Текст книги "Київ.ua"
Автор книги: Тетяна Белімова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Розділ дванадцятий
Вона – біла ворона,
Летіла з Плутона,
Очі навела, з розуму звела!
Біла ворона,
Летіла з Плутона!
Вона, вона! Вона, вона!
АнтитілА. Біла ворона
Перше весняне тепло. Галасливі зграйки школяриків, – і де їх стільки береться? Таке враження, ніби всю зиму ховалися по нірках від холоду, а от пригріло сонечко, – прокинулись і витрачають накопичену енергію, хто як може чи хоче. Не так і далеко відійшла від школи, якихось метрів п’ятдесят, тому, певно, й почула дзвоник, що прокотився-розлігся, наче далеке відлуння її дитинства. Хоча старенька школа, в якій навчалась вона, зовсім не схожа ні своїм фасадом, ні триметровими стелями, під якими завжди так грандіозно розходилася луна, на цю модерну, в якій навчається дочка. Але цей майже рідний поділ на уроки й перерви, окреслений незмінним гучним металевим звуком – сиреною, якщо починаються заняття, або флейтою, якщо вони завершуються, – був вузликом пам’яті, який ніколи не розв’яжеться, не зітреться, не піде в небуття.
Широкий людський потік несе свої хвилі у важезні двері метрополітену, що теліпаються в різні боки. Приємно віддатися плинові цього живого моря, поспішаючи за іншими хвилями (а поспішати таки є чого! бо можна й спізнитися, а це сьогодні, в понеділок, ой як небажано!), відчути свою причетність до ранкового марафону. Це підбадьорює, що не лише ти прокидаєшся так рано: багато хто теж квапиться, вливається у робочий колектив, стає на своє місце біля верстата (і байдуже, що «місць біля верстата» майже не лишилося), йде за прилавок, вгрузає у зручне чи не дуже офісне кріселко, надягає білий, стерильний своєю чистою випрасуваністю халат, натягує робу й каску. І для всіх-всіх теж ніби лунає цей умовний дзвоник-сигнал, і кожен перестає вже бути тим, ким був декілька годин тому в себе вдома, а ніби вбирає машкару своєї професії, вмикає екран восьмигодинної (добре, якщо так!) службової зайнятості.
Вона любила розглядати ці ранкові обличчя, інколи невиспані й прим’яті, але частіше, особливо в молоді – гарно розфарбовані, щедро сприснуті парфумами, підготовлені до робочого дня, як вироби ремісника-гончара до виставки в Українському домі. Особливо цікаво було, їдучи вниз чи вгору ескалатором, вдивлятися у рухомий зустрічний потік різних облич – юних і не дуже, відверто вродливих і з прихованою звабинкою, яка відкривалась лише з певного ракурсу чи за певного освітлення, симетрично довершених і з чудернацькими носами чи дивними вустами. Всі такі різні при тотожній типовості, неоднакові за тих самих складових (два ока, дві брови, один ніс і рот, лоб, вуха…). Примхлива гра генів… Загадка природи… Божий промисел…
У вагоні (як часто буває, всім треба забитися в один, коли решта відносно вільні) її щільно прибило до чийогось чорного пальта. Викручувалась, як могла, щоб широкі з металевими серединками ґудзики не відбились візерунковим мотивом на її щоці. Приємний запах дорогої туалетної води. Господи, хоча б і собі не залишити відбиток помади! Що ж за ранок такий перевантажений?! Ментолове тепле дихання просто в чоло, не прикрите жодним капелюшком (бо вже ж весна), а лише модним чубчиком. Нарешті зважилася підняти очі й зустрілася з очима (синіми-синіми! а чи це гра підземного освітлення?), – що теж уважно вдивлялися в її обличчя.
Ні! Категоричне ні! Більше не дивитися! В такі очі небезпечно зазирати! На що ж тоді дивитися?! На свою руку, яка аж побіліла, вчепившись-повиснувши на поручні? Отже, розглядатиме свою руку. Знайомі сині струмки вен, родимка між великим і вказівним пальцем, іще дві менші – на зап’ястку. Поруч, ледь притиснута долонею, його рука. Рука – не очі, руку можна й пороздивлятися. І що ж скаже його рука? Обручки немає, хоча не факт, що неодружений: багато хто просто не носить! Видовжені аристократичні пальці, смужечка світлої сорочки вибилась із-під рукава пальта. Рука присунулась на небезпечну відстань до її руки… ривок зупинки… і вже це чуже тепло обпекло ніби ненавмисним доторком. Мимоволі звела очі, але ще один ривок (і що це за ривки в метро? можна подумати, на світлофорі пригальмував…) – і її сумка злетіла з плеча і каменем (звісно, через важку книжку) впала на підлогу, під ноги пасажирам на сидіннях. І перш ніж вона встигла усвідомити, що сталося, перш ніж устигла нахилитися (досить непросте завдання в такій тисняві), він швидко й діловито вже простягав їй цю сумку.
– О! Дякую!
– Мені було не важко! Макс!
– Що? Що ви сказали?
Не те щоб не розчула, а мабуть, не усвідомила: мозок із запізненням сприйняв інформацію.
– Я кажу, мене звуть Макс! А як звуть Вас, чарівне створіння?
– Альона, – відповіла радше механічно, ніж свідомо.
Вже років сто ніхто не називав її «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не пригадує, щоб хтось її так називав. Це звертання ніби з давноминулого віку, коли вулицями їздили екіпажі й ходили чарівні незнайомки, блакитні панни, жінки під вуалями – в елегантних капелюшках і горжетках, у довгих-довгих рукавичках, в яких так елегантно трималися мундштуки пахітосок, у манто, що прикривали голі плечі й діамантові кольє.
Почула, як голос у репродукторі назвав її станцію.
– Ви виходите на наступній?
– Ні, через одну, але я Вас пропущу.
І пропустив, жестом ілюзіоніста діставши звідкілясь (вона не побачила звідки, а може, це її свідомість була надто переобтяжена емоціями, щоб фіксувати такі деталі) візитку і втиснув (саме втиснув, міцно стуливши її долоню своєю!) їй у руку:
– Подзвоніть мені, будь ласка! Я дуже хочу, щоб наше знайомство тривало! Альоно! Я чекатиму…
Розтиснула руку вже на ескалаторі. То що там, чи то пак хто там? «Максим Домбровський, помічник депутата». Круто! Хоча, якби був «крутим», мабуть, на метро не їздив би. Два мобільні номери, два міські, один імейл, один скайп. Швидко дістала з порятованої помічником депутата сумки люстерко. І справді: волосся скуйовдилося, темні кола під очима проступили крізь пудру, словом, не найкращий вигляд… Але ж йому сподобалася! Сподобалася? Сподобалася ніби…
А він їй? Зазирнути в себе, щоб побачити там – що? Ствердну відповідь? Чи не зазирати, не згадувати, точніше, забути-викинути його з голови і візитку його теж швидше кинути до смітника біля виходу?
На вулиці били яскраві фонтани ультрафіолету (просто як у пісні!). Це був несподіваний і очевидний контраст після підземного царства з неживим світлом. Горобчики діловито й управно, незважаючи на ранкову тисняву, милися в калюжі, що утворилася на місці великого замету, залишки якого брудними кристалами підіймалися посередині цієї міні-водойми. Відкрила сумочку й поклала Максову візитку у внутрішню окрему кишеньку. Побачила попереду співробітницю й пішла швидше, щоб наздогнати колегу.
Розділ тринадцятий
Під облачком явір похилений,
Сидит на нім пташок премиленний.
Слухай, мила, як тот пташок співа,
Же з любови нич добра не биват.
Же з любови, же з любови
Нич добра не биват.
Українська народна пісня
Чекала, поки Лада увійде в скайп, домовились на одинадцяту вечора. Легка ейфорія, безумовно, була пов’язана з ранковим знайомством у метро (собі ж самій можна було признаватися в цьому?).
Витягла візитку, забила у Google «Максим Домбровський». Ого! І ого-го, скільки всього видала глобальна мережа! І багато ж він із тим депутатом подорожує! Що їм удома не сидиться, їздять по всій Україні і не тільки? Що там іще? Зареєстрований у всіх соціальних мережах? Любить в Інтернеті зависати? І що розкаже про нього його сторінка? Неодружений? У вільному польоті? Чудово! От тільки цікаво, «неодружений», бо вже розлучений, а чи ще не був у шлюбі? Це, між іншим, принципово різні речі!
І коли ж він народився? Ну звісно, як завжди – на два роки молодший, можна було відразу здогадатися… Сам зі Львова, вчився в Києві, політолог за фахом. Західняк! Вони такі гонорові, з ними непросто. Що ще залишилось? Інтереси? Парашутний спорт. Парашутний спорт? Екстремал? Екстремал. От і фото виставив: на тлі блакитної безодні розчепірив руки-ноги, згори – біла хмаринка парашута, обличчя приховане маскою, але крізь круглі ретроокуляри проступає небезпечна синява очей (чи це тільки їй хочеться таке побачити?).
Безліч фоток із різних місць земної кулі: біля Версалю, на Александер-плац, при центральному вході до пінакотеки, вказує рукою на дель Прадо, задумливо потупився в Темзу на тлі Тауера, махає рукою з венеціанської гондоли. Та найбільше вразило, що наступним у графі «захоплення» (наступним після парашутного спорту) була «художня література» і коротеньке повідомлення: «пишу вірші». Це вже занадто, як для однієї людини! Просто людина Ренесансу, здатна поєднати все: писати картини й римувати сонети, креслити й створювати літальні апарати, бути лікарем душі й тіла, демонструвати античну довершеність статури й янгелоподібний лик…
Щось тут не так! Повинна бути якась ложка дьогтю у цій неозорій діжці меду! Чому ж це, цікаво знати, таке щастя досі ніхто не привласнив – не затяг до РАГСу – не обвінчав навіки в затишній позолоті якоїсь церковиці – не натягнув обручку на шляхетно видовжений безіменний палець? Чому? Справді – чому?
– Привіт, Ладусю! Страшенно рада тебе бачити! Відразу настрій покращився! Я тобі зараз перешлю посилання на сторіночку однієї людини. Поки ми будемо розмовляти, поглянь, будь ласка!
Слухала й не слухала Ладиних оповідей про життя-буття (вона так собі й уявляла, що її подруга опиниться у казці!) і напружено вдивлялася в обличчя по той бік екрану, очікуючи відповіді на головний свій запит. Почула вердикт, як суворий і офіційний припис:
– Ну, і нащо тобі цей красень? Він нічого тобі не дасть!
Власне, нічого нового Лада не повідомила, а ніби озвучила квінтесенцію її думок. Хіба вона сама очей не має, не бачить, не розуміє? А їй нічого і не треба від нього, крім одного… Отак прямо й відповіла на безапеляційне запитання подруги:
– А мені нічого від нього й не треба! Нічого, крім кохання!
– Альонко! Ну поглянь ти на нього! Яке кохання в такого може прокинутися, крім кохання до себе?
– А ти от почитай його вірші! Почитай! Він дуже тонкий і ліричний! Я тобі зараз скину посилання!
Лада заперечливо похитала головою, мовляв, не треба віршів, вистачить побаченого, і почала щось примирливо казати про винятки з правил, уплив обставин, перепрограмування життєвих парадигм. «Підбадьорює, як завжди, хоче і тут підтримати», – промайнула думка. От саме тепер, мабуть, цього не варто робити. Вона не для цього її викликала!
