332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Тарас Шевченко » Твори у п'яти томах. Том 2 » Текст книги (страница 2)
Твори у п'яти томах. Том 2
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 19:53

Текст книги "Твори у п'яти томах. Том 2"


Автор книги: Тарас Шевченко




Жанр:

   

Поэзия



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

N. N. [6]6
  N. N. – лат. літери – означають, що цей твір поет присвятив особі, ім’я якої він не хоче розкривати.


[Закрыть]

(Сонце заходить, гори чорніють…)

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N
(Мені тринадцятий минало…)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога.

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав,

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Не гріє сонце на чужині…

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені не весело було

Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився богу

Та люте панство проклинав.

І згадував літа лихії.

Погані, давнії літа,

Тойді повісили Христа,

Й тепер не втік би син Марії!

Нігде не весело мені,

Та, мабуть, весело й не буде

І на Украйні, добрі люде;

Отже таки й на чужині.

Хотілося б… та й то для того.

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого,

Або хоч крихотку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого. Так-то, люде,

Хотілося б… Та що й гадать…

Нащо вже й бога турбовать,

Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

СОН

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого.

З Виблої могили [7]7
  Вибла могила – висока могила (курган) біля Переяслава-Хмельницького.


[Закрыть]
,

Ще старшої… мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь – аж он передо мною,

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває.

А онде, онде за Дніпром,

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу…

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави!

Твої люде окрадені,

А панам лукавим…

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!

І Трахтемиров [8]8
  Трахтемиров – містечко на правому березі Дніпра, неподалік Переяслава-Хмельницького.


[Закрыть]
 геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло царям на грище:

І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця,—

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії! Ні, ні…

Не ви прокляті… а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! найсвятії!

Простіть!.. Я богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися… в глибокім,

В Дніпрі широкому… отак

Стоїть одним одна хатина…

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають… «Гай! гай!..—

Старий промовив. – Недоуми!

Занапастили божий рай!..

Гетьманщина!..» І думнеє

Чоло похмаріло…

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось?

Та не вимовив…

.

«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту, і жупан…

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже й там,

Єй же богу, лучче жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив

Людей божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові!..

А получчали?.. ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе [9]9
  Автодафе (португ.) – урочисте оголошення і виконання вироків середньовічної інквізиції, зокрема, спалення на вогнищі тих, що виступали проти догматів католицької церкви.


[Закрыть]

Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християне!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта  [10]10
  Три братні давні могили – три могили за п’ять кілометрів від Переяслава-Хмельницького.
  З Трубайлом Альта… – Трубайло (Трубіж) – притока Дніпра, на якій стоїть Переяслав-Хмельницький. Альта – притока Трубежу. В тій місцевості над Альтою повстанці на чолі з Тарасом
  Трясилом навесні 1630 р. вщент розгромили армію польського гетьмана Конецпольського.


[Закрыть]
меж осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце

З чорною землею,

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із-за хмари,

Хмари звеселіли…

А старий мій подивився,

Сльози покотились…

«Молюсь тобі, боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний владико,

Що дав мені добру силу

Пересидить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити

Тебе восхвалити

І твоєю красотою

Серце веселити…

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих,

І витать над ними…»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії…

І згадував літа свої

Давнії, благії.

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід…

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати,

А потім богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь,

Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На дніпрових горах.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

ІРЖАВЕЦЬ [11]11
  Іржавець – село на Чернігівщині (в кол. Прилуцькому повіті).


[Закрыть]

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко… [12]12
  Мова йде про розгром під Полтавою 1709 р. шведських інтервентів на чолі з Карлом XII та полків зрадника Мазепи. Бендери – місто в Молдавії, в той час було під владою Туреччини.
  Гордієнко, Кость – кошовий отаман Запорозької Січі, спільник І. Мазепи, перейшов на бік Карла XII.


[Закрыть]

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати?

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастовським полковником [13]13
  Фастовський полковник – Семен Палій.


[Закрыть]

Гетьмана єднали.

Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата.

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата,

Не спиняв би їх прилуцький

Полковник поганий… [14]14
  Прилуцький полковник поганий – тобто Гнат Галаган, який спочатку служив у війську Мазепи, а потім перейшов на бік Петра І і виступив проти шведських загарбників та зрадника Мазепи. Оскільки Галаган вчинив це не з патріотичних міркувань, а з кар’єристських, шкурних, Шевченко і називає його «поганим».


[Закрыть]

Не плакала б матер божа

В Криму за Украйну.

Як мандрували день і ніч,

Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою матер божу,

А більш нічого не взяли,

І в Крим до хана понесли

На нове горе-Запорожжя [15]15
  На нове горе-Запорожжя. – Після зруйнування Запорозької Січі у 1709 р. частина запорожців переселилась в Олешки (пониззя Дніпра), на територію, що належала кримському ханові, й організувала так звану Олешківську Січ. Там запорожці зазнавали ще більших утисків, тому Шевченко називає її «новим горе-Запорожжям».


[Закрыть]
.

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Хоч позволив хан на пісках

Новим кошем стати,

Та заказав запорожцям

Церкву будувати.

У наметі поставили

Образ пресвятої

І крадькома молилися…

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали кобзарі нам

Про війни і чвари,

Про тяжкеє лихоліття…

Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали —

Про все розказали.

Що ж діялось по Шведчині!

То й вони злякались!

Оніміли з переляку,

Сліпі небораки.

Отак її воєводи,

Петрові собаки,

Рвали, гризли… І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати.

Як діточки на Орелі

Лінію копали

І як у тій Фінляндії

В снігу пропадали [16]16
  Йдеться про війну Росії з Швецією на території Фінляндії.


[Закрыть]
.

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина,

Неповинно гине.

Чули, чули небожата,

Чули, та мовчали.

Бо й їм добре на чужині

Мурзи  [17]17
  Мурзи – татарські військові старшини-феодали.


[Закрыть]
завдавали.

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала матер божа

Сльозами святими.

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

І бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам вона й досі плаче

Та за козаками.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N
(О думи мої! о славо злая…)

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби що хочеш з темним зо мною,

Тілько не кидай, в пекло з тобою

Пошкандибаю.

.

Ти привітала

Нерона лютого, Сарданапала,

Ірода, Каїна, Христа, Сократа [18]18
  Нерон – Клавдій Цезар (37–68) – римський імператор в 54–68 рр. н. е. із династії Юліїв-Клавдіїв, відомий своєю жорстокістю.
  Сарданапал – останній ассірійський цар, VII ст. до н. е.
  Ірод – цар Іудеї (40—4 рр. до н. е.).
  Каїн – старший син Адама і Єви, який, за біблійним міфом, убив свого брата Авеля.
  Сократ (469–399 рр. до н. е.) – грецький філософ-ідеаліст.


[Закрыть]
,

О непотребная! Кесаря-ката

І грека доброго ти полюбила

Однаковісінько!.. бо заплатили.

А я, убогий, що принесу я?

За що сірому ти поцілуєш?

За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю,

Й не такі, як я, дармо співають.

І чудно, й нудно, як поміркую,

Що часто котяться голови буї

За теє диво! мов пси, гризуться

Брати з братами, й не схаменуться.

А теє диво, всіми кохане:

У шинку покритка, а люде п’яні!

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

ПОЛЯКАМ

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було [19]19
  Мова йде про Брестську унію 1596 р., за якою православна церква на Україні і в Білорусії стала грекокатолицькою й була підкорена папі римському. Всіх, хто не визнавав унії, оголошували єретиками.


[Закрыть]
,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа…

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли…

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «Te deum! [20]20
  Католицька молитва «Тебе, боже, хвалимо».


[Закрыть]
алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

[Після 22 червня 1847,

Орська кріпость– 1850, Оренбург]

ЧЕРНЕЦЬ [21]21
  Чернець – Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (помер 1710 р.), фастівський полковник, один із керівників визвольної боротьби українського народу на Правобережній Україні проти шляхетсько-польського гніту в кінці XVII – на початку XVIII ст. Чинив опір зрадницькій політиці Мазепи. За доносом останнього Палія заарештовано в таборі під Бердичевом 1704 р. і заслано до Сибіру, та, коли розкрилася зрада Мазепи, Петро І повернув його. Семей Палій брав участь у бою під Полтавою. Ченцем Палій не був. Помер у Фастові і похований у Межигірському монастирі.


