Текст книги "Орлі, син Орлика"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Глава 4
Зрада Каштана ХаґА
Кінець березня 1759 p. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,
ставка військового губернатора французів графа
Teaде Тораса де Прованса
– А чи не здається вам, люб'язний графе, що ви берете на себе занадто багато відповідальності?
По всьому було видно, що принц Лотаринзький не надто задоволений рішенням польного маршала Орлі… хоча й не наважується сказати це прямо і відверто. Вести у розташування свого корпусу німецького «гостя»?! Справді, навіщо зайві слова!!! Нехай у цьому будинку розташувався французький військовий губернатор, але все ж таки хлопчисько був і лишається онуком бургомістра окупованого Франкфурта!.. До того ж, відносно нещодавно сам генерал Орлі застерігав усіх членів штабу від виявів надто великої довіри до німців, а тепер чомусь не бажає розуміти всю недоречність свого вчинку…
І міру власної безвідповідальності!..
– Облиште, ваша високосте, – посміхнувся граф. – Ми у жодному разі не оглядатимемо ні всю нашу армію, ні весь мій корпус, ані навіть весь полк «синіх шведів».
– Але ж!..
– Хлопчина всього лише подивиться на запорозьку сотню. Так би мовити, на мою особисту маленьку кінну гвардію, не більше. Це все одно, що продемонструвати гостю своїх лакеїв – якщо гість у захваті від кольорів їхніх ліврей.
– Ваше порівняння не надто доречне, графе.
– Навпаки, ваша високосте, навпаки… Пам'ятаєте, як після нашої появи Франкфурт сповнився чутками, буцімто у Франції бракує вояків, якщо вони найняли на службу скажених турецьких яничарів?
– Авжеж пам'ятаю!
– І що відтепер яничари полюватимуть на бідолашних німецьких немовлят і заради розваги їстимуть їх живцем? [12]12
Після згаданої у наступній главі битви при Берґені (відбулася 12-го, за іншими джерелами – 13 квітня 1759 року) німецькі газети дійсно писали про «5000 вершників турецької кінноти», рішуча атака яких зім'яла бойові порядки війська Фердинанда Брауншвейзького. Атаку підтримали «сині шведи». Насправді ж турецьких підрозділів у складі армії маршала де Брольї не було, а п'ятитисячний загін кінноти був лише сотнею запорожців. Як і «синіми шведами», ними командував польний маршал Григор Орлі де Лазіскі.
[Закрыть]
– Ну-у-у… припустимо… І що з того?
– То все це сталося через моїх запорожців – адже тутешні жителі їх ніколи не бачили, відтак легко сплутали запорозьке вбрання з турецьким!
– Припустимо, графе. Припустимо, все це так і є – і що з того?
– Не варто припускати, ваша високосте. У таких випадках можна говорити з абсолютною впевненістю, що…
– І все одно не розумію, до чого ви ведете?!
– Лише до того, що ліпше мати під боком нейтрально налаштованих франкфуртців, аніж прихованих ворогів. На зимових квартирах ми простояли, вважайте, цілих три місяці, поки що обійшлося без прецедентів… Не хочеться, щоб вони розпочалися саме зараз.
– Зараз, коли настає час розпочинати весняну кампанію?..
– Так, ваша високосте.
– То ви гадаєте, графе…
Де Лазіскі кивнув із найсерйознішим виглядом:
– З точки зору окупованих, нині час не носа від морозу ховати, а неприємного сюрприза нам готувати.
– Що конкретно вам відомо і від кого? – одразу стріпонувся принц Лотаринзький… Та раптом покосився на двері, за якими під наглядом Кароля очікував юний Йоганн Вольфганг, і протягнув: – А-а-а, розумію, розумію… Розумно, графе, дуже розумно!
– Якщо ваша високість вважають, нібито моїм джерелом інформації є син радника юстиції Гете…
– Справді, хто ж запідозрить дитину?! – задоволено посміхнувся принц. – Ви, графе, як завжди, неперевершені.
– Все зовсім не так, – посміхнувся де Лазіскі. – Це було би надто просто. До того ж, він недостатньо поінформований про те, що може нас зацікавити. Хоча сама ідея використати його…
– Отже, я таки маю рацію?! – зрадів принц.
– Я, ваша високосте, і справді включив у наші плани юного Йоганна Вольфганга, але зовсім не у цій якості.
– Тобто?..
– Краще передати через хлопця вигідну нам інформацію, ніж робити його нашим інформатором.
– Що-о-о?! – Принц Лотаринзький здивувався до непристойності відверто. – Про що це ви, люб'язний графе?! Які ще відомості збираєтеся передавати нашим ворогам…
– Це не зовсім відомості, ваша високосте.
