Текст книги "Загублена земля. Темна вежа III"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

і застиг, зачувши пронизливий крик Ґрети Шоу, що стояла на складаній драбині в глибині комори. Бляшанка томатної пасти випала їй з рук і покотилася по підлозі. Куховарка похитнулася і була б приєдналася до томатної пасти, якби Джейк не встиг вчасно підскочити до неї й підтримати.

– Боже праведний! – видихнула вона, хапаючись за серце. – Ох і налякав ти мене, Джонні!

– Вибачте, – пробурмотів Джейк. До каяття домішувалося гірке розчарування. За дверима була лише комора. А він же так вірив…

– А що це ти тут робиш? У тебе ж ниньки боулінг! Я думала, ти повернешся не раніше, ніж за годину! Я ще й попоїсти тобі не встигла зготувати, отож не сподівайся.

– Та нічого. Все одно я не голодний.

Він нахилився і підняв бляшанку, яку впустила місіс Шоу.

– А судячи з того, як ти сюди увірвався, ще й який голодний, – пробурчала вона.

– Мені здалося, що тут миша шарудить. Мабуть, це були ви.

– Та певно. – Вона спустилася з драбини й забрала у нього бляшанку. – Ти так виглядаєш, наче у тебе грип, Джонні. – Вона приклала йому до лоба долоню. – Температури наче нема, але це ще нічого не означає.

– Простая втомився, – відповів Джейк, а сам подумав: «Якби ж то». – Мені б чогось попити, і я трохи подивлюсь телевізор.

Місіс Шоу щось пробурмотіла.

– Маєш якісь оцінки? Показати не хочеш? Якщо хочеш, то давай швидко. Мені треба готувати вечерю.

– Сьогодні ні. – Він вийшов з комори, дістав з холодильника напій і пішов до вітальні. Там ввімкнув передачу про голлівудських зірок і втупився в картинку на екрані, а голоси в голові невтомно сперечалися, і нові спогади про запорошений новий світ невпинно вигулькували на поверхню.

7

Мати й батько не помітили нічого дивного у вигляді сина. Батько взагалі ніколи не повертався додому раніше, ніж о пів на десяту вечора. І Джейка це цілком влаштовувало. О десятій він пішов спати і лежав у темряві, дослухаючись до гомону міста за вікном: звуків гальм, клаксонів, сирен.

Ти помер.

Нічого подібного. Я тут, у своєму ліжку.

Та це нічого не означає. Ти помер, ти ж знаєш.

Найгірше було, що він знав і те, і те.

Я не знаю, котрий з вас, голосів, каже правду, але я так більше не можу. Тож негайно припиніть. Перестаньте сперечатися й дайте мені спокій. Чуєте. Коли ваша ласка.

Але вони не слухалися. Мабуть, це просто було їм не до снаги. А Джейкові раптом спало на думку, що він мусить підвестися з ліжка, і то негайно, та відчинити двері до ванної кімнати. Бо за ними – той, інший світ. Там буде придорожня станція і друга частина його «я», що скоцюрбилася зараз під старезною ковдрою на стайні й намагається заснути, неспроможна осягнути, що, в дідька, відбувається.

«Я йому розповім, – гарячково подумав Джейк. Він відкинув ковдру, зненацька усвідомивши, що двері біля книжкової шафи більше не ведуть до ванної – вони ведуть у світ, де смердить спекою, пурпуровою люттю й страхом у жмені землі, світ, який зараз накрила крилом темна ніч. – Я можу йому розповісти, але потреби не буде… бо я буду В НЬОМУ… Я БУДУ ним!»

Мало не сміючись від полегшення, Джейк перебіг через усю темну кімнату і розчахнув двері. І…

Нічого, тільки ванна. Його ванна кімната з портретом Марвіна Гая в рамці на стіні й смужками світла, що пробивалося крізь жалюзі й лежало на кахлях підлоги.

Джейк довго–предовго стояв на порозі, намагаючись проковтнути своє розчарування. Але воно не минало. І гіркота відчаю переповнювала його.

Безвихідь.

