Текст книги "Гайдамаки. Поэма."

Автор книги: Тарас Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ГАЙДАМАКИ

Василию Ивановичу Григоровичу

на память 22 апреля 1838 года_

Все йде, все минає – i краю немає.

Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?

I дурень, i мудрий нiчого не знає.

Живе… умирає… одно зацвiло, А друге зав’яло, навiки зав’яло…

I листя пожовкле вiтри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало, I зорi червонi, як перше плили, Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

I в море безкрає, i будеш сiять, Як над Вавiлоном, над його садами

I над тим, що буде з нашими синами.

Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.

Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота, -

Єсть у мене дiти, та де їх подiти?

Заховать з собою? – грiх, душа жива!

А може, їй легше буде на тiм свiтi, Як хто прочитає тi сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала.

Нi, не заховаю, бо дупiа жива.

Як небо блакитне – нема йому краю, Так душi почину i краю немає.

А де вона буде? химернi слова!

Згадай же хто-небудь її на сiм свiтi, -

Безславному тяжко сей свiт покидать.

Згадайте, дiвчата, – вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевiї квiти, I про вашу долю любила спiвать.

Поки сонце встане, спочивайте, дiти, А я помiркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Свiт широкий, воля, -

Iдiть, сини, погуляйте,

Пошукайте долi.

Сини мої невеликi,

Нерозумнi дiти,

Хто вас щиро без матерi

Привiтає в свiтi?

Сини мої! орли мої!

Летiть в Україну, -

Хоч i лихо зустрiнеться,

Так не на чужинi.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут… а тут… тяжко, дiти!

Коли пустять в хату,

То, зустрiвши, насмiються,

Такi, бачте, люди:

Все письменнi, друкованi,

Сонце навiть гудять:

“Не вiдтiля, каже, – сходить, Та не так i свiтить;

Отак, – каже, – було б треба…”

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справдi Не так сонце сходить,

Як письменнi начитали…

Розумнi, та й годi!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть пiд лаву.

“Нехай, – скажуть, – спочивають, Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високi могили -

Бiльш нiчого не осталось,

Та й тi розривають;

А вiн хоче, щоб слухали,

Як старцi спiвають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Спiвай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, -

От де слава!!! а то спiва:

“Грає синє море”,

А дам плаче, за тобою

I твоя громада

У сiряках!..” Правда, мудрi!

Спасибi за раду.

Теплий кожух, тiлько шкода -

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею пiдбите.

Вибачайте… кричiть собi,

Я слухать не буду,

Та й до себе не покличу:

Ви розумнi люди -

А я дурень; один собi,

У моїй хатинi

Заспiваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспiваю, – море грає,

Вiтер повiвав,

Степ чорнiє, i могила

З вiтром розмовляє.

Заспiваю, – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожцi

Степ широкий крили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть – розсердились, Щось страшне спiвають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

“Невесело, сину!

Днiпро на нас розсердився,

Плаче Україна…”

I я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

I гетьмани; всi в золотi

У мою хатину

Прийшли, сiли коло мене

I про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Сiч будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грiлися в Скутарi

Та як, люльки закуривши

В Польщi на пожарi,

В Україну верталися,

Як бенкетували.

“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

I не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки -

Аж Хортиця гнеться

Метелицi та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так i висихає.

“Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вiтре, полем;

Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля”.

Взявшись в боки, навприсiдки

Парубки з дiдами.

“Отак, дiти! добре, дiти!

Будете панами”.

Отамани на бенкетi,

Неначе на радi,

Походжають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпiла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Смiюся сльозами.

Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -

Я не одинокий, є з ким в свiтi жить; У моїй хатинi, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить; У моїй хатинi синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дiвчина спiває, Я не одинокий, є з ким вiк дожить.

От де моє добро, грошi,

От де моя слава,

А за раду спасибi вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

I мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здоровi!

Пiду синiв випроводжать

В далеку дорогу.

Нехай iдуть, – може, найдуть

Козака старого,

Що привiта моїх дiток

Старими сльозами.

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя в кiнцi стола,

Мiркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворi свiтає;

Погас мiсяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

“Благослови, – кажуть, – батьку, Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкiм свiтi”.

“Постривайте… свiт не хата, А ви малi дiти,

Нерозумнi. Хто ватажком

Пiде перед вами,

Хто проведе? Лихо, дiти,

Лихо менi з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималi,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Тма, мна знаю, а оксiю

Не втну таки й досi.

Що ж вам скажуть? Ходiм, сини, Ходiмо, попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рiдного немає) -

Дасть вiн менi раду з вами, Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в свiтi Сиротi без роду;

А до того – душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати спiвала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Слiпий старець, сумуючи,

Спiває пiд тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її! Ходiм, сини,

На раду ласкаву.

Якби не вiн спiткав мене

При лихiй годинi,

Давно б досi заховали

В снiгу на чужинi,

Заховали б та й сказали:

“Так… якесь ледащо…”

Тяжко, важко нудить свiтом, Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходiмо, хлоп’ята!

Коли менi на чужинi

Не дав погибати,

То й вас прийме, привiтає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну!”

Добридень же, тату, в хату!

На твоїм порогу

Благослови моїх дiток

В далеку дорогу.

С.-Петербург, 1841, апреля 7

IНТРОДУКЦIЯ

Була колись шляхетчина,

Вельможная панi;

Мiрялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З нiмотою… Було колись…

Та що не минає?

Було, шляхта, знай, чваниться, День i нiч гуляє

Та королем коверзує…

Не скажу Степаном

Або Яном Собiєським:

Тi два незвичайнi, -

А iншими. Небораки

Мовчки панували.

Сейми, сеймики ревiли,

Сусiде мовчали,

Дивилися, як королi

Iз Польщi втiкають,

Та слухали, як шляхетство

Навiсне гукає.

“Nie pozwalam! nie pozwalam!”

Шляхта репетує,

А магнати палять хати,

Шабельки гартують.

Довго таке творилося,

Поки не в Варшавi

Запанував над ляхами

Понятовський жвавий.

Запанував, та й думав шляхту

Приборкать трошки… не зумiв!

Добра хотiв, як дiтям мати, А може, й ще чого хотiв.

Єдине слово “nie pozwalam”

У шляхти думав одiбрать,

А потiм… Польща запалала, Панки сказилися… Кричать: “Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!”

На гвалт Пулавського i Паца

Встає шляхетськая земля,

I – разом сто конфедерацiй.

Розбрелись конфедерати

По Польщi, Волинi,

По Литвi, по Молдаванах

I по Українi;

Розбрелися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили…

А тим часом гайдамаки

Ножi освятили.

Ярема

“Яремо! герш-ту, хамiв сину?

Пiди кобилу приведи,

Подай патинки господинi

Та принеси менi води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип iндикам, гусям дай,

Пiди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.. Постривай!

Упоравшись, бiжи в Вiльшану: Iмостi треба. Не барись”.

Пiшов Ярема, похиливсь.

Отак уранцi жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сiромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався…

О боже мiй милий!

Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспiває…

О боже мiй милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий: Нi сестри, нi брата, нiкого нема!

Попихач жидiвський, вирiс у порогу; А не клене долi, людей не займа.

Та й за що їх лаять? хiба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сиротi треба самому придбать.

Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить…

Та й знову за працю. Отак треба жить!

Нащо батько, мати, високi палати, Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема – сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспiвать: Єсть карiї очi – як зiроньки, сяють, Бiлi рученята – млiють-обнiмають, Єсть серце єдине, серденько дiвоче, Що плаче, смiється, i мре, й оживає, Святим духом серед ночi

Понад ним витає.

Отакий-то мiй Ярема,

Сирота багатий.

Таким i я колись-то був.

Минуло, дiвчата…

Минулося, розiйшлося,

I слiду не стало.

Серце млiє, як згадаю…

Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не витало?

Легше було б сльози, журбу виливать.

Люде одiбрали, бо їм було мало.

“Нащо йому доля? треба закопать: Вiн i так багатий…”

Багатий на лати

Та на дрiбнi сльози – бодай не втирать!

Доле моя, доле! де тебе шукать?

Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… не хочеться спать.

Вибачайте, люде добрi:

Може, не до ладу,

Та прокляте лихо-злиднi

Кому не завадить?

Може, ще раз зустрiнемось,

Поки шкандибаю

За Яремою по свiту,

А може… й не знаю.

Лихо, люде, всюди лихо,

Нiгде пригорнуться:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться, -

Гнуться мовчки, усмiхаться, Щоб люде не знали,

Що на серцi заховано,

Щоб не привiтали.

Бо їх ласка… нехай сниться

Тому, в кого доля,

А сиротi щоб не снилась,

Не снилась нiколи!

Тяжко, нудно розказувать,

А мовчать не вмiю.

Виливайся ж, слово-сльози:

Сонечко не грiє,

Не висушить. Подiлюся

Моїми сльозами…

Та не з братом, не з сестрою

З нiмими стiнами

На чужинi… А поки що -

До корчми вернуся,

Що там робиться.

Жидюга

Дрижить, iзiгнувшись

Над каганцем: лiчить грошi

Коло лiжка, клятий.

А на лiжку… ох, аж душно!..

Бiлi рученята

Розкидала, розкрилася…

Як квiточка в гаю,

Червонiє; а пазуха…

Пазухи немає -

Розiрвана… Мабуть, душно

На перинi спати

Одинокiй, молоденькiй;

Нi з ким розмовляти, -

Одна шепче. Несказанно

Гарна нехрещена!

Ото дочка, а то батько -

Чортова кишеня.

Стара Хайка лежить долi,

В перинах поганих.

Де ж Ярема? Взявши торбу,

Потяг у Вiльшану.

Конфедерати

“Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий… одчиняй!

Ламайте дверi, пики вийде

Старий паскуда!”

“Постривай!

Стривайте, зараз!”

“Нагаями

Свиняче ухо! Жартувать,

Чи що, ти хочеш?”

“Я? з панами?

Крий боже! зараз, дайте встать, Ясновельможнi (нишком – свинi)”.

“Пане полковнику, ламай!”

Упали дверi… а нагай

Малює вздовж жидiвську спину.

“Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортiв сину!”

Та нагаєм, та нагаєм.

А жид зогнув спину:

“Не жартуйте, мостi-пане!”

“Добривечiр в хату!

Ще раз шельму! ще раз!.. годi!

Вибачай, проклятий!

Добривечiр! а де дочка?”

“Умерла, панове”.

“Лжеш, Iудо! нагаями!”

Посипались знову.

“Ой паночки-голубчики,

Єй-богу, немає!”

“Брешеш, шельмо!”

“Коли брешу,

Нехай бог карає!”

“Не бог, а ми. Признавайся!”

“Нащо б мав ховати,

Якби жива? Нехай, боже,

Щоб я був проклятий!..”

“Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Лiтаню спiває.

Перехрестись!”

“Як же воно?

Далебi, не знаю”.

“Отак, дивись…”

Лях хреститься,

А за ним Iуда,

“Браво! браво! охрестили.

Ну, за таке чудо

Могоричу, мостi-пане!

Чуєш, охрещений?

Могоричу!”

“Зараз, зараз!”

Ревуть, мов скаженi,

Ревуть ляхи, а поставець

По столу гуляє.

“Єще Польща не згiнела!” -

Хто куди гукає.

“Давай, жиде!”

Охрещений

Iз льоху та в хату,

Знай, шмигляє, наливає;

А конфедерати,

Знай, гукають: “Жиде! меду!”

Жид не схаменеться.

“Де цимбали? грай, псявiро!”

Аж корчма трясеться -

Краков’яка оддирають,

Вальса та мазура.

I жид гляне, та нищечком:

“Шляхетська натура!”

“Добре, годi! тепер спiвай!”

“Не вмiю, єй-богу!”

“Не божись, собача шкуро!”

“Яку ж вам? Небог у?”

“Була собi Гандзя,

Калiка небога,

Божилася,

Молилася,

Що болiли ноги;

На панщину не ходила,

А за парубками

Тихесенько,

Гарнесенько

Помiж бур’янами”.

“Годi! годi! це погана:

Схизмати спiвають”.

“Якої ж вам? хiба оцю?

Стривайте, згадаю…”

“Перед паном Хведором

Ходить жид ходором,

I задком,

I передком

Перед паном Хведiрком”.

“Добре, годi! тепер плати!”

“Жартуєте, пане:

За що платить?”

“Що слухали.

Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай грошi!”

“Де менi їх взяти?

Нi шеляга, я панською

Ласкою багатий”.

“Лжеш, собако! признавайся!

А нуте, панове,

Батогами!”

Засвистiли,

Хрестять Лейбу знову.

Перiщили, перiщили,

Аж пiр’я летiло…

“Єй же богу, нi шеляга!

їжте моє тiло!

Нi шеляга! гвалт! рятуйте!”

“Ось ми порятуєм”.

“Постривайте, я щось скажу”.

“Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе”.

“Нi, в Вiльшанiй…”

“Твої грошi?”

“Мої!.. ховай боже!

Нi, я кажу, що в Вiльшанiй…

Вiльшанськi схизмати

По три сем’ї, по чотири

Живуть в однiй хатi”.

“Ми це знаєм, бо ми сами

Їх так очухрали”.

“Та нi, не те… вибачайте…

Щоб лиха не знали,

Щоб вам грошi приснилися..

Бачте, у Вiльшанiй

У костьолi… у титаря…

А дочка Оксана!

Ховай боже! як панночка!

Що-то за хороше!

А червiнцiв! хоч не його,

Так що? аби грошi”.

“Аби грошi, однаково!

Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,

Нехай шлях покаже.

Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вiльшану.

Один тiлько пiд лавою

Конфедерат п’яний

Не здужа встать, а курника, П’яний i веселий:

“My zyjemy, my zyjemy,

Polska nie zginela”.

Титар

“У гаю, гаю

Вiтру немає;

Мiсяць високо,

Зiроньки сяють.

Вийди, серденько,

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино!

Виглянь, голубко,

Та поворкуєм,

Та посумуєм;

Бо я далеко

Сю нiч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм…

Ох, тяжко, важко!”

Отак, ходя попiд гаєм,

Ярема спiває,

Виглядає; а Оксани

Немає, немає.

Зорi сяють; серед неба

Горить бiлолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калинi, над водою,

Так i виливає,

Неначе зна, що дiвчину

Козак виглядає.

А Ярема по долинi

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухає…

“Нащо менi врода,

Коли нема долi, нема талану!

Лiта молодiї марно пропадуть.

Один я на свiтi без роду, i доля -

Стеблина-билина на чужому полi.

Стеблину-билину вiтри рознесуть: Так i мене люде не знають, де дiти.

За що ж одцурались? Що я сирота?

Одно було серце, одно на всiм свiтi, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась”.

I хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

“Оставайсь здорова. В далекiй дорозi Найду або долю, або за Днiпром

Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює

Тi карiї очi, тi очi козачi, Що ти цiлувала, серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi, А ти титарiвна. Кращого вiтай, -

Вiтай, кого знаєш… така моя доля.

Забудь мене, пташко, забудь, не журись

А коли почуєш, що на чужiм полi Поляг головою, – нишком помолись.

Одна, серце, на всiм свiтi

Хоч ти помолися!”

Та й заплакав сiромаха,

На кий похилившись.

Плаче собi тихесенько…

Шелест!.. коли гляне:

Попiд гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув; побiг; обнялися.

“Серце!” – та й зомлiли.

Довго-довго тiлько – “серце”, Та й знову нiмiли.

“Годi, пташко!”

“Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я втомилась!”

“Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетiла!”

Послав свитку. Як ясочка,

Усмiхнулась, сiла.

“Сiдай же й ти коло мене”.

Сiв, та й обнялися.

“Серце моє, зоре моя,

Де це ти зорiла?”

“Я сьогоднi забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…”

“А мене й байдуже?”

“Який-бо ти, єй же богу!”

I сльози блиснули.

“Не плач, серце, я жартую”.

“Жарти!”

Усмiхнулась.

Прихилилась головкою

Та й нiби заснула.

“Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справдi плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночi у Чигринi

Свячений достану.

Дасть вiн менi срiбло-злото, Дасть вiн менi славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, -

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь”.

“А може, й забудеш?

Розбагатiєш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собi шляхтяночку,

Забудеш Оксану!”

“Хiба краща є за тебе?”

“Може, й є, – не знаю”.

“Гнiвиш бога, мок серце:

Кращої немає

Нi на небi, нi за небом;

Нi за синiм морем

Нема кращої за тебе!”

“Що се ти говориш?

Схаменися!”

“Правду, рибко!”

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цiлувались, обнiмались

З усiєї сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

(й Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочцi, як золото

I долю добуде,

Як вирiжуть гайдамаки

Ляхiв в Українi,

Як вiн буде панувати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебi, дiвчата!

“Ото який! мов i справдi

Обридло!”

А мати

Або батько як побачать,

Що ви, мої любi,

Таке диво читаєте,

Грiха на всю губу!

Тодi, тодi… та цур йому,

А дуже цiкаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Пiд вербою, над водою,

Обнявшись, сумує;

А Оксана, як голубка,

Воркує, цiлує;

То заплаче, то зомлiє,

Головоньку схилить:

“Серце моє, доле моя!

Соколе мiй милий!

Мiй!..” – аж верби нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Мої чорнобровi,

Не розкажу против ночi,

А то ще присниться.

Нехай собi розiйдуться

Так, як iзiйшлися, -

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб нiхто не бачив

Нi дiвочi дрiбнi сльози,

Нi щирi козачi.

Нехай собi… Може, ще раз

Вони на сiм свiтi

Зустрiнуться… побачимо…

А тим часом свiтить

З усiх вiкон у титаря.

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не диiiитi.ся!

Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивiться: то конфедерати, Люде, що зiбрались волю боронить.

Боронять, проклятi… Будь проклята мати, I день, i година, коли понесла, Коли породила, на свiт привела!

Дивiться, що роблять у титаря в хатi Пекельнiї дiти.

У печi пала

Огонь i свiтить на всю хату, В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: “Хоч жить?

Скажи, де грошi?”

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили – нема,

Нема нi слова.

“Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщiй же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!

Завзята бестiя! стривай!”

Насипали в халяви жару…

“У тiм’я цвяшок закатай!”

Не витерпiв святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповiдi святої!

“Оксано, дочко!” – та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч i запеклi. “Що ж тепер?

Панове, ради! Помiркуєм,

Тепер з ним нiчого робить,

Запалим церкву!”

“Гвалт! рятуйте!

Хто в бога вiрує!” – кричить

Надворi голос, що є сили.

Ляхи зомлiли. “Хто такий?”

Оксана в дверi: “Вбили! вбили!”

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За дверi вийшла. Сам позаду, Бере зомлiлую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А вiн, мандруючи, спiва,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними i Оксана.

Собаки де-де по Вiльшанiй

Загавкають та й замовчать.

Бiлiє мiсяць; люде сплять,

I титар спить… Не рано встане: Навiки, праведний, заснув.

Горiло свiтло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

I сумно-сумно в хатi стало.

Свято в Чигиринi

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де вiйсько, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронiм конi, Блисне булавою – море закипить…

Закипить, i розлилося

Степами, ярами;

Лихо млiє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш – заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Iз-за лiсу, з-за туману,

Мiсяць випливає,

Червонiє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не”треба

Людям його свiту,

Що пожари Україну

Нагрiють, освiтять.

I смерклося, а в Чигринi,

Яку домовинi.

Сумно-сумяо. (Отак було

По всiй Українi

Против ночi Маковiя,

Як ножi святили).

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигонi

Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином.

У темному гаю,

Зiбралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались, – дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленiй дiбровi, На припонi конi отаву скубуть; Осiдланi конi, воронi готовi.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивiться. Лягли по долинi, Неначе побитi, нi слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетiли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров i пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попiд дiбровою стоять

Вози залiзної таранi:

То щедрої гостинець панi.

Умiла що кому давать,

Нiвроку їй, нехай царствує; Нехай не вадить, як не чує!

Помiж возами нiгде стать:

Неначе в iрiй, налетiло

З Смiлянщини, з Чигирина

Просте козацтво, старшина,

На певне дiло налетiли.

Козацьке панство походжає

В киреях чорних, як один,

Тихенько, ходя, розмовляє

I поглядає на Чигрин.

Старшина первий_

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий_

Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знає нiчого, а дивишся -

скрiзь Головатий. “Коли сам, -

каже, – не повершу, то синовi передам”.

Старшина третiй_

Та й син же штука!

Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке розказує про його, що цур йому!

“Кошовим, – каже, – буде,

та й годi; а може, ще i гетьманом, коли теє…”

Старшина другий_

А Гонта нащо? а Залiзняк?

До Гонти сама…” сама писала: “Коли, – каже…”

Старшина первий_

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий_

Та нi, то люде гомонять.

Старшина первий_

Гомонять, поки ляхи почують.

Ох, старi голови та розумнi: химерять-химерять та й

зроблять з лемеша швайку.

Де можна лантух, там торби не треба.

Купили хрiну, треба з’їсти; плачте, очi, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, нi вголос, нi мовчки; а ляхи догадаються – от тобi й пшик!

Що там за рада? чом вони не дзвонять?

Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?

Не десять душ, а, слава богу, вся

Смiлянщина, коли не вся Україна.

Он, чуєте? спiвають.

Старшина третiй_

Справдi, спiва щось; пiду спиню.

Старшина первий_

Не спиняй, нехай собi спiває, аби не голосно.

Старшина другий_

Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!

Старшина третiй_

А мудро спiває! коли не послухаєш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий i другий_

А що ж? то й ходiмо!

Старшина третiй_

Добре, ходiмо.

Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiває з повагою i неголосно. _

“Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;

I ви, молдавани,

Тепер ви не пани;

Вашi господарi

Наймити татарам,

Турецьким султанам.

В кайданах, в кайданах!

Годi ж, не журiться;

Гарно помолiться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками;

Згадайте Богдана,

Старого гетьмана;

Будете панами,

Та, як ми, з ножами,

З ножами святими,

Та з батьком Максимом

Сю нiч погуляєм,

Ляхiв погойдаєм,

Та так погуляєм,

Що аж пекло засмiється,

Земля затрясеться,

Небо запалає…

Добре погуляєм!”

Запорожець_

Добре погуляєм! правду старий епiва, як не бреше.

А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар_

Та я й не волох; так тiлько – був колись у

Волощинi, а люде й зовуть

Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець_

_

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.

Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака_

Та не голосно, щоб не почула старшина.

_

Запорожець_

А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годi.

У нас один старший – батько Максим; а вiн як почує, то ще карбованця дасть.

Спiвай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака_

_

Та воно так, чоловiче; я це й

сам знаю, та ось що: не так пани, як пiдпанки, або – поки сонце

зiйде, то роса очi виїсть.

Запорожець_

Брехня! Спiвай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона

не дiждемо – поснемо.

Гуртом_

Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.

Кобзар (спiває)_

_

“Лiта орел, лiта сизий

Попiд небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами-лiсами.

Ой лiтає орел сизий,

А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп’ята.

Запорожцi тi хлоп’ята,

Сини його, дiти, -

Помiркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать; то й ушкварять, Аж земля трясеться.

Заспiває – заспiвають,

Аж лихо смiється.

Горiлку, мед не чаркою -

Поставцем черкає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,

Орел сизокрилий!

I воює, i гарцює

З усiєї сили -

Нема в його нi оселi,

Нi саду, нi ставу…

Степ i море; скрiзь битий шлях, Скрiзь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражi ляхи,

Скаженi собаки:

Йде Залiзняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки”.

Запорожець_

_

Оце-то так! вчистив, нiчого сказати: i до ладу, i правда.

Добре, далебi, добре!

Що хоче, то так i втне.

Спасибi, спасибi-

Гайдамака_

Я щось не второпав,

що вiн спiвав про гайдамакiв?

Запорожець_

Який-бо ти бевзь i справдi!

Бачиш, ось що вiн спiвав:

щоб ляхи поганi, скаженi

собаки, каялись, бо йде

Залiзняк Чорним шляхом з

гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати…

Гайдамака_

I вiшати, i мордувати!

Добре, єй-богу, добре! Ну, це так!

Далебi, дав би карбованця,

якби був не пропив учора! Шкода!

Ну, нехай стара в’язне, бiльше м’яса буде

Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.

Утни ще що-небудь про гайдамакiв.

Кобзар_

_

До грошей я не дуже ласий.

Аби була ласка слухати,

поки не охрип, спiватиму;

а охрипну – чарочку,

другу тiї ледащицi-живицi,

як то кажуть, та й знову.

Слухайте ж, панове громадо!

“Ночували гайдамаки

В зеленiй дiбровi,

На припонi пасли конi,

Сiдланi, готовi.

Ночували ляшки-панки

В будинках з жидами,

Напилися, простяглися

Та й…”

Громада_

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!..

“Задзвонили, задзвонили!” -

Пiшла луна гаєм.

“Iдiть же ви та молiтесь,

А я доспiваю”.

Повалили гайдамаки,

Аж стогне дiброва;

Не повезли, а на плечах

Чумацькi воловi

Несуть вози. А за ними

Слiпий Волох знову:

“Ночували гайдамаки

В зеленiй дiбровi”.

Шкандибає, курникає,

I гич не до речi.

“Ну лиш iншу, старче божий!” -

З возами на плечах

Кричать йому гайдамаки.

“Добре, хлопцi, нате!

Отак! отак! добре, хлопцi!

А нуте, хлоп’ята,

Ушкваримо!”

Земля гнеться.

А вони з возами

Так i рiжуть. Кобзар грає,

Додає словами:

“Он гоп таки так!

Кличе Гандзю козак:

“Ходи, Гандзю, пожартую,

Ходи, Гандзю, поцiлую;

Ходiм, Гандзю, до попа

Богу помолиться;

Нема жита нi снопа,

Вари вареницi”.

Оженився, зажурився -

Нiчого немає;

У ряднинi ростуть дiти,

А козак спiває:

“I по хатi ти-ни-ни,

I по сiнях ти-ни-ни,

Вари, жiнко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”

“Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!”

Кричать гайдамаки.

“Ой гоп того дива!

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинкувать,

Ляшкiв-панкiв частувать.

Ляшкiв-панкiв почастуєм,

З панянками пожартуєм.

Ой гоп таки так!

Кличе панну козак:

“Панно, пташко моя!

Панно, доле моя!

Не соромся, дай рученьку,

Ходiм погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,

А ми заспiваймо.

А ми заспiваймо,

А ми посiдаймо,

Панно, пташко моя,

Панно, доле моя!”

“Ще раз, ще раз!”

“Якби таки або так, або сяк, Якби таки запорозький козак, Якби таки молодий, молодий, Хоч по хатi б поводив, поводив.

Страх менi не хочеться

З старим дiдом морочиться.

Якби таки…”

“Цу-цу, скаженi! схаменiться!

Бач, розходилися! А ти,

Стара собако, де б молиться, Верзеш тут погань. От чорти!”

Кричить отаман. Опинились;

Аж церков бачать. Дяк спiва, Попи з кадилами, з кропилом; Громада – нiби нежива,

Анiтелень… Помiж возами

Попи з кропилами пiшли;

За ними корогви несли,

Як на Великдень над пасками.

“Молiтесь, братiя, молiтесь! -

Так благочинний начина. -

Кругом святого Чигрина

Сторожа стане з того свiту, Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матерi, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича i досi

Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голi, босi…

Дiти нехрещенi ростуть,

Козацькi дiти; а дiвчата!..

Землi козацької краса

У ляха в’яне, як перш мати, I непокритая коса

Стидом сiчеться; карi очi

В неволi гаснуть; розкувать

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать

В ярмi у ляха… горе, горе!

Молiтесь, дiти! страшний суд

Ляхи в Україну несуть -

I заридають чорнi гори.

Згадайте праведних гетьманiв: Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Iнгул щозиму замерзає -

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом . Лях гуляє!

Нема Богдана – червонить

I Жовтi Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким подiлить.

I Альта плаче: “Тяжко жити!

Я сохну, сохну… де Тарас?

Нема, не чуть… не в батька дiти!”

Не плачте, братiя: за нас

I душi праведних, i сила

Архiстратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молiтесь, братiя!”

Молились,

Молились щиро козаки,

Як дiти, щиро; не журились, Гадали теє… а зробилось -

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава -

Бiлiє хустина,

Та й ту знiмуть…

А диякон:

“Нехай ворог гине!

Берiть ножi! освятили”.

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: “Освятили!”

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розiбрали, заблищали

По всiй Українi

Третi пiвнi

Ще день Украйну катували

Ляхи скаженi; ще один,

Один, останнiй, сумували

I Україна, i Чигрин.

I той минув – день Маковiя, Велике свято в Українi.

Минув – i лях, i жидовин

Горiлки, кровi упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нiчого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганцi ляжуть спать.

Лягли, i в голови не клали, Що вже їм завтра не вставать.

Ляхи заснули, а iуди

Ще лiчать грошi уночi,

Без свiтла лiчать баришi,

Щоб не побачили, бач, люде.

I тi на золото лягли

I сном нечистим задрiмали.

Дрiмають… навiки бодай задрiмали!

А тим часом мiсяць пливе оглядать

I небо, i зорi, i землю, i море

Та глянуть на люде, що вони моторять, Щоб боговi вранцi про те розказать.

Свiтить бiлолиций на всю Україну, Свiтить… а чи бачить мою сиротину, Оксану з Вiльшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

Побачимо потiм, а тепер не ту, Не ту заспiваю, iншої заграю; Лихо – не дiвчата – буде танцювать.

Недолю спiваю козацького краю; Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать, Щоб i дiти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вмiла в добрi панувать.

Гомонiла Україна,

Довго гомонiла,

Довго, довго кров степами