Текст книги "Твори у п'яти томах. Том 2"

Автор книги: Тарас Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Том 2

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
1847–1861

В КАЗЕМАТІ

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…

Згадайте, братія моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали: «Коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?»

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

I. «Ой одна я, одна…»

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу – карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла – не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

А дружини й не буде!

Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург

II. « За байраком байрак…»

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

«Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій».

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

їх нема, я сама.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

III. « Мені однаково, чи буду…»

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

IV. «Не кидай матері…»

«Не кидай матері» – казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати, не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сусідам спати.

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе, неквітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

З гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла.

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти радуєш? до кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати…

Благаю бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла…

Щоб бога ти не осудила

І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

V. «Чого ти ходиш на могилу…»

«Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила.—

Чого ти плачеш ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила?»

«Так, мамо, так». І знов ходила,

А мати плакала ждучи.

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину сажає,

І сльозами поливає,

І господа просить,

Щоб послав він дощі вночі

І дрібнії роси.

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

«Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов’ю йому кубелечко

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,

Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранці

На той світ літати».

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На четверте… Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

«Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий

І вітами широкими

Од сонця закрий.

Вранці найдуть мене люде,

Мене осміють.

Широкії твої віти

Діти обірвуть».

Вранці-рано на калині

Пташка щебетала;

Під калиною дівчина

Спала, не вставала:

Утомилось молодеє,

Навіки спочило…

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде, встаючи,

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала

І тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

VI. «Ой три шляхи широкії…»

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший —

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині…

А дівчина заручена —

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зів’яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину…

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847 р

С.-Петербург]

VII. Н. КОСТОМАРОВУ

Н. КОСТОМАРОВУ [1]1
  Костомаров, Микола Іванович (1817–1885) – історик і український письменник, перед арештом 1847 р. – професор Київського університету, один із організаторів таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, до якого належав і Шевченко. Проте, перебуваючи в одній організації, Шевченко й Костомаров належали до різних ідейно-політичних напрямів: Шевченко був революціонером-демократом, гостро ненавидів царя, панів, обстоював рішучі революційні дії; Костомаров був лібералом, вірив, що полегшення становища народу можна домогтися мирним шляхом, без революції.


[Закрыть]

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз.

А їх чимало розлилось

На марне поле. Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

1847, мая 19,

[С.-Петербург]

VIII. « Садок вишневий коло хати…»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

[Між 19 і З0 травня 1847,

С.-Петербург]

IX. «Рано-вранці новобранці»

Рано-вранці новобранці

Виходили за село,

А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.

Подибала стара мати

Доню в полі доганяти…

І догнала, привела;

Нарікала, говорила,

Поки в землю положила.

А сама в старці пішла.

Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

Коло пустки на милиці

Москаль шкандибає.

На садочок позирає,

В пустку заглядає.

Марне, брате, не вигляне

Чорнобрива з хати.

Не покличе стара мати

Вечеряти в хату.

А колись… Давно колись-то!

Рушники вже ткались,

І хустина мережалась,

Шовком вишивалась,

Думав жити, любитися

Та бога хвалити!

А довелось… ні до кого

В світі прихилитись.

Сидить собі коло пустки,

Надворі смеркає,

А в вікно, неначе баба,

Сова виглядає.

[Між 19 і З0 травня 1847,

С.-Петербург]

X. «В неволі тяжко, хоча й волі…»

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як бога, ждати довелось.

І жду її і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і господа любить.

[Між 19 і З0 травня 1847,

С.-Петербург]

XI. КОСАР

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

[30 травня-1847,

С.-Петербург]

XII. «Чи ми ще зійдемося знову…»

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

[Між 19 і 30 травня 1847,

С.-Петербург]

Не спалося, – а ніч, як море…

Не спалося, – а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі). До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ни про младенческие сны.

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

1

Така ухабиста собой,

И меньше белой не дарила [2]2
  Йдеться про тодішні асигнації, паперові гроші Російської імперії від 25 крб. і вище. У 1820–1843 рр. їх друкували на білому папері. Звідси і «белая» стосовно до звичайних паперових грошей. Пізніше назву «белая», «беленькая» вживали і для означення звичайних паперових грошей сумою в 25 крб.


[Закрыть]

А барин бедненькой такой.

Меня-то, слышь, и подсмотрили,

Свезли в Калугу и забрили.

Так вот-те случай-то какой!

2

А я… Аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;

Таки ж у нашому селі

Назнав я дівчину… Вчащаю

І матір удову єднаю.

Так пан заклятий не дає:

Мала, каже, – нехай дождуся.

І, знай, вчащаю до Ганнусі.

На той рік знову за своє;

Пішов я з матір’ю просити.

«Шкода, – каже, – і не проси.

П’ятсот, – каже, – коли даси,

Бери хоч зараз…» Що робити?

Головко бідна! Позичать?

Та хто таку позичить силу!

Пішов я, брате, зароблять.

І де вже ноги не носили!

Поки ті гроші заробив,

Я годів зо два проходив

По Чорноморії, по Дону…

І подарунків накупив

Найдорогіших… От вертаюсь

В село до дівчини вночі,

Аж тілько мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає.

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди.

Привів попа, та не застав,—

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Неначе згага запекла.

Я ледве-ледве вийшов з хати.

Ще не світало. Я в палати

Пішов з ножем, не чув землі…

Аж панича вже одвезли

У школу в Київ. От як, брате!

Осталися і батько, й мати,

А я пішов у москалі.

І досі страшно, як згадаю.

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та бог помилував… А знаєш,

Його до нас перевели

Із армії, чи що?

1

Так что же?

Ну, вот теперь и приколи!

2

Нехай собі! А бог поможе,

І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили.

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

[Між 19 і 30 травня 1847.

С.-Петербург]

Думи мої, думи мої…

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

[Друга половина 1847.

Орська кріпость]

КНЯЖНА

ПОЕМА

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! – і серце одпочине

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,—

Не знаю, де вони взялись,—

Приблуда князь. Була й княгиня,

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті:

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі.

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!»

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають бога…

П’яниці, знай собі, кричать:

«І патріот! і брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват!»

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика… І бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась.

І батько, й мати не пускали,

Казали: «Вгору не залазь».

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять бога,

Як люде люблять живучи.

А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить, та славить бога,

І добро творити,

Та божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині…

Може, бог так хоче?

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у господа просилась,

?о буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути…

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась —

Гралась, веселилась…

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: «Забуває

Мене мій Поль або Філат!»

За що ж воно тебе згадає?

За те хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не вчила…

І книжечок з кунштиками [3]3
  Кунштики – візерунки, прикраси, малюнки.


[Закрыть]

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю…

І жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П’яного згадала —

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

«Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси —

Посічуться…» Що день божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає… Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає?

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За бабами-знахурками

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили, лічили…

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе.

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося бідне на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало…

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою…

І господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже, п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, бога просять…

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?

Або, може, вже такою

Воно й уродилось?

Або, може, молодеє

Чи не полюбило

Кого-небудь? Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ виглядала

З того Києва. Аж поки

Побачила села

Знівечені. З того часу

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала…

Що день божий обходила

Село. Помагала

Усякому. А сироти

До неї в покої

Приходили. І матір’ю

Своєю святою

Її звали. І все село

За неї молилось…

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Радіє князь, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну годину

І з клунею провіяли…

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та гуляє

Аж у гаї… Бо в покоях

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Реве хазяїн: «Будем пить,

Аж поки наша доня спить!»

А доня взаперті сидить

В своєму сумному покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивітесь, очі молодії,

Як зорі божії встають,

Як сходить місяць, червоніє…

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руку схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Княжна моя. Дивилася…

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже. Поплакала

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало —

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і бог не покарає!

Як тая Ченчіо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа  [4]4
  Ченчіо – Беатріче Ченчі, красуня, дочка римського вельможі Франческо Ченчі, жила в другій половині XVI ст. За переказами, вбила свого батька, який хотів її збезчестити. Насправді батько був убитий найманою особою, але Беатріче за вироком суду все ж страчено.
  Кардинал – високопоставлена духовна особа в римсько-католицькій церкві. Кардинали із свого середовища обирають римського папу.
  Саваоф – бог.


[Закрыть]не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого. Час минає.

А потім крик, а потім гвалт,

І плач почули із палат —

Почули сови. Потім знову

Не чуть нічого. І в той час

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли. Хоч би слово.

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості,

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо, та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і бог покине.

Тебе тілько не покине

Лихая година —

Княжно моя безталанна.

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш покутовать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш.

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули.

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє.

Не здужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

Де ж вона поділась?

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.

Родилась н асвіт жить, любить,

Сіять господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотній стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину,

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала

Та й богу душу оддала…

«Вона була ще молодою;

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась

Та й занедужала. Лежала

Недовго щось, седмиці  [5]5
  Седмиця – сім днів, тиждень.


[Закрыть]з три,

І все до крихти розказала…

Мені і Ксенії сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

В яких то праведних містах,

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила…

Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]