Текст книги "Гайдамаки. Поэма."

Автор книги: Тарас Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Текла-червонiла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленiють;

Дiди лежать, а над ними

Могили синiють.

Та що з того, що високi?

Нiхто їх не знає,

Нiхто щиро не заплаче,

Нiхто не згадає.

Тiлько вiтер тихесенько

Повiє над ними,

Тiлько роси ранесенько

Сльозами дрiбними

їх умиють. Зiйде сонце,

Осушить, пригрiє;

А унуки? їм байдуже,

Панам жито сiють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила, -

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залiзняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомонiла Україна,

Довго гомонiла,

Довго, довго кров степами

Текла-червонiла.

I день, i нiч гвалт, гармати; Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш -

Серце усмiхнеться.

Мiсяцю мiй ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо свiту не треба; Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось, I Альту, i Сену , i там розлилось, Не знать за що, кровi широкеє море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору; Сховайся, мiй друже, щоб не довелось

На старiсть заплакать…

Сумно, сумно серед неба

Сяє бiлолиций.

Понад Днiпром козак iде,

Може, з вечiрницi.

Iде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дiвчина не любить

За те, що убогий?

I дiвчина його любить,

Хоч лата на латi.

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий

Iде – чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Вiщує козаче,

Чує серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо… Кругом його

Мов вимерли люде.

Анi пiвня, нi собаки;

Тiлько iз-за гаю

Десь далеко сiроманцi

Вовки завивають

Байдуже! iде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вiльшану на досвiтки, -

До ляхiв поганих

У Черкаси. А там третiй

Пiвень заспiває…

А там… а там… Йде Ярема, На Днiпр поглядає.

“Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької кровi; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв; А сю нiч уп’єшся. Пекельнеє свято

По всiй Українi сю нiч зареве; Потече багато, багато, багато

Шляхетської кровi. Козак оживе; Оживуть гетьмани в золотiм жупанi; Прокинеться доля; козак заспiва: “Нi жида, нi ляха”, а в степах Украйни -

О боже мiй милий – блисне булава!”

Так думав, iдучи в латанiй свитинi, Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй, Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грiм гогоче, а блискавка

Хмару роздирає.

Iде собi наш Ярема,

Нiчого не бачить;

Одна думка усмiхнеться,

А друга заплаче.

“Там Оксана, там весело

I в сiрiй свитинi;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину”.

А тим часом iз байраку

Пiвень – кукурiку!

“А,Черкаси!.. боже милий!

Не вкороти вiку!”

Червоний бенкет

Задзвонили в усi дзвони

По всiй Українi;

Закричали гайдамаки:

“Гине шляхта, гине!

Гине шляхта! погуляєм

Та хмару нагрiєм!”

Зайнялася Смiлянщина,

Хмара червонiє.

А найперша Медведiвка

Небо нагрiває.

Горить Смiла, Смiлянщина

Кров’ю пiдпливає.

Горить Корсунь, горить Канiв, Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

I кров полилася

Аж у Волинь. По Полiссi

Гонта бенкетує,

А Залiзняк в Смiлянщинi

Домаху гартує,

У Черкасах, де й Ярема

Пробує свячений.

“Отак, отак! добре, дiти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопцi!” – на базарi Залiзняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема – страшно глянуть

По три, по чотири

Так i кладе. “Добре, сину,

Матерi їх хиря!

Мордуй, мордуй, в раю будеш

Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, дiти!”

I дiти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди;

Всiх уклали, все забрали.

“Тепер,хлопцi, буде!

Утомились, одпочиньте”.

Улицi, базари

Крились трупом, плили кров’ю.

“Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить,

Щоб не повставали

Нехрещенi, клятi душi”.

На базар збирались

Гайдамаки. Йде Ярема,

Залiзняк гукає:

“Чуєш, хлопче? ходи сюди!

Не бiйсь, не злякаю”.

“Не боюся!” Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

“Вiдкiля ти? хто ти такий?”

“Я, пане, з Вiльшани”.

“З Вiльшаної, де титаря

Пси замордували?”

“Де? якого?”

“У Вiльшанiй;

I кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаєш”.

“Дочку, у Вiльшанiй?”

“У титаря, коли знавав”.

“Оксано, Оксано!” -

Ледве вимовив Ярема

Та й упав додолу.

“Еге! ось що… Шкода хлопця, Провiтри, Миколо!”

Провiтрився. “Батьку! брате!

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло

Тряслося та млiло!”

“Добре, сину, ножi будуть

На святеє дiло.

Ходiм з нами у Лисянку

Ножi гартувати!”

“Ходiм, ходiм, отамане,

Батьку ти мiй, брате,

Мiй єдиний! На край свiта

Полечу, достану,

З пекла вирву, отамане…

На край свiта, пане…

На край свiта, та не найду, Не найду Оксани!”

“Може, й найдеш. А як тебе

Зовуть? я не знаю”.

“Яремою”.

“А прiзвище?”

“Прiзвища немає!”

“Хiба байстрюк? Без прiзвища

Запиши, Миколо,

У реєстер. Нехай буде!”

Нехай буде Голий,

Так i пиши!”

“Нi, погано!”

“Ну, хiба Бiдою?”

“I це не так”.

“Стривай лишень,

Пиши Галайдою”.

Записали.

“Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Найдеш долю… а не найдеш…

Рушайте, хлоп’ята”.

I Яремi дали коня

Зайвого з обозу.

Усмiхнувся на воронiм

Та й знову у сльози.

Виїхали з’а царину;

Палають Черкаси…

“Чи всi, дiти?”

“Усi, батьку!”

“Гайда!”

Простяглася

По дiбровi понад Днiпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибав на конику,

Козакам спiває:

“Гайдамаки, гайдамаки,

Залiзняк гуляє”.

Поїхали… а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, нiхто й не гляне.

Смiються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залiзняк попереду,

Нашорошив уха;

Iде собi, люльку курить,

Нiкому нi слова.

А за ним нiмий Ярема.

Зелена дiброва,

I темний гай, i Днiпр дужий, I високi гори,

Небо, зорi, добро, люде

I лютеє горе -

Все пропало, все! нiчого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Нi, не плаче: змiя люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

“Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його… тяжко! нудно!

I синього моря,

I Днiпра, щоб вилить люте,

I Днiпра не стане.

Занапастить хiба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує Вiльшану,

Кличе чого: “Серце моє,

Обнiми Оксану!

Обнiмемось, мiй соколе!

Навiки зомлiєм.

Нехай ляхи знущаються,

Не почуєм!..” Вiє,

Вiє вiтер з-за Лиману,

Гне тополю в полi, -

I дiвчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться,

Забуде… i, може…

У жупанi, сама панi;

А лях… боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розiрветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти дiлася-подiлась?”

I хлинули сльози;

Дрiбнi-дрiбнi полилися.

Де вони взялися!

А Залiзняк гайдамакам

Каже опинитись:

“У лiс, хлопцi! вже свiтає, I конi пристали:

Попасемо”, – i тихенько

У лiсi сховались.

Гупалiвщина

Зiйшло сонце; Україна

Де палала, тлiла,

А де шляхта, запертися,

У будинках млiла.

Скрiзь по селах шибеницi;

Навiшано трупу -

Тiлько старших, а так шляхта

Купою на купi.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очi; Нiхто не боронить.

Та й нiкому: осталися

Дiти та собаки, -

Жiнки навiть з рогачами

Пiшли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всiй Українi!

Гiрше пекла… А за вiщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такi ж дiти, -

Жити б та брататься.

Нi, не вмiли, не хотiли,

Треба роз’єднаться!

Треба кровi, брата кровi,

Бо заздро, що в брата

Є в коморi i надворi,

I весело в хатi!

“Уб’єм брата! спалим хату!” -

Сказали, i сталось-

Все б, здається; нi, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли; Замученi руки

Розв’язались – i кров за кров, I муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян дiти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки

Лiсами, ярами,

А за ними i Галайда

З дрiбними сльозами.

Вже минули Воронiвку,

Вербiвку; в Вiльшану

Приїхали. “Хiба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю”.

А тим часом гайдамаки

Й Вiльшану минають.

Питається у хлопчика:

“Що, титаря вбили?”

“Ба нi, дядьку; батько казав, Що його спалили

Отi ляхи, що там лежать,

I Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарi

Вчора поховали”.

Не дослухав… “Неси, коню!”

I поводи кинув.

“Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув!

А сьогоднi, коли й умру,

З домовини встану

Ляхiв мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?”

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сiромасi

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровикiв

Вже хутiр минають.

Корчма тлiє з стодолою,

А Лейби немає.

Усмiхнувся мiй Ярема,

Тяжко усмiхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогоднi… та й жаль стало, Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють пiвпарубка.

Хлопець у свитинi

Полатанiй, у постолах;

На плечах торбина.

“Гей, старченя! стривай лишень!”

“Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака”.

“Який же поганий!”

“Вiдкiля ти?”

“З Керелiвки”.

“А Будища знаєш?

I озеро коло Будищ?”

“I озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його”.

“Що, сьогодня ляхiв. бачив?”

“Нiгде нi одного;

А вчора було багато.

Вiнки не святили:

Не дали ляхи проклятi.

Зате ж їх i били,

I я, й батько святим ножем; А мати нездужа,

А то й вона б”.

“Добре, хлопче.

Ось на ж тобi, друже,

Цей дукачик, та не згуби”.

Узяв золотого,

Подивився: “Спасибi вам!”

“Ну, хлопцi, в дорогу!

Та чуєте? без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцiм яру є озеро

Й лiс попiд горою,

А в лiсi скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань”.

Приїхали.

Стали кругом лiса;

Дивляться – нема нiкого…

“Ту їх достобiса!

Якi грушi уродили!

Збивайте, хлоп’ята!

Швидше! швидше! Отак, отак!

I конфедерати

Посипалися додолу,

Грушi гнилобокi.

Позбивали, упорались;

Козакам нiвроку,

Найшли льохи, скарб забрали, У ляхiв кишенi

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

Бенкет у Лисянцi

Смеркалося. Iз Лисянки

Кругом засвiтило:

Ото Гонта з Залiзняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

I в пеклi не вмiють

Отак курить. Гнилий Тiкич

Кров’ю червонiє

Шляхетською, жидiвською;

А над ним палають

I хатина, i будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залiзняком,

Кричать: “Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!”

I дiти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає;

Той молиться, сповiдає

Грiхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають, завзятi.

Як смерть люта, не вважають

На лiта, на вроду

Шляхтяночки й жидiвочки.

Тече кров у воду.

.Нi калiка, анi старий,

Нi мала дитина

Не остались, – не вблагали

Лихої години.

Всi полягли, всi покотом;

Нi душi живої

Шляхетської й жидiвської.

А пожар удвоє

Розгорiвся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

“Кари ляхам, кари!”

Мов скажений, мертвих рiже, Мертвих вiша, палить.

“Дайте ляха, дайте жида!

Мало менi, мало!

Дайте ляха, дайте кровi

Наточить з поганих!

Кровi море… мало моря…

Оксано! Оксано!

Де ти?” – крикне й сховається

В полум’ї, в пожарi.

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвiтла повечерять.

“Гуляй!” – загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червонiє.

У полум’ї, повiшанi

На кроквах, чорнiють

Панськi трупи. Горять крокви

I падають з ними.

“Пийте, дiти! пийте, лийте!

З панами такими,

Може, ще раз зустрiнемось,

Ще раз погуляєм.-

I поставець одним духом

Залiзняк черкає.-

За проклятi вашi трупи,

За душi проклятi

Ще раз вип’ю! Пийте, дiти!

Вип’єм, Гонто, брате!

Вип’єм, друже, погуляєм

Укупочцi, в парi.

А де ж Волох? заспiвай лиш

Нам, старий кобзарю!

Не про дiдiв, бо незгiрше

Й ми ляхiв караєм;

Не про лихо; бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась, -

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась”.

(Кобзар грає й приспiвує )

“Од села до села

Танцi та музики;

Курку, яйця продала -

Маю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

Нi корови, нi вола -

Осталася хата.

Я оддам, я продам

Кумовi хатину,

Я куплю, я зроблю

Яточку пiд тином;

Торгувать, шинкувать

Буду чарочками,

Танцювать та гулять

Таки з парубками.

Ох ви, дiтки мої,

Мої голуб’ята,

Не журiться, подивiться,

Як танцює мати.

Сама в найми пiду,

Дiток в школу оддам,

А червоним черевичкам

Таки дам, таки дам!”

“Добре! добре! Ну, до танцiв, До танцiв, кобзарю!”

Слiпий вшкварив – навприсядки

Пiшли по базару.

Земля гнеться. “Нумо, Гонто!”

“Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мiй голубе,

Поки не загинем!”

“Не дивуйтеся, дiвчата,

Що я обiдрався;

Бо мiй батько робив гладко, То й я в його вдався”.

“Добре, брате, єй же.богу!”

“Ану ти, Максиме!”

“Постривай лиш!”

“Отак чини, як я чиню:

Люби дочку абичию -

Хоч попову, хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову”.

Всi танцюють, а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить собi кiнець стола,

Тяжко-важко плаче,

Як дитина. Чого б, бачся?

В червонiм жупанi,

I золото, i слава є,

Та нема Оксани;

Нi з ким долю подiлити,

Нi з ким заспiвати;

Один, один сиротою

Мусить пропадати.

А того, того й не знає,

Що його Оксана

По тiм боцi за Тiкичем

В будинку з панами,

З тими самими ляхами,

Що замордували

Її батька. Недолюди,

Тепер заховались

За мурами та дивитесь,

Як жиди конають,

Брати вашi! А Оксана

В вiкно поглядає

На Лисянку засвiчену.

“Де то мiй Ярема?” -

Сама думає. Не знає,

Що вiн коло неї,

У Лисянцi, не в свитинi -

В червонiм жупанi,

Сидить один та думає:

“Де моя Оксана?

Де вона, моя голубка

Приборкана, плаче?”

Тяжко йому.

А iз яру

В киреї козачiй

Хтось крадеться.

“Хто ти такий?”

Галайда питає.

“Я посланець пана Гонти.

Нехай погуляє,

Я пiдожду”.

“Нi, не дiждеш,

Жидiвська собако!”

“Ховай боже, який я жид!

Бачиш? Гайдамака!

Ось копiйка… подивися…

Хiба ти не знаєш?”

“Знаю, знаю, – i свячений

З халяви виймає.-

Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?”

Та й замахнувсь.

“Ховай боже!..

В будинку… з панами…

Вся в золотi…”

“Виручай же!

Виручай, проклятий!”

“Добре, добре… Якi ж бо ви, Яремо, завзятi!

Iду зараз i виручу:

Грошi мур ламають.

Скажу ляхам – замiсть Паца…”

“Добре, добре! знаю.

Iди швидче!”

“Зараз, зараз!

Гонту забавляйте,

З пiвупруга, а там нехай.

Iдiть же гуляйте…

Куди везти?”

“У Лебедин!

У Лебедин, – чуєш?”

“Чую, чую”.

I Галайда

З Гонтою танцює.

А Залiзняк бере кобзу:

“Потанцюй, кобзарю,

Я заграю”.

Навприсядки

Слiпий по базару

Оддирає постолами,

Додає словами:

“На городi пастернак;

Чи я ж тобi не козак, не козак?

Чи я ж тебе не люблю, не люблю?

Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?

Куплю, куплю чорпнобрива.

Куплю, куплю того дива.

Буду, серце, ходить,

Буду, серце, любить”.

“Ой гоп,гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого -

Лиха доля така.

Iди ж доле, за журбою,

А ти, старий, за водою,

А я – так до шинку.

Вип’ю чарку, вип’ю другу,

Вип’ю третю на потуху.

П’яту, шосту, та й кiнець.

Пiшла баба у танець,

А за нею горобець

Викрутасом-вихилясом…

Молодець горобець!

Старий рудий бабу кличе,

А та йому дулi тиче:

“Оженився, сатано, -

Заробляй же на пшоно;

Треба дiток годувать,

Треба дiток одягать.

А я буду добувать,

А ти, старий, не грiши,

Та в запiчку колиши,

Та мовчи, не диши”.

“Як була я молодою преподобницею, Повiсила хвартушину над вiконницею; Хто йде – не мине,

То кивне, то моргне.

А я шовком вишиваю,

В кватирочку виглядаю:

Семени, Iвани,

Надiвайте жупани,

Та ходiмо погуляймо,

Та сядемо заспiваймо”.

“Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу

… … … .

… … … .

I… гу!

Загнув батько дугу,

Тягне мати супоню.

А ти зав’яжи, доню”.

“Чи ще? чи годi?”

“Ще, ще!

Хоч погану! самi ноги носять”

“Ой сип сирiвець

Та криши опеньки:

Дiд та баба,

То й до ладу, -

Обоє раденькi.

Ой сип сирiвець

Та криши петрушку:

… … … .

… … … .

Ой сип сирiвець

Та накриши хрiну:

… … … .

… … … .

Ой сип воду, воду

Та пошукай броду, броду…”

“Годi, годi! – кричить Гонта.

Годi, погасає.

Свiтла, дiти!.. А де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повiсить.

Петелька свиняча!

Гайда, дiти! погасає

Каганець козачий”.

А Галайда: “Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись – горить; на базарi

I видко, i гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!”

“Не хочу гуляти!

Огню, дiти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустiть огонь!

Думають, жартую!”

Заревiли гайдамаки:

“Добре, батьку! чуєм!”

Через греблю повалили,

Гукають, спiвають.

А Галайда кричить: “Батьку!

Стiйте!.. пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!”

“Добре, добре!.. Залiзняче, Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами…

А ти, сизокрилий,

Найдеш iншу”.

Оглянувся -

Галайди немає.

Ревуть гори – i будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало…

“Де Галайда?” – Максим кличе.

I слiду не стало…

Поки хлоп’ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох; Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин…

Лебедин

“Я сирота з Вiльшаної,

Сирота, бабусю.

Батька ляхи замучили,

А мене… боюся.

Боюсь згадать, моя сиза…

Узяли з собою.

Не розпитуй, бабусенько,

Що було зо мною.

Я молилась, я плакала,

Серце розривалось,

Сльози сохли, душа мерла…

Ох, якби я знала,

Що побачу його ще раз,

Що побачу знову, -

Вдвоє, втроє б витерпiла

За єдине слово!

Вибачай, моя голубко!

Може, я грiшила,

Може, бог за те й карає,

Що я полюбила, -

Полюбила стан високий

I карiї очi,

Полюбила, як умiла,

Як серденько хоче.

Не за себе, не за батька

Молилась в неволi, -

Нi,бабусю, а за його,

За милого, долю.

Карай, боже! твою правду

Я витерпiть мушу.

Страшно сказать: я думала

Занапастить душу-

Якби не вiн, може б… може, I занапастила.

Тяжко було! Я думала:

“О боже мiй милий!

Вiн сирота, – хто без мене

Його привiтає?

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає?

Хто обiйме, як я, його?

Хто душу покаже?

Хто сиротi убогому

Добре слово скаже?”

Я так думала, бабусю,

I серце смiялось:

“Я сирота: без матерi,

Без батька осталась,

I вiн один на всiм свiтi,

Один мене любить;

А почує, що я вбилась,

То й себе погубить”.

Так я думала, молилась,

Ждала, виглядала.

Нема його, не прибуде, -

Одна я осталась…”

Та й заплакала. Черниця,

Стоя коло неї,

Зажурилась.

“Бабусенько!

Скажи менi, де я?”

“В Лебединi, моя пташко,

Не вставай: ти хвора”.

“В Лебединi! чи давно я?”

“Ба нi, позавчора”.

“Позавчора?.. Стривай, стривай…

Пожар над водою…

Жид, будинок, Майданiвка…

Зовуть Галайдою…”

“Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привiз…”

“Де вiн, де вiн?

Тепер же я знаю!..”

“Через тиждень обiцявся

Прийти за тобою”.

“Через тиждень! через тиждень!

Раю мiй, покою!

Бабусенько, минулася

Лихая година!

Той Галайда – мiй Ярема!..

По всiй Українi

Його знають. Я бачила,

Як села горiли;

Я бачила – кати-ляхи

Трусилися, млiли,

Як хто скаже про Галайду.

Знають вони, знають,

Хто такий, i вiдкiля вiн,

I кого шукає!..

Мене шукав, мене найшов.

Орел сизокрилий!

Прилiтай же, мiй соколе,

Мiй голубе сизий!

Ох, як весело на свiтi,

Як весело стало!

Через тиждень, бабусенько..

Ще три днi осталось.

Ох, як довго!..

“Загрiбай, мамо, жар, жар,

Буде тобi дочки жаль, жаль…”

Ох, як весело на свiтi!

А тобi, бабусю,

Чи весело?”

“Я тобою,

Пташко, веселюся”.

“А чом же ти не спiваєш?”

“Я вже одспiвала…”

Задзвонили до вечернi;

Оксана осталась,

А черниця, помолившись,

В храм пошкандибала.

Через тиждень в Лебединi

У церквi спiвали:

Iсаiя, ли й куй! Вранцi

Ярему вiнчали;

А ввечерi мiй Ярема

(От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхiв кiнча; з Залiзняком

Весiлля справляє

В Уманщинi, на пожарах.

Вона виглядає, -

Виглядає, чи не їде

З боярами в гостi -

Перевезти iз келiї

В хату на помостi.

Не журися, сподiвайся

Та богу молися.

А менi тепер на Умань

Треба подивитись.

Гонта в Уманi

Хвалилися гайдамаки, _

на Умань iдучи: _

“Будем драти, пане-брате, _

З китайки онучi”. _

Минають днi, минає лiто,

А Україна, знай, горить;

По селах голi плачуть дiти -

Батькiв немає. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить; Нiгде не чуть людської мови; Звiр тiлько виє по селу,

Гризучи трупи. Не ховали,

Вовкiв ляхами годували,

Аж поки снiгом занесло

Огризки вовчi…

Не спинила хуртовина

Пекельної кари:

Ляхи мерзли, а козаки

Грiлись на пожарi.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквiтчала її рястом,

Барвiнком укрила;

I на полi жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранцi зустрiчають

Рай, та й годi! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть, А глянуть – огудять.

Треба кров’ю домальовать,

Освiтить пожаром;

Сонця мало, рясту мало,

I багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли-то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чуднi, чуднi люде!

Не спинила весна кровi,

Нi злостi людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм -

Так було i в Трої.

Так i буде.

Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проїдуть – земля горить, Кров’ю пiдпливає.

Придбав Максим собi сина

На всю Україну.

Хоч не рiдний син Ярема,

А щира. дитина.

Максим рiже, а Ярема

Не рiже – лютує:

З ножем в руках, на пожарах

I днює й ночує.

Не милує, не минає

Нiгде нi одного:

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану… та й зомлiє,

Згадавши Оксану.

А Залiзняк: “Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляєм!”

Погуляли

Купою на купi

Од Києва до Уманi

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опiвночi; до схiд сонця

Умань затопили;

Затопили, закричали:

“Карай ляха знову!”

Покотились по базару

Кiннi narodowi;

Покотились малi дiти

I калiки хворi.

Гвалт i галас. На базарi,

Як посеред моря

Кровавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим.

Кричать удвох: “Добре, дiти!

Отак їх, проклятих!”

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза-єзуїта

I двох хлопцiв. “Гонто, Гонто!

Оце твої дiти.

Ти нас рiжеш – зарiж i їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не рiжеш?

Поки невеликi,

Зарiж i їх, бо виростуть,

То тебе зарiжуть…”

“Убийте пса! а собачат

Своєю зарiжу.

Клич громаду. Признавайтесь, Що ви католики!”

“Католики… бо нас мати…”

“Боже мiй великий!

Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!”

Зiбралась громада.

“Мої дiти католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Рiзать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великi?

Чом ви ляха не рiжете?..”

“Будем рiзать, тату!”

“Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схiд сонця

Була не втопила?

Менше б грiха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогоднi, сини мої,

Горе менi з вами!

Поцiлуйте мене, дiти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”. Махнув ножем -

I дiтей немає!

Попадали зарiзанi.

“Тату! – белькотали, -

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…” – та й замовчали.

“Поховать хiба?”

“Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великi?

Чом ворога не рiзали?

Чом матiр не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходiм, брате!”

Взяв Максима,

Пiшли вздовж базару

I обидва закричали:

“Кари ляхам, кари!”

I карали: страшно, страшно

Умань запалала.

Нi в будинку, нi в костьолi, Нiгде не осталось,

Всi полягли. Того лиха

Не було нiколи,

Що в Уманi робилося.

Базилiан школу,

Де учились Гонти дiти,

Сам Гонта руйнує:

“Ти поїла моїх дiток! -

Гукає, лютує. -

Ти поїла невеликих,

Добру не навчила!..

Валiть стiни!”

Гайдамаки

Стiни розвалили, -

Розвалили, об камiння

Ксьондзiв розбивали,

А школярiв у криницi

Живих поховали.

До самої ночi ляхiв мордували; Душi не осталось. А Гонта кричить: “Де ви, людоїди? де ви поховались?

З’їли моїх дiток, – тяжко менi жить!

Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!

Сини мої любi, мої чорнобровi!

Де ви поховались? Кровi менi, кровi!

Шляхетської кровi, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорнiє, Хочеться напитись… Чом вiтер не вiє, Ляхiв не навiє?.. Тяжко менi жить!

Тяжко менi плакать! Праведнiї зорi!

Сховайтесь за хмару: я вас не займав, Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!

Де я прихилюся?”

Так Гонта кричав,

По Уманi бiгав. А серед базару, В кровi, гайдамаки ставили столи; Де що запопали, страви нанесли

I сiли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря!

“Гуляйте, сини!

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється! -

Залiзняк гукає, – Ану, навiсний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки!”

I кобзар ушкварив:

“А мiй батько орандар,

Чоботар;

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати мої, соколи,

Привели

I корову iз дiброви,

I намиста нанесли.

А я собi Христя

В намистi,

А на лиштвi листя

Та листя,

I чоботи, i пiдкови.

Вийду вранцi до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою”.

“Ой гоп по вечерi,

Замикайте, дiти, дверi,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!”

Всi гуляють. А де ж Гонта?

Чом вiн не гуляє?

Чому не п’є з козаками?

Чому не спiває?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до спiви.

А хто такий

У чорнiй киреї

Через базар переходить?

Став; розрива купу

Ляхiв мертвих: шука когось.

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечi

I, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криється в пожарi

За костьолом. Хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дiтей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тiло

Собаки не їли.

I темними улицями,

Де менше горiло,

Понiс Гонта дiтей своїх,

Щоб нiхто не бачив,

Де вiн синiв поховає

I як Гонта плаче.

Винiс в поле, геть од шляху, Свячений виймає

I свяченим копа яму.

А Умань палає,

Свiтить Гонтi до роботи

I на дiтей свiтить.

Неначе сплять одягненi.

Чого ж страшнi дiти?

Чого Гонта нiби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Iз Уманi

Де-де чуть – гукають

Товаришi-гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синiв,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, нiби чує:

“Ми не ляхи, тату!”

Поклав обох; iз кишенi

Китайку виймає;

Поцiлував мертвих в очi,

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачi.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

“Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивiтеся: ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?

На чужому полi

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо менi дiтей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю”.

Поцiлував, перехрестив,

Покрив, засипає:

“Спочивайте, сини мої,

В глибокiй оселi!

Сука мати не придбала

Нової постелi.

Без василькiв i без рути

Спочивайте, дiти,

Та благайте, просiть бога,

Нехай на сiм свiтi

Мене за вас покарає,

За грiх сей великий.

Просiть, сини! я прощаю,

Що ви католики”.

Зрiвняв землю, покрив дерном, Щоб нiхто не бачив,

Де полягли Гонти дiти,

Голови козачi.

“Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам вiку,

I менi те буде.

I мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Пiду ще раз.

Ще раз погуляю!..”

Пiшов Гонта похилившись;

Iде, спотикнеться.

Пожар свiтить; Гонта гляне, Гляне – усмiхнеться.

Страшно, страшно усмiхався, На степ оглядався.

Утер очi… тiлько мрiє

В диму, та й сховався.

Епiлог

Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднинi, я колись блукав

Без свити, без хлiба по тiй Українi, Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, – малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! якби ти вернулось, Промiняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, степи тi безкраї, I батька, i дiда старого згадаю…

Дiдусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в недiлю, закривши мiнею, По чарцi з сусiдом випивши тiєї, Батько дiда просить, щоб той розказав

Про Колiївщину, як колись бувало, Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.

Столiтнiї очi, як зорi, сiяли, А слово за словом смiялось, лилось: Як ляхи конали, як Смiла горiла.

Сусiди од страху, од жалю нiмiли.

I менi, малому, не раз довелось

За титаря плакать. I нiхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибi, дiдусю, що ти заховав

В головi столiтнiй ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрi,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дiд колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий, Що письменнi люде

Тiї речi прочитають.

Вибачай, дiдусю, -

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу – спочину

Та хоч крiзь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами, -

На тi шляхи, що я мiряв

Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рiк шляхетською

Кров’ю напували

Україну, та й замовкли -

Ножi пощербили.

Нема Гонти; нема йому

Хреста, нi могили 6в.

Буйнi вiтри розмахали

Попiл гайдамаки,

I нiкому помолитись,

Нiкому заплакать.

Один тiлько брат названий

Оставсь на всiм свiтi,

Та й той – почув, що так страшно

Пекельнiї дiти

Його брата замучили,

Залiзняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полi,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залiзную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розiйшлися,

Вiдкiля взялися.

Один тiлько мiй Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. “Спочинь, батьку, На чужому полi,

Бо на своїм нема мiсця,

Нема мiсця волi…

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає”.

Пiшов степом сiромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Посiяли гайдамаки

В Українi жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває-

Розiйшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в дiброву,

З ножем у халявi,

Жидiв кiнчать. Така й досi

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Сiч розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай, Тiлько i остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

“Поховали дiтей наших

I нас розривають”.

Ревуть собi й ревiтимуть -

їх люде минули;

А Україна навiки,

Навiки заснула.

З того часу в Українi

Жито зеленiє;

Не чуть плачу, нi гармати,

Тiлько вiтер вiє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полi.

Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля.

Тiлько часом увечерi

Понад Днiпром, гаєм

Iдуть старi гайдамаки,

Iдучи спiвають:

“А в нашого Галайди хата на помостi.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!”

[Квiтень-листопад 1841]

Передмова

По мовi – передмова. Можна i без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамакiв”, то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: “От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя”. Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiває думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”, – а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що всi ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря – слав’янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здається, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще є люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старi люди брешуть, то й я з ними”.