– Що ж тоді?!
– Уявіть, що, розмовляючи з такими самими франкфуртськими хлопцями, наш юний Йоганн Вольфганг розповість, що турецькі яничари – це насправді ніякі не людожери-дикуни з таємничого Сходу, а шляхетні лицарі…
– Ну то й що?..
– Юні друзі Йоганна Вольфганга розкажуть про те іншим хлопцям, а також своїм батькам, ті у свою чергу…
– А-а-а, розумію, от тепер розумію!
– Це лише один напрям роботи з місцевим населенням, ваша високосте. Зі згоди маршала де Брольї, від початку нашого зимового квартирування я роблю також багато чого іншого, аби поліпшити ставлення франкфуртців до французького війська, зробити його бодай нейтральним. А тепер збираюся познайомити юного Йоганна Вольфганга із запорожцями. Погодьтеся, напередодні весняної кампанії це нам аж ніяк не завадить…
Вони замовкли. Принц Лотаринзький замислено тер підборіддя, де Лазіскі спокійно дивився на нього.
– Ну що ж, графе…
– Так, ваша високосте?..
– Змушений погодитися, ви таки маєте рацію! – мовив нарешті принц. – А справді, чом би хлопцеві не поспілкуватися з вашими кінними гвардійцями?! Чудова ідея.
– Дякую, ваша високосте!
– Гаразд, графе, можете йти.
Де Лазіскі вклонився і вийшов геть. Принц Лотаринзький підійшов до вікна, вперся руками у віконницю. За хвилину надворі з'явився граф, трохи позаду нього йшли онук франкфуртського губернатора Йоганн Вольфганг Гете і графський охоронець Кароль.
Невимушеним прогулянковим кроком трійця попрямувала вулицею Оленячий брід у напрямі квартир «синіх шведів» і запорозької сотні…
15 травня 1730р. від Р.Х., Салоніки,
дім гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика
– Мій пане, до вас прибув відвідувач.
Мовивши це, Алі завмер на порозі кімнати, всім своїм виглядом демонструючи ввічливу пошану до високородної персони та водночас готовність запобігти будь-яким небажаним діям бранця. Втім, таким начальник охорони лишався завжди – а бачилися вони протягом останніх восьми років щодня. Фактично, від того самого моменту, як гетьмана доправили сюди з Бендер, де він намагався шукати підтримки султана…
Бендери, ті самі Бендери, де сімнадцять років тому вони обороняли Карла Дванадцятого. Прокляте містечко!!! Е-е-ех-х-х, знати б наперед, як там воно складеться!..
Дев'ять років тому в Ганновері він розлучився зі старшеньким своїм сином Григорієм і поїхав до Молдавії, бо тоді все ще сподівався переконати султана негайно розпочати війну проти московитів. Думав розпалити честолюбство турків, нагадавши Ахмеду III про славетну перемогу антиросійського союзу на берегах Пруту.
Втім, як з'ясувалося, султан мав свої плани щодо козаків. До пропозиції Орлика поставився нібито схвально, проте відповідав якось неоднозначно. Насамкінець, запропонував зустрітися у Салоніках, щоб вирішити все остаточно. Проте тут на гетьмана вже очікував Алі, який дуже ввічливо, проте твердо дав зрозуміти, що повелитель правовірних з'явиться тут дуже нескоро… а якщо навіть з'явиться, то з гетьманом Орликом, швидше за все, не зустрічатиметься. Та й загалом, віднині пан гетьман не має права переступати порога цього будинку, аж до подальших вказівок повелителя правовірних…
Мета подібного кроку невдовзі стала цілковито зрозумілою: за деякий час Ахмед III розпочав-таки війну, але не проти Московії (чи то пак Росії – як наказав іменувати свою імперію цар Петро), а проти… Персії! Що ж до гетьмана Орлика, то султану було вигідно утримувати його під рукою, немовби сторожового пса: нехай мовчки лютує під домашнім арештом, нехай накопичує в душі злість і ненависть, щоб у слушну мить вибухнути подібно до ядра!
У ту саму слушну мить, коли повелитель правовірних вважатиме за потрібне розпочати наступ на північних гяурів [13]13
Гяур ( тюрк.від араб.кореня) – зневажлива назва для тих, хто не сповідує іслам.
[Закрыть]. Отут і стане у нагоді гетьман Пилип Орлик разом зі своїми козаками!
