Текст книги "Вітер у замкову шпарину"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Але ти спробуєш? Спробуєш, адже так?

Я не відповідав йому, поки ми не пішли на друге коло довкруг загону. Я все намагався впорядкувати свої думки. Здається, я вже казав, що з цим у мене завжди було туго.

– Сільчаники більше не живуть на шахтах. У них своє табірне поселення за кілька коліс на захід від Малої Дебарії. Келлін Фрай розповів мені про нього дорогою сюди. Я хочу, щоб ти поїхав туди з Піві та Фраями. І з Кенфілдом теж, якщо погодиться. Та, думаю, він буде не проти. Ці двоє підпасків, товариші Кенфілда, нехай лишаються тут і дочекаються трунаря.

– Ти хочеш забрати хлопчика в місто?

– Так. Самого. Але я відправляю тебе туди не для того, щоб одпровадити подалі решту. Якщо ви будете їхати досить швидко і в них там буде ремуда [4]4
  Табун запасних коней.


[Закрыть], то зможете виявити коня, якого гнали учвал.

Мабуть, Джеймі під банданою скептично всміхнувся.

– Сумніваюся.

Я теж не надто в це вірив. Задум був непоганий, якби не вітер, самум, як назвав його Піві. Він би враз висушив піт на коні, навіть якби його гнали чимдуж. Джеймі міг би виявити коня, що був брудніший за інших, з реп’яхами й шматками бур’яну, що заплуталися в хвості, проте якщо ми не помилялись і шкуряк знав, хто він такий, то він свого жеребця добряче почистив і обшкріб щіткою від гриви до копит одразу ж по поверненні.

– Хтось міг бачити, як він заїжджав на коні.

– Так… якщо він спершу не поїхав у Малу Дебарію, не причепурився і не повернувся в табір сільчаників звідти. Розумний так би і зробив.

– Навіть якщо так, ви з шерифом могли б з’ясувати, у скількох із них є коні.

– І скільки вміють їздити верхи, навіть якщо коней у них нема, – сказав Джеймі. – Так, це можна зробити.

– Збери їх усіх, – сказав я йому, – чи стількох, скількох зможеш, і привези їх у місто. Всім, хто буде протестувати, нагадай, що вони допомагають зловити чудовисько, яке тероризує Дебарію… Малу Дебарію… всю Баронію. Можеш не казати їм про те, що кожен, хто відмовиться, накличе на себе зайві підозри. Це навіть найтупішому буде зрозуміло.

Джеймі кивнув і вхопився за огорожу, бо налетів сильний вітер. Я повернувся до нього обличчям.

– І ще одне. Тобі доведеться блефувати, і допоможе тобі в цьому Келлінів син, Вікка. Вони повірять, що хлопець проговорився, навіть якщо йому накажуть цього не робити. Особливо якщо накажуть.

Джеймі чекав, але я не сумнівався: він розуміє, що я збираюся сказати далі, бо погляд у нього став стурбований. Сам би він такого ніколи не зробив, навіть якби думав про це. З цієї причини батько й поставив мене за головного. Не тому, що я відзначився в Меджисі (бо успіхи мої були сумнівні), і не тому, що я був його син. Хоча в чомусь, напевно, це відіграло свою роль. Мій розум був такий самий, як і в нього: холодний.

– Ти скажеш тим сільчаникам, які знають про коней, що вбивства на ранчо бачив свідок. Скажеш, що повідомити їм, хто це, ти не можеш – і це цілком природно, – але ця людина бачила шкуряка в його людській подобі.

– Роланде, ти ж не знаєш, чи справді Малий Білл його бачив. Та навіть якщо й так, обличчя він міг не роздивитися. Він у купі старої збруї ховався, заради твого батька.

– Це правда, та тільки шкуряк цього не знатиме. Хоча повірити шкуряк може, бо з ранчо він виїжджав уже людиною.

Я знову пішов, і Джеймі крокував поряд зі мною.

– І тут у гру вступить Вікка. Він трохи відокремиться від тебе та решти й нашепче комусь… найкраще, якщо це буде інший хлопець його віку… що вижив син кухаря. На ім’я Білл Стрітер.

– Хлопчик щойно батька втратив, а ти хочеш використати його як приманку.

