Текст книги "Не вурдалаки"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

…жовтня 1955 р

– І хто тобі винен у тому, що ти не дозволила Васі тебе провести? – запитала я подругу після того, як ми третю суботу поспіль повернулися самі додому.

Василь не приходив на побачення, а Валя ходила сама не своя.

– Звідки я знала, що так вийде?! – говорить вона в розпачі. – Я думала, що слово офіцера міцне, як броня.

– Можливо, він не зміг прийти, – намагаюся її заспокоїти. – Він на службі.

– Три тижні? – Валя ледь не плаче. – Міг би прийти до інституту, знайти мене. Я ж казала йому, де навчаюся!

– Не переймайся, Валечко. Ти ще знайдеш собі іншого гарного хлопця.

– Я не хочу іншого! Ніякого хлопця мені не потрібно! Я все життя бачила себе дружиною військового. Розумієш це чи ні?!

– Почнемо з того, що він тобі не пропонував стати його дружиною. До того ж, ти його зовсім не знаєш!

– Серцем, розумієш, серцем відчула, що це саме та людина, яка мені потрібна!

– А хіба так буває? Після першого побачення зрозуміти, що це твоя половинка? Маячня!

– Тобі легко говорити! Ось закохаєшся з першого погляду, тоді будеш знати! – говорить вона в розпачі та знову починає невтішно плакати.

Я заспокоюю подругу, як тільки можу, а сама думаю, що після однієї зустрічі я би так не побивалася. Якщо справді кохання приносить такі душевні страждання, то навіщо воно мені?

…листопада 1955 р

Ми не пішли до парку в надії зустріти там Василя. Валя потягла мене на танці до інституту. Трохи відлягло від серця, бо я вирішила, що подруга заспокоїлася. Спочатку всі студенти заспівали наш гімн:

 
Я не знаю, где встретиться
Нам придется с тобой.
Глобус крутится, вертится,
Словно шар голубой…
 

А потім поставили грампластинку з вальсом-бостоном, і незабаром всі турботи відійшли на другий план. Поруч був Петрусь, і було гамірно та дуже весело. Я кружляла і кружляла з ним у вальсі та відчувала себе легенькою пташкою у небі.

– У тебе жилка на шиї пульсує, – сказав Петя.

– Де саме? – засміялася я, не зупиняючись.

– Ось тут, – сказав він і нахилився до моєї шиї, щоб показати де.

Одразу ж по радіо оголосили:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у блакитному платті, не виламуйся!

Я зачервонілася і відсахнулася від Петрика.

– Це нам! – зашепотіла я.

– І як вони все бачать?!

Я вирішила трохи перепочити, а з радіо знову прозвучало попередження:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у білому платті у червону квіточку, не викаблучуйся, веди себе пристойно!

– Це вже точно не нам! – сказав Петрусь, і ми розсміялися.

Підійшла Валя, і я відіслала їх танцювати. Здається, вона дійсно трохи заспокоїлася. Та чи надовго?

…грудня 1955 р

У нашій групі навчався (кажу навчався, бо вже не навчається) один хлопець єврей. Сєвка Штільман був із бідної багатодітної родини. Батька у нього не було, а матері було важко підіймати усіх дітей на ноги. Частенько Сєвці доводилося брати якусь копійчину у борг, щоб хоча б щось купити з їжі у буфеті. Взагалі ж він був дуже розумним та начитаним. Якщо нам було щось незрозуміло, то він охоче допомагав у навчанні. Але коли він приходив до нас, то ми з Валею просили його заспівати. Сєвка мав напрочуд гарний голос.

– Заспівай, Сєвочко, – казала я. – Тоді дам у борг.

Добрий, милий Сєвочка йшов на все, аби лишень якось закінчити інститут та не померти з голоду, бо мав нелюдську жагу до навчання. Особливо ми з Валею любили, коли він співав:

 
Ой, дівчино, чим ти полонила
Юне серце в цей вечірній час?
Ти – любов моя,
Ой ти дівчинонька гордая…
 

Так задушевно співав, що аж до кісток проймало, а на очі сльози наверталися.

Незадовго до Нового року нас зібрала декан факультету, оголосивши, що до інституту приїжджає заступник міністра освіти. Після усіх настанов про те, що всі повинні бути акуратно та пристойно вдягнуті, хлопці підстрижені та поголені, декан дала останню настанову:

– Не плескайте язиками. Слідкуйте за своєю мовою та не базікайте зайвого.

Сєвка Штільман або не почув останні слова декана, або їх проігнорував. Замміністра довго і палко говорив про те, що нам належить піднімати культуру села, нести до нього слово науки. Також він сказав, що комусь потрібно буде працювати у школах, а декому доведеться викладати у дитячих будинках, де, до речі, дітям зараз скрутно живеться, незважаючи на те, що держава робить для них все можливе. Тоді Сєвка підняв руку і сказав:

– Можна задати питання?

– Звичайно, юначе, – відповів замміністра, а в залі всі притихли так, що стало чути, як у вікно б’ється та дзижчить муха.

– Мене цікавить таке питання: чому ви, міністри, отримуєте гарну зарплатню і не поділитеся нею з дитячими будинками, де дітям-сиротам так скрутно живеться?

Наш куратор щось почала жестикулювати Сєвці, але вже було запізно. Заступник міністра почервонів до самої маківки, потім відкашлявся та сказав:

– Ваше питання, юначе, некоректне. На цьому наша зустріч закінчена. На все добре.

Наступного дна весь інститут тільки й мав розмови про вихватку Сєвки. Вдень ніхто його не бачив, а ввечері він прийшов до нас. Хлопця було не впізнати. Він якось осунувся, спав з лиця, а в очах неприхований смуток.

– Ось прийшов попрощатися, – сказав він невесело.

– Як попрощатися?! – запитали ми в один голос.

– Визвали мене в деканат і вручили путівку на будівництво в Сибір. Така виявилася ціна мого питання.

– А як же навчання? – запитала я, знаючи, які надії покладала на нього мати як на старшого сина.

– Доведеться забути про навчання, – вимушено посміхнувся Сєвка.

Я подивилася в його сумні очі.

– Ти сам поїдеш?

– Та ні. З четвертого курсу Шкунченко теж мав необережність задати міністрові питання. Тож я не один, нас двоє таких.

– Мені дуже шкода, – сказала я і додала, щоб хоч якось розвіяти смуток: – А хто ж нам тепер пісень співати буде?

– Вже точно не я, – зітхнув він і попрощався.

…березня 1956 р

Сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, я подарувала Валі фотоальбом. Подруга мене порадувала новеньким намистом синього кольору. До всіх свят ми намагалися купити одна одній подарунок такий, який неодмінно стане у нагоді. У мене не було намиста, тож подруга купила мені його на свої заощадження.

– Яке ж воно гарне! – сказала я, приміряючи намисто. – Воно так буде пасувати до моєї блакитної літньої сукні з «крильцями»!

– Носи на здоров’я, – відповіла Валя, розглядаючи мій подарунок. – Дякую тобі. Закінчимо навчання, розлетимося в різні боки, пам’ять про студентські роки залишиться на світлинах цього альбому. Ми ж будемо спілкуватися й надалі? – запитала вона, обнявши мене за плечі.

– Звичайно! Чи я зможу тебе коли забути? До того ж, наші батьки живуть поруч. На літніх канікулах будемо зустрічатися в селі.

– Як подумаю, що доведеться кудись їхати, облаштовуватися, розпочинати нове, самостійне життя, то одразу стає трішки лячно, – зізналася Валя. – І хочеться, щоб такий час настав скоріше, і страшно, і сумно.

– І не зарплатня буде головним у нашому житті. Що гроші? Головне – це робота на користь Батьківщини. Чи не так? – із запалом мовила я, подивившись на подругу.

– Звичайно! Чи за грошима поїдемо кудись у віддалене село? Треба нести світло науки в кожне село, в кожний хутір! Населення повинно бути грамотним, освіченим.

Ми ще довго мріяли про прекрасне майбутнє, а я все уявляла себе такою схожою на красуню Надію Іванівну. Моя уява малювала картинку: я, поцокуючи підборами туфельок, у білій блузці та темній строгій спідниці заходжу до класу. Там мене зустрічають десятки допитливих дитячих очей. Моє волосся чисто вимите, блискуче та вкладене косою навколо голови. Дівчатка дивляться на мене з неприхованим захопленням. Можливо, саме в такий час котрась із них захоче стати вчителем…

…травня 1956 р

– Сьогодні йдемо на танці в парк, – заявляє Валя голосом, який не приймає заперечень. – Ми ж не можемо пропустити таку важливу подію?!

– Знову будеш танцювати з одним, а очима нишпорити по боках, виглядаючи Васю?

– Звичайно!

– Можливо, у нього вже є інша дівчина? – запитую і одразу ж шкодую, що зробила подрузі боляче.

– А я не вірю! Ось не вірю, що в нього хтось є, і баста!

– Скільки вже хлопців клеїлося до тебе за цей час?

– Мені ніхто, окрім Васі, не потрібен. Я відчуваю, розумієш, серцем відчуваю, що він теж бажає нашої зустрічі.

Я промовчала. Якщо цей Вася дуже хотів би побачити Валю, то прийшов би до інституту та зачекав, доки будуть виходити студенти. Але він не приходив, то, напевне, непотрібна йому Валя. Втім, нехай чекає. Можливо, і справдяться її сподівання…

…травня 1956 р

Минулої суботи Валя знову так і не зустріла Василя. Додому вона прийшла сумною. Я, як могла, її втішала.

– Тобі треба познайомитися з іншим хлопцем, – порадила я. – Вийде з ним щось чи ні – не важливо. Головне, щоб ваші зустрічі дали змогу забути Василя.

– Забути я його не зможу, – зітхає подруга. – А розрадитися? Можливо.

Трохи поміркувавши, Валя говорить:

– Можливо, у твоїх словах є якийсь сенс. Сьогодні свято Перемоги, тож буде багато людей. Прийму твою пораду і спробую з кимось познайомитися. Який хлопець підійде до мене першим, з тим і буду зустрічатися.

– А зможеш? – запитую та посміхаюся.

– Зможу!

– Дивись, ловлю на слові! – присварила я її пальцем.

…Увечері причепурилися, вийшли на вулицю. Легенький теплий весняний вітер по-дружньому потріпав по щоках та полетів собі далі. Повітря чисте, аж прозоре. Воно пахне чи то весною, чи цвітом яблунь та перших весняних квітів. Стояла тепла, мало не літня погода. По вулицях ходять усміхнені люди, вітаючи знайомих та чужих людей зі святом. У руках у них прапорці, квіти та повітряні кульки. З гучномовців лунають пісні – на вулицях справжнє свято.

У парку людей сила-силенна! Ходять парами та цілими компаніями, сім’ями, дітвора галасує. То в одному, то в іншому місці чути голос гармоній. Біля танцмайданчика грає духовий оркестр. Поруч зібрався натовп людей. Серед них є військові, тож Валя пасе очима.

– Зі святом, дівчата! – каже хтось позаду нас.

Ми повертаємося і бачимо Петруся. З ним незнайомий високий худорлявий хлопець.

– Познайомтеся, це мій товариш, – каже Петрусь, не давши нам розтулити рота.

– Роман, – каже незнайомець і простягає мені руку.

Я піднімаю очі і зустрічаюся з ним поглядом. Чистий до прозорого погляд, який випромінює теплоту та доброту, як від кинутого у воду каменя. Відкрите, трохи вилицювате обличчя. Щира гарна посмішка.

– Марія, – потискую його теплу руку, але вже не чую свого голосу, бо у вухах щось шумить.

Продовжую дивитися йому в очі, не в змозі відірвати погляд. Відчуваю, як рівне, лагідне полум’я, що світиться у його очах, поступово перебирається на мене, огортає, проникає до самого серця та обпікає зсередини. По тілу пробігає незрозуміла, якась нова тепла хвиля. Світ гойдається навколо мене, а разом з ним і Роман, і Валя, і все-все-все.

– Валентина! – Валя підскакує до Романа та протягує свою руку.

Я відпускаю його теплу долоню і стою, ніби оглушена. Щось запитує Петрусь, але я його не чую. В голові шум і те одне його слово «Роман». Яке гарне ім’я! Який приємний низький тембр голосу! Я стою, як бовван, світ навколо все ще хитається, а земля йде з-під ніг.

– Марійко, – із задуми мене вивів голос Валі, що вже шарпає мене за руку. – Пішли на танці. Хлопці теж з нами йдуть. Чи не так?

Не чекаючи відповіді, Валя бере під руку Романа та тягне за собою. Петрусь йде поруч, потім бере мене під руку.

На танцях я мала розгублений вигляд. Від цього здавалася сама собі безмірно дурною та жалісливою, бо Роман танцював з Валею, а я весь час шукала його очима у натовпі. Чомусь дуже дратував Петрусь. Чи то він був сьогодні такий незграбний, чи я розгублена, але він весь час наступав мені на ноги. Мені треба було заспокоїтися, привести до ладу розсіяні думки. Я запропонувала Валі піти додому, але та ні в яку.

– Тут так весело! А що ми вдома будемо робити? Дивитися одна на одну? – сказала вона й одразу ж потягла за собою Романа на новий танок.

– Хочеш додому? – запитав Петрусь, про існування якого я мало не забула.

– Ні… Так, хочу, – кажу розгублено.

– Можливо, пройдемося алеями, купимо морозиво?

– Я ж сказала, що хочу додому, – відповіла я дратівливо. Зробила кілька глибоких вдихів і додала спокійніше: – Я стомилася.

– Тоді пішли, проведу тебе, – каже він та бере мене під руку. – А то ще хтось тебе вкраде по дорозі, як ось Валю.

– Кому я потрібна, – зітхнула я і кинула останній погляд туди, де серед натовпу то з’являлася, то зникала постать Романа.

Біля будинку Петрусь намагався мене поцілувати, але я від нього відсторонилася.

– Відчепися від мене! Набрид! – скрикнула я та побігла від нього до будинку.

Валя прийшла пізно. Виглядала задоволеною.

– Не спиш? – торкнулася мого плеча.

– Як бачиш.

– То який тебе ґедзь сьогодні вкусив?

– Захотілося додому.

– Як тобі Роман?

– А що мені? Роман як Роман. До речі, до тебе залицялися гарніші хлопці. А тобі… він сподобався? – запитала я, відчуваючи, як завмерло серце в очікуванні відповіді.

– Чесно кажучи, я ще сама не зрозуміла. Але Вася все-таки кращий, – зітхнула подруга та додала: – Вася найгарніший!

Валя швидко заснула, а в мене сон як вітром здуло. З голови не йшов Роман. Його образ стояв весь час перед очима. Ці лагідні очі, які проникли до самих глибин моєї душі, теплі, і в той же час міцні руки, приємна лагідна посмішка… Я намагаюся відключити всі емоції та включити холодний розум, щоб збагнути, чому цей образ не відходить від мене. Чому одна лише згадка про нього мене так хвилює, змушує серце шаленіти у грудях? Невже це кохання з першого погляду? Якщо так, то воно залишиться нерозділеним, бо сама ж дала Валі пораду зустрічатися з ким завгодно, щоб забути Василя. Ну й дурна ж я! Якби ж то знати, де впадеш, то соломки підмостила б. Як би то не склалося, а я ні в чому не зізнаюся Валі. Нехай все є, як є. Але думки про Романа не дають заснути. Я лежу тихенько, щоб не розбудити подругу.

Лише коли на небі почали гаснути зірки і кімнату стало заливати передсвітанковою синню, я забулася у тривожному сні.

…травня 1956 р

Стоять гарні весняні дні. Зараз така пора року, що все радіє навколо. Забіяки-горобці влаштовують то сварки за знайдену крихітку хліба, то здіймаються веселою зграйкою, сідають на гілля дерев і про щось своє, пташине, цвірінчать безупину. Гарна днина вигнала на вулицю і старого, і малого. Зазвичай я завжди раділа приходу весни, коли, здавалося, весь світ радіє, купається у теплому промінні сонця. Так було завжди, але не зараз. Я втратила душевний спокій, бо кожної хвилини думала про Романа. Одна лише згадка про нього змушувала кров текти по моєму тілу пульсуючими поштовхами.

Я знову і знову вештаюся вулицями міста без усякої потреби. Учора ввечері, коли Валя побігла на побачення до Романа, у мене під серцем щось боляче шпигнуло.

– Марійко, – сказала подруга, крутячись перед дзеркалом, – ти така сумна, що без сліз на тебе не глянеш. Можеш мені врешті-решт розповісти, що з тобою трапилося?

– Звідки ти таке взяла? – запитую її і змушую себе видавити щось на кшталт посмішки. Вона виходить у мене натягнутою та нещирою. – Зі мною все гаразд.

– А то я тебе не знаю! Ходиш усі дні, як з хреста знята.

– Напевне, перевтомилася.

– Тоді пішли з нами, погуляємо, подихаємо весняним повітрям на повні груди!

– Ні! – майже істерично скрикую я. – Я нікуди не піду.

Дійсно, зустрітися з Романом ще раз не придавало мені оптимізму.

Коли Валя пішла, мене прорвало, і я дала волю невтішним сльозам. Доки подруга повернулася з побачення, я встигла і наревітися, і трохи заспокоїтися.

– Як пройшло побачення? – запитую Валя.

– А! Так собі. Побачення як побачення, – говорить вона без особливого ентузіазму. – Повешталися вулицями та й усе.

– Він тобі… Він подобається тобі?

– Не особливо. Ти ж мені порадила з кимось зустрічатися, і я дала слово. Ось і тримаю слово. Можливо, і справді Роман допоможе забути Васю?

– Так, – кажу я розгублено та відводжу погляд вбік.

Так і кортить сказати: «Залиш Романа в спокої! Дай мені шанс, бо все одно він тобі не потрібний, а мені…» Але цю думку затьмарює інша: «А якщо Роман не моя, а її доля? Не можна руйнувати їх стосунки». І я деякий час мовчу.

– Розкажи мені про нього, – чомусь кажу я і відчуваю, що одразу зрадницьки запалали щоки.

– Роман закінчує технікум електрифікації. Незабаром піде на службу до армії. Що ще?

– Оце все, що ти знаєш про нього?

– А я не особливо намагалася вивчити його біографію. Ти краще зізнайся, хто тобі так зіпсував настрій? Чи, бува, не Петрусь?

– Не вистачало, щоб я за ним сумувала! Він мені потрібний, як п’яте колесо до воза! – відказую я з деяким роздратуванням, але Валя, на моє щастя, нічого не помічає.

Моя подруга, як завжди, швидко засинає, а я починаю мріяти про неможливе…

…травня 1956 р

За кілька днів я вже навчилася маскувати свій поганий настрій, закрившись у собі, як у мушлі. Валя перестала допікати своїми питаннями, а я мала намір викинути з голови не лише образ Романа, а й сам день, коли його зустріла. Уявила, що це все мені наснилося, а насправді нічого і нікого не було: ані прогулянки в парк, ані знайомства, ані безсонних ночей. Весь вільний час ми з Валею проводили так, як і раніше. Спочатку готувалися до занять, потім читали книжки та вишивали.

…травня 1956 р

Ми засиділися в читальному залі бібліотеки, готуючись до практичних занять. Коли я впоралася із завданням і зібралася йти, Валя зашепотіла:

– Зачекай мене.

– А тобі ще довго?

– З півгодини.

– Петрусю, – звернулася я до нього, – проведеш Валю додому?

Той ствердно кивнув головою, і я вже зібрала книжки, коли Валя шарпнула мене за рукав.

– Що ще?

– Ледь не забула. Повинен Роман прийти. Скажи йому, щоб зачекав мене вдома.

– Добре, – погодилася я і подумала, що всі сили, витрачені на те, щоб викреслити Романа із своєї пам’яті, зійшли нанівець. Я знову побачу його та втрачу спокій.

…Я помітила у вікно Романа, коли він підійшов до хвіртки та розгублено огледівся. Я вийшла на ґанок, махнула рукою: «Заходь». Він трохи завагався, але пішов за мною.

– Проходь, – запрошую. – Сідай, будь як удома. Валя трішки запізниться, тож зачекай її тут.

Говорю до нього, уникаючи погляду. Але відчуваю запах одеколону та цигарок – від цього трішки шумить у вухах та злегка паморочиться в голові. Він починає мене розпитувати: звідки я, де навчаюся. Я відповідаю, і в якусь мить розгублююся та дивлюсь йому прямо в очі. Вони теплі та трішки стомлені. Мені хотілося ось так говорити та говорити. І не важливо про що, аби лише чути його приємний тембр голосу, бачити лагідну посмішку, купатися в ній, як у теплій, чистій та прозорій річці. Хотілося побути з ним наодинці хоча б ще кілька хвилин, але безжальний час нестерпно швидко біг уперед. Кидаю погляд на настінний годинник, і хочеться його розтрощити вщент, щоб він замовк і час зупинився. Мимоволі поглянула у вікно та побачила Валю та Петруся, які підійшли до хвіртки.

– А ось і Валя, – кажу я таким голосом, ніби виношу вирок. Так, це і є мій вирок. Бо за кілька хвилин я залишусь наодинці із сумними думками.

Роман став поруч зі мною, заглянув у вікно. Вони зупинилися та продовжували про щось жваво розмовляти. Петрусь взяв Валю за руку, щось шепнув на вухо, і Валя почала сміятися.

– Вони… Вони зустрічаються? – Роман кивнув у бік Петруся та Валі.

Я промовчала, бо язик вмить прилип до піднебіння. Зараз мені потрібно сказати одне слово «так», і Роман розстанеться з Валею. Це був мій шанс, але я ніколи в житті не брехала. Я не знала, як це робиться.

– Марійко, – сказав Роман і повернув мене себе, заглядаючи в очі. – Петро проводжає Валю? Вони зустрічаються?

Я знову зустрілася з ним поглядом і розтанула у ньому до кінця.

– Так, – прошепотіла я, ніби під гіпнозом його погляду. Від слів брехні світ навколо пішов обертом, і я ледь не зомліла.

– Буду чекати тебе завтра в парку о шостій вечора. Нам треба побалакати. Прийдеш? – запитує Роман уже біля порогу.

– Так, – шепочу спраглими губами.

Роман прожогом кидається надвір, пробігає повз Валю та Петруся. Валя навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Я знесилено сідаю на стілець та намагаюся зрозуміти себе. Чому я збрехала? Як я могла?! Навіщо зрадила найкращу свою подругу? І як я тепер буду дивитися їй у вічі? Від такого напливу питань та думок мені стає моторошно. Світ навколо починає обертатися з шаленою швидкістю, і я майже знепритомніла в той час, коли до кімнати зайшла Валя. Вона швидко вклала мене в постіль, збризнула обличчя прохолодною водою.

– Що з тобою? – запитує вона з такою турботою, що мені стає так соромно. З очей самі покотилися сльози.

– Голова болить, – кажу їй і ловлю себе на думці, що вже другий раз поспіль брешу.

– Я ж казала, що тобі треба розвіятися, а ти все сидиш тут, то читаєш, то вишиваєш. Зовсім не дихаєш свіжим повітрям!

Валя приносить змоченого водою рушника, прикладає його мені до скронь. «Пробач, Валю, – кажу я подумки. – Я не винна. Винні його очі». І знову сльози починають стікати по моєму обличчю.