Текст книги "Не вурдалаки"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

…січня 1957 р

Вже вкотре я переглянула фільм «Карнавальна ніч». Знаю в ньому кожне слово, але вперше дивилася на екран з хлопцем, який мене запросив та купив мені квиток. З нами не було моїх подруг, тож ми були вдвох. Дмитро запропонував поїхати в центр міста, де нещодавно збудували новий кінотеатр, але я відмовилася. Якось ми з Валею зайшли туди, але дізналися, що там квиток коштує п’ятдесят копійок, і передумали. Я знала, що Дмитро такий же студент, як і ми, тому не хотіла, щоб він тринькав свої гроші. Ми пішли до найближчого кінотеатру, куди ходили з дівчатами, бо там квиток коштував від десяти до двадцяти копійок. Щоправда, приміщення кінотеатру було невеличким і не дуже охайним. У залі деякі сидіння стільців були зламані, тому на ці місця взагалі не продавали квитки. А найкумедніше було те, що на білому екрані посередині була дірка, бо тканина від старості прорвалася. Її намагалися зашити, але за деякий час тканина знову розповзалася. Тоді діру стягли дротом темного кольору. Коли ми з дівчатами хотіли повеселитися, то йшли дивитися вже не фільм, а ту дірку. Іноді зображення облич героїв попадало на місце дроту. Тоді ми хіхікали, бо було дуже кумедно бачити, як темний дріт стирчить в акторів з рота або з ока.

Коли я сиділа поруч з Дмитром, то намагалася не дивитися на ту латку, щоб не розсміятися, але все одно не стрималася, коли дріт на клятій латці ненароком опинився в ніздрі головної героїні. Добре, що мій друг прийняв моє дурнувате «хі-хі» за реакцію на слова акторки.

Мені було приємно, коли в роздягальні Дмитро турботливо подав мені пальто, допоміг його вдягнути. Така дрібниця, а в душі тепла хвиля вдячності.

А на вулиці справжнє свято зими! Пішов лапатий сніг. Дерева алеї стали схожі на химерні тварини, що прикрилися товстою та пухкою білою ковдрою. Я зупинилася під ліхтарем, підняла догори голову. Здавалося, що снігова лавина не сиплеться з неба, а навпаки, це земля повільно піднімається туди вгору. І ось вже я сама відриваюсь від землі та лину кудись туди, у безодню…

– Стій так! Благаю, одну хвилинку! – голос Дмитра вивів мене із задуми та повернув на тлінну землю.

Дмитро тримав в руках зошит та олівець.

– Що ти робиш? – запитала я, всміхнувшись.

– Ось так! Добре! Так ще краще, – казав Дмитро і в цей час щось малював. – Марійко, посміхнися ще раз.

– Так що ти там робиш?

– Намагаюся зберегти твій образ на папері.

– Навіщо?

– Якби ти знала, яка ти зараз гарна! – сказав він із захопленням. – Я хочу запам’ятати тебе на все життя такою…

– Якою?

– Гарною. Усміхненою. Щирою. Колись я напишу з цієї замальовки твій портрет.

– І як ти назвеш картину?

– Дівчина та зима. Або так: дівчина-зима. Ні, не так, бо дівчина-зима повинна бути холодною, дивитися зверхньо та зневажливо, а ти… Ти зовсім інша, ти не така, як усі, – казав Дмитро, повільно наближаючись до мене.

– Та ну тебе! – сказала я, схопила в долоні сніг, жбурнула йому в обличчя та кинулася навтьоки.

– Ну зачекай! – крикнув Дмитро та погнався за мною.

Ми обсипали одне одного снігом з ніг до голови. Нам було весело від того, що вечір такий тихий, що сніг почав валити ще більше, що ми молоді і нічим не зобов’язані один перед одним. Я стомилася і сіла прямо в кучугуру снігу. Він був пухкий, тож я провалилася в нього по самі вуха.

– Допоможи! Врятуй мене зі снігового полону! – я закричала та, сміючись, простягла йому руки.

– Я завжди буду поруч! – сказав Дмитро, спритним рухом вивільнивши мене з кучугури. Я опинилася з ним зовсім поруч. – Чуєш, Марійко, – сказав він майже пошепки. – Я завжди буду тобі допомагати.

