Текст книги "Вітер у замкову шпарину"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Коли я спитав Піві, чи є в Дебарії хороший готель або пансіон, він тільки всміхнувся.

– Останній пансіон тримала вдова Брейлі. Два роки тому її хотів зґвалтувати п’яний зайда, у її власному надвірному нужнику, коли вона там робила свої справи. Але вона завжди була міцним горішком. Помітила, як він на неї дивиться, і пішла туди з ножем під фартухом. І перерізала йому горлянку. Стрінджі Бодін, котрий був нашим головним суддею до того, як вирішив випробувати удачу, вирощуючи коней на Дузі, десь приблизно за п’ять хвилин визнав її невинною внаслідок самозахисту, але жінка вирішила, що годі з неї Дебарії, і поїхала поїздом у Ґілеад, де мешкає донині, я в цьому впевнений. Через два дні після її від’їзду якийсь п’яний клоун спалив її пансіон дотла. А готель ще стоїть. Називається «Мальовничий краєвид». Краєвид там, молоді люди, нітрохи не мальовничий, а в ліжках повно клопів завбільшки з жаб’ячі очі. Без повного боєкомплекту Ельдових обладунків я б там спати не ліг.

Тож довелося нам першу ніч у Дебарії провести у великій камері для п’яних гультіпак, під картою, яку намалював крейдою Піві. Солоного Сема випустили, і в’язниця була цілком у нашому розпорядженні. Надворі з солончакових рівнин на захід міста віяв сильний вітер. Його стогін під дахом змусив мене знову згадати казку, яку читала мені мати, коли я сам ще був малим пердунчиком, – казку про Тіма Хоробре Серце і старкбласт, у який Тім потрапив у Великому Лісі на півночі Нового Ханаану. Думка про те, як хлопчик сам-один блукав у тому лісі, завжди холодила мені серце, хоча Тімова відвага незмінно його зігрівала. Історії, що їх ми чуємо в дитинстві, не стираються з нашої пам’яті до кінця життя.

Після того як один особливо сильний порив вітру – в Дебарії він був теплий, а не холодний, як старкбласт, – вдарив у стіну в’язниці та дмухнув у кругле заґратоване вікно солончаковою пилюкою, Джеймі заговорив. Нечасто він перший починав розмову.

– Роланде, я терпіти не можу цей вітер. Він мені всю ніч спати не дає.

Сам я завивання вітру любив, бо вони нагадували мені про хороші часи й далекі місцини. Хоча, мушу зізнатися, пісок був зайвий.

– Джеймі, як ми знайдемо цю потвору? Сподіваюся, в тебе є якісь думки, бо в мене жодної.

– Поговоримо з шахтарями. Це для початку. Хтось міг бачити, як цей виродок весь у крові скрадався туди, де вони живуть. Скрадався голий. Бо повернутися в одязі він не міг, хіба що заздалегідь роздягається.

Ці міркування заронили в мені зерно надії. Втім, якщо той, на кого ми полювали, знав, хто він такий насправді, то міг знімати одяг, коли відчував, що наближається напад, ховати його, а потім просто до нього повертатися. Та якщо він не знав…

Ниточка була тоненька, проте краще, ніж нічого. Якщо обережно, щоб не порвати, потягти за тоненьку ниточку, можна й усю одежину розплести.

– Добраніч, Роланде.

– Добраніч, Джеймі.

Я заплющив очі й подумав про матір. Того року я часто її згадував, але вперше то були думки не про те, як вона виглядала мертвою, а про те, якою красунею вона була в моєму ранньому дитинстві, коли сиділа біля мене на ліжку в кімнаті з кольоровими шибками у вікнах і читала мені казки. «Поглянь, Роланде, – казала вона. – Ось пухнастики-шалапути, посідали рядочком і нюхають повітря. Правда ж, вони знають?»

«Так, – відповідав я. – Шалапути знають».

«А що вони знають? – запитувала жінка, яку мені судилося вбити. – Що такого їм відомо, дорогенький мій?»

«Вони знають, що наближається старкбласт», – відповідав я. Мої повіки вже обважніли, і за кілька хвилин під музику її голосу я поринав у сон.

Так само, як поринув тепер, слухаючи, як надворі зривається ураганний вітер.

Я прокинувся, коли надворі ще тільки благословлялося на світ, від різкого звуку: ДЗІНЬ! ДЗІНЬ! ДЗІННННЬ!

Джеймі лежав на спині, розкинувши ноги, й хропів. Я витяг із кобури один свій револьвер, вийшов у відчинені двері камери й почовгав на той владний звук. Дзвонив джин-джен, предмет гордості шерифа Піві. Та відповісти на дзвінок шериф не міг – він спав удома, в своєму ліжку, й контора була порожня.

Стоячи з голими грудьми, з револьвером у руці, одягнений лише в кальсони й слінкам, у якому я спав (бо в камері було жарко), я зняв зі стіни конус для слухання, приклав вузький кінець до вуха і нахилився ближче до трубки для розмов.

– Так? Слухаю?

–  Це хто?! – заверещав чийсь голос, та так гучно, що мені у вухо наче гвіздок встромився від болю. У Ґілеаді були джин-джени, і працювало з них не менше сотні, але в жодному голос не було чути так чітко, як у цьому. Я відставив конус подалі від вуха, та все одно чув той голос. – Алло? Алло? Проклята богами штука! АЛЛО?

– Я вас чую, – відповів я. – На півтону нижче, заради вашого батька.

– Хто це? – Голос на тому кінці дроту стих рівно настільки, щоб я міг трохи наблизити конус до вуха. Але не прикласти, ні, вдруге я таку помилку робити не збирався.

– Помічник. – Ми з Джеймі Декері були останні люди в світі, кого можна було назвати помічниками шерифа, проте найпростіша відповідь зазвичай найкраща. Завждинайкраща, я думаю, коли розмовляєш по джин-джену з чоловіком, у якого паніка.

– А де шериф Піві?

– Вдома з дружиною. Здається, ще й п’ятої ранку немає. А тепер скажіть, хто ви, звідки говорите і що сталося.

– Це Кенфілд з Джеферсона. Я…

– З якого Джеферсона? – За спиною я почув чиїсь кроки й повернувся, здіймаючи револьвер. Але то був Джеймі, зі скуйовдженим після сну волоссям. Він теж тримав у руці револьвер і натягнув джинси, хоча ноги були босі.

– З ранчо Джеферсона, ти, кретин недороблений! Нехай шериф їде сюди, джин-джин! Усі мертві! Джеферсон, його сім’я, кухар, усі робітники. Тут скрізь кров!

– Скільки? – спитав я.

– Може, п’ятнадцятеро. А може, й двадцять. Як їх порахувати? – І Кенфілд з Джеферсона розплакався. – Вони всі пошматовані. Той, хто це з ними зробив, залишив живими двох собак, Розі й Мозі. Вони були всередині. Ми їх мусили застрелити. Вони пили кров і їли мізки.

До ранчо Джеферсона було десять коліс, просто на північ у бік Соляних пагорбів. Ми вирушили в путь з шерифом Піві, Келліном Фраєм (хорошим помічником) та Фраєвим сином Віккою. Машиніст, котрого, як виявилося, звали Тревіс, теж поїхав з нами, бо ночував він удома у Фраїв. Ми гнали коней учвал і до угідь Джеферсона дісталися, коли ще навіть вечоріти не почало. Принаймні вітер, який усе дужчав, тепер віяв нам у спини.

Піві думав, що Кенфілд – підпасок, тобто мандрівний ковбой, не прикріплений до жодного ранчо. Деякі з них виявлялися відвертими мерзотниками, проте більшість вели доволі чесний спосіб життя, просто були людьми, які не могли осісти на одному місці. Коли ми заїхали у широкі ворота для худоби, над якими йшов напис «ДЖЕФЕРСОН» білими літерами з березової кори, то побачили, що з ним ще двоє ковбоїв, його напарники. Вони втрьох скупчилися біля загорожі загону для коней, що стояв неподалік від садиби. За півмилі звідти на північ, на верхівці невисокого пагорба, стояв барак для робітників. З такої відстані в око впадали лише дві недоречності: відчинені двері на південному боці барака розгойдувалися вперед і назад на солончаковому вітрі, а на землі валялися трупи двох великих чорних собак.

Ми злізли з коней, і шериф Піві обмінявся рукостисканнями з чоловіками, які, здавалося, були страшенно раді нас бачити.

– Еге ж, Білл Кенфілд, бачу тебе добре, друже підпаску.

Найвищий з них зняв капелюха і притис його до грудей.

– Я більше не підпасок. А може, й підпасок, не знаю. Якийсь час я тут був Кенфілдом з Джеферсона, як я сказав тому, хто відповів по клятому говорильнику, бо я вписався лише минулого місяця. Сам старий Джеферсон дивився на мій підпис, але тепер він мертвий, як і решта.

Він болісно проковтнув слину. Борлак підскочив і опустився. На тлі надзвичайно блідої шкіри щетина в нього на обличчі виглядала дуже чорною. Спереду на його сорочці підсихало блювотиння.

– Його жінка й дочки теж пішли на галявину. Ви їх упізнаєте за довгим волоссям і їхніми… їхніми… ай, ай, Людино-Ісусе, та як таке бачиш, то думаєш: і чого я не родився сліпим? – Він підніс капелюха до обличчя, щоб затулитися, і заплакав.

– Шерифе, це стрільці? – спитав один із напарників Кенфілда. – Якісь вони замолоді, щоб стріляти, нє?

– За них не турбуйтеся, – відказав Піві. – Розкажіть, що вас сюди привело.

Кенфілд опустив капелюха. Очі в нього були червоні й заплакані.

– Ми втрьох стали табором на Чистих. Загнали в отару овець, що відбилися, і збиралися вже заночувати. Та потім почули, що на сході хтось кричить. Нас розбудили ці крики, а спали ми міцно, бо дуже вже зморені були. А потім ми почули постріли, два чи три. Вони стихли, і знову були крики. А ще рикав і гарчав якийсь звір – великий звір.

– Схоже було на ведмедя, – сказав один із напарників.

– Ні, не схоже, – заперечив третій. – Геть-чисто не схоже.

– Я знаю одне: гарчало на ранчо, – сказав Кенфілд. – Було до нього чотири милі з того місця, де ми табором стояли, а може, й шість, але на Чистих звук далеко розлягається, ви ж знаєте. Ми сіли на коней, але я прискакав сюди раніше за цих двох, бо я був записаний, а вони тільки підпаски.

– Я не розумію, – чесно зізнався я.

Кенфілд повернувся до мене обличчям.

– У мене був кінь з ранчо. Хороший кінь. А у Сніпа й Арна – тільки мули. Ми їх там прив’язали, разом з іншими. – Він показав на загін для худоби. Саме тоді сильний порив вітру погнав перед собою пилюку і вся худоба галопом помчала геть, немов хвиля здійнялася.

– Вони досі перелякані, – зауважив Келлін Фрай.

– Не лише вони, – сказав, дивлячись на барак, машиніст Тревіс.

Коли Кенфілд, новий погонич (тобто найманий робітник) доїхав до ранчо, то крики вже увірвалися. Рикання звіра теж, хоча звідкілясь долинало гарчання. То двоє собак билися за рештки. Знаючи, на якому боці печива мед, Кенфілд обійшов барак (і псів, що в ньому гарчали) і попрямував до садиби. Парадні двері стояли відчинені навстіж, у коридорі й на кухні горіли гасові світильники, але на його наполегливий стук ніхто не вийшов.

Леді-сей Джеферсон він знайшов на кухні. Тіло лежало під столом, а наполовину обгризена голова відкотилася під двері комори. З дверей веранди, що грюкали на вітрі, вели сліди: деякі людські, деякі належали величезному ведмедю. Ведмежі сліди були криваві.

– Я взяв світильник, який хтось залишив коло раковини, й пішов за слідами надвір. На землі між будинком і клунею лежали дві дівчинки. Одна пробігла на три чи чотири десятки кроків далі, ніж її сестра, але вони обидві були однаково мертві. Нічні сорочечки з них були здерті, а спини розпороті аж до хребтів. – Кенфілд повільно похитав головою, прикипівши поглядом великих очей (що аж налиті були слізьми) до обличчя шерифа Піві. – Я не хочу бачити пазурі, які на таке здатні. Ніколи, ніколи, ніколи в житті. Я бачив, що вони наробили, і з мене цього досить.

– А барак? – запитав Піві.

– Туди я пішов потому. Самі побачите, що там всередині. Жінок теж побачите, бо вони досі лежать там, де я їх знайшов. Я вас не поведу. Може, Сніп і Арн…

– Я ні, – захитав головою Сніп.

– Я теж, – категорично заявив Арн. – Мені це все вночі насниться, з мене вистачить.

– Провожатий нам не потрібен, – сказав Піві. – Лишайтеся, хлопці, всі втрьох тут.

І шериф Піві в супроводі Фраїв та машиніста Тревіса рушив до садиби. Однак Джеймі поклав Піві руку на плече і заговорив, наче виправдовуючись, коли Верховний шериф повернувся і глянув на нього.

– Обережніше зі слідами. Вони нам ще потрібні.

Піві кивнув.

– Еге ж. Ми будемо їх пильнувати. Особливо ті, що ведуть у той бік, куди подалася ця тварюка.

Жінки виглядали саме так, як описав нам сей Кенфілд. Я й раніше бачив наслідки кривавої різанини, еге ж, багато разів, у Ґілеаді та Меджисі, проте такого ще бачити не випадало. Джеймі також. Він був так само блідий, як і Кенфілд, і я міг лише сподіватися, що він не зганьбить свого батька, знепритомнівши. Але я даремно хвилювався: невдовзі він уже стояв навколішки на кухні й роздивлявся декілька велетенських звірячих слідів з кривавою облямівкою.

– Це справді ведмежі сліди, – сказав він, – але, Роланде, таких величезних ведмедів не буває. Навіть у Нескінченному лісі такі не водяться.

– Один такий, хлопче, побував тут учора, – зауважив Тревіс. Він подивився на тіло дружини хазяїна ранчо і здригнувся, хоча її труп, як і тіла її безталанних дочок, прикрили ковдрами, принесеними з горішнього поверху. – Я радо повернуся назад у Ґілеад, де такі істоти хіба що в легендах живуть.

– Про що ще нам говорять ці сліди? – спитав я у Джеймі. – Що-небудь можна зрозуміти?

– Так. Спочатку воно пішло в барак, де було найбільше… найбільше їжі. Гамір, напевно, перебудив чотирьох мешканців садиби… шерифе, їх було тільки четверо?

– Еге ж, – кивнув Піві. – Є ще двоє синів, але, здається, Джеферсон відправив їх на аукціон у Ґілеад. Ото буде їм горя, коли повернуться.

– Хазяїн ранчо залишив своїх жінок і побіг до барака. Постріли, які чули Кенфілд і його товариші, певно, були з його рушниці.

– Щось не дуже вона йому допомогла, – завважив Вікка Фрай. Батько вдарив його по плечі й наказав замовкнути.

– Потім тварюка прийшла сюди, – вів далі Джеймі. – Леді-сей Джеферсон і дівчатка, я так собі думаю, вже були на кухні. І думаю, сей наказала донькам тікати.

– Еге ж, – сказав Піві. – Вона намагалася затримати звіра, щоб вони встигли втекти. Судячи з усього, так і було. Та тільки не помогло. Якби вони були перед будинком, якби бачили, яка ця мерзота здоровенна, то вона б теж побігла і ми б їх усіх трьох знайшли там, на землі. – Він глибоко зітхнув. – Ходімо, хлопці, подивимося, що там, у бараку. Хоч би скільки ми чекали, гарнішим те видовисько не стане.

– Я краще залишуся біля загону з цими ковбоями, – сказав Тревіс. – З мене досить і того, що я вже побачив.

– Тату, можна я теж лишуся? – затинаючись, промовив Вікка Фрай.

Келлін подивився на бліде перелякане обличчя сина і дозволив. Перед тим як відпустити хлопчика, він поцілував його в щоку.

* * *

За десять футів перед бараком земля перетворилася на криваве місиво з відбитків чобіт і пазуристих звіриних слідів. Неподалік, у гущавині бур’янів, лежав старий короткоствольний чотиристріл із зігнутим на один бік стволом. Джеймі по черзі показав на плутанину слідів, на рушницю, на відчинені двері барака. Потім здійняв брови, мовчки питаючи мене, чи я це бачив. Я все бачив дуже добре.

– Це тут потвора, шкуряк у подобі ведмедя, зустрілася з хазяїном ранчо, – сказав я. – Він встиг кілька разів вистрелити, потім кинув рушницю…

– Ні, – заперечив Джеймі. – Зброю в нього забрала потвора. Ось чому ствол зігнутий. Може, Джеферсон повернувся, щоб тікати. А може, стійко утримував позицію. Хай що він робив, йому це не допомогло. Його сліди обриваються тут, отже, потвора підняла його в повітря й жбурнула через двері в барак. А тоді пішла в садибу.

– Отож, ми йдемо назад її слідами, – сказав Піві.

Джеймі кивнув.

– Невдовзі ми підемо їй назустріч.

Істота перетворила барак на бійню. Зрештою в рахунку м’ясника стало вісімнадцять пунктів: шістнадцять погоничів, кухар, котрий помер біля плити з роздертим і поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на обличчя, немов саван, і сам Джеферсон, якому повідривали кінцівки. Його відірвана голова нерухомо дивилася вгору, на бантини, зі страшнуватою посмішкою, в якій видно було тільки горішні зуби. Шкуряк відірвав хазяїну ранчо нижню щелепу. Келлін Фрай знайшов її під ліжком. Один з чоловіків намагався захищатися сідлом, затулятися ним, як щитом, але йому це не допомогло – потвора пазурами роздерла сідло навпіл. Нещасний ковбой досі тримався однією рукою за луку. Обличчя в нього не було – потвора обгризла йому череп.

– Роланде, – промовив Джеймі здушеним голосом, неначе його горло звузилося й стало завтовшки із соломинку. – Ми мусимо знайти цього виродка. Мусимо.

– Ходімо почитаємо сліди надворі, поки їх не стер вітер, – сказав я.

Ми залишили Піві та решту біля барака й обійшли садибу довкола, щоб потрапити туди, де лежали накриті тіла двох дівчат. Сліди за ними почали вже втрачати різкість по краях і довкола цяток від пазурів, але їх важко було не помітити навіть людині, яка не мала щастя бути учнем Корта з Ґілеаду. Істота, що їх залишила, мусила важити більше восьмисот фунтів [3]3
  ≈ 362 кг.


[Закрыть].

– Глянь сюди, – Джеймі став на коліна біля одного сліду. – Бачиш, який він глибокий спереду? Воно бігло.

– На задніх ногах, – докинув я. – Мов людина.

Сліди вели повз будиночок з помпою, що лежав у руїнах, ніби потвора, пробігаючи повз нього, просто зі злості змела його одним ударом. Вони вивели нас на стежку, яка йшла під гору, на північ, до довгої нефарбованої споруди – чи то сараю, чи то кузні. А далі, на двадцять коліс на північ, під соляними пагорбами, простиралися кам’янисті безплідні землі. Нам видно було отвори, що вели до закритих спустошених шахт – вони порожніми очницями витріщалися у простір.

– Далі можемо не йти, – сказав я. – Ми знаємо, куди ведуть ці сліди. Нагору, туди, де живуть сільчаники.

– Рано, – заперечив Джеймі. – Роланде, поглянь-но сюди. Ти ще такого не бачив.

Сліди стали змінюватися. Пазуристі лапи перетворювалися на вигнуті обриси великих непідкутих копит.

– Воно втратило ведмежу подобу, – сказав я. – І чим стало? Биком?

– Думаю, так, – відповів Джеймі. – Ходімо трохи далі. У мене є ідея.

У міру нашого наближення до видовженої споруди відбитки копит стали слідами лап. Бик перекинувся на якогось страшелезного кота. Спочатку сліди були великі, потім стали маліти, неначе істота на бігу зменшувалася у розмірах від лева до пуми. Коли вони звернули зі стежки на ґрунтову доріжку, що вела до сараю, ми знайшли великий клапоть затоптаних бур’янів. Поламані стебла були забарвлені кров’ю.

– Воно впало, – відзначив Джеймі. – Я думаю, воно впало… а потім сказилося і давай ногами траву топтати. – Він підвів погляд від пом’ятої трави. Обличчя в нього було задумливе. – Я думаю, йому було боляче.

– Добре, – сказав я. – А тепер дивися сюди. – Я показав на стежку зі слідами копит багатьох коней. Інші відбитки на ній теж були.

Босі ноги, що йшли до дверей будівлі, розсунутих на іржавих металевих напрямних.

Джеймі обернувся і подивився на мене широко розплющеними очима. Я приклав палець до губ і витяг револьвер. Джеймі вчинив так само, і ми рушили до сараю. Я жестом показав йому, що йдемо в обхід на той бік. Він кивнув і повернув ліворуч.

Я став збоку біля відчинених дверей з револьвером напоготові й чекав, коли Джеймі зайде за споруду. Нічого не було чути. Коли я вирішив, що напарник уже на місці, то нахилився, вільною рукою підняв чималий камінь і кинув його в сарай. Камінь глухо стукнув і покотився по дерев’яній підлозі. Інших звуків усе ще не було. Я прослизнув усередину і присів навпочіпки, тримаючи револьвер напоготові.

Сарай здавався порожнім, але в ньому було стільки тінистих закапелків, що спочатку важко було щось роздивитися. Було вже тепло, а до полудня приміщення мало перетворитися на пічку. З обох боків я побачив порожні стійла, маленьке ковадло біля ящиків, повних іржавих підків і не менш іржавих шевських гвіздків, вкриті пилюкою глечики з маззю і стінкумом, знаряддя для таврування у жерстяному рукаві і велику купу старих збруї, яку треба було чи то направити, чи то викинути. Над парою лавок на гачках висіло чимало інструментів. Здебільшого вони були такі самі іржаві, як і підкови та гвіздки. Також там висіло декілька дерев’яних гаків, а над бетонним коритом для пиття стояла грибоподібна помпа. Воду в кориті не міняли вже давно. Коли очі призвичаїлися до півтемряви, я побачив, що на поверхні плавають соломинки. Я зрозумів, що колись це був не просто сарай. Сюди приводили робочу худобу з ранчо, щоб підкувати чи затаврувати. А ще, найпевніше, тут її й лікували, як могли. Коней, мабуть, заводили з одного боку, підковували й виводили з іншого. Але нині сарай справляв враження занедбаного і покинутого.

Сліди істоти, яка вже на ту мить була в людській подобі, вели центральним проходом до інших дверей, також відчинених, на дальньому кінці. Я пішов за ними.

– Джеймі! Це я. Не стріляй, заради твого батька.

Я вийшов надвір. Джеймі вже сховав револьвер у кобуру і тепер показував на велику купу кінських кізяків.

– Роланде, він знає, хто він такий.

– Такий висновок ти зробив з купи кінського лайна?

– Виходить, що так.

Пояснювати він не став, але за кілька секунд я і сам збагнув. Сараєм-кузнею ніхто не користувався (напевно, тому, що ближче до будинку був ще один). Але кінські кізяки були свіжі.

– Якщо він приїхав верхи, то приїхав як людина.

– Еге ж. І поїхав теж людиною.

Я присів навпочіпки й замислився над цим. Джеймі тим часом скрутив цигарку і передав мені. Я подивився на нього й побачив, що він злегка всміхається.

– Роланде, ти розумієш, що це означає?

– Двісті сільчаників, може, трохи більше чи менше. – Я завжди був тугодумом, але зрештою до всього доходив своїм розумом.

– Еге ж.

– І зауваж – сільчаників, а не підпасків чи погоничів. Копачів, а не вершників. Загалом вони верхи не їздять.

– Твоя правда.

– У скількох із них там, нагорі, є коні, як думаєш? Скільки їх уміють триматися в сідлі?

Його усмішка поширшала.

– Двадцятеро-тридцятеро, як я собі думаю.

– Це вже краще, ніж дві сотні. Набагато краще. Поїдемо до них нагору якнай…

Договорити я не встиг, бо саме тієї миті почувся стогін. І долинав він з сараю, де, як я вирішив, нікого не було. Як же я зрадів, що з нами не було Корта! Він би зацідив мені кулаком у вухо і кинув на землю. Принаймні коли ще був у силі.

Ми з Джеймі вражено перезирнулися й побігли всередину. Стогони не припинялися, проте сарай видавався порожнім так само, як і раніше. А тоді великий курган старої збруї (негодящих хомутів, вуздечок, підпруг і віжок) раптом заворушився, став здійматися вгору і вниз, неначе дихав. Плутані жмути шкіри падали на обидва боки, і з-під них народився хлопчик. Біляве волосся стирчало в різні боки. Були на ньому джинси й стара сорочка, що звисала, розстебнута. Не схоже було на те, що він поранений, та в сутінках сараю сказати щось напевно було важко.

– Воно пішло? – дрижачим голосом запитав хлопчик. – Будь ласка, сеї, скажіть, що його вже нема.

– Нема, – підтвердив я.

Хлопчик почав видряпуватися з кучугури, але зачепився ногою за шкіряну смужку і впав лицем уперед. Та я встиг його підхопити і побачив двійко очей, яскраво-блаватних і неймовірно переляканих, що вдивлялися мені в обличчя.

А потім хлопчик зомлів.

Я відніс його до корита з помпою. Джеймі стягнув з себе нашийну хустку, змочив її у воді й узявся витирати замурзане хлопчикове личко. Йому могло бути одинадцять (або й на рік-два менше). Він був такий худющий, що годі було визначити його вік. Невдовзі повіки затріпотіли, й він розплющив очі. Перевів погляд з мене на Джеймі й назад на мене.

– Ви хто? – спитав хлопчик. – Я вас на ранчо не бачив.

– Ми друзі хазяїна, – ухильно відповів я. – А хто ти?

– Білл Стрітер. Погоничі звуть мене Малий Білл.

– Ай, справді? А твій батько – Великий Білл?

Він сів, узяв у Джеймі хустку, змочив її в кориті й викрутив собі на худенькі груди.

– Ні, Старий Білл – то мій дідо, він два роки тому пішов на галявину. А мій тато, він просто Білл. – Промовивши батькове ім’я, він раптом занепокоївся: широко розплющив очі й схопив мене за руку. – Він же не мертвий? Скажіть, що він не мертвий, сей!

Ми з Джеймі знову обмінялися поглядами, і це налякало його ще дужче.

– Скажіть, що це неправда! Будь ласочка, скажіть, що мій татко живий! – І він розплакався.

– Тихо, заспокойся, – сказав я. – Хто він, твій батько? Погонич?

– Ні, ні, він кухар. Скажіть, що він живий!

Але хлопчик знав, що це не так. Я бачив це в його очах, так само чітко, як бачив кухаря з бараків з поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на голову.

Біля садиби росла верба, і під нею ми допитали Малого Білла Стрітера – лише я, Джеймі й шериф Піві. Інших ми відправили почекати у затінку барака, бо думали, що коли народу буде забагато, це тільки ще більше засмутить хлопчика. Він і так розповів дуже мало з того, що нам потрібно було знати.

– Тато сказав мені, що ніч буде тепла і що я маю піти на вигін за загоном і лягти спати під зорями, – повідав нам Малий Білл. – Сказав, що там буде прохолодніше й мені краще спатиметься. Але я знав, чому він так каже. Бо Елрод десь роздобув пляшку – знову – і пив.

– Елрод Схибнутий? – уточнив шериф Піві.

– Еге ж, саме він. Він у хлопців головний.

– Я добре його знаю, – пояснив нам Піві. – Скільки разів я його замикав за ґрати? Джеферсон його тримає, бо він збіса добрий вершник і ковбой, але коли нап’ється, то стає неймовірним виродком. Правда ж, Малий Білле?

Малий Білл щиро кивнув і відкинув з очей довге волосся, досі присипане пилом від збруї, в якій він ховався.

– Так, сер, а ще він мене мучив. І тато про це знав.

– Ти був помічником кухаря, ге? – спитав Піві. Я розумів, що він бажає хлопчику добра, та мені хотілося, щоб він тримав язика на припоні й не говорив про його батька в минулому часі.

Але хлопчик, здавалося, нічого не помітив.

– У бараці помагав. Не кухарю, а в бараці. – Він обернувся до нас із Джеймі. – Я заправляв ліжка, скручував мотузки, заправляв постіль, полірував сідла, зачиняв ворота наприкінці дня, коли коней заженуть. Крихітка Бреддок навчив мене робити ласо, і я його непогано кидав. Роско вчить мене стріляти з лука. Фредді Два-Кроки обіцяє, що покаже, як таврувати худобу, коли осінь настане.

– Молодець, – сказав я і постукав себе по горлу.

Хлопчик мимоволі всміхнувся.

– Вони майже всі хороші хлопці. – Усмішка щезла так само швидко, як і виникла, наче сонце за хмари сховалося. – Крім Елрода. Коли тверезий, він просто бурчливий, та коли нажлуктиться, любить дражнити. По-злому дражнити, як розумієте.

– Чудово розумію, – кивнув я.

– Еге ж, а як ти не смієшся і не робиш вигляд, що це все жарти… навіть коли він тобі руку викручує чи тягає по підлозі барака за волосся… він ще лютіший стає. Тому, коли тато сказав мені йти спати надвір, я взяв шедді та ковдру і пішов. Мудрій голові достатньо і півслова, так мій тато каже.

– Що таке шедді? – спитав Джеймі в шерифа.

– Шмат брезенту, – пояснив Піві. – Від дощу не врятує, але коли роса випаде, не змокнеш.

– Де ти ліг? – спитав я у хлопчика.

Він показав кудись за загін, де через вітер досі непокоїлися коні. А над нами та довкола зітхало й танцювало на вітрі вербове гілля. Приємне оку видовище й насолода для вух.

– Мабуть, моя ковдра і шедді досі там десь.

Я перевів погляд з того місця, на яке він показував, на сарай, де ми його знайшли, потім на барак. Усі ці три місця утворювали кути трикутника зі сторонами приблизно чверть милі. А посередині був загін.

– Білл, як ти потрапив з того місця, де спав, до сараю, де сховався в тій купі збруї? – запитав шериф Піві.

Хлопчик дивився на нього довгим поглядом, не кажучи ні слова. А потім з очей йому знову ринули сльози. Він затулився долонями, щоб ми їх не побачили.

– Не пам’ятаю, – сказав він. – Нісього не пам’ятаю. – Рук він не опустив, вони самі впали йому на коліна, немовби так обважніли, що він не міг більше їх тримати. – Я хочу до тата.

Джеймі встав і відійшов, тримаючи руки глибоко в задніх кишенях штанів. Я хотів сказати щось доречне, проте не зміг. Не забувайте: хоч ми з Джеймі й носили револьвери, та то ще були не великі револьвери наших батьків. Я вже ніколи не став би таким юним, як тоді, коли зустрів Сюзен Дельґадо, і покохав її, і втратив, та все одно я був ще занадто молодий, щоб повідомити цьому хлопчику, що його батька роздерло на шматки чудовисько. Тому я подивився на шерифа Піві. Я подивився на дорослого.

Піві зняв капелюха і поклав на траву. Потім узяв хлопчикові руки в свої.

– Синку. Я маю тобі сказати щось дуже неприємне. Я хочу, щоб ти зараз глибоко вдихнув і сприйняв це, як справжній мужчина.

Але в Малого Білла Стрітера позаду було тільки дев’ять чи десять літ, щонайбільше одинадцять, і він не міг нічого сприймати, як справжній мужчина. Він зарюмсав. І враз я побачив бліде обличчя своєї мертвої матері, та так виразно, неначе вона лежала біля мене під тією вербою. І це було нестерпно. Я почувався боягузом, та це не зупинило мене. Я підвівся і пішов геть.

Хлопчик плакав, поки не заснув (чи не знепритомнів). Джеймі відніс його в садибу і поклав у ліжко нагорі. Хоч він і був сином простого кухаря, та в тих ліжках тепер однаково ніхто не спав. Не було вже кому. Шериф Піві скористався джин-дженом, щоб викликати свою контору, бо одному з не дуже хороших помічників було наказано чекати його дзвінка. Невдовзі трунар Дебарії (якщо такий існував у природі) мусив прислати колону підвод, щоб забрати трупи.

Шериф Піві зайшов у маленький кабінет сея Джеферсона і гепнувся в крісло на коліщатках.

– Що далі, хлопці? – спитав він. – Підозрюю, сільчаники… і, мабуть, ви хочете піднятися на гору, поки вітер ще не став самумом. Бо до того все йде. – Він зітхнув. – З хлопчика вам користі не буде, це вже точно. Він бачив такий кошмар, що йому геть-чисто мізки відбило.

– Роланд уміє… – почав Джеймі.

– Я ще точно не знаю, що робити далі, – перебив я. – Маю обговорити це з напарником. Ми трохи побалакаємо за тим сараєм.

– Сліди вже замітає вітер, – зауважив Піві, – але йдіть балакайте, як вам так необхідно. – Він похитав головою. – Сказати хлопчику було важко. Дуже важко.

– Ви все зробили правильно, – сказав я.

– Думаєте? Правда? Ну, спасибі. Бідолашне хлоп’я. Хай поживе у нас із жінкою трохи. Поки не вирішимо, що йому далі робити. Ви, хлопці, йдіть балакайте, як вам так треба. А я посиджу тут, спробую надолужити згаяне. Тепер уже поспішати нема куди. Кляте потворисько вчора нажерлося від пуза. Мине чимало часу, перш ніж воно знову піде на полювання.

Розмовляючи, ми з Джеймі обійшли два кола довкруг загону й сараю. Вітер посилювався, тріпав холоші наших штанів, відгортав назад волосся.

– Роланде, думаєш, у його пам’яті нічого не лишилося?

– А ти як думаєш? – спитав я.

– Ні, – сказав Джеймі. – Бо перше, що він спитав: «Воно пішло?»

– І знав, що його батько мертвий. Коли запитував, це читалося в його очах.

Джеймі трохи помовчав, опустивши голову, поки ми йшли. Довелося натягнути на роти й носи бандани, бо вітер сипав нам в обличчя шорсткою пилюкою. Хустка Джеймі досі була мокра після корита. Врешті-решт він сказав:

– Коли я почав було казати шерифу, що ти вмієш видобувати речі, глибоко поховані в пам’яті людей, ти мене обірвав.

– Йому не потрібно було знати, бо не завжди вдається так, як треба.

З Сюзен Дельґадо в Меджисі вдалося, але Сюзен відчайдушно хотіла розповісти мені про те, що відьма Рея сховала від освітленої частки її розуму, тієї, де ми дуже чітко чуємо власні думки. Вона хотіла мені розповісти, бо ми кохали одне одного.