Текст книги "Київ.ua"

Автор книги: Тетяна Белімова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ п’ятнадцятий

Місто спить, голова болить,

І летять пусті години.

Скільки можна іти сюди?

Світ такий малий…

Я не знаю, бо я не бачу

І я не чую ні машини.

Ніч лякає, вона тікає,

Вона сама, коли тебе нема.

Святослав Вакарчук. Коли тебе нема

Сидів у машині. Додому йти не хотілося. Нудьга. Смертельна нудьга оповила всього, заполонила думки, знищила бажання. Слухав радіостанцію, її улюблену радіостанцію, збережену на підсвіченому табло автомагнітоли за числом «1». Чому його раніше так дратував цей музичний напрямок? Нічого не змінилось і водночас усе стало іншим. Усе було, як за їхнього недавнього спільного життя, і все було не так, не так, як хотілося-уявлялося, як планувалося, розписувалося.

Вже минули всі строки її повернення. Вона повинна була повернутися! Вона повинна була повернутися? Вона повинна була не те що повернутися, а на колінах приповзти – валятися – благати – вибачатися – виправдовуватися – вмовляти – плакати – визнавати свою провину – обіцяти, що більше нічого подібного в жодному разі! Він би поставив низку умов, а вона, звісно, на все погодилася. Так, вона б на все погодилася!

Цікаво, що вона відчуває? Невже їй не болить? Невже вона справді на таке здатна – на повний і остаточний розрив? Забути все, що було-пережилося за ці десять років, перегорнути останню сторінку їхнього подружнього життя, й закинути десь на полицю як нецікавий (бо прочитаний і вже відомо, чим усе скінчилося), нуднуватий роман? А потім усе почати спочатку, з чистої сторінки? З ким? Із кимось? Просто з іншим, що десь гіпотетично існує, можливо, навіть кращим (хоча це й складно уявити) за нього.

Кращим за нього? Що за маячня! Всіх класних, таких як він, давно розібрали, а Льона не така, щоб вигризати-виривати в когось здобич (от Лариска запросто змогла б, Ляля – можливо, якби під час медитації щось таке їй навіялося б, Ліка – точно ні, щоб не ускладнювати собі життя), та й кому вона, зрештою, потрібна? Звісно, вона красива, хоча він за стільки років спільного життя звик до цього, а останнім часом взагалі перестав помічати її вроду, і не тому, що вона стала буденною, баченою щодня в домашніх умовах, без зачіски й макіяжу, а тому, що переїв-переситився (чи що?), оскому набив (це, мабуть, не зовсім те, але якось так виходить).

Так, вона красива, але ж цього мало, щоб влаштувати нове життя… Потрібні гроші, а де вона їх візьме? Ну, заробить там щось, щоб з голоду не пропасти…

І навіть дзвонити й писати перестала. Хоча, може, це й не дивно? Він же на жоден дзвінок, жодну есемеску від неї не відповів. Навіть тоді, коли вона написала, що в сина висока температура й необхідно купити ліки. Навіть тоді. Завис у «Вавилоні» і лише наступного дня перед роботою завіз те, що вона просила.

Вийшов із машини. Сів на лавку біля дому. Який вечір! Тепло ніби хвилями (як від велетенської невидимої печі) розходиться, торкається рук, обличчя. А може, це будівлі спального району нагрілися за день на весняному сонечку, а тепер повільно віддають тепло, як величезні акумулятори? Навіть у ліхтарному світлі помітні навколишні зміни: он кущі бузку біля доріжки наїжачилися гостренькими пухкими бруньками, газон зазеленів крізь торішнє вимерзле зілля.

Котра це вже година, що нікого немає? Вже вікна в будинку лише де-не-де світяться. Пізно. Вже занадто пізно перепрошувати. Та і як його перепросиш? Отак просто? Після тримісячної мовчанки ні сіло ні впало подзвонити чи, скажімо, прийти до них і отак сказати: «Знаєш, може, я справді десь там колись був не правий (один раз, ну, може, двічі), бо таке життя (тебе печуть – ти допікаєш)»… Але ж вона, Льона, була не права значно частіше, і їй завжди (завжди-завжди!) прощали!

Та як же? Прийти й таке сказати? А вона? От якби вона перша завела про це розмову. Все-таки вона жінка! Їй це простіше, можна навіть сказати, нічого не варто піддатися в цьому німому двобої, просто визнати, що сила завжди є і буде на його боці. Це так природно, що навіть не виникає сумнівів: жінка кориться чоловікові, жінка мусить коритися чоловікові, бути поступливою, намагатися згладжувати конфлікти, а не розпалювати їх.

Не може такого бути, не буває так, щоб винен був лише хтось один. Так, звісно, він не святий, теж щось колись не так зробив, не так сказав, крикнув чи стукнув разок, але й вона не подарунок! І, якщо вже зайшла за це мова, саме вона стала руйнівницею, бо пішла з дому!

Ну, заплакала б, сказала б щось примирливе, а там уже б і він не витримав (серце ж не камінь!). Але як же її змусити зробити цей перший крок? Як спонукати? Як повідомити, що він уже готовий миритися, готовий їй пробачити, забути все, повернутися, почати жити, як колись.

Чи це можливо? Можливо жити, «як колись»? Як колись – у перший щасливий рік їхнього спільного життя, чи як колись – у той останній місяць їхнього пекельного існування?

Батьки йому тут не зарадять. Вона давно вже вибилася з-під їхнього контролю. Це може, навпаки, збурити геть іншу реакцію. Треба, щоб це був хтось такий авторитетний для Льони і водночас ненав’язливий, щоб висловив пораду, а не ультиматум, рекомендував, а не наказував, навіював, а не змушував, утішав, а не повчав, скеровував, а не підштовхував…

Хто ж? От шкода, що Лада поїхала і хтозна-коли повернеться. Лада добра, допомогла б, не відмовила – ні на мить у цьому не сумнівався. Хто ще? Повинен же бути ще хтось! Лізка! Точно! Ліза! Чому він одразу про неї не згадав? Чому не додумався? Вона не просто близька для Льони людина, вона ще і її двоюрідна сестра!

Подивився на годинник. Циферблат, підсвічений ірреальним неоновим світлом, показував першу ночі: вечір плавно перейшов у ніч, а він і не помітив. Щось дивне коїлося з часом. Зовсім недавно (вчора? ні, позавчора) він сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно (щоб очі трохи відпочили від комп’ютера, практикував таке розслаблення, – лікар порадив), може, хвилин зо п’ять-десять, аж раптом секретарка Юля схвильовано затарабанила у двері, зазирнула і повідомила, що вже кілька разів дзвонила, аби доповісти про прихід Олександра Феліксовича (він уже п’ятнадцять хвилин чекає в приймальні!). А далі – гірше! З’ясувалося, що це не Олександр Феліксович прийшов на годину раніше, ніж було попередньо домовлено, а він (так, саме він!) просидів годину, втупившись у скверик через дорогу, ще по-зимовому голий, але все одно відчутно ожилий і якийсь беззахисно-зворушливий серед цих сірогранітних фасадів тихого центру.

Одне ясно: Лізі дзвонити вже не можна, спить давно. Та й спершу краще повідомлення надіслати: перевірити реакцію. Може, вона повністю перейшла на Льонин бік і не захоче навіть розмовляти з ним? Щоб його таке написати, щоб заінтригувати її і зацікавити? Разом із тим треба якось так, щоб і на жалість трохи пробити. А спробуймо так:

«Необхідна твоя допомога в одній справі. Чи могли б ми завтра ввечері зустрітися? Вибач, що так пізно, просто не можу спати. Так захотілося з кимось рідним, таким, як ти, поговорити, тим, хто зрозуміє, дасть суттєву пораду. Буду вдячний:)»

Ні. Цей смайлик укінці краще стерти, він якось випадає із загальної концепції вбитого сімейним горем чоловіка. Ну, початок покладено. Але ж усі знають, що тільки кінець – ділу вінець…

Хоч би до літа якось розгребти цю ситуацію, бо ясно, що сама вона вже точно не розсмокчеться. Так, ця проблема виявилась не з тих, що самоліквідуються, заливаються алкоголем, задимлюються цигарковим димом, затанцьовуються на нічних дискотеках, вибиваються клинами інших спідниць і побачень!

Боже! Чи думав він, що доживе колись до такого геморою! Від нього пішла дружина! Пішла? А він хоче її повернути! Він хоче її повернути? Ні, не забути, а саме повернути! Ну й мудило! Інший би на його місці…

Чому ж він не той – «інший», «інакший», «відмінний»? Він хотів ним стати, справді хотів! Він жив і поводився так, як вимагала ця нова машкара. Але в нього не вийшло. Чому в нього не вийшло? Чому виходить у тих, в «інших»? Не болить у них те місце, якого не знайдеш в атласі людської анатомії?

Підійшов до машини, відчинив водійські дверцята, неквапно, ніби звіряючи кожен рух із внутрішнім, йому одному чутним ритмом, завівся. Повільно поїхав вулицею у бік цілодобового супермаркету. Безжурна мелодія її улюбленої радіостанції заповнила весь видимий простір цього салону, цієї дороги, цього міста.

Розділ шістнадцятий

Проснись, это любовь,

смотри, это любовь,

проснись, это любовь…

Виктор Цой. Это любовь

«Це затягує, і потім відмовитися від когось, від стосунків із кимсь стає дедалі важче! Не думаю, що тобі це зараз потрібно», – безкінечно прокручувала в голові цю останню Ладину фразу. Дивно, майже всі подробиці їхньої розмови пригадувались якось неконкретно, в загальних рисах, але оце засіло в голові, вписалося чітко, як гасло – підтекстовка – посилання – коментар – авторський курсив – заголовок – підпис – резюме до цих її двох побачень із Максом. «Дивись – затягне!». Засмокче – закрутить – завертить – зачарує – зневолить – знеособить – знекровить – зв’яже – зіпсує останній прихисток її душі, скаламутить ціною великих утрат досягнуту внутрішню рівновагу. Так, усе правда: це не на часі. Вона – не та, він – не той, усе це навколишнє життя, цей перманентний збіг обставин – не той контекст, у якому можливо побачити когось в іншому, не усталено-діловому світлі. Але ж вона побачила! Це сталося поза її свідомою волею, поза її бажаннями, навіть усупереч ним.

«Воно тобі не треба!» Так! Усе так! Але де ж знайти сили, щоб навіть не йому, а собі отак чесно і відверто про це заявити? Як змусити себе сказати «ні»? Тверде й остаточне, останнє й невідворотне? Вона ж боягузка, яких світ не бачив! Втекти – так, заховатися – будь ласка, перечекати негоду – її звичайний вихід зі складної ситуації, але йти пробоєм – ні. Може, так і цього разу зробити – залягти на дно, зачаїтися, сховатися в тінь, злитися зі стіною чи фасадом свого будинку, прикинутися предметом інтер’єру, вдати, що нічого не було? І якщо він мине її, не помітивши, полегшено перевести подих і жити далі? Але щось там, на споді, підказувало, що це не той випадок. Не той випадок? А який же тоді це випадок?

Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє…

Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника. У нього таких, як вона… Навіщо вона взагалі йому здалася? Через тиждень забуде її риси обличчя, через два – ім’я, через три – взагалі про її існування.

«Куди ти зникла? Чому не телефонуєш?», – хвиля щастя, доза радості (так-так, саме доза фізичного задоволення, ніби з’їв цукерку «водку», ту, що два в одному: і гіркуватий ковточок спирту і закусь-шоколад одразу) линула на одну-єдину скупеньку есемеску від нього. Від нього!

Справді, куди ж вона поділася? Поїхала в далеку Африку чи за Полярне коло? Щасливо емігрувала до Канади? Та й не просив він її, щоб вона йому дзвонила. Рука вже строчила відповідь, «як море – на весь екран». А за хвилину його голос із м’яким пташиним «р» повідомив їй, що просто безтямно за нею сумує, що за двадцять, максимум за тридцять хвилин завершує роботу й чекатиме на неї біля метро.

– Ти вже звільнилася? То під’їдь на мою станцію і зачекай. Там унизу, знаєш, є лавочка біля ескалатора? Будь там.

Біля гардеробної зловила на собі здивований погляд секретарки, яка мовчки декілька хвилин розглядала її. Не втрималася, спитала:

– Альоно Василівно! Щось сталося? Може, ви з чоловіком помирилися?

Це й справді так помітно? Оця її дурнувато-блаженна усмішка, блиск очей? Це все сигналізує, мабуть, про її душевний стан краще за надпис на лобі: «я щаслива, бо мені подзвонив Макс», жовто-яскравий чи ядуче-рожевий, – як на чий смак… Може, сходити на кухню і з’їсти лимон, щоб це не було так очевидно для сторонніх?

Чекати на очах у всіх перехожих, які поспішають до теплих і затишних домівок (принаймні хочеться так думати!), вдивлятися в лиця тих, хто спускається ескалатором сюди, до підземелля метрополітену, роздивлятися їх із надією побачити високу постать, синій погляд, темно-русе ледь хвилясте волосся і непомітно вплітати й вплітати свої думки-міркування.

Як же все-таки хочеться знати, нащо вона задалася Максу? Що він у ній знайшов? Якщо тверезо поглянути на речі – черговий трофей! Черговий трофей? Черговий трофей… Вислів який дошкульний, неприємний! Але, мабуть, найбільш відповідає істині.

Чогось раптом подумалося, що, якби запитала зараз у Макса – скільки в неї дітей, хлопчики чи дівчатка, по скільки їм років, як їх звуть? – він би не відповів на жодне з цих запитань, хоча вона йому казала, бо ніколи б не змогла приховати цієї (найважливішої для неї!) інформації. Казала, хоч і бачила, що його це не цікавить, не обходить, не стосується, бо його цікавила винятково вона і тільки поза межами контексту її буденного існування. Ну і хай! Так навіть зручніше! Цілком відповідає сучасному алгоритму життя!

Подумалось, що, якби от зараз зустрівся їй не Макс, а подібний до неї уламок колишнього щасливого й облаштованого родинного буття, може, остаточно розлучений і вільний, готовий створити нову сім’ю, вона би просто пройшла повз нього. Можливо, тому що не змогла б, вистрибнувши з одного полум’я, стрибати в інше, а може, тому що не хотіла б, аби її «завтра» було повтореним «учора».

Цей посилений інтерес до Макса, певно, був наслідком того, що в них не могло бути ніякого спільного майбутнього (він був для неї тією самою п’ятою собачою ногою, а вона для нього – отим самим п’ятим колесом до воза), і майже не існувало точок перетину – хіба що любов до художньої літератури. Ефект забороненого плоду? Ефект забороненого плоду…

– Алло! Так, іще чекаю. Тільки ти чомусь не попередив, що півгодини насправді означають півтори… Та все ясно: працівник Ради – це не якийсь офісний планктон, що никає весь день від кавоварки до ксерокса. Підійматися нагору? Зараз виїду!

У нього був поганий настрій, і він навіть не намагався цього приховати. Неприємності на роботі? Авжеж. Ще й особисті проблеми? Ясно. Із колишньою дівчиною Кірою, яка ніяк не хоче змиритися зі статусом колишньої? І на всі її намагання розважити і бажання догодити – непробивна стіна синього відчуження.

А часу ж так мало! Катастрофічно мало! Вона вже давно повинна бути вдома, із дітьми, які вже кілька разів телефонували, цікавлячись, коли їхня мама нарешті повернеться. Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту. Йому це подобалося. По-справжньому цікавило! В її віці вже можна розрізнити, хто ввічливо тлумить позіхання, слухаючи співрозмовника, а в кого починають сяяти очі…

Насамкінець – десерт:

– Я вчора читала твої нові вірші…

– І?

– Мені дуже сподобалося! Дуже-дуже!

І це була правда. Ця лірика, в якій щиро змальовані почуття перепліталися з філософськими роздумами, здалася їй довершеною симфонією його душі. І тільки легенька шпилька ревнощів вколола на саму думку про ту, кому присвячено ці рядки. Але ж це було до неї – чи не обходить її, зрештою, що і з ким у нього було до їхньої зустрічі? Це все минуле! Воно може ховати своїх мерців, якщо хоче, а може спалювати в крематорії, якщо має бажання, – вони однаково мертві і давноминулі!

Підняла руку, щоб зупинити таксі. На метро вже часу не було.

– Як? Ти вже йдеш? А я думав, ми повечеряємо… А завтра? Теж не можеш?

Намагалася пояснити, що до вихідних найпевніше навряд чи вийде повноцінний вечір, хіба що в обідню перерву зможе кудись із ним сходити. На обрії з’явилася жовтогаряча, немов розжарена зсередини шахівниця, таксівка, і раптом вона наважилася сказати те, про що думала вже цілий тиждень їхнього знайомства:

– Знаєш, Максе, я не та, хто тобі потрібен, не та, кого ти шукаєш.

– Я нікого не шукаю! В цьому саме і вся фішка: я нікого не шукаю!

Вимушено ввічлива посмішка, а на споді очей – образа. Вона зрозуміла це миттєво, усвідомила якимось інтуїтивним внутрішнім чуттям. Це її визнання пролунало, як увічлива відмова, хоча вона не це мала на думці. Та і яке, зрештою, інакше значення можна було вкласти в це речення, як не зрозуміле й банальне: «схаменися і знайди собі когось молодшого і вільнішого за мене!»

Вже назвала адресу, домовилась із водієм і сідала в авто. Обернулася, щоб попрощатися і раптом почула майже провокативне в своїй відвертості запитання:

– Нащо ж ти збираєшся завтра зі мною обідати, якщо я тобі не потрібен?

Не потрібен? Він їй не потрібен? Може, їй і дихати не потрібно, і їсти-пити теж не потрібно?

– Можна я зараз цього не коментуватиму?

– Ні, не можна!

Він не тримав її, але вона не могла зрушити з місця, якась сила змушувала її стояти біля розчахнутих дверцят таксі. Як пояснити йому цю трагічну дихотомію її життя, ще й неодмінно зараз, коли ні час, ні місце не відповідають глибині цього питання? Все просто: вона б хотіла, але не може, ну не може отак взяти й зануритися у цей вир, встромити голову в розпечений пісок, ніби якесь нерозумне ему, піднятися на вишку, що височіє над басейном, і стрибнути вниз. НЕ МОЖЕ!

– Ну, не можеш, то й не можеш! Чао!

Його силует швидко розчинився в міжліхтарному темному просторі.

– То ми їдемо?

Ображений голос таксиста ніби привів її до тями. Зачинилися дверцята, і машина ринула вперед (бо час – гроші!). А їй здалося, що це не дверцята зачинилися, а закрилася-заретушувалася єдина світла пляма цього її життя. Зупинитися, побігти, наздогнати, все пояснити…

«Допоки сонце сяє, поки вода тече-е-е-е – надія є-е-е», – лунало з радіоефіру. Може, й справді – надія є? Так хотілося вірити, що надія є! Надія є… Заплющила очі й відкинулась на сидінні. Смішно. Надії немає-е-е-е-е!

Розділ сімнадцятий

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,

Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.

Моя дівчинко печальна, моя доле золота,

Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста.

Плач Єремії. Вона

Телефон заховала в сумку, щоб очі не муляв. Однак ніхто їй не подзвонить сьогодні, як ніхто не дзвонив ні вчора, ні позавчора. Цей «ніхто», який мовчить уже тиждень, мабуть, геть-таки забув про її існування. Ну що ж, нехай так і буде! Все вирішив сліпий випадок – необережне слово, яке вирвалося не там і не тоді, коли треба було.

Навіть не довелося лимон їсти, шукати шляхів до відступу, окреслювати темні плями на сонці, тримати оборону – все скінчилося, не почавшись. Чи не цього вона, власне, й хотіла, несвідомо прагнула? Мабуть, цього.

Чому ж їй так нерадісно? Можна пишатися собою, своєю здатністю до вольового імперативу, розсудливою поміркованістю, статуарною незворушністю і водночас бути безмежно нещасною, збляклою, знеструмленою, знебарвленою. Сіра буденність існування ще ніколи не була така очевидна, як тепер. Ніщо вже не принесе ні насолоди, ні задоволення, якщо він не подзвонить. Для чого ця нещодавно зроблена зачіска, цей новий одяг, що його купила в пориві натхненного перевтілення, якщо він цього не побачить, не скаже більше, що вона Юнона, довершена й незбагненна, і що про неї він завжди мріяв?

Вона Юнона? Вона Сахара! Була принаймні такою собі пустелею, випаленим простором, де лише пісок усього колишнього пекельного життя скрипів на зубах, струменів дрімотним маревом під сонцем, розпечений чи радше доведений до позначки кипіння. А може, вона була безмежною тундрою, над якою ніколи не сяяло яскраве сонечко, і ніщо й ніхто не жив там, крім холоднокровних, байдужих до всього риб? Звідки ж їй було знати, що можливе диво – диво відродження?

Якщо і виникала колись така думка, то пов’язувалась із далеким майбутнім: от колись, коли вже не буде війни і всі житимуть мирно й щасливо, можливо, тоді, коли діти виростуть і підуть у своє самостійне життя, одного разу (про це поки що рано загадувати) вона, може, теж зустріне якусь людину (чоловічої статі, звісно ж), яка зрозуміє її без слів. Але це сталося так несвоєчасно і несподівано, неочікувано і стихійно, – без жодного попередження чи натяку. Так емоційно і вкрай виразно, що встояти було неможливо.

Вкотре подумала про його втечу. Мабуть, вона таки справді дуже його образила, якщо він так побіг. Але ж і не сказала тверде й невідворотне «ні». Невже її голос, інтонація, увесь її вигляд не виказували сумнівів і непевності? Хіба він не побачив, що це не був момент прощання, а хвилина сильного душевного сум’яття? Чи просто не захотів побачити, перейнятий лише самим собою? І вона раптом усвідомила, що цей момент – момент образи від висловленого сумніву чи якоїсь думки з натяком на критику чи претензію – невідворотно настав, бо Макс такий є. Він такий – гоноровий, бо справжній львів’янин, дражливий, бо справжній поет, гордовитий, бо таки красунчик, що звик до жіночої уваги, невпевнений у собі, бо і досі сам-один.

Ліза заскочила її зненацька (саме сиділа спиною до входу) і бурхливими вітаннями перервала хід її думок.

– Ні, ну що ти! Зовсім ти не спізнилася! Це просто я раніше прийшла, бо звільнилася раніше. Сідай, зараз щось замовимо.

Так, який у них тут великий (і такий доречний) вибір алкоголю! Ціни, правда, ще ті, але якщо взяти цілу пляшку цього вина? І Ліза не проти? Невже і в неї є підстави напитися, втопитися в хмільній невагомості? Є причина звільнити голову від думок, а серце від страждань?

Та невже, Лізонько? Бачилась із моїм. Цікаво-цікаво! І що ж він хотів? Бо він би просто так не став із тобою зустрічатися. Він узагалі нічого просто так не робить! Розказав тобі нашу історію?

– Ти, Альонко, мене вразила! Таке завжди тишко, така заучка і відмінниця, а тут диви що встругнула! Я ж думала, що це він тебе вигнав, а виявляється – ти сама?

І відразу ж, ні сіло ні впало, почала про свого Олежика сумну повість, розділи якої давно всі знали: і грошей не заробляє, і вдома не буває, і з друзями, знаєш, напивається…

– Почула, що гречка знову має подорожчати, після роботи забігла в супермаркет, навантажилася, ледве додому дотягла, прилізла, двері відчинила – мати рідна! Все вдома перекинуте, Серьожка фломастери гризе, а він сидить і футбол дивиться!

Здогадувалася, звідки вітер дме. Тільки як же ти, Лізонько, могла забути цей фіолетовий безкоштовний макіяж лівого ока (легенда тоді була для непосвячених – тенісний м’ячик, звичайна жовта фосфорична кулька, що вперто пролетіла повз ракетку), але ти ж знала правду? Знала, бо саме тобі тоді телефонували, розповідали, шукали співчуття.

Звісно, дуже шкода, надзвичайно шкода, що так сталося! Його шкода – себе шкода – дітей шкода – батьків шкода. Але й бути поганою решту свого життя – поганою господинею, дружиною, матір’ю якось теж не хочеться!

– Та я згодна помиритися й повернутися до нього, але лише за умови, що він буде притлумлювати агресію. Цього можна навчитися! Я читала, що навіть після десяти сеансів у хорошого психолога вже значно легше опановувати себе!

Дзвонити йому і неодмінно – зараз? Дзвонити, щоб що? Аби відзвітувати, що місію виконано? Із завданням успішно впорались? А сам же він чому не прийшов? Не подзвонив? Не написав?

Сама не гадала, що посвариться з Лізою. Сама від себе такого не очікувала! Чим же Ліза винна? Її просто використали, як робили це не раз і з усіма? Все ж вона парламентер, їй випала почесна місія нести білий прапор перемир’я! Миротворцям завжди честь і хвала, пам’ять у поколіннях, і нема чого виливати на них емоції, що призначені геть не для них…

– Альонко! Ну, ти не ображайся! Я ж як краще хочу! Ти не думай, що я тебе не підтримую! Ви ж стільки років разом, у вас стільки спільного! А найголовніше – діти! Про них слід думати у першу чергу! Ходімо, ми тебе до батьків підкинемо, ти ж тепер без коліс…

Оце так історія! Так Олег ці дві години просидів-прочекав у машині? Не дав би поговорити спокійно? На які жертви довелося піти заради збереження чужої родини!

Слухала й не слухала Лізиних роздумів про світову економічну кризу, вставляючи необхідні за сценарієм «охи» та «ахи», згадувала й не згадувала про родину, свої обов’язки, а думками вперто поверталася до Макса і знову мордувалася цим риторичним «чому?».

– У тебе що, хтось уже з’явився?

Лізине запитання було таке несподіване, що ледь не бовкнула «так», але радше рефлекторно (не підвів інстинкт самозбереження), ніж свідомо захитала заперечно головою.

– Це правильно! І не треба! Не дай Бог ще твій про щось таке дізнається, взагалі приб’є тут усіх!

Хотілося розказати Лізі про руду Лариску, про фарбовану блондинку, яку побачила тоді, з Ладиного під’їзду. Хотілося крикнути щось таке про рівноправ’я (чого мені не можна робити те саме, що й він?), про помсту (аякже – око за око), але знову подумала про Макса, про те, що його вже напевно ніколи не буде в її житті. Тому яке це все має значення? Для чого тоді це все? Якщо він не захотів прийняти її кохання, їй тепер однаковісінько – повернути його законному власнику чи просто ліквідувати, як непотрібний і навіть небезпечний атавізм.