– Може, до цього й не дійде. Хай-но ця історія досягне належних вух, той, кого ми шукаємо, може притьмом кинутися в місто. Тоді ти зрозумієш, хто він. Хоча все це не матиме значення, якщо ми помиляємося і шкуряк – не сільчаник. А таке цілком може бути, ти ж розумієш.

– А якщо ми праві й цей тип вирішить довести справу до кінця?

– Привезеш їх усіх у в’язницю. Я замкну хлопчика в камері, а ти проведеш перед ним вершників, одного за одним. Я накажу Малому Біллу мовчати, взагалі нічого не казати, поки вони не пройдуть. Ти маєш рацію, він, може, й не впізнає нашого типа, навіть якщо я допоможу йому пригадати дещо з того, що сталося минулої ночі. Але наш тип про це не знатиме.

– Ризиковано, – зауважив Джеймі. – Для малого ризиковано.

– Ризик незначний. Пора денна, шкуряк буде в своїй людській подобі. А ще, Джеймі… – Я взяв його за руку. – Я теж буду в камері. Якщо виродок захоче дістатися до хлопчика, йому доведеться мати справу зі мною.

Шерифу Піві більше, ніж Джеймі, сподобався мій план. Та мене це нітрохи не здивувало. Зрештою, то було його місто. А ким для нього був Малий Білл? Лише сином покійного кухаря. Крихітною комашкою на великій картині.

Коли маленька експедиція до Міста Сільчаників вирушила в путь, я розбудив хлопчика і сказав йому, що ми їдемо в Дебарію. Він погодився одразу, без жодних запитань. Та й узагалі Білл був якийсь відсторонений і пригальмований, раз у раз тер очі кісточками пальців. Коли ми йшли до загону, ще раз перепитав у мене, чи я напевно знаю, що його батько мертвий. Я це підтвердив. Хлопчик глибоко зітхнув, похилив голову і сперся руками на коліна. Я дав йому час опанувати себе, потім запитав, чи осідлати для нього коня.

– Якщо можна поїхати на Міллі, то я сам її осідлаю. Я її годую, вона мій друг. Люди кажуть, що мули дурні, але Міллі – розумничка.

– Побачимо, чи примудришся ти це зробити і не одержати копитом у живіт, – сказав я.

Та виявилося, що Білл доволі вправний. Він усе зробив добре, вибрався в сідло і сказав:

– Ну все, я готовий. – І навіть кволо мені всміхнувся. Та на його усмішку прикро було дивитися. Я вже шкодував про свій план, але щойно в спогадах зринула кривава бійня, яку ми залишали позаду, і пошматоване обличчя сестри Фортуни, як я пригадав, що стоїть на кону.

– А вона не злякається такого вітру? – Я кивком показав на акуратного маленького мула. Малий Білл сидів у нього на спині, і його ноги мало не торкалися землі. Ще рік, і він би став зависокий для мула, хоча, звісно, за рік він, мабуть, буде вже далеко від Дебарії, стане ще одним мандрівником у світі, що стрімко занепадав. А Міллі буде лише спогадом.

– Тільки не Міллі, – впевнено заперечив Білл. – Вона стійка, мов той дромадер.

– Добре. А що таке дромадер?

– Я не знаю. Це мій тато так каже. Якось я в нього спитав, але він теж не знав.

– Тоді їдьмо, – вирішив я. – Що швидше ми потрапимо до міста, то швидше виберемося з цієї піщаної бурі. – Але перед містом я мав намір зробити одну зупинку. Потрібно було показати дещо хлопчику, поки ми ще були самі.

На півдорозі між ранчо та Дебарією я помітив порожню повітку вівчарів і запропонував сховатися там та попоїсти. Білл Стрітер вельми охоче погодився. Нехай він втратив батька і всіх, кого знав, та все одно хлопчик швидко ріс і макової краплинки у роті не мав з учорашньої вечері.

Ми прив’язали тварин у захистку від вітру і посідали на підлогу в повітці, попритулявшись спинами до стіни. Із сідельної сумки я витяг сушену яловичину, загорнуту в листя. М’ясо було солоне, та мій бурдюк був повен. Хлопчик з’їв півдюжини смужок м’яса, відкусуючи великі шматки й запиваючи водою.

Повітку сколихнув сильний порив вітру. Міллі пробекала свій протест і замовкла.

– До сутінків розгуляється самум, – зауважив Малий Білл. – От побачите.

– Я люблю слухати вітер, – сказав я. – Він нагадує мені ту казку, яку читала моя мама, коли я був маленький. «Вітер у замкову шпарину». Знаєш її?

Малий Білл похитав головою.

– Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?

– Правда.

– А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?

– Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. – З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.

Він пильно роздивився отриману в руки річ – від мідної основи до свинцевого наконечника.

– О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.

– Так. Патрон – небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?

– Авжеж.

Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.

– Як ти це робиш?

– Так само, як усі люди щось роблять, – відповів я. – Практика.

– А мене навчиш?

– Дивитимешся уважно – сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. – Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). – А ось він знову тут.

Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.

– Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. – Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. – Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?

– Трошечки, – сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. – Я вчора вночі погано спав.

– Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.

Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.

– Спи, якщо хочеш, Білле. Слухай вітер і спи. Але й мій голос теж слухай.

– Я чую тебе, стрільцю. – Його очі знову заплющилися і цього разу вже не розплющувалися. Руки він тримав кволо зчепленими на колінах. – Дуже добре тебе чую.

– Ти бачиш патрон, адже так? Навіть із заплющеними очима.

– Так… але тепер він більший. Спалахує, мов золото.

– Справді?

– Так…

– Занурюйся глибше, Білле, але слухай мій голос.

– Я чую.

– Я хочу, щоб ти звернув свої думки до минулого вечора. Думки, очі й вуха. Зробиш це?

Його чоло прорізала зморшка.

– Я не хочу.

– Не бійся, ти в безпеці. Усе це вже в минулому. До того ж я з тобою.

– Ти зі мною. І в тебе револьвери.

– Атож. З тобою нічого не станеться, поки ти чуєш мій голос, бо ми разом. Я подбаю про тебе. Ти це розумієш?

– Так.

– Твій тато сказав тобі заночувати під зорями, правильно?

– Еге ж. Ніч мала бути тепла.

– Але насправді його спонукало до цього щось інше?

– Так. То було через Елрода. Одного разу він підняв кицьку з барака за хвіст і крутив її в повітрі, після того вона втекла й не повернулася. Іноді він тягає мене за волосся і співає «Хлопчика, який любив Дженні». Тато не міг йому завадити, бо Елрод здоровенний. А ще в нього ніж у чоботі. Він міг ним кого завгодно підрізати. Але до звірюки він не дістався. – Його стиснуті руки посмикувалися. – Елрод мертвий, і це добре. Решти шкода… і тата мого, не знаю, що я без нього робитиму… але щодо Елрода я радий. Більше він мене не дражнитиме. Більше не налякає. Я радий, так.

Отож він справді знав більше, ніж йому дозволяла пригадати верхівка айсберга свідомості.

– Зараз ти на вигоні.

– На вигоні.

– Під ковдрою та шинні.

– Шедді.

– Під ковдрою та шедді. Ти не спиш, можливо, дивишся на зорі, на Стару Зорю й Стару Матір…

– Ні, я спав, – заперечив Білл. – Але мене розбудили крики. Крики з барака. І звуки боротьби. Щось ламалося. І щось ревло.

– Білле, що ти зараз робиш?

– Іду до барака. Мені страшно, але тато… там мій тато. Я зазираю у вікно на дальньому кінці. Воно затягнуте промасленим папером, але я добре крізь нього бачу. Більше, ніж хочу бачити. Бо я бачу… я бачу… містере, можна я прокинуся?

– Ще ні. Пам’ятай, що я з тобою.

– Містере, а ви витягли револьвери? – Він увесь тремтів.

– Так. Щоб захистити тебе. Що ти бачиш?

– Кров. І звіра.

– Що це за звір, можеш сказати?

– Ведмідь. Такий високий, що голова торкається стелі. Він іде серединою барака… між ліжками, на задніх ногах… і хапає чоловіків… хапає чоловіків і роздирає їх на шматки величезними довгими лапами з пазурами… – З-під заплющених повік потекли по щоках сльози. – Останнім був Елрод. Він побіг до чорного ходу… де за дверима лежить купа дров… а коли зрозумів, що тварюка схопить його до того, як він відчинить двері й вискочить, то розвернувся, щоб прийняти бій. У нього був ніж. Він замахнувся, щоб ударити звіра…

Повільно, немов під водою, права рука хлопчика піднялася з колін, де лежала досі. Пальці були стиснуті в кулак. Білл зробив нею випад, наче бив ножем.

– Ведмідь схопив його за руку й відірвав її від плеча. Елрод закричав. Він кричав, наче кінь, якого я одного разу бачив, коли той вступив у кротову нору і поламав ногу. Тварюка… вона вдарила Елрода по лиці його власною рукою. Бризнула кров. Сухожилля довгими нитками хляснули на шкіру. Елрод упав спиною на дверей і почав сповзати. Ведмідь ухопив його, підняв і вгризся йому в шию… а потім той звук. Містере, воно відкусило Елроду голову. Я хочу прокинутися. Будь ласка.

– Ще трохи. Що ти після цього зробив?

– Побіг. Хотів було до садиби, але сей Джеферсон… він… він…

– Він що?

– Вистрелив у мене! Думаю, він не хотів. Просто побачив мене краєм ока і подумав… я почув, як повз мене вжикнула куля. Вжжж! Ось як близько вона була. Тому я побіг у загін. Проліз між жердинами. Поки ліз, почув ще два постріли. І крики. Я не озирався, але знав, що то кричав сей Джеферсон.

Про це ми знали зі слідів і залишків: як істота вибігла з барака, як вона схопила чотиристріл і зігнула ствол, як роздерла хазяїну ранчо черево, витягла кишки й закинула тіло в барак до робітників. Куля, котру сей Джеферсон випустив у Малого Білла, врятувала хлопчику життя. Якби не вона, він би побіг прямісінько до садиби і втрапив у лапи до звіра разом з жінками Джеферсона.

– Ти біжиш у сарай, де ми тебе знайшли.

– Еге ж, біжу. І ховаюся під збруєю. Але потім чую… як воно йде.

Він знову виповідав свої спогади в теперішньому часі, й слова текли повільніше. Раз у раз їх переривали схлипи. Я знав, що йому боляче, бо пригадувати кошмари завжди болісно, проте наполягав. Я мусив, бо те, що сталося в тому покинутому сараї, було важливо, і Малий Білл був єдиним живим очевидцем. Двічі він спробував у своїй оповіді перейти до тодішнього стану подій, до минулого часу. Це було ознакою того, що він намагається самотужки вийти з трансу, тому я повів його глибше. І врешті-решт отримав повну картину.

Увесь жах, який він відчув при наближенні потвори, що порохкувала і відсапувалася. Те, як мінялися звуки, перетікаючи в гарчання кота. Один раз він проревів, сказав Малий Білл, і коли він почув цей звук, то напудив від страху в штани. Не втримався. Він чекав, коли кіт зайде в сарай, знаючи, що той унюхає його у схованці (за запахом сечі), але кіт не зайшов. Стояла тиша… тиша… а тоді вереск.

– Спочатку верещав кіт, потім крик змінився на людський. Високий, наче жіночий, та потім став нижчати й перетворився на чоловічий. Воно волало і волало. Мені аж самому нестерпно захотілося закричати. Я думав…

– Думаю, – виправив я його. – Ти думаєш, Білле, бо це відбувається зараз. Тільки зараз я з тобою і я тебе захищу. Мої револьвери напоготові.

– Я думаю, в мене голова зараз лусне. Та потім крик обривається… і воно заходить.

– Іде сараєм до інших дверей?

Хлопчик похитав головою.

– Не йде. Човгає. Хитається. Наче воно поранене. Проходить повз мене. Він. Це чоловік. Він мало не падає, але хапається за дверцята стійла і підводиться. Йде далі. Рухається вже трохи краще.

– Сильнішим став?

– Еге ж.

– Ти бачиш його обличчя? – Хоча мені здалося, що відповідь на це запитання я вже знаю.

– Ні, лише ноги, крізь збрую. Місяць зійшов, і мені їх дуже добре видно.

Може, й так, але впізнати шкуряка за ногами ми не могли – я був цілковито певен цього. Я розтулив було рота, щоб почати виводити його з трансу, та тут він знову заговорив.

– У нього на нозі, там, де кісточка, – кільце.

Я нахилився вперед, неначе він міг мене бачити… а якби він перебував достатньо глибоко, то, може, й зміг би, навіть із заплющеними очима.

– Яке кільце? Металеве, як у кайданах?

– Я не знаю, що це таке.

– Як кільце вуздечки? Клінкам, як у коня?

– Ні, ні. Як на руці в Елрода, але на тому картинка – гола жінка, тільки майже стерлася і її не дуже видно.

– Білле, ти говориш про татуювання?

Хлопчик у трансі всміхнувся.

– Еге ж, це саме те слово. Але то була не картинка, а синє кільце навколо щиколотки. Синє кільце у шкірі.

«Ти попався, – подумав я. – Ти ще про це не знаєш, сей шкуряк, але ти попався».

– Містере, можна я прокинуся? Я дуже хочу прокинутися.

– Ти ще щось бачиш?

– Білий слід? – він наче сам у себе запитував.

– Який білий слід?

Він повільно похитав головою, і я вирішив не тиснути. Хлопчик і без того достатньо натерпівся.

– Іди на звук мого голосу. Ідучи, ти залишиш усе, що сталося минулої ночі, позаду, бо все скінчено. Іди, Білле. Іди.

– Я йду. – Очі за заплющеними повіками рухалися вперед-назад.

– Ти в безпеці. Усе, що було на ранчо, в минулому. Правда ж?

– Так…

– Де ми?

– На великій Дебарійській дорозі. Ми йдемо в місто. Я там був тільки раз. Тато купив мені цукерок.

– Я теж куплю, – пообіцяв я. – Бо ти допоміг мені, Малий Білле із Джеферсона. А зараз розплющуй очі.

Він послухався і спочатку дивився крізь мене. Та потім його очі прояснилися, і він непевно всміхнувся.

– Я заснув.

– Так. А тепер нам час вирушати до міста, поки вітер ще не надто сильний. Зможеш їхати верхи, Білле?

– Еге ж, – кивнув хлопчик і, підводячись, додав: – А мені цукерки снилися.

Коли ми приїхали, у конторі в шерифа сиділо двоє не-надто-хороших помічників. Один із них (товстун у чорному циліндрі з незугарною стрічкою зі шкіри гримучої змії) розвалився за столом Піві. Та, побачивши мої револьвери, миттю підскочив.

– Ти стрілець, адже так? – спитав він. – Гарна зустріч, гарна зустріч, обоє так кажемо. А другий де ж?

Залишивши його запитання без відповіді, я провів Малого Білла в арку і далі в тюремний відсік. Хлопчик роздивлявся камери з цікавістю, проте без страху. П’яниці, Солоного Сема, давно вже не було, та його «пахощі» досі не вивітрилися.

Десь у мене за спиною інший помічник спитав:

– А що це ви робите, юний сей?

– Своє діло, – відказав я. – Повертайтеся в контору і принесіть мені низку ключів од цих камер. І покваптеся, коли ваша ласка.

У жодній з менших камер не було матраців на ліжках, тому я відвів Малого Білла в камеру для п’яних порушників правопорядку, де ми з Джеймі провели попередню ніч. Поки я складав докупи дві солом’яні підстилки, щоб хлопчику було трохи зручніше (після всього, що йому довелося пережити, бодай зручності він заслуговував), Білл роздивлявся карту, намальовану крейдою на стіні.

– Що це, сей?

– Нехай тебе це не обходить, – відповів я. – А тепер слухай мене. Я тебе замкну, але не бійся, нічого лихого ти не скоїв. Це лише задля твоєї безпеки. У мене є одна справа, я її зроблю і прийду до тебе.

– І замкнете нас обох усередині, – сказав хлопчик. – Краще замкніть. Ану ж як воно повернеться?

– Ти пригадав його?

– Трохи, – сказав хлопчик, опустивши погляд. – То була не людина… а потім людина. Воно вбило мого тата. – Він затулив очі долонями. – Бідний татко.

Повернувся з ключами помічник шерифа в чорному циліндрі. Інший ішов за ним назирці. І обидва витріщалися на хлопчика так, наче він був двоголовою козою в мандрівному цирку.

Я взяв ключі.

– Добре. А тепер повертайтеся в контору, обидва.

– Здається мені, юначе, ви занадто вже тут розкомандувалися, – сказав Циліндр, а інший, коротун із випнутою щелепою, енергійно закивав.

– Ідіть, – сказав я. – Цьому хлопчику потрібен відпочинок.

Вони окинули мене поглядами згори вниз та вийшли. І правильно зробили. То було єдине слушне рішення. Бо настрій у мене був лихий.

Хлопчик тримав повіки прикритими, поки не стих цокіт підборів їхніх чобіт, і лише тоді опустив руки.

– Сей, ви його зловите?

– Так.

– І вб’єте?

– А ти хочеш, щоб я його вбив?

Поміркувавши, він кивнув.

– Еге ж. За те, що він зробив з моїм татом, і сеєм Джеферсоном, і з усіма іншими. Навіть з Елродом.

Я зачинив двері камери, знайшов відповідний ключ і повернув його. Кільце з ключами я повісив собі на зап’ястя, бо в кишеню воно мені не влазило.

– Малий Білле, я дам тобі одну обіцянку, – сказав я. – І присягаюся іменем свого батька, що я її виконаю. Я його не вб’ю, але ти будеш присутній при тому, як він повисне у зашморгу, і власною рукою я дам тобі хліб, щоб розкришити під ногами його трупа.

У конторі двоє не-надто-хороших помічників свердлили мене поглядами, сторожкими і неприязними. Та мене це не зачіпало. Я повісив низку ключів на гачок біля джин-джена і сказав:

– Повернуся за годину, може, трохи раніше. А тим часом хай ніхто не заходить у в’язницю. Це і вас двох стосується.

– Надто нахабний, як на жовторотого, – зауважив помічник з випнутою щелепою.

– Не підведіть мене, – попередив я. – Це буде нерозумно. Вам усе ясно?

Чорний Циліндр кивнув.

– Але шериф дізнається про те, як ви з нами розмовляли.

– Сподівайтеся, що ваші роти ще будуть здатні розмовляти до того часу, коли він повернеться, – сказав я і вийшов.

Вітер усе посилювався, гнав хмари брудного, солоного пилу між будинками з декоративними фасадами. Головна вулиця Дебарії була у повному моєму розпорядженні, окрім хіба що кількох прив’язаних коней, що понуро стояли, повернуті задами до вітру. Свого коня я так лишати не хотів (і Міллі, мула, на якому приїхав хлопчик, також), тому повів їх до стайні, що розташовувалася на дальньому кінці вулиці. Там їх радо прийняв конюх, особливо після того як я дав йому половину золотого зливка з гаманця, що його носив у жилеті.

Ні, сказав він у відповідь на моє перше запитання, у Дебарії нема ювеліра і не було ніколи, скільки він себе пам’ятає. Але на друге запитання відповів ствердно і показав через дорогу на кузню. Сам коваль стояв у дверях. Поділ його шкіряного фартуха, з кишені якого стирчали інструменти, тріпотів на вітрі. Я перейшов дорогу, і він приклав до лоба кулак.

– Хайл.

Я привітався з ним у відповідь і пояснив, що мені потрібно – що ця річ буде мені потрібна, сказав Ванней. Він уважно мене послухав і взяв патрон, який я йому простягнув. Той самий, яким я вводив у транс Малого Білла. Коваль подивився на нього проти світла.

– Скільки зерен пороху в заряді, знаєте?

Звісно, я знав.

– П’ятдесят сім.

– Аж стільки? Боги! Дивно, як ствол вашого револьвера не вибухає щоразу, коли ви тиснете на гачок!

У патронах, якими стріляли револьвери мого батька (ті, які я одного дня сподівався надіти), було по сімдесят шість зерен, але я промовчав. Все одно коваль би не повірив.

– Сей, ви зможете виконати моє прохання?

– Думаю, так. – Він замислився, потім кивнув. – Так. Але не сьогодні. Не люблю розпалювати піч, коли вітер. Одна жарина – і може зайнятися всеньке село. А пожежників у нас не було звідтоді, як мій батько був малий.

Я витяг гаманець із золотом і витрусив собі на долоню два зливки. А поміркувавши, додав до них третій. Коваль подивився на них зачудовано – перед ним лежав його заробіток за два роки.

– Мені потрібно, щоб це було зроблено сьогодні, – сказав я.

Він широко всміхнувся. Серед густезної порості рудуватої бороди сяйнули дивовижно білі зуби.

– Дияволе-спокуснику, не відходь! Та за те, що ви мені показуєте, я б і сам Ґілеад наважився спалити дотла. До заходу сонця те, чого потребуєте, буде у вас.

– Я бажаю отримати це до третьої години.

– Еге ж, я й мав на увазі третю. Точнісінько до секунди.

– Добре. А тепер скажи-но мені, в якій таверні у вас подають найкращу юшку?

– Їх лише дві, і ніде вам не запропонують пудингу з голуб’ятиною, як готує ваша мама, але й не отруять теж. «Кафе Рейсі», мабуть, найкраще з двох.

Мене це цілком влаштовувало. Я подумав, що для такого хлопчика, як Білл Стрітер, котрий стрімко ріс, кількість їжі була важливішою, ніж якість. Змагаючись із вітром, я попрямував до кафе. «До темряви розгуляється самум», – сказав мені хлопчик, і я зрозумів, що він мав рацію. Він чимало пережив і потребував відпочинку. Тепер, коли я знав про татуювання на щиколотці, хлопчик був мені вже не потрібен… та тільки шкуряк про це не знатиме. І в’язниця для Малого Білла була безпечним прихистком. Принаймні я на це сподівався.

Стравою дня було тушковане м’ясо, і я ладен був заприсягтися, що солили його не сіллю, а солонцевою пилюкою, але малий з’їв усю свою порцію і прикінчив мою, коли я відставив її вбік. Один із не-надто-хороших помічників зробив кави, і ми пили її з бляшаних чашок. Їжу ми розклали просто в камері, сидячи по-турецькому на підлозі. Я дослухався до джин-джена, але той усе не дзвонив. Мене це не здивувало. Навіть якщо Джеймі й Верховний шериф дісталися до джин-джена на своєму кінці, то вітер уже, напевно, обірвав дроти.

– Мабуть, ви вже на цих бурях, що їх звете самумами, собаку з’їли, – сказав я Малому Біллу.

– О так, – відповів він. – Це якраз їхня пора. Погоничі їх ненавидять, а підпаски – ще більше, бо коли буря застає їх у полі, то спати доводиться просто неба, і багаття не розведеш, бо…

– Бо жарини можуть розлетітися, – згадав я слова коваля.

– Точно. М’яса більше немає?

– Немає. Але є дещо інше.

Я простягнув йому маленький мішечок. Зазирнувши всередину, Білл просяяв.

– Цукерки! Желейки і шоколадні батончики! – Він розтягнув шворку на мішечку і запропонував мені. – Нате, пригощайтеся.

Я взяв один маленький батончик і віддав йому мішечок.

– Решта – твої, можеш з’їсти. Якщо тобі живіт не скрутить, звісно.

– Не скрутить! – І Білл пірнув рукою в мішечок. Мені було приємно за ним спостерігати. Після того як третя желейна цукерка зникла у нього в дзьобику, він заштовхнув її язиком за щоку (ставши схожим на білку з горіхом) і сказав:

– Сей, а що зі мною буде? Тато ж помер.

– Не знаю, але як на те Божа воля, вода буде. – І я вже мав здогади, де ту воду шукати. Коли розквитаємося зі шкуряком, одна дама на ім’я Еверлін буде нам винна послугу, і навряд чи Білл Стрітер стане першим блукальцем, якого вона прийме в свій притулок.

Я вирішив знову підняти тему вітру.

– Наскільки самум посилиться?

– Сьогодні буде буря. Мабуть, після півночі. А вже завтра опівдні вщухне.

– Ти знаєш, де живуть сільчаники?

– Еге ж, я був там. Раз із татом – ми дивилися перегони, які там іноді влаштовують, а раз – із погоничами, які шукали заблукалу худобу. Сільчаники забрали її собі, й ми розплачувалися галетами за тих, на яких було тавро Джеферсона.

– Мої товариші поїхали туди з шерифом Піві та кількома іншими людьми. Думаєш, вони встигнуть повернутися до темряви?

Я чомусь був упевнений, що він відповість заперечно, але він мене здивував.

– Від села Соляного, яке з цього боку Малої Дебарії, дорога веде вниз під гору, тому мають встигнути. Якщо гнатимуть коней.

Я подумки порадів, що сказав ковалеві поквапитися, хоч і чудово розумів, що думці звичайного хлопчика довіряти не так уже й варто.

– Малий Білл, послухай мене. Коли вони повернуться, сподіваюся, з ними будуть декілька сільчаників. Може, дюжина, а може, й двадцятеро. Ми з Джеймі проведемо їх через в’язницю, щоб ти на них подивився, але ти не бійся, бо двері цієї камери буде замкнено. І говорити нічого не треба, просто дивися.

– Якщо ви думаєте, що я впізнаю того, який убив мого тата, то не впізнаю. Не зможу. Я навіть не пам’ятаю, чи бачив його.

– Найпевніше, тобі взагалі не доведеться їх бачити. – Я щиро в це вірив. – Ми будемо заводити їх у контору до шерифа по троє і змусимо підкочувати холоші штанів. Як побачимо в когось синє кільце, витатуйоване на щиколотці, то й буде наша людина. Хоча він не людина. Уже ні. Не зовсім людина.

– Сей, хочете ще одну шоколадну? Їх три лишилося, а мені більше не влізе.

– Потім з’їси, – сказав я і підвівся.

Його личко спохмурніло.

– А ви вернетеся? Я не хочу сидіти тут самотою.

– Так, я повернуся. – Я вийшов з камери, замкнув ґрати й кинув йому ключі. – Впустиш мене, коли прийду.

Товстого помічника в чорному циліндрі звали Стротер. Той, що з випнутою щелепою, звався Пікенз. Вони зиркали на мене з недовірою та обережністю – якраз те, що треба, на мій погляд, коли йшлося про таких, як вони. Обережності й недовірі я міг дати раду.

– Хлопці, якщо я запитаю, чи не знаєте ви про чоловіка з синім кільцем, витатуйованим на щиколотці, це вам про щось скаже?

Вони перезирнулися, і Чорний Циліндр (Стротер) відповів:

– Каторга.

– Що за каторга? – Хоча мені це вже не сподобалося.

– Каторжна тюрма Білі, – сказав Пікенз, дивлячись на мене, як на найбільшого з-поміж усіх цілковитих бовдурів. – Невже ви не знаєте? Ви, стрілець, і не знаєте?

– На заході звідси є невелике місто, яке зветься Білі, правильно? – спитав я.

– Було колись місто, – сказав Стротер. – Тепер це місто-привид Білі. П’ять років тому на нього налетіли розбійники й перебили всіх мешканців. Подейкують, що то були люди Джона Фарсона, але я нізащо в житті в це не повірю. То були звичайнісінькі пересічні горлорізи. Колись там стояв сторожовий пост гвардії – у ті давні часи, коли ще існувала гвардія, – і каторжна тюрма Білі була їхнім місцем роботи. Саме туди окружний суддя відправляв злодіїв, убивць і шулерів.

– Відьом і чаклунів теж, – докинув Пікенз із виглядом людини, що пам’ятала старі добрі часи, коли залізничні потяги ходили за розкладом, по джин-джену дзвонили частіше, а дзвінки надходили з різних місцин. – Тих, хто практикує темні мистецтва.

– А якось узяли людожера, – сказав Стротер. – Він з’їв свою дружину. – Це викликало у нього дурнуватий смішок, хоча що його розсмішило: факт з’їдання чи стосунки, – я так і не зрозумів.

– Того хлопця повісили. – Пікенз відкусив шматок м’яса і заходився його перемелювати своєю дивною щелепою. Він досі мав вигляд людини, що пам’ятала краще, більш райдужне минуле. – У ті дні в каторжній тюрмі Білі вішали частіше. Я кілька разів ходив подивитися з татом і маман. Маман завше брала нам з собою обід. – Він кивнув, повільно і задумливо. – Еге ж, багацько їх було, багацько. Багато народу приходило. Розставляли ятки, і розумні люди робили розумні речі, жонглювали, наприклад. Інколи у ямах влаштовували собачі бої, але, певна річ, найбільшою розвагою були повішення. – Він замріяно всміхнувся. – Пригадую одного хлопа, який цілу комалу ногами видриґав, коли зірвався вниз, а шия в зашморгу не зламалася…

– А до чого тут сині татуювання?

– А, – сказав Стротер, закликаний повернутися до головного. – Бачте, такі ставили всім, хто хоч раз сидів у Білі. Хоча я не пригадую, для покарання то було чи для маркування у тих випадках, коли вони втікали з каторги. Усьому цьому настав край десять років тому, коли тюрму закрили. Тому й розбійники змогли знищити місто – бо гвардія пішла і каторгу закрили. Тепер нам доводиться з усіма покидьками й наволоччю розбиратися самотужки. – Він окинув мене поглядом, у якому ясно читалася погорда, згори вниз. – Від Ґілеаду нині помочі не діждешся. Ні-ні. Швидше вона від Джона Фарсона надійде. Тут у нас є люди, які не проти послати на захід переговорників, щоб попросити в нього. – Певно, щось промайнуло в моїх очах, щось таке, що змусило його трохи випростатись на стільці та сказати: