332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Тарас Шевченко » Твори у п'яти томах. Том 2 » Текст книги (страница 5)
Твори у п'яти томах. Том 2
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 19:53

Текст книги "Твори у п'яти томах. Том 2"


Автор книги: Тарас Шевченко




Жанр:

   

Поэзия



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

«Полюбилася я…»

Полюбилася я,

Одружилася я

З безталанним сиротою —

Така доля моя!

Люде гордії, злі

Розрізнили, взяли

Та повезли до прийому —

Оддали в москалі!

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Породила мене мати…»

Породила мене мати

У високих у палатах,

Шовком повила.

У золоті, в оксамиті,

Мов та квіточка укрита,

Росла я, росла.

І виросла я на диво:

Кароока, чорнобрива.

Білолицая.

Убогого полюбила,

Мати заміж не пустила,

Осталася я

У високих у палатах

Увесь вік свій дівувати,

Недоля моя.

Як билина при долині,

В одинокій самотині

Старіюся я.

На світ божий не дивлюся,

Ні до кого не горнуся…

А матір стару…

Прости мене, моя мати!

Буду тебе проклинати,

Поки не умру.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой я свого чоловіка…»

Ой я свого чоловіка

В дорогу послала,

А од шинку та до шинку

Стежечку топтала.

Та до куми заходила

Пшона позичати,

Отих дітей годувати

В нетопленій хаті.

І нагодувала,

І спати поклала,

Сама пішла до дяка

Добувати п’ятака,

Та й заночувала.

А із Криму чоловік

Ледве ноги доволік.

Воли поздихали,

Вози поламались,

З батіжками чумаченьки

Додому вертались.

Увійшов у хату,

Ударивсь об поли:

Лазять діти у запічку

Голодні і голі.

«А де ваша, діти, мати?» —

Сердешний питає.

«Тату! тату! наша мати

У шинку гуляє».

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой виострю товариша…»

Ой виострю товариша,

Засуну в халяву

Та піду шукати правди

І тієї слави.

Ой піду я не лугами

І не берегами.

А піду я не шляхами,

А понад шляхами.

Та спитаю в жидовина,

В багатого пана,

У шляхтича поганого

В поганім жупані.

І у ченця, як трапиться,—

Нехай не гуляє,

А святе письмо читає,

Людей поучає.

Щоб брат брата не різали,

Та не окрадали,

Та в москалі вдовиченка

Щоб не оддавали.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«По улиці вітер віє…»

По улиці вітер віє

Та сніг замітає.

По улиці попідтинню

Вдова шкандибає

Під дзвіницю, сердешная,

Руки простягати

До тих самих, до багатих,

Що сина в солдати

Позаторік заголили.

А думала жити…

Хоч на старість у невістки

В добрі одпочити.

Не довелось. Виблагала

Тую копійчину…

Та пречистій поставила

Свічечку за сина.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой сяду я під хатою…»

Ой сяду я під хатою,

На улицю гляну,

Як то тії дівчаточка

Без своєї Ганни,

Без моєї Ганнусеньки

У хрещика грають.

І граються невесело,

І не так співають

Дівчаточка. А моєї

Голубки немає.

У свекрухи десь воркує.

Мене виглядає.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Закувала зозуленька…»

Закувала зозуленька

В зеленому гаї,

Заплакала дівчинонька —

Дружини немає.

А дівочі молодії

Веселії літа,

Як квіточки за водою,

Пливуть з сього світа.

Якби були батько, мати

Та були б багаті,

Було б кому полюбити,

Було б кому взяти.

А то нема, сиротою

Отак і загину,

Дівуючи в самотині,

Де-небудь під тином.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

ШВАЧКА [74]74
  Швачка, Микита – один з ватажків селянського повстання 1768 року (Коліївщина). Його загін діяв у районі Білої Церкви, Фастова, Василькова. Після поразки повстання був засланий до Сибіру. У народних піснях Швачка оспівується як герой і захисник покріпачепого селянства.


[Закрыть]

Ой не п’ється горілочка,

Не п’ються й меди.

Не будете шинкувати,

Прокляті жиди.

Ой не п'ється теє пиво,

А я буду пить.

Не дам же я вражим ляхам

В Україні жить.

Ходім, батьки-отамани,

У Фастов в неділю:

Та надінем вражим ляхам

Кошуленьку  [75]75
  Кошуленька – сорочечка.


[Закрыть]
білу.

Ні, не білу, а червону…

Ходім погуляєм.

Та в пригоді свого батька

Старого згадаєм,

Полковника фастовського

Славного Семена.

Ходім, брати: не згинете,

Хлопці, коло мене.

В Переп'яті  [76]76
  В Переп’яті…– Назва могили поблизу Фастова. В розкопках її брав участь Шевченко влітку 1846 р.


[Закрыть]
гайдамаки

Нишком ночували.

До схід сонця у Фастові

Хлоп'ята гуляли.

Прийди з того Межигор'я,

Наш славний Палію,

Подивися, що той Швачка

У Фастові діє!

Добре діє! У Фастові,

У славному місті,

Покотилось ляхів, жидів

Не сто і не двісті,

А тисячі. А майдани

Кров почервонила.

А оранди з костьолами,

Мов свічки, згоріли

В самім замку невеличку

Церковку святую

Не спалено. Отам Швачка

Співа алілуя.

Хвалить господа, веселий,

І каже сідлати

Коня свого вороного;

Має погуляти

У Бихові, славнім місті,

З Левченком  [77]77
  Бихов – очевидно, Бишів. Назву «Бихов» Шевченко взяв з народної пісні про Бондаренка («Хвалилася Україна, що в нас добре жити…»).
  Левченко – Згадується в тій же пісні про Бондаренка як один з ватажків Коліївщини. Історичних відомостей про нього немає.


[Закрыть]
укупі,

Потоптати жидівського

Й шляхетського трупу.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой не п’ються пива-меди…»

Ой не п’ються пива-меди,

Не п’ється вода,

Прилучилась з чумаченьком

У степу біда.

Заболіла головонька,

Заболів живіт,

Упав чумак коло воза,

Упав та й лежить.

Із Одеси преславної

Завезли чуму.

Покинули товариша,

Горенько йому.

Воли його коло воза

Понуро стоять.

А із степу гайворони

До його летять.

«Ой не клюйте, гайворони,

Чумацького трупу,

Наклювавшись, подохнете

Коло мене вкупі.

Ой полетіть, гайворони,

Мої сизокрилі,

До батечка та скажіте,

Щоб службу служили

Та за мою грішну душу

Псалтир прочитали,

А дівчині молоденькій

Скажіть, щоб не ждала».

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«На улиці невесело…»

На улиці невесело,

В хаті батько лає,

А до вдови на досвітки

Мати не пускає.

Що ж мені робити,

Де мені подітись?

Чи то з іншим полюбитись,

Чи то утопитись?

Ой надіну я сережки

І добре намисто

Та піду я на ярмарок

В неділю на місто.

Скажу йому: «Сватай мене

Або одчепися!..

Бо як мені у матері…

То лучче топиться».

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«У тієї Катерини…»

У тієї Катерини

Хата на помості,

Із славного Запорожжя

Наїхали гості.

Один Семен Босий,

Другий Іван Голий,

Третій славний вдовиченко

Іван Ярошенко.

«З’їздили ми Польщу

І всю Україну,

А не бачили такої,

Як се Катерина».

Один каже: «Брате,

Якби я багатий,

То оддав би все золото

Оцій Катерині

За одну годину».

Другий каже: «Друже,

Якби я був дужий,

То оддав би я всю силу

За одну годину

Оцій Катерині».

Третій каже: «Діти,

Нема того в світі,

Чого б мені не зробити

Для цієї Катерини

За одну годину».

Катерина задумалась

І третьому каже:

«Єсть у мене брат єдиний

У неволі вражій!

У Криму десь пропадає,

Хто його достане,

То той мені, запорожці,

Дружиною стане».

Разом повставали,

Коней посідлали,

Поїхали визволяти

Катриного брата.

Один утопився

У Дніпровім гирлі,

Другого в Козлові

На кіл посадили.

Третій, Іван Ярошенко,

Славний вдовиченко,

З лютої неволі,

Із Бахчисараю,

Брата визволяє.

Заскрипіли рано двері

У великій хаті.

«Вставай, вставай, Катерино,

Брата зустрічати».

Катерина подивилась

Та й заголосила:

«Це не брат мій, це мій милий,

Я тебе дурила…»

«Одурила!..» І Катрина

Додолу скотилась

Головонька… «Ходім, брате,

З поганої хати».

Поїхали запорожці

Вітер доганяти.

Катерину чорнобриву

В полі поховали,

А славнії запорожці

В степу побратались.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Із-за гаю сонце сходить…»

Із-за гаю сонце сходить,

За гай і заходить.

По долині увечері

Козак смутний ходить.

Ходить він годину,

Ходить він і другу.

Не виходить чорнобрива

Із темного лугу,

Не виходить зрадливая…

А з яру та з лісу

З собаками та псарями

їде пан гульвіса.

Цькують його собаками,

Крутять назад руки

І завдають козакові

Смертельнії муки;

У льох його, молодого,

Той пан замикає…

А дівчину покриткою

По світу пускає.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой пішла я у яр за водою…»

Ой пішла я у яр за водою,

Аж там милий гуляє з другою.

А другая тая,

Розлучниця злая,

Багатая сусідонька,

Вдова молодая,

А я вчора з нею,

З сією змією,

В полі плоскінь вибирала

Та все й розказала,

Що як мене любить,

Женитися буде,

І до себе злую суку

Просила в придане.

Йване мій, Іване,

Друже мій коханий,

Побий тебе сила божа

На наглій дорозі.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Не так тії вороги…»

Не так тії вороги,

Як добрії люди —

І окрадуть жалкуючи,

Плачучи осудять,

І попросять тебе в хату.

І будуть вітати,

І питать тебе про тебе,

Щоб потім сміятись,

Щоб з тебе сміятись,

Щоб тебе добити…

Без ворогів можна в світі

Як-небудь прожити.

А ці добрі люди

Найдуть тебе всюди,

І на тім світі, добряги,

Тебе не забудуть.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой люлі, люлі, моя дитино…»

Ой люлі, люлі, моя дитино,

Вдень і вночі.

Підеш, мій сину, по Україні,

Нас кленучи.

Сину мій, сину, не клени тата,

Не пом'яни.

Мене, прокляту, я твоя мати,

Мене клени.

Мене не стане, не йди меж люди.

Іди ти в гай;

Гай не спитає й бачить не буде,

Там і гуляй.

Найдеш у гаї тую калину,

То й пригорнись,

Бо я любила, моя дитино,

Її колись.

Як підеш в села, у тії хати,

То не журись.

А як побачиш з дітками матір,

То не дивись.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой чого ти почорніло…»

«Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?»

«Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі…

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.

Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю…

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та, орючи,

Долю проклинати».

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Туман, туман долиною…»

Туман, туман долиною,

Добре жити з родиною.

А ще лучче за горою

3 дружиною молодою.

Ой піду я темним гаєм,

Дружиноньки пошукаю.

«Де ти? Де ти, озовися!

Прийди, серце, пригорнися.

Нумо, серце, лицятися

Та поїдем вінчатися,

Щоб не знали батько й мати,

Де ми будем ночувати».

Одружилась, заховалась,

Бодай була не кохалась.

Легше було б самій жити,

Як з тобою в світі битись.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«У неділеньку у святую…»

У неділеньку у святую,

У досвітнюю годину,

У славному-преславному

Місті в Чигирині

Задзвонили в усі дзвони,

З гармати стріляли,

Превелебную громаду

Докупи скликали.

З святими корогвами

Та з пречестними образами

Народ з попами

З усіх церков на гору йде,

Мов та божа пчола гуде.

З монастиря святого

У золоті, аж сяє,

Сам архімандрит вихожає,

Акафіст читає,

Поклони покладає.

Поважно та тихо

У раннюю пору

На високу гору

Сходилися полковники.

І військо, як море,

З знаменами, з бунчугами [78]78
  Бунчуг – одна з ознак гетьманської влади, древко з мідним наконечником, з-під якого звисав кінський волос.


[Закрыть]

З лугу виступало,

Та на трубах вигравало,

І на горі разом стало.

Замовкли гармати,

Оніміли дзвони,

І громада покладає

Земниє поклони.

Молебствіє архімандрит

Сам на горі править,

Святого бога просить, хвалить,

Щоб дав їм мудрості дознати,

Гетьмана доброго обрати.

І одногласне, одностайне

Громада вибрала гетьмана —

Преславного Лободу Івана [79]79
  Лобода, Іван (справжнє ім'я Григор, а не Іван) – гетьман реєстрових козаків наприкінці XVI ст., один з керівників козацько-селянського повстання 1594–1596 рр. проти польської шляхти.


[Закрыть]
,

Лицаря старого,

Брата військового.

У труби затрубили,

У дзвони задзвонили,

Вдарили з гармати,

Знаменами, бунчугами

Гетьмана укрили.

Гетьман старий ридає,

До бога руки знімає,

Три поклони покладає

Великій громаді.

І, мов дзвоном дзвонить,

Говорить:

«Спасибі вам, панове-молодці,

Преславнії запорожці,

За честь, за славу, за повагу,

Що ви мені учинили,

А ще б краще ви зробили,

Якби замість старого

Та обрали молодого

Завзятого молодця,

Преславного запорожця,

Павла Кравченка-Наливайка.

Я стар чоловік, не здужаю встати.

Буду йому пораду давати,

По-батьківській научати,

Як на ляха стати.

Тепер прелютая година

На нашій славній Україні.

Не мені вас, братця,

На ляха водити.

Не мені тепер, старому,

Булаву носити.

Нехай носить Наливайко.

Козакам на славу,

Щоб лякались вражі ляхи

У своїй Варшаві».

Громада чмелем загула,

У дзвони задзвонили,

Гармата заревла,

І бунчугами вкрили

Преславного запорожця

Павла Кравченка-Кравченка-Наливайка [80]80
  Павло Кравченко-Наливайко – Северин Наливайко (походженням а кравців), ватажок селянсько-козацького повстання 1594–1596 рр. проти польського гніту; був захоплений у полон і 1597 р. страчений у Варшаві. З його ім’ям пов’язано багато народних пісень і легенд, про нього Іван Ле написав великий роман.


[Закрыть]
.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«У перетику [81]81
  Перетика – перелісок, смуга дерев, що перетинає, відмежовує одну ділянку землі від іншої.


[Закрыть]
ходила…»

У перетику ходила

По оріхи,

Мірошника полюбила

Для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

Обернеться, поцілує

Для потіхи.

У перетику ходила

По опеньки,

Лимаренка полюбила,

Молоденька.

Лимар кичку зашиває,

Мене горне, обнімає,

Молоденьку.

У перетику ходила

Я по дрова

Та бондаря полюбила,

Чорноброва.

Бондар відра набиває,

Мене горне, пригортає,

Чорноброву.

Коли хочеш добре знати,

Моя мати,

Кого будеш попереду

Зятем звати,—

Усіх, усіх, моя мамо,

У неділеньку зятями

Будеш звати.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«У неділеньку та ранесенько…»

У неділеньку та ранесенько,

Ще сонечко не зіходило,

А я, молоденька,

На шлях, на дорогу

Невеселая виходила.

Я виходила за гай на долину,

Щоб не бачила мати,

Мого молодого

Чумака з дороги

Зустрічати.

Ой зустрілась я

За тими лозами

Та з чумацькими возами:

Ідуть його воли,

Воли половії,

Ідуть, ремигають,

А чумаченька мого молодого

Коло воликів немає.

Ой копали йому в степу при дорозі

Та притиками яму,

Завернули його у тую рогожу

Та й спустили Івана

У ту яму глибокую

На високій могилі.

Ой боже милий! милий, милосердий,

А я так його любила.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Не тополю високую…»

Не тополю високую

Вітер нагинає,

Дівчинонька одинока

Долю зневажає.

«Бодай тобі, доле,

У морі втопитись,

Що не даєш мені й досі

Ні з ким полюбитись.

Як дівчата цілуються,

Як їх обнімають,

І що тойді їм діється

Я й досі не знаю.

І не знатиму. Ой мамо,

Страшно дівувати,

Увесь вік свій дівувати,

Ні з ким не кохатись».

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Утоптала стежечку…»

Утоптала стежечку

Через яр.

Через гору, серденько,

На базар.

Продавала бублики

Козакам,

Вторговала, серденько,

П’ятака.

Я два шаги, два шаги

Пропила,

За копійку дудника

Найняла.

Заграй мені, дуднику,

На дуду,

Нехай своє лишенько

Забуду.

Отака я дівчина,

Така я!

Сватай мене, серденько,

Вийду я.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«І широкую долину…»

І широкую долину,

І високую могилу,

І вечернюю годину,

І що снилось-говорилось,

Не забуду я.

Та що з того? Не побрались.

Розійшлися, мов не знались.

А тим часом дорогії

Літа тії молодії

Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє —

Я в неволі, ти вдовою,

Не живем, а тілько ходим

Та згадуєм тії годи,

Як жили колись.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Навгороді коло броду…»

Навгороді коло броду

Барвінок не сходить.

Чомусь дівчина до броду

По воду не ходить.

Навгороді коло тину

Сохне на тичині

Хміль зелений, не виходить

Дівчина з хатини.

Навгороді коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,

Як рибонька б’ється…

А над нею, молодою,

Поганець сміється.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Якби мені, мамо, намисто…»

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто,

А на місті, мамо, на місті

Грає, мамо, музика троїста.

А дівчата з парубками

Лицяються, Мамо! Мамо!

Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся,

Та піду я у найми наймуся,

Та куплю я, мамо, черевики.

Та найму я троїсті музики.

Нехай люде не здивують,

Як я, мамо, потанцюю.

Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати,

Коси мої плести-заплітати.

Бровенята дома зносити,

В самотині віку дожити.

А поки я заробляю,

Чорні брови полиняють,

Безталанна я!

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Не хочу я женитися…»

«Не хочу я женитися,

Не хочу я братись,

Не хочу я у запічку

Дітей годувати.

Не хочу я, моя мати,

За плугом ходити,

Оксамитові жупани

На ріллі носити.

А піду я одружуся

З моїм вірним другом,

З славним батьком запорозьким

Та з Великим Лугом.

На Хортиці у матері

Буду добре жити,

У оксамиті ходити,

Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний

Слави добувати,

Осталася сиротою

Старенькая мати.

Ой згадала в неділеньку,

Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана,

І немає вісти».

Не через два, не три літа,

Не через чотири

Вернувся наш запорожець

Як та хиря, хиря,

Обідраний, облатаний,

Калікою в хату.

Оце тобі Запорожжя

І сердешна мати.

Нема кому привітати,

Ні з ким пожуритись,

Треба було б молодому,

Треба б одружитись.

Минулися молодії

Веселії літа,

Немає з ким остиглого

Серденька нагріти.

Нема кому зустрінути,

Затопити хату,

Нема кому води тії

Каліці подати.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

ЧУМА

Чума з лопатою ходила,

Та гробовища рила, рила,

Та трупом, трупом начиняла

I «со святими» не співала,

Чи городом, чи то селом

Мете собі, як помелом.

Весна. Садочки зацвіли,

Неначе полотном укриті,

Росою божою умиті,

Біліють. Весело землі:

Цвіте, красується цвітами,

Садами темними, лугами.

А люди біднії в селі

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть. По улицях воли

Ревуть голодні, на городі

Пасуться коні, не виходить

Ніхто загнать, нагодувать,

Неначе люди тії сплять.

Заснули, добре, знать, заснули,

Святу неділеньку забули,

Бо дзвона вже давно не чуть,

Сумують комини без диму,

А за городами, за типом

Могили чорнії ростуть.

Під хатами, поміж садами,

Зашиті в шкуру і в смолі,

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину – і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці,– село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

Гробокопателі ходили,

Та й ті під хатами лягли.

Ніхто не вийшов вранці з хати,

Щоб їх, сердешних, поховати,

Під хатами і погнили.

Мов оазис, в чистім полі

Село зеленіє.

Ніхто в його не заходить,

Тілько вітер віє

Та розносить жовте листя

По жовтому полю.

Довго воно зеленіло,

Поки люди з поля

Пожарище не пустили

Та не запалили

Села того зеленого.

Згоріло, зотліло,

Попіл вітром розмахало,

І сліду не стало.

Отаке-то людям горе

Чума виробляла.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«І знов мені не привезла…»

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

За грішнії, мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,

Та й знать не хочеться мені.

А серце плаче, як згадаю

Хоч невеселії случаї

І невеселії ті дні,

Що пронеслися надо мною

В моїй Україні колись…

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості… Ні, ні,

Вони з холери повмирали;

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу

.

Ой із журби та із жалю,

Щоб не бачить, як читають

Листи тії, погуляю,

Погуляю понад морем

Та розважу своє горе.

Та Україну згадаю,

Та пісеньку заспіваю.

Люде скажуть, люде зрадять,

А вона мене порадить,

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«В неволі, в самоті немає…»

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серце поєднать.

То сам собі оце шукаю

Когось-то, з ним щоб розмовлять,

Шукаю бога, а нахожу

Таке, що цур йому й казать.

От що зробили з мене годи

Та безталання; та ще й те,

Що літечко моє святе

Минуло хмарно, що немає

Ніже єдиного случаю,

Щоб до ладу було згадать.

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого. Не чуть,

І мов у полі сніг заносить

Не охолонувший ще труп.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Ой умер старий батько…»

«Ой умер старий батько

І старенькая мати,

Та нема кому щирої

Тії радоньки дати.

Що мені па світі,

Сироті, робити?

Чи йти в люде жити,

Чи дома журитись?

Ой піду я в гай зелений,

Посажу я руту.

Якщо зійде моя рута,

Остануся тута,

Прийде милий в мою хату

Хазяїнувати.

А як же ні, то я піду

Доленьку шукати».

Посходила тая рута,

В гаї зеленіє.

А дівчина-сиротина

У наймах марніє.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«Не вернувся із походу…»

Не вернувся із походу

Гусарин-москаль.

Чого ж мені його шкода,

Чого його жаль?

Що на йому жупан куций,

Що гусарин чорноусий,

Що Машею звав?

Ні, не того мені шкода;

А марніє моя врода,

Люде не беруть.

А на улиці дівчата

Насміхаються, прокляті,

Гусаркою звуть.

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]

«У Вільні, городі преславнім…»

У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно,

Ще був тойді… [82]82
  Ще був тойді…– Мова йде про Віленський університет, який після Польського повстання (1830–1831) був перетворений на лазарет.


[Закрыть]
От, як на те,

Не вбгаю в віршу цього слова…

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з його лазарет,

А бакалярів розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі [83]83
  Бакаляри – Так у старі часи називали студентів.
  Остра брама – міська брама у Вільно з іконою богороднці, перед якою треба було скидати шапки.


[Закрыть]
. Дурня знать

По походу. Отже назвать,

Єй-богу, я його не вмію,

Того студента, – що ж нам діять?

То синок був литовської

Гордої графині.

І хороше, і багате,

І одна дитина,

І училось не паничем,

І шапку знімало

В Острій брамі. Добре було,

Та лихо спіткало!

Улюбилося сердешне —

Було молодеє,

У жидівку молодую

Та й думало з нею,

Щоб цього не знала мати,

Звичайне, побратись,

Бо не можна ради дати,

Що то за проклята!

Мов змальована сиділа

До самої ночі

Перед вікном і втирала

Заплакані очі,

Бо й вона таки любила;

І страх як любила!

Та на бульвар виходила

І в школу ходила

Усе з батьком, то й не можна

Було ради дати.

І банкір якийсь із Любська

Жидівочку сватав.

Що тут на світі робити?

Хоч іти топитись

До 3акрету [84]84
  Закрет – левада на околиці м. Вільно, над рікою Вілією (Неріс).


[Закрыть]
, не хочеться

Без жидівки жити

Студентові. А жид старий

Ніби теє знає,

Дочку свою одиночу

В хаті замикає,

Як іде до лавок вранці,

І найма сторожу,

Стару Рухлю. Ні, небоже,

Рухля не поможе.

Уже де вона па світі

Роман сей читала

З шовковою драбинкою —

І Рухля не знала.

Може, сама догадалась.

Тілько заходилась

Та сплела й собі такую

І вночі спустилась

До студента на улицю.

І де б утікати,

А вони – звичайне, діти —

Любо ціловатись

Коло воріт заходились.

А жид ізнадвору,

Мов скажений, вибігає

З сокирою! Горе!

Горе тобі, стара мати.

Нема твого сина,

На улиці валяється

Убита дитина,

Убитая жидовином.

Горе тобі, мати.

Жидівочка… де та сила

Взялася в дитяти?

Вихватила ту сокиру

І батькові в груди

Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо

У тім місті преславному,

У тій, Вільні сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила.

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо найшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась;

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди:

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!

[Друга половина 1848,

Кос-Арал]


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю