Текст книги "Орлі, син Орлика"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Ні-ні, все ж таки варто бути якомога обережнішим.
Тим паче, у незнайомій Франції.
– О-о-о, то шевальє справді іноземець! – відповіла між тим дівчина, заправляючи під капюшон накидки розкішне біляве, з ледь помітним рудуватим відтінком волосся.
– Так, я не француз. А що, хіба за кольорами мого мундира не видно…
– Ох, знаєте, дівчата не надто обізнані на подібних тонкощах! Звідки я там знаю, француз ви чи ні?! Тим паче, вимова ваша дуже й дуже чиста. – Вона поправляла одяг і говорила водночас: – Шевальє має шпагу [9]9
«Шевальє» по-французьки буквально означає «людина меча» – себто «лицар».
[Закрыть], щоб захищати скривджених, я благала про допомогу…
– Завжди до послуг мадемуазель, – повторив Григорій.
Вона нарешті привела до ладу одяг, у свою чергу церемонно вклонилася й мовила:
– Жанна-Антуанетта Пуассон.
Потім кинула на Григорія загадковий, сповнений невловимих чар погляд і несподівано додала:
– І врахуйте, шевальє, що сьогодні ви мали честь зробити великій нашій державі та особисто Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому грандіозну послугу! Тож і Франція загалом, і я сама у боргу перед вами, месьє капітане Бартель.
– Он як?..
– Саме так, люб'язний шевальє.
Григорій прискіпливо оглянув дівчину з голови до ніг. Те-е-ек… Пристойний, але вельми скромний одяг… Світле, ледь рудувате волосся, кінчики якого вибиваються з-під капюшона теплої зимової накидки… Миле, проте трохи блідувате личко… І очі… Світлі й ясні, проте якогось невизначеного кольору: чи то жовтувато-зелені, чи то сірувато-блакитні… Втім, понад усе вони нагадували мінливу морську хвилю, відтінок якої змінювався залежно від освітлення.
Жанна-Антуанетта Пуассон?.. Цікаво, дуже цікаво.
– Ну, що ж, – мовив нарешті Григорій, коли мовчанка занадто затяглася. – У такому разі, мадемуазель, дозвольте вивести вас із цих глухих нетрів і заразом дізнатися, яким чином скромний шведський капітан мав честь прислужитися Його Величності королю Луї!
Григорій ґречно підставив дівчині зігнуту в лікті ліву руку.
– Дякую, любий шевальє, – вона вправно підхопила рятівника під лікоть, – дійсно, підемо звідси… подалі від цих…
Дівчина озирнула трупи й гидливо підібгала гарненькі губки, здавалось би, самою природою створені для поцілунків.
– Нічого, нічого, ви абсолютно вірно зазначили, що шевальє має меча, аби захищати скривджених, – для більшої переконливості Григорій поклав праву долоню на ефес шпаги. Якщо хтось і спостерігає за ними із якоїсь засідки, нехай бачить, що «шведський капітан» готовий скористатися зброєю.
– То що, йдемо?
– Авжеж.
Вони повільно пішли геть.
– До речі, мадемуазель, як ви тут опинилися?
– Зовсім випадково. Я йшла до костелу, по дорозі зустріла того… ну-у-у…
– Котрого з двох?
– Одноокого й шепелявого. Збиралася подати йому милостиню, але несподівано він почав скиглити, що буцімто у нього вдома помирає дружина і що в нього тільки-но, мовляв, було видіння: прекрасна шляхетна незнайомка зцілює хвору страдницю самим лише дотиком руки. Цей негідник настільки проникливо благав про допомогу, що я не втрималася і пішла за ним.
– Ви занадто довірливі, мадемуазель.
– Мабуть, що так… – зітхнула дівчина. – По дорозі до нас причепився другий… тільки він тоді кульгав. Точніше, підстрибував, спираючись на милицю. А коли пройшли декілька кварталів, негідники раптом кинулися до мого гаманця. Ну, я не розгубилася, та вони скористалися милицями, немов розп'ялками… Решту ви бачили, капітане.
Далі йшли мовчки, допоки вулиці не стали ширшими й світлішими. Тоді Григорій зняв нарешті праву долоню з ефеса шпаги й мовив:
– Оце й усе, що збиралася розповісти мені мадемуазель?
– Тобто?..
– А як же бути з моєю послугою Франції та Його Величності Луї?
– А-а-а, так, так!.. – І дівчина пояснила напрочуд невимушеним тоном: – Річ у тім, що сьогодні ви, люб'язний капітане, мали честь врятувати майбутню французьку королеву. Я про ваш подвиг не забуду, майте на увазі.
– Прошу?!
І хоча це було не вельми ґречно, проте Григорій не втримався від ще одного погляду на супутницю. Мила, проте занадто скромна… Довірлива настільки, що підступні грабіжники без особливих зусиль заманили її у хащі бідних кварталів і ледь не позбавили гаманця…
І оце – королева Франції?!
Париж, Париж, незбагненне місто!..
Суміш прекрасного з легким присмаком огидного…
Що, однак, робить прекрасне ще прекраснішим!
А найнезбагненніший твій елемент – парижани.
Тим паче, юні парижанки…
– Знаю, месьє капітан, що це звучить щонайменше дивно. Але тим не менш…
– Дозвольте поцікавитися, мадемуазель, при якому королі ви збираєтеся стати королевою?
– Ну звісно ж, при Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому!
– В такому разі змушений розчарувати вас, мадемуазель: адже Його Величність уже має свою королеву – її Величність Марію Аделаїду Савойську. Більш того – королівське подружжя вже має дітей…
– Ну то й що з того!..
І настільки легковажно-невимушеним тоном було це сказано, що Григорій знов не втримався від прискіпливого погляду на супутницю.
– Але як ви, мадемуазель, можете… При живій та здоровій королеві!..
– Втім, є ще й інша можливість.
– Тобто?..
– Тобто, можливо, я стану всемогутньою фавориткою Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. Хоча й не королевою, але теж, погодьтеся, непогано. Я і в цьому разі не забуду про ваш сьогоднішній подвиг. Якщо колись потребуватимете моєї допомоги, можете розраховувати на мою прихильність, люб'язний шевальє.
Григорій довго думав, перш ніж порушити мовчанку:
– Звідки ви про все це дізналися, мадемуазель?
– Мені про те ворожка розповіла.
– Прошу?!
– Ворожка. Мадам Феліція.
– Тобто?!
– Тобто особисто мені мадам Феліція наворожила палке, пристрасне й безроздільне кохання Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. А це означає, що я неодмінно стану королевою Франції. Або у крайньому разі – улюбленою фавориткою Його Величності. Теж непогано, погодьтеся…
– Ви певні, що ворожка не збрехала?
– Вона добре ворожить усім охочим. Якщо бажаєте, вам вона також провістить долю. То як?..
Сказати, що Григорій був спантеличений почутим, – це не сказати майже нічого! Просто він збагнув, що остаточно перестав розуміти це чудернацьке, найзагадковіше в усій Європі місто. І хоча різноманітні зауваження, від пристойно-ввічливого до уїдливо-дошкульного, так і вертілися на язиці, гетьманич промовчав. Адже перед його очима раптом постав відстовбурчений вказівний палець, а у вухах забриніли слова: «Колись-то ви станете видатним дипломатом».
Не ворожкою то було сказано, та й базувалося пророцтво на зовсім іншій підставі… Втім, хіба ж він не знає з власного досвіду, що подібні слова іноді віщують правду?!
То, може, він і справді веде паризькими вуличками майбутню королеву…
Або королівську фаворитку…
Так, Господь Бог іноді розігрує з людьми вельми цікаві інтермедії.
І де б іще зіграти з гетьманичем Григорієм Орликом мініатюру «Порятунок французької королеви», як не у загадковому місті Парижі наприкінці січня 1730 року від Різдва Христового!..
– Скажіть, будьте ласкаві, а хто ще вірить у це пророцтво? – нарешті поцікавився він.
– Як це – хто?! Звісно, що всі! І насамперед я сама. Тому й захотіла одним-єдиним дотиком зцілити дружину каліки, як він мене попрохав, – от тоді у пророцтво мадам Феліції повірив би навіть такий скептик, як от ви.
– Але, окрім мене, не сумнівається більш ніхто?
– Звісно ж!
– А хто ж усі вони – оті інші, які вірять пророцтву?
– І моя добра матуся, і мій покровитель.
– Хто ваш покровитель?
– Його світлість маркіз Норман де Турнем. Ви знайомі?
– Я у Парижі не надто довго, тож не маю честі…
– Бажаєте познайомитися?
Вони зупинилися посеред вулиці. «Справді, чом би й ні?» – подумав Григорій, а вголос мовив:
– Із величезним задоволенням!
– Ну, тоді маю честь запросити вас післязавтра на звану вечірку до маркіза де Турнема. – Дівчина відпустила його руку, відступила на крок і церемонно вклонилася. – Його світлість влаштовують вечірку спеціально на мою честь. Має прийти персон шість, не більше. Ну, і ви, люб'язний шевальє, теж приходьте. І його світлість маркіз, і моя матуся, і всі інші з задоволенням висловлять вам подяку і приязнь за вашу мужність.
– Е-е-ет, пусте… Я лише повівся згідно з велінням дворянської честі.
– Отже, до зустрічі, капітане Бартель?
– А ми хіба вже розлучаємося?
– А хіба ви забули, що я йшла до вечірньої меси?
– Так, але…
– То я прийшла!
Дівчина махнула рукою праворуч. Григорій озирнувся і побачив там невеличкий католицький костел.
– А ви не підете зі мною, капітане?
– Ні-ні, я, знаєте, протестант.
– А-а-а, зрозуміло… Ви гугенот?
– Це французьке слово, а не шведське. Щоб не вдаватися у подробиці, можете вважати – так, гугенот.
Не пояснювати ж цій дівчинці, що хоча він формально вихрестився у католицтво, проте в душі досі залишається православним, тож не надто охоче відвідує меси!
– Що ж, шевальє, тоді чекаємо вас післязавтра…
Вона назвала адресу, церемонно вклонилася й попрямувала до костела. Григорій пішов у протилежний бік, глибоко замислившись.
Не те щоб юна парижанка аж надто вабила його… зачепила його серце… Якщо чесно, гетьманич і досі не оговтався після того, як тринадцять років тому Семен Півторак назавжди повіз зі Стокгольма юну Софійку. Досі прощальні слова зневаги й ненависті, у нападі відчаю написані старим козаком, вогнем палили душу гетьманича – хоча давно вже розвіялися попелом.
Але після того випадку серце Григорія зачерствіло, вдягнулося у тоненький, проте міцний панцир скепсису. Збайдужілим спокійним поглядом він дивився на дівчат – потенційних наречених, знаючи при цьому, що ніколи не покохає жодну з них.
Тим паче – ніколи не одружиться.
Ніколи, ніколи у житті!..
Та й не тільки незцілимі рани серця – неабиякі зовнішні перешкоди також заважали цьому наміру. Адже він з легкістю змінював імена, ставав то лейтенантом де Лазіском, то гвардії капітаном Бартелем, то кимось іще… Загалом, міг назватися як завгодно, тільки не справжнім своїм ім'ям: Григорій Орлик, син українського гетьмана, лідера козацької нації Пилипа Орлика. Якщо ж вибудовувати серйозні стосунки з якоюсь конкретною жінкою, якщо думати про одруження – як не познайомити свою обраницю з сім'єю?! Принаймні з доброю матусею Ганною, оскільки батько досі перебуває під домашнім арештом у Салоніках…
Але ж то буде безмежне безрозсудство!!! Справді, довіряти собі самому він міг, а от покладатися на здатність гіпотетичної дружини тримати язика за зубами й нікому-нікому у світі не розпатякати про місце перебування членів його родини…
А як же бути із всюдисущими російськими нишпорками?!
Ні-ні, що завгодно, тільки не це!
Але юна парижаночка…
Незаможна, проте дуже впевнена у своєму майбутньому Жанна-Антуанетта Пуассон…
Безперечно, то є особливий випадок!
Хоча одним-єдиним дотиком гарненької ручки сердечних ран гетьманича дівчинка не зцілила, проте своєю безпосередньою вірою зачепила Григорія за живе, розбурхала його жваву уяву.
Це ж очевидно, як близько до серця сприйняла вона слова цієї ворожки… Як там її звуть?! А-а-а, точно: мадам Феліція! Подумати тільки: повірити, що неодмінно станеш королевою Франції (при живій-здоровій королеві!!!) – й поводитися з ледь знайомим іноземцем по-справжньому…
Так-так, без перебільшення, дівчинка трималася з Григорієм, немовби вже сиділа на троні поруч із Його Величністю Луї XV!
«Можете розраховувати на мою прихильність, люб'язний шевальє».
Ач яка панянка!..
Причому сталося це саме тут – у загадковому, незбагненному Парижі, де грішне переплуталося з праведним.
У місті, де, можливо, нарешті вирішиться доля його батька, їхньої багатостраждальної сім'ї… а також всієї Украйни!!!
Дай-то Боже!..
У такому піднесено-філософічному настрої Григорій блукав засніженими паризькими вуличками, доки вони не потонули у нічній темряві. Тільки тоді повернувся до «Отелю де Пост».
А тут на нього з нетерпінням чекав посланець маркіза де Шовлена: міністр закордонних справ бажав негайно бачити гвардії капітана Бартеля, а той весь день вештається хтозна-де!.. Негайно до міністра!!!
– А чи не надто пізно? – ввічливо перепитав у посланця Григорій. – Можливо, краще завтра?..
– Незважаючи на пізній час, його світлість досі працює і чекає на капітана.
– Отже…
– Заради вашого побачення маркіз велів навіть розбудити його посеред глибокої ночі. Хоча не виключено, що його світлість працюватиме до ранку.
– Якщо так, тоді…
– Прошу негайно пройти за мною, месьє Бартель! Посланець пірнув у довгий готельний коридор, прослідував у кухню і вибіг через чорний хід, Григорій кинувся слідом. Тут на них чекав екіпаж із завішеними віконцями.
– Куди ви поділися, месьє Григоре?!
Такою невдоволеною фразою зустрів гостя маркіз де Шовлен. Добре, що хоч десь у Парижі його називають справжнім іменем, подумав Орлик. А вголос мовив:
– Гуляв містом.
– Просто так гуляли чи з якоюсь певною метою, дозвольте поцікавитися?
Розмовляючи з гостем, міністр водночас умочав велике гусяче перо у каламар, що стояв перед ним, і виводив на аркуші паперу якісь символи. Втім, Григорій так і не зміг побачити, що саме пише де Шовлен: адже замість чорнила каламар містив прозору рідину, тому від написаних лише хвилину тому рядків на папері не лишалося жодного сліду. У повітрі пахло лимоном [10]10
Напис, зроблений лимонним соком або його розчином, невидимий (особливо якщо папір має жовтуватий відтінок), але при несильному нагріванні літери набувають темно-брунатного кольору.
[Закрыть]. Те-е-ек, зрозуміло, все зрозуміло…
– Ваша світлосте! Навіть гуляючи містом просто так, можна робити рекогносцировку.
Справді, не розповідати ж маркізу про пригоду з юною, але явно незаможною Жанною-Антуанеттою Пуассон!
Майбутня королева… М-м-да-а!..
Де Шовлен зиркнув на гостя спідлоба, нерозбірливо мугикнув, потім махнув у повітрі пером на стілець біля столу:
– Сідайте.
– Я можу і постояти, якщо…
– Месьє Григоре, я не люблю повторювати двічі!
Довелося сісти. Тоді міністр продовжив:
– Отже, месьє Григоре, з останньою дипломатичною поштою ми отримали настільки разючі новини зі столиці Російської імперії, що я, чесно кажучи, не беруся передбачити вашу реакцію.
– Тобто?..
Григорій запідозрив щось незвичайне, відколи почув від посланця про намір маркіза працювати до ранку і наказ у разі чого розбудити його навіть серед ночі – лише б побачитися з «капітаном Бартелем» якнайшвидше.
– Якщо вірити нашому джерелу, дев'ять днів тому… – Де Шовлен замовк, щось прикинув подумки й мовив: – Тобто, враховуючи час доби, вже десять днів тому у Санкт-Петербурзі віспа забрала життя у Його Імператорської Величності Петра Другого.
Тільки тепер Григорій повною мірою оцінив пропозицію заздалегідь присісти. Справді, у нього в голові ледь не запаморочилося!
– Це все, ваша світлосте?..
Де Шовлен знов зиркнув на гостя спідлоба.
– Наше джерело також повідомляє, що хвороба вразила юного імператора зненацька й розвивалася дуже стрімко, тож перед смертю Його Величність так і не встиг віддати розпоряджень щодо спадкоємця. Ще в останні його години у Санкт-Петербурзі розпочалася запекла боротьба за корону Російської імперії. Найреальніші шанси має Анна Іоанівна. Про результати, швидше за все, дізнаємося невдовзі.
Маркіз витримав театральну паузу і додав:
– От тепер все. Яка ваша думка про почуте?
Яка його думка?!
Яка його думка!..
– Зміна на троні володаря завжди означає нестабільність у державі.
– Так, вірно.
– Якщо спадкоємець не визначений заздалегідь, це означає подвійну нестабільність.
– Згоден.
– Якщо ж у наявності декілька претендентів на корону, це загрожує країні справжнім хаосом. Нестабільність не завершиться, навіть коли візьме гору те чи інше угруповання, адже усунути всіх невдоволених, припинити всі протести конкурентів одночасно не вдасться ніколи.
– А це у свою чергу означає?..
– У такому разі запропонований мною план створення антиросійської коаліції у складі Франції, Швеції та Османської імперії, з одночасною реставрацією короля Станіслава Лещинського на троні Польщі та гетьмана Пилипа Орлика на чолі єдиної й неподільної Украйни набирає зовсім нового, я би сказав – несподівано глибокого сенсу… адже тільки таким чином вдасться зупинити експансію Російської імперії у західному напрямі. Бо в іншому разі вона, повторюю вкотре, може поглинути або поставити під контроль велику кількість інших земель. Що означає кінець Європи у найгіршому розумінні.
Де Шовлен відкинувся на спинку свого стільця, примруживши очі, уважно подивився на Григорія, декілька разів тихенько плеснув у долоні й мовив:
– Браво, месьє Григоре, браво! Ваша логіка бездоганна. Більш того, мислимо ми однаково. А тому…
Маркіз знову витримав театральну паузу.
– А тому тільки-но ми дізнаємося про остаточні результати боротьби санкт-петербурзьких провладних кандидатів…
– А чому не раніше? Чи не згаємо таким чином дорогоцінний час?
– Раніше неможливо, адже проти одних людей можна задіяти механізми впливу, розраховані на зовсім інших. Простіше кажучи – не ті механізми.
– Часу шкода, ваша світлосте!..
– Крім того, не забувайте, що ми отримали лише перші – так би мовити, «гарячі» відомості. А їх ще належить піддати перехресній перевірці. Тож давайте діяти без зайвого поспіху. Домовилися?..
Григорій неохоче кивнув.
– Тим паче, підготовку до наступних дій ми розпочнемо негайно. Фактично, вже розпочали… Вас це влаштовує?
– Ще б пак!
– Ну, от і добре.
Де Шовлен підвівся, Григорій також.
– Месьє Григоре Орлі! – розпочав урочистим тоном міністр. – Враховуючи надані вами рекомендації, рішенням таємного кабінету Його Королівської Величності Луї П’ятнадцятого «Секрет короля» віднині ви зараховані на таємну королівську службу. Вітаю вас із цим високим і відповідальним призначенням. Сподіваюся, ви служитимете інтересам Франції вірою і правдою.
На це Григорій не відповів нічого. Де Шовлен невдоволено наморщив чоло і перепитав:
– Не чую відповіді?..
– Так, ваша світлосте.
– Гаразд. Натомість від імені таємного кабінету «Секрет короля» повідомляю, що ваші пропозиції щодо створення антиросійського кордону в Європі ми вважаємо цікавими та корисними. У подальшому вони можуть набути розвитку і деталізації, якщо деякі наші припущення підтвердяться. Чи задовольняє вас така позиція кабінету?
– Цілком задовольняє, ваша світлосте! – тепер Григорій відповідав охочіше, а в його голосі відчувалася неприхована радість.
– Гаразд. А тому найближчим часом…
Невеличка пауза.
– …Ми припускаємо, що приблизно через місяць вам належить під новим іменем відбути до Стамбула у розпорядження тамтешнього французького посла месьє Вільнєва. Головна мета перебування у столиці Османської імперії – ведення переговорів з формування східного крила антиросійського кордону. Про мету та попередні плани вашого стамбульського вояжу месьє Вільнєва буде повідомлено завчасно. Відповідні документи й інструкції ви отримаєте за три дні до від'їзду. Платню за наступний місяць…
Крихітна пауза.
– Тобто… за лютий…
Нова пауза.
– Коротше, оскільки я дещо знаю про становище вашої шляхетної сім'ї, то наказав видати вам платню наперед. За дверима цієї кімнати на вас уже чекають…
Тут Григорій не втримався і мовив дуже проникливо:
– Красно дякую, ваша світлосте! Родина гетьмана Пилипа Орлика ніколи й нізащо не забуде про вашу…
Де Шовлен перервав його владним жестом, але лише для того, щоб урочисто завершити:
– Отже, ще раз вітаю з призначенням, месьє Григоре Орлі. Сподіваюся, ви виправдаєте виказану вам високу честь і довіру. На сьогодні аудієнція завершена, можете повернутися до готелю. Коли знадобитеся наступного разу, мій посланець вас знайде. Добраніч!
Як і казав міністр, за дверима служник негайно вручив Григорію важкенького гаманця і провів до виходу. Проте до готелю екіпаж не поїхав, оскільки «шведський гвардієць» назвав зовсім іншу адресу…
– Каролю! Агов, Каролю, відчини!
Він калатав у двері, доки з-за них не долинула сердита фраза, сказана польською:
– Кого там посеред ночі принесло?
– Це я, капітан Бартель!
– Який ще… – За дверима явно не розуміли, у чім річ.
– Та прокинься нарешті, тюхтію!!! – не витримав Григорій.
– Ах ти Божечки!..
– Тихіше ти!..
Загримів засув, і за кілька секунд оповитий морозною парою Григорій вихором увірвався всередину.
– Що сталося, гетьманичу?..
– Тихіше!
– Але ж тут…
– Просив же тебе, телепня, запам'ятати: у Парижі ти не Кирило, а Кароль, а я – гвардії капітан Густав Бартель! Густав Бартель – і все тут!.. І ніде ні про що інше – анічичирк, якщо не хочеш нашкодити мені або моїм близьким!!! Зрозумів?!
– Так, зрозумів, – винувато мовив Кирило-Кароль.
– Отож-бо…
Григорій впав на невеличкий ослінчик біля вікна і запропонував служникові те саме, що пару годин тому пропонував йому маркіз де Шовлен:
– Сідай-но поруч.
– Але ж…
– Сідай, кажу!
Заспаний Кирило-Кароль також присів на ослін, спитав:
– Чого це ви посеред ночі? Та ще й сюди, до мене…
Григорій лише посміхнувся із загадковим виглядом, тому Кирило-Кароль не утримався і пробуркотів:
– А після самі кажете: «Не називай мене інакше та й не називай!.. Та ще і своє ім'я зміни, зроби таку ласку…» Хто ж вас ото розбере…
Григорій знав, що служник має право на задоволення цікавості: адже сам привчав Кирила-Кароля до жорсткої дисципліни! Якщо вони домовилися зустрітись у заздалегідь обумовленому місці, причому лише на наступному тижні, тоді навіщо приїздити до нього сьогодні посеред ночі?! Без пояснень явно не обійтися…
Загалом-то, Кирило-Кароль йому надзвичайно подобався. Григорій угледів його, перебуваючи торік у Варшаві. Виявилося, що молодший на сім років Кирило-Кароль був сином запорожця, котрий серед небагатьох інших зберіг вірність гетьману Мазепі напередодні Полтавської битви. Молоді люди швидко зійшлися, а потім навіть побраталися. Перед від'їздом до Парижа Григорій ублагав князя Потоцького відпустити служника з ним. Так, він вимагав жорсткої конспірації, до якої давно вже звик. Кирило-Кароль не надто розумів, що це за штукенція така – конспірація, але справедливо вважав, що гетьманичу Орлику видніше. Як раптом зараз, посеред ночі!.. Сюди!..
– Каролику, братику, ти не уявляєш, просто не уявляєш!..
Григорій підманив його пальцем і прошепотів у самісіньке вухо:
– Мене взяли на королівську службу!
– Та ви що?! – мало не закричав той.
– Тихіше, тихіше!..
– Справді?! – громоподібним шепотом перепитав служник.
– Дивись сам…
Григорій видобув з-за пазухи гаманця, розв'язав тасьмочку й акуратно розклав на сидінні ослона золоті монети.
– Ого!!! – не втримався Кирило-Кароль.
– Отож-бо, братику. Тому я і приїхав до тебе посеред ночі.
– А хіба ж завтра… – почав було служник.
– Завтра… Тобто вже сьогодні вдень ти будеш у дорозі.
– У якій ще дорозі?
– До Стокгольма, братику, помчиш до Стокгольма! До речі, оце тобі. Бери, бери. – Григорій тицьнув Кирилу-Каролю кілька золотих.
– Мені?! Навіщо?..
– І за службу, братику, і за дружбу.
– Але ж хіба за дружбу платять?!
– А коней ти по дорозі за свої мінятимеш?..
– Ну, хіба що на коней… – неохоче погодився служник.
– Отож-бо.
Решту монет Григорій розділив на два нерівні стовпчики. Прикинув: десяту частину отриманого матінка обов'язково віддасть громаді – це закон. Отже, відсилати потрібно якнайбільше, бо «громадська» десятина…
Але ж йому треба новий мундир У дорогу пошити! Та й хтозна, які кошти йому через місяць виділять… Подумавши ще трохи, дещо зрівняв стовпчики, золоті з меншого повернув до гаманця і знову сховав на грудях, більший посунув до Кирила-Кароля:
– А оці гроші, братику, негайно відвезеш до Стокгольма й віддаси… сам розумієш кому.
– А-а-а, он воно що!..
– А ти думав, дарма я до тебе посеред ночі вдерся?!
– Ну, це зрозуміло, що недарма… Тільки все одно пару днів тут нічого не змінять.
– Змінять, Каролику, ще й як змінять! Адже тижнів за три мусиш повернутися назад.
– Навіщо так поспішати?!
– Бо потім я поїду далеченько…
– Куди це?..
– Не можу сказати, але дуже-дуже далеко звідси. Тоді зустрінемося вдруге, і я дам тобі ще грошей… для відомих тобі осіб у Стокгольмі. Там же чекатимеш на моє повернення. Я повідомлю, коли настане час вертатися сюди, до Парижа.
– А я?..
– Що – а ти?..
– Хіба я з вами не поїду?
– Ні.
– Але ж!..
– Не можу взяти тебе з собою, Каролику!
– Чому?
– Не питай краще, бо то є велика таємниця.
– Королівська служба, розумію… – сумно зітхнув Кирило-Кароль.
– Що ж поробиш, братику!
Григорій посидів у служника ще трохи та поїхав геть: запорожець мусив збиратися у далеку путь… Зате з душі гетьманича немовби важелезна кам'яна брила звалилася. Він навіть почав складати подумки щось на кшталт мадригала [11]11
Віршований твір любовного або жартівливого характеру.
[Закрыть], присвяченого цьому загадковому місту: «Париж серед зими і юні парижанки…» – проте вірші виходили несерйозними понад всяку розумну міру. Довелося притримати слова принаймні до ранку. А так – нічого собі ідея, гарна! Згодиться хоч би тому, що післязавтра… тобто, враховуючи, що за кілька годин світатиме – вже завтра його запрошено до салону маркіза Нормана де Турнема. Треба ж буде зробити запис до альбому юної мадемуазель Жанни-Антуанетти Пуассон!..
Цілий день і всю наступну ніч Григорій спокійно проспав у своєму номері «Отелю де Пост». Зате наступного дня встиг геть усе – навіть елегантного вірша про чарівний Париж склав. Вечірка вдалася на славу: хоробрий «капітан Густав Бартель» перебував у центрі уваги невеличкого товариства, мадемуазель Жанна-Антуанетта дуже мило й виразно співала під власний акомпанемент на лютні, декламувала вірші (у тому числі складений на її честь «шведським гвардійцем»), а насамкінець продемонструвала колекцію пейзажиків. Враховуючи, що їх написала дев'ятирічна дівчинка, малюнки були зовсім непогані…
На прощання мадемуазель з воістину королівською величчю піднесла Григорію густо-червону, майже чорну оранжерейну троянду й мовила:
– Це, дорогий капітане, вам на згадку про нашу зустріч. Не забувайте маленьку Жанну-Антуанетту Пуассон! Не виключено, що колись ми знов зустрінемося, хоча Париж – місто надто велике.
– Обіцяю не забувати вас, мадемуазель. Також обіцяю зберегти цю чудову троянду… хоча ваша чарівливість все одно сильніша! – церемонно вклонився у відповідь гетьманич.
Коли вийшов на вулицю, то сховав троянду під плащ: до «Отелю де Пост» було далеченько, а оскільки більшу частину отриманих авансом коштів він відіслав сім'ї, тепер доведеться всіляко економити… схоже, навіть якось без коня обійтися! Тож під час ходи вулицею ніжна троянда може постраждати від паризького морозу.
Ну, місяць якось-то мине, а далі – на Схід, на Схід!..
Що ж до троянди і дивакуватої дівчинки, яка вже уявляє себе королевою…
Хтозна, як воно складеться?! Григорій розумів поки що одне-єдине: все можливо у цьому незбагненно-загадковому місті – у Парижі!..
Все можливо.
