Текст книги "Не вурдалаки"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

…березня 1957 р

Майже місяць не торкалася свого щоденника. І все через Дмитра. Того лютневого вечора, коли Ніна понесла віддати йому гроші за білети, їй таки вдалося його захомутати. Про це наступного дня Ніна сама розповіла Валі.

– Він мені сподобався в перший же день, – зізналася Ніна моїй подрузі.

– Тебе жаба задавила із заздрощів, – відказала їй Валя.

– Думай, що хочеш, але Марійка не достойна такого хлопця, як Дмитро, – сказала Ніна. – Він заслуговує на іншу, кращу дівчину.

– Таку, як ти! – кинула їй з усмішкою Валя.

– Так! Саме так. Я краща за неї, і з нас вийде гарна пара.

– Баран і яра!

– Смійся скільки завгодно, але Дмитро вже мій! – нахабно мовила Ніна.

– А це ще казав сліпий «побачимо», а глухий – «почуємо».

– Не знаю, що там вони казали, а я йому довела, що Марія його не варта. Тепер ми разом і обоє щасливі.

– Якщо хочеш знати, то Марійка сама не захотіла з ним зустрічатися.

– Скажеш таке! То він її кинув! – Ніна розсміялася прямо їй в очі.

– Ти просто… нахаба! І я не хочу з тобою розмовляти! – кинула їй Валя і зо два дні не спілкувалася з Ніною.

Про цю розмову Валя мені розповіла за кілька днів по тому, бо я не могла зрозуміти, чому вони обоє мовчать.

– Не переймайся, – сказала я Валі. – Нехай зустрічаються. Мені до них нема діла.

– А якби ти передумала? – Валя ніяк не могла вгамуватися. – Можливо, у вас були б стосунки, так вона вже встигла всунути свого п’ятака!

– У нас не було майбутнього.

– Нехай навіть так. Але ж ми живемо під одним дахом, їмо з однієї тарілки, тож могла вона хоча б запитати тебе, чи насправді ти розлучилася з Дмитром? Ні, щоб ти мені не казала, але Ніна вчинила не по-людські, неправильно. І до речі, ти впевнена, що вона віддала Дмитрові гроші?

– Валю, та не думай ти про ті копійки! Чи ми збідніли?

– Справа не в грошах, а в чесності. Гадаю, що Дмитро не взяв їх у неї, а Ніна просто привласнила наші гроші. Так не чесно! Я ось запитаю у Дмитра…

– Не треба. Це моє прохання до тебе. Не варто ставити Дмитра у незручне становище, а то Ніна нас звинуватить у тому, що ми втручаємося в їхні стосунки. Обіцяй, що не будеш нічого розпитувати.

– Добре, – погодилася Валя і зітхнула. Вона помовчала, а потім додала: – І Дмитра не розумію. То він покохав тебе на все життя, то одразу ж побіг за іншою спідницею.

А ще за тиждень Дмитро почав частенько до нас навідуватися. Зазвичай він заходив увечері та чекав на Ніну, доки та вдягається. Я відверталася від нього і втикала ніс у книжку, хоча відчувала на собі його погляд. Ніна виглядала задоволеною та щасливою. Іноді вона починала розмови про Дмитра, але ні мені, ні Валі вони були нецікаві, тож Ніні нічого не залишалося, як замовкнути. А я почувалася винною. Намагалася зрозуміти, у чому моя провина? Лише в тому, що кохаю іншого? Але ж я завдала ненароком людині душевного болю. Від цього було сумно і неприємно.

А сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, Валя принесла мені вітальну листівку.

– Тобі передали, – сказала вона.

– Хто?

– Почитай, сама дізнаєшся.

Це було поздоровлення від Дмитра. Стримане в усьому, але в кінці: «З вічною надією, Дмитро».

– Навіщо ти її брала? – запитала я Валю.

– Я не хотіла її брати, навіть сказала, що не працюю листоношею, але Дмитро дуже просив. Мені стало його шкода.

– Чому він сам її не приніс? Дорогу сюди, здається, добре знає.

– Сказав, що ти від нього не приймеш поздоровлення.

– Це він точно сказав, – сказала я, збираючись порвати листівку.

– Ти що?! – Валя вихопила її у мене з рук. – Збираєшся порвати?

– Так.

– Така краса! Віддай її мені, я виріжу картинку та наклею в пісенник.

– Бери.

– До речі, Дмитро мені дещо розповів. Цікаво знати, що саме?

– Взагалі ні, але можеш розповісти, – мовила я, зробивши байдужий вигляд.

– Він зізнався, що зустрічається з Ніною лише заради того, щоб хоча б іноді бачити тебе.

– Справді?! – вирвалося у мене.

– І це ще не все! Дмитро розповів, що Ніна сама натякнула на те, що вона не проти з ним зустрічатися, бо він їй подобається. На що Дмитро відповів, що буде з нею дружити, але кохає він тебе. І на що вона розраховує?

– Сподівається, що почуття до мене згаснуть, коли вона буде з ним поруч. І нехай. Я хочу, щоб він був щасливий. Мені навіть не важливо з ким, з Ніною чи з кимось іншим, – сказала я Валі. І я не кривила душею.

А ввечері Ніна ненароком побачила на столі вітальну листівку від Дмитра. Валя намагалася вихопити її з рук Ніни, але та відбігла і встигла прочитати. І тут зчинився скандал.

– Що це таке?! – заверещала Ніна, тицяючи мені в обличчя листівку. – За моєю спиною?! А ще подругою зветься!

– Я його не просила мене поздоровляти, – почала я виправдовуватися, але Ніна від люті мене не чула.

– Я його дівчина, а він тебе поздоровляє?! – кричала вона, бігаючи по кімнаті. – Так нечесно!

– Послухай, я тобі зараз все поясню, – почала я, але марно.

– Ти завжди мені заважала! Навіть зараз, коли я поруч з ним, він мені каже, що зустрічається зі мною, щоб бачити тебе!

– То покинь його! – Валя втрутилася в нашу розмову. – Навіщо він тобі такий? Він використовує тебе, а ти бігаєш до нього на побачення.

– І ти туди ж?! – Ніна накинулася на Валю. – Та ви мені обоє заздрите!

– Тобі? – спитала Валя.

– Так, мені. Бо у самих хлопці далеко від вас, і ви не знаєте, з ким вони зараз. Скоріше за все, зараз обіймають інших!

Після такої заяви я хотіла закричати, щоб Ніна стулила свою пельку, але не встигла, бо Валя кинулася до неї і вчепилася їй у волосся обома руками. Довелося їх розтягати в різні боки. Коли всі вгамувалися, Ніна сказала:

– І все одно, ви мені заздрите, бо Дмитро поруч зі мною, а ви лише в чеканні.

– Краще подумай, де собі знайти інше житло, – вже спокійно сказала їй Валя. – Мені здається, що тепер ми не зможемо жити під одним дахом.

– І не подумаю! – відказала Ніна. – Це не твоє житло, і не ти мені його надавала.

На цьому, здавалося б, сварка припинилася. Якби ж то! Ніна цього дня була чергова, тож на вечерю смажила картоплю. Коли ми почали їсти, то з’ясувалося, що вона пересолила страву, ніби ненароком. Валя дорікнула, що та навмисне залишила нас без вечері, бо то не картопля, а ропа.

– Трапляється, – знизала плечима Ніна. Вона, ніби нічого не трапилося, дістала булочку і почала нею смакувати у нас на очах.

– Я так розумію, це – початок війни? – пошепки запитала мене Валя перед тим, як ми лягали спати.

– Ні, – відповіла я. – Звичайна побутова сварка. Таке трапляється.