Я зустрілася з його поглядом, наповненим теплом та ніжністю, й відвела очі.

– Тож допоможи мені обтрусити сніг, – сказала я, вдавши, що нічого не помітила.

Дмитро струсив своєю рукавичкою сніг з моєї спини, потім з комірця та шапочки. Раптом його руки зупинилися на моїй косі, яка сягала талії. Його пальці повільно пройшлися від шиї до кінчика коси.

– Яке шовковисте волосся! – сказав він із захопленням.

– Бо мию відваром любистку та ромашки, – сказала я та перекинула косу наперед.

– Очі! Господи, які очі! – палко сказав Дмитро.

– Які… Очі? – розгублено запитала я.

– Великі. Глибокі. Сині.

– Ну то й що?

– Зазвичай у чорнявих очі карі, а у тебе – сині, ніби весняне небо…

– Але зараз не весна, а зима, – сказала я, легенько відсторонивши Дмитра від себе. – Я вже змерзла і…

Раптом Дмитро швидко торкнувся своїми устами моїх.

– Зачекай! – попросив він. – Не йди! Такий гарний зимовий вечір! Коли ще буде такий?

– Буде! І не один. Не останній же день живемо на світі, – сказала я, попрямувавши в бік домівки.

Деякий час Дмитро мовчки йшов позаду. Потім сказав:

– Мені здається, що я запам’ятаю цей вечір на все життя.

– Звичайний вечір, – мовила я та взяла Дмитра під руку. – Щоправда, дуже красивий.

– А мені здається, що він фатальний, – тихо, ніби про себе, сказав Дмитро.

Ми домовилися зустрітися наступної суботи, щоб знову сходити в кіно. Коли я повернулася додому, мої подруги міцно спали. Я засвітила настільну лампу. На столі чекав на мене лист від Романа. Він був коротенький і стисло розповідав про армійські будні. Роман мені писав різні листи, які були не схожі між собою. Одні листи були схожі на армійський звіт, інші – вщент напоєні лірикою. А закінчувалися вони майже однаково: «кохаю, цілую, вірю». Я дістала лист паперу та конверт, щоб одразу дати відповідь. Але потрібні слова згубилися десь серед того снігу, що без упину сипався з неба. Я не думала про Дмитра як про свого хлопця і не вважала себе зрадницею. Він був для мене просто гарним другом. І я впевнена, що далі дружби наші стосунки нікуди не підуть, навіть якщо Дмитро цього захоче. Але чому тоді я не можу написати Романові про нашу дружбу? Напевне, тому, що чоловіки сприймають світ по-іншому, не так, як ми…

…лютого 1957 р

Вже кілька разів я ходила з Дмитром в кіно. Потім він мене проводжав додому. Відстань, яку можна здолати хвилин за десять, ми проходили за годину, а то і дві. З ним було цікаво розмовляти, можна було подискутувати, обговорити якусь книжку або фільм. Він багато читав і багато знав. Дмитро був старший за мене на один рік, а здавався набагато мудрішим та розсудливішим. Я ловила на собі його теплий погляд, але вдавала, що нічого не помічаю. Навіщо давати надію? Але сьогодні я втратила пильність і опинилася занадто близько до Дмитра. Раптом він схопив мене за руки, і наші обличчя опинилися одне проти одного.

– І знову ці очі! – з жаром в голосі сказав він. – Які ж вони красиві!

– Відпусти, – сказала я, вивільняючи руки. – У мене звичайні очі.

– Ні, Марійко, ні! Ти сама не знаєш їм ціну! Вони глибокі, щирі. Такі очі не можуть брехати. Часто вони у тебе бувають мрійливі. Можуть бути сумними. Тоді хочеться зробити щось таке, щоб зник сум та з’явилися веселі іскорки. Заради цього я ладен робити шалені вчинки! Так, так! Лише заради посмішки на твоєму обличчі! Я хочу, щоб ти ніколи не сумувала. Ти мене чуєш?

Я відчувала тепло його дихання, але вчасно схаменулася.

– Марічко, я щось не так сказав? – запитав він, коли я зробила крок назад.

– Ні, все нормально. Ти – добрий та милий, але…

– Я тебе чимось образив? – схвильовано запитав він.

– Ні. Але я повинна тобі дещо сказати…

Я замовкла. Мені дійсно було шкода розлучатися з Дмитром, але наші стосунки вже виходили за межі дружби.

– У мене вже є хлопець. Він зараз служить в армії.

– Я знаю.

– Звідки?

Я була дуже здивована, бо вважала, що Дмитро навіть не здогадується про це.

– Не важливо. Але ж він на службі, а ми тут. І ми разом.

– Ні, ми не разом. Ми лише друзі. І не далі цього.

– Я не знаю твого нареченого, – палко сказав Дмитро, обійнявши мене за плечі. – Не знаю, чи він вартий тебе, чи повернеться до тебе, чи приїде вже з дружиною (так часто трапляється). До того ж, за три роки людина може змінитися до невпізнання. А я буду поруч з тобою весь час. Я хочу оберігати тебе, піклуватися про тебе, хочу бачити щодня…

– Досить! – сказала я рішуче. – Я обіцяла Романові дочекатися його, і я дотримаюся свого слова. До того ж, я його кохаю…

Я зустрілася з Дмитром поглядом. Скільки ж болю було в його очах! Мені стало від цього неприємно, бо я не хотіла зробити йому боляче.

– Вибач, – тихо мовила я. – Мені шкода. Не переймайся, бо ти гарний і ще зустрінеш хорошу дівчину, яка зробить тебе щасливою.

– Ні, це неможливо.

– Чому?!

– Бо про кого мріяв, вже зустрів.

– Давай залишимося друзями, – запропонувала я йому.

– І як ти це собі уявляєш? Бачити тебе, страждати та знати, що ти чиясь наречена?

– Вибач. Щось я ляпнула не те. Я пішла, бо вже пізно.

Ми йшли мовчки. На Дмитра було страшно дивитися. Він якось змінився на лиці, зсутулився і йшов, як на ешафот. Я поспішила додому.

– Бувай! – сказала я та швидко побігла у двір.

– Марійко! – позвав він мене. – Зачекай!

– Мені пора. Вибач.

– Підемо завтра в кіно? – почула я позаду себе.

– Ні! – крикнула я йому вже з ґанку.

…лютого 1957 р

– Валю, ти розповіла Дмитру про Романа? – запитала я подругу, коли Ніни не було вдома.

– Ні. А що?

– Тоді виходить, що Ніна. Ох і язик у неї! – роздратовано сказала я.

– Та що трапилося? – запитала Валя, відклавши підручник вбік.

Я все розповіла Валі.

– Звичайно, ти сама повинна прийняти рішення, – сказала Валя, витримавши паузу. – А ти впевнена, що вчинила правильно?

– Так! – не вагаючись, відповіла я.

– Можливо, не потрібно поспішати, а добре поміркувати, все зважити, щоб не схибити?

– Я вже давно все вирішила.

– Усі люди рано чи пізно помиляються, але іноді одна помилка може змінити все життя. Не хочеш пильніше придивитися до Дмитра? Можливо, він, а не Роман, твоя доля?

– Все можливо, але я буду чекати Романа. Я йому пообіцяла.

– Якщо справа лише в обіцянці…

– Ні. Справа в мені. Я кохаю його. Його і лише його. Він єдине моє кохання, – сказала я, чітко карбуючи кожне слово.

– Не боїшся, що Роман повернеться і у ваших стосунках може щось не склеїтися, піти не так?

– Боюся. Ще й як боюся! – зізналася я. – Якби так його не кохала, то й не переймалась би так!

Нашу розмову перервало повернення Ніни. Вона підозріло довго вовтузилась у першій кімнаті, потім зайшла, подивилася на мене.

– Там на тебе кавалер чекає, – сказала вона мені. – Змерз, як вовк у лісі.

– Я нікуди не піду, – сказала я.

– Я так і зрозуміла, – зітхнула Ніна. – Тому й запросила його погрітися. Заходь, Митю!

У дверях стояв Дмитро, ніяково мнучи в руках шапку.

– Всім мої вітання! – сказав він і натягнуто посміхнувся.

Я була зла на Ніну. Якщо дізнається наша господарка про те, що тут був хлопець, нам усім дістанеться на горіхи. До того ж, мені було якось ніяково. Я привіталася та розгублено взяла в руки книжку, розгорнула її, вдаючи, що читаю. Добре, що Валя не розгубилася. Вона принесла ще гарячий чайник та налила нам чаю. Ми сиділи за столом, і розмову підтримувала Валя. Вона щось запитувала, Дмитро відповідав, Ніна совала в розмову свій п’ятак весь час не до ладу, а я мовчала. Дмитро подякував за чай і сказав:

– Дівчата, я вас усіх запрошую сходити в кіно. Білети за мною!

Ніна аж запищала на радощах.

– А коли? Який буде фільм? – запитала вона, пританцьовуючи.

– У суботу будемо дивитися фільм «Моя донька». Згода? – запитав Дмитро, дивлячись на мене.

– Підемо? – спитала мене Валя.

– Так! – за всіх сказала Ніна.

– Згода, – мовила я, не підводячи очі.

…лютого 1957 р

Кілька днів тому потепліло, і почалася відлига. Тож, коли ми вийшли надвір з кінотеатру, додому повертатися нікому не хотілося.

– Ну що, дівчатка, погуляємо? – запитав Дмитро.

– Звичайно! – радісно мовила Ніна.

– Куди підемо? – спитав Дмитро.

– Я пропоную у сквері зліпити снігову бабу, – запропонувала Валя, ліплячи снігову кульку.

– Я проти, – відказала на те Ніна.

– Чому? – Валя на мить зупинилася і кинула зліплену кульку в кущі.

– Бо то дитяча забавка!

– А це не забавка? – засміялась Валя, згрібаючи сніг. Вона так швидко зліпила сніжку, що Ніна не встигнула кліпнути оком, як снігова кулька гепнула Ніну в плече.

– Ах ти… – скрикнула Ніна, ліплячи сніжки.

– Тримайтеся, дівчатонька! – у гру вступив Дмитро. – Хто на мене?! Троє на одного?

За мить ми гуртом почали «обстрілювати» Дмитра. Ми верещали, коли кульки у нас влучували, то йшли в атаку, то відступали. Відчувши азарт, я незчулася, як занадто близько наблизилася до хлопця. Дмитро дістав з кишені папірець, швидко засунув його мені в кишеню пальта. Я не встигла розтулити рота, щоб запитати, що то, як він сам притишено сказав:

– Це лист. Прочитаєш його вдома. Наодинці.

– Ви про що тут шепочетеся? – як гриб після дощу, виросла перед нами Ніна.

– Як тебе закидати сніжками! – засміявся Дмитро та пішов на Ніну.

– Тримайся! – крикнула я Ніні. – Допомога не за горами! Перемога за нами!

Ми ще довго кидалися снігом. Стомилися. Стоїмо відхекуємося.

– Треба закінчувати, – сказала Ніна. – У мене рукавички зовсім мокрі. Так недовго й застудитися.

Ми погодилися з нею.

– Дівчата, – звернувся до нас Дмитро, – ми, як я гадаю, сьогодні добре повеселилися. Пропоную ще й завтра повторити наш культурний захід.

– Згода! – майже одночасно промовили Валя та Ніна.

Я мовчала, бо не знала, що й сказати. Сидіти самій вдома аж ніяк не хотілося, але й набиватися не могла.

– Марійко, – Дмитро подивився мені прямо в очі. – Ти теж згодна?

– Так, – відказала я.

– Ти точно підеш з нами? – запитав він.

– Якщо я сказала «так», то значить «так», – дещо нервово відповіла я, нишком намацуючи в кишені папірець. Щойно я згадала про нього, чомусь почала нервувати. – Досить ляси точити. Ходімо додому!

Вдома я зачекала доки, подруги повкладаються в ліжка.

– А ти не збираєшся спати? – запитала Валя.

– Поки що ні.

– Знову Романові листа будеш писати?

– Ні.

– Зрозуміло, – мовила Валя, натягаючи на себе ковдру.

Вона знала, що я веду щоденника і, зазвичай, пишу у ньому пізно ввечері, щоб ніхто не заважав. Валя теж намагалася вести щоденник, але сидіти на одному місці та подовгу писати було їй не до вподоби. Взагалі, їй не притаманне було спокійне життя. Вона повинна була бути весь час у русі, щось організовувати, про щось домовлятися, кудись бігти та поспішати. Це я могла годинами сидіти та розмірковувати, про щось мріяти, читати книги та занотовувати те, що сподобалося. Ми з нею такі різні і в той же час такі близькі!

Ніна швидко заснула. Я зрозуміла це по її тихенькому хрюканню, яке мене весь час дратує. Взагалі, мені все в ній дратує. Іноді я розмірковую: чому? Чому мене бісить, коли вона чергує по кімнаті і залишає під ліжками пил? Чому несмачний суп, який вона варить? І чому, коли Валя лише помахає віником по кімнаті, я не нервую? Взагалі, мені Ніна нічого поганого не зробила. То, все ж таки, чому вона мене так дратує?..

Я дістала з кишені папірець. Від мокрих рукавичок його кінчики трішки змокріли. Виявляється, що то не один папірець, а кілька аркушів. Я їх розгортаю і починаю читати:

«Люба Марійко! Лише в листі я можу так тебе назвати. Назвати щиро, сміливо, не криючись. Бо так я називаю тебе щодня, але, на жаль, лише у своїх мріях. Хочу, щоб ти мене зрозуміла, тому почну все з самого початку. Не знаю, чи віриш ти у кохання з першого погляду, чи ні, але маю тобі сказати, що воно існує. Одного вечора до мене завітав мій ліпший друг і сказав:

– Швидше збирайся! Я дістав запрошення на вечір до сільгоспінституту!

– Не хочу, – відповів я, бо дійсно не мав на те ані наміру, ані будь-якого бажання кудись іти по морозу.

– Там будуть дівчата не лише з сільськогосподарського, а ще й з педінституту! Можливо, познайомимося з майбутніми вчительками, – торочив він мені. – А вчительки бувають такі симпатичні!

Зрештою я погодився і поїхав заради друга, бо той почав скиглити, що сам не поїде, а запрошення пропадуть. Не знаю навіть зараз, чи на горе своє я згодився піти з ним, чи на радість. Там я вперше побачив тебе, Марійко. Ти стояла така самотня! Я підійшов, щоб запросити потанцювати дівчину, яку ніхто не запросив. Але тут я побачив твої прекрасні зволожені сині очі! Вони неймовірно гарні! І сама ти видалася мені найгарнішою у світі! Мені здалося, що світ навколо захитався, коли ти поклала свої тендітні руки мені на плечі у танці. Я не знаю, чи помітила ти моє хвилювання. Здається, що ні. Того вечора я вирішив, що все минеться, але провів безсонну ніч. Намагався заснути, але перед очима стояв твій образ. Таке було зі мною вперше. Я був схвильований та розгублений, як хлопчисько-школяр. Ледь дочекався наступної нашої зустрічі. Зазвичай я за словом не лізу до кишені. З дівчатами веду себе розкуто і, якщо потрібно, то знаходжу одразу тисячі компліментів та приємних для дівочих вух слів. Але з тобою все було інакше. У душі вирувало, кипіло, і десь там губилися найкращі слова. Я губився перед тобою, боячись ненароком тебе образити або щось не те ляпнути. Гадав, що у нас ще все попереду і у мене буде вдосталь часу, щоб сказати тобі найкрасивіші у світі слова. Але твоя подруга Ніна одразу ж мене попередила, що у тебе є хлопець, який зараз на службі. Мені ніби окріп за шию вилили! Але я не втратив надію, бо зрозумів, що покохав тебе по-справжньому. Так, як це буває в житті лише один раз…»

Я перегорнула аркуш. За ним ще один, два, три… Вісім! Довжелезний лист-сповідь на восьми листах. Я бачила, що подобаюсь Дмитрові, але щоб так…

«…На все життя я запам’ятаю дотик до твого волосся, до твоєї коси. У тебе таке гарне чорняве волосся! З чим його порівняти? Я не торкався натурального шовку, але, гадаю, він такий самий приємний на дотик, як твоя коса. Можливо, у ній сховався літній лагідний вітерець, тому вона така приємна на дотик?»

Далі я читала з болем у серці. Що не рядок, то освідчення в коханні, високому, неземному. Мені так шкода Дмитра, бо не зможу відповісти взаємністю. Він такий чуттєвий, добрий, закоханий у мене, але Дмитро мене зовсім не хвилює. Я ледь не розплакалася, коли прочитала його таке зізнання: «Можеш мені вірити, можеш ні, але ніколи (останнє слово підкреслено) в житті нікого не покохаю. Навіть можу з упевненістю сказати, що ніколи не одружуся. Ти розбила мені серце на все життя. Чи можна склеїти розбитий горщик, щоб було непомітно, щоб не витікала з нього вода? Ні. Звичайно, що не можна. Моя душа розбита, як той глечик. Тому, якщо навіть я буду намагатися його наповнити новими знайомствами, свіжими почуттями, нічого не вийде. Вони протечуть крізь тріщини, як протікає вода крізь пальці…»

«Навіщо я пішла на той вечір?! – лаяла я себе. – Залишилася б вдома, нічого б не сталося».

У голові гуло від емоцій, що наповнили все моє єство. Було прикро і боляче від несправедливості життя, але я не могла не дочитати лист.

«Моя кохана, – читала я далі, відчуваючи, що накочуються непрохані сльози. – Моя люба, моя найкраща! Я можу дозволити називати тебе цими словами, бо вони на папері. У житті зовсім інакше. Скоріш за все, ти завтра даси мені відкоша, але сьогодні я ще маю право залишити собі надію. Моя мила Марійка! Тепер ти все знаєш. Плекаю надію, що ти ще раз все обдумаєш і даси мені позитивну відповідь. Якщо ти завтра скажеш «так», я буду найщасливішим у світі! Не знаю, що я тоді зроблю. Чи злечу без крил вгору, чи задушу тебе в обіймах на землі. Моя і твоя доля у твоїх руках. Благаю, не зроби хибний вибір, щоб потім ми обоє не шкодували про це все своє наступне життя. Цілую (хоча так і не наважився це зробити хоча б один раз). Кохаю. Кохаю і буду кохати все життя.

Дмитро».

Я дочитала останні слова, і сльози закапали на папір. Вони розтеклися синіми чорнильними плямами, але мені було байдуже. Лист Дмитра мене дуже схвилював. Я не хотіла, щоб він так мучився! Не хотіла! Можливо, він має рацію. Може бути так, що з Романом у нас не складеться життя, але наразі я нічого не можу змінити. Не можу і не хочу! Мені шкода Дмитра, але я кохаю Романа. Не можна будувати стосунки на жалості. Не можна відмовлятися від кохання. Ніколи! Навіть якщо воно без майбутнього. Пробач мені, Дмитрику. Не ображайся, Романе…

…лютого 1957 р

Я дивилася на екран із латкою посередині, але нічого не бачила та не чула. Поруч зі мною на твердому сидінні із скрипучою спинкою сидів Дмитро. Боковим зором я помітила його напругу. Він сидів, випрямивши спину, натягнуто, мов пружна тятива. Іноді він кидав на мене побічні погляди, зітхав і знову дивився на екран. Майже наприкінці фільму його пальці легенько торкнулися моєї руки. Вони були холодні та тремтячі. Я швидко відвела свою руку.

Ми йшли додому, і Ніна та Валя шуткували, сміялися, штовхали Дмитра у плечі, запрошуючи поборюкатися у снігу, але він на те не зважав. Я розуміла, що він чекає від мене відповіді. Не дивлячись на зимний вечір, у мене пересохло в роті. Я розуміла, що від одного мого слова залежить наша подальша доля. Все так, як колись було з Романом. Я вичавила з себе одне слово, і моє життя змінилося. Так повинно статися зараз. Я повинна сказати «так», і тоді я залишуся назавжди з Дмитром. Таким щирим, добрим, закоханим Дмитром, який буде зі мною поруч сьогодні, завтра, через місяць, рік – завжди. Якщо ж я скажу «ні», залишу Дмитра з розбитим серцем, а сама буду жити лише надією, яка може не справдити мої сподівання. Я знову буду одна, бо Романа нема поруч. Я припускаю, що він повернеться іншою людиною, можливо, вже не закоханою в мене, бо час жорстокий, він може вбити та зруйнувати всі почуття, які були колись. Залишається вирішити мою долю. Буду я щаслива, коли скажу «так» чи «ні»? Якби ж то можна було знати наперед! Наразі я на мить відчуваю себе егоїсткою, бо вибираю варіант, при якому буде мені добре. І тут сумніви розвіюються, як вранішній туман при сході сонця. Я можу бути щасливою лише поруч з Романом. І коли ми з Дмитром опинилися позаду дівчат, я сказала фатальне «ні». Я не могла і не схотіла дивитися на його реакцію, бо було боляче. Боляче і страшно від того, що я могла помилитися, послухавши своє серце, а не тверезий розум. Я швидко пішла вперед, а Дмитро закляк на місці. Він так і стояв, мов його огріли по голові, коли Ніна підізвала мене та Валю і зашепотіла:

– Митя вже другий раз водив нас у кіно. Усіх трьох!

– Ну то й що з того? – запитала Валя, не зрозумівши, що цим хотіла сказати Ніна.

– Не розумієте чи прикидаєтеся?

– Нічого не розумію. Кажи вже, що не так, – сказала Валя, а я нишком поглянула на Дмитра. Він стояв на тому ж місці.

– А те, що Митя такий самий студент, як і ми. І в нього така ж сама стипендія. Він же не наймався весь час платити за наші квитки?

– А хто його просив? Він сам нас запросив.

– З відчуття такту.

– То що ми повинні зробити? – Валя вже почала нервувати. – Піти ще раз подякувати?

– Подяку на хліб не намажеш. Складаємося йому за сьогоднішні квитки! – командним тоном наказала Ніна.

– Хм! – Валя скептично посміхнулася. – Мені грошей не шкода, але віддавати йому я не піду. Це якось…

– Я сама віддам! – сказала Ніна та простягла долоню.

Я не встрявала у їхню розмову, мовчки дістала з кишені тридцять копійок та поклала в простягнуту руку. Валя зробила те саме.

– Ходімо додому, – сказала Валя, беручи мене під руку.

Ми пішли, не оглядаючись, а Ніна побігла до Дмитра, який стояв на одному місці, як стовп при дорозі.

Вдома Валя ще довго обурювалася:

– Не в грошах річ, а в Ніні. І треба ж до такого додуматися?! Дмитро нас запросив, а тепер ми ще винні йому залишилися! Чи то сама вона таке вигадала, чи то він її навчив? Як ти гадаєш?

– Звичайно, що то її справа. Дмитро – порядний хлопець. Якщо б у нього не було грошей, то він би десь взяв у борг, а не просив її зідрати з нас ті копійки.

– Я теж так думаю, – помовчавши, сказала Валя. – А чому ти така сумна?

Я розповіла Валі все та дала прочитати листа.

– Ні, не буду читати! – запротестувала вона спочатку. – Так нечемно! Це ж особисте!

– Читай, бо не відомо, чи ще доведеться колись прочитати від хлопця листа на вісім сторінок. Читай, бо все одно я його зараз спалю.

– Навіщо? Нехай залишиться на пам’ять.

– Ні. Все повинно закінчитися сьогодні, а разом з ним згоріти лист.

Валя дочитала листа, витерла сльози.

– Ой не знаю, подружко, чи правильно ти вчинила. Він справді тебе кохає.

– Знаю, – сказала я. – Тому сьогодні поставила крапку.

Я спалила лист, поклавши його на тарілку. Вогонь швидко поглинув папірці, а мені полегшало. Здалося, що я дійсно перекреслила нашу дружбу і кохання, яке могло розгорітися, як це полум’я, але не сталося…

Я вже встигла зробити записи у своєму щоденнику, а Ніни все ще не було. Вона повернулася пізно і виглядала веселою та щасливою. Нічого нам не сказавши, вона вляглася спати.