Текст книги "Загублена земля. Темна вежа III"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Ні! – мало не заплакав Джейк. – Ні! – Але це несамовите заперечення не могло змінити суті того, що він побачив, бо не побачив він нічого. Нічого було бачити, крім короткого дерев'яного паркана й засміченої порослої травою ділянки землі за ним.

Будинок, що колись стояв там, знесли.

16

Хвилини зо дві Джейк простояв перед парканом, втупившись поглядом у порожній простір і не рухаючись. Кутик рота у нього сіпався. Він відчував, як крапля за краплею витікає з душі його надія, його непохитна впевненість. На зміну їм надходило розчарування, найглибше і найгіркіше з усіх розчарувань, які Джейк зроду відчував.

«Чергова фальшива тривога, – подумав він, коли шок більш–менш відступив і дав змогу думати. – Фальшива тривога, глухий кут, висхла криниця. Тепер знову почнуться ті голоси, і коли це станеться, то я, мабуть, закричу. І це нормально. Бо я вже змучився терпіти це все. Втомився божеволіти. Якщо божеволіти – це те, що зі мною, то мені просто треба поквапитися і швидше збожеволіти. Тоді мене відвезуть у клініку й вколють щось, від чого я вирубаюсь. Я здаюся. Це все. Мені капець».

Втім, голоси не поверталися. Принаймні, поки що. Коли Джейк почав міркувати про те, що бачить, то зрозумів, що ділянка землі не така вже й порожня. Посеред порослого травою клаптя землі, що більше нагадував смітник, стояв рекламний щит.

Найближчим часом? Можливо… але Джейк засумнівався. Літери на щиті давно вицвіли, а сам він трохи похилився набік. На зображенні «Елітного житлового будинку «Затока черепахи»», старанно виконаному невідомим митцем, з'явилося інше: ім'я художника–графітчика – БАНҐО СКАНК – синьою фарбою з балончика. Джейку стало цікаво, чому проект забудови так і залишився на папері: чи то її відклали, чи то компанія прогоріла. Він пригадав, як тижні зо два тому батько кричав у трубку на свого бізнес–консультанта, наказуючи йому не потикатися з інвестиціями в будівництво. «Мені до лампади, яка там розкішна картина з податками! – мало не верещав татко (наскільки було відомо Джейкові, це був його звичайний тон розмови під час обговорення питань бізнесу… мабуть, до цього якимось боком був причетний кокаїн, що лежав у шухляді письмового стола). – Якщо тобі пропонують телевізор тільки за те, щоб ти підняв свою дупу і пішов подивився на проект будівництва, то щось тут не те!»

Дерев'яна огорожа навколо майданчика доходила Джейкові до підборіддя й рясніла афішами – Олівія Ньютон–Джон у «Радіо–сіті», виступ групи «Джі Гордон Лідді» та «Ґротс» в клубі в Іст–Вілідж, фільм «Війна зомбі», що вийшов на екрани і зійшов з них навесні цього року. Місцями до паркану були приліплені попередження – НЕ ЗАХОДИТИ, але здебільшого вони зникли під результатами праці амбіційних розклейників оголошень. Трохи далі фарбою з балончика було намальоване ще одне графіті. Мабуть, колись ця фарба мала яскраво–червоний колір, але тепер вицвіла до тьмяно–рожевого відтінку пізніх троянд. Широко розплющивши очи, Джейк захоплено прочитав:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

на собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

Джерело цього дивного віршика (якщо не його значення) видалося Джейкові цілком зрозумілим. Зрештою, ця частина мангеттенського Іст–Сайду була відома під назвою «Затока черепахи». Та це аж ніяк не пояснювало, чому вздовж хребта у нього повиступали сироти, а ще з'явилося відчуття, що він знайшов черговий вказівник на якомусь казковому прихованому шосе.

Джейк розстебнув сорочку і засунув придбані книжки за пазуху. Потім озирнувся, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, і взявся за паркан. Підтягнувся, перекинув ноги й раз – опинився на тому боці. Ліва нога приземлилася на безладно навалену купу цегли, яка негайно поїхала вбік. Під вагою тіла нога підігнулася в щиколотці, й її пронизав нестерпний біль. Джейк гепнувся на землю, та коли в ребра товстими грубими кулачищами затарабанили цеглини, закричав від болю та несподіванки.

Декілька секунд він просто лежав, чекаючи, поки до нього повернеться дихання. Він не думав, що поранення серйозні, але підвернута щиколотка давалася взнаки. Мабуть, вона розпухне, і додому він повернеться накульгуючи. Доведеться міцно зціпити зуби й терпіти. Грошей на таксі в нього точно не було.

Не сміши. Чи не збираєшся ти раптом повертатися додому? Тебе ж живцем зжеруть.

Може, й так, а може, й ні. Наскільки він розумів, надто великого вибору в нього не було. Але це пізніше. Зараз він збирався обдивитися цю ділянку землі, що притягувала його так само сильно, як магніт притягує сталеві ошурки. Довкола нього досі витало відчуття якоїсь сили. І зараз воно стало ще потужнішим. Він уже не думав, що це просто порожня ділянка землі під забудову. Тут щось діялося, щось грандіозне. Джейк відчував у повітрі бриніння, наче десь поблизу була найбільша в світі електростанція, а з неї витікали вольти й вольти енергії.

Підводячись з землі, Джейк побачив, що йому неймовірно пощастило: неподалік була купа битого скла. Якби Джейк упав на неї, то міг би сильно порізатися.

«То була вітрина, – подумав Джейк. – Коли крамничка делікатесів ще була тут, крізь вітрину можна було з вулиці обдивитися все м'ясо й сири. їх підвішували на мотузках». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.

Замислено роздивившись навкруги, він пройшов у глиб майданчика. Ближче до середини, на землі, напівсхована під розкішними весняними паростками, лежала вивіска. Джейк став навколішки, витяг її, поставив перпендикулярно до землі й стер бруд. Літери вицвіли, але їх ще можна було розібрати:

ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!

А під написом виведене тією самою червоною фарбою, що вицвіла до рожевої, йшло незрозуміле речення: І ДО ВСІХ НАС СТАВИТЬСЯ ДУЖЕ ШАНОБЛИВО.

«Я на місці, – подумав Джейк. – Це воно».

Вивіска впала на землю, а Джейк випростався і пішов далі, не кваплячись, уважно роздивляючись навколо. Щодалі, то сильнішим ставало відчуття сили, енергії. Усе, що він бачив, – трава, бите скло, уламки цегли – неначе проступало під дією цієї сили. Навіть пакети від чіпсів здавалися гарними, а пляшку з–під пива сонце перетворило на циліндр, повний брунатного вогню.

Джейк дуже гостро відчував власне дихання і сонячне світло, що золотим дощем лилося на все довкола. Зненацька він збагнув, що стоїть на порозі розкриття великої таїни, і його тілом пробіг дрож – чи то від жаху, чи то від зачудування.

Це все тут. Геть усе. Все досі тут.

Бур'ян терся об холоші його штанів, до шкарпеток чіплялися реп'яхи. Ось попереду зашурхотіла обгортка з–під печива, бо її гнав по землі легенький вітерець. Сонячний промінь відбився від блискучої поверхні, і Джейкові на якусь мить здалося, що обгортка засяяла, сповнилася прекрасного і нестерпного світіння, яке йшло зсередини.

– Усе досі тут, – повторив він уголос, не знаючи, що його обличчя теж набуває власного внутрішнього світіння. – Все.

До Джейкових вух долинав якийсь звук. Узагалі–то він чув цей звук, відколи переліз на майданчик. То було дивовижне гудіння на високій ноті, невимовно самотнє і невимовно приємне. Так міг би завивати вітер на пустельній рівнині. Але цей звук був живим. Як тисячі голосів, що поєдналися в одній великій відкритій ноті. Глянувши вниз, він побачив, що в гущавині бур'яну, кущах і купах цегли проглядають обличчя. Обличчя.

– Хто ви? – прошепотів Джейк. – Хто ви такі? – Відповіді не було, але крізь хор Джейку почулися інші звуки: тупотіння копит по піску, постріли з револьвера. З пітьми співали осанну янголи. Обличчя в руїнах поверталися, коли він проходив повз них. Вони наче стежили за ним, не маючи, втім, нічого лихого на меті. Він бачив Сорок шосту вулицю і краєчок будівлі ООН на тому боці Першої авеню, але ці будинки більше не мали жодного значення. Сам Нью–Йорк перестав для нього будь–що означати, став так само блідим і невиразним, як віконне скло.

Гудіння посилилося. Тепер хор голосів з багатотисячного перетворився на багатомільйонний – то був відкритий вир, що піднімався з найглибшого колодязя Всесвіту. Джейк розібрав якісь імена, але не знав, кому вони належать. Одне звучало як Мартен. Інше – як Катберт. А третє, можливо, Роланд… Роланд із Ґілеаду.

Імена, уривки розмов, які могли б скластися в десятки тисяч переплетених історій, але все це було нікчемним порівняно з дивовижним потужним гудінням, дрижанням, що прагнуло наповнити Джейкову голову сліпучо–білим світлом. І радість від цього була такою великою, такою безмежною, що загрожувала розірвати його на шматки. То був голос Так, голос Білості, голос Завжди. На порожній ділянці землі урочисто співав великий хор життєствердження. І співав він для нього, Джейка.

А тоді в заростях реп'яхів Джейк помітив ключ… аза ним – троянду.

17

Ноги зрадницьки підігнулися, і Джейк упав на коліна. Краєм свідомості він розумів, що плаче. Ще слабше проступало усвідомлення того, що він трохи надзюрив у штани. Не спинаючись на ноги, він проповз уперед і потягнувся до ключа, що лежав у реп'яхах. Виглядав цей предмет дуже просто. Скидалося на те, що Джейк бачив його форму уві сні:

«Увесь секрет – у тій маленькій карлючці на кінці», – подумав він.

Коли ключ опинився у Джейковій руці, хор голосів злився в один переможний вигук, такий гучний, що поглинув крик самого Джейка. Він побачив білий спалах між затиснутих пальців і відчув, як рукою аж до самого плеча пробіг струм. Удар був колосальним. Він наче за оголений високовольтний дріт ухопився, але болю не було.

Джейк розкрив книжку «Чарлі Чух–Чух» і вклав у неї ключ. А тоді погляд знову впав на троянду, і хлопчик збагнув, що саме вона – справжній ключ. Ключ до всього. Джейк поповз уперед. Його обличчя перетворилося на ореол світла, очі стали бездонними колодязями сліпучого синього вогню.

Троянда росла на якійсь невідомій багрянистій траві.

Коли Джейк наблизився до цього жмутка трави, троянда почала розтулятися просто на очах. Пелюстка за пелюсткою вона розкривала свою червоногарячу душу, показуючи світу її потаємні глибини. І кожна пелюстка наче палахкотіла своїм власним вогнем. Зроду–віку Джейк не бачив такого нестримного буяння життя.

Він потягнувся брудною рукою до цього дива, і голоси почали виспівувати його ім'я… але водночас у серце почав закрадатися смертельний страх, холодний, як крига, і важкий, мов камінь.

Щось було не так. Джейк відчував пульсування незгоди – глибокої потворної подряпини на безцінному витворі мистецтва, смертельної лихоманки під холодним чолом хворого.

Наче хробак. Хробак, що заповзає дедалі глибше й глибше. І привид. Привид, який вигулькує там, де дорога робить поворот.

Бутон розкрився повністю, явивши світу жовтогаряче світло, і всі думки потонули в хвилі безмежного подиву. Спершу Джейк вирішив, що це квітковий пилок, наділений якимось надприродним світінням, котре, здавалося, випромінювала кожна річ на цьому спустошеному майданчику. Хоча знав, що у троянд не буває пилку. Він нахилився ближче і тільки тоді побачив, що концентричне коло жовтогарячого світла – то не пилок. То було сонце: величезне горнило в серці цієї троянди, що виросла на жмутку пурпурової трави.

Страх повернувся, та тільки тепер це був непідробний жах. «Все правильно, – подумав Джейк, – тут усе правильно, але може будь–якої миті піти не так, як треба. Зрештою, вже пішло. Мені дозволяють відчути рівно стільки цієї неправильності, скільки я можу витримати… але що ж це таке? І що мені робити?»

Якийсь хробак.

Джейк відчував, як він б'ється, наче хворе брудне серце, змагаючись із безтурботною красою троянди, викрикуючи грубі прокльони до хору голосів, що так заспокоював його і додавав бадьорості.

Хлопчик нахилився ближче і побачив, що у троянди не одне сонце–серце, а багато… багато сонць у розжареній і водночас тендітній оболонці.

Але це неправильно. Тут усьому загрожує небезпека.

Переконаний, що торкнутися цього осяйного космосу в мініатюрі майже напевно означає смерть, і не спроможний зупинитися, Джейк потягнувся вперед. У цьому русі не було ані цікавості, ані жаху. Тільки безмежна невимовна потреба захистити троянду, і більше нічого.

18

Отямившись, Джейк спершу зрозумів тільки те, що минула шалена купа часу і голова просто розколюється від болю.

Що зі мною ?Дали по довбешці й пограбували?

Він перекотився на спину і сів. Голову знову пронизала блискавка болю. Джейк підніс руку до лівої скроні й відчув, що пальці стали липкі від крові. Подивившись униз, він побачив, що з бур'яну витикається цеглина. Її заокруглений край був занадто червоний.

Якби вона була гостра, то я б зараз, мабуть, лежав у комі чи мертвий.

Глянувши на годинник, Джейк здивовано відзначив, що годинник на своєму місці – на руці. «Сейко», не супердорогий, але в цьому місці нічого просто так не буває: якщо вже ти подрімав на пустирі, то так і знай, що особистих речей у тебе більше нема. Дорогі вони чи ні, а дехто з превеликою втіхою полегшить тобі кишеню. Але цього разу Джейкові наче пощастило.

Було о пів на четверту пополудні. Це означало, що він пролежав непритомний щонайменше п'ять годин. Мабуть, батько вже поставив на вуха поліцію, але Джейку було якось байдуже. Здавалося, він вийшов зі школи Пайпера тисячу років тому.

Здолавши половину відстані до паркану, що відділяв порожній майданчик від Другої авеню, він зупинився.

Справді, що ж з ним сталося?

Мало–помалу до нього поверталися спогади. Стрибок через паркан. Послизнувся й підвернув щиколотку. Джейк торкнувся кісточки на нозі й скривився від болю. Так… досі все так і було. А після цього?

Якісь чари.

Він намагався намацати це «щось», як старий немічний чоловік намацує собі шлях до дверей. Все навколо світилося зсередини. Усе – навіть обгортки з–під печива й порожні пивні пляшки. Ще були голоси – вони співали й, перекриваючи один одний, розповідали тисячі різних історій.

– І обличчя, – пробурмотів Джейк і нервово озирнувся від цього спогаду. Облич не було. Купи цегли залишалися купами цегли, бур'ян – бур'яном. Облич ніде не було. Проте…

…проте вони були тут. Ти це не вигадав.

Джейк не сумнівався. Сутність цього спогаду, його краса й позаземність досі вислизали від нього, але спогад здавався справжнім і непідробним. Все, що відбувалося з ним тут до того, як він зомлів, нагадувало фотографії найкращих днів життя. Ти можеш бодай приблизно пригадати все: який був день, погода, але фотографії лишаються пласкими, їм бракує життя.

Порожнім майданчиком уже повзли фіолетові тіні надвечір'я. Джейк роззирнувся довкола і подумав: «Я хочу, щоб воно повернулося. Господи, як же я хочу, щоб воно повернулося таким, як було».

Аж раптом Джейк побачив троянду, що росла зі свого острівця пурпурової трави, дуже близько до того місця, де він упав. Серце закалатало так сильно, що ледь не вистрибнуло з грудей. Джейк, хитаючись, подався до неї, не зважаючи на хвилі болю, що з кожним кроком піднімалися від щиколотки. І впав перед трояндою на коліна, неначе прочанин – перед вівтарем. З широко розплющеними очима нахилився вперед.

Звичайна собі троянда. Звичайнісінька. А трава…

Трава не була пурпуровою. Так, на пагінцях подекуди виднілися червоні бризки, та колір був нормальний – зелений. Трохи далі, на іншому острівці трави, Джейк побачив краплі синього кольору. А розложистий кущ реп'яхів праворуч був забризканий і червоним, і жовтим. За кущем хтось накидав охайну купку спрацьованих балончиків з–під фарби. На етикетках стояла назва виробника – Glidden Spread Satin.

Та й по всьому. Просто бризки фарби. А ти, очманілий, понапридумував тут…

Дурня якась.

Джейк міг відрізнити те, що бачив тоді, від побаченого зараз.

– Маскування, – прошепотів він. – Я ж не дурний. Все було тут. Та воно й досі тут.

Голова помалу прояснювалася, і він знову відчув рівну гармонійну енергію цього місця. Хор голосів нікуди не зник, продовжував звучати так само мелодійно, як і раніше, хоч тепер був якийсь невиразний і наче долинав здалеку. Глянувши на купу битої цегли й старих уламків тиньку, Джейк побачив у ній ледь помітне обличчя. Обличчя жінки зі шрамом на лобі.

– Еллі? – пробурмотів Джейк. – Тебе звуть Еллі?

Відповіді не було. Обличччя зникло. Перед ним знову була

лише неприваблива купа цегли й тиньку.

Він перевів погляд на троянду. Розжарений червоний колір язиків полум'я в печі змінився, став тьмяним, рожевим у крапинку. Квітка була дуже гарна, але недосконала. Деякі пелюстки позакручувалися, їхні краї стали сухі й неживі. Ця троянда була не з тих дбайливо вирощених квіток, які він бачив у квіткових магазинах. Вона дика, подумав Джейк.

– Ти така гарна, – сказав він і знову простягнув руку, щоб торкнутися її.

І хоча вітру не було, троянда гойднулася в його бік. На якусь мить кінчики його пальців торкнулися її пелюсток, гладеньких, оксамитових і навдивовижу сповнених життя, а хор голосів, здавалося, зазвучав гучніше.

– Трояндо, ти хвора?

Відповіді, ясна річ, не було. Коли Джейкові пальці відірвалися від блідо–рожевого бутона, квітка знову гойднулася і залишилася такою, як була – тихою і всіма забутою красунею, що виросла на бур'яні, забризканому фарбою.

«А хіба троянди цвітуть навесні? – здивувався Джейк. Хіба що дикі. А чого б це дика троянда росла на пустирі? І якщо вже вона тут виросла, то де інші?»

Він ще трохи постояв навкарачки, поки не зрозумів, що може увесь день (або й цілісіньке життя) так дивитися на троянду, а до розгадки таємниці так і не наблизиться. На якусь мить йому пощастило побачити її справжньою, і не тільки її, а й усе інше в цьому Богом забутому засміченому куточку міста. Він бачив її неприкритою, без маски. І хотів побачити ще раз, але одного бажання, вочевидь, було замало.

Час повертатися додому.

Неподалік валялися дві його книжки з «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»», і поки Джейк їх підбирав, з–поміж сторінок «Чарлі Чух–Чуха» на куці пагони бур'яну вислизнув яскравий срібний предмет. Перепрошуючи свою щиколотку, Джейк нахилився по нього. Хор голосів неначе зітхнув і заспівав голосніше, а потім знову став ледь чутним бурмотінням.

– Отже, це теж було насправді, – пробурмотів він і провів великим пальцем по тупих виступах ключа і примітивних зазубринах у формі клина. На неглибоких вигинах ближче до кінця третьої зазубрини палець ковзнув швидше. Джейк запхав ключ глибоко в праву передню кишеню штанів і пошкутильгав до паркану.

Там примірився було перелізти на той бік, аж раптом у голові спалахнула жахлива думка.

Троянда! А що, як хтось прийде й зірве її?

З вуст хлопчика від переляку зірвався притлумлений стогін. Джейк повернувся і насилу відшукав троянду очима, бо на неї вже набігла глибока тінь від будинку, що стояв неподалік. Крихітна рожева цятка в пітьмі, вразлива, гарна і самотня.

Я не можу її залишити… я маю її охороняти!

І тут у його свідомості пролунав голос. То був точно голос чоловіка, якого Джейк зустрів на придорожній станції в тому дивному іншому житті. Ніхто її не зірве. І жоден вандал не розтопче її підбором черевика, бо каламутний вандалів погляд не зможе витримати її краси. Небезпеки немає. Троянда сама може захиститися від таких загроз.

Величезне полегшення охопило Джейка.

«А можна мені якось прийти сюди ще раз, щоб подивитися на неї? – спитав він у примарного голосу. – Коли настрій буде паскудний чи голоси знов почнуть сперечатися в голові? Можна прийти, подивитися на неї і трохи перепочити?»

Голос не відповідав. Кілька секунд Джейк дослухався, а потім вирішив, що він зник. Запхавши «Чарлі Чух–Чуха» за пояс штанів (штани були заквацяні брудом, подекуди на них начіплялися реп'яхи), Джейк узявся за дерев'яний паркан. Підтягнувся на руках, переліз через верх і обережно стрибнув на хідник Другої авеню, намагаючись стати на здорову ногу.

Порівняно з ранком пішоходів і транспорту на Другій значно побільшало – люди поверталися надвечір додому. Кілька перехожих озирнулися на брудного хлопчину в порваному піджаку й розхристаній сорочці, коли він незграбно зістрибнув з паркана, але більшість ішла собі, не звертаючи уваги. Ньюйоркці звикли до людей, що поводяться не так, як усі.

Джейк трохи постояв на хіднику, відчуваючи, що втратив щось цінне. Але сварливі голоси мовчали – це він теж зрозумів. Бодай якесь досягнення.

Він глянув на дерев'яний паркан, і у вічі йому одразу впав безглуздий віршик, виведений фарбою з балончика. Фарба була рожева, кольору троянди.

– ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, – впівголоса прочитав Джейк. – На собі вона тримає світ людви. – Він здригнувся. – Ну й день сьогодні! Жах!

І Джейк, накульгуючи, почвалав додому.

19

Мабуть, консьєрж подзвонив одразу, щойно Джейк зайшов у вестибюль, бо коли ліфт відкрився на п'ятому поверсі, перед дверима вже чатував батько. Елмер Чемберз був одягнений у линялі джинси й ковбойські чоботи на підборах, завдяки яким ледь–ледь дотягував до шести футів зросту (насправді у ньому було п'ять футів десять дюймів). Чорне коротко стрижене волосся стояло на голові сторч. Наскільки Джейк пам'ятав, у батька завжди був такий вигляд, ніби він тільки–но пережив вселенський шок. Щойно хлопчик вийшов з ліфта, Чемберз ухопив його за руку.

– Що у тебе за вигляд?! – Поглядом батько кидав блискавки. Він роздивився все: брудне Джейкове обличчя й руки, засохлу кірку крові на щоці й скроні, запилюжені штани, порваний піджак і на довершення – реп'ях, що прилип до краватки, наче якась дивна заколка. – Ану ходи сюди! Де ти був, чорти б тебе взяли? Ти про матір подумав? Та вона ледь з котушок не з'їхала!

Не даючи Джейкові ні секунди, щоб отямитись, він поволік його в квартиру. В арковому проході, що з'єднував кухню й їдальню, стояла Ґрета Шоу. Глянувши на хлопчика очима, сповненими співчуття, вона зникла, щоб не прогнівити своїм виглядом «господаря».

Джейкова мати сиділа в своєму кріслі–гойдалці. Побачивши сина, вона підвелася, але аж ніяк не зірвалася на ноги. І не кинулася в передпокій, щоб вкрити його лице поцілунками й добряче насварити. Вона просто йшла, і з її очей Джейк здогадався, що мати накачалася валіумом, не менше трьох пігулок ковтнула. А може, й чотири. Його батьки свято вірили, що хімія змінює життя на краще.

– У тебе кров! Де ти був? – Питання було поставлене культурним голосом вихованки коледжу Васара і так, щоб «був» римувалося з «чув». Таким тоном вона могла б поспівчувати знайомому, що потрапив на своїй машині у невеличку аварію.

– Надворі, – сказав Джейк.

Батько сильно його трусонув. Від несподіванки Джейк спіткнувся і мало не впав. У хворій щиколотці миттю спалахнув біль. І тут Джейк розлютився. Він чудово розумів, що батько розсердився не через те, що син утік зі школи, залишивши по собі тільки твір божевільного. Насправді татусь лютував, бо Джейк мав нахабство пустити псу під хвіст його дорогоцінний розпорядок дня.

Досі Джейк мав до батька тільки три почуття: сором, страх і якусь слабку нерішучу подобу любові. Але тепер з'ясувалося, що є ще й четверте та п'яте. Гнів і відраза. До цих неприємних відчуттів домішувалася туга за справжньою домівкою. Зараз вона заступила собою все в душі хлопчика, просочуючись крізь інші відчуття, наче дим. Він дивився на червоні від гніву щоки батька, шокову зачіску і всіма фібрами душі прагнув опинитися на пустирі, а там дивитися на троянду і слухати хор голосів. «Це не мій дім, – подумав він. – Вже не мій. У мене є справи. Якби ж то я знав, що це за справи».