…травня 1957 р

І треба ж такому трапитися! Такі теплі дні, а Валя підхопила пневмонію. Тепер вона лежить у лікарні. Кожного дня після занять я біжу її навідати. До палати не пускають, тож доводиться спілкуватися через відчинену кватирку. Ніколи не думала, що мені так бракуватиме подруги. Коли вона поруч, то не помічаєш, здається, так і повинно бути. І лише тепер я задумалася над тим, що по закінченні навчання нам доведеться розлучитися. Як я буду без неї? Звичайно, з’являться інші подруги, будуть нові знайомства. Але такої дружби, перевіреної роками, вже не буде. І чому ми починаємо по-справжньому цінити людину в той час, коли її немає поруч?..

З вечора я випила дві чашки чаю, а посеред ночі захотіла до туалету. Вбиральня знаходилася надворі. Щоб дійти до неї, потрібно було пройти повз дровник, потім по доріжці до кінця саду. Освітлення надворі не було, тому я сама ходити туди боялася. При потребі можна було розбудити Валю в будь-який час, і вона мовчки, навіть якщо дуже хотіла спати, вдягалася та вела мене до туалету. Але зараз Валя у лікарні. Я прислухалася: Ніна сопіла, тож міцно спала. Я спробувала приглушити свою несвоєчасну природну потребу та заснути. Не виходить.

– Ніно, – покликала я її, легенько торкаючи рукою плеча. – Ніно, прокинься! Ти мене чуєш?

Спить, хоч з гармати стріляй! Я її штовхаю в бік, і нарешті вона прокидається.

– Що трапилося? – невдоволено запитує Ніна та жмурить очі від світла.

– Пішли зі мною до вбиральні, прошу тебе.

– Йди сама. Не маленька ж! – відказує вона та відвертається обличчям до стінки.

– Ти ж знаєш, що я боюся поночі ходити. Ну будь ласка!

– Не придурюйся. Глуха ніч, ніде нікого немає.

– Лише один раз, – прошу я її.

– Нікуди я не піду! Відчепися від мене! – сказала вона з неприхованим роздратуванням і натягла на голову ковдру.

Я в розпачі! Вляглася на ліжко, сподіваючись заснути, але марно. Будити ще раз Ніну – пуста справа. І я крутилася до ранку в ліжку, вирішивши, що скоріше впісяюся, але просити її більше не буду.

…липня 1957 р

Як гарно вдома! Тут і тато, і мама, за якою я найбільше сумувала, і сестра Софійка, яка приїхала на канікули, бо навчається в технікумі. Шкода, що Сашка нема вдома, він зараз служить у лавах армії. Я хочу щось зробити, щоб допомогти мамі, але не можу ні на чому зосередитися. То біжу полоти на город, то до річки чистити каструлі, то прати на кладці біля річки. Хапаюся одразу за все і розумію, що треба зупинитися хоча б на день, бо моя душа вщент заповнена емоціями. Тут усе таке рідне, близьке та дороге до щему в душі. Манить до себе тінявий садок, в якому нема порожнього клаптика землі, бо всюди квіти, квіти, квіти. І саме життя здається мені суцільною запашною квіткою…

…липня 1957 р

Мама вдягла чорну хустину та сказала, що збирається йти на похорони.

– А хто помер? – поцікавилася я у неї.

– Горпина.

– Це та, що на кінці села жила?

– Саме вона. Хочу і Горпину провести, і зустрітися з її донькою, аби хоча б щось дізнатися про сестру. Поїхала на ті шахти – і як у воду канула. До цього часу від неї не було ніякої звісточки. А душа ж болить, бо рідна кров. Не знаю навіть, чи жива вона, чи… – мама зітхнула.

– І про Наталію запитай, – попрохала я. – Дізнайся, як вона там.

Повернувшись додому, мама поставила на лавку валізу.

– Ось, розбирайте гостинці! – сказала вона повеселілим голосом.

– Що це? Від кого? – запитала я.

– Сестричка передає всім вітання та ось це, – посміхнулася мама, кивнувши в бік валізи.

– І як вона там? – запитав тато. – Поїхала і забула нас.

– Не ображайся на неї та не тримай зла, – мовила мама. – Нелегко їй там, у шахті. Працює шахтаркою під землею нарівні з чоловіками. А щодо того, що не пише… Ти ж знаєш, що вона неграмотна, а Наталія навчається, а може, вже й вивчилася на медсестру.

– Донька покійної Горпини, хай земля їй буде пухом, живе там і не знає?

– Дивний ти. Це у селі все про всіх відомо, а там місто, людей багато, то кожен живе ніби окремо від інших. У доньки Горпини у шахті травмувався її чоловік, тож вона його доглядає, можна сказати, з того світу витягає. Коли їй по гостях ходити? Ось отримала телеграму, що мати померла, то зателефонувала моїй сестрі, а та поспіхом зібрала для нас гостинці.

– Чи отримала вона окрему квартиру, як хотілося, чи й досі по найманих ходить?

– Отримала! Квартира у неї гарна, і зарплатня непогана, але у шахтаря така доля: сьогодні йде на зміну і не знає, чи повернеться додому, чи побачить сонце…

– Ну що ви завели про сумне? – перебила я маму. – Давайте вже розбирати подарунки!

Мені та Софійці дісталися батистові відрізи на плаття. Мамі ми віддали штапельну тканину, теплі шкарпетки для Сашка мама сховала в шафу, а тато одразу ж вбрався у нового картуза. А ще у валізі була в’язка дрібних бубличків. Я бачила такі в магазині, коли ходила з Валею купувати цукор та хліб. Вони так приємно пахли та манили підсмаженою золотистою скоринкою, що мені доводилося відводити погляд, щоб не текла слинка. А тут цілісінька в’язка! На всіх вистачить. У газету були загорнуті цукерки, а під ними на дні валізи було кілька банок тушонки.

– І навіщо вона так витратилася? – мовила мама. – Краще б щось своїй доньці купила.

– Виходить, що мала змогу все це придбати, – сказав тато, поправляючи картуза.

– Піду завтра до церкви, – сказала мама. – Свічку за її здоров’я поставлю. Хай береже її Всевишній у тих підземеллях.

– То буде завтра, – сказав тато. – А сьогодні відкриємо банку тушонки, і буде у нас справжнє свято. Чи не так, дівчатка?

– Так! – сказала я з Софійкою в один голос.

– То чому стоїмо? Нумо марш молоду картопельку варити!

…липня 1957 р

Я з Валею поїхала до райцентру. Метою моєї поїздки було вітання з днем народження колишньої господарки Лідії Максимівни. Валя теж захотіла її навідати, але не тому так світилося її обличчя, променіли очі, а з обличчя не спадав замріяний вираз. Чи не щодня вона їздила до міста на побачення з Васею. Про час зустрічі та її місце вони домовлялися заздалегідь. По тому Валя бігла за село на залізничну станцію і їхала до міста. Додому вона поверталася останнім рейсом і була вдома близько десятої години вечора. Тому з нею ми бачилися нечасто, а тут випала нагода побути разом.

– Не поїду ж я до Лідії Максимівни з порожніми руками, – сказала подруга, коли увечері я повідомила їй про свої наміри. – Треба щось вигадати.

Валя не була б собою, якби не знайшла вихід. Вранці вона зайшла до мене з повною валізою та букетом жоржин.

– Знайшла подарунок! – з посмішкою сказала вона.

– І що ти туди наклала? – запитала я, кинувши побічний погляд на валізу, схожу на корову, яка чекає на теля.

– Те, що ніколи в господарстві не завадить, – мовила вона і хитро прижмурила очі, точнісінько так, як у дитинстві. – Там і картопелька, і огірочки малосольні, і свіженькі помідорчики! А ще мама зібрала десяток яєчок, а до них – шматочок сала. А жоржини я здогадалася зрізати сьогодні вранці. Вийшла в садок, а вони самі кажуть: «Про нас не забула?»

– Ти молодчина! Я б ніколи не здогадалася подарувати городину.

– А чому б і ні?! Все це їй потрібно купувати на базарі, а у нас усе своє.

Лідію Максимівну ми застали вдома. Вона була вже на пенсії, але все ще працювала. На щастя, цього дня вона взяла вихідний. Вона одразу ж нас пізнала.

– А я боялася, що ви нас вже забули, – зізналася я.

– Що ви, дівчатка! Я всіх своїх квартиранток пам’ятаю! Це ви можете мене забути, а в моїй пам’яті ви залишаєтеся надовго. Ви стаєте дорослими, народжуєте дітей, а для мене залишаєтесь все такими ж дівчатками-студентками. Та чому ж ми стоїмо посеред двору? Ходімо до хати, – запросила нас Лідія Максимівна.

Ми поздоровили колишню господарку зі святом. Я подарувала їй серветку, яку вишила заздалегідь, та вітальну листівку. Лідія Максимівна підсліпувато примружила очі, розглядаючи на ній зображення.

– От спасибі. Красуня троянда! – із захватом мовила вона, а ми з Валею не втрималися та пирснули від сміху, бо там був зображений кошик, з якого виглядало маленьке кошеня.

Щоб згладити незручне становище, Валя почала викладати на стіл вміст свого кошика. Ми попили чаю, подякували та пішли. Біля порога ми разом повернули голови та поглянули на каструлю, з якої парувало та смачно пахло. З хати ми вийшли, прикриваючи роти долонями. Вийшовши на вулицю, ми розсміялися. Ми сміялися довго і до сліз, доки Валя не сказала:

– І що ж там у неї так смачно пахне?

– Це вже ми не взнаємо! – крізь сміх сказала я.

– Ніколи! – мовила Валя, витираючи очі.

Валя побігла на побачення, а я пішла на потяг. Чомусь було сумно. Можливо, тому, що Валя зараз зі своїм коханим, я все ще у чеканні?

…вересня 1957 р

З інституту весь наш курс послали до колгоспу на цілий місяць на збір врожаю. Звичайно, ми були дуже раді, бо стипендію нам виплатять, а в колгоспі будуть годувати. Гроші нам за роботу не обіцяли платити, але ми всі були налаштовані на те, що гроші не головне, зараз потрібно допомогти країні зібрати врожай. І ми ладні були працювати, не покладаючи рук.

Нас розмістили в сільському клубі. Всім видали по одній ковдрі, яка мала нам слугувати постіллю. Дівчат розмістили на сцені, а хлопців подалі внизу. Дівочу імпровізовану кімнату від чоловічої відділяли лаштунки. Харчуємося ми в колгоспній їдальні, де все здається дуже смачним. Вдень працюємо з піснями. Дуже весело, бо з нашими хлопцями не засумуєш. То мишей наловлять і підпустять дівчатам, то кепкують з нас. Найчастіше нас посилають на збір помідорів та картоплі, але щодня відправляли двох студентів на збирання винограду та персиків. Звичайно, що я з нетерпінням чекаю свою чергу. Кому не хочеться задарма поласувати стиглим соковитим виноградом або наїстися досхочу персиків? Напрацюємося за день так, що ані рук, ані ніг не чути. Повечеряємо, помиємося, приходить вечір – і де дівається втома! Йдемо до клубу, а там темно, бо світла немає – є лише одна керосинова лампа на всю «кімнату». Поспіваємо, потанцюємо під «ля-ля-ля», проте все одно спати рано лягати не хочеться. Тоді натягаємо сухого хмизу, розпалимо величезне багаття, посідаємо навколо. Печемо картоплю та все мріємо про майбутнє. Ми знаємо, що в основному всі розлетимося в різні куточки країни, а мета у всіх одна: нести світло науки до народу, щоб не залишилося неграмотних людей. Мріємо про нове прекрасне життя в нашій країні, і ми незабаром будемо робити свій внесок у велику справу. Від однієї думки про причетність до такої великої місії перехоплює подих. Хочеться швидше закінчити навчання та приступити до роботи. А якщо подивитися з іншого боку – так не хочеться, щоб закінчувалося студентське життя!

Коли втома починає нас схиляти до сну, йдемо «додому». З Валею ми спимо завжди так: одну ковдру стелимо на підлогу, під голову складаємо акуратно сукні, під них ставимо взуття – це наша подушка. Іншою ковдрою вкриваємося. Так нам і зручніше, і тепліше.

…жовтня 1957 р

З листа Романа: «Сьогодні я був у наряді. Неподалік від цього місця стоїть у тихій задумі старий клен. Зажурився, напевне, бо час від часу грайливий вітер налітав на нього, путався у густому гіллі. Вітер безжалісно шарпав за поли клена, зриваючи яскраво-золотаве вбрання. Тоді листя виробляло піруети в повітрі, кружляло зграйкою і лише потім плавно лягало на землю, утворюючи суцільну жовто-помаранчеву ковдру. Я подумав про те, що мені доведеться споглядати таку картину ще двічі. Клен буде скидати листя і наступного року, і по тому ще один рік.

Мені до щему в грудях захотілося відчути себе на місці листочка клену. Я хотів би, як той листок, відчути вільне падіння. А задля чого? Заради тебе, моя кохана. Схотілося потрапити під порив вітру і прилетіти до тебе, щоб тихою, лагідною та ніжною ковдрою лягти до твоїх ніг…»

Я знову і знову перечитую ці рядки. Майже вивчила їх напам’ять. Але від цього вони не приїлися, не набридли, навпаки, кожне слово з листа Романа схоже на легенький подих весняного вітру – пестить слух, вносить в моє життя щось весняне, живильне, незабутнє…

…грудня 1957 р

З мого листа до Романа: «У нас із тобою один світ на двох. Різниця лиш у тому, що нас розділяє відстань. Її не можна подолати за допомогою часу, який сповільнив свій хід. Але вона легко долається за допомогою думки. Я думаю про тебе щохвилини, щосекунди. Я подумки розмовляю з тобою. Ти завжди поруч: коли я сиджу на лекціях, коли повертаюся додому, коли читаю та коли сплю.

Любий, коханий, єдиний! Я пам’ятаю всі наші зустрічі, пам’ятаю до кожної дрібнички, до кожного погляду. Навіть якщо нас щось розлучить і ти не будеш зі мною, наші побачення будуть стояти перед очима все життя, бо вони вже назавжди вкарбувалися в мою пам’ять. Ти – моє перше кохання. Ти – перше кохання і єдине…»

Я дуже часто пишу Роману листи. Не знаю, чи погано це, чи добре. Валя листується з Васею, але вони пишуть по одному листу в місяць. Вона вважає, що це нормально, бо можна один одному завчасно набриднути. Але я знаю інше: моя подруга дуже не любить писати листи. Вона була б не проти отримувати вісточку від коханого чи не щодня, але ж і Вася не любить писати. А я… Мені не доводиться пітніти над аркушем паперу, добираючи потрібні слова. Вони самі линуть з глибини душі легеньким подихом мого кохання, лягають на папір словами, щоб за кілька днів зігріти Романа своїм теплом в холодний грудневий вечір…

…січня 1958 р

З листа Романа: «Я сумую за тобою, кохана. Мені тебе так бракує! Хочеться доторкнутися до твого хвилястого та м’якого волосся, почути запах любистку та ромашки. Хочеться пропустити пасма волосся між пальцями, відчути, як воно приємно лоскоче обличчя. Хочу бачити, як легенький лапатий сніжок кружляє над твоєю головою та знаходить місце на твоєму волоссі…»

Любий, милий Романе! Пиши мені частіше, знаходь найкращі слова для мене, бо я так чекаю на них! Дівчата з інституту бігають на побачення, ходять в кіно, цілуються, закохуються, розчаровуються і знову шукають інше кохання. А я живу твоїми, Романе, листами…