Порада, підтримка, тверезий погляд збоку… А може, просто хотілося з кимось рідним поділитися своєю ранковою знахідкою? Розповісти близькій людині про диво, яке раптом (так неждано й негадано) сталося в її житті (ба не мамі ж із татом про це хвалитися?).
А заборони, перестороги… Чи варто про них нагадувати? Їх і так цілий гострокіл – з купою питань і моральних табу – геть невчасно – як же так можна? – стрімголов у вир? – а діти – батьки – чоловік (між іншим, ще без префіксу «екс»), хоч він і далекий від цих моральних пересторог! Але вона – не він! Не чинитиме так, як він! Чи чинитиме?…
Лада показувала світлини університету і кафедри, розповідала про колег, про їхні книжки, роботу. Слухала і, як завжди, відзначала цю особливість Ладиного мислення: скрізь і всюди знаходити позитив. Добра вона, тільки нещаслива… Та хто із них (почала перебирати в пам’яті знайомих жінок, подруг) може похвалитися щастям? У всіх якесь щербате, а в деяких уже й добряче надбите, насилу тримається, щоб не розвалитися на дві нерівні половини (як у неї!) або на мільйон дрібних уламків-скалок.
Невже варто втрачати цей шанс короткого (то й що з того?) щастя? Для чогось же доля кинула сьогодні йому під ноги її сумку (а якщо не лише сумку)?
Не чекає нічого нового? Може, й справді – не варто? Бо після місяця-двох сп’яніння – неминуче важке протверезіння, а може, й розчарування? І нехай! Все має свій початок і кінець! Хай завершиться це дуже швидко (зрештою, все хороше триває якусь мить, тому воно й хороше, бо просто не встигло запаскудитися взаємною отрутою), протриває лише мить, але буде!
От саме тепер, після розмови з Ладою, вона нарешті остаточно зрозуміла, що хоче цього виру, забуття, омани, ніжності, проникнення до чужої, ще вчора незнаної суті! Бо вона заслужила на це! Заслужила на те, щоб її кохали – не з обов’язку перед проштампованою сторінкою, не вимагаючи натомість щоденного приниження й катування, – щоб кохали такою, яка вона є, хоча б один день, одну годину!
Усе життя заборгувало їй, і цей шанс має бути його платою-нагородою за всі страждання й муки! Хай Лада каже, що хоче (той, хто на молоці обпікся й на воду дмухатиме), – ніщо її не зупинить, не змусить відступитися!
У якомусь раптовому осяянні зрозуміла: вона знає його, зовсім не знаючи! Нарешті вона його зустріла! Зустріла того, кого потребувала її душа!
Подивилася на годинник. Пів на дванадцяту. Нічого, він ще не спить! Він не може спати, бо вона думала й думає про нього щохвилини! Дістала телефон.
«Привіт! Це Альона. Ви сьогодні вранці мені сумку в метро врятували. Тепер маєте мій номер і можемо продовжити знайомство, якщо це для вас іще актуально». Причепила смайлик, надіслала повідомлення. Подумала, що це і буде перша перевірка його слів, бо якщо справді сподобалась – подзвонить. Ніби у відповідь її думкам, заграла мелодія виклику:
– Привіт! Тобі теж не спиться? Я чекав цілий день твого дзвінка, вже думав, ти не подзвониш!
Їй здалося, що оце вимовлене його приглушеним камерним голосом «ти» було між ними завжди (може, вони були знайомі на кармічному рівні вже сотні й сотні років?), чому вона звернулася до нього на «ви»?
– Привіт, Максе.
Макс, Максим, Максиміліан – усе це звучить, як чарівна музика! Музика сфер, чарівних сфер її/його душі?! А в щастя цей ледь приглушений голос із легким (таким привабливим) пташиним «р»…
Стрілки годинника плавно пересунулися на другу ночі. Батарея розрядилася. Спати не хотілося – лише на хвильку прилягти. Вона торкнулася гарячим чолом прохолодної податливості подушки й прошепотіла: «Макс».
Розділ чотирнадцятий
Не така, як інші, вона,
І лягає спати сьогодні одна,
Але щось таке в її очах.
В неї все вже було давно,
І вона хотіла зніматись в кіно,
Дівчина з іншого життя.
Святослав Вакарчук. Дівчина (з іншого життя)
Світло-блакитні, небесного кольору, кахлі – на підлозі, на стінах, під якими широкі дерев’яні лавиці. Якась малеча в гумових шоломиках і купальниках, голосно ляскаючи мокрими капцями по слизькій холодній підлозі, по одному виходить за скляні двері з написом «роздягальня». А вона повільно йде вздовж басейну, поглядаючи на спокійно-блакитну, ніби підсинену, поверхню води, розділену ланцюжками пінопластових буйків на три смуги. Крізь довгі – від підлоги до стелі – вузькі вікна на протилежну стіну б’є яскраве світло весняного дня. Чарівлива тиша навколишньої пустки (що дуже дивно, зважаючи на час…) відбиває лише її несміливі кроки. Куди вона прямує? Невже до тієї дворівневої вишки в кінці, що білим знаком питання здіймається над басейном? Саме так! Не просто йде, а вже підіймається крутими металевими сходами, щойно минувши першу приступку, аж туди – на самісіньку гору! Чого б це раптом? Вона ж у житті не стрибала з вишок, хіба що – з тумбочки, та й то в далекому шкільному дитинстві!
Усе всередині волає про негайну зупинку, застерігає від цього остаточного й неминучого стрибка, але зупинитися несила! Лагідна блакитна прірва унизу вабить невідворотним атавістичним бажанням польоту! Розганяється, вправно складає руки човником-антеною і стрибає донизу, в це прохолодно-приємне хлороване плесо. Виринає на поверхню, гребе до бортика і відчуває, що вже стрімко провалюється в іншу, справжню, реальність. І це останнє відчуття приємної прохолоди на шкірі має дуже просте пояснення: ковдра десь скрутилась і впала на підлогу.
Все просто. Все дуже просто пояснити. Хоча – басейн? Що, коли сниться басейн? Десь вона вже бачила якусь схожу тему. Тут у Лади десь була книжка…
Запалила нічничок, обережно вийшла в коридор до великих, на всю стіну книжкових стелажів. Підсвітила мобільником. Ось вона, заповітна книжечка – «Механізм сновидінь і тлумачення снів» Зиґмунда Фройда. Шмигнула назад у кімнату, в ліжко, вкрилася ковдрою.
Так, ось – те що треба:
«Якщо вам наснилося, що ви плавали в басейні, то невдовзі поринете в любовне почуття з головою, забувши про свої обов’язки і справи. Вам навіть здаватиметься, що сильнішого почуття ви ще не відчували в своєму житті. Втім, ви вмить протверезієте після того, як у вас із цією людиною виникнуть інтимні стосунки. Щось вас у ній розчарує…»
І ось іще на цю ж тему:
«Побачити уві сні порожній басейн – усвідомити порожнечу, яка запанувала у вашій душі після розриву стосунків із партнером. Усе ваше життя було зосереджене на ньому одному, і зараз ви просто не знаєте, чим себе розважити, щоб повсякчас не думати про втрату. Якщо вже так сталося, то ліпше подумайте про себе і усвідомте нарешті, що ви заслуговуєте на краще. Цілком можливо, що причиною розриву стало ваше безмірне обожнювання предмету своєї пристрасті».
І як це спроектувати на її життя? Чи дідусь Фройд, зациклений на своїй теорії лібідо і сублімації, як завжди, все спрощує і заземлює у сферах підсвідомого? Юнг із його вченням про архетипи якийсь начебто ближчий і зрозуміліший. От шкода тільки, що Юнга немає тут на полицях, та, здається, він і не тлумачив снів…
І які тільки думки можуть народитися о п’ятій ранку? Покрутилася ще з півгодини в ліжку. Ні. Не засне. Тихенько встала, затягла в постіль ноутбук. Зайшла на Максову сторінку. Оця світлина з теки «Рим» їй подобається найбільше: Макс на мотоциклі, шолом висить на кермі, видно, щойно спинився, бо досі розпашілий, білозубо всміхається, волосся скуйовджене, а на задньому плані дві італійки застигли з відкритими ротами… Фантастичне видіння, чого ж не застигнути? Просто казковий принц!
От тільки вона – не Попелюшка, не Спляча красуня, не Білосніжка і навіть не Червона Шапочка! Вона давно вже не принцеса! Вона (о!) – Віслюча Шкура! Цей образ учорашньої королівни, яка мала все і купалася в басейні (чого вже там, якщо їй таки наснився басейн) достатку, а сьогодні – злидарка-посудомийка, вбрана в шкуру клаповухого маленького коника – цей образ цілком їй підходить! І як підписано фотокартку? Без підпису? А коментарі? Коментарі… Сто тринадцять захоплених коментарів, які переважно розпочинаються вигуками «ах!», «ох!», «ох-хо-хох!», і далі за текстом – «красунчик!», «милунчик!», «любунчик!».
Сто тринадцять коментарів від жінок… Сто тринадцять жіночок, дівчат, дівчаточок залишили свідчення свого захоплення під його фоткою. А вона? Чи хоче вона бути сто чотирнадцятим рядком його життя? Щоб усі ці дами привітали оплесками нову представницю його фан-клубу? Чи, навпаки, надули губки й презирливо зронили щось таке, як звірина, що вщерть напхалась у дідову рукавичку: «Приперлася! І без тебе вже плюнути ніде!». Але що їй, зрештою, до всіх тих коментаторок? Він не схожий був на такого вже яскраво вираженого нарциса.
Соцмережі – це ще не життя, хоча й дуже вдала його імітація. Це радше втілення мрії, те, як ми хочемо, щоб нас побачили-уявили. Підтвердження статусу. Спілкування. А може, і втеча від самотності…
А от сьогодні увечері вона побачиться із ним (у реалі!) і все вже напевно для себе з’ясує. Поглянула на електронні циферки часу в правому нижньому кутку екрану. Ще так рано! Черепашача хода! Що за дивна закономірність! То цього часу катастрофічно не вистачає (хоч у сусідів позичай), то його такий надмір-надлишок, що кожна хвилина стає за добру годину!
Оце відчуття черепашачої ходи не покидало аж до вечора! Діти так повільно, над силу збиралися до школи! Поїзд у метро не їхав цілу вічність, ескалатор повз, як прив’язаний! Колеги, сонні й інертні, ледь ворушилися на своїх місцях, а секретарка взагалі з’явилася тільки після обіду (проспала, чи що?)… Але після шостої вечора все змінилося, як від помаху чарівної палички. Все прискорилося, і кожну мить треба було наздоганяти! Бігти донизу сходами, ігноруючи чергу біля ліфта, на ходу застібати ґудзики, встрибувати в таксі біля входу (як добре, що викликала заздалегідь!), подумки підганяти водія – тільки б не спізнитися! Приїхати вчасно! На побачення! На справжнє побачення…
Приглушене і якесь аж приховане освітлення, жива музика джаз-бенду («щоб ти знала, від сьомої до дев’ятої вечора щовівторка й щоп’ятниці тут завжди жива музика»), вино, квіти (для неї), для яких люб’язна офіціантка принесла вазу. Ні, вона нічого не хоче, лише трохи вина. А він голодний? Буде замовляти всього й багато? Тоді й вона щось замовить за компанію.
Сьогодні, після цього несподіваного сну, дня роздумів, він здався їй іще привабливішим, ще чарівнішим.
– Максе, хотіла в тебе спитати…
– То питай, якщо хотіла…
– Ти був одружений? Діти є?
Відповів не відразу, бо саме дожовував, але прогнозовано:
– Ні, одруженим не був, дітей теж поки не завів.
Ясно? Зрозуміло? Чи треба проказати по буквах? У вас немає нічого спільного! І ще раз, щоб краще відклалось у голові: У ТЕБЕ НЕМАЄ З НИМ НІЧОГО СПІЛЬНОГО! Ви – з різних, паралельних світів, що співіснують, щасливо не помічаючи одне одного, і те, що вони перетнулися, – просто випадковість, добре, що не катастрофа (поки що не катастрофа!). Твоє все найголовніше вже сталося – прожилося – відстраждалося – перегоріло, а в нього все ще тільки має бути – проектується – планується – конструюється. Чи має вона право стати на його шляху? Йому потрібна зовсім інша – для родини, для стосунків, для народження дітей. Що? Була така, навіть є? Роз’їхалися, просто ще деякі її речі в нього досі (ну, хіба це не дзеркальне відображення її життя?). А з нею хіба не хотів завести родину?
– Розумієш, я над цим якось не замислювався глобально, хоча, звісно, думав. Ти якось так питання формулюєш… Я ніколи не шукав дружину, я шукав кохання.
– Ага! Ясно!
– Ну! Якщо зі мною все ясно, то хочу і тобі поставити запитання, вибач, може, занадто відверте… Ти мала колись коханця?
Коханця? Скелет якого випадає з шафи бабусі-склеротички? Чи такого, який був у леді Чаттерлей? Чи, може, коханця-китайця зі спекотного Індокитаю? Про що він? Адюльтер? Зрада як форма вдосконалення сучасного шлюбу, урізноманітнення життя, покращення настрою? Все так просто? Ідеться лише про це? А чого вона, власне, хотіла? Чи не того ж? Просто не називала це, не шукала означення, слів не добирала… Нічого гріха таїти, мабуть, це саме те слово і є.
– Ні! Жодних коханців у мене не було! Якось не замислювалася про це глобально…
Якщо це і є дзеркальне відображення її життя, то вийшло воно якимось кривувато-спотвореним. Не цього вона хотіла. Не цього сподівалась. А чого? Романтичного побачення – розмови – прогулянки – прощання, і так до наступного дзвінка?
Ні, треба покласти цьому край! Зібрати весь внутрішній ресурс і просто розтанути-дематеріалізуватися з його життя, поки не пізно, невідворотно пізно для неї, для нього, для всіх. Піти. По-англійськи – без слів і пояснень, бо що, зрештою, слова? Вони суті не наблизять, а лише спотворять, образять того, кого їй щонайменше хочеться образити. Але як утекти від цього погляду?
Вона хотіла, справді хотіла скористатися з нагоди, але зрозуміла, що не зможе (мораль не мораль, тут несуттєвими є означення, якщо щось шкребе всередині…). Так просто. Все дуже просто. ВОНА МОЖЕ, АЛЕ ВОДНОЧАС НЕ МОЖЕ!
– Ти знаєш, ти не проводжай мене, бо я поїду до батьків за місто… Я там дітей залишила. Не те щоб далеко, але ж уже пізно. Вже занадто пізно…
Про це не може бути й мови? У нього машина… Та й справді, пізно вже (що, одинадцята вечора? а їй здавалося, минуло лише півгодини-година). Це ж, зрештою, незручно, бо він її запросив. Він не заходитиме. Просте підвезе.
Чому так тремтять руки і шалено калатає серце? Це ж буде звичайна поїздка. Звичайна поїздка? Просто – з ним, на його машині. Це повинна бути просто поїздка! Нічого більше! Нічого більше…