– Відпусти мене, – наказав він.

– Що ти там пискнув? – У батька стали круглі очі. Сьогодні ввечері вони були налиті кров'ю особливо сильно. Джейк здогадався, що це він, мабуть, надто часто черпав зі свого джерела чарівного порошку, і поставати проти нього зараз було б нерозумно, але все одно він не збирався відмовлятися від свого наміру. Він не миша в зубах у кота–садиста і труситися від страху не буде. Тільки не сьогодні. А може, відтепер це взагалі в минулому. І раптом Джейка осяяло: його гнів викликаний здебільшого одним простим фактом. Він не може поговорити з батьками про те, що сталося… точніше, відбувалося досі. Вони зачинили всі двері.

«Але в мене є ключ, – подумав він і намацав ключ крізь тканину штанів. Згадались третій і четвертий рядки неоковирного вірша: Хочеш побігати і погратися? / До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

– Я сказав, відпусти мене, – повторив Джейк. – Я звихнув собі щиколотку, мені боляче.

– Зараз я тобі ще не так боляче зроблю, якщо ти не…

Раптом Джейк відчув приплив сили. Він ухопив руку, що

вчепилася в нього біля плеча, і різко відштовхнув. У батька щелепа відвисла від здивування.

– Я тобі не підлеглий, – сказав Джейк. – Я твій син, не забув? Якщо забув, то глянь на фотографію в себе на столі.

Батько вишкірив бездоганні коронки, явивши світу вираз, що на дві третини складався зі здивування, а на третину – з несамовитої люті.

– Не смій так зі мною розмовляти. Де твоя повага?

– Не знаю. Може, я її загубив дорогою додому.

– Мало того, що ти цілий день десь валандався без поважної причини, так ще й верзеш своїм безсоромним ротом…

– Годі! Припиніть це! – закричала Джейкова мати. Попри всі транквілізатори, що циркулювали зараз в її крові, голос був такий, наче вона от–от розридається.

Батько знову хотів ухопити Джейка за руку, але передумав. І може, це частково пояснювала та дивовижна сила, з якою хвилину тому син вирвав руку з його лещат. А може, Джейків погляд промовисто свідчив, що краще цього не робити.

– Я хочу знати, де ти був.

– Надворі. Я вже тобі казав. І більше нічого казати не збираюся.

– Ну ти й нахаба! Телефонував директор школи, а вчитель французької, той взагалі до нас приходив. І в обох було до тебе beaucoup^[7] питань! Як, зрештою, і в мене. І я вимагаю відповідей!

– У тебе брудний одяг, – помітила мати й нерішуче додала: – Джонні, тебе що, пограбували? Ти втік зі школи, але потрапив до рук грабіжників?

– Та яке там пограбували, – заричав Елмер Чемберз. – У нього ж досі годинник на руці, не бачиш?

– А звідки тоді кров на лобі?

– Нічого страшного, мам. Я просто вдарився.

– Але ж…

– Я йду спати. Я дуже, дуже втомився. Якщо хочете, поговоримо про це вранці. Може, тоді це матиме якийсь сенс. Але поки що мені сказати нічого.

Батько простягнув руку й зробив крок йому навздогін.

– Елмере, ні! – зірвалася на крик мама.

Але старший Чемберз, не звертаючи на неї найменшої уваги, вхопив Джейка за піджак на спині.

– Та як ти смієш повертатися до мене… – почав він, проте Джейк блискавично крутнувся і вирвався з батькових рук. Шов під правою пахвою тріснув.

У Джейка був такий палаючий погляд, що батько мимоволі відступив. Лютий вираз обличчя згас, його заступив переляк. В очах його сина справді горів вогонь – то була не метафора. Мати кволо пискнула, затулила рота рукою, зробила два непевні кроки назад і, наче мішок борошна, впала в своє крісло–гойдалку.

– Дай… мені… спокій, – процідив Джейк крізь зуби.

– Та що з тобою? – мало не жалібним тоном спитав батько. – Що, в дідька, сталося? Ти прогулюєш школу, не сказавши нікому ні слова, і це в перший день іспитів. Приходиш з голови до п'ят брудний… поводишся, немов божевільний.

От і прозвучало… поводишся, немов божевільний. Це те, чого він так боявся, відколи три тижні тому з'явилися голоси. Страхітливе Звинувачення. Та зараз Джейк зрозумів, що йому зовсім не страшно, мабуть, тому, що він нарешті все для себе вирішив. Так, з ним справді щось сталося. І відбувається досі. Але він точно не збожеволів. Принаймні, поки що.

– Вранці поговоримо, – повторив Джейк. Він пішов до виходу з їдальні, й цього разу батько навіть не намагався його зупинити. Але біля дверей Джейкові довелося зупинитися – пролунав стурбований матусин голос:

– Джонні… з тобою все гаразд?

І як йому на це відповідати? Так? Ні? І так, і ні? Ні те, ні те? Але голоси мовчали, і це був бодай якийсь здобуток. Взагалі–то, дуже великий здобуток.

– Вже краще, – відповів він після хвилинних роздумів. А потім пішов до своєї кімнати і щільно зачинив за собою двері. І коли клацнув замок дверної ручки, відділяючи його від решти білого світу, Джейк відчув невимовне полегшення.

20

Він трохи постояв під дверима – слухав. Материн голос звучав глухо, батьків – трохи гучніше.

Мати сказала щось про кров і лікаря.

Батько відповів їй, що з малим усе гаразд, тільки за дурною головою і ногам нема спокою, і з рота всілякі нісенітниці лізуть, але він це швидко виправить.

Мати попросила його заспокоїтися.

Батько відповів, що спокійний.

Мати сказала…

А батько їй на це… а вона – бла, бла, бла. Джейк їх любив, незважаючи ні на що… думав, принаймні, що любить… але зараз сталося щось, і вслід за цим «чимось» почнуться інші події.

Чому? Бо з трояндою щось було не так. А ще, мабуть, тому що Джейк хотів побігати і погратися… і знову побачити його очі, сині, як небо над придорожньою станцією.

Джейк повільно пішов до письмового столу, знімаючи дорогою піджак. Втім, від піджака там лишилася сама назва – один рукав був майже повністю відірваний, підкладка безвладно висіла, як вітрило у штиль. Недбало повісивши його на спинку стільця, Джейк сів і поклав книжки на стіл. Останні півтора тижня він спав препаскудно, але сьогодні спатиме, як немовля. Здавалося, він ще ніколи не був такий натомлений. Вранці, мабуть, буде якось легше вирішити, що робити далі.

У двері тихенько постукали, і Джейк змучено повернувся в той бік.

– Джоне, це місіс Шоу. Можна мені зайти?

Джейк мимоволі всміхнувся. Місіс Шоу… ну звісно, хто ж іще. Батьки підіслали її як посередника. Хоча ні, як перекладача, так буде точніше.

«Підіть до нього, – напевно, сказала мама. – Вам він розкаже, що з ним таке. Я його мати, а той чоловік з налитими кров'ю очима й мокрим носом – його батько, а ви лише економка, але з вами він поділиться тим, чого не захоче розповідати нам. Бо ви з ним бачитеся частіше, ніж я чи він, то, може, маєте з ним спільну мову».

«У неї в руках точно буде таця», – подумав Джейк. І, всміхаючись, відчинив двері.

Місіс Шоу справді тримала тацю. На ній було два сендвічі, шматок яблучного пирога і склянка молока з шоколадом. Погляд у місіс Шоу був трохи стривожений, наче вона боялася, що Джейк стрибне на неї і вкусить. Батьків ніде не було видно. Джейк уявив, як вони зараз сидять у вітальні й нервово вслухаються в тишу.

– Хочеш перекусити? – спитала місіс Шоу.

– Так, дякую. – Джейкові аж шлунок судомило від голоду, бо востаннє він їв уранці. Він відступив, пропускаючи місіс Шоу до кімнати. Проходячи повз нього, вона знову глянула на нього з пересторогою, а потім поставила тацю з їжею на стіл.

– О, погляньте–но! – вона взяла зі столу «Чарлі Чух–Чуха». – Коли я була маленькою, в мене теж була така книжка. Це ти сьогодні купив, Джонні?