Ду-у-уже навіть згодиться…
Відтоді московити час від часу вимагали від султана видачі їм на суд і розправу «підлого зрадника», погрожуючи збройною експедицією у глиб Османської імперії. Розуміючи, що цього не станеться, Ахмед III щоразу обіцяв подумати.
Таким чином, Пилип Орлик сидів під домашнім арештом у Салоніках ось уже дев'ятий рік. Щоб не збожеволіти від бездіяльності, навіть почав писати «Щоденник мандрівника»… [14]14
«Щоденник мандрівника» написано Пилипом Орликом у 1720—1732 роках.
[Закрыть]
А от щодо відвідувачів, то їх допускали сюди нечасто. Цікаво, хто згадав про султанського бранця нині?..
– Я не чекаю на гостей.
– Знаю, мій пане. – Алі ввічливо вклонився.
– Тоді перекажи, аби незнайомець забирався геть.
– Він дуже-дуже наполягає на побаченні, мій пане!
Наполягає?!
Отакої…
Між іншим, несподіваний візитер мусив надати головному тюремникові якісь переконливі докази щодо свого права побачитися з в'язнем, інакше Алі навіть доповідати не став би про нього! Що це все означає?..
Гетьман кинув спідлоба похмурий погляд на головного тюремника і запитав далі:
– Ти знаєш його? Бачив бодай колись раніше?
– Ні, мій пане, я бачу його вперше у житті.
Гетьман зміряв начальника охорони недовірливим поглядом від маківки до п'ят (ясна річ, вимагати від Алі пояснень – справа марна, все одно не відповість!) і пробурмотів:
– Хто ж він такий є?
– Іноземець.
– А як назвався?
– Капітаном гвардії Його Величності шведського короля Густавом Бартелем, мій пане.
«Шведського короля!..» – солодким відлунням відгукнулося у змученому серці бранця.
Ще б пак, адже у Швеції, у далекому Стокгольмі, перебуває його родина і всі козаки, вірні слову, даному ще покійному Івану Мазепі!..
Хоча з іншого боку…
Так – цілком можливо, то є пастка! Його і бідолашної Украйни воріженьки далеко, далеко не дурні! Вони знають, яким чином і на чому можна підманути багаторічного бранця.
Обережно, Пилипе, обережно…
І гетьман запитав начальника охорони доволі стримано:
– А може, ти бодай щось чув заздалегідь про візит цього капітана?
– Не чув, мій пане, присягаюся Великим Аллахом!
– Не помиляєшся?
– Як можна, мій пане?!
Так-так, схоже, тюремник не бреше. Та й навіщо брехати?! Адже за бранця він головою відповідає, і якщо з гетьманом бодай щось зле станеться – і сам Алі, й усі його яничари сконають або на палях, або у киплячій олії.
– Ти знаєш, звідкіля цей капітан взявся у Салоніках?
– Він стверджує, нібито прибув буквально щойно.
– І одразу побажав побачити мене?
– Так, мій пане, одразу, тільки-но прибув.
А може, то ніяка не пастка?..
А раптом це справжній посланець від коханої його дружиноньки чи когось із діточок?! А він тут ще думає, вагається!!!
Хоча…
Ні-ні, все ж таки треба бути обачливішим.
І бранець мовив:
– Гаразд, я прийму цього Густава Бартеля. Тільки не наодинці, а…
– Звісно, мій пане, звісно! Я і ще двоє яничарів будемо разом з вами, інакше не можна.
Алі ввічливо вклонився і вийшов геть, Пилип Орлик завмер посеред просторої кімнати. Проте мимоволі подався уперед, тільки-но супроводжуваний яничарами та головним тюремником шведський капітан переступив поріг кімнати.
– Маю честь відрекомендуватися: Густав Бартель, гвардії капітан Його Величності… – мовив візитер, одночасно ввічливо вклоняючись. Та не дослухавши, гетьман лише махнув тюремникові рукою і розчулено пробурмотів:
– Залиш нас із цим чоловіком сам на сам… І ти, і твої вояки…
– А чи не занадто ви, пане мій!.. – підвищив голос Алі.
– Залиште нас удвох, прошу!.. – Тепер Орлик також підвищив голос. Хоча вже давно, здавалось би, змирився із становищем арештанта.
– Як же так, мій пане?!
Мабуть, подумки бідолашний Алі вже бачив себе настромленим на довжелезну палю або зануреним по шию у киплячу олію.
– Господом Богом присягаюся і своєю козацькою честю, що ні я, ані мій нинішній гість не вживатимемо ніяких кроків на порушення мого нинішнього статусу. Можеш не боятися того.
Гетьман заповзято перехрестився.
– Гаразд, як мій пан побажає, так нехай і буде.
Алі обернувся до яничарів, махнув рукою, і тюремники пішли геть. Тільки-но двері за ними зачинилися, як Пилип Орлик кинувся до візитера, міцно обійняв його, тричі розцілував і мовив розчулено:
– Ну, ось я й дочекався нарешті побачення з рідною людиною!
– Вітаю вас, батьку!
– Грицю!..
– Батьку!..
– А чом це ми стоїмо?! Ти ж, либонь, притомився з дороги.
Вони пішли у глиб кімнати й всілися на подушки дивана. Гетьман відсунувся подалі та, примруживши очі, почав оглядати сина. Зовсім дорослим чоловіком уже став!..
Пан капітан шведської гвардії Густав Бартель…
– А що це, Грицю мій дорогий, за лицедійство?! Чого ти справжнім ім'ям не назвався? Ти ж до батька рідного йшов, не до чужого.
– Ваша правда – до батька. Але ж через чужих людей!..
– Це люди султана Ахмеда…
– Так-так, знаю. Проте все ж варто бути обережнішим.
– Навіть з ними?
– Чи забули ви, батьку, про сумну долю Войнаровського?
– Авжеж, синку, я все пам'ятаю… – зітхнув гетьман і додав сумовито: – І розумію твої перестороги. Так-так, синку, жадоба людська не знає меж, і хоч як ці яничари бояться свого султана, та навіть вони не відмовляться від жменьки золота в обмін на будь-які відомості про неочікуваних гостей ув'язненого у Салоніках козацького гетьмана. Маєш рацію, синку, маєш рацію…
Деякий час вони мовчали.
– Але не журіться, батьку! – Григорій раптом пожвавішав. – Схоже, наша зірка сходить на небосхилі, і найближчим часом усе може змінитися на краще.
– Що ти маєш на увазі, Грицю?
– Чи відомо вам, що відбувається зараз у новій імперській столиці московитів – у Санкт-Петербурзі?
– Гадаю, ти й сам чудово розумієш, що людина у моєму становищі… – почав гетьман. Не дослухавши, Григорій кивнув і мовив:
– То ось вам, батьку, втішна новина: чотири місяці тому імператор Петро Другий помер від віспи…
– Та що ти кажеш?! – Від несподіванки Пилип Орлик аж звівся на рівні.
– Замість нього на імперський стіл зійшла Анна Іванівна. Чи розумієте, що такий хід подій означає наближення солодкої миті визволення нашої рідної Украйни з московських обіймів?!
Гетьман постояв деякий час із закам'янілим обличчям, схопившись за серце, що несамовито калатало у грудях, потім повільно опустився на диван і мовив неслухняними губами:
– Наскільки я розумію, саме з цією доброю звісткою і пов'язана твоя поява тут, у султанських володіннях…
– Вірно розумієте, батьку.
– Отже, стара ідея створення антимосковської коаліції…
– Сьогодні вона на часі, як ніколи раніше!
– І тобі доручено…
– Я маю доручення від французького міністра закордонних справ маркіза де Шовлена зустрітися щонайменше з їхнім послом у Стамбулі Вільнєвим.
– То твій шлях нині лежить до Стамбула?
– Так, батьку. Сюди я звернув спеціально, щоб таємно зустрітися і провести деякий час із вами. Розуміючи ваше становище, мені це дозволили.
– Дякую, Грицю, дякую за твою синовню любов і повагу!
– Ну що ви, батьку?! За таке не дякують…
– А цей посол Вільнєв…
– Ви маєте якісь сумніви?..
– Ти певен, що для тебе подібна подорож безпечна?
Григорій на мить замислився, потім мовив повільно:
– Не я один – уся козацька нація обрала небезпечну долю, понад двадцять років тому вирішивши битися з московитами за Украйну не на життя, а на смерть.
– Добре сказано, Грицю… І все ж, як щодо твоєї нинішньої місії?
– Що саме вас бентежить, батьку?
– От я, приміром, відправився свого часу шукати милості турецького султана, натомість… – Він тяжко зітхнув. – Натомість став заручником чужої волі. Хоча треба визнати, все могло скінчитися навіть гірше.
– Я намагався бути вкрай уважним і обережним – от і все, що можу сказати. Принаймні перебуваючи у Франції, відчув саму лише зацікавленість нашими справами як з боку маркіза де Шовлена, так і від самого кардинала Флері. Жодних лихих ознак… принаймні наскільки можна судити!
– Ну, вони-то у Парижі, а от цей Вільнєв…
– Його мають попередити про мій візит заздалегідь, а там…
Григорій лише руками розвів і закінчив:
– А там, батьку, на все воля Божа!
– Ой, Грицю, Грицю, у небезпечні ігри ти нині граєш!.. – зітхнув гетьман. – Надто довгі руки й надто велику ненависть до нас мають московити. Пам'ятаєш, як нас ледь не схопили спочатку у Гамбурзі [15]15
Йдеться про події листопада 1720 року (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть], а потім у Ганновері? [16]16
Йдеться про події січня 1721 року (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть]
– Ще б пак!
– А не боїшся, що московські шпигуни перекуплять посла Вільнєва чи перехоплять посланця, котрий має попередити його про твій візит?
– Доводиться ризикувати, батьку, що поробиш!..
– Не хочу, аби найстарший мій синок… звісно, не дай Боже… – Гетьман швидко перехрестився. – Не хочу, щоб ти опинився у такому самому становищі, як-от я… а то й у гіршому!
– Але ж якщо пощастить, то через Вільнєва я вийду на переговори із самим султаном Ахмедом!
– Ти певен, синку?..
– Принаймні маркіз де Шовлен запевнив, що саме таке доручення французькому послу я везу у таємних листах. Як на мене, заради цього варто й ризикнути.
Пилип Орлик замислився, а Григорій продовжив із захватом:
– Якщо все воно так і є!.. Якщо тільки все станеться, як гадається!..
– Якщо Швеція, Франція і Османська імперія поєднаються в потужний кулак!.. – підхопив гетьман, раптом замруживши очі, немовби намагаючись стримати мимовільні сльози радості на очах.
– А коли до того ж вдасться затвердити на польському престолі тестя короля Луї – Станіслава Лещинського!..
– Помовч, синку… Будь ласка, помовч трішечки.
– Вам зле, батьку? – Григорій стурбовано дивився на стомленого життям літнього чоловіка, який ніяк не міг подолати хвилювання.
– Надто все це несподівано, Грицю.
– Я розумію…
– Ні, не розумієш! Просидіти гордим павичем вісім років, втративши при цьому одного з синів!.. [17]17
Михайло Орлик помер від холери, перебуваючи у Салоніках разом з батьком (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть]Цілих вісім років у цій золотій клітці, – широким жестом гетьман обвів розкішну кімнату, – щоб нарешті злетіти у чисте небо гордовитим білим лебедем!.. Не розумієш, синку мій, – і в цьому твоє щастя.
– Обіцяю, батьку, що зроблю все можливе… ба навіть неможливе задля того, щоб нарешті так усе і сталося! І щоб звільнення ваше та торжество української справи стали реальністю якнайшвидше!..
Під впливом потужного внутрішнього пориву Григорій скочив з дивана, впав на коліна перед гетьманом, той поклав руки йому на плечі й урочисто мовив:
– Боже, благослови тебе, синку мій! Благослови тебе і святу місію твою, бо віднині доля всієї Украйни знаходиться в руках твоїх!
– Дякую, батьку.
– Будь достойним амбасадором козацької нації, пам'ятай завжди і всюди, що то є висока честь і величезна відповідальність водночас!
– Дякую, батьку, – пам'ятатиму.
– Поводься достойно і не осором славетне ім'я наше – ім'я роду Орликів!
– Не осоромлю, батьку, нізащо не осоромлю…
Вони підвелися, гетьман знов тричі обійняв та розцілував сина, як і при зустрічі. А далі мовив:
– Ну гаразд, Грицю, годі на сьогодні про справи серйозні. Тим паче, ти сказав, що затримаєшся у Салоніках на певний час?
– Так.
– Отже, ще встигнемо поговорити про це. А зараз розкажи мені все, що знаєш про всю нашу сім'ю. Матусю Ганну, кохану мою дружиноньку, давно бачив? А сестер? А брата Яшуньку?..
– Давненько ми не бачилися, на жаль! – Григорій мимовільно зітхнув. – Ви ж добре розумієте, що я на королівській службі, а їм краще не надто привертати до себе увагу… навіть живучи у Швеції. От навіть Настя так поводиться – хоча вона давно вже стала фру Штайнфліхт. [18]18
Найстарша дочка подружжя Орликів вийшла заміж у 1723 році (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть]
– А я й досі онуків на руках не тримав, – у тон йому зауважив Пилип Орлик, але, поборовши сум, трусонув головою й мовив: – Та будемо сподіватися, найближчим часом усе зміниться на краще. Тепер же розповіси мені, що тільки знаєш. Бо хоч тобі відомо не надто багато, та я і того не знаю.
І примостившись на дивані якнайзручніше, наказав:
– Ну ж бо, розповідай!
Середина червня 1730 р. від Р.Х.,
Стамбул, російська резиденція
– Прошу, прошу, капітане, знайомтеся, не соромтеся: це товариш мій, і зветься він Неплюєвим. Ви його той… любіть і шануйте – бо він, знаєте, як вправно шпагою володіє?! Х-х-ха – й ваших нема!..
Неплюєв так і розплився у щирій посмішці, хоча на душі в нього було гірко, немовби з перепою. Ні, це ж треба, щоб отак поталанило цьому Вишнякову, дідько лисий його забирай?! От справді, чом би це третього дня саме йому – Івану Неплюєву – було не завітати у гості до Єрусалимського патріарха?.. Зараз би не Вишняков, а він торжествував над конкурентом, представляючи гостя…
Вельми, вельми, вельми ці-ка-во-го гостя!..
Чорти б його вхопили… разом із Вишняковим!!!
Між тим, прибулець низько вклонився й мовив:
– Дозвольте відрекомендуватися: капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого Якоб Хаґ – завжди до ваших послуг!
Потім одразу ж задер голову й почав оглядати стіни та стелю кімнати виряченими очима, немовби шукаючи там щось дуже важливе.
– На що ви дивитеся, люб'язний капітане? – спитав Вишняков, водночас кинувши Неплюєву короткий, але значущий погляд: мовляв, зараз побачиш щось цікавеньке…
– А чом тут у вас стеля не розписана?
– А чом це вас дивує? – запитав Вишняков з ледь помітною іронією і знов багатозначно позирнув на Неплюєва.
– Ну-у-у, як це – чому?! Як – чому?.. – здавалося, швейцарець навіть трохи обурився. – От у патріаршій резиденції – там скрізь картини… тобто – ікони. Тоді як у вас…
– Ну, знаєте!.. Ми все ж таки на магометанській території знаходимося.
– А патріарх?!
– На відміну від його святості, до нашої резиденції магометани заходять вельми часто, – підключився до розмови Неплюєв. – Не варто дратувати їх недозволеними зображеннями. Принаймні у вітальні…
– А-а-а, отак!.. Хм-м-м… Слушне зауваження, цілком слушне! Про це я якось не подумав, знаєте, – абсолютно щиро зізнався гість. Здавалося, він навіть не підозрював, що таким чином виставляє себе у не надто вигідному світлі. Вишняков утретє позирнув на товариша, проте цього разу закотив очі під лоба та зневажливо скривив губи. Неплюєв тільки плечима знизав і постукав себе кулаком по скроні.
Швейцарець між тим продовжував роздивлятися білу стелю сяк і так, абсолютно не звертаючи уваги на господарів… здавалося, навіть забувши про них! Роздивлявся, доки в нього з голови не злетів капелюх і не впав на підлогу. Тоді капітан коротко кинув: «Ой, даруйте!» – і якось надто поспішно й метушливо заходився піднімати й обтрушувати капелюха, потім уважно огледів його з усіх боків, з видимим полегшенням зітхнув і мовив, посміхаючись розгублено:
– Даруйте, панове, думайте, що хочете, – на те воля ваша… Та мені все ж таки не подобаються голі стіни вашої вітальні! Я, знаєте, звик зовсім до іншого. От, знаєте, у Версалі… Або навіть не там, а хоч би, приміром, от у палаці маркіза де Шовлена…
Сказавши це, швейцарець раптом замовк – немовби язика проковтнув. У вітальні зависла напружена тиша.
– То що ж там є у тих ваших палацах? – не стерпівши, нарешті перепитав Неплюєв.
– А?.. Що?.. – Гість аж сіпнувся, немовби оговтавшись після пробудження, й витріщив на російських резидентів і без того трохи лупаті світло-карі очі.
– Ви сказали…
– А-а-а, так-так! Сказав, сказав, – капітан Хаґ знову зніяковіло посміхнувся. – У тих палацах, знаєте, розписи – скрізь пишні настінні розписи! От я до чого звик, а не до отакої голизни. Втім, у подібній простоті також є своя прихована привабливість.
Тепер на трохи одутлому обличчі гостя засяяла така тепла й лагідна посмішка, що від здивованого запитання не втримався вже Вишняков:
– І в чому ж вона полягає, люб'язний капітане?
– Це так нагадує мені білизну коров'ячого молока!..
– Молока?! – в один голос перепитали російські резиденти.
– Так-так – молока!.. Чи знаєте, яке смачнюще молоко дають справжні швейцарські корови? О-о-о, боюся, ви цього не знаєте і навряд чи колись знатимете – звісно, якщо не відвідаєте рідну мою Швейцарію!..
Протягом наступних півгодини Неплюєв і Вишняков з невпинно наростаючим відчаєм змушені були вислуховувати розлогу лекцію про справжніх швейцарських корів, про властивості справжнього швейцарського молока, особливості приготування справжнього швейцарського сиру і його відмінності, наприклад, від сиру голландського чи того ж таки французького. При цьому капітан Хаґ встиг згадати пару-трійку цікавих епізодів з дитинства, яке минуло у невеличкому альпійському маєтку його батьків, і порівняти спекотний стамбульський клімат з прохолодою гірських луків.
– Послухайте, люб'язний капітане, – перервав нарешті його слововиливи Неплюєв, – ви так смачно розповідаєте про просту селянську їжу, про молоко і сир, що мені закортіло трохи перекусити.
– О-о-о, даруйте, даруйте, – швейцарець зніяковіло позадкував, – просто всі тут, у Стамбулі, розпитують мене про батьківщину, от я й дозволив собі…
– Нічого, люб'язний капітане, то пусте, – підхопив Вишняков. – Я ж запросив вас на обід, а ми вже биті півгодини стирчимо у вітальні.
– А-а-а, так-так – на обід!
Сказавши це, гість плеснув у долоні й кивнув головою так енергійно, що капелюх мало не впав на підлогу вдруге. Капітан миттю змінився в обличчі й схопився за його криси так поспішно, немовби чогось злякався.
– Тоді проходьте, прошу, – Вишняков коротко кивнув і попрямував у глиб будинку, Хаґ у супроводі другого резидента рушили за ним.
По дорозі Неплюєв напружено аналізував перші враження… Але якщо чесно, то він просто й відверто розгубився! Так, Вишняков ще позавчора розповів, як пан Хаґ солов'єм заливався на прийомі в Єрусалимського патріарха, проте тоді важко було навіть уявити всю міру балакучості швейцарця. Ото вже точно язик без кісток!.. І якого це дідька його до Стамбула занесло?! Вишняков казав, нібито патріарху капітан Хаґ втовкмачував щось про подорож заради цікавості? Що ж, можливо, цілком можливо…
– Ну, от і наша їдальня! – перший резидент штовхнув двері, пропустив гостя вперед і запропонував: – Будь ласка, капітане, проходьте і влаштовуйтеся, немовби у себе вдома…
– Де саме вдома – у Швейцарії чи у Франції? – негайно зреагував гість.
– Та де завгодно! Хоч там, хоч там.
– А-а-а, гаразд, гаразд. А ви?..
– Нам треба віддати розпорядження щодо обіду.
– А-а-а, так-так, розумію, розумію… Що ж, гаразд!
Капітан Хаґ кивнув, увійшов до їдальні, одразу ж подивився на прикрашену східними візерунками стелю, мовив:
– О-о-о, це мені подобається значно більше! Хоча з Версалем все ж таки не порівняти… – І після крихітної, ледь помітної паузи завершив: – Як і з розписами інших французьких палаців, у яких мені доводилося стояти на варті.
– За обідом, за обідом розповісте, люб'язний капітане!
– О-о-о, так-так…
Вишняков зачинив за гостем двері їдальні, одразу ж зробив Неплюєву знак, і обидва резиденти кинулися до місця, де у стіні були прорізані крихітні шпаринки для спостереження. Крізь них побачили, як капітан Хаґ підійшов до обіднього столу, всівся на один з ослонів, стомлено витягнув ноги, скинув капелюха, уважно обстежив його з усіх боків і якось занадто обережно, немовби царську корону, поклав на ослін поруч із собою. Лише після цього з меланхолійним виглядом втупився у стелю.
Резиденти здивовано перезирнулися.
– Капелюх, капелюх… Чому швейцарець носиться з ним, немовби дурень з писаною торбою? – прошепотів Вишняков.
– Тобі це теж здається дивним? – спитав Неплюєв.
– Ну, ще б пак!.. А тобі?
– Так.
Помовчали, потім знов перевірили, чим займається гість: тепер Хаґ поправляв манжети на рукавах сорочки… не забуваючи час від часу торкатися капелюха!
Перевіряв, чи на місці…
– Кажу тобі, щось тут нечисто! – зітхнув Вишняков. – 3 капелюхом цим.
– Я тримаюся такої саме думки. То як, перевіримо?..
– Перевіримо. Треба б напоїти цього йолопа добряче, тоді…
– А ти знаєш, скільки йому треба за комір залити, щоб напитися?
– Відкіля ж я знаю?! Ми всього лише й бачилися, що двічі у патріаршій резиденції, а там хіба ж наллють по-людськи?!
– Твоя правда, – зітхнув Неплюєв. – Отже…
– Та чого там переживати – підпоїмо!
– Ти певен?..
– Певен! І без того видно, що в цього капітана Хаґа на плечах – сирна голова замість людської… Прид-дурок!..
– Це точно: тюхтій – він тюхтієм житиме, тюхтієм і Богові душу віддасть…
Резиденти утретє припали до шпарин у стінах і побачили, що швейцарець солодко потягнувся, потім сперся грудьми на стіл, поклав голову на руки й меланхолійно позіхнув.
І одразу ж перевірив, чи на місці капелюх.
– Звернув увагу, як по-дурному він пробовкнувся про палац де Шовлена?
– Аякже! – Неплюєв тихесенько мугикнув. – Ще й вивернутися спробував, збрехавши, буцімто чергував там.
– Еге ж, так ми й повірили, нібито наряд королівських гвардійців на чолі з нашим капітаном ніс службу в особистій оселі міністра закордонних справ!..
– Так-так, тут наш пан Хаґ явно прохопився.
– Тим цікавіше його підпоїти – либонь, не втримається й розповість, у яких справах відвідував де Шовлена. Бо у п'яного на язику те, що у тверезого…
– Гаразд, гаразд! Мабуть, ти все ж таки маєш рацію.
– Я буду не я, коли воно не так!
– Ну, як знаєш… Ти привів сюди швейцарця цього – тобі й думати, як з нього видурити те, що нам треба.
Лінія подальшої поведінки остаточно з'ясувалася, тож Вишняков попрямував до їдальні, де знічев'я нудився гвардієць. Неплюєв же поквапився підігнати служників, щоб ті подавали обід, а заразом віддав розпорядження щодо оковитої: її мало бути якнайбільше – і якнайміцнішої!..
Проте поступово з'ясувалося, що на плечах у капітана Якоба Хаґа аж ніяк не «сирна голова», як висловився Вишняков. Швидше вже мідний казан… Клятий швейцарець видудлив мало не піввідра, а все ще патякав то про рідні Альпи, то про прикрості королівської служби, то про нудне плавання з Марселя до Стамбула.
До речі, про Марсель!.. Чи знають панове резиденти, яке нестерпно-паскудне й галасливе це південне портове місто?!
Як це – не знають?!
А-а-а, то вони не бували у Марселі!.. М-м-м, он воно як… Ну, і не треба там бувати! Ну його до біса, Марсель той.
Краще б у Базель з'їздити – о! Там можна знайти та-а-аких дівиць… Ну, просто кров з молоком!!! Не те що ці худосочні портові шльондри. А між тим, беруть базельські красуні за свої послуги анітрохи не більше. Тому панам резидентам настійливо рекомендується відвідати Базель…
Ба-азель!..
Ба-а-азе-е-ел-л-ль!!!
– Гаразд, поїхали.
Вишняков почав повільно зводитися на прямі, проте Неплюєв вчасно встиг схопити його за руку й різко смикнути на себе:
– Куди се тебе чорт несе?!
– Як куди?! – абсолютно щиро здивувався той. – Ми з капітаном до Базеля їдемо.
– Якого дідька?!
– До базельських дівиць!
– Еге ж, туди, до них!.. – підтакнув капітан Хаґ.
– Вишняков!.. – Неплюєв смикнув товариша з новою силою, тому що той почав вириватися. – Виш-шня-ков-в-в!..
– Н-но?! Ш-ш-шо ти там хочеш?!
– Т-так, т-так, відчепіться… – швейцарець широко махнув рукою. – Ми їдемо до Базеля… Негайно!..
– Виш-шня-ков-в-в!.. – ревонув Неплюєв. – Ти на служ-жбі ос-суд-дар-рс-ствен-н-ній чи ні-і-і?!
Невидимий запобіжник миттєво спрацював у серці резидента. Він глибоко зітхнув, обернувся до Хаґа, знизав плечима й мовив:
– О-о-о, мені не можна!
– Чом це раптом?.. – щиро здивувався гість.
– Вибач, капітане, мій товариш має рацію: я на службі, мені не можна. Ніяк не можна – що поробиш!..
– То візьміть відпустку! Як от я, приміром.
– Відпустку?!
Здавалося, це навіть не спадало Вишнякову на думку. Він ошелешено подивився довкола себе, немовби шукаючи випадково загублену річ, потім мовив:
– Чуєш, Неплюєв?! Непогана ідея – відпустка!.. Ну, то я поїхав…
