Текст книги "Орлі, син Орлика"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
І ти, немічний плюгавче, писаря Пилипка і курви Таньки син, теж тут іздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобі, писарчуку-псарчуку, ніколи не стати– бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як і свій колишній намір породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздріли засліплені очі старого козака! Тепер тобі, блазню, не видіти Софійки моєї, як поспилюваних рогів луциперових на тімені твоєму.
Сподіваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Різдва будемо вже на рідній землі стояти і Бога молити, щоб покарав Він усіх вас, паскуд, і щоб ви усім скопом якнайшвидше одправилися у самісіньке пекло з чортами– братами вашими, у казанах із смолою кипіти, на розжарених сковорідках голими сраками скакати і на приску тропака танцювати! Ніколи я не мав віри до вас, вихрестів,– але вам, покручам паскудним, вірив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотів жити з вами у злагоді, навіть лихий мало не підбив породичатися з вашим нікчемним племенем. Але тепер– не вийде!
Проклинаю вас. Щоб ви не діждали, хай усім вам на тому грець!
Писано справжнім козаком і чесним християнином Семеном Півтораком у шведському стольному місті Стокгольмі, у падолисті [7]7
Листопаді.
[Закрыть] 1717 року від Різдва Христового.
Григорій знов і знов перечитував ганебне послання, по декілька разів поспіль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навіщо!
Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованці вісточку від коханої нареченої, натомість знайшов там… оце?!
І головне – за що?!
Як пояснити несамовитий напад люті, під впливом якого тільки й можна написати щось подібне?! Хіба що у старого в голові запаморочилося від тутешнього нудного, безпросвітно-сірого життя, не інакше…
То як тепер вчинити?! Може, викликати на смертельний двобій і, перш ніж перерізати його горлянку, змусити вибачитися за кожне брехливе слово?! Аякже, шукай тепер вітру в полі!..
Можливо, спробувати наздогнати його не заради помсти, а лише щоб повернути наречену свою Софійку?! Може, дізнавшись про дохідне місце на королівській службі, Семен Півторак отямиться, вибачиться, відпустить дочку до нього… Та якщо дівчина виказала батькові потаємну схованку, то, швидше за все, розлюбила свого Грицька… повірила кожному слову облуди!..
То навіщо ж читати й перечитувати… зберігати у пам'яті все це…
Це!..
Це!..
Насилу Григорій отямився. Справді, не стояти ж на задньому дворі давно спорожнілого будинку – бо так і замерзнути недовго: грудень все ж таки!
Так, грудень.
Листа ж написано принаймні місяць тому.
Отже, Семена Півторака вже нізащо не наздогнати, Софійку не повернути…
Лишається одне-єдине: їхати додому і передати різдвяні королівські даруночки матусі, братам і сестрам. Це – його родина, за відсутності у справах батька він тут старший, а відтак і найвідповідальніший… Нехай же буде, як є!
Рішучими кроками Григорій повернувся до екіпажа, розбудив кучера, який, зіщулившись від лютого холоду, дрімав на передку, наказав нарешті відвезти його додому. По дорозі надійно сховав листа у шкіряний мішечок, а його повісив під сорочку на груди поруч з малесеньким дерев'яним хрестиком, розтер обличчя, спробував розтягнути губи у щирій посмішці. Коли зрозумів, що на щиру посмішка ну ніяк не скидається – почав повторювати розтирання обличчя й розтягування губ, доки не задовольнився результатом.
Вдома юнака зустріли дуже тепло й напрочуд радісно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсіон – тоді матуся й усі чотири сестри ледь не задушили Григорія в обіймах. Ще б пак: це означало, що нужденному існуванню нарешті настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмінно жертвуватиме десяту частину пенсіону на потребу всієї козацької громади – бо не може такого бути, щоб гетьманській сім'ї усе, а іншим нічого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навіжений, і радісно верещав. Лише Михайлик повівся більш-менш розважливо, стримано потиснув Григорію руку й мовив, зовсім як дорослий:
– Вітаю, брате! Ти молодець, я тобою пишаюся.
І вже глибокої ночі, коли всі полягали спати, юнак залишився у вітальні сам-один. Тільки тоді ризикнув дістати клятого листа. Востаннє перечитав написане, кинув усі до одного папірці до розпашілого каміна і підгріб коцюбою з глибини добрячу купу жару.
Раптом позаду рипнули мостини.
Озирнувся…
То була матуся.
– Грицю, ти знаєш… – Ганна замовкла, не наважуючись продовжити.
– Знаю, – стомлено буркнув він у відповідь.
– Що саме?..
– Що Семен Півторак місяць тому забрався звідси до Московії. І що всю сім'ю також забрав із собою.
Юнак перевів погляд на камін: присипані жаром, там палали списані облудними словами аркуші. От і добре…
– Звідкіля тобі відомо?
Та Ганна вже наблизилася впритул до сина і побачила через його плече дотліваючого листа.
– Он звідкіля, – Григорій гидливо поморщився, тицьнув коцюбою перед собою, здійнявши тим самим хмарку попелу.
От і все, що лишилося від образливого послання.
От і все…
Звісно – окрім кровоточивої рани в душі!
– Що там було, у листі тому?.. – тільки й запитала мати.
– То вже моє діло, матусю.
– Грицю, як ти!..
– Так, мамо, – моє діло і більш нічиє, – стояв юнак на своєму.
– Але я маю право знати…
– Краще вам того не знати, матусю моя люба, повірте вже мені.
Як раптом!.. Від настільки огидної здогадки коцюба ледь не випала з миттю ослаблих пальців. Григорій міцно стиснув зуби і процідив:
– Невже цей облудник і вам також насмілився наговорити того самого, що й мені понаписував?! Якщо тільки так…
Юнак міцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла підборіддя, загадково посміхнулася й мовила:
– Я, синку, все ж таки дружина ясновельможного козацького гетьмана, тому не дозволю всякій різній наволочі ображати ні себе, ані свою родину! І тобі не раджу дозволяти того. Так, не всі, ой, далеко не всі любитимуть тебе, цінуватимуть твої чесноти, але якщо хтось навіть прорече образу, на яку ти не у змозі будеш відповісти…
– Що ж тоді?..
– Раджу тобі, синочку, переступити через злі слова і просто робити свою справу. З часом люди побачать, хто був підлим облудником, а хто – поборником честі. Мій чоловік і твій шляхетний батько – козацький гетьман, ти – найстарший гетьманич. Ми мусимо бути вищими від будь-яких образ, синку, запам'ятай це. Добре запам'ятай…
– А от я… – Юнак потупився й мовив: – Так, мамо, схоже, я таки дозволив себе образити…
– Так, синку, – дозволив. І не тоді, коли читав того листа… хоч я і не знаю достеменно, які саме слова написав у розпачі Семен Півторак. Ти піддався йому, коли всотав душею всю ту облуду, що пішла тепер попелом. Це буде тобі уроком, синочку. Ти виграв сьогодні словесну баталію у самого короля Карла… проте все-таки ти, Грицю, ще майже дитина! Нічого страшного, тобі цей промах можна вибачити.
Вона прихилилася до спини Григорія, спробувала по-материнськи ніжно обійняти його за плечі. На одну-єдину мить юнакові захотілося прийняти цю ласку, відчути себе маленьким і беззахисним… Проте він одразу ж згадав, що повернувся до сім'ї як старший (після відсутнього батька) чоловік, а тому, поворухнувши плечем, легко скинув материнські руки й мовив:
– Ви, мамо, можете пробачити мені все, що завгодно, бо я є плоть від плоті вашої. Але я не можу пробачити сам собі!..
– Грицю!..
– Та то нічого, то пусте. Наступного разу обіцяю добре пам'ятати ваші слова… і не пускати образу в душу свою. Більш того – спробую нізащо не допустити такої ситуації, як от зараз.
Ганна трохи помовчала, а потім тихо мовила:
– Ти дорослішаєш, синку. Дорослішаєш.
– Дякую вам, мамо. Тільки…
– Що, синочку?..
Григорій помовчав трохи, вагаючись, але все ж таки запитав:
– Скажіть мені одне-єдине: чому так буває у житті, що все йде, здавалося б, дуже добре… Що от поспішаєш до людей із прекрасною радісною звісткою… Як раптом стається так, що тебе давно вже прокляли, і нести радість нема кому?!
– Що, хіба зовсім нікому не потрібна була твоя звістка?..
– Але ж Семен Півторак назавжди повіз Софійку звідси…
– А ми? – всміхнулася Ганна.
– Але ж серце моє розбите, мамуню!..
– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирічному віці ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козакові, бо кожен нарід має свої, лише йому притаманні традиції [8]8
Натяк на походження Григорія по материнській лінії: із настанням тринадцятиліття єврейські хлопчики проходять бар-міцву (ініціацію). Під час обряду рабин уперше запрошує юнака публічно прочитати у синагозі суботню главу Тори, після чого проголошує благословення: «Мазлтов!» – і відтоді хлопець вважається повноправним дорослим чоловіком. Водночас Ганна дає синові зрозуміти, що хоча тексту спаленого листа не читала, проте має певні підозри щодо «акцентів», розставлених у ньому старим Семеном Півтораком.
[Закрыть]. Тепер тобі вже п'ятнадцять, ти навіть милість у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаєшся дитиною навіть дотепер! – зітхнула Ганна. І оскільки син нічого не відповів, продовжила: – Кажу тобі, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – і не звертай уваги на інших. Так сталося – ну, то цього вже не змінити. Отже, так і мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…
– Ви певні, мамо?..
– Певна. Материнське серце не бреше. Потім зрозумієш…
Вони ще довго мовчки стояли пліч-о-пліч. Стояли і спостерігали, як тліє жар на тому місці, де згорів облудний лист Семена Півторака.
Глава 3
Троянда від Жанни
Початок березня 1759 р. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, тимчасова квартира одного
з командувачів французького війська –
графа Григора Орлі де Лазіскі
За вікном не спостерігалося нічого цікавого: так, неширока міська вуличка, заметена снігом… Поки світло, не слід баритися. Варто написати листа зараз, бо потім доведеться рипіти пером при свічці та світлі каміна. Звісно, писати у сутінках романтичніше, але ж не буде світлого денного настрою! Він же хотів, аби дружина прочитала не «вечірнього», але «денного» листа…
Цікаво, чи помічав хтось, що уранці, вдень і увечері одна й та сама людина може написати три абсолютно різні листи – якщо навіть писатиме про одне й те саме?! Настрій, настрій – от у чім річ! Нехай же на папір ляжуть слова, що відповідають саме полудню.
Посміхнувшись таким чудернацьким думкам, шевальє Орлі провів рукою по чистому аркушу паперу, підсунув поближче каламар, вмочив у нього гусяче перо й вивів красивим рівним почерком зверху ім'я адресатки. Неквапом перечитав написане, скосивши голову, додав до літер найдорожчого у світі імені пару завитків, задоволено крекнув і продовжив:
ЛЮБ'ЯЗНА ВОЛОДАРКО МОГО СЕРЦЯ,
МИЛА МОЯ КОХАНА ПАНІ ОЛЕНО!
Ось уже цілих два місяці стоїмо ми на зимових квартирах у Франкфурті, що на річці Майні. Квартируємо непогано: будинки теплі, харчу вдосталь, населення поводиться доволі стримано, без зайвої ненависті– отже, скаржитися просто гріх. Бувало на моєму віку, до речі, значно гірше, але ж Господь Бог милостиво не попустив, щоб на цей раз ми відчували нестачу бодай у чомусь. Бог же дозволить, сподіваюся, так само і до теплих днів добути.
Одне лиш мучить– тоскно, тоскно на душі від вимушеної бездіяльності! Місто я виходив, здається, уздовж: і впоперек, вивчив кожне подвір'я, усі вулиці та провулочки до останнього камінчика. Франкфурт описаний у листах до тебе, моє серденько, вже неодноразово, навряд чи зараз додам щось нове. Отож: і зрозумієш, сподіваюся, що з набагато більшим задоволенням я провів би цю зиму не тут, у далекій Німеччині, а біля тебе, рибонько моя ніжна…
Тут шевальє Орлі зупинився, перечитав написане, схиливши голову на руки, замислився. Втім, не варто було гаяти час, втрачаючи кожну світлу хвилину, бо «денний» лист, чого доброго, перейде у «вечірній»… Тож він продовжив:
Саме так, моя чарівна господиня! Саме так, а не інакше. Мені не соромно вкотре вже зізнатися перед тобою, що прожив я у цім світі понад чотири десятиліття, так і не пізнавши справжнього обопільного кохання. Я знав, що подібне диво трапляється, адже завжди мав перед очима приклад достойних моїх батьків, ясновельможного гетьмана Пилипа Орлика і шляхетної Ганни Орлик, уродженої Терциківни. Знав, бачив– та особисто для себе втратив будь-яку надію на подібне щастя.
І все ж навіть знаючи, що так буває, що справжнє кохання– то ніяка не вигадка, зустріти його не міг. На моєму життєвому шляху траплялися різні жінки: старі й молоді, щирі й підступні, красиві й не дуже, вірні й легковажні. Я пізнав як гіркоту розбитого кохання, так і несподівану вірність даній багато-багато років тому обіцянці. Який же чоловік здатен бодай сяк-так зрозуміти вас, о прекрасні створіння?!
Як раптом зустрів тебе, чарівна пані Олено! Тоді моє минуле померло назавжди, лишилася ти й тільки ти– прекрасне моє майбутнє!.. Світ перевернувся в єдину мить, осяявся немовби пишним феєрверком з міріадів зірок! До того, як ми побралися, була у мене одна заповітна мрія: будь-що домогтися визволення рідної землі, багатостраждальної Украйни і повернутися додому– туди, туди, у казкову землю, де я народився. Але від дня нашого весілля мрію також: про інше: повезти у рідну землю тебе, зіронько моя ясная, щоб розділити радість від життя у тій казці з тобою. Бо одинока, нерозділена насолода– навіщо вона мені?!
Полетіти б нам в Украйну двома сірими ластівками, зліпити би гніздечко попід стріхою, ширяти б над луками зеленими та над садочками вишневими…
А-а-а, так, так! Доки не забув…
Зосереджено наморщивши чоло і закусивши нижню губу, шевальє Орлі написав наступне:
До речі, повідом, будь ласка, як там перезимували вишневі деревця, висаджені у нашому парку? Ти ж знаєш, вони найдорожчі для мене з-поміж інших рослин, оскільки привезені з самої Украйни. Проте хтозна, чому вишневі деревця погано приживаються у тутешньому кліматі, потребують особливого догляду. На жаль, найкраще це виходило у Панька– якщо ти тільки пам'ятаєш іще старого. В той час як у Жака щось виходить не так та й не так! От і хвилююся, чи все гаразд із вишневими деревами? Шкода, дуже шкода буде, якщо все ж таки пропадуть вони…
Шевальє Орлі знов зупинився. Негарно якось виходить: то освідчується у коханні до дружини, а тут раптом про вишневі деревця у садочку згадує! Ну, гаразд, перепише він листа, неодмінно перепише… Може, це варто навіть до постскриптуму винести… А зараз час закінчувати – доки ще світло.
І він приписав:
Вкотре вже повторюю тобі, прекрасна моя Олено: життя моє чітко розмежувалося на життя до тебе і життя з тобою! Не стомлюся повторювати повсякчасно, що радий був би загалом нікуди не їхати з палацу нашого Орлі, дні та ночі проводити разом з тобою і дякувати Богові за щастя, послане дипломату і воїну на старості літ. Але ж не можу! Не маю змоги, сонечко моє яснее, знехтувати святим обов'язком перед Його Величністю королем ЛуїXV– а якби бодай навіть раз знехтував, ти б, либонь, і не покохала такого зрадливого боягуза. Я ж хочу бути достойним тебе у всіх відношеннях, люба моя Олено!
Тож і довелося провести цю зиму на березі річки Майн, у далекому німецькому місті Франкфурті. Ну, то нічого, голубонько, нічого: дасть Бог, дочекаємося весни й літа, розіб'ємо прусську армію– тоді повернуся до тебе з перемогою! І знов заживемо тихим мирним життям під небом Франції, сподіваючись на те, що колись-то переселимося ще в Украйну мою рідную, до козацького міста Батурина, який відродиться у колишній величі, а не нинішньому зубожінні. Най же день цей настане якнайшвидше!
Ну, мабуть, що вистачить на сьогодні…
Шевальє Орлі уважно перечитав написане, зробив деякі помітки на полях, потім взяв чистий аркуш паперу й акуратно переписав листа набіло. Чернетку склав навпіл, потім ще раз навпіл, вкинув до каміна, закопав коцюбою у грудку червоно-рожевого жару. Коли чернетка перегоріла, помішав жар, повернувся до столу. Тут склав аркуш паперу особливим, тільки йому та Луїзі-Єлені відомим чином, на лицьовому боці листа написав ім'я адресатки, накрапав на тильний бік зеленого воску й запечатав власним перснем. Визирнув у коридор і гукнув:
– Каролю, агов!..
Підкручуючи на ходу оселедця, кремезний козак прибіг за півхвилини й виструнчився посеред кімнати.
– Братику, віднеси-но це до штабу. Відсилати терміново не потрібно – так, принагідно…
– Для неї?.. – побачивши на листі печатку зеленого кольору, запорожець ледь помітно всміхнувся. Адже знав, що для запечатування особистих листів граф використовує виключно зелений віск.
– Так, Каролику, для неї.
Козак кивнув, узяв листа й попрямував до дверей. Та на порозі затримався, озирнувся і кинув немовби просто так, до слова:
– Мені зараз до штабу йти, то я хотів дещо… м-м-м…
– Що саме ти хочеш повідомити?
– Виходив сьогодні за дровами вранці та зараз, удень. То скажу от що: на дворі, здається, потеплішало…
– Природно, що так! Адже березень настав, сам розумієш.
– Потеплішало. Сніг ще не тане, але вже так… знаєте, ваша світлосте, – вологою набух і на ноги так і налипає.
– Ну, то невдовзі танути почне, а потім зійде зовсім.
– То як, повоюємо?..
– Авжеж, Каролю, авжеж. Навіщо інакше було тут, у далекому Франкфурті, зимувати?
– Ваша правда, наскучило вже!
– Не хвилюйся – невдовзі розпочнеться.
– І «сині шведи» теж воюватимуть?
– Так, безперечно!
– А що ж сотня наша запорозька?..
– Як же без вас, братику?! – доволі натурально здивувався шевальє Орлі.
Запорожець енергійно трусонув головою, від чого оселедець знов вилетів з-за вуха, радісно вигукнув:
– Е-е-ех, повоюємо!!!
І побіг до штабу, грюкнувши дверима.
А шевальє Орлі підтягнув один із стільців якнайближче до вікна, примостився на ньому, «продихав» на шибці невеличку проталинку і почав дивитися на засніжену вулицю, що поволі занурювалася у сутінковий морок.
Хтозна чому, але раптом літній граф пригадав невеличку червону троянду, подаровану йому майже три десятиліття тому.
І ясна річ – милу дівчину, яка піднесла дарунок…
27 січня 1730 р. від Р.Х., Париж
Париж, Париж!..
Відгуків про це дивовижне місто Григорій чув рівно стільки, скількох людей розпитував про столицю Франції.
Але насправді все виявилося геть не так. Не те щоб геть в усьому краще або, навпаки, гірше…
Все було просто зовсім не таким!
Звісно, Париж не скидався на жодне місто, де йому доводилося жити раніше. Навіть якщо не брати до уваги казково-чарівного Батурина, яким він час від часу снився Григорію, схожого на суцільний квітковий букет Бахчисарая та зовсім уже закутково-провінційних Бендер… Якщо враховувати лише готично-суворий величний Стокгольм, тихий і спокійний Лунд, ошатні німецькі Брунсвік, Гамбург, Ганновер, дрезден, витончену, проте водночас дещо легковажну польську Варшаву і галасливий Краків…
Так от, Париж дивним чином суміщав у собі всі ці якості! Сувора готичність і велич, тиша і спокій, ошатність і витонченість, легковажність і галасливість – незрозуміло, чому і як, проте тут уживалося все й одночасно!
А ще – непередавано-витончений шарм, невидимий флер…
Вичерпно-точного значення цих французьких слів Григорій раніше не розумів. Остаточно ж збагнув… ба ні – інстинктом відчув – лише тут, у столиці Франції! Ця новизна сприйняття чарувала, підхоплювала його фантазію і підносила високо-високо, аж у самісіньке піднебесся!.. І не дивно: адже раніше, до приїзду сюди, йому здавалося, що, маючи за плечима двадцять сім років, легку вдачу і розвинену інтуїцію, він пізнав цей світ від очевидного до найпотаємнішого. Як раптом Париж полонив молодецьке серце непередавано-прекрасною сумішшю всього прекрасного, що лише можна було уявити.
Ба навіть більше: сумішшю всього прекрасного з крапочкою всього огидного, але, як не дивно, останнє аж ніяк не псувало загального враження! І от цього Григорій зовсім не розумів…
Можливо, аби розв’язати нарешті таку мудру загадку, він вирішив поблукати просто так, без конкретної мети кварталами, де мешкали не надто заможні парижани, але… Так, спостерігаючи за непоказним життям бідних районів, він і тут відчував відлуння загадкової атмосфери вишуканих салонів і віталень.
Та навіть цим дивна загадковість міста не вичерпувалася!
Бо головне…
Так, головне – дивовижні люди, яких він зустрів тут, у незбагненному Вавилоні вісімнадцятого століття від Різдва Христового.
Почати хоч би з напрочуд вдалого візиту в Шамбор до резиденції Станіслава Лещинського… Григорій побоювався, що попри написані на клаптях шовку особисті послання Великого Примаса Речі Посполитої, брата коронного гетьмана Теодора Понятовського, воєводи Київського, князя Йосипа Потоцького і маркіза Антуана-Фелікса де Монті, Лещинський почне впиратися. Ще б пак: погоджуватися на свою реставрацію на польському троні – це одна річ… але одночасно зголошуватися на відновлення у «м’якому підчерев’ї» Речі Посполитої українського гетьманату на чолі з ясновельможним Пилипом Орликом… ба навіть точніше – «єдиної Української держави по сей і той боки дніпра»!.. О-о-о, то вже зовсім, зовсім інша річ!!! Адже череда визвольних козацьких воєн під проводом звитяжного Богдана Хмельницького гриміла якихось вісім десятків літ тому.
Лещинський і справді почав упиратися, повною мірою продемонстрував гоноровий характер, якому юнак не міг протиставити нічого, окрім залізної витримки й наполегливості. Але, мабуть, пропозиція таки була вельми цікавою, оскільки після тригодинної бесіди пан Станіслав хоча й не дуже охоче, але погодився на запропоновані умови: йому польський трон – Орлику-старшому гетьманську булаву. І все це – під патронатом його зятя, французького короля Луї XV, плюс спільна підтримка Швеції й Османської імперії.
Окрилений надією, Григорій навідався після того спочатку до міністра закордонних справ маркіза де Шовлена, а потім і до першого міністра короля кардинала Флері – подейкують, рішення останнього було навіть важливішим, ніж слово августійшого французького монарха… оскільки Луї XV нібито займався політикою не надто охоче, майже через силу. Як би там не було, але і де Шовлен, і Флері виказали дуже велику зацікавленість як щодо української справи, так і щодо персони самого гетьманича. Григорій не знав, про що сповіщали шляхетних міністрів листи, також написані на шовкових клаптях: він просто витягнув їх у готелі з-під підбою мундира і відніс адресатам. але зі сказаного під час аудієнцій зрозумів, що всі троє (і Понятовський, і Потоцький, і де Монті) приділили особисто його персоні неабияку увагу. Ще б пак: сподіваючись домогтися новорічної аудієнції у першого міністра, до кардинальського палацу набився цілий натовп – тим не менш, Флері бесідував з Григорієм сам на сам майже цілу годину!..
Йому все частіше пригадувався відстовбурчений угору вказівний палець і урочистий голос: «Запам'ятайте, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції». Невже ж його тодішній благодійник не помилився?..
Якби ж нинішні успіхи Григорія обмежилися навіть цим, він і то був би безмежно щасливим. Але треба ж було так розпорядитися милостивій долі, щоби просто з неба йому до рук впав ще один колосальний дарунок!!! Завдяки особистій протекції маркіза де Шовлена, 29 грудня він познайомився з найвидатнішим, на думку багатьох, філософом і письменником сучасності – Марі Франсуа Аруе, більш відомим світові як Жан-Франсуа Вольтер. «Познайомтеся з ним обов'язково!» – напучував Орлика-молодшого маркіз. І виявився абсолютно правим: адже опрацювання матеріалів для «Історії життя Карла XII» тривало повним ходом…
Григорій закрився у готельному номері на три дні, упорядкував усе, що тільки мав під рукою, списав цілий стос паперу. Зате під час другого візиту передав Вольтеру цілу добірку матеріалів щодо козацького опору загалом і стосунків Карла Шведського з Іваном Мазепою й Пилипом Орликом зокрема. Обіцяв надіслати списків, а почасти й оригіналів документів ще у декілька разів більше, тільки-но дістанеться до домашнього архіву. Варто було Вольтеру побачити принесене Григорієм багатство, як він забув про гостя майже на три години – доки тут же, просто у його присутності, не перечитав усе, від першого до останнього папірця. Потім вони бесідували всю ніч аж до наступного ранку й розлучилися найліпшими друзями на все життя.
Ні, це ж треба, щоб отак-от пощастило?! Адже якщо найвидатніший філософ сучасності пройметься козацькою справою… Та це ж на всю Європу рейвах можна здійняти!!! Тоді стережися, Московіє-загарбнице!
Так думав Григорій Орлик, блукаючи звивистими вуличками одного з районів середньої руки… як раптом почув тоненькі, здавалося навіть, дитячі зойки, грубі чоловічі голоси і шум запеклої боротьби. Прискоривши крок, завернув за ріг провулка та й побачив…
– Агов, голодранці, що се означає?!
До облупленої стіни будинку двоє калік у жахливому лахмітті притиснули милицями за плечі молоденьку дівчину. Зважаючи на доволі наочну різницю у майновому стані (дівчина була одягнена досить пристойно, хоча й без надмірної розкоші), каліки, швидше за все, хотіли тривіально пограбувати її, при тому навряд чи маючи на меті вбивати або ґвалтувати… принаймні на перший погляд. Також Григорій зрозумів, що жертва не капітулює без бою: адже хоча занадто довгі милиці заважали тому, дівчина намагалася щосили хвицнути ногою у коліно чи інше вразливе місце то одного, то другого нападника. А побачивши Григорія, відчайдушно вереснула:
– На допомогу!..
Лівий нападник озирнувся, з його бридкої неголеної пики на Григорія вилупилося одне-єдине налите кров'ю око.
– Хчо ше чуч чакий вешчаєчша?..
О-о-о, то цьому покидьку хтось ще зуби добряче порахував!..
– Допоможіть!!! – знов зойкнуло дівча.
– Нумо відпустили її та забралися геть, – суворо мовив Григорій і додав якомога переконливіше: – Якщо не заберетеся, то дуже-дуже пошкодуєте.
– Слухай, ти… Сам пішов звідси, бо це наша територія.
То вже другий покидьок пельку розтулив. Те-е-ек… Прогулянка звивистими засніженими вуличками виходить нічогенька, якщо є можливість розім'ятися та ще й зігрітися!
– Наскільки я розумію, і весь Париж, і вся Франція належить Його Величності королю Луї, а не вам, бісовим вилупкам.
– Король сидить собі у Версалі, а ми – тут, на вулиці. Ми не чіпаємо один одного, а отже вулиця – наша! І все тут, і нічого!.. – огризнувся другий. А перший жебрак глузливо прошамкав:
– А чи жагалом іножемеш, ждаєшша? Чо й вали жвіжшши, і ж нашої вулиші, і ж нашого Парижу!.. Ги-ги-и-и!..
– Що-о-о?.. То це всяка паскудна наволоч вказуватиме, як мені поводитися?! А цього відвідати не хочеш?
На ходу висмикнувши шпагу з піхов, Григорій широким кроком наблизився до калік і дівчини й зупинився кроків за п'ять до них.
– Мешьє іножемеш, жжаєшша, хоче жагнушиша чуч, на нашій вулиші… – розплився у беззубій посмішці перший жебрак.
Далі все відбулося дуже швидко, майже миттєво.
Григорій відчув за спиною різке коливання повітря, водночас щось гупнуло, немовби важкий лантух упав з даху сусіднього двоповерхового будинку.
– Позаду!.. – вискнула дівчина, округливши від переляку очі.
Але ліва рука Григорія, здавалось би, сама по собі вже висмикнула з-за паска кинджал. Озирнутися було аж ніяк неможливо, щоб не втратити з поля зору жебраків з милицями попереду, тож він навмання широким рухом знизу догори полоснув повітря за спиною. На півдорозі лезо ввійшло у щось м'яке, з-за спини пролунав розпачливий крик.
– Ах чи ж шшерво!..
Мерзенна пика першого каліки налилася кров'ю, як і його єдине око. Жебрак різко смикнув милицю на себе і, перехопивши її на кшталт ломаки, замахнувся на Григорія. Але тут же захрипів, випустивши імпровізовану зброю, впав на коліна, потім розпластався на землі, судомно смикнувся, закляк: з його горла стирчала рукоятка кинджала, яким гетьманич щойно підрізав того, хто нападав іззаду.
Скориставшись тим, що одне її плече звільнилося від тиску милиці, влучним ударом дівчина звільнилася від другої милиці й відбігла від стіни. Але з місця бійки не втекла, лише відскочила за спину Григорія і стала так, щоб мати можливість спостерігати і за останнім неушкодженим жебраком, і за тим, що відбувалося позаду її захисника.
Звідти, щоправда, долинали лише нерозбірливі волання і зойки, тож за великим рахунком, можна було не надто перейматися підрізаним… Але все ж таки вона вчинила вірно! Молодець…
Останній нападник нерішуче тупцював на місці, стискаючи в руках милицю. Він ніяк не міг знайти найкращий для себе вихід: битися з Григорієм чи відступити? Милиця довша і важча за шпагу, тож можна б і побитися… Втім, як «контраргументи», біля ніг хороброго іноземця конав його товариш, а другий уже закляк мертвим… Очевидно, каліці дуже не хотілося приєднатися до них.
Але не стояти ж у цьому провулку вічно!
Виставивши вперед шпагу і не зводячи очей із супротивника, Григорій обережно наблизився до вбитого жебрака, носком лівого чобота підчепив і підкинув угору його милицю, стиснув ліву п'ятірню. Із внутрішнім задоволенням відчув, що кулак міцно схопив дерев'яшку.
– Повторюю востаннє: забирайся геть, не стій у мене на дорозі, – повільно, майже по складах проговорив він.
Тепер збройна перевага була явно на боці Григорія: шпага і милиця в його руках (застосувати їх можна було на вибір або разом, або поодинці) проти милиці в руках каліки. Востаннє зваживши свої шанси, нападник лише сплюнув у багнюку під ногами, поклав милицю на плече на кшталт рушниці чи списа і боком-боком відступив у сусідній провулок.
– Хоч би для вигляду кульгав, як раніше… – роздратовано мовила дівчина з-за спини Григорія.
– Все добре, мадемуазель, що добре закінчується, – гетьманич нарешті озирнувся назад, побачив там стогнучого жебрака з розпанаханим черевом, який все ще намагався відповзти кудись убік, лишаючи за собою на розтоптаному снігу широкий кривавий слід.
– А тому, мадемуазель, давайте не будемо занадто прискіпливими. Гаразд?
Григорій відкинув подалі милицю, щоб не заважала, сховав у піхви шпагу, нахилився до вбитого, витягнув з його горла кинджал, повільно наблизився до конаючого і попрохав:
– Відверніться, будь ласка…
Дівчина затулила обличчя долонями, тоді він різко, на всю довжину леза всадив зброю жебракові у те місце, де шия переходила у плече, потім так само різко відсмикнув руку з кинджалом. Поранений навіть не скрикнув. Кров з перерізаної сонної артерії бризнула у багнюку, перемішану зі снігом, але обшлаги рукавів не заплямувала.
– От і все, він більше не мучитиметься.
Григорій витер закривавлене лезо об вбоге лахміття, звівся на прямі, сховав кинджал, потім не надто глибоко вклонився дівчині й відрекомендувався:
– Капітан гвардії Його Величності шведського короля Густав Бартель – до ваших послуг, мадемуазель!
Хоча все, що тут відбулося, аж ніяк не скидалося на спектакль, спеціально розіграний з метою заманити у пастку сина звитяжного гетьмана Пилипа Орлика, найстаршого гетьманича… проте конспірація залишається конспірацією! Якщо навіть на шведській території матуся Ганна з наймолодшими дітьми, Мартою, Марусею і Яшунькою, змушені раз на півроку змінювати місце проживання, щоб їх не вистежили всюдисущі московські нишпорки… Якщо шведські посли так само регулярно отримують ультимативні вимоги щодо видачі на праведний суд імператора Петра Другого сім'ї «російського державного злочинця» Орлика!..
