Текст книги "Загублена земля. Темна вежа III"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Так. Батьки попросили вас дізнатися, де я був?

Вона просто кивнула. Не кривлячи душею, нічого не вдаючи. Для неї це був один із обов'язків, як сміття винести. «Якщо хочеш, можеш розповісти, – було написано в неї на обличчі, – а як не хочеш, то мовчи. Ти подобаєшся мені, Джонні, але ваші стосунки – це ваші стосунки, і мене вони не обходять. Я просто тут працюю, і мій робочий день закінчився годину тому».

Її промовистий вираз обличчя аж ніяк не образив Джейка. Навпаки, він заспокоївся. Місіс Шоу була ще однією знайомою–але–не–зовсім–другом… проте йому здавалося, що вона йому більше друг, ніж хлопці в школі, і вона набагато ближча йому, ніж батько з матір'ю. Принаймні, місіс Шоу була чесною людиною. Вона ні перед ким не запобігала. Усе включалося в рахунок наприкінці місяця. Втім, вона завжди зрізала з хліба скоринку, готуючи сендвічі.

Джейк узяв сендвіч і відкусив здоровий шмат. Його улюблений, з копченою ковбасою і сиром. Це був ще один плюс місіс Шоу – вона завжди знала, що він любить. Його мати, наприклад, досі була певна, що він любить їсти кукурудзу з качана і терпіти не може брюсельської капусти.

– Скажіть їм, будь ласка, що зі мною все гаразд. А таткові перекажіть, що я шкодую за свої грубі слова.

Насправді він не шкодував, але батькові це вибачення було потрібне, як повітря. Щойно місіс Шоу його перекаже, таточко зможе зі спокійною душею й надалі себе ошукувати – він виконав свій батьківський обов'язок, і все добре, все добре, у нього в житті все добре.

– Я перепрацювався перед іспитами, – сказав Джейк із повним ротом, – і сьогодні вранці мені стало недобре. Я наче був у ступорі. Мені треба було вийти надвір, інакше я б задихнувся. – Джейк помацав висохлу кірку крові на лобі. – А це… скажіть мамі, що це пусте. Мене ніхто не грабував. То я по–дурному впав. Перечепився через візок поштового вантажника. Це просто подряпина. В очах у мене не двоїться, навіть голова вже не болить.

Місіс Шоу кивнула.

– Тепер я розумію… крута школа й таке інше. Ти просто перенервувався. Нічого страшного, Джонні, не треба цього соромитися. Останні кілька тижнів ти справді був не при собі.

– Тепер, здається, я в нормі. Мабуть, доведеться переписувати іспитовий твір з англійської, та…

– Ох! – раптом сказала місіс Шоу і спантеличено на нього подивилася. Вона поклала «Чарлі Чух–Чуха» на письмовий стіл. – Геть із голови вилетіло! Твій учитель французької дещо тобі передав. Піду принесу.

І вийшла з кімнати. Джейк не хотів завдавати містерові Бісету клопотів, бо ж той був доброю людиною. Але, судячи з того, що вчитель сам прийшов до них додому, він таки хвилювався. Джейк здогадувався, що вчителі зі школи Пайпера вкрай рідко відвідують батьків учнів особисто. І став думати–гадати, що ж таке міг залишити для нього містер Бісет. На думку не спадало нічого кращого, ніж запрошення до містера Гочкіса, шкільного психіатра. Ще сьогодні вранці це налякало б хлопчика до смерті, але зараз він був абсолютно спокійний.

Сьогодні ввечері важливою була тільки троянда.

Джейк вп'явся зубами в другий сендвіч. Місіс Шоу не зачинила за собою дверей, тож тепер йому було чути, як вона розмовляє з батьками. Скидалося на те, що вони обоє вже трохи заспокоїлися. Джейк випив молоко і взявся за тарілку з яблучним пирогом. А через кілька хвилин повернулася місіс Шоу. В руках у неї була до болю знайома синя течка.

І Джейк зрозумів, що в нього ще залишилися деякі запаси страху. Учні і вчителі – вони всі вже знають про нього, і вже нічого не зміниш. Та все одно він не був у захваті від того, що всі знають, що він несповна розуму. Що всі його обговорюють.

Спереду до течки був прикріплений маленький конверт.

Розкриваючи його, Джейк подивився на місіс Шоу.

– Як там мої старі?

Вона злегка всміхнулася.

– Батько попросив спитати в тебе, чого ти нікому не сказав, що у тебе Переляк Перед Іспитами. Виявляється, у нього самого таке було, коли він учився в школі… так, два чи три рази.

Джейка це вразило до глибини душі. Батько був не з тих, хто поринає у спогади, що починаються словами: «Коли я був малий…» Джейк спробував уявити батька хлопчиком, який дуже боїться іспитів, але йому це не дуже добре вдалося… найбільше, на що він спромігся, – негарний образ задерикуватого карлика в пайперівській сорочці, карлика в ковбойських чоботях, зроблених на замовлення, карлика з коротким чорним волоссям, Що дико стирчить на голові.

Записка була від містера Бісета.

Дорогий Джоне,

Бонні Ейвері розповіла мені, що ти завчасно пішов з уроків. Вона дуже хвилювалася за тебе, і я також стурбований, хоча з нашими учнями вже таке траплялося, особливо під час Іспитового Тижня. Дуже тебе прошу: завтра вранці перед уроками зайди до мене. Згода? Будь–які проблеми можна розв'язати. Якщо ти відчуваєш тягар іспитів (повторюю, таке трапляється дуже часто), то можна домовитися, і ти складеш їх пізніше. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Це все, що нас турбує. Якщо схочеш, можеш зателефонувати мені сьогодні ввечері. Мій телефон 555–7661. Спати я лягаю опівночі.

Не забувай, що ми всі дуже тебе любимо. Ми на твоєму боці.

A votre sante^[8]

Сльози навернулися Джейку на очі. Як чудово, що про нього дбають. Просто дивовижно. Але було ще й інше, те, про що в записці прямо не йшлося. Ще дивовижніше. Тепло, турбота і спроба (хоч і не надто вдала) зрозуміти й втішити.

Внизу записки містер Бісет домалював стрілочку. Джейк перевернув аркуш і прочитав:

«До речі, Бонні попросила передати тобі ось це. Щиро вітаю!»

Вітаю? Що це, в біса, означає?

Джейк розкрив течку. До першої сторінки його Іспитового Твору був прикріплений скріпкою аркуш паперу. Бланк під шапкою: З КАБІНЕТУ БОНІТИ ЕЙВЕРІ. Дедалі більше дивуючись, Джейк прочитав написані чорнильною ручкою і гострим почерком рядки.

Джоне,

я не маю сумнівів у тому, що Леонард вже озвучив тобі наші переживання (йому це вдається, як нікому іншому), тож дозволь мені сказати кілька слів про твій Іспитовий Твір, який я прочитала й оцінила у вільний час. Його самобутність справила на мене величезне враження. Це найкращий з–поміж усіх учнівських творів, які я читала за останні кілька років. Фігура повторення, яку ти використовуєш («…ось у чому правда») – гарна знахідка, але я чудово розумію, що насправді це лише прийом. Справжня цінність твору – в символах, що спочатку з'являються у вигляді зображень поїзда і дверей на титульній сторінці, а потім проходять через увесь твір. Ця символізація сягає свого логічного завершення в зображенні «чорної вежі», яку я особисто схильна вважати твоїм протестом проти всезагальних амбіцій – фальшивих і до того ж небезпечних.

Я не вдаватиму, що розумію всі символи (наприклад, такі, як «Дама Тіней», «стрілець»). Але, гадаю, цілком очевидно, що самого себе ти вивів у образі «в'язня» (школи, суспільства тощо), а систему освіти зобразив як «Велемовного Демона». Можливо, «Роланд» і «стрілець» – одна й та сама авторитетна особа, наприклад, твій батько? Мене так заінтригувало це питання, що я пошукала його ім'я в твоїх шкільних документах. Виявилося, що його звуть Елмер, але я помітила, що середній ініціал – «Р.»

Як на мене, то це дуже провокативно. А можливо, це ім'я – подвійний символ, у якому образ твого батька тісно переплітається з сюжетом поеми Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов» ? Правду кажучи, більшості учнів я не ставлю таких питань, але ж я знаю, як багато ти читаєш!

Хай там як, я вражена до глибини душі. Молодші учні дуже люблять вдаватися до так званого потоку свідомості, але їм рідко вдається контролювати його. А ти надзвичайно вдало поєднав потік свідомості з мовою символів.

Браво!

Зайди до мене, коли знову повернешся до занять. Я хочу обговорити з тобою можливість публікації твого твору в першому випуску студентського журналу наступного року.

Б. Ейвері

P. S. Якщо ти пішов сьогодні зі школи, бо мав сумніви, чи я зможу зрозуміти твій глибокий Іспитовий Твір, то, сподіваюся, мені вдалося їх розвіяти.

Джейк витяг аркуш з–під скріпки, відкриваючи титульну сторінку свого на диво самобутнього і глибоко символічного Іспитового Твору. На ній міс Ейвері вивела й обвела червоною ручкою оцінку: А+. А під нею написала: МОЛОДЕЦЬ!!!

І тут сміх, що душив Джейка, вирвався назовні.

Вибухами реготу з нього виходив цілісінький той день – довгий, страшний, сумбурний, підбадьорливий, загадковий. Джейк упав на стілець і закинув голову назад, тримаючись руками за живіт. З очей лилися сльози.

Він сміявся, поки не охрип. Але варто було трохи заспокоїтися, як в око впадав котрийсь із рядків доброзичливого відгуку міс Ейвері, і Джейк знову реготав до нестями. Він не помітив, як до дверей підійшов батько. Елмер Чемберз обвів його спантеличеним тривожним поглядом і, хитаючи головою, пішов геть.

Врешті–решт Джейк згадав, що місіс Шоу досі сидить тут на ліжку й дивиться на нього доброзичливим, але відстороненим поглядом, трохи приправленим цікавістю. Він спробував щось сказати, але сміх задушив слова.

«Треба закінчувати, – подумав він. – Бо так я вмру від сміху. Серце не витримає абощо».

Але від думки про те, що вчителька вигадала для «чух–чух, чух–чух» його знову почав розпирати дикий регіт.

Зрештою напади сміху ослабли до легкого хихотіння. Джейк витер мокрі очі рукавом і сказав:

– Вибачте, місіс Шоу… це просто… ну… мені поставили А з плюсом за іспитовий твір. Він був дуже… дуже глибокий… і дуже сим… сим…

Але закінчити не зміг, бо знову склався навпіл від реготу, тримаючись за живіт, що ходив ходором.

Місіс Шоу підвелася. На її обличчі сяяла посмішка.

– Чудово, Джоне. Я рада, що все так добре закінчилося. Твої батьки теж зрадіють, от побачиш. А я вже запізнююся… мабуть, доведеться просити консьєржа викликати таксі. Добраніч, гарних тобі снів.

– Добраніч, місіс Шоу, – відгукнувся Джейк, ледве стримуючись від сміху. – Дякую вам.

А коли за нею зачинилися двері, знову зайшовся реготом.

21

Наступні півгодини до нього по черзі навідувалися батьки. Вони вже вочевидь вгамувалися, а оцінка А+ на Джейковому Іспитовому Творі заспокоїла їх ще більше. Джейк приймав їх із відкритим підручником з французької на столі, але насправді до підручника не зазирав і не мав ані найменшого наміру щось вчити. Він просто нетерпляче чекав, коли ж батьки дадуть йому спокій і він нарешті матиме змогу уважніше роздивитися дві придбані сьогодні книжки. У хлопчика було відчуття, що справжні Іспити ще попереду, і він відчайдушно хотів їх скласти.

Десь о чверть на десяту до нього зазирнув батько. Мати пішла хвилин двадцять тому. Вона побула недовго і здавалася неуважною. Елмер Чемберз зайшов із сигаретою в одній руці й склянкою скотчу – в другій. Вигляд у нього був не просто спокійний, а приголомшений. Джейк на мить замислився, чи, бува, батько не заліз до материної скриньки з валіумом.

– Малий, ти в нормі?

– Так. – Джейк знову став маленьким слухняним хлопчиком, що завжди володіє собою. Погляд, яким він подивився на батька, був уже не розлючений, а тьмяний.

– Я хотів сказати, що шкодую про те, що було до цього. – Його тато був не з тих людей, хто часто вибачається, і виходило в нього не дуже добре. Несподівано для себе Джейк зрозумів, що йому трохи шкода батька.

– Та нічого.

– Важкий день, – сказав батько і підняв порожню склянку. – Може, забудемо все, що сталося? – Він промовив це таким тоном, наче ця чудова й логічна думка щойно стукнула йому в голову.

– Я вже забув.

– Добре. – У батьковому голосі звучало полегшення. – Тобі вже час спати, так? Завтра на тебе чекають пояснення і тести.

– Мабуть, – відповів Джейк. – 3 мамою все гаразд?

– Все добре. Чудово. Я піду в кабінет. Ще треба в папірцях покопирсатися.

– Тату?

Батько подивився на нього з осторогою.

– А яке у тебе друге ім'я?

Щось таке було у виразі татусевого обличчя, що Джейк одразу вирішив: батько подивився на оцінку за Іспитовий Твір, але не завдав собі клопоту прочитати сам твір чи відгук міс Ейвері.

– У мене його нема, – відповів він. – Є тільки ініціал, як у Гаррі С. Трумена. Тільки у мене «Р.» А чого ти питаєш?

– Просто цікаво, – сказав Джейк.

Він якось примудрився зберігати спокій, поки батько не вийшов. Але щойно за ним зачинилися двері, хлопчик упав на ліжко і затулив обличчя подушкою, щоб не чутно було несамовитого реготу.

22

Коли Джейк нарешті впевнився, що черговий напад сміху позаду (хоча час від часу, наче поштовхи після землетрусу, до горла піступав смішок), а батько замкнувся в кабінеті зі своїми сигаретами, скотчем, паперами і маленьким слоїком білого порошку, то знову сів за письмовий стіл, увімкнув лампу і розкрив «Чарлі Чух–Чуха». Кинувши побіжний погляд на сторінку, де писалося про авторські права, він побачив, що вперше ця книжка побачила світ у 1942 році. Його примірник був четвертого видання. Ззаду на звороті обкладинки не було жодної інформації про автора, Беріл Еванс.

Джейк повернувся до початку. Глянув на малюнок, де був зображений усміхнений блондинистий парубійко у кабіні машиніста паротяга, поміркував трохи, чому в машиніста така гордовита посмішка, і тільки тоді почав читати.

Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сент–Луїс – Топіка». Машиніст Боб був найкращим з–поміж усіх машиністів Залізничної Компанії, а Чарлі був найліпшим поїздом!

Так звали паротяг 402 «Великий хлопчик» – Чарлі, і ніхто, крім Машиніста Боба, не мав права сидіти в його кабіні й дудіти в гудок. Всі знали, як гуде Чарлі – УУУУ–УУ–УУУУУУУ! І коли відлуння розходилося величезною канзаською рівниною, всі говорили: «Це їде Чарлі, а з ним Машиніст Боб. Від Сент–Луїса до самої Топіки їм нема рівних у швидкості!»

Хлопчики й дівчатка збігалися з усіх усюд на подвір'я своїх будинків, щоб побачити, як їдуть Чарлі та Машиніст Боб. Машиніст Боб завжди усміхався і привітно махав рукою. А діти теж усміхалися й махали у відповідь.

У Машиніста Боба була одна таємниця. Її він не розкривав нікому. Чарлі Чух–Чух був живий. Справді живий. Як Боб про це дізнався? А ось як. Одного дня, коли вони котили собі рейками від Топіки до Сент–Луїса, Машиніст Боб почув спів, дуже ніжний і тихий.

– І хто тут зі мною в кабіні? – строго спитав Машиніст Боб.

– Та тобі треба до психіатра, Машиністе Боб, – пробурмотів Джейк собі під носа, перегортаючи сторінку. На звороті був малюнок: Боб нахиляється до автоматичної паливні Чарлі Чух–Чуха й зазирає під неї. «А хто ж керує поїздом і виглядає корів (не кажучи вже про хлопчиків і дівчаток), які можуть необережно забрести на колію, поки Боб шукає «зайців»?» – подумав Джейк. І вирішив, що Беріл Еванс геть нічого не тямить у поїздах.

– Не бійся, – сказав тихий хрипкий голос. – Це я.

– Хто – я? – здивувався Машиніст Боб. Він спитав це строго й голосно, бо досі думав, що це його хтось розігрує.

– Чарлі, – відгукнувся тихий хрипкий голос.

– Дуже смішно! – сказав Машиніст Боб. – Поїзди не вміють розмовляти! Може, я й не дуже освічений, але це я знаю точно! Якщо ти Чарлі, то спробуй подудіти в свій гудок. Я побачу, як тобі це вдасться!

– Авжеж, – сказав тихий хрипкий голос, і понад рівнинами Міссурі пролунав потужний гудок паротяга: УУ–УУУУ–УУУУ!

– Нічого собі! – вражено сказав Машиніст Боб. – Це справді ти!

– Я ж тобі казав, – відповів Чарлі Чух–Чух.

– А чому я раніше не знав, що ти живий? – поцікавився Машиніст Боб. – Чому ти тільки зараз до мене заговорив?

Але замість відповіді Чарлі заспівав Машиністові Бобу пісеньку своїм тихим і хрипким голосом.

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед

Під синім–синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

– Ти поговориш зі мною в дорозі? – спитав Машиніст Боб. – Я б дуже цього хотів.

– Я теж, – сказав Чарлі. – Ти мені подобаєшся, Машиністе Боб.

– І ти мені подобаєшся, Чарлі, – сказав Машиніст Боб і, щоб показати, який він щасливий, подудів у гудок.

УУУУУ–УУУ! Так гарно і гучно Чарлі ще не гудів ніколи, і всі, хто почув, вийшли подивитися на нього.

Ілюстрація до цього речення була дуже подібна до малюнка на обкладинці. На попередніх картинках (ті грубі малюнки нагадали Джейкові його улюблену з дитсадка книжку – «Майк Маліген і його паровий екскаватор») локомотив був лише локомотивом, хай навіть веселим і життєрадісним. Ніхто б не засумнівався, що він припав до душі хлопчакам 40–х років, для яких ця книжка і була написана, але все одно залишався машиною. Але на цьому малюнку в нього з'явилися людські риси обличчя, і Джейк мимоволі здригнувся, попри те, що Чарлі посміхався, а розповідь мала свій, хоч і важкуватий, шарм. Ця посмішка не викликала у нього довіри. Джейк іще раз пробіг очима свій Іспитовий Твір. Я впевнений на всі сто, що Блейн небезпечний, ось у чому правда.

Він закрив течку, задумливо постукав по ній пальцями і знову заходився читати «Чарлі Чух–Чуха».

Машиніст Боб і Чарлі багато подорожували разом і розмовляли про різні речі. У Машиніста Боба не було родини; відколи його дружина померла в Нью–Йорку (а сталося це дуже давно), він не мав жодного справжнього друга. Тепер його другом став Чарлі.

Одного дня Чарлі й Машиніст Боб, як завжди, повернулися у депо в Сент–Луїсі, але на Чарлиному місці стояв новенький дизельний локомотив. І який же красень був той дизельний локомотив! 5 тисяч кінських сил! Зчеплення з іржостійкої сталі! Тягові двигуни, виготовлені на заводі в Ютиці, штат Нью–Йорк! А вгорі, за генератором, – два жовтогарячих вентилятори для охолодження радіатора.

– Що це? – стривожено спитав Машиніст Боб, а Чарлі нічого не сказав, тільки надзвичайно тихим і хрипким голосом заспівав свою пісеньку:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед

Під синім–синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

До них підійшов начальник депо, пан Брігс.

– Цей локомотив напрочуд гарний, – сказав Машиніст Боб, – але заберіть його, будь ласка, звідси, пане Брігс, бо Чарлі треба сьогодні негайно змастити.

– Вам більше ніколи не доведеться змащувати Чарлі, Машиністе Боб, – сумовито відповів пан Брігс. – Цей новісінький «Берлінггон–Зефір» його замінить. Дійсно, Чарлі був найкращим локомотивом у світі, але він уже старий, і котел у нього підтікає. Боюся, що Чарлі час на пенсію.

– Дурниці! – Машиніст Боб дуже розлютився! – Чарлі ще ого–го! Я надішлю телеграму в головний офіс Залізничної Компанії Серединного світу! Я надішлю телеграму самому Президенту, панові Реймонду Мартіну! Я з ним знайомий, бо колись він мене нагородив медаллю за добру службу, а після цього ми з Чарлі покатали його дочку. Я дозволив їй подудіти, і Чарлі гудів для неї гучно–гучно!

– Мені шкода, Бобе, – вибачився пан Брігс, – та це сам пан Мартін наказав купити новий дизельний локомотив.

І то була правда. Тож Чарлі Чух–Чуха відправили на запасну колію в найдальшому куточку сент–луїського депо, і там він іржавів по колеса в бур'янах. Тепер на шляху від Сент–Луїса до Топіки й назад лунало У–УУУ! У–УУУ! «Берлінггон–Зефіра». А Чарлі більше не гудів. На сидінні, в якому колись так гордо сидів Машиніст Боб, тепер кублилася мишача сім'я. У димовій трубі Чарлі звили гніздо ластівки. Чарлі був самотній і дуже сумний. Він тужив за сталевими коліями, синім–синім небом і широкими просторами. Часом пізно вночі він думав про все це і плакав горючими сльозами з машинної олії. Від цього гарний ліхтар вкривався іржею, але Чарлі було байдуже, бо ліхтар цей був уже старий і ніколи не світив.

Пан Мартін, президент Залізничної Компанії Серединного світу, написав Машиністу Бобу листа, у якому пропонував сісти в кабіну нового «Берлінґтон–Зефіра». «Це дуже гарний локомотив, Бобе, – переконував пан Мартін, – най–най–найкращий. І саме ти мусиш бути його машиністом! Ти найкращий з усіх машиністів Компанії. Моя дочка Сюзанна досі пам'ятає, як ти дав їй подудіти в Чарлин гудок».

Але Машиніст Боб сказав, що він їздитиме тільки на Чарлі і на жодному іншому локомотиві. Без Чарлі він відмовляється працювати машиністом. «Я не зможу зрозуміти такий гарний новий дизельний локомотив, – сказав Машиніст Боб, – а він не зрозуміє мене. Ми не порозуміємося».

Тож йому дозволили чистити мотори в сент–луїському депо, і так Машиніст Боб став Чистильником Бобом. Іноді інші машиністи, які їздили на гарних нових локомотивах, брали його на кпини. «Подивіться на цього старого дурня! – сміялися вони. – Йому бракує клепки зрозуміти, що світ уже давно зрушив з місця!»

Часом, пізно вночі, Машиніст Боб ходив на запасні колії, де на іржавих рейках стояв Чарлі Чух–Чух. Ця самотня місцина стала йому домівкою. Колеса поросли бур'яном, ліхтар заіржавів і не світив. Машиніст Боб завжди намагався розговорити Чарлі, але Чарлі дедалі менш охоче відповідав. Часто–густо він узагалі не розмовляв.

І в одну з таких ночей Машиністові Бобу спало на думку щось жахливе.

– Чарлі, ти помираєш? – спитав він. Але Чарлі відповів своїм найтихішим і найхрипкішим голосом:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Не можу більше я катати

Під синім–синім небом,

Мабуть, я буду тут стояти,

Допоки не помру.

Джейк довго дивився на картинку, що ілюструвала цей ненадто–несподіваний поворот сюжету. Попри те, що малюнок був досить грубий, він усе одно передавав сльозливу сентиментальність історії. Чарлі виглядав старим, покоцаним і геть забутим. У Машиніста Боба був такий вигляд, наче він втратив останнього друга… хоча, за задумом автора, так воно й було. Джейк уявив, як гірко мають плакати у цьому місці всі американські діти. І йому подумалося, що такої туфти в казках і оповіданнях для дітей насправді дуже багато і від неї всі твої почуття наче кислотою обливає. Гензеля і Гретель зла мачуха залишає в лісі, маму Бембі вбиває мисливець, Старий Крикун помирає. Як легко завдати болю маленьким діткам, змусити їх плакати… В авторах наче прокидається якийсь садист… і ця Беріл Еванс, схоже, не виняток.

Але вигнання Чарлі на порослий бур'яном пустир – забутий Богом і людьми куток залізничного депо Серединносвітньої компанії в Сент–Луїсі – геть не розчулило Джейка. Дуже навіть навпаки. «Клас, – подумав він. – Туди йому й дорога. Він небезпечний. Нехай собі іржавіє там. І не треба довіряти його сльозам – кажуть, що крокодили теж плачуть».

Джейк швидко пробіг очима решту оповідання. Кінець, ясна річ, був щасливий. Та не могло лишатися й тіні сумніву в тому, що момент відчаю на запасній колії надовго врізався в дитячу пам'ять і залишався там значно довше за хепі–енд.

До Сент–Луїса, щоб перевірити, як там ідуть справи, навідався містер Мартін, президент Залізничної Компанії Серединного світу. Того ж дня він збирався проїхатися на «Берлінґтон–Зефірі» до Топіки, де його донечка (вона стала піаністкою) давала свій перший сольний концерт. Та тільки «Зефір» не зміг зрушити з місця. Виявилося, що в дизельному пальному вода.

(«Це ж ти залив воду в дизель, Машиністе Боб? – подумав Джейк. – Точно ти, хитрий лисе, більше нікому!») А інші поїзди були вже в дорозі! Що ж робити?

Хтось поторсав містера Мартіна за рукав. Чистильник Боб. Тільки зараз він зовсім не був схожий на чистильника двигунів. Він зняв свій старий комбінезон, весь у плямах від машинної оливи, й натомість надів чистий. На голові в нього був старий кашкет машиніста.

– Он там, на запасній колії, стоїть Чарлі, – сказав він. – Чарлі довезе вас до Топіки, містере Мартін. Ви встигнете на доччин концерт.

– Та стара пароварка? – презирливо скривився містер Бріґс. – Та коли настануть сутінки, йому до Топіки ще лишатиметься п'ятдесят миль!

– Чарлі впорається, – не вгавав Машиніст Боб. – Якщо не чіпляти поїзд, він встигне! Він у чудовій формі: на дозвіллі я чистив йому двигун і бойлер.

– Що ж, спробуємо, – погодився містер Мартін. – Мені дуже не хочеться проґавити перший Сюзаннин концерт!

Чарлі вже був напоготові. Машиніст Боб засипав йому в паливню свіжого вугілля, і її боки так розжарилися, що стали геть червоні. Він допоміг містерові Мартіну залізти в кабіну і вперше за багато років вивів Чарлі з іржавої, всіма забутої бічної колії на основну. Виїхавши на Головну Колію, він потягнув за гудок, і Чарлі бадьоро загудів, так, як гудів колись давно: УУУУУУ–УУУУ!

На той гудок з усього Сент–Луїса збіглася дітвора. Малеча повибігала на подвір'я, щоб подивитися, як іде старий іржавий локомотив.

– Дивіться! – кричали діти. – Це ж Чарлі. Чарлі Чух–Чух повернувся! Ураааа! – Вони махали руками, а Чарлі, пихкаючи трубою й набираючи швидкість, котив геть із міста і дудів у гудок, як у старі добрі часи: УУУУ–УУУУУУУ!

Ту–ту, ту–ту – казали колеса!

Фух–фух – пахкав дим із труби!

Бух–бух – стукав механізм, подаючи вугілля в паливню!

Ось так! Так–так! Вперед–вперед, мчи, паротяг! Чарлі ще ніколи не їздив так швидко! Поля мчали повз. Блискавично! Автомобілі на Трасі–41, здавалося, стояли на місці!

– Неймовірно! – кричав містер Мартін, махаючи в повітрі капелюхом. – Який локомотив, Бобе! І чому ми його списали?! Як тобі вдалося так розкочегарити паливню?

Але Машиніст Боб тільки всміхнувся і нічого не сказав, бо він знав, що Чарлі сам бере собі паливо. І крізь ту–ту, фух–фух та бух–бух пробивалася стара пісенька Чарлі, яку той виспівував своїм тихим хрипким голосом:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед

Під синім–синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

Чарлі вчасно привіз містера Мартіна на фортепіанний концерт його дочки (інакше й бути не могло), і Сюзанна страшенно зраділа, коли побачила свого старого друга Чарлі (ну авжеж), і всі вони повернулися до Сент–Луїса разом, а Сюзанна всю дорогу мучила нещасний гудок. Містер Мартін запропонував Чарлі й Машиністові Бобу роботу в Каліфорнії – катати дітлахів у новому парку розваг Серединного світу, – і якщо ви раптом туди потрапите, то зможете побачити, як Чарлі й Машиніст Боб катають радісних діток у світі, сповненому світла, музики, веселощів і добра. Волосся в Машиніста Боба побіліло, а Чарлі вже не такий балакучий, як колись, однак вони обидва ще міцні й радіють життю.. А діти досі чують, як Чарлі Чух–Чух тихим і хрипким голосом наспівує свою стару пісеньку.

КІНЕЦЬ

– Безглуздих запитань не треба, з тобою я не граюсь, – пробурмотів Джейк, роздивляючись останній малюнок. На ньому Чарлі Чух–Чух віз два вагони, прикрашених стрічками і переповнених веселими дітлахами, від американських гірок до чортового колеса. В кабіні сидів Машиніст Боб – він дудів у гудок і мав безмежно вдоволений вигляд свині, що купається в багнюці. Джейк розумів, що посмішка Машиніста Боба мала означати надзвичайну втіху, але мимоволі бачив у ній тільки вишкір психа. Вони обидва – і Чарлі, й Машиніст Боб – скидалися на божевільних… і що пильніше Джейк вдивлявся в обличчя дітвори, то більше схилявся до думки, що на них застигли гримаси жаху. «Відпустіть нас, – здавалося, благали вони. – Будь ласочка, ми не хочемо помирати».

І паровозик не помре, поки не буде треба. Джейк закрив книжку і задумливо на неї подивився. Потім знову розкрив і заходився гортати сторінки, обводячи ручкою певні слова й фрази, що здавалися йому сповненими особливого змісту.

Залізнична Компанія Серединного світу… Машиніст Боб… тихий хрипкий голос… УУУУ–УУУУУ… перший справжній друг, відколи його дружина померла в Нью–Йорку (а сталося це дуже давно)… Містер Мартін… світ зрушив з місця… Сюзанна…

Джейк поклав ручку на стіл. Чому ці слова й словосполучення вабили його до себе? З тим, що про Нью–Йорк, все наче було зрозуміло, але ж як щодо інших? І взагалі, чому саме ця книжка? У тому, що вона чекала на нього, не було жодних сумнівів. Джейк був упевнений, що якби в кишені не виявилося грошей, то він би просто вхопив її і дав драла з крамниці. Але чому? Чому? Він почувався стрілкою компаса. Стрілка нічого не знає про магнітне поле на півночі. їй відомо тільки те, що вона мусить показувати у певному напрямку, подобається це їй чи ні.

Напевне Джейк знав тільки одне: він дуже–дуже втомився і якщо найближчим часом не скрутитися клубочком у ліжку, то засне просто за письмовим столом. Він зняв сорочку, а потім знову зиркнув на Чарлі Чух–Чуха.

Ця посмішка. Вона не викликала у нього довіри.

Ані на крихту.

23

Але сон прийшов не так швидко, як сподівався Джейк. Голоси знову заходилися сперечатися про те, живий він чи мертвий, не даючи йому заснути. Врешті–решт він просто сів у ліжку з заплющеними очима й притис до скронь кулаки.

«Годі вам! – подумки закричав Джейк. – Годі, чуєте?! Вас не було цілий день, то зникніть і зараз!

«Я зникну, якщо він визнає мене мертвим», – вперто промовив один з голосів.

«А я зникну, якщо він озирнеться, заради всього святого, і визнає, що я живий–здоровий», – відрізав інший.

Будь–якої миті Джейк міг закричати вголос. Стримати крик, що рвався назовні, йому було не до снаги – крик підступав до горла, наче блювотиння. Хлопчик розплющив очі, глянув на штани, що лежали на спинці стільця, і в нього з'явилася ідея. Він встав із ліжка, підійшов до стільця й засунув руку в праву передню кишеню штанів.

Срібний ключ був на місці. І щойно пальці зімкнулися на ньому, голоси замовкли.

«Скажи йому, – подумав він, гадки не маючи, до кого звертається ця думка. – Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».

Джейк знову ліг і заснув за три хвилини після того, як голова торкнулася подушки. А ключ так і лежав у його розслабленій руці.

РОЗЛІЛ 3

ДВЕРІ Й ДЕМОН

1

Едді вже майже поринув у сон, коли раптом хтось чітко сказав йому на вухо: «Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».

Він підхопився й ошаліло роззирнувся навколо. Сюзанна міцно спала поряд – то був не її голос.

Здавалося, взагалі нічий. Ось уже вісім днів вони продиралися крізь ліси шляхом Променя і сьогодні влаштувалися на ночівлю в глибокій ущелині на дні долини, закритої з усіх боків. Неподалік, ліворуч, грізно вирувала річка, і текла вона в тому ж напрямку, куди йшли вони втрьох: на південний схід. Праворуч пологим схилом крокували нагору ялини. Жодних ознак чужинців. Сюзанна спала, а Роланд сидів, зіщулившись під ковдрою, на березі ріки і вдивлявся у темряву.

Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси.

Едді вагався недовго. Терези, на шальках яких з одного боку був Роландів здоровий глузд, а з другого – безум, невпинно схилялися до божевілля. А найприкріше було те, що ніхто не знав цього краще за самого Роланда. Тож Едді був готовий ухопитися за будь–яку соломинку.

За подушку йому правила складена вчетверо шкура оленя. Едді засунув під неї руку й видобув якийсь пакунок, загорнутий у шмат шкіри. Потім пішов до Роланда, котрий сидів спиною і нічого не помічав, аж поки Едді не лишилося зробити чотири кроки до його беззахисної спини. І це вразило юнака, прикро вразило. Ще зовсім недавно Едді тільки прокидався, ще навіть сісти не встигав, а Роланд уже знав. Бо чув, як змінилося дихання.