Текст книги "Не вурдалаки"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

…травня 1956 р

У суботу Валя почала збиратися їхати в село до батьків.

– Я не поїду цього разу, – сказала я їй та відвела погляд.

– І чому ж це? – здивувалася подруга. – Позавчора збиралася, а сьогодні передумала?

– Голова щось болить, – кажу я і ловлю себе на брехні.

І скільки тепер мені треба буде жити й обманювати? День? Два? Місяць?

– Не вигадуй, – Валя сідає поруч, обнімає мене за плечі. – Хочеш залишитися вдома та розводити тут сирість?

– Просто хочу відпочити, трохи відлежусь, і все буде добре. Напевно, я перевтомилася.

– Найкращі ліки – рідна домівка.

– Не вмовляй, – кажу я їй, а думаю про те, що ця поїздка могла б виправдати мене, бо закінчилося б усе з Романом, так і не розпочавшись.

Але як уміють зваблювати його очі! Від них не сховаєшся, нікуди не дінешся. Понад усі мої сили відмовитися від побачення.

Валя склала речі у валізу.

– І як все це я поясню твоїм батькам?

– Скажеш, що готуюся до екзаменів. Не кажи їм, що я занедужала. Добре?

– Гаразд, – погоджується подруга. – Але май на увазі: коли я повернуся, щоб була, як свіжий огірочок на грядці після дощу. Домовились?

– Так, – киваю головою на знак згоди.

Хтозна, як воно буде за два дні. Можливо, Роман зопалу призначив мені побачення. Хоче зробити Валі боляче? Чи дійсно має намір зустрітися зі мною? Нічого, нічого не знаю.

Ледь Валя вийшла за поріг, я почала збиратися на побачення. Ніколи ще не бачила себе такою розгубленою та безпорадною. За що не візьмуся – все валиться з рук. Косу довелося переплітати кілька разів. Перепрасувала ще раз свою сукню, мало її не спаливши. Переодяглася, наділа намисто та стала перед дзеркалом. На мене дивилася гарна худорлява дівчина з вінком чорної коси. Ось і відпустила довге волосся, але все одно коса не така гарна, як у Надії Іванівни.

– Дарма, – кажу собі. – І так непогано. Та чи сподобається Романові моя зачіска?

Прийшов час йти на побачення, а у мене ноги як ватяні. Чомусь стало якось не по собі. Відчуваю себе злодійкою, грабіжницею та зрадницею. Доки дійшла до парку, в голові з’явилася інша думка: треба у всьому зізнатися Романові. Так, звичайно ж! І чому я раніше про це не подумала?! По-перше, буде чесно щодо подруги і не так соромно. По-друге, я не буду себе відчувати злодійкою перед Романом, бо на чужому нещасті своє щастя не побудуєш. По-третє, нехай буде так, як повинно бути, буду мати, принаймні, душевний спокій.

Я побачила Романа здалеку. Він тупцював на тому місці, де ми перший раз зустрілися. Одразу ж усі думки, які до цього були в голові, розлетілися та кудись зникли. Залишилося почуття тихої радості та надії, яка почала зароджуватися в глибині моєї душі.

Підійшла до Романа, привіталася. Знову зустрілася з його променистими, сяючими очима. Вони – незвичайні, напоєні якимось чаклунством. Я дивлюся в них, не в змозі відірвати погляд. Роман щось запитує, я не до ладу відповідаю. І вже не має значення, хто я є насправді: злодійка чи закохана до нестями, до втрати пульсу.

Ми ходимо алеями парку так, без усякої мети. Насолоджуюсь звуком його приємного голосу. Хочеться до безтями розчинитися в ньому до останку. По-особливому він називає моє ім’я. Ще ніхто так не промовляв слово «Марійка». Ніхто не дивився на мене таким захопленим поглядом. Поруч з ним повітря було легшим, світ – кращим, більш барвистим, з безліччю нових кольорів, яких раніше не помічала.

Час невблаганно мчить вперед, відраховуючи останні хвилини нашого побачення. Хочеться йому крикнути: «Май совість! Не можна так поспішати!» Десь у глухому куті парку ми зупинилися. Роман обійняв мене за плечі. Я була від нього так близько, що відчувала запах його тіла, чула дихання. Перший поцілунок був несміливим, але обпік своїм жаром кожну клітину мого тіла та серця. Другий був більш довшим, більш палким. Далі я перестала сприймати навколишній світ, бо він загойдався навколо, піднявши мене кудись вгору, далеко-далеко, туди, де живуть зорі…

– Я тебе вподобав одразу ж, коли побачив, – прошепотіли його уста.

– Справді? – запитую його і завмираю в чеканні відповіді.

– Так! Так! – гаряче шепоче він. – Я Валю не пішов би проводжати, якби вона сама не проявила ініціативу.

– Невже? – не йму віри тому, що чую. Це відбувається зі мною насправді чи це я бачу прекрасний сон, схожий на казку?

– Чесне слово! Ти мені одразу сподобалася.

– То чому ж ти не підійшов до мене, а танцював з Валею?

– Ти мені здалася такою гордою та недоступною.

– Маячня! – радісно шепочу я.

– Мені здалося, що така гарна дівчина не захоче зі мною зустрічатися, бо вона не для мене. Хто я? Простий хлопець із села, електрик. А ти… Ти незвичайна, неземна…

Я поклала голову йому на груди, відчула, як шалено б’ється серце. «Ось так би все життя!» – мимоволі майнула думка. Я мовчала, боячись сполохати своє щастя. Роман повернув моє обличчя до себе, повільно провів по ньому долонею, ніби знімаючи невидиму павутину, подарував свою чарівну посмішку. Від цього погляду моє серце залила ніжність.

– Прийдеш завтра на наше місце? – запитує він, дивлячись прямо у вічі.

– Так, прийду, – відповідаю.

– За що мені таке щастя? – каже він, проводячи рукою по плечах.

– А мені за що?

– Я буду завтра о шостій.

– Я теж…

Збуджена та щаслива, я довго не могла заснути. Я була здивована новим почуттям, яке заповнювало всю мою душу. Мучило відчуття провини перед подругою. Груди час від часу стискав металевим обручем облудний сором. Врешті-решт, я зробила висновок, що в кожному з нас є щось злочинне.

Можливо, наша зустріч була запланованою, передбаченою десь там, на небесах?..

…травня 1956 р

Я знову пішла на побачення. Валя повинна приїхати вранці у понеділок, тож я мала час усе обміркувати та вирішити, як мені діяти далі. А зараз були він та я. Нас двоє – і більше нікого. І я не повинна була допускати у наш храм кохання жодної поганої думки. Все повинно бути чистим: і почуття, і дії, і думки. Ми розмовляли, ховалися за стовбури товстих дерев, щоб сторонні не спостерігали за нашими поцілунками, щоб не змогли вкрасти наше щастя. Я весь час боялася ненароком зробити один необережний рух, сказати зайве слово. Але так хотілося летіти назустріч новому та незвіданому почуттю! Іноді мені хотілося плакати від щастя, яке звалилося на голову так зненацька. Іноді хотілося бути легкою, безвідповідальною та веселою. В усьому був винен Роман. У ньому було щось п’янке, чарівливе, захоплююче.

– Ми зустрінемося наступної суботи? – запитав Роман, коли ми повернули на центральну алею.

– Звичайно, – відповіла я.

Я задивилася, як вечірній вітерець колихав розпливчаті тіні молодих лип, коли прямісінько переді мною з’явився… Вася.

– Марійко! – скрикнув він. – Невже це ти?!

– Вітаю, – кивнула я. – Як бачиш, це я.

– А Валя де ж?

– Чи тобі не все одно, де вона?

– Звичайно, що ні! Так де вона?

– Поїхала в село. А ось куди ти від неї подівся – це вже цікавіше питання.

– Як добре, що я тебе зустрів! – Вася аж сяяв. – Я вже тиждень як повернувся з відрядження і цілісінький тиждень ходжу вечорами по парку в надії зустріти Валю або ж принаймні тебе. Як дурень, ходжу сам туди-сюди. Вже у цьому парку всі дерева вивчив.

– Кажеш, що був у відрядженні? – скептично запитала я, але він, здається, нічого не помітив.

– Так! Ти ж знаєш, що я людина військова. Сьогодні тут, завтра їду туди, куди отримую наказ.

– І тобі дійсно потрібна Валя?

– Звичайно! Я так себе картав за таку нерозторопність. Уявляєш, я навіть не взнав, де вона живе.

– А підійти до будівлі інституту, зачекати там Валю не здогадався?

– Уяви, що ні. Була думка сходити в деканат, але я навіть її прізвища не знаю.

Я назвала адресу і домовилася, що завтра ввечері він підійде до будинку, а я скажу Валі, щоб вийшла надвір, ніби її чекає поштарка.

– Оце буде для неї сюрприз! – засміялась я.

Роман пішов додому, а я була надто збуджена, щоб заснути. Як добре вийшло, що ми зустріли Васю! Але залишалося відкритим запитання: розповідати Валі про мою маленьку підлість чи ні? Я не мала відповіді на це тяжке питання. Не хотілося втрачати єдину та вірну подругу. Моє зізнання дало б тріщину у нашій дружбі. Втратити Романа було ще тяжче. Навіть неможливо.

…травня 1956 р

Валя щаслива з Василем, бо вони тепер разом. Якось Вася завітав до нашого найманого житла та сфотографував мене з Валею на згадку. За кілька днів приніс нам по світлині. Це була перша наша фотографія, де ми разом та вже студентки. А мене чекало розлучення. Роман отримав повістку з військкомату. Наступного тижня його заберуть до лав армії. Три роки я не буду його бачити. Довгі, нестерпні три роки.

– Ти будеш мене проводжати? – запитує він мене, а я, поклавши голову йому на груди, тихенько схлипую.

– Буду.

– Чекати будеш?

– Буду.

– Листи писати?

– Буду.

– Марійко, моє сонечко, – він лагідно пестить мої плечі. – Не треба плакати. Я ж не назавжди від’їжджаю. Будемо листуватися. Три роки пролетять непомітно. Ти за цей час закінчиш інститут, отримаєш диплом. Ти завжди будеш у моїх думках. Завжди! Запам’ятай це.

– Згода, – кажу я.

Він збирає мої сльози на обличчі хапливими гарячими поцілунками.

– Будеш проводжати мене, то не плач. Кажуть, погана прикмета, коли дорогу поливають слізьми.

– Я не вірю в прикмети, але якщо треба не плакати, то не буду.

– Ось і добре, моє сонечко, – каже він лагідно. – А коли повернуся, то ми завжди будемо разом.

– Завжди? – піднімаю на нього заплакані очі.

– Так! Завжди! Все життя. Ми поберемося, як тільки я повернуся.

– Справді?! Ми будемо завжди разом? – перепитую я, а в самої аж подих перехопило від щастя.

– Так! Лише дочекайся мене. Зможеш?

– Я ладна чекати тебе цілу вічність, аби лише ти не забув мене, не знайшов іншу.

– Кого я шукав, вже знайшов.

– Повтори ще раз, – прошу я.

– Ти та, яку я шукав. Ми завжди будемо разом. Обіцяю, – звучать його слова мелодією найкращої пісні у світі. А я жадібно ловлю кожне його слово, намагаючись запам’ятати на три довгі роки розлучення…

…травня 1956 р

Цього ранку сонце було напрочуд ласкаве та веселе. Воно ніби хлюпнуло в груди чогось радісного, такого гарного, як саме життя. Світ здався від цього таким чудовим, як ніколи. Разом з тим було і сумно, бо сьогодні наша остання зустріч з Романом перед розлученням на три роки. Навіть такий гарний день тягнувся довго, а вечір десь забарився. Цілий день не знаходжу собі місця. То радість розпирає груди від того, що ми разом, то душу червоточить смуток. Такий настрій нагадує березневу днину, коли яскраве сонце може вмить затягти чорна хмара і піде дощ. А вже за годину на небі знову радіє сонце.

Увечері поспіхом вдягаюся та біжу на своє п’яте побачення. Лише п’ять вечорів провела з Романом, але вони геть змінили все моє життя! З ним все навколо здається світлим, ніжним, добрим, як його очі. Поруч із ним мені затишно та тепло. Звичайний дотик руки Романа дає мені впевненість і надію. Я щаслива, бо кохаю! Я безмежно щаслива від того, що мене кохають!

…травня 1956 р

Все. Романа забрали на службу до лав армії. Я провела його до військкомату. Там вже на нього чекали друзі. Мені так хотілося провести кілька хвилин з Романом наодинці! Хотілося почути ще кілька лагідних слів, скупатися у його ніжному погляді, як у променях сонця. «Не можна бути такою егоїсткою!» – наказала я собі, щоб взяти себе в руки.

Перед тим, як вишикували призовників у стрій, Роман встиг мене обійняти, поцілувати та шепнути: «Я тебе кохаю, сонечко. Ти будеш мене чекати?» – «Так! Так! Я теж тебе кохаю! Буду чекати, скільки потрібно», – прошепотіла я. Роман підморгнув мені, кинув друзям: «Бувайте!» та побіг. Я дала йому слово не поливати дорогу слізьми, але у мене нічого не виходило. Я стояла, кусаючи губи, намагаючись стримати зрадницькі сльози. Мені здавалося, що в моєму житті разом з Романом зникає все найсвітліше, а мені лишаються сірі дні, невідомість і щось жахливе…

…грудня 1956 р

Для нас була несподіваною новина про те, що весь наш факультет переводять до іншого міста. Приваблювало те, що будемо навчатися в сусідньому обласному центрі, але це було так далеко від мого села! Я вже не зможу так часто їздити до батьків та привозити харчі. Що ж, доведеться жити на свою стипендію. Добре, що на третьому курсі вона вже більша, і я отримую двісті двадцять карбованців. Ми з Валею поспішили приїхати до Нового року, щоб влаштуватися. Знайшли квартиру в приватному секторі. Господарка, Валентина Євгенівна, повела нас у флігель, де була невеличка кухонька, стояв керогаз для приготування їжі та столик. Далі була кімната з одним віконцем, яке дивилося в нікуди, бо перед ним височів сусідський паркан, від чого в кімнаті стояли сутінки, хоча надворі світило яскраве сонце. У кімнаті була шафа, стіл, три стільці та три ліжка.

– Третю дівчину самі знайдете чи мені шукати? – запитала Валентина Євгенівна, помітивши, що ми зупинили свої погляди на ліжках.

– Самі знайдемо! – за двох відповіла Валя, доки я розмірковувала.

– Це навіть краще, – сказала господарка. – А то буває таке, що дівчата не можуть здружитися і починаються сварки. А ви давно знайомі?

– Від дня народження, – сказала Валя. – Не переймайтеся, ми не сваримося.

– Ось і добре. То вам підходить таке житло?

– Дивлячись, скільки воно коштує, – сміливо каже Валя, а я шарпаю її за рукав. Де ще вона збирається шукати житло посеред навчального року?

– Шістдесят карбованців з кожної, – сказала господарка, а Валя дивиться на мене, хоча я її знаю – вона вже давно вирішила і за себе, і за мене.

– Нас влаштовує! – каже Валя з таким виглядом, ніби у неї був великий вибір і нарешті вона визначилася.

– Тоді можете розташовуватися. Але попереджаю одразу: хлопців сюди водити не можна!

– Ясно! – сказала Валя та потягла валізу до кімнати.

– І кого ти мала на увазі, коли сказала, що ми самі знайдемо ще одну мешканку? – запитала я подругу, коли ми залишилися наодинці.

– А ти здогадайся з трьох разів!

– Не скажи, що Ніну, бо я тебе вб’ю.

– Можеш вбити, але я не хочу жити з кимось незнайомим.

– Мої бажання не враховані, – сказала я з образою.

Валя (підлиза отака!) підійшла до мене, обняла за плечі:

– Марійко! Не сердься на мене, будь ласка, прошу тебе. Я знаю, що ти не дуже товаришуєш з Ніною. Але вона не така вже й погана, якщо добре розгледіти. До того ж, з нашого села нас тільки троє. Ми повинні триматися однієї купи, так буде легше. Ми знаємо одна одну. Добре знаємо, що Ніна не крадійка. А якщо хтось чужий буде з нами жити? Де гарантія того, що вона нічого у нас не поцупить? До того ж, ми будемо харчуватися в складчину. А чи захоче так робити хтось інший?

– І по скільки ми будемо скидатися на харчі? – запитала я, тяжко зітхнувши.

– По сто карбованців! – швидко сказала Валя. – Я вже все підрахувала. Хочеш, покажу папірець?

– Ну добре, добре, – кажу я їй, відчуваючи, як образа відступає. – Не потрібні мені твої підрахунки, бо знаю певне, як ти сказала, так і буде.

– А хіба я щось дурне тобі радила?

– Ні. Ти завжди маєш рацію. Мені б твої здібності! Краще зізнайся: ти пообіцяла Ніні, що ми будемо жити втрьох?

– Еге ж, – зітхає Валя, – пообіцяла. Як іноді погано, що я не вмію брехати!

…січня 1957 р

Сама дивуюся, як швидко звикла до нових друзів. Гадала, що буду довго адаптуватися до нового оточення, вивчати незнайоме місто, але студенти так швидко знаходять спільні інтереси. За місяць ми з Валею крок за кроком, вулиця за вулицею освоїли місто, перезнайомилися чи не з усіма студентами нашого факультету. Стільки нових друзів, вражень, емоцій, що аж голова обертом йде! Вже й на новому місці помітили організаторські здібності моєї подруги. Тепер вона входить до складу профкому інституту. Сьогодні ввечері Валя повернулася додому з сяючим обличчям.

– Танцюй! – весело сказала вона з порогу, тримаючи в руках якісь папірці.

– Лист від Романа?

– Не вгадала! Роман і так тобі часто пише, а у мене є щось цікавіше.

– І чому ви так галасуєте? – запитала Ніна, знімаючи з обличчя книжку. Я гадала, що вона читає, а та спала, прикрившись підручником.

– Прокидайся і ти, ледацюго, – весело сказала Валя. – Для тебе теж гарна новина.

– Та не тягни ти кота за хвіст. – Ніна відклала книгу вбік. – Кажи вже, що роздобула.

– Три квитки із запрошеннями на вечір до сільгоспінституту! – урочисто сказала Валя. – А там, як ви вже здогадалися, буде багато хлопців. Тож продовжуйте мою думку…

– Будуть танці! Буде весело! – Ніна на радощах підскочила на ліжку так, що воно жалібно заскрипіло-запищало.

– Це добре! Ти справжня подруга! – сказала я, бо полюбляла танцювати. – І коли це буде?

– Цієї суботи, мої любі! – Валя віддала нам запрошення. – Хоча б подякували, невдячні! Гадаєте, так просто було дістати через профком аж три квитки, коли на цілий факультет нам виділили лише десять?

Валя удавано насупилася, а ми з Ніною поцілували її у дві щоки.

…січня 1957 р

Минуло вісім місяців чекання. На стільки ж зменшилася відстань до моєї зустрічі з Романом. За цей час я стала рабою чекання. Кожного дня чекаю листа. Роман писав часто. Я не в змозі дочекатися відповіді, тому пишу майже щодня. Я живу його листами, живу надією. Якось Валя натякнула, що хлопцям на службі не вистачає спілкування зі слабкою половиною, тому вони пишуть листи. І ще не факт, що повернуться до тієї, яка чекає на нього.

– Дарма, – відповіла я їй. – Нехай у мене було лише кілька побачень. Але вони варті того, щоб чекати три роки.

– Молодість протече, як пісок між пальцями. А ти все сама та сама. Пожалкуєш, та буде пізно, бо кращі роки залишаться позаду.

– Наші зустрічі варті років.

– Марійко, це все романтика. А ми живемо в буднях.

– Я живу надією.

– Болісно буде, коли в надії зламають крила, – зітхає Валя.

– Надія завжди з крилами. І немає у світі тієї сили, щоб зламала її крила, – натхненно кажу Валі. – А без крил, без польоту мрій – це сіра буденність. Я не хочу просякнути нею, я хочу і буду літати на крилах надії.

– Ти на мене не ображаєшся? – Валя обнімає мене за плечі.

Хитра лисичка. Спочатку зіпсує настрій, а потім підлещується.

– Твій Вася зараз не тут, але ти чекаєш на зустріч? – запитую я, ідучи в атаку. – Живеш надією?

– Не порівнюй! – сміється. – То ж Вася! Його не можна не кохати, не чекати на нього! До речі, ти мені так і не розповіла, коли і як ти вперше побігла на побачення до Романа.

– Я тобі вже казала, – відповідаю я, і на білу серветку, яку я в цей час вишивала, капнула кров з пальця, який вколола голкою. – Я з Романом випадково зустрілася в той день, коли ми зустріли Василя.

– Ти щось не договорюєш, – каже Валя і намагається заглянути мені у вічі, а мені здається, що заглядає у глибину душі, де принишкла і сидить моя брехня, як мишка у нірці.

– У мене нема від тебе секретів, – відповідаю я і, щоб змінити тему розмови, пропоную: – Досить нам плескати язиками. Давай краще почитаємо.

…січня 1957 р

Вечір відпочинку в сільгоспінституті мені сподобався. Коли розпочалися танці та оголосили «білий» танець, Валя одразу ж запросила якогось юнака. Вже за мить я її загубила з поля зору, бо подруга розчинилася в натовпі танцюючих. Ніна теж не пасла задніх – пішла з кимось вальсувати, а я засоромилася сама підійти до якогось хлопця, тому стояла, як пеньок серед дерев у лісі, та ніяково кліпала очима.

– Ви не хочете мене запросити? – раптом почула я чоловічий голос зовсім поруч.

Біля мене стояв високий стрункий юнак. Він так щиро посміхався, що я не витримала і відповіла йому усмішкою.

– Мене звати Дмитро, – сказав він.

– Марія, – я подала йому руку.

Напевне, він сприйняв мій жест як запрошення, бо я незчулася, як опинилася з ним серед танцюючих. Дмитро добре та легко танцював. Це мені сподобалося, і до кінця вечора ми з ним не пропустили жодного танцю. Я дізналася, що його прізвище Гаркавченко, він навчається в художньому училищі, рідне місто за сорок кілометрів звідси, тож він живе з другом у своєї тітки тут, у місті, і не так вже й далеко від нашого помешкання. Я теж трішки розказала про себе. Ми не помітили, як швидко перейшли на «ти» і як ще швидше сплинув час. Вимкнули музику, і танці закінчилися.

– Ось так завжди! – сказав Дмитро. – Такий гарний вечір, приємне знайомство, а вони: «Просимо покинути приміщення». Несправедливо!

– Це точно! – засміялася я, бо дійсно час не минув, а пролетів. Ще б танцювати й танцювати! Але нічого не вдієш.

З подругами я зустрілася біля аудиторії, в якій ми залишили верхній одяг. Посмикали дверну ручку – зачинено. Хтось пішов шукати ключі, а я зловила на собі погляд Дмитра. Він стояв поодалік вже вдягнений та не зводив з мене очей. Я знітилася та сховалася за Валю.

– Ти чому така наполохана? – запитала вона. – Тебе образив той довготелесий?

– Дмитро, його звуть Дмитро, – тихо сказала я. – Ні, ми добре провели вечір.

– Розкажеш мені про нього?

– Нічого розповідати. Потанцювали та і все. Та де ж ті ключі? Ми не встигнемо на останній автобус! – сказала я, кинувши погляд на великий годинник, що висів на стіні.

– А й справді, – занепокоїлася Валя. – Якщо за десять хвилин ми не будемо на зупинці, пиши пропало. Зараз я знайду чергового і все дізнаюсь.

– Цікаво, чи далеко до міста? – запитала я, але Валю вже як вітром здуло.

– До міста сім кілометрів, – почула я знайомий голос.

Поруч стояв Дмитро, мнучи в руках шапку.

– Нічого собі! А потім ще доведеться їхати трамваєм та трішки йти пішки. І коли ж я потраплю додому?

– Я проведу тебе додому, – сказав він, не відриваючи від мене погляд.

– Я не сама, тож можеш не проводжати. Ти ще встигнеш на автобус.

– Ні. Я проведу тебе, – неголосно, але наполегливо сказав Дмитро. Я не стала заперечувати і подумала, що коли б сказали, що танці продовжені ще на дві години, то танцювала б безупинно. А зараз поглянула на годинник, зрозуміла, що все-таки доведеться йти пішки, й одразу ж відчула, як гудуть ноги від утоми. Нарешті повернулася Валя з невтішною новиною.

– Друзі! – голосно сказала вона. – Доведеться чекати з півгодини. Черговий, який зачиняв це приміщення, відпросився раніше додому, бо в нього застуда. На жаль, він випадково забрав ключ. І на щастя, він живе неподалік, тож за ним вже пішли, і незабаром ми зможемо звільнити з полону свій одяг.

Я з Дмитром йшла позаду всіх. Ми розмовляли про наше студентське життя, про свої родини, тому незчулися, як дійшли до першої трамвайної зупинки. Дмитро і тут не захотів їхати додому. Він сидів поруч зі мною, а якась жіночка похилого віку весь час на нас пильно дивилася. Чи згадувала свою молодість? Чи Дмитро нагадав їй сина, який, можливо, не повернувся з фронту? Чи то просто милувалася нашою молодістю?

– Агов! – Валя шарпнула мене за рукав. – Не спати! Наша зупинка.

Дмитро провів мене до самого паркану.

– Ну все! – сказала я. – Дякую за приємний вечір. До побачення!

– Можливо, ще трішки погуляємо? – запитав він, взявши мене за руку.

– Ні, вже пізно і я стомилася.

– Тоді сходимо завтра в кіно?

Я завагалася. Мені потрібно було одразу сказати, що чекаю з армії свого хлопця. Але не зараз же мені це розповідати, коли ніс відмерзає? До того ж, мене ніхто ніколи не запрошував в кіно.

– Добре, – відповіла я.

– Тоді до завтра?

– До завтра.