Текст книги "Київ.ua"
Автор книги: Тетяна Белімова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Тетяна Белімова
Київ. ua
Лауреат ІІІ премії Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»
«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
koronatsiya.com
Передмова
Розлучення як тренд, або Ще раз про кризу української родини
«Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму» – відомий початок класичного твору Льва Толстого міг би послужити епіграфом до роману Тетяни Белімової «Київ.ua». Здається, про фатальний розлад між чоловіком і дружиною вже списані тонни паперу. Що нового можна сказати про жіночу недолю на початку третього тисячоліття? Сучасні українські авторки написали на цю тему так багато – варто лишень згадати імена Євгенії Кононенко, Марії Матіос, Людмили Тарнашинської, Люко Дашвар, Міли Іванцової, Наталки Доляк…
Коли я вперше читала рукопис роману «Київ.ua», то мене не полишало враження, що цей твір є гігантським знаком питання, – настільки часто авторка вживає цей розділовий знак. Чому близькі люди ніяк не дійдуть згоди? Чому чоловіки та жінки обирають не тих, хто може дати їм щастя? Чи існують у світі ідеальні шлюби? І зрештою – куди зникає Любов, яка єднала закохану пару?
Роман Тетяни Белімової – нелегка й сумна розмова на два голоси, Чоловіка і Дружини. Перед нами не родина, а руїна того, що колись було спільним Всесвітом, а тепер стало «кублом нескінченних сварок». Ситуація, до якої потрапила Альона Сухоярська, головна героїня, буде знайома багатьом читачкам. Десятирічний шлюб із вродливим, багатим і успішним підприємцем став пасткою для інтелігентної і вразливої жінки. Змучена безупинними приниженнями, Льона зважується на протест і, забравши двох дітей, робить одчайдушний крок у невідомість. Що принесе їй довгоочікувана свобода?
Перед нами – дві «правди», Його і Її. Ми чуємо впевнений голос Чоловіка: «Вони мали абсолютно нормальну родину! Йому було і комфортно, й затишно, і сімейний побут влаштовував». Однак голос Жінки несміливо заперечує: «Може, хтось і жив добре, тільки не вона! Для неї не знайшлося місця в цій формулі сімейного щастя!»
У підсумку – нещасливі обидвоє. Чоловік, який забезпечив дружину всіма матеріальними благами – від квартири до машини, але так і не зміг упокорити Льону й остаточно привласнити її. Його гордість уражена смертельно – чому таке сталося саме з ним? Втечу жінки він сприймає як зраду. Чоловічий гнів – пекельний вихор, ладний спопелити все навкруги. А в душі Льони – крижана пустеля, яку заповнюють біль, почуття провини перед дітьми і страх майбутнього.
Раптом, за казковою логікою історії кохання, у житті героїні трапляється диво. Доля дарує вічній Попелюшці зустріч із Прекрасним принцем. Помічник народного депутата Максим наче зійшов зі сторінок глянцевих журналів: молодий, освічений, елегантний, він стрибає з парашутом, пише вірші і навіть дбає про бездомних кошенят… Та чи зможе подарувати щастя Льоні? Чи спроможний пожаліти і прийняти кохану разом із усіма її проблемами?…
Сімейна драма «Київ. ua», написана на класичну тему, переконує емоційною глибиною і реалістичністю. Тетяна Белімова не пропонує нам готових відповідей, однак закликає замислитися над причинами вічного протистояння Чоловіка і Жінки і над потребою порозуміння між ними.
Софія Філоненко
Розділ перший
Одна гора високая,
А другая низька…
Одна мила далекая,
А другая близька…
Ой, я цю, близенькую,
Людям подарую,
А до тої, далекої,
Пішки помандрую!
Українська народна пісня
Вона пішла, але багато з її речей, на які він весь час натикався, ніби симулювали її присутність. Вона пішла…Чи не цього він хотів? Не цього прагнув, коли викидав її до ліфта в самій сорочці, п’яний як ніч, і то не від горілки, – ні-ні, він якщо й пив, то ніколи не впивався, – п’яний від своєї злоби на неї, налитий по вінця люттю і гнівом?
Так! Останнім часом усі його думки були саме про це. Невидимий хробачок точив його безперервно, навіть уві сні, вимагав дії, ривка, атаки, будь-якого вчинку, щоб звільнити простір від неї, такої… навіть слова цензурного не добереш. І ось нарешті вранці, після незвичного останнім часом тривалого сну, встав і не побачив її. Вона не залишила записки; на автовідповідачі чи телефоні теж не було жодного повідомлення, але він чомусь одразу спинним мозком відчув: її немає, немає тут, у його житті. Її не буде. Її – більше – не – буде – тут – із – ним. Вона ніколи вже не повернеться, не забуде, не пробачить, бо немає такої сили, яка б воскрешала кохання. Був один такий чоловік колись, але давно вже не з’являвся на цій грішній землі.
Льона. Це він її створив, бо її «батьки-колгоспники» навіть імені їй порядного не дали.
– Альонушка! Моя Альонушка, як дівчинка з шоколадної обгортки! – любив повторювати тесть.
Альонушка-бурьонушка… Альонушка з Іванушкою (і таки назвали її меншого брата-дегенерата Іваном!) – читай російські народні казки і милуйся краєвидами сільського життя! Що за провінційність?! Переїхати в місто переїхали, а смаків своїх селюцьких не облишили, прихопили з собою, не забули…
Довелося ампутувати «А», і вийшло нічого, навіть стильно вийшло: Льона.
Вимкнув телефон. Секретарка… Сказав, що не прийде сьогодні в офіс. Не маленькі: впораються. Сьогодні – вихідний, жодних зв’язків із громадськістю…
Ким була Льона до зустрічі з ним? Забитою випускницею філфаку? Ні. Навіть не так. Ким би була Льона, якби не він? Оце все, що вона потягла за собою у незнану путь, і те, що залишила тут, у квартирі, та й, зрештою, сама ця квартира, земельна ділянка, машини, які мінялися щороку, відпочинок за кордоном – завдяки кому це все? Завдяки кому? Може, завдяки її татові, інженеру-конструктору, чи її мамі, вчительці молодших класів? А діти? Хто б іще за нинішнього життя дав їй народити двох дітей?
Метався по квартирі, перебігав із кімнати в кімнату, никався з кутка в куток – і так увесь день, без цілі, без думок, аби не сидіти на місці. Засмоктало всередині, аж дух перехопило. Може, просто голодний чи голова запаморочилася? Коли побачив дбайливо розставлені в холодильнику каструлі й каструльки (встигла, вчора наготувала!), його аж знудило. Знайшов заморожені пельмені, а порожньої каструлі не знайшов…
Увімкнув телефон. Ростик, бізнесовий партнер, надіслав повідомлення. Запустив ноутбук, утупився в калькулятор. Треба зараз спокійно все порахувати… Треба самому запуститися, ввімкнутись, розморозитися… Впіймав себе на тому, що замість монітора весь час глипає на вікно, сів на підвіконня. Бажань – нуль, емоцій – нуль, думок – нуль. Швидкий зимовий вечір примружився, розляпавши по будинках рожеві відблиски…
Не заснути. Сьогодні не буде ні спокою, ні сну. Сидіти тут далі – це приректи себе на муку самозанурення, аналізу, копирсання в собі, в ній, в обставинах їхнього спільного життя (чи проживання?), на вічне і безсенсове: а – що – було – б – якби – не – це – тоді – можливо – усе – б – склалось – інакше.
Іти у цей вечір, у цю ніч, нехай затягне його чорна безодня невідомості, аби не тут, не в оточенні цих її/його речей, що повсякчас нагадують про обставини їхнього життя.
«Я – кристал. Я завжди знав: я – кристал довершеної форми, такий, що його марно шукав Кай у покоях Снігової королеви, якого йому бракувало, щоб скласти слово «досконалість». Усі мої грані математично обраховані, бездоганно спроектовані невідомим будівничим. Я втілюю божественний задум. Чіпляйтеся за мої ланцюгові крила, і я надам вашому існуванню логічної довершеності! (Якщо навіть таке недосконале створіння, як Льона, наблизилося до досконалості, то для вас, довершеніших, я зроблю значно більше – це поза контекстом, поза курсором набору тексту, це так: думка, що промайнула мимохідь…). Єдина проблема – я дуже важко сходжуся з людьми: геніальність не дозволяє. Я геть ні з ким не сходжуся. Мене можна або прийняти таким, який я є, або не прийняти взагалі…».
Ну, щось таке… Отакий вийшов запис на сторінці у соцмережі… в рубриці «про що ви думаєте?»… і головне, все-все правда – від першого до останнього слова… Маячня… Маячня? Маячня!
Сніг. Чи не вперше за цю зиму затанцював у світлі видовжених ліхтарних голів (справжнісінькі кобри, тільки без роздутих капюшонів). Завтра зранку земля буде вкрита білим, нещільним, із численними чорними залисинами люків, зі смугами автострад, покривалом чи, може, саваном. Чом би й не саваном? Воно якось логічніше: саваном. У моргу – то покривало, а коли вже в останню путь, то – саван… Та це все завтра, а сьогодні – вечір, ніч, свобода, втеча від реальності. Свобода вибору.
Перебирати у телефоні контакти на літеру «Л» (хай там що, ця «Л» стала рідною за стільки років):
Лада – 045 2469349
Лара – 081 4468912
Леся – 072 9783351
Лєна – 031 1156702
Ліза – 045 8801928
Ліка – 064 0370105
Ліля – 081 7792408
Ліна – 073 4402309
Люся – 022 2754805
Ляля – 031 4305815
Так, і що там у кінці списку? Льона? Ні! Льону – видалити! Льона – error – збій програми – помилковий збіг обставин – випадкове влучення – страшний сон – плід хворої уяви – нічний кошмар – утрачена молодість – помилка природи – тупиковий хід історії (чи еволюції?).
Відчинив шафу. Що тут у нього? Випрасувані й розвішані її (дбайливими!) руками сорочки мовчки зирили, пропонуючи себе, мов дівчачі номери телефонів… Чому ж так тяжко? Знав, що це буде, але не думав, що так відразу.
Що? Психологи? Вони майже як філологи. Тоді однозначно Ліка-Анжеліка (оце «Анже…» треба відразу відкинути: тільки вимову ускладнює!). Що ще? Із собою подумки не розмовляти, на самоті не залишатися, змінити умови, погодувати риб (ох, лише вони мене розуміють!), увімкнути сигналізацію…
Так, а де нові черевики? От Льона! Завжди все кудись позапихає!
Захряснуті двері, кілька обертів ключів у нижньому й верхньому замку. Тиша. Тільки на кухні утробне вуркотіння величезного двометрового холодильника та ще лампи денного світла і монотонне дзижчання повітряної помпи в акваріумі…
Розділ другий
Обірвалася струна,
Ніби обірвалась я – а не вона,
Залишалась назавжди,
А тепер я прошу —
Дай мені піти!
Марія Бурмака. Поранена в серце
– Алло! Це я! Нічого, що так рано? Так! Сталося! Я пішла з дому! Твоя пропозиція ще актуальна? Зараз приїду!
Зв’язок зник. Може, від холоду (і таке буває… навіть батареї мобільних не витримують морозу), а може, випадково не ту клавішу задубілими пальцями натиснула?… Набрати знову. Треба набрати знову.
– Знаєш, мені зараз дуже потрібно дещо почути… Дуже треба, розумієш?… Скажи, я хороша людина? Просто – я. Без посади, квартири, машини, без цих чортових грошей? Просто – я? Чи можу, чи маю право почути, що я хороша?… Знаєш, як у дитинстві хочеться, щоб хтось погладив по голові й сказав: «Ти хороша дівчинка! Ти завжди все робила правильно, була відмінницею, чемною дівчинкою, хорошою дружиною і мамою, і в тому, що сталося, немає твоєї вини»…
Ось і настав цей відтермінований день. День від’їзду. Чи, може, день утечі? Втечі? Від кого чи від чого? Її ніхто не тримав. Її вже давно ніхто не тримав, на неї навіть ніхто не зважав останнім часом. І ця різка фраза, що, почута вперше, обпекла, ніби окропом, – «тебе нема за що кохати», – стала вже навіть бажаною, бо в неї вкладалися бодай якісь емоції, зазвичай негативні, хоч іноді, під настрій…
– Тебе нема за що кохати!
О, яким насиченим був цей рефрен їхнього сімейного життя!
– Ти нецікава! Мені з тобою нудно! Чхав я на твою освіту (чи освіченість?), на твої книжки!
Хоча останнього, звісно ж, він не дозволив би собі сказати, щоб не руйнувати міфу про абсолютний інтелект, якому все до снаги! Але гучне хропіння в розпалі оповіді про нещодавно прочитану дуже, ну, просто дуже цікаву книжку було красномовнішим за будь-які фрази.
А може, це правда? За що? Справді, за що її кохати? За те, що так і не опанувала мистецтва пекти ватрушки, як його мама? Чи за те, що попри всі застороги й докори таки пішла працювати та ще й зуміла трохи видряпатися драбинчастими вузесенькими приступками кар’єрних закапелків? Чи, може, за те, що так і не навчилася затуляти обличчя від його кулаків, щоби потім тижнями вдавати з себе жертву корка з-під шампанського – ну, ви ж знаєте, як воно буває? бабах – і просто в око! – та вже все гаразд!
Куценьке чорне пальто зовсім не захищало від холодного січневого вітру, але зранку йти до спальні по щось тепліше просто фізично не могла себе змусити. Там спав він, і сама лише думка, що чоловік прокинеться – от просто розплющить очі, і вона знову потрапить перед його очі – видалася їй нестерпною!
Знову пережити пекельний ранок пекельного дня? Для чого? Нащо? Всоте, втисячне повторювати цей заїжджений і болючий алгоритм?
Так, вона подасть заяву на розлучення, ось тільки трохи збереться на силі – і подасть! Бо не можна, просто неможливо далі так жити! Люди так не живуть!
Це правда: таке існування, коли кожен день продираєш очі лише для муки, а ввечері ноги просто відмовляються нести додому (та хіба це дім, оце кубло нескінченних сварок!), не тільки для неї стало нестерпним. І він заперечує очевидне лише тому, що вона цього захотіла перша…
Те, що ніколи й ніщо не буде так, як хоче вона, вже давно стало звичною аксіомою їхнього шлюбу. Так не буде, бо не буде по-твоєму! Все максимально просто! По-твоєму не буде! Ніколи! Не буде, бо цього хочеш ти! Не буде так, як ти хочеш! Не буде! Бо – не буде!
Вона й не помітила, що, замислившись, проїхала свою станцію чи, може, й кілька станцій. Підвелась, узялася за верхнє поруччя, почала поволі просуватися майже порожнім у цей світанковий час вагоном до виходу, і її тінь, відображена у вікні, підчорненому тунелем, рухалася разом із нею, чітка й виразна – аж до темних кіл під очима.
«Не притулятись!», – знайома з дитинства засторога вкотре подивувала казенною недолугістю. Так! Звісно! Кожен, хто опиняється у вагоні метро, просто мріє притулитися до цих дверей! Притиснутися до них усім корпусом, приліпитися щокою й долонями, зависнути на їхній скляній поверхні!
Безперервний потік ескалаторної стрічки, рухомий вал сходів, який везе нагору в безкінечне наземне життя. І не треба казкового птаха, який би виніс із того світу, з олюдненого підземного потойбіччя, не треба годувати його м’ясивом, напувати водою, а тоді ще й шмат чогось (можливо, серця!) відкраяти, аби тільки вибратися на білий світ…
Завжди помічаєш, що рухоме поруччя чомусь їде значно швидше за сам ескалатор і долоня на ньому весь час намагається випередити решту тіла, фінішувати, так би мовити, першою. І тому треба весь час стежити за нею, пересувати її вниз, до себе. Ось і тепер так само. Мимохіть погляд зупинився на світлій смузі на безіменному пальці, там, де нещодавно була обручка. Цей десятирічний слід не заросте ніколи. Бо це не просто світліша ділянка шкіри, а продавлена чи, може, атрофована, відмерла і лише для годиться вкрита живою шкірою частина її єства. Цей слід – білий і неживий, вичовганий відтинок пальця, – ніби шлях їхнього розриву, без кінця і без початку, шлях у нікуди й нізвідки…
Справді, хіба можна тепер пригадати, з чого почався цей кошмарний, нестерпний для кожної клітинки, поєдинок? І де ота точка відліку цієї дороги від «ми» до двох окремих «я»? Як довго вона не хотіла визнавати очевидного: жодних «ми» не існує! Немає! І всі ці її благання, намагання, готування смачненького, качання пресу, ранкові пробіжки, нові зачіски, висвітлене волосся, і «давай так, як ти хочеш», і «так, як не хочеш, а лише мрієш, теж давай» – усе це не може змінити інерційної апатичності, простого небажання і нехоті, стримати позіхання, яким змикає цей такий рідний рот у смертній нудьзі…
Ось випливає вона зі спальні у звабливому халатику… П’ята марна спроба затягти туди ж і його… Ще одна спроба сісти на коліна й на хвильку відвернути увагу від екрану закінчується роздратованим: «Я дивлюся! Не заважай! Мені завтра рано вставати! Я з Ростиком на полювання їду, чи ти забула?…». Образитися? Ні! Образитися у цій формулі сімейного щастя – значить наразитися. Цілком заслуженим покаранням за «не таку» поведінку буде тиждень мовчазного льодовикового періоду («бо заслужила!»). «Я не піду з тобою на день народження до твоєї подруги! І ти теж не підеш!», – це вже середньої тяжкості. Але і це ще не найгірший варіант. «Мій син не може тебе бити! Що за вигадки!», – ось він апофеоз каральної програми. Ти боксерська груша? Ні! Ти футбольний м’яч, який випадково підкотився під ногу. Пас! І м’ячик знову в грі, життєрадісно скаче по полю, по зеленому, зі штучним покриттям, полю такого облаштованого й ситого життя.
– Пам’ятаю, як у третьому класі на Восьме березня вишив нам – мені і першій вчительці Олені Степанівні – по такій прекрасній серветці… Свою я й досі зберігаю! Ось доїмо, і я вам її покажу…
– А ще, пригадую, у четвертому класі (а в музичній це був лише третій!) він так на академконцерті зіграв оцю (як вона, тату, називалась?)… ага, так, «Етюд» Шітте… – уривок зі щорічного виступу свекрухи, Алли Леонідівни, на її дні народженні, на його дні народженні, на дитячих днях народженнях, на Новий рік, на Різдво – на кожне сімейне свято…
– Ти думаєш лише про себе! – категорично заявила її мама, коли вона привезла дітей на зимових канікулах до них «на дачу». Власне, не дачу, а заміський, майже в межах міста, будинок, що його звів усіма правдами й неправдами її батько, щоб можна було в ньому жити на пенсії, а квартиру залишити Івасю, бо в дочки, слава Богу, все є, зять забезпечив!
– Подумай про дітей! Рідного батька ніхто не замінить! Живуть і з гіршими! Та тобі ж усі заздрять (по-доброму!), – це вже репліка тьоті Люби, сестри й за сумісництвом їхньої сусідки (вона завжди тут, неодмінно десь поруч, коли щось стається чи лише може статися).
– Ми з татом категорично проти розлучення! Беремо дітей на два тижні! Ви помиритеся, все владнається: це життя – хто сказав, що буде легко? Всім тепер важко! – ось той напутній ряд, під який її проводжали з батьківського дому.
Може, й справді вона думає лише про себе? Можливо, було б краще, якби вона звільнилася, перетворилася на таку собі схиблену на чистоті й рецептах домашньої випічки домогосподарку, водила б дітей у музичну школу, чекала б їх під кабінетами з плетінням чи книжкою в руках? Але чи зарадило б виконання цієї вимоги (основної, але не єдиної)? Невже після цього сталося б оте довгоочікуване зближення – злиття – зливання в одне двох розрізнених і полярно заряджених часток?
Нещодавно (чи й не вчора?) до неї на роботі підійшла секретарка й, ставлячи горнятко кави на стіл, зронила: «Ой, Альоно Василівно! У вас жахливий вигляд! Так схудли! Може, варто піти на лікарняний і обстежитися доладу?!».
Нарешті Ладин під’їзд. Напруживши пам’ять, щоб не порпатися в сумці в пошуках записничка, пригадала номер Ладусиного помешкання, чітко й безпомилково задиктувала його разом із прізвищем заспаній консьєржці. Допуск у дім отримано!
На сходовому майданчику так звабливо пахне кавою! І цей аромат такий затишний і домашній, неодмінний атрибут чогось родинного й водночас вишуканого, навіть богемного, вдарив, ніби струмом (точнісінько як собаку Павлова, що завжди виділяла шлунковий сік на поблиск жовтої лампочки), усвідомленням, що цього вже не буде в її житті! Вона, саме вона з власної волі зробила цей крок від усього – в нікуди.
Розділ третій
Love, love, love…
All you need is love.
All you need is love.
All you need is love, love.
Love is all you need…
She loves you, yeah yeah yeah…
The Beatles. All you need is love
Безпритульний зимовий вечір. Нишкне під нічними ліхтарями, завиває звіром диким, голодним між багатоповерхівками, кидає снігом на перехожих. Злий вечір, незатишний, як нелюбий, покинутий усіма чоловік.
Подивився: на підсвіченому табло в салоні – за бортом – 10 °C. Льона не випустила б його в цій осінній курточці, вмовляла, сварилася б, до ліфта бігла з дублянкою. Але тепер він сам собі пан, і ніяка квочка більше не вказуватиме йому, що і як робити!
Розігнався на незвично порожній вулиці, але воно й не дивно, як на пізній вечір. Червоне світло перехрестя проскочив хвацько, із солодким завмиранням десь там, усередині, з приємним адреналіновим лоскотом. Бічним зором помітив дівчину за кермом чогось такого дамського – на швидкості не розібрав, чого саме, – яка зупинилася на своє зелене і мало не з відвислою щелепою дивилася на нього в усі свої два (два – як смішно!) ока… Давай! Ще ти мене осуди, обізви, плюнь! Давайте всі! Плюйте на мене! Нехай уже…
Потягло на набережну. Став під знаком «Зупинку заборонено», просто під оцим синім, навхрест червоними смугами перекресленим колом, що немов знак його долі, – якби цього не було в правилах дорожнього руху, це варто було б вигадати для всіх, хто, як і він, наївно вірив у жіноче кохання. Став і сам собі здивувався. Справді, що це з ним? Ні, це не депресія, не душевна апатія і заціпеніння. З чого б це? Але хочеться чогось на кшталт лобової атаки… Щоб менти з евакуатором, із захмарним штрафом, щоб кинутися на них, битися за своє, кровне. А тоді – хай у міліцію, на «п’ятнашку» за хуліганку, мордобій (тільки б не перестаратися, бо ще надовше загребуть)! Та хай уже що-небудь, аби лише не ця самотня туга, не ця порожня квартира…
Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…
Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!
Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…
Але потім, потім він зрозумів, що це – не ексклюзив, що це не лише для нього, не винятково для нього і виникло не внаслідок закоханості, очманіння від його очей, його постаті (хоч, може, він і підсилив це в мільйони разів). Зрозумів, що просто вона така є. Усвідомив, що вона сміятиметься і сяятиме в будь-якому товаристві, із будь-ким більш-менш цікавим і дотепним, спілкуватиметься (як це вона називала? «на мистецькі теми»), дослухатиметься й вбиратиме в себе.
Тоді, так, саме після таких його невтішних висновків, і виникло вперше це бажання – зробити їй боляче, щоби перестала всміхатися, щоб не лунав оцей її запальний позитивний сміх! Щоб сиділа вдома і плакала! Щоб ні до кого (саме так), ні до кого не наважувалася всміхатися цією своєю голлівудською усмішкою!
Але в неї був ресурс… Невичерпний ресурс оптимізму. Переплакавши, помирившись і перекрутившись декілька днів, вона знову заводила платівку своєї життєствердності, і знову вже всі дзвонили, писали, заходили, запрошували на хрестини й весілля, на дні народження й обмивання премій, на відзначення здобуття наукових звань і захист дисертацій, на прем’єрні вистави й персональні виставки, на дитячі свята й поминки. Цьому переліку кінця-краю не було. А він? Яке в цьому було його місце? І чи мало це взагалі визначатися якимось місцем, обраховуватись у сантиметрах її душі, якщо він, саме він відтоді, як вона погодилася стати його дружиною, мусив стати всім її світом? Для чого їй був потрібен іще хтось, якщо існував він, її чоловік, її діти, її родина? Оця проста й зрозуміла для нього істина життя (так, зрештою, жили його мати й баба по матері, і баба по батькові, і старша сестра) була недоступна для неї, наче вища математика! І що йому було робити? Дозволяти їй ходити туди, куди йому самому ходити геть не хотілося?…
Довелось ампутувати це її оточення… Чого варта хоча б кинута батьком майже в очі фраза («не знаю, що ти знайшла у ній/ньому? олігофрени з філологічною освітою…»), завдяки якій вдалося розігнати більшу частину цього наброду… Хто не зрозумів натяків, тих ліквідували ігноруванням дзвінків – запрошень – побачень – днів народжень – повідомлень – привітань. І нарешті з цієї каламуті, ім’я якій легіон, залишилася тільки Лада і ще декілька кумась, подружок його друзів. Дивно, але щодо Лади їхні смаки й погляди збіглися. Вона була на перший погляд така сама, як і Льона, щось було ніби знайоме в її щирості, і водночас щось інакше. А може, просто йому не стало снаги по-хамському відповісти на її доброзичливий усміх?…
Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям! Перша ночі. «Вавилон» на Лятошинського. Безтурботні пташки з фасаду співають про райську насолоду, а безсонні круп’є за столиками знай припрошують робити ставки. Поринути в цей ефемерний вигаданий світ, у це задзеркалля, де весь свій набутий досвід треба вивернути навспак, бо лише за цієї умови й можна досягти тут успіху, поринути в забуття, в шалене калатання серця, в цілковите спустошення мозку, хай навіть і ціною гаманця? Ні. Не сьогодні. Відмовити. Натиснути на газ. Прощавай, Вавилоне, безжурно грай собі далі, втопай у зелених вогнях цього гріховного міні-міста. Сьогодні нам із тобою не по дорозі, бо сьогодні – мінор, соло саксофона, пляшка горілки, порожні вулиці, холод, підсвічений химерним нічним світлом сніг, швидкість…
Жовті шахівниці таксі туляться до узбіч у пошуках поодиноких нічних клієнтів. Скільки народу не спить, дрейфує нічним життям… Нам не до сну. Чи, може, навпаки? Снові, цій величезній примарі Морфея, ми геть байдужі? Ми нічні сови, не потрібні сну, не потрібні мешканцям цього міста, які прокинуться зранку, підуть тими ж вулицями, якими оце гуляємо ми, ступатимуть по цій же бруківці, вже зачовганій нашим нічним танцем, вдихатимуть це повітря, вже зужите нами вночі…
Друга ночі. О, «Басейн» на Аренній… Нова програма… Зануритися в цей вир космічного хаосу? Прийняти невагомість тіла як стан, як відчуття свідомості? Налитися цим урбаністично-технічним кошмаром по вінця, по саме «нікуди»? Здригатися в нестямі від цих електричних звуків? Ні! Відмовити й ще раз відмовити. Їхати все далі й далі… Їхати…
Їхати, поки колеса самі не принесуть у знайомий із дитинства дворик на Кіквідзе, де колись у золотому безхмарному дитинстві мешкали його дід із бабою, де мешкав колись він, де відбувся перший політ… із гірки в неозорий космос пісочниці, що певним чином його й урятувало. Два котиська кинулися врозтіч із тепленького каналізаційного люку, коли він хотів заїхати в двір, і він сприйняв це як знак, що таки не варто заїжджати.
Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.
Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…
Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.
Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.
