, замість того стурбовано мовив, ледь переступивши поріг кімнати:
– Таємна розшукових справ канцелярія прислала мене з надзвичайно важливою новиною, що вимагатиме від вас вияву високої відповідальності й негайних рішучих дій. Як стало відомо з надійного джерела у самому Парижі, невдовзі до Стамбула під іменем Якоба Хаґа, капітана швейцарської гвардії короля Луї П'ятнадцятого, прибуде не хто інший, як Григорій Орлик – амбасадор козаків-бунтівників і досвідчений шпигун. Вам належить ужити всіх можливих зусиль, аби схопити цього зрадника і таємно доправити…
– Що-о-о?! Я-а-ак?! – Вишняков і Неплюєв не змогли стримати здивованих вигуків.
– Вам належить ужити всіх можливих зусиль, аби схопити і таємно доправити до Санкт-Петербурга Григорія Орлика, який прикривається ім'ям Якоба Хаґа, капітана швейцарської гвардії короля Луї П'ятнадцятого.
Жалюгідні та бліді від переляку, резиденти мовчки позирали то один на одного, то на столичного посланця. Заговорили, лише коли гість почав вимагати пояснень їхньої безглуздої поведінки. Заговорили одночасно, тицяючи один на одного відстовбурченими вказівними пальцями, бризкаючи слиною.
– Мо-о-ов-ча-а-а-ти-и-и!!! – ревонув розлючений гість, коли сенс пояснень дійшов до його свідомості. – Нумо стулили пельки!!! Оби-ид-ва-а!..
Резиденти замовкли, боязко втягнувши голови у плечі.
– То ви хочете сказати, що так званий капітан Якоб Хаґ, який насправді є амбасадором козаків-бунтівників Григорієм Орликом, уже побував тут, у Стамбулі?..
Вони мовчки кивнули.
– А також, що він побував тут, у нашій резиденції?..
Нові кивання.
– Більш того – їв і пив з вами, роззявами, йолопами, нікчемами, за рахунок російської казни?..
Резиденти потупили погляди.
– І ви йому заплатили… Заплатили казенним російським золотом за те, що він допомагатиме вам, сучим вилупкам, схопити самого себе?! І за нібито відомості про переговори з французьким послом Вільнєвим та султаном Ахмедом Третім – а ці перемовини відбувалися просто у вас під носом… причому з вашого ж благословення!..
Бідолашні резиденти готові були провалитися крізь землю.
– Та-а-а-ак?! – гримнув гість.
– Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ваша милосте, помилуйте!.. – Вишняков і Неплюєв кинулися посланцеві в ноги.
– Хто привів його сюди?! Хто з ним перший познайомився?!
– Він!.. – Неплюєв тицьнув пальцем на Вишнякова, нарешті зрадівши з тієї обставини, що першим зустрів самозванця саме той.
– Але ж саме ти сказав мені, що нібито до Єрусалимського патріарха прибув вельми цікавий та ексцентричний тип!..
– А ти!..
– Ні – ти!..
– Замовкніть!!! – знов ревонув гість. – Обидва ви варті один одного, швабр-р-ри пустоголові!..
– Ваша милосте!..
– А зараз цей зрадник куди подівався?!
– Відплив на англійському поштовому судні зустрічати амбасадора Григора Орлі…
– Тобто себе самого?!
– Ой, звісно ж, що ні!..
– То запитую вдруге: куди подівся цей огидний мерзотник?!
– Полишив Стамбул на англійському поштовому судні…
Описати гнів гостя було просто неможливо. Коли він нарешті видихнувся, то мовив знесилено:
– Як з вами вчинити, вирішимо потім, а зараз…
– Ва-а-а!.. Ва-а-а-ша-а-а!..
– Та й не я вирішуватиму, що з вами робити. Зараз же доведеться попрацювати в іншому напрямі, причому терміново.
Гість пройшовся кімнатою туди-сюди, впав на стільця біля стіни і мовив стомлено:
– Отже, буквально під вашим носом молодший Орлик успішно провів переговори з султаном Ахмедом. Можна вважати, що антиросійська коаліція склалася… Вихід один-єдиний – терміново дестабілізувати ситуацію в Османській імперії: лише тоді коаліціянти не зможуть скористатися усіма перевагами свого підлого союзу.
Посланець озирнувся на смертельно переляканих резидентів і спитав:
– Відповідайте негайно, чи маєте на прикметі когось із місцевих, хто готовий виступити організатором противладного заколоту?
– Є тут один підходящий тип, – несміливо мовив Неплюєв.
– Так-так, лідер тутешніх консерваторів Патрона-Халім… [20]20
У 1730 році під час повстання у Стамбулі консерватори на чолі з Патрона-Халімом вбили султана Ахмеда III (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть]– додав Вишняков. – Тільки його послуги коштуватимуть…
– Я не запитував про ціну, я хотів з'ясувати ситуацію у принципі, – процідив крізь зуби гість. – Скільки б не коштувала нам термінова організація антисултанського заколоту, то все одно вийде дешевше, ніж повномасштабна війна проти антиросійської коаліції.