8

Три тижні, що минули відтоді, розтягайся злою усмішкою, стали брудним глухим закутнем у Джейковій пам'яті – кошмарною спустошеною землею, де не було миру, не було спочинку, не було бодай тимчасового порятунку від болю. Він спостерігав – так безпорадний в'язень дивиться на спустошення міста, яким колись правив, – а його розум вгинався під постійним тягарем примарних голосів і спогадів, що важчав з кожною хвилиною. Він сподівався, що спогади обірвуться, сягнувши пункту, коли чоловік на ймення Роланд дав йому впасти у прірву в горах, але цього не сталося. Натомість вони просто повернулися до початку циклу й почали грати знову, наче касета, що гратиме й гратиме доти, доки не порветься плівка чи хтось не вимкне програвач.

Спогади про більш–менш реальне життя, коли Джейк був хлопчиком з Нью–Йорка, ставали дедалі невиразнішими, а внутрішня розколина – глибшою. Він пригадував, що ходив до школи, на вихідних відвідував кінотеатри, а в неділю тамтого тижня (чи позатамтого?) вибрався з батьками на пізній сніданок. Але все це уявлялося таким далеким і невиразним, що він почувався, наче людина, яка перехворіла на малярію, а тепер намагається згадати найглибшу і найтемнішу стадію цієї хвороби: люди стали тінями, голоси наче відлунювали й накладалися один на одний, і навіть така проста дія, як з'їсти сендвіч чи дістати кока–колу з автомата в спортзалі, тепер вимагала чималих зусиль. Крізь ці дні Джейк продирався під акомпанемент фуги крикливих голосів і подвоєних спогадів. Його одержимість дверима (всіма дверима без винятку) посилилася, і сподівання, що рано чи пізно за якимись із них знайдеться світ стрільця, ніколи не полишало хлопчика. Але нічого дивного – для нього лишилася тільки одна надія: на двері.

Але віднині гра скінчена. Тепер у нього не залишилося жодного шансу виграти. Жоднісінького. Він капітулював. Став прогульником. Похнюпивши носа, Джейк сліпо йшов вулицями на схід, не маючи уявлення, куди йде чи що робитиме, коли добудеться до місця призначення.

9

Трохи так поблукавши, хлопчик почав виходити зі стану заціпеніння й тепер звертав увагу на те, що було довкола. Зараз він стояв на розі Лексингтон–авеню і П'ятдесят четвертої вулиці. Силкувався пригадати, як сюди потрапив, і не міг. Аж раптом він зрозумів, що цей ранок напрочуд погожий. Дев'ятого травня, коли почалося його божевілля, була гарна погода, але нині вона видалася в десять разів краща. Мабуть, то був один із днів, коли весна озирається і бачить коло себе парубка–літо, міцного, вродливого, із зухвалою посмішкою на засмаглому обличчі. Яскраві промені сонця вигравали на скляних стінах будівель у центрі міста. Тінь кожного перехожого була чорною і чіткою. Небо над головою, тут і там поцятковане пухкими хмаринками, було чисте й бездоганно синє.

Далі по вулиці довкола будівельного майданчика була споруджена дощана стіна. Біля неї стояли двоє успішних ділків у дорогих костюмах гарного крою. Вони сміялися й щось передавали один одному. Джейку стало цікаво, тож він підійшов ближче. І побачив, що бізнесмени грають у «хрестики–нулики»: накреслили на стіні поле дорогою ручкою «Марк Крос» й ставлять нею хрестики й нулики. «Оце так прикол», – подумав Джейк. Поки він підходив, один з них поставив у верхньому правому кутку нулик і провів навскісну лінію через усе поле.

– Знов продув! – сказав його товариш, котрий виглядав на керівника високого рангу, адвоката чи успішного біржового маклера, а тоді взяв ручку «Марк Крос» і накреслив іще одне поле.

Зиркнувши праворуч, перший бізнесмен – переможець – побачив Джейка і всміхнувся йому.

– Скажи, гарний нині день, малий?

– Авжеж, – відповів Джейк, радіючи, що не кривить душею.

– У школі не сидиться, га?

Тепер уже Джейк розсміявся. Школа Пайпера, де замість перекусону був Обід і де замість проситися покакати тобі доводилося питати дозволу «вийти на хвильку», раптом здалася йому дуже далекою і геть не важливою.

– Ну ясний перець.

– Зіграти хочеш? Біллі ще з п'ятого класу не може мене подужати в цій грі.

– Облиш малого, – сказав другий бізнесмен, простягаючи йому ручку «Марк Крос». – Цього разу я тобі покажу, де раки зимують. – Він підморгнув Джейкові, і Джейк підморгнув у відповідь, сам із себе дивуючись. А тоді пішов собі далі, залишивши чоловіків грати в їхню гру. Відчуття, що от–от станеться щось дивовижне… а можливо, це «щось» уже почало відбуватися… дедалі дужчало, і здавалося, що ноги вже майже не торкаються хідника.

На розі загорілося зелене світло, і Джейк рушив через Лексингтон–авеню. Але посеред вулиці зупинився так раптово, що його мало не збив з ніг хлопчик–кур'єр на велосипеді. Так, згода, весняний день був справді ясний і погожий. Але це не причина того, що він так гарно почувається, так раптово почав усвідомлювати реальність, такий упевнений, що незабаром станеться диво.

Голоси замовкли.

Вони не згинули навіки – чомусь Джейк був певен цього, – але поки що стихли. Чому?

Зненацька Джейк уявив кімнату, в якій сперечаються двоє чоловіків. Вони сидять за столом обличчям один до одного і дедалі сильніше гризуться. Невдовзі вони задерикувато нахиляються один до одного й від люті обляпують супротивника бризками слини. Так скоро й до бійки дійде. Аж раптом вони чують якесь гупання – барабанний дріб, – на зміну якому приходить хвацьке сурмління. Чоловіки припиняють суперечку й обмінюються спантеличеними поглядами.

«Що це таке?» – запитує один.

«Уявлення не маю, – відповідає інший. – Наче якийсь парад».

Вони підбігають до вікна і бачать, що це справді парад. У військовій формі марширує оркестр, промені сонця виблискують на фанфарах, гарненькі мажоретки перед оркестром крутять у руках диригентські палички й поважно піднімають та опускають свої довгі засмаглі ніжки. Автомобілі з відкидним верхом прикрашені квітами, знаменитості, що в них ідуть, привітно махають руками.

Двоє чоловіків витріщаються у вікно, забувши про чвари. У тому, що вони повернуться до сварки, не може бути жодних сумнівів, але поки що вони стоять поряд, пліч–о–пліч, неначе ліпші друзяки, й спостерігають за парадом…

10

Розлючене дудіння клаксона привело Джейка до тями: він прочумався від цієї історії, що промигтіла перед його очима, наче яскравий сон. І зрозумів, що досі стоїть посеред Лексингтон–авеню і світло вже не зелене, а червоне. Він безтямно роззирнувся довкола, сподіваючись побачити, що на нього мчить синій кадилак, але виявилося, що на клаксон тисне хлопець за кермом жовтого «мустанга» з відкидним верхом. На обличчі в нього сяяла широка усмішка. Скидалося на те, що нині всі мешканці Нью–Йорка вдихнули газу щастя.

Джейк помахав хлопцеві рукою й побіг на інший бік вулиці. У відповідь водій «мустанга» покрутив пальцем біля скроні, повідомляючи, що Джейк слабий на голову, потім теж помахав і поїхав собі далі.

Якийсь час Джейк просто стояв на дальньому розі вулиці, підставивши обличчя під ласкаві сонячні промені, й усміхався, всотуючи кожну мить погожої травневої днини. Мабуть, подумав він, так почуваються засуджені до страти на електричному стільці, коли їхній вирок тимчасово відкладається.

Голоси мовчали.

Але питання, що за парад відвернув їхню увагу? Зачарував незвично гарний весняний ранок?

Джейк сумнівався, що тільки це. Сумнівався, бо глибинне передчуття знову заповзало йому в душу й опановувало тіло. Таке саме передчуття охопило Джейка три тижні тому, коли він підійшов до рогу П'ятої й Сорок шостої вулиць. Але дев'ятого травня то було відчуття невідворотної загибелі. Сьогодні ж на нього наче пролилося яскраве світло добра й сподівання. Це було наче… наче…

Білість. Саме це слово спало йому на думку, сповнивши свідомість невідпорним прозорим світлом.

– Це Білість! – голосно вигукнув Джейк. – Наближається Білість!

Він пішов П'ятдесят четвертою вулицею, і на розі Другої й П'ятдесят четвертої над ним знову розкинув крило ка–тет.

11

Джейк повернув праворуч, спинився, повернув і попрямував назад до рогу вулиці. Так, йому потрібно було зараз пройтися Другою авеню, без питань, але той бік знову виявився неправильним. Потім світло на світлофорі змінилося, він поспіхом перетнув вулицю і знову повернув праворуч. Те відчуття

(Білості)

правильності невпинно дужчало. Джейка охопив шал радості й полегшення. Він одужає. Цього разу вже напевно. У ньому росло переконання, що невдовзі він побачить людей, яких одразу впізнає, як це сталося з товстухою і вуличним гендлярем, і їхні вчинки будуть йому наперед відомі.

Але натомість він прийшов до книжкової крамниці.

12

МАНГЕТТЕНСЬКИЙ РЕСТОРАН «ПОЖИВА ДЛЯ РОЗУМУ» – проголошувала вивіска у вітрині. Джейк підійшов до дверей, на яких висіла табличка з написами, зробленими крейдою. Такі таблички зазвичай вішали на стіну в придорожніх ресторанах і закусочних.

СЬОГОДНІ В МЕНЮ

З Флориди!

Свіжо засмажений на відкритому полум'ї Джон Дж. Макдональд У твердій обкладинці 3 – $2.50 У м'якій обкладинці 9 – $5.00 З Міссісіпі! Смажений на сковорідці Вільям Фолкнер У твердій обкладинці – ринкова ціна У м'якій обкладинці «Вінтидж Лайбрері» – 75 с за томик З Каліфорнії! Реймонд Чендлер, зварений на круто У твердій обкладинці – ринкова ціна У м'якій обкладинці 7– $5.00

НЕ ГОЛОДУЙТЕ–ЧИТАЙТЕ

Джейк зайшов усередину, розуміючи, що вперше за три тижні відчиняє двері, не шаленіючи від сподівання знайти на тому боці інший світ. Над головою дзеленькнув дзвіночок. У ніс вдарив м'який перчений запах книжок, і в Джейка зродилося відчуття, наче він повернувся додому з далекої мандрівки.

Ресторанні мотиви в оздобленні крамниці продовжувалися і всередині. Хоча вздовж стін і були розставлені стелажі з книжками, кімнату розділяв навпіл шинквас. З того боку шинкваса, де стояв Джейк, стояло декілька столиків зі стільцями, що мали плетені з дроту спинки. Кожен столик був сервірований стравами дня: романами Джона Макдональда про Тревіса Макгі, романами про Філіпа Марлоу Реймонда Чендлера, романами Вільяма Фолкнера про родину Сноупсів. Маленька табличка на столику з Фолкнером оголошувала: «В продажу є рідкісні перші видання – спитайте в продавця». На іншій табличці, тій, що стояла на шинквасі, було написано просто: «ГОРТАЙТЕ!» Саме цим зараз і займалося двійко покупців. Вони сиділи за шинквасом, пили каву і читали. Джейк подумав, що зроду не бував у кращій книжковій крамниці, ніж ця.

Питання тільки, чому він тут опинився? Це просто щасливий збіг обставин чи прояв того лагідного, проте наполегливого відчуття, що він натрапив на стежку – подібну до силового променя, – яку хтось залишив навмисне, аби він, Джейк, її знайшов?

Кинувши погляд на столик ліворуч, він дістав відповідь.

13

Там були виставлені дитячі книжки. Столик був маленький, тож книжок на ньому помістилося з дюжину, не більше. «Аліса в Країні Чудес», «Гобіт», «Том Сойєр» і подібне. Джейкову увагу привернула книжка, що вочевидь призначалася для найменших. На яскраво–зеленій обкладинці був зображений паровозик з веселою людською пичкою, що пихкав, силкуючись піднятися на схил. Його грати спереду, розмальовані у яскраво–рожевий колір, розтягайся у щасливій посмішці, а ліхтар привітно зорив на Джейка Чемберза, неначе припрошуючи зайти всередину і прочитати все про паровозик. «Чарлі Чух–Чух» – було написано на обкладинці. Автор і художник – Беріл Еванс. Джейк миттю пригадав свій іспитовий твір: фотографію поїзда на титульній сторінці й слова «чух–чух», багато разів повторені наприкінці твору.

Він ухопив книжку й міцно її стис, наче побоюючись, що варто послабити хватку – і вона полетить геть. Роздивлявся обкладинку й розумів, що не довіряє посмішці на пичці Чарлі Чух–Чуха. «У тебе щасливий вигляд, але мені здається, що це лише маска, – подумав Джейк. – Навряд чи ти щасливий. А ще я думаю, що насправді тебе звуть зовсім не Чарлі».

Ці думки були божевільними, поза всяким сумнівом, але відчуття шаленства не було. Навпаки, здавалося, що їх продиктував здоровий глузд. Вони скидалися на правду.

Поруч із тим місцем, де щойно був «Чарлі Чух–Чух», лежала стара книжка в потертій м'якій обкладинці. Сама обкладинка порвалася в кількох місцях, і її заліпили скотчем, тепер уже жовтим від старості. Над головами в дівчинки й хлопчика на картинці ріс густий ліс знаків питання. «Загадки й головоломки на будь–чий смак!» Автора в книжки не було.

Джейк засунув «Чарлі Чух–Чуха» під пахву і взяв книжку загадок. Відкривши її на першій–ліпшій сторінці, він прочитав:

Коли двері перестають бути дверима ?

– Коли їх розчиняють, – пробурмотів Джейк. Краплі поту виступали в нього на лобі… під пахвами… на всьому тілі.

Розчиняють!

– Знайшов собі щось цікавеньке, синку? – поцікавився лагідний голос.

Розвернувшись, Джейк побачив біля самого краю шинкваса гладкого чолов'ягу у білій сорочці з відкитим коміром. Руки чоловік тримав у кишенях старих габардинових штанів. На блискучій лисій верхівці голови вище лоба сиділа пара окулярів без оправи.

– Так, – згоряючи від нетерплячки, сказав Джейк. – Оці дві. Вони продаються?

– Тут продається все, що бачиш, – сказав товстун. – Якби ця будівля належала мені, то вона теж продавалася б. На жаль, я лише орендар. – Коли він простягнув руку, щоб взяти книжки, Джейк на мить сахнувся, а потім неохоче віддав їх. Чомусь він очікував, що товстун заграбастає їх і втече. І якщо це станеться, якщо він тільки спробує тікати, Джейк збирався вхопитися за нього, вирвати книжки в нього з рук і дати драла. Ці книжки були йому потрібні.

– А ну подивимося, що ти назбирав, – сказав товстун. – До речі, я Тауер^[6]. Кельвін Тауер. – Дядько простягнув руку.

Джейк подивився на нього широко розплющеними очима й мимохіть відступив на крок назад.

– Що?

Тепер товстун поглянув на нього з непідробною цікавістю.

– Кельвін Тауер. О гіперборейський мандрівче, котре з моїх слів твоєю мовою означає лайку?

– Га?

– Тобто вигляд у тебе такий, наче тебе набили по попі, малий.

– Ой. Даруйте. – Він потис велику м'яку руку містера Тауера, плекаючи в душі надію, що той не допитуватиметься. Прізвище справді змусило його здригнутися, але причини він не знав. – Я Джейк Чемберз.

Кельвін Тауер відповів потиском руки.

– Ти диви, гарне в тебе ім'я, кумплю. Як у того героя вестерна… такого собі рубаки, що вдирається в Блек–форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й іде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголстера. Та тільки ти, Джейку, щось не схожий мені на рубаку, ой не схожий. Я так собі думаю, що ти вирішив не нидіти сьогодні в школі, бо надто вже гарний день.

– Е–е… ні. Школа у нас закінчилася минулої п'ятниці.

Тауер глузливо всміхнувся.

– Авжеж. Не сумніваюся. І тобі конче потрібні ці дві книжки? Буває, людям таке потрібно, що тільки дивуєшся. От, наприклад, ти… відколи ти сюди зайшов, я готовий був закластися, що ти любиш Роберта Говарда і шукатимеш одне з тих файних старих видань Дональда Ґранта… ну знаєш, тих, що з ілюстраціями Роя Кренкеля. Скривавлені мечі, накачані м'язи й Конан–варвар, що прорубує собі шлях через ватаги стигійців.

– Ага, я й справді таке люблю. А ці книжки для… е–е–е, мого молодшого братика. У нього скоро день народження.

Кельвін Тауер опустив окуляри з лоба на ніс і придивися до Джейка пильніше.

– Правда? А мені здається, що ти у своїх батьків один. Єдина дитина, що радіє життю в день свого тихого непомітного зникнення, коли ніжна травнева мавка, вбрана у соковиту зелень, тремтить на краєчку лісової галявини червня.

– Прошу?

– Та нічого. Навесні я завжди в ліричному настрої й говорю, як Вільям Каупер. Люди дивні, але цікаві, Тексе… я правий?

– Гадаю, так, – обережно відповів Джейк. Він ніяк не міг вирішити, подобається йому цей дивний дядько чи ні.

Один із читачів біля шинкваса крутнувся на своєму стільці. В одній руці в нього було горнятко кави, у другій – пошарпаний примірник «Чуми» в м'якій обкладинці.

– Келе, годі вже мучити малого. Продай йому книжки, – сказав він. – Якщо ти поквапишся, то ми ще встигнемо закінчити цю партію в шахи до кінця світу.

– Квапитися для мене протиприродно, – заявив Кел, але все–таки розгорнув «Чарлі Чух–Чуха» і глянув на ціну, нашкрябану олівцем на форзаці. – У цієї книжки вже був не один власник, але вона напрочуд добре збереглася. Малі зазвичай таке виробляють з улюбленими книжками… Тож варто було б взяти за неї дванадцять доларів…

– Клятий здирник, – сказав чоловік, що читав «Чуму», й інший читач поряд із ним розсміявся. Кельвін Тауер не звернув на них жодної уваги.

– …але в такий чудовий день в мене просто рука не підніметься. Сім баксів – і ти забираєш книжку. Плюс, ясна річ, податок. Книжку загадок можеш взяти безкоштовно. Вважай, що це мій подарунок хлопцеві, який виявився достатньо мудрим, аби сісти на коня й щодуху мчати в незвідані землі на пошуки пригод в останній день справжньої весни.

Джейк відкрив гаманець, побоюючись, що вийшов з дому з трьома–чотирма доларами в кишені. Втім йому пощастило. В гаманці виявилася п'ятірка і три доларових купюри. Джейк простягнув гроші Тауерові, і той недбалим рухом запхав їх в одну кишеню, а здачу витяг з іншої.

– Не тікай, Джейку. Якщо вже ти тут, підійди до шинкваса й випий горнятко кави. Ти очам своїм не повіриш, коли я зітру на порох старий нікчемний Київський Захист Аарона Діпно.

– Навіть і не мрій, – відгукнувся чоловік, котрий читав «Чуму», – мабуть, то й був Аарон Діпно.

– Я б залюбки, але не можу. Я… мені треба зайти в одне місце.

– О'кей. Звісно, якщо це не школа.

Джейк глузливо всміхнувся.

– Та ні, не в школу. Туди провадить шлях до безуму.

Тауер розреготався і різким рухом знову підняв окуляри на

маківку.

– Непогано! Дуже навіть непогано! Можливо, врешті–решт юне покоління не котиться до пекла. Як ти гадаєш, Аароне?

– Та ні, воно таки туди котиться, – відповів Аарон. – Цей хлопчик – просто виняток із загального правила. Можливо.

– Не зважай на того цинічного старпера, – звернувся Кельвін Тауер до Джейка. – Вирушай на пошуки пригод, о гіперборейський мандрівче. Яка шкода, що мені вже не десять чи одинадцять років і на мене не чекає цей дивовижний день.

– Дякую за книжки, – сказав Джейк.

– Не треба. Ми тут для того й сидимо. Приходь якось ще.

– Залюбки.

– Ну, ти знаєш, де ми є.

«Так, – подумав Джейк. – Якби ж тільки я знав, де я є».

14

Просто за порогом книжкової крамниці, згоряючи від нетерпіння, він розкрив книжку загадок, цього разу на першій сторінці з коротким вступом без автора.

Починався він так: «Загадки можна вважати найдревнішою з усіх ігор, у які нині грають люди. Міфи розповідають, що боги й богині Стародавньої Греції дражнили одне одного за допомогою загадок. А в Древньому Римі їх використовували як засіб навчання. У Біблії теж є кілька гарних загадок. Одну з найвідоміших загадав Самсон у день свого одруження з Далілою:

З їдячого вийшло їстивне,

а з сильного вийшло солодке!

Він загадав цю загадку кільком молодим гостям на своєму весіллі, впевнений у тому, що вони не зможуть її розгадати. Однак молодики не розгубилися, залякали Далілу, й вона потай сказала їм відповідь, випитавши її в чоловіка. Самсон розлютився й стратив тих юнаків за хитрість. Тож ви бачите, що в стародавні часи до загадок ставилися значно серйозніше, ніж зараз!

До речі, відповідь на Самсонову загадку і на решту загадок у цій книжці можна знайти в останньому розділі. Та тільки просимо вас: не зазирайте туди одразу, а спробуйте вгадати відповідь самостійно!»

Вже знаючи наперед, що побачить, Джейк відкрив книжку з кінця. Далі сторінки з написом «ВІДПОВІДІ» не було нічого, лише кілька пошматованих уривків і обкладинка. Цілий розділ було вирвано.

Джейк постояв трохи, розмірковуючи над тим, що робити. А потім, керуючись імпульсом, який насправді був чимось іншим, знову пішов у «Мангеттенський ресторан «Пожива для розуму»».

Кельвін Тауер підвів погляд від шахівниці.

– Вирішив усе–таки випити кави, о гіперборейський ман–дрівче?

– Ні. Я хотів спитати, чи знаєте ви відповідь на загадку.

– То питай, – запропонував Тауер і зробив хід пішаком.

– Її загадав Самсон. Отой кремезний хлопець із Біблії. Вона звучить так…

– «З їдячого вийшло їстивне, – процитував Аарон Діпно, знов крутнувшись на стільці, аби бачити Джейка, – а з сильного вийшло солодке». Така загадка?

– Ага, точно, – сказав Джейк. – А як ви здогадалися…

– Та трохи почитував. Послухай–но ось це. – Нахиливши голову назад, він заспівав соковитим мелодійним голосом:

Лев і Самсон зчепились в бою,

Бій цей вели вони без упину,

Самсону вдалося видертись на спину.

Стиснувши міцно шию хижака,

Верхи на ньому він довго скакав.

Всім нам відомо – жертву свою

Лев розриває кігтями в бою.

Отже, Самсон скакав і скакав,

Аж до тих пір, поки лев не сконав.

Ще не минуло навіть два дні

– Соти бджолині в його голові.

Аарон підморгнув Джейкові й розсміявся, побачивши, як здивувався хлопчик.

– Це відповідь на твоє питання, друже?

Джейк дивився на нього круглими очима.

– Ого! Суперова пісня! Де ви її почули?

– Та Аарон їх усі знає, – відповів Тауер. – Він тинявся на Блікер–стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Звісно, якщо йому можна вірити.

– Це старий спіричуелс, – сказав Аарон, звертаючись до Джейка, а потім оголосив Тауерові: – До речі, тобі шах, жирдяю.

– Це не надовго, – відрізав Тауер і зробив хід слоном. Аарон миттю його побив. Тауер щось пробурмотів собі під ніс, і Джейку здалося, що сказав він «хрін тобі».

– Отож, відповідь – лев? – спитав Джейк.

Але Аарон похитав головою.

– Це лише половина відповіді. У Самсонової загадки подвійне дно, друже мій. Друга половина – це мед. Ясно?

– Мабуть, так.

– О'кей, тоді спробуй розгадати ось це. – Аарон на секунду заплющив очі, а тоді продекламував:

Що не має ніг, але біжить,

З ложем, та на місці не лежить,

Буває довгим і широким,

Ворожим, добрим і двобоким.

– Ич сучий сину, який розумний, – загарчав Тауер на Аарона.

Джейк думав–думав, але, так нічого й не надумавши, похитав головою. Він міг би поміркувати трохи довше (виявилося, що загадки – це захоплива штука), але щось наполегливо підказувало йому, що треба вже йти, що цього ранку в нього є інші справи на Другій авеню.

– Здаюся.

– Ні, не здаєшся, – сказав Аарон. – Це з сучасними загадками можна просто здатися. Але справжня загадка, малий, це не просто жарт. Це головоломка. Помізкуй трохи. Але якщо вже не зможеш знайти відповіді, то в тебе з'явиться причина навідатись сюди. А якщо потрібна ще одна причина, то ось вона: кава у цього жирдяя виходить смачнюща.

– О'кей, – сказав Джейк. – Дякую. Обов'язково.

Але вже на вулиці його охопила впевненість: він ніколи більше не ступить на поріг «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»».

15

Джейк повільно брів Другою авеню, несучи в лівій руці куплені книжки. Спочатку він намагався міркувати над загадкою… справді–бо, що має ложе, але не лежить на місці?., та в ньому наростало передчуття, що мало–помалу витіснило це питання з голови. Усі чуття загострилися до краю: Джейк бачив мільярди блискіток на асфальті, з кожним подихом всотував тисячі змішаних ароматів, і в кожному звуку для нього наче оживали інші, приховані звуки. Мабуть, так почуваються собаки перед грозою чи землетрусом, майже впевнено подумав він. Втім, передчуття було не поганим, а навпаки – добрим: воно віщувало, що прийдешня подія заступить собою те жахіття, що трапилося з ним три тижні тому.

І зараз, неподалік від того місця, звідки мав початися гаданий шлях, його знову охопило це наперед–знання.

Якийсь волоцюга вициганить у мене копієчку, і я віддам йому здачу, яку дав мені містер Тауер. Там буде музична крамниця. Її двері відчинені, щоб провітрювалося. Коли проходитиму повз неї, то почую «Стоунзів». І побачу себе в купі дзеркал.

Автомобілів на Другій авеню досі було небагато. Таксівки, об'їжджаючи менш повороткі машини й вантажівки, щосили сигналили. По лобовому склі й жовтогарячих багажниках стрибали веселі зайчики весняного сонця. Чекаючи, поки зміниться світло, Джейк роздивився, що на дальньому розі Другої й П'ятдесят другої сидить жебрак. Він прихилився до цегляної стіни якогось ресторанчика. Підходячи ближче, Джейк побачив вивіску – «Чу–Чу».

«Чух–чух, – подумав Джейк. – Ось у чому правда».

– Подай копієчку, – втомлено протягнув жебрак, і Джейк, не оглядаючись, кинув йому на коліна всю здачу з книжкової крамниці. І тут, неначе за графіком, до його вух долинула пісня «Роллінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний,

Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний…

Не без подиву Джейк відзначив, що крамниця, котру він зараз проминав, називалася «Музика з вежі могутності».

Схоже, сьогодні вежі продавалися всюди й майже за безцінь.

Джейк пішов далі. Повз нього, наче в сонному маренні, пропливали вуличні вивіски. Між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою він надибав крамницю під назвою «Твої відображення». Як і сподівався, повернув голову і побачив у дзеркалах дюжину Джейків – хлопчиків, що були надто маленькі на свій вік, дюжину школярів у охайному одязі для школи: синіх піджаках, білих сорочках, брунатних краватках і сірих штанях. Офіційних одностроїв у школі Пайпера не було, а до неофіційного максимально наближався цей одяг.

Зараз школа здавалася далекою і давно забутою.

І тут Джейк збагнув, куди йде. Це розуміння піднімалося з глибин його свідомості, як неймовірно приємна на смак свіжа вода з підземного джерела. «Це крамничка делікатесів, – подумав він. – Принаймні так вона виглядає зовні. А насправді це зовсім інше… двері до іншого світу. Того, іншого світу. Його світу. Правильного світу».

І Джейк побіг, пристрасно дивлячись уперед.

Світлофор на Сорок сьомій був проти нього, але хлопчик не звернув уваги: стрибнув уперед з хідника і помчав через білі лінії переходу, кинувши ліворуч лише один недбалий погляд. Заскреготіли шини об асфальт, і перед Джейком різко зупинилася водопровідна аварійка. Але йому було байдуже.

– Гей! Ти що, сказився? – закричав водій, та Джейк не слухав.

Лише один квартал.

Зараз він біг щодуху. Краватка майоріла десь за лівим плечем, волосся вітер зачесав назад, а шкільні черевики гупали по хіднику. Джейк не зважав на погляди перехожих, здивовані або просто зацікавлені, так само, як проігнорував лютий вигук водія аварійки.

Це тут… тут, на розі. Коло магазину канцелярського приладдя.

Ось з'явився вантажник поштової служби в темно–коричневій спецівці, штовхаючи перед собою візок з посилками. Джейк перестрибнув вантаж, наче, піднявши руки, виконував стрибок в довжину. Сорочка вилізла зі штанів і стирчала ззаду з–під піджака, як край слинявчика. Вже приземляючись, Джейк мало не наскочив на дитячий візок, який котила молода пуерториканка. Рухаючись, наче півзахисник, що помітив діру в лінії оборони й кинувся затуляти її собою, він уник зіткнення з коляскою. «Де горить, хлопчику?» – спитала молода жінка, але Джейк і її проігнорував. Він уже мчав повз «Папірчик» (так називався магазин канцприладдя), з його вітринами, повними ручок, записників і настільних калькуляторів.

«Двері! – шаленіючи, подумав він. – Я їх побачу! Але чи я спинюся там? Нізащо! Я ввійду, а якщо вони замкнені, то доведеться їх вибити просто перед…»

Аж раптом він побачив те, що було на розі Другої й Сорок шостої, і побачене все–таки змусило його зупинитися… не просто зупинитися, а різко загальмувати, ковзнувши на підборах. Він стояв посеред хідника, стиснувши руки в кулаки й важко, з присвистом дихаючи. Сплутане й мокре від поту волосся знову впало на лоба.