Текст книги "Загублена земля. Темна вежа III"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Annotation

У третьому томі з серії "Темна Вежа" Роланд і його друзі, Cюзанна і Еді Дін починають гонитву за ведмедем, щоб виявити Стежку Світла.

Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.

Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.

Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...

Стівен Кінг

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОПЕРЕДНІХ РОМАНІВ

КНИГА ПЕРША

ДЖЕЙК: СТРАХ У ЖМЕНІ ЗЕМЛІ

РОЗДІЛ 1.

РОЗДІЛ 2

РОЗЛІЛ 3

КНИГА ДРУГА

ЛAД:

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

ПРИМІТКА АВТОР

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Стівен Кінг

Темна вежа 3 – Загублена земля

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОПЕРЕДНІХ РОМАНІВ

«Загублена земля» – третій том довжелезного циклу під назвою «Темна Вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».

У першому томі (його назва – «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», переслідує й нарешті наздоганяє чоловіка в чорному – чаклуна на ймення Волтер, котрий прикидався другом Роландового батька в ті часи, коли в Серединному світі ще панувала єдність. Втім, наздогнати цього накладача заклять (він людина тільки наполовину) – це не кінцева мета Роланда, а лише чергова віха на шляху до могутньої й загадкової Темної Вежі, що стоїть на перетині часових потоків.

А власне, хто ж такий Роланд? Яким був його світ доти, доки не зрушив з місця? Що таке Вежа й чому він так прагне дістатися до неї? Цілісна картина нам не відома, є тільки уривки відповідей. Вочевидь, Роланд – це лицар, обов'язок якого полягає в тому, аби втримати на місці (а можливо, навіть відновити) світ, у спогадах Роланда «сповнений любові й світла». Втім, чи справді Роландові спогади відтворюють істинний стан речей у його світі – це ще під великим сумнівом.

Нам достеменно відомо, що він змушений був рано пройти випробування на дорослість, бо дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, значно могутнішого за Волтера чаклуна. Ми знаємо, що це Мартен влаштував так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець не витримає випробування й змушений буде піти «на Захід», туди, де простягалася спустошена земля. І ми також знаємо, що Роланд, успішно склавши іспит, зруйнував усі Мартенові плани.

Ми також знаємо, що якимось дивним чином світ Роланда у своїй основі пов'язаний із нашим і час від часу між цими світами відкривається прохід.

На покинутому шляху для диліжансів, котрий тягнувся через усю пустелю, стояла придорожня станція. Там Роланд зустрів Джейка, хлопчика, який помер у нашому світі. Сталося це так: стоячи на розі вулиці в середині Мангеттену, Джейк дістав стусана й упав під колеса автомобіля, що наближався. Джейк Чемберз помер на асфальті під пильним поглядом чоловіка в чорному (Волтера), але прийшов до тями в Роландовому світі.

Перш ніж вони наздогнали чоловіка в чорному, Джейк помирає знову… і цього разу винуватцем його смерті стає стрілець. Вдруге поставши перед найболючішим вибором свого життя, Роланд вирішує принести в жертву свого символічного сина. Діставши можливість обирати між Вежею і хлопчиком, Роланд обирає Вежу. Останні слова, які промовляє Джейк до стрільця перед тим, як упасти в прірву: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».

І нарешті, протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі зі зогнилими скелетами. Чоловіку чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три дуже дивні карти – В'язня, Даму Тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).

Дія другого тому «Крізь час» починається на березі Західного моря невдовзі після того, як завершилося протистояння Роланда й Волтера. Змучений, стрілець прокидається серед ночі й бачить, що припливом на берег винесло зграю повзучих хижих потвор – омаромонстрів. Не встигнувши добутися межі, за яку ці істоти заходити бояться, Роланд втрачає від їхніх укусів два пальці правої руки. Отрута потвор проникає у його кров, і дорогою на північ уздовж берега Західного моря стрілець починає слабнути… можливо, смерть уже дихає йому в лице.

Дорогою йому трапляються троє дверей, що стоять просто на прибережному піску. Кожні двері відчиняються (для Роланда й лише для нього) у наш світ, в місто, де, як виявляється, жив Джейк. Прагнучи не тільки врятувати своє життя, але й видобути трійцю людей, що мусять супроводжувати його на шляху до Вежі, Роланд тричі потрапляє до Нью–Йорка на різних відрізках нашого часу.

В'язень – це Едді Дін, наркоман–героїнник із Нью–Йорка кінця 1980–х років. Переступивши поріг дверей на узбережжі моря в своєму світі, Роланд опиняється в свідомості Едді Діна тієї миті, коли літак Едді сідає в аеропорту Кеннеді. (Едді контрабандою перевозить кокаїн для чоловіка на ім'я Енріко Ба–лазар.) Під час неприємної спільної пригоди Роланд розживається невеликою кількістю антибіотика і забирає Едді Діна до свого світу. Але наркоману Едді не надто до вподоби, коли з'ясовується, що його примусили потрапити до світу, де немає ширева (чи, як на те пішло, курей гриль).

Другі двері приводять Роланда до Дами Тіней. Її особистість роздвоєна – насправді в одному тілі співіснують дві жінки. Цього разу Роланд опиняється в Нью–Йорку на початку 1960–х років, у свідомості прикутої до інвалідного візка молодої активістки боротьби за захист громадянських прав Одетти Голмс. Деттою Волкер називає себе підступна й сповнена ненависті жінка, що ховається в глибині Одеттиної свідомості. Коли ця подвійна жінка примусово опиняється в світі Роланда, то наслідки цього для Едді й стрільця, котрий швидко втрачає рештки сили, виявляються неоднозначними. Одетта вважає, що все, що з нею відбувається, – це сон чи галюцинація. Детта, з її стократ брутальнішим і прямолінійним розумом, просто спрямовує всі свої зусилля на те, аби знищити Роланда й Едді, котрі здаються їй дияволами в білій плоті й справжніми катами.

Джек Морт, серійний вбивця, що його криють за собою треті Двері (Нью–Йорк середини 1970–х), – це сама Смерть. І хоча ні Одетта Голмс, ні Детта Волкер ні сном, ні духом про це не відають, Морт уже двічі спричинився до великих змін у їхньому житті. Морт, чий modus operandi^[1] полягає в тому, щоб або штовхнути свою жертву, або скинути їй щось на голову згори, за час своєї шаленої (а втім, такої обережної) кар'єри вчинив з Одеттою і перше, і друге. Коли Одетта була дитиною, він скинув їй на голову цеглину, загнавши маленьку дівчинку в кому і принагідно посприявши народженню Детти Волкер, потаємної сестри Одетти. Мине багато років, і 1959 року Морт знову вигулькне на Одеттиному шляху. Цього разу він зіштовхне її просто під колеса поїзда метро на станції «Ґрінвіч–Вілідж». І знову Мортові не вдалося здійснити задумане, бо Одетта вижила, проте дорогою ціною: колеса поїзда відрізали їй ноги біля колін. Тільки присутність молодого лікаря–героя (а також, можливо, потворного, проте впертого духу Детти Волкер) рятує їй життя… чи, принаймні, так здаватиметься на перший погляд. Для Роланда ці взаємозв'язки свідчать про значно потужнішу силу, ніж простий збіг обставин. На його думку, це знову почали об'єднуватися колосальні сили, котрі обертаються довкола Темної Вежі.

Роланд дізнається, що Морт, можливо, є першопричиною іншої загадки, в якій криється згубний для розуму парадокс. Бо жертва, на яку полює Морт саме тоді, коли стрілець вступає в життя маніяка, – не хто інший, як Джейк, хлопчик, котрого Роланд зустрів на придорожній станції та загубив під горами. У Роланда ніколи не було жодних причин, аби сумніватися в розповіді Джейка про те, як він помер у нашому світі, чи допитуватися, хто був його вбивця. Авжеж, Волтер. Коли довкола місця, де, помираючи, лежав хлопчик, почала збиратися юрба, Джейк побачив чоловіка в рясі священика, і Роланд ані на мить не сумнівався, кого стосується цей опис.

Він і зараз у цьому впевнений. Так, Волтер, поза сумнівом, був там. Але що, як це Джек Морт, а зовсім не Волтер, штовхнув Джейка на проїжджу частину під колеса кадилака? Чи таке можливе? Роланд не може сказати напевне, але якщо це так, тоді де зараз Джейк? Мертвий? Живий?

Загублений десь у часі? І якщо Джейк Чемберз досі живе собі й хліб жує в своєму світі, в Мангеттені середини 70–х, то як так вийшло, що Роланд досі його пам'ятає?

Попри весь цей сумбурний і, цілком імовірно, небезпечний розвиток подій, перевірка дверей – і видобування трьох супутників – завершується для Роланда успішно. Едді Дін погоджується зайняти своє місце в світі Роланда, бо закохується в Даму Тіней. Ще двоє з Роландової трійці (Детта Волкер і Одетта Голмс) поєднуються в одну особу, що має риси характеру і Детти, і Одетти, – це відбувається, коли стрілець нарешті спромігся змусити їх визнати існування одна одної. Ця гібридна жінка здатна прийняти кохання Едді і відповісти на нього взаємністю. Так Одетта Сюзанна Голмс і Детта Сюзанна Волкер стають однією жінкою: Сюзанною Дін.

Джек Морт конає під колесами славетного поїзда «А» на тій самій станції метро, де п'ятнадцять чи шістнадцять років тому відтяло ноги Одетті. Його смерть – не надто велика втрата.

І ось, уперше за всі незліченні роки, Роланд із Ґілеаду шукає Темну Вежу не сам. Місця Катберта й Алана, його супутників із далекого минулого, тепер посідають Едді й Сюзанна… втім, стрілець схильний бути не надто добрим другом. Навіть дуже поганим другом.

В «Загубленій землі» історія цих трьох мандрівників, що бредуть Серединним світом, продовжується через кілька місяців після протистояння біля останніх дверей на узбережжі. Вони вже просунулися на добрий шмат шляху в глиб материка. Відпочинок закінчується, і починається пора навчання. Сюзанна вчиться стріляти… Едді – різьбити… а стрілець дізнається, які почуття виникають, коли людина божеволіє, помалу, крок за кроком втрачаючи розум.

(Забігаючи наперед, зроблю одне уточнення: мої читачі з Нью–Йорка помітять, що я досить–таки вільно повівся з географією міста. Маю надію, що мені це пробачать.)

Купа повалених бовванів, де сонце пече

І мертві дерева не кидають тіні, цвіркун не втішає,

На висхлому камінні не плюскотить вода. Там тільки

Тінь від червоної скелі

(Стань у ту тінь червоної скелі),

І я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,

Те, що на тінь твою зовсім не схоже,

Тінь, яка вранці іде на припоні,

А ввечері зводиться перед тобою;

Я покажу тобі страх у жмені землі.

Т. С. Еліот. Спустошена земля

Будяк напівзів'ялий піднятися хотів Понад старою висхлою ріднею, Та голову йому зрубали без жалю, І заздрили понурі стебла дикого щавлю. Вони хотіли жити, та примусив їх сконати Той лютий звір, що топче всіх, кого дістати.

Роберт Браунінг. Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов

– Що це за річка? – знічев'я спитала Мілісент.

– Це просто струмок. Ну, може, трохи більше за струмок. Так собі, річечка. Її називають Пустою.

– Та невже?

– Так, – відповіла Вініфред. – Так і є.

Роберт Ейкман. Рука в рукавичці

КНИГА ПЕРША

ДЖЕЙК: СТРАХ У ЖМЕНІ ЗЕМЛІ

РОЗДІЛ 1.

ВЕДМІДЬ І КІСТКА

1

Втретє в житті їй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжніми набоями… і вперше – видобувати револьвер із кобури, яку закріпив на ній Роланд.

У них було багато боєздатних патронів – Роланд приніс понад три сотні з того світу, де жили собі Едді та Сюзанна Дін, поки їх звідти не витягли. Втім, мати вдосталь амуніції не означало, що її можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратників. Спочатку батько, а потім Корт (найвизначніший учитель його життя) прищепили Роландові цю віру, тож він і досі вірив. Можливо, ці боги карають не одразу, але рано чи пізно розплата прийде… і що довше зволікаєш, то більше втрачаєш.

Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стріляв із револьверів довше, ніж могла собі уявити ця вродлива жінка з шоколадною шкірою, що сиділа в інвалідному візку. Він виправляв її помилки: спочатку просто поставив мішені й стежив за тим, як вона цілиться й стріляє в них із незарядженого револьвера. Вона швидко вчилася. Обоє – і вона, й Едді – були Дуже здібні.

Як Роланд і гадав, обоє були природженими стрільцями.

Сьогодні Роланд і Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш ніж за милю від лісового табору (ось уже майже два місяці він їм правив за дім). Дні непомітно спливали. Поки Едді й Сюзанна навчалися всього, чого мав їх навчити Роланд: як стріляти, полювати, білувати здобич – спочатку знімати, а згодом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як споживати м'ясо туші в такий спосіб, аби не пропав жоден шматок; як шукати північ за Старою Зорею та південь – за Старою Матінкою, як дослухатися до лісу, в якому вони зараз перебували, за шістдесят миль чи далі на північний схід від Західного моря, – і стрільцеве тіло помалу зцілилося. Нині Едді повільно засвоював урок, та стрільця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам'ятає той урок, який вивчила самотужки.

Але найважливіший з–поміж уроків так і лишався найважливішим: навчитися стріляти й щоразу влучати в ціль. Навчитися вбивати.

По краях цю галявину нерівним півколом оточували темні ялинки; від їхньої глиці сочився солодкий аромат. На півдні починався обрив: земля раптово зникала, і на три сотні футів униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкі сланцеві карнизи й потріскані виступи. Посеред галявини біг чистий струмок, що брав початок у лісах. Він дзюркотів і пінився у глибокій канаві, яка пролягала в пухкій землі й крихкому камені, та стікав кам'янистим дном, що полого спускалося до того місця, де починалося урвище.

Вода спадала сходами, утворюючи кілька водоспадів, у яких вигравали гарні мерехтливі райдуги. Внизу, за краєм урвища, лежала у всій своїй величі глибока долина, яку теж обступали ялини й кілька велетенських древніх в'язів, котрі не згодилися поступитися місцем своїм суперникам. В'язи стриміли над зеленню вежами й густою рослинністю. Ці дерева могли бути старезними ще в ті часи, коли земля, з якої походив Роланд, була ще молодою. Він не бачив жодних ознак того, що долина взагалі коли–небудь палала вогнем, хоча й не відкидав, що час від часу в неї могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не єдиною загрозою їхній безпеці. Колись давно в цьому лісі жили люди. За кілька останніх тижнів Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собі лишили. Здебільшого то були примітивні предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тільки у вогні. А вогонь був породженням зла, що з превеликою втіхою вислизало з тих рук, які його створили.

Понад цим альбомним краєвидом дугою вигиналося безхмарне блакитне небо, у якому за кілька миль звідти, каркаючи своїми старечими надтріснутими голосами, кружляло кілька круків. Здавалося, щось їх стривожило, наче наближалася буря, але, понюхавши повітря, Роланд не відчув у ньому дощу.

Ліворуч від потічка стояв великий валун. Роланд поклав на нього шість уламків каменя. Кожен зі шматків був сильно поцяткований слюдою, і в теплому полуденному світлі вони виблискували, мов лінзи.

– Остання спроба, – сказав стрілець. – Якщо ця кобура незручна, бодай трохи заважає, краще скажи мені про це зараз. Ми тут не для того, аби марнувати набої.

Вона глузливо підморгнула йому, й на мить він побачив у цьому погляді Детту Волкер. Як відблиск тьмяного сонячного проміння на сталевій перекладині.

– І що ти зробиш, як ця кобура незручна, а я тобі нічого не скажу? Якщо я промажу, не влучу в жодну з цих дрібнючок? Даси мені по довбешці, як це завжди робив той твій старигань–учитель?

Стрілець усміхнувся. За ці останні п'ять тижнів він усміхався більше, ніж за попередні п'ять років разом.

– Ти ж знаєш, що я цього не зроблю. По–перше, ми були дітьми, дітьми, які ще не пройшли всіх обрядів змужніння. Дитині ще можна надавати ляпанців, щоб виправити її помилку, але…

– У моєму світі люди з вищих шарів суспільства заперечують биття дітей, – сухо відрізала Сюзанна.

Роланд стенув плечима. Йому було складно уявити, як взагалі може існувати такий світ… чи ж не було написано у Великій Книзі «Не шкодуй бука, щоб не зіпсувати дитину»?., але він сумнівався, що Сюзанна обманює.

– Твій світ не зрушив з місця, – відповів він. – Тут інакше дивляться на багато речей. Хто ж, як не я, бачив це на власні очі?

– Не сумніваюся.

– Та хай там що, ви з Едді не діти. І не варто поводитися з вами так, наче ви діти, то була б помилка з мого боку. Якщо й треба було якихось випробувань, то ви їх уже пройшли.

І хоча вголос він цього не сказав, Роланд думав зараз про те, як спритно вона підстрелила на узбережжі трьох омаристих почвар, перш ніж вони встигли загризти його й Едді. Він побачив, як вона всміхається у відповідь, і подумав, що, можливо, їй згадалося те саме.

– І що ж ти зробиш, якщо я промажу?

– Подивлюся на тебе. По–моєму, більше нічого мені робити не треба.

Вона на мить замислилася над цими словами, потім кивнула.

– Цілком можливо.

Сюзанна знову перевірила кобуру, обв'язану довкола її живота на кшталт наплічної (пристосування, яке Роланд подумки називав кріпильною муфтою) і досить просту на вигляд, але знадобилося багато тижнів проб і помилок – а також припасовування до фігури, – аби все стало на свої місця. Пояс і револьвер, що своїм пощербленим руків'ям з сандалового дерева стирчав зі старезної промасленої кобури, колись належали стрільцеві. Кобура висіла в нього на правому стегні. Більшу частину тих п'яти тижнів, що минули, він провів, намагаючись змиритися з тим, що відтепер їй не висіти там вже ніколи. Через омаро–монстрів він тепер був стрільцем–шульгою.

– Ну як? – знову спитав він.

І цього разу, підвівши голову, вона розсміялася йому в лице.

– Роланде, ця стара кобура зручна як не знаю що. То як, мені стріляти, чи ми так і будемо сидіти та слухати каркання он тих ворон?

Він відчув, як під шкіру гострими пальчиками прокрадається напруга, і подумав, що у такі миті під непривітною, грубуватою маскою Корта, мабуть, виникало те саме відчуття. Він хотів, аби вона показала майстерність… він потребував цього. Але якби виказав, наскільки сильно він цього жадає і потребує, то це призвело б до катастрофічних наслідків.

– Повтори, чого ти навчилася, Сюзанно.

Вона зітхнула, вдаючи роздратовану, але, почавши говорити, поволі споважніла, й посмішка зникла з її темного вродливого обличчя. І старий катехизм, що його Роланд почув з її вуст, сповнився нового сенсу. Він ніколи навіть уявити не міг, що почує ці слова від жінки. Як природно вони звучали… і водночас як дивно й небезпечно.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.

Я цілюся оком.

Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.

Я стріляю розумом.

Я вбиваю не з револьвера…

Вона замовкла і вказала рукою на блискучі від слюди камінці на валуні.

– Та я нікого й ніяк не вб'ю – це ж просто дрібне каміння, та й годі.

Судячи з виразу її обличчя (трохи пихатого й водночас бешкетного), вона сподівалася, що Роланд дратуватиметься, можливо, навіть розсердиться. Однак колись Роланд уже побував У її шкурі. Він не забув, що стрільці–учні дратівливі й поривчасті, нервові й готові огризнутися в найменш слушний час… і несподівано відкрив у собі запас терпіння. Він міг навчати. Ба більше, йому подобалося бути вчителем, і час від часу він замислювався над тим, чи Корт почувався так само. Мабуть, так.

Тепер гайвороння наче побільшало: його безладні крики долинали вже з лісу поза їхніми спинами. Десь у глибині свідомості Роланд відзначив, що нові крики були радше схвильовані, ніж просто сварливі. Птахи каркали так, наче їх щось відлякнуло від їжі, якою б вона не була. Втім, у стрільця були важливіші справи, ніж думати про те, що ж могло наполохати зграю ворон. Тож він просто запам'ятав цю інформацію і знову зосередився на Сюзанні. Коли розмовляєш із учнем, то потрібна цілковита увага, інакше тебе знову клюватимуть, і цього разу вже серйозніше. І хто буде в цьому винен? Хто, як не вчитель? Бо хіба він не вчив її клювати? Не тільки її, а їх обох? Хіба не в цьому полягала сутність стрільця, якщо відкинути кілька скупих рядків обряду й остудити нечисленні залізні форшлаги^[2] катехізису? Адже він (чи вона) – просто сокіл у подобі людини, навчений клювати за командою.

– Ні, – відповів Роланд. – Це не камінці.

Сюзанна трохи підвела брову й знову глузливо всміхнулася. Вона зрозуміла, що стрілець не розгнівається й не нагримає на неї (принаймні, поки що), як це часом траплялося, коли вона була нетямущою чи дратівливою, і в її погляді знову з'явилася сталь, той глумливий відблиск сонця на кинджалі, який асоціювався у нього з Деттою Волкер.

– Та невже? – Дражливі нотки в її голосі досі були добродушними, але з часом, подумав стрілець, вони стануть злими, якщо до цього допустити. Напружена, збуджена, вона вже наполовину випустила пазурі.

– Та авжеж, – відповів стрілець їй у тон. Він намагався всміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла жорсткою і позбавленою гумору. – Сюзанно, ти пам'ятаєш білих мудаків?

Глузливий вираз на її обличчі зблід.

– Білих мудаків із Оксфорд–тауна?

Від усмішки не лишилося й сліду.

– Пригадуєш, що білі мудаки зробили з тобою й твоїми друзями?

– То була не я. То та, інша жінка. – В її очах з'явився неживий, похмурий вираз. Роланд терпіти не міг цього погляду, але водночас він був стрільцеві до вподоби. То був потрібний погляд. Він свідчив про те, що від іскри розгоряється полум'я, і скоро, вже зовсім скоро займуться великі колоди.

– Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти є зараз, а та, ким ти була. Пригадуєш пожежні шланги, Сюзанно? Пам'ятаєш золоті зуби, як ти їх побачила, коли на тебе й твоїх друзів спрямовували шланги в Оксфорд–тауні? Як вони виблискували, коли їхні господарі сміялися?

Про це та багато іншого вона розповідала їм довгими ночами, біля призгаслого багаття. Стрілець розумів не все, однак слухав уважно. І запам'ятовував. Врешті–решт, біль – це засіб.

І часом – найкращий.

– Що таке, Роланде? Нащо тобі копирсатися в смітті моєї пам'яті?

Зараз змертвілі очі небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарешті хтось виводив із себе.

– Камінці на брилі – то ті люди, – тихо сказав Роланд. – Люди, що замкнули тебе в камері й змусили ходити під себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорномазою шльондрою.

Поводячи пальцем зліва направо, він показував на камінці.

– Он той, хто щипав тебе за груди й сміявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевірить, чи, бува, ти не запхнула чогось собі в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукні за п'ятсот доларів. А там – той, хто водив своїм поліцейським кийком по спицях коліс твого візка, аж поки тобі не почало здаватися, що ти не витримаєш цього звуку і збожеволієш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзанно, – то Джек Морт. То вони. Ті камені. Ті люди.

Вона важко дихала – груди під стрільцевою кобурою з її важким вантажем набоїв поривчасто здіймалися і опускалися. Погляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слюдою камінців. Десь позаду, трохи далі від Роланда й Сюзанни, з тріском розкололося і впало дерево, а гайвороння в небі закаркало ще гучніше. Але жодне з них цього не помітило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою. Справді? – видихнула вона. – Це вони?

– Так. А тепер повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.

Цього разу слова злітали з її вуст маленькими крижинками. Права рука злегка тремтіла на руків'ї візка, наче двигун на марноході.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька. Я цілюся оком.

– Добре.

– Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька. Я стріляю розумом.

– Так було завжди, Сюзанно Дін.

– Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.

– То ВБИЙ їх, заради твого батька! – загорлав Роланд. – ВБИЙ ЇХ УСІХ!

Її права рука між руків'ям візка і рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить ліва рука опустилася, а правиця злетіла в повітря, натискаючи на курок так швидко і делікатно, наче затріпотіли крильця колібрі. Долиною розляглося шість невиразних пострілів, і п'ять із шести камінців, що лежали на поверхні валуна, зникли з поля зору.

Якусь хвилю, поки відлуння перекочувалося туди–сюди, помалу затихаючи, обидва мовчали – здавалося, навіть подих затамували. Навіть круки не галасували, принаймні ті кілька секунд.

Першим порушив тишу стрілець. Невиразним, але на диво емоційним тоном він вимовив чотири слова:

– Ти дуже добре впоралася.

Сюзанна подивилася на револьвер у своїй руці так, наче бачила його вперше. Від дула курився димок, ідеально рівний у безвітряній тиші. Вона повільно вклала револьвер у кобуру, що висіла в неї на животі.

– Добре, але не бездоганно, – нарешті мовила вона. – 3 останнім промазала.

– Хіба? – Він підійшов до валуна й підняв самотній уламок каменя. Подивився на нього, а потім кинув Сюзанні. Вона впіймала камінець лівою. Роланд задоволено відзначив, шо права рука залишалася біля кобури з револьвером. Вона стріляла краще й природніше за Едді, але, на відміну від нього, не так швидко засвоїла саме цей урок.

Якби вона була тоді з ними під час стрілянини в нічному клубі Балазара, то, можливо, їй не довелося б докладати стільки зусиль у навчанні. Але зараз Роланд побачив, що вона нарешті опанувала й цю частину. Глянувши на камінь, вона побачила в горішній його частині щербину глибиною заледве у шістнадцяту дюйма.

– Ти ледь зачепила його, – сказав Роланд, повертаючись до неї, – але у стрілянині цього буває досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зіб'єш йому приціл… – Він замовк. – Чому ти так на мене дивишся?

– А ніби ти не знаєш. Що, справді не знаєш?

– Ні. Твоїдумки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.

Ноток захисту в його голосі не було, і Сюзанна роздратовано похитала головою. Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що він, здавалося, не міг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язиці. Таких буквалістів, як Роланд, вона ще не зустрічала ніколи.

– Гаразд, – мовила вона. – Я скажу, чого я на тебе так дивлюся, Роланде. Боти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навіть якщо я вередуватиму… але одне з двох: або ти мені збрехав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловік і кожна жінка моєї раси можуть засвідчити, що вдарити людина може не тільки рукою. Там, звідки я родом, є один віршик: «Камінь і палиця трощать кості…

– …а ущипливі слова мене не ранять», – закінчив Роланд.

– Ну, ми говоримо трохи не так, але сенс такий. Як не назви, це все одно бридко. Те, що ти зробив, називається не «доганою на порожньому місці». Твої слова завдали мені болю, Роланде. Тільки не кажи, що ти ненавмисно. Вона сиділа у візку, дивлячись на нього знизу вгору, і її погляд світився таким розумом і такою безжальною цікавістю, що Роланд уже не вперше подумав: «Білі мудаки зі світу Сюзанни мусили бути або дуже хоробрими, або страшенно тупими, якщо наважилися стати на її шляху, хай навіть вона сидить у інвалідному візку». Але Роланду вже доводилося мати з ними справу, тож він сумнівався, що річ була у хоробрості.

– Я не думав про те, чи буде тобі боляче, – терпляче пояснив він. – Ти вишкірила зуби й збиралася вкусити, тож я вставив тобі в щелепу палицю. І це подіяло… хіба ні?

Вираз її обличчя змінився: тепер у ньому читалося прикре здивування.

– Мерзотник!

Замість відповіді він вийняв револьвер з її кобури, двома самотніми пальцями правої руки відкрив барабан і почав лівою вставляти набої в гнізда.

– З усіх пихатих, зарозумілих…

– Тобі треба було вкусити, – так само терпляче сказав стрілець. – Якби ти цього не зробила, то схибила б на всіх мішенях – бо стріляла б рукою й револьвером замість ока, розуму й серця. Чи то був трюк? Зарозумілість? Навряд. Як на мене, Сюзанно, це ти була в душі зарозумілою. Як на мене, це ти потай збиралася вдатися до трюків. Але мене це не обходить. Навпаки. Стрілець без зубів – то взагалі не стрілець.

– Хай йому чорт, я не стрілець!

Він це пропустив повз вуха – міг собі дозволити. Якщо вона не стрілець, тоді він пухнастик–шалапут.

– Якби ми в щось грали, то, може, я поводився б інакше. Але це не гра. Це…

Його ціла рука на мить піднялася до чола й застигла там, пальці були складені дашком якраз над лівою скронею. Сюзанна помітила, що кінчики пальців дрібно тремтіли.

– Що тебе тривожить, Роланде? – тихо спитала вона. Рука повільно опустилася. Він закрив барабан і повернув револьвер у кобуру, що тепер належала їй.

– Все нормально.

– Ні, тривожить. Я ж бачу. Едді також. Це почалося майже тієї ж миті, як ми зійшли з узбережжя. З тобою щось негаразд, і стає дедалі гірше.

– Все гаразд, – повторив він.

Простягнувши вперед руки, вона взяла його долоні в свої. Весь її гнів кудись випарувався, принаймні на ту мить. Вона відверто поглянула стрільцеві у вічі.

– Едді та я… це не наш світ, Роланде. Без тебе ми тут загинемо. У нас є твої револьвери, і ми вміємо з них стріляти, ти нас добре навчив, але все одно ми загинемо. Ми… ми залежимо від тебе. Тож розкажи мені, що з тобою. Тільки дозволь, а я спробую тобі допомогти. Ми спробуємо.

Він ніколи не належав до людей, що добре розуміють самих себе чи бодай намагаються себе збагнути. Самоосмислення (не кажучи вже про самоаналіз) було йому чуже. Він просто діяв – швидко звірявся з тим, що відбувалося в його цілком загадковій душі, а потім діяв. З них усіх він єдиний був якнайкраще пристосований, був людиною, чия глибоко романтична сутність приховувалася в брутально простій коробці, складеній з інстинктів і прагматизму. Так і цього разу: швидко зазирнувши всередину, він вирішив усе їй розповісти. О так, із ним справді щось коїлося. Авжеж. Щось дивне відбувалося з його свідомістю: просте, як його природа, й чуже, ніби моторошне життя блукальця, до якого ця природа його змусила.