Текст книги "Твори у п'яти томах. Том 2"

Автор книги: Тарас Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ [184]184
  Едуард Сова – польський поет Едвард-Вітольд Желіговський (1815–1864), який писав під псевдонімом Антоні Сова. Був на засланні, заочно познайомився з Шевченком завдяки своїм друзям, що відбували покарання в Оренбурзі. Після повернення із заслання особисто познайомилися в Петербурзі і подружили.


[Закрыть]

Посажу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушеньку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти.

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» – «І я, друже,

З тобою щаслива!»

19 ноября [1859],

С.-Петербург

ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ [185]185
  Ієзекіїль – легендарний біблійний пророк. Йому приписувалась одна з книг біблії.


[Закрыть]

ГЛАВА 19

Восплач, пророче, сине божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

«Нащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?

А потім з вас, щенят зубатих,

Зробились львичища! Людей!

Незлобних, праведних дітей

Жрете, скажені!.. Мов шуліка

Хватає в бур'яні курча,

Клює і рве його. А люде…

Хоч бачать люде, та мовчать.

Отож львеня те дике! люте!

Підстерегли його, взяли

Та, закувавши добре в пута,

В Єгипет люде одвели —

На каторгу. А люта мати!

Спустила друге бісновате

Своє скаженеє звіря.

Та вже такого сподаря,

Що гради й весі [186]186
  Гради й весі – міста й села.


[Закрыть]пожирало.

Земля тряслася, трепетала

Од реву львичища твого.

Окули люде і цього.

Заперли в щелепи удила

І в Вавілоні посадили

В тюрму глибоку. Щоб не чуть

Було на світі того рику

Самодержавного владики,

Царя неситого…

Минуть,

Уже потроху і минають

Дні беззаконія і зла.

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза

У темнім лузі. Уповають

На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий, і малий,

І худосильний. Вітер з поля

Дихне, погне і полама.

І ваша злая своєволя

Сама скупається, сама

В своїй крові. Плач великий

Вомєсто львичищого рика

Почують люде. І той плач,

Нікчемний, довгий і поганий,

Межи людьми во притчу стане,

Самодержавний отой плач!»

Декабря 6 [1859,

С.-Петербург]

ОСІЇ [187]187
  Осія – легендарний пророк, якому приписується одна із книг біблії.


[Закрыть]. ГЛАВА XIV

ПОДРАЖАНІЄ

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить… Покара,

Уб’є незримо і правдиво;

Бо довго довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: «Потреблю [188]188
  Потреблю (церк. – слов.) – знищу.


[Закрыть]

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють

Оперені, а злозачаті

Во чреві згинуть, пропадуть,

Мов недолежані курчата!..

І плача, матернього плача

Ісполню гради і поля,

Да зрить розтлєнная земля,

Що я держитель і все бачу».

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар [189]189
  Добрий цар – тобто цар Олександр II.


[Закрыть],

Їх кроткий, п'яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі; вискажи: «Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує, і огріє

Вдову і сирот». Ні, не те,

Скажи їм ось що: «Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…»

25 декабря 1859,

[С.Петербург]

«Дівча любе, чорнобриве…»

Дівча любе, чорнобриве

Несло з льоху пиво.

А я глянув, подивився

Та аж похилився…

Кому воно пиво носить?

Чому босе ходить?..

Боже сильний! Твоя сила

Та тобі ж і шкодить.

[15 січня 1860,

С.-Петербург]

«Ой діброво – темний гаю…»

Ой діброво – темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік… Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом,—

Аж сам собі дивується

На свою діброву…

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою,—

Та й спать ляже, втомившися

Турбою такою.

15 січня 1860,

СПб.

ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ

Наїхали старости

Й молодик за ними:

Вони собі пішли в хату

З батьком розмовляти;

А я в його, молодого,

В того чорнобривця,

Беру коня, та й нічого —

Веду до криниці.

Кінь утомлений, копита

Розкуті, розбиті,

Сіделечко мережане

Зопсуте, невкрите.

«Скажи, коню, до кого це

Ви так нагло гнались?»

«До якоїсь чорнобривки

Всю ніч майнували».

«Чи ти ж, коню, будеш пити

3 нашої криниці?

Чи буде та чорнобривка

Сей рік молодиця?»

4 мая 1860,

СПб.

МОЛИТВА

Царям, всесвітнім шинкарям,

І дукачі, і таляри [190]190
  Дукачі і таляри. – Дукач (дукат) – старовинна золота монета, що карбувалася в багатьох європейських країнах. Таляр – старовинна німецька срібна монета.


[Закрыть]

І пута кутії пошли.

Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

Мені ж, мій боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

24 мая 1860, СПб.

Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постав ти ангели свої,

Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

25 мая [1860,

С.-Петербург]

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

27 мая [1860,

С.-Петербург]

* * *

* * *

«Колись-то ще, во время оно…»

Колись-то ще, во время оно,

Помпілій Нума [191]191
  Помпілій Нума – другий після Ромула легендарний римський цар. Під Помпілієм Нумою Шевченко розуміє царя Олександра II, висміює його «ліберальне реформаторство».


[Закрыть]римський цар,

Тихенький, кроткий государ,

Втомившись, пишучи закони,

Пішов любенько погулять

І одпочить. Та, спочивавши,

Додумать, як би то скувать

Кайдани на римлян. І, взявши

Гнучкий одноліток лози,

Каблучку заходивсь плести,

На шию б то. Коли погляне,

У холодочку під платаном

Дівча заквітчанеє спить…

Дріадам [192]192
  Дріади – за греко-римською міфологією, лісові німфи, тобто другорядні богині, покровительки дерев. Вони нібито народжувались разом з деревом, жили в його листі і помирали тоді, як і дерево.


[Закрыть]нічого робить

Перед такою красотою,

Перед богинею такою!

Сама Егерія [193]193
  Егерія – німфа, що нібито була дружиною і порадницею Нуми Помпілія.


[Закрыть]в гаю,

Кленучи доленьку свою,

Повісилась. А мудрий Нума

І на дівча, і на цвіти

Дивується собі і дума:

«Який би ретязь [194]194
  Ретязь – (церк. – слов.) – ланцюг.


[Закрыть]ще сплести?»

28 мая [1860],

С.-Петербург.

«Тим неситим очам…»

Тим неситим очам,

Земним богам-царям,

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

І хвалебні псалми

Тим дрібненьким богам.

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Добросердим-малим,

Тихолюбцям-святим,

Творче неба й землі!

Долгоденствіє їм

На сім світі; на тім…

Рай небесиий пошли.

Все на світі – не нам,

Все богам, тим царям!

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

Моя любо!.. а нам —

Нам любов меж людьми.

31 мая [1860],

СПб.

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Раніша редакція

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, – каже, – зигзицею [195]195
  Зигзиця – зозуля.


[Закрыть],

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі [196]196
  Каяла – річка, на якій відбувся 1185 р. нещасливий для Ігоревого війська бій зі степовими кочовиками-половцями. Є різні припущення щодо того, як тепер ця річка називається (р. Кальміус, р. Макатиха тощо).


[Закрыть]. І на тілі

На княжім білім, помарнілім

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

«Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо [197]197
  Ладо – чоловік, подружжя, дружина.


[Закрыть]моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий… Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна

І каже: «Дужий і старий.

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив єси на байдаках

На половчан, на Кобяка [198]198
  Кобяк – половецький хан, захоплений у полон під час походу 1183 р. об’єднаного руського війська на чолі з київським князем Святославом Всеволодовичем.


[Закрыть]

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю [199]199
  Словутицю (Славутичу) – син слави, один з епітетів, який поєднували з Дніпром у старослов’янській поезії.


[Закрыть]преславний

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала,—

Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: «Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину.

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо… Я загину!»

4 іюня [1860],

СПб.

Остання редакція

В Путивлі-граді вранці-рано

Сумує, плаче Ярославна.

«Полечу, – рече, – зозулею,

Понад Дунаєм полечу!

Рукав бебряний омочу

В ріці Каялі.. І омию

На княжому дебелім тілі

Засохлу кров його… Отру

Глибокії на любім ладо рани»,

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі-городі.

Й рече:

«Вітрило-вітре, господине!

Нащо ти вієши, несеш

На легкому крилі своєму

Хиновські стріли?»

14 сентября [1860,

С.-Петербург]

«З передсвіта до вечора…»

З передсвіта до вечора,

А з вечора до досвіта

Летить стріла каленая,

Бряжчить шабля о шеломи,

Тріщать списи гартовані

В степу, в незнаємому полі,

Середи землі Половецької.

Земля чорна копитами

Поорана, поритая;

Костьми земля засіяна,

А кровію политая.

І журба-туга на тім полі

Зійшла для Руської землі.

Що гомонить отам, зичить

Удосвіта? То повертає

Той Ігор військо на пригоду

Тому буй-туру Всеволоду [200]200
  Буй-тур Всеволод – князь курський і трубчевський, брат Ігоря, що ходив разом з ним на половців. Буй-тур – тобто завзятий, сильний і хоробрий, як дикий бик (тур).


[Закрыть].

І бились день,

І другий билися,

Та коло полудня на третій

Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли

Брати різнились; бо не стало

Крові-вина!.. Допировали

Хоробрі русичі той пир,

Сватів упоїли,

А самі простяглися

За землю Руськую. Хилилась

І слалась, плачучи, трава;

Високі гнулись дерева…

Додолу гнулися, журились!

6 іюля [1860,

С.-Петербург]

«Умре муж велій в власяниці…»

Умре муж велій в власяниці [201]201
  Власяниця – грубий одяг з кінського волоса, що його носили в давнину ченці.


[Закрыть]

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський [202]202
  Аскоченський, Віктор Іпатійович (1820–1879) – реакційний журналіст-письменник, видавець щотижневика «Домашняя беседа» (1858–1877)


[Закрыть], восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков [203]203
  Хомяков, Олексій Степанович (1804–1860) – російський письменник, поет і громадський діяч, один з ідеологів слов’янофільства. Як видно з цього вірша, Шевченко висміює реакційність його поглядів.


[Закрыть], Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юбкоборцеві восплач [204]204
  О юбкоборцеві восплач. – Юбкоборець – митрополит Григорій; він протестував проти виготовлення жіночого одягу з тканини, поцяткованої хрестиками, зажадав від петербурзького генерал-губернатора офіційної заборони. За це його висміяли і в «Колоколе» Герцена.


[Закрыть].

І вся, о Русская Беседа [205]205
  «Русская беседа» – слов’янофільський журнал, виходив у Москві в 1856–1860 рр.


[Закрыть],

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!

17 іюня [1860,

С.Петербург]

ГІМН ЧЕРНИЧИЙ

Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми,

Тебе ж, боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,

Кохалися б, та дружились,

Та діточок виростали,

Научали б та співали:

Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.

Ми ж, окрадені небоги,

Самі тебе одурили

І, скиглячи, возопили:

Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,

А ми собі молодиці…

Та танцюєм, та співаєм,

Співаючи, примовляєм:

Алілуя!

20 іюня [1860,

С-Петербург]

«Над Дніпровою сагою…»

Над Дніпровою сагою

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився,

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: «Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся».

Козак каже: «Погуляю

Та любую пошукаю».

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю,

Вихожаючи, співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В’ються-гнуться та співають.

24 іюня [1860,

С.-Петербург]

«Росли укупочці, зросли…»

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!..

Зійшлись незабаром. Побрались;

І тихо, весело прийшли,

Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба —

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий припести.

25 іюня [1860,

С.-Петербург]

«Світе ясний! Світе тихий…»

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць [206]206
  Багряниця – тут – у значенні парчевої матерії, з якої шили ризи, всілякі покривала для церковного вжитку тощо.


[Закрыть]онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими [207]207
  Явлені – чудотворні ікони.


[Закрыть]піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

27 іюня [1860,

С.-Петербург]

ЛИКЕРІ [208]208
  Ликера – Ликера Іванівна Полусмак, колишня кріпачка чернігівських поміщиків Макарових, на той час – вільнонаймана служниця знайомих Шевченка в Петербурзі. Шевченко мав намір побратися з Л. Полусмак. Карташевські, Макарови, Білозерські не радили поетові, бо вона, мовляв, нерівня, і настроювали дівчину проти нього. Це й відбилося у змісті твору. Влітку 1860 р. Шевченко намалював портрет Ликери Полусмак.


[Закрыть]

На память 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

5 августа [1860],

Стрельна

«Барвінок цвів і зеленів…»

Н. Я. Макарову [209]209
  Макаров, Микола Якович (І828—1899) – син чернігівського поміщика. У зв’язку із справою Петрашевського був засланий до Петрозаводська, згодом служив у міністерстві фінансів. У його сестри – В. Я. Карташевської – служила Л. Полусмак. На 27–28 липня Шевченко призначив сватання. Однак воно не відбулося. Десь у середніх числах вересня між ними стався розрив. Під враженням цього Шевченко і написав свій вірш.


[Закрыть]

На память 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт [210]210
  Недосвіт – ранковий мороз.


[Закрыть]перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860,

С.-Петербург]

«І Архімед, і Галілей…»

І Архімед, і Галілей

Вина й не бачили. Єлей

Потік у черево чернече!

А ви, святиє предотечі,

По всьому світу розійшлись

І крихту хліба понесли

Царям убогим. Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

24 сентября [1860,

С.-Петербург]

Л. [211]211
  Л. – Ликера Полусмак. Незважаючи на розрив, викинути її з серця відразу поет не міг, адже це була його остання спроба одружитись, створити свою сім’ю, про яку він так палко мріяв. Тепер його заповітна мрія стала тільки сном, минулим, про яке він говорить з винятковою щирістю і жалем.


[Закрыть]

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнєколишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1860,

С.-Петербург]

«Не нарікаю я на бога…»

Не нарікаю я на бога,

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати…

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучче одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на бога!

5 октября [1860,

С.-Петербург]

САУЛ [212]212
  Саул – перший цар ізраїльсько-іудейського царства (XI ст, до н. е.), за біблійними легендами, прийшов до влади при підтримці пророка Самуїла. Біблійний сюжет про Саула переосмислюється Шевченком в плані гострої антисамодержавної сатири. Дехто в образі Саула бачить натяк на Миколу І.


[Закрыть]

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан було в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає…

Аж ось лихий царя несе

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І, осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали,

Царі лупилися, росли

І Вавілони муровали.

А маги, бонзи і жерці [213]213
  Маги, бонзи, жерці – служителі культу різних релігій.


[Закрыть]

(Неначе наші панотці)

В храмах, в пагодах 3 годувались,

Мов кабани царям на сало

Та на ковбаси. І царі

Самі собі побудували

Храм и, кумирні, олтарі.

Раби німії поклонялись.

Жидам сердешним заздро стало,

Що й невеличкого царя

І з кізяка хоч олтаря

У їх немає. Попросили

Таки старого Самуїла [214]214
  Самуїл – за біблійною легендою, іудейський пророк.


[Закрыть],

Щоб він, де хоче, там і взяв,

А дав би їм, старий, царя.

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей [215]215
  Єлей (грецьк.) – як правило, оливкова (або взагалі рослинна) олія, що вживається для церковних потреб, зокрема, під час урочистих відправ.


[Закрыть]

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула здоровила

І їм помазав во царя.

Саул, не будучи дурак,

Набрав гарем собі чималий

Та й заходився царювать.

Дивилися та дивувались

На новобранця чабани,

Та промовляли, що й вони

Таки не дурні. «Ач якого

Собі ми виблагали в бога

Самодержавця». А Саул

Бере і город, і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданнійшим голим.

І в багряниці довгополій

Ходив по храмині, ходив,

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий,

Саул, сердега, одурів.

Незабаром зібралась рада.

«Панове чесная громадо!

Що нам робить? Наш мудрий цар.

Самодержавець-господар,

Сердешний, одурів. Панове!

Чи нам його тепер лічить?

Чи заходиться та зробить

Царя здоровшого?» По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пастирі.

В кедровій

В новій палаті цар не спить.

Не їсть, не п'є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,

Дере порфіру на онучі

І ніби морщить постоли,

Плете волоки, озуває,

І у кедрових стін нових

Про батькове осля питає.

То возьме скіпетр і заграє,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові внучата [216]216
  Веніамінові внучата. – Саул походив з роду Веніаміна, молодшого сина біблійного пророка Іакова.


[Закрыть],

Тельця отрокам принесли,

Щоб їм дозволено співати

У сінях царських. Заревла

Сивоборода, волохата

Рідня Саулова пузата,

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида [217]217
  Давид – другий після Саула цар Ізраїлю.


[Закрыть].

«І вийде цар Саул, і вийде,—

Чабан співає, – на войну…»

Саул прочумався, та й ну,

Як той москаль, у батька, в матір

Свою рідоньку волохату

І вздовж, і впоперек хрестить.

А гусляра того Давида

Трохи не вбив. Якби він знав,

Яке то лихо з його вийде,

З того лукавого Давида,

То, мов гадюку б, розтоптав

І ядовитую б розтер

Гадючу слину. А тепер

Плугами, ралом не розорем

Прокляту ниву: проросла

Колючим терном. Горе! Горе!

Дрібніють люде на землі,

Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860,

С.-Петербург]

«Минули літа молодії…»

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема!

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860,

С.-Петербург]

«Титарівна-Немирівна…»

Титарівна-Немирівна

Гаптує хустину.

Та колише московщеня,

Малую дитину.

Титарівна-Немирівна

Людьми гордувала…

А москаля-пройдисвіта

Нищечком вітала!

Титарівна-Немирівна…

Почесного роду…

Виглядає пройдисвіта,

Москаля з походу.

19 октября [1860,

С.-Петербург]

«Хоча лежачого й не б'ють…»

Хоча лежачого й не б'ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о суко! [218]218
  Сука – Мова йде про вдову-імператрицю Олександру Федорівну, дружину Миколи І, матір Олександра II, що відзначалась особливо реакційними заходами. Цим віршем Шевченко відгукнувся на її смерть (померла 19 жовтня 1860 р.). Сатиричний портрет цього «солдата в спідниці» поет подав ще в поемі «Сон» (1844).


[Закрыть]

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

20 октября [1860,

С.-Петербург]

«І тут, і всюди – скрізь погано…»

І тут, і всюди – скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.

«Прокинься, – каже. – Плач, убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма!

І правди па землі нема!»

Ледача воля одурила

Маленьку душу. Сонце йде

І за собою день веде.

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі.

30 октября [1860,

С.-Петербург]

«О люди! люди небораки…»

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод. І Нева

Тихесенько кудась несла

Тоненьку кригу попід мостом.

А я, отож таки вночі,

Іду та кашляю йдучи.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,

Ідуть задрипані дівчата [219]219
  Ідуть задрипані дівчата – вихованки дитячих притулків.


[Закрыть],

А дід (сердешний інвалід)

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу. Де ж той світ?!

І де та правда?! Горе! Горе!

Ненагодованих і голих

Женуть (последний долг отдать),

Женуть до матері байстрят [220]220
  Женуть до матері байстрят – Вірш написаний під враженням сцени, яку поет спостерігав під час похорону Олександри Федорівни; «отдать последний долг» вигнали і дівчаток з дитячих притулків, патроном яких була померла цариця.


[Закрыть]

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

З ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якби з ким сісти хліба з’їсти…»

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито,

Сердешного, на чужині…»

О горе, горенько мені!

4 ноября [1860,

С.-Петербург]

«І день іде, і ніч іде…»

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

5 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Тече вода з-під явора…»

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати.

7 ноября [1860,

С.-Петербург]