[Закрыть]

У Києві на Подолі

Було колись… і ніколи

Не вернеться, що діялось,

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати.

У Києві на Подолі

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані

Розвернулася весела,

Оксамитом шляхи стеле,

А єдвабном [22]22
  Єдвабн – єдваб – шовкова тканина.


[Закрыть]
застилає

І нікому не звертає.

У Києві на Подолі

Козаки гуляють.

Як ту воду, цебром-відром

Вино розливають.

Льохи, шинки з шинкарками,

З винами, медами

Закупили запорожці

Та й тнуть коряками!

А музика реве, грає,

Людей звеселяє.

А із Братства [23]23
  А із Братства – тобто із Братського монастиря, де була Києво-Могилянська колегія.


[Закрыть]
те бурсацтво

Мовчки виглядає.

Нема голій школі волі,

А то б догодила…

Кого ж то там з музикою

Люде обступили?

В червоних штанях оксамитних

Матнею улицю мете,

Іде козак: «Ох, літа! літа!

Що ви творите?» На тотеж

Старий ударив в закаблуки,

Аж встала курява! Отак!

Та ще й приспівує козак:

«По дорозі рак, рак,

Нехай буде так, так.

Якби-таки молодиці

Посіяти мак, мак.

Дам лиха закаблукам,

Дам лиха закаблукам,

Останеться й передам.

А вже ж тії закаблуки

Набралися лиха й муки!

Дам лиха закаблукам,

Дам лиха закаблам,

Останеться й передам!»

Аж до Межигорського Спаса [24]24
  Монастир у Межигір’ї, недалеко від Києва, в якому доживали свій вік запорожці.


[Закрыть]

Потанцював сивий.

А за ним і товариство

І ввесь святий Київ.

Дотанцював аж до брами

Крикнув: «Пугу! пугу!

Привітайте, святі ченці,

Товариша з Лугу!»

Свята брама одчинилась,

Козака впустили,

І знов брама зачинилась,

Навік зачинилась

Козакові. Хто ж цей сивий

Попрощався з світом?

Семен Палій, запорожець,

Лихом не добитий.

Ой високо сонце сходить,

Низенько заходить.

В довгій рясі по келії

Старий чернець ходить.

Іде чернець у Вишгород

На Київ дивитись,

Та посидіть на пригорі,

Та хоч пожуритись.

Іде чернець дзвонковую [25]25
  «Дзвонковая – криниця прозивається недалеко од монастиря». – Прим. Шевченка.


[Закрыть]

У яр воду пити

Та згадує, як то тяжко

Було жити в світі.

Іде чернець у келію

Меж стіни німії

Та згадує літа свої,

Літа молодії.

Бере письмо святе в руки,

Голосно читає…

А думкою чернець старий

Далеко літає.

І тихнуть божії слова,

І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива.

А сивий гетьман [26]26
  Сивий гетьман – зрадник Мазепа.


[Закрыть]
, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі.

Музика, танці і Бердичів [27]27
  Бердичів. – Під Бердичевом Палій на чолі козацького війська розгромив поляків.


[Закрыть]
,

Кайдани брязкають… Москва,

Бори, сніги і Єнісей…

І покотились із очей

На рясу сльози… Бий поклони!

І плоть старечу усмиряй.

Святе писаніє читай,

Читай, читай та слухай дзвона,

А серцеві не потурай.

Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило.

Приспи ж його і занехай

Свою Борзну і Фастовщину,

Загине все, ти сам загинеш.

І не згадають, щоб ти знав…

І старець тяжко заридав,

Читать писаніє покинув,

Ходив по келії, ходив,

А потім сів і зажурився:

«Для чого я на світ родився,

Свою Україну любив?»

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав.

[Друга половина 1847,

Орська кріпостъ]

Один у другого питаєм…

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм.

А покидаємо діла…

Які ж мене, мій боже милий,

Діла осудять на землі?

Коли б ті діти не росли,

Тебе, святого, не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на тебе понесли.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Самому чудно. А де ж дітись…

Самому чудно. А де ж дітись?

Що діяти і що почать?

Людей і долю проклинать

Не варт, єй-богу. Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити взаперті?

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти. Горе нам!

Невольникам і сиротам,

В степу безкраїм за Уралом.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Ой стрічечка до стрічечки…

Ой стрічечка до стрічечки,

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

Ой плахотка-червчаточка

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся,

Подавані рушники…

Отаке-то, козаки!

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

ХУСТИНА

Чи то на те божа воля?

Чи такая її доля?

Росла в наймах, виростала,

З сиротою покохалась.

Неборак як голуб з нею.

З безталанною своєю,

Од зіроньки до зіроньки

Сидять собі у вдівоньки.

Сидять собі, розмовляють,

Пречистої дожидають.

Дождалися… З Чигирина

По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гострили

Та збирались на весілля,

На веселе погуляння,

На кроваве залицяння.

У неділеньку та ранесенько

Сурми-труби вигравали.

В поход у дорогу славні компанійці [28]28
  Компанійці – наймане кінне військо на Лівобережній Україні, створене гетьманським урядом наприкінці XVII ст. для охорони кордонів та придушення народних заворушень. До компанійських полків вступали охочі люди. Вони одержували від гетьманського уряду платню, продовольство, амуніцію тощо. В 20-х роках XVIII ст. у зв’язку із збільшенням контингентів царського війська компанійські полки ліквідовано і перетворено на полки легкої кавалерії регулярної царської армії.


[Закрыть]

До схід сонечка рушали.

Випровожала вдова свого сина,

Ту єдиную дитину.

Випровожала сестра свого брата.

А сірому сиротина

Випровожала; коня напувала

До зірниці із криниці,

Виносила збрую – шаблю золотую

І рушницю-гаківницю.

Випровожала три поля, три милі,

Прощалася при долині.

Дарувала шиту шовками хустину,

Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Тілько й слави козацької —

Сіделечко вкрити.

Вернулася, журилася,

На шлях битий дивилася.

Квітчалася, прибиралась,

Що день божий сподівалась.

А в неділеньку ходила

Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге,

А на третє линуть

Преславнії компанійці

В свою Україну.

Іде військо, іде й друге,

А за третім стиха —

Не дивися, безталанна,—

Везуть тобі лихо.

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник [29]29
  Характерник – людина, яку вважали чарівником, чаклуном.


[Закрыть]
з Січі.

За ним ідуть осаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани осаули

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую.

Три рушниці-гаківниці

І три самопали…

А на зброї… козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на йому сіделечко

Хустиною вкрите.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ [30]30
  Козачковський, Андрій Йосипович (1812–1839) – лікар у Переяславі, приятель Шевченка, залишив спогади про поета.


[Закрыть]

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари» [31]31
  Слова народної колядки про царів, які, за легендою, приходили вітати Христа.


[Закрыть]

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось,

У школі дурня й поховають.

А все за того п’ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Отак господь мене карає.

Ось слухай же, мій голубе,

Мій орле-козаче!

Як конаю я в неволі,

Як я нуджу світом.

Слухай, брате, та научай

Своїх малих діток,

Научай їх, щоб не вчились

Змалку віршовати.

Коли ж яке поквапиться,

То нищечком, брате,

Нехай собі у куточку

І віршує, й плаче

Тихесенько, щоб бог не чув,

Щоб і ти не бачив.

Щоб не довелося, брате,

І йому каратись,

Як я тепер у неволі

Караюся, брате.

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами [32]32
  Тали (казах.) – піщані кучугури, зарослі лозою. Урал – річка, над якою стояла фортеця, де Шевченко відбував заслання у 1847–1848 рр.


[Закрыть]
вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали…

І хоч би на сміх де могила

О давнім давні говорила.

Неначе люде не жили.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий боже,

Тут і загину.

І почорніє червоне поле…

«Айда в казарми! Айда в неволю!» —

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб'ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні, і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи  [33]33
  Микола – цар Микола І.


[Закрыть]
заблудила…

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати,

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І, може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій. Боюсь!

Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється?

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий.

І надія, брате,

Не даєте мені бога

О смерті благати.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Я. Кухаренку [34]34
  Кухаренко, Яків Герасимович (1798–1862) – офіцер Чорноморського козацького війська. В останні роки життя – наказний отаман, генерал. Автор п’єси «Чорноморський побит» та інших творів. Приятель Т. Шевченка.


[Закрыть]

«Не варт, єй-богу, жить на світі!..»

«То йди топись!» – «А жінка? діти?»

«Отож-то, бачиш, не бреши!»

А сядь лишень та напиши

Оцю бувальщину… То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було

Село —

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши – у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка була

І син семиліток.

Добро, мавши діток

У розкоші,– хвалиш бога…

А вдові убогій,

Мабуть, не до його,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала;

Думала – в черниці

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала.

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Ні, дівонька вона не та! —

Таки ж у тім селі трудящий

(Бо всюди сироти ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина!

То сяк, то так

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчину

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб, за сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами

(Як те буває меж панами),

Не торгувавсь і панотець,

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у будень.

Просохли очі у вдови.

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от ще що, небоже:

Себе люби, то й бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми? Ні, небоже!

Любов – господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались,

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі, і надворі,

На току й на ниві,

І діточки, як квіточки,

Й самі чорнобриві,

У жупанах похожають,

Старців закликають

На обіди, а багаті —

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля  [35]35
  Ненатля – ненаситність, ненажерливість.


[Закрыть]
голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні,

То і не жаль було б чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати,

А ще гірше ззамолоду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима…

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувати,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода! Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно…

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…» Подякував

Максим за пораду:

«Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила

І тепер порадить!..»

Та останняя ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже:

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічі: «Боже! боже!»

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить»,—

Сказав Максим і грунт покинув,

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

2

Хіба ж живуть вони? і знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

1

…Що? що? Недочуваю…

2

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

1

Отак по-вашому! Ну годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

2

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

______________

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому.

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина, до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях – украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, – знаєш, люде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…»

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо,—

Отак пиши, – і за гріхи

Карались господом ляхи

І пугав Пугач над Уралом [36]36
  Карались господом лях и. – Тут мається на увазі поділ території Польської держави в кінці XVIII ст. між Австрією, Пруссією і царською Росією.
  Пугач над Уралом – Омелян Пугачов, який очолював антифеодальне повстання селян та козаків на Уралі й Поволжі у 1773–1774 рр.


[Закрыть]
.

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

«Чого він придибав? Нема в його хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?» – «А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть: легше умирати

Хоть на пожарині в своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти?» – «Ба ні,

Ей, дядечку, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам, і мені».

Зажуривсь москаль-каліка:

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах [37]37
  Пікінери – військо, озброєне списами (піками). На Україні цей рід війська було сформовано у 1764 р. з українських козаків та селян. 1793 р. пікінерські полки перетворено на три полки легкої кавалерії.


[Закрыть]
,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь, незабаром

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного

І борошном посипали,

Бог їх зна для чого!

Максим таки, як письменний,

Було помагає

І на клиросі дякові,

І псалтир читає

Над покойними. Й хавтури [38]38
  Хавтури – попівські побори.


[Закрыть]

З школярами носить.

А в пилипівку сірома

Христа ради просить!

Нічого: знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його.

«І талан, і безталання —

Все, – каже, – од бога».

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І вдову згадає,

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом’яне!

Утре сльози – все од бога —

Й веселенький стане.

А в петрівку і спасівку

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле.

І край шляху при долині —

Отже не вгадаєш,

Що каліка виробляє? —

Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого Маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїжджачим;

А на друге літо

Москаля вже неживого

Найшли в балці діти,

Коло самої криниці —

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали

І долину, і криницю

На пам'ять назвали

Москалевою. На спаса

Або Маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде – не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П'ючи воду погожую,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю