Текст книги "Вітер у замкову шпарину"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

16

Перші дві години, поки бушував старкбласт, вони сумнівалися, чи кам’яний молитовний дім витримає. Дико і пронизливо вищав вітер, ламалися дерева. Одне впало на дах і розтрощило його. Холодне повітря било в щілини між дошками в них над головами. Сюзанна й Едді обійнялися, щоб зігрітися. Джейк затулив собою Юка (той спокійно собі лежав на спині, розкинувши короткі товсті лапки на всі чотири сторони світу), і подивився вгору, на рухому хмару пташиного посліду, що сочилася у тріщини в стелі. Роланд незворушно готував їм скромну вечерю.

– Роланде, ну що ти скажеш? – спитав Едді.

– Скажу, що, як ця будівля витримає ще одну годину, ми виживемо. Холоднеча посилиться, та до смеркання вітер трохи вщухне. До завтрашнього світанку він уляжеться ще більше, а вже післязавтра стане тихо і тепло. Не так, як було до урагану, але те тепло було неприродним, всі ми це розуміли.

Злегка всміхаючись, він обвів усіх поглядом. На його обличчі, завжди такому кам’яному і незворушному, цей напівусміх виглядав дивно.

– А тим часом у нас є непогане вогнище. Щоб обігріти всю залу, його не вистачить, але якщо ми сядемо поближче, то не замерзнемо. А ще є трохи часу, щоб відпочити. Нам багато довелося пережити, правда?

– Ага, – кивнув Джейк. – Занадтобагато.

– А попереду ще більше випробувань, я в цьому не сумніваюся. Небезпека, важка праця, злигодні. Можливо, смерть. Тому зараз посідаймо довкола вогнища, як у старі добрі часи, й постараймося відчути себе в затишку, якщо це можливо. – Він дивився на своїх друзів з тією самою ледь помітною усмішкою. У світлі вогнища його профіль здавався дивним: молодим з одного боку і старезним – з іншого. – Ми ка-тет. Ми з багатьох одне. Будьмо вдячні за тепло, притулок і товариство під час бурі. Іншим могло пощастити менше.

– Сподіваймося, що все-таки пощастило, – сказала Сюзанна. Вона подумала про Бікса.

– Ходіть, – запросив Роланд. – Поїмо.

Вони всі підійшли, посідали довкола свого діна і повечеряли тим, що він їм приготував.

17

Тієї ночі Сюзанна спала годину чи дві, та потім її розбудили сни – про огидну їжу, що кишіла черв’яками, яку вона чомусь була змушена їсти. Надворі завивав вітер, хоча його звуки були вже не такі рівні й незмінні. Іноді він начебто повністю влягався, та потім знову наростав, пронизливо й довго верещав, гасаючи попід дахом, і від його ударів здригалися старі кістки кам’яної будівлі. Двері ритмічно стукалися об засув, що тримав їх зачиненими, проте, як і стеля в них над головами, засув та іржаві скоби начебто трималися. Сюзанна подумала, що б з ними стало, якби дерев’яний засув виявився таким самим нікчемним і гнилим, як ручка відра, яке вони знайшли біля криниці.

Роланд не спав, сидів біля каміна. З ним був Джейк. А між ними, затуливши пичку лапою, солодко спав Юк. Сюзанна приєдналася до них. Вогонь у каміні трохи пригас, але на такій близькій відстані приємно зігрівав їй обличчя й руки. Вона взяла дошку, подумала переламати її навпіл, вирішила, що може розбудити Едді, і вкинула її у вогонь цілою. У комин шугонули іскри й затанцювали у вирі, підхоплені протягом.

Та її обережність була зайвою. Іскорки ще кружляли, коли її потилицю під волоссям погладила рука. Сюзанні не треба було озиратися. Цей доторк вона б упізнала де завгодно. Не повертаючись, вона взяла руку, піднесла її до губ і поцілувала долоню. Білу долоню. Вони стільки часу провели разом, стільки разів кохалися, та іноді Сюзанні все одно не вірилося. Але все було насправді.

«Принаймні не доведеться запрошувати його додому й знайомити з батьками», – подумала вона.

– Не спиться, золотко?

– Трохи подрімала. Але недовго. Якісь дивні сни снилися.

– Їх навіює вітер, – сказав Роланд. – Хто завгодно у Ґілеаді сказав би те саме. Але я люблю звук вітру. Завжди любив. Він заспокоює моє серце і навіює думки про давні часи.

Він відвів погляд, наче збентежився через те, що забагато розповів.

– Все одно ніхто не може заснути, – сказав Джейк. – Тому розкажи нам історію.

Роланд подивився довгим поглядом у вогонь, потім на Джейка. Стрілець знову всміхався, проте думками, здавалося, блукав десь далеко. У каміні тріснула галузка. Надворі, за кам’яними стінами, істерично вищав вітер, наче розлючений через те, що не може проникнути всередину. Едді обійняв Сюзанну за талію, а вона поклала голову йому на плече.

– Яку історію ти хотів би почути, Джейку, сину Елмера?

– Будь-яку. – Він на мить замислився. – З давніх часів.

Роланд подивився на Едді й Сюзанну.

– А ви? Хочете послухати?

– Так, розкажи, будь ласка, – сказала Сюзанна.

Едді кивнув.

– Так. Якщо, звісно, тобі хочеться розказувати.

Роланд замислився.

– Може статися, що я розповім і дві історії, бо до світанку ще далеко, а виспатися зможемо й завтра. Ці дві історії нерозривно пов’язані між собою. Втім, в обидвох віє вітер, і це добре. Нема нічого кращого за історії у вітряну ніч, коли людям є де зігрітися в холодному світі.

Він узяв поламаний шмат дерев’яної обшивки, потицяв ним у жарини і згодував полум’ю.

– Одна з історій сталася насправді, я це точно знаю, бо пережив її разом зі своїм ка-другом Джеймі Декері. Інша, «Вітер у замкову шпарину», – це казка, яку мені мати читала в дитинстві. Знаєте, давні оповідки можуть бути корисними. Другу мені слід було згадати ще тоді, коли я побачив, як дивно Юк нюхає повітря, але перша сталася давно. – Він зітхнув. – Давно минулі дні.

Стогони вітру в темряві за світлом вогнища переросли у завивання. Роланд зачекав, поки вони трохи вляжуться, і почав розповідь. Усю ту довгу й важку ніч Едді, Сюзанна й Джейк захоплено слухали. Лад, Цок-Цок, Блейн Моно, Зелений палац – усе забулося. Навіть сама Темна вежа – і та ненадовго померхла. Був лише голос Роланда, який то здіймався, то опадав.

Підіймався й опадав, як вітер.

– Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки…

Шкуряк
(Частина 1)

***

Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки, мій батько, Стівен, син Генріха Високого, покликав мене в свій кабінет, який розташовувався в північному крилі палацу. То була маленька холодна кімната. Пам’ятаю, як завивав вітер у вузьких бійницях. Пам’ятаю високі похмурі полиці з книжками – коштували вони цілий статок, але ніхто їх ніколи не читав. Батько принаймні їх і не торкався. І пам’ятаю чорний комірець жалоби, який він носив. Такий самий, як у мене. На кожному чоловіку в Ґілеаді був такий комір чи стрічка на рукаві. Жінки затягували волосся чорними сітками. І так тривало ще півроку по тому, як зійшла в могилу Ґабріела Дескейн.

Я привітав його, приклавши кулак до чола. Він не підвів погляду від паперів, що лежали на столі, та я знав, що він помітив. Мій батько помічав усе, дуже добре помічав. Тож я чекав. Він кілька разів підписав папери своїм іменем, а вітер усе свистів і каркали на подвір’ї ворони. Камін вдивлявся у кімнату мертвим оком. Батько нечасто наказував його розпалити, навіть у найхолодніші дні.

Нарешті він подивився на мене.

– Роланде, як Корт? Як твій колишній учитель? Ти мусиш це знати, бо мені доповіли, що ти багато часу проводиш у нього в хатині, годуєш його і таке інше.

– Бувають дні, коли він мене впізнає, – сказав я. – Але найчастіше не розуміє, хто я. Він ще трохи бачить одним оком. Та друге… – Я не мав потреби закінчувати речення. Другого ока не було. Його виклював мій сокол, Давид, коли я проходив випробування на мужність. Корт, своєю чергою, відібрав у Давида життя, проте то була його остання жертва.

– Я знаю, що сталося з іншим його оком. Ти справді його годуєш?

– Так, батьку, годую.

– І прибираєш, коли він ходить під себе?

Я стояв перед його письмовим столом, наче винуватий учень, якого викликав учитель, і саме так почувався. Але скільки винуватих учнів убивали рідних матерів?

– Відповідай мені, Роланде. Я не лише твій батько, а й твій дін. Наказую тобі відповісти.

– Інколи. – Насправді то не була брехня. Іноді я міняв йому брудні підгузки тричі й чотири рази на день, а в хороші дні – лише раз чи взагалі не міняв. З моєю допомогою він міг дійти до нужника, якщо згадував, що йому потрібно сходити.

– Хіба до нього не приходять білі аммі?

– Я їх відіслав, – сказав я.

Батько глянув на мене з неприхованою цікавістю. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи на ньому презирства (і почасти хотів його побачити), але не знайшов.

– Хіба я виховував тебе для зброї, щоб ти міг стати аммі й няньчитися зі старим інвалідом?

Почувши це, я відчув, як у мені спалахує гнів. Корт виростив цілий мойт хлопців у дусі й традиціях Ельда та револьвера. Тих, хто був нічого не вартий, він переміг у змаганні й відправив на захід без зброї, лише з тим, що лишилося від їхніх мізків. А потім, у Крессії та ще віддаленіших місцинах охоплених анархією королівств, багато тих скалічених хлопців приєдналися до Фарсона, Доброго чоловіка. Який згодом зруйнує все, за що боровся і що захищав рід мого батька. І вже Фарсон їх озброїв. У нього була зброя і були свої плани.

– Батьку, а ти б його викинув на звалище? Такою була б його нагорода за всі ці роки відданої служби? А хто буде наступний? Ванней?

– Нізащо в житті, й ти це знаєш. Але що зроблено, те зроблено, Роланде, це ти теж знаєш. І панькаєшся ти з ним не від любові. Визнай це.

– Я панькаюся з ним з поваги!

– Якби річ була тільки в повазі, я думаю, ти б його навідував і читав йому вголос – бо читаєш ти добре, твоя мати завжди це казала і щодо цього казала правду, – але ти б не міняв йому пелюшок. Ти картаєш себе за смерть матері, хоча ти в ній не винен.

У душі я знав, що це правда. Але частково відмовлявся в це вірити. Офіційно причина її смерті звучала так: «Ґабріела Дескейн, з роду Артена, загинула, одержима демоном, що терзав її дух». Так завжди казали, коли хтось із благородних накладав на себе руки, тож історію її смерті повідали таким чином. І прийняли її без питань навіть ті, хто таємно чи не так уже й таємно перекинувся на бік Фарсона. Бо стало відомо (лише боги знають, яким чином, бо ні я, ні мої друзі ні словом про це не прохопилися), що вона була коханкою Мартена Бродклоука, придворного чаклуна і головного радника мого батька, і що Мартен утік на захід. Сам.

– Роланде, послухай мене. Я знаю, ти почувався зрадженим своєю матір’ю. Я теж. Я знаю, що в душі ти її ненавидів. Я теж. Але ми також обидва її любили й досі любимо. Тебе отруїла іграшка, яку ти привіз із Меджису, і піддурила відьма. Щось одне з цього могло б і не призвести до таких сумних наслідків, але рожева куля і відьма разом… на жаль.

– Рея. – В очах защипало від сліз, але я стримав їх вольовим зусиллям. Я вирішив більше не плакати перед батьком. Більше ніколи не давати волі сльозам. – Рея з Кооса.

– Так, вона, сука з чорним серцем. Це вона вбила твою матір, Роланде. Вона перетворила тебе на револьвер і натиснула на курок.

Я промовчав.

Напевно, він помітив мої страждання, бо знову взявся гортати папери, то тут, то там ставлячи підпис. Та зрештою знову підвів голову.

– Нехай за Кортом доглядають аммі. Я відправляю тебе й одного з твоїх ка-друзів у Дебарію.

– Що? У Безтурботність?

Батько розсміявся.

– У притулок, де зупинялася твоя мати?

– Так.

– Ні, не туди. Безтурботність… Який злий жарт. Ті жінки – чорні аммі. Вони здеруть з тебе шкуру живцем, якщо ти бодай їхній поріг переступиш. Більшість сестер, які там живуть, віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку.

Я гадки не мав, про що він говорить. Не забувайте – попри все, що мені довелося пережити, я був ще дуже молодий і зелений, тож і не розумів багатьох речей.

– Батьку, я не впевнений, що готовий до нового завдання. Не кажучи вже про подорож.

Він глянув на мене холодно.

– Це я вирішуватиму, для чого ти готовий. До того ж це не порівняти з тим хаосом, у який ти встряг у Меджисі. Там може бути небезпечно, може навіть до стрілянини дійти, але в цілому це просто робота, яку треба виконати. Частково для того, щоб люди, які засумнівалися, побачили, що Білість досі міцна й непохитна, але головна мета – показати, що зло ми терпіти не будемо. І кажу ж, я відправляю тебе не самого.

– А хто поїде зі мною? Катберт чи Алан?

– З цих ніхто. Для Хихотуна і Важконогого в мене знайдеться робота тут. Ти поїдеш із Джеймі Декері.

Я поміркував над цим і зрозумів, що з Джеймі Червоноруким у подорож вирушу охоче. Хоча особисто мені більше було б до душі товариство Катберта чи Алана. І мій батько про це добре знав.

– Чи поїдеш ти без суперечок, чи й далі мене дратуватимеш цього дня, коли в мене стільки справ?

– Поїду, – вирішив я. Насправді мене навіть тішила можливість втекти з палацу – з його затемнених зал, інтриганських перешіптувань, усепроникного відчуття, що темрява та анархія близько і ніщо їх не зупинить. Світ мусив зрушити з місця, та Ґілеад би не зрушив разом з ним. Та прекрасна переливчаста мильна бульбашка мала невдовзі луснути.

– Добре. Ти хороший син, Роланде. Може, я тобі ще ніколи цього не казав, але це правда. Я не тримаю на тебе зла. Анітрохи.

Я похилив голову. Опісля цієї зустрічі з батьком я міг знайти собі якийсь закапелок і дати волю сльозам, але не тієї миті. Не тоді, коли я стояв перед ним.

– На відстані десяти чи дванадцяти коліс за жіночим притулком… «Безтурботністю» чи як його там називають… на краю солончакових рівнин лежить містечко Дебарія. Безтурботністю там і не пахне. Це запилений пропахлий сирими шкурами перевантажний пункт, через який худобу і сіль у блоках переправляють на південь, схід і північ – в усіх напрямках, окрім того, де виродок Фарсон замишляє лихе. Нині худобу перевозять дедалі рідше. Я думаю, Дебарія зрештою вимре і зникне з лиця землі, як і більшість міст Серединного світу, але поки що там кипить життя: повно салунів, будинків розпусти, картярів і шахраїв. Та, хоч як важко в це повірити, там ще лишилося кілька хороших людей. Один із них – Верховний шериф, Г’ю Піві. Це перед ним ви звітуватимете з Декері. Покажете йому свої револьвери й сіґул, який я тобі дам. Ти розумієш усе, про що я тобі говорю?

– Так, батьку, – сказав я. – А що такого лихого там діється, що аж допомога стрільців знадобилася? – Я злегка всміхнувся, хоча після смерті матері майже цього не робив. – Навіть таких зелених, як ми?

– Якщо вірити депешам, які мені надходять… – Він підняв кілька аркушів і потрусив ними. – …Там орудує шкуряк. Щось я трохи в цьому сумніваюся, але місцеві налякані, сумніву нема.

– Я не знаю, що воно таке, – зізнався я.

– Якщо вірити стародавнім легендам, щось на кшталт перевертня. Коли вийдеш від мене, запитай у Ваннея. Він збирає згадки про нього.

– Гаразд.

– Виконай завдання, знайди того божевільного, який тиняється там у звірячих шкурах… думаю, то таки людина… але не барися. Нам загрожують значно серйозніші неприємності. Я хочу, щоб ти повернувся, ти й усі твої ка-друзі, перш ніж вони на нас впадуть.

Минуло два дні, й ми з Джеймі вивели своїх коней з вагона-стайні двовагонного потяга, який спорядили спеціально для нас. Колись Західна залізниця простягалася на тисячу чи більше коліс, аж до самісінької пустелі Мохейн, але вже в роки, що передували падінню Ґілеаду, далі Дебарії потяги не їздили. Бо далі не було рейок – їх знищили ерозія ґрунту і землетруси, а деякі колії захопили розбійники й банди головорізів, що звали себе наземними піратами, бо та частина світу потонула в кривавому сум’ятті. Ті далекі західні краї ми називали Прикінцевим світом, і вони добре слугували меті Джона Фарсона. Зрештою, він сам був лише наземним піратом. Піратом з великими претензіями.

Поїзд із паротягом був маленький, мало не іграшковий. Жителі Ґілеаду називали його Пердунчиком і сміялися, коли він пахкав через міст до західної частини палацу. Верхи ми б їхали швидше, але поїзд беріг сили коней. А запилені вельветові сидіння в нашому вагоні розкладались, як ліжка, і це, як на наш погляд, було чудово. Звісно, поки ми не спробували на них заснути. Коли вагон струсонуло особливо сильно, Джеймі злетів з ліжка на підлогу. Катберт би розсміявся, Алан – вилаявся, та Джеймі Червонорукий лише підвівся, випростався і знову ліг спати.

Того першого дня ми розмовляли дуже мало, здебільшого дивилися крізь тремтливі слюдяні шибки на те, як зелені й порослі лісом землі Ґілеаду поступаються місцем брудним чагарникам, кільком ранчо, що силкувалися вижити в пустці, і хатинам пастухів. Дорогою трапилося й кілька містечок, в яких люди (переважно мутанти) вирячалися на нас, коли Пердунчик, важко, з присвистом дихаючи, проїжджав повз них. Дехто вказував на середину свого лоба, немов на невидиме око. Це означало, що вони на боці Фарсона, Доброго чоловіка. У Ґілеаді таких людей кинули б у холодну за зраду, проте Ґілеад уже був далеко позаду. Мене прикро вразило, що відданість цих людей, яку ми колись приймали як належне, так швидко зійшла нанівець.

Першого дня нашої подорожі, за межами Бісфорда-на-Артені, де досі жило кілька родичів моєї матері, якийсь товстун жбурнув у потяг каменем. Він відскочив від зачинених дверей вагона-стайні, і я почув, як заіржали злякані коні. Товстун побачив, що ми на нього дивимося, вишкіривсь, узявся обома руками за пах і перевальцем пішов геть.

– Хтось у цих злиденних краях непогано харчується, – зауважив Джеймі, поки ми дивилися, як жирні сідниці підстрибують у старих полатаних штанях.

Наступного ранку, коли слуги поставили перед нами холодний сніданок з каші й молока, Джеймі сказав:

– Думаю, саме час, щоб ти розказав мені, навіщо ми їдемо в Дебарію.

– А можеш ти мені спершу дещо сказати? Якщо знаєш, звісно.

– Авжеж.

– Мій батько сказав, що жінки в притулку в Дебарії віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку. Ти розумієш, що він мав на увазі?

Якусь мить Джеймі просто мовчки дивився на мене – наче хотів перевірити, чи не кепкую я з нього. А потім кутики його губ смикнулися. У Джеймі це означало те саме, що триматися за живіт, кататися по підлозі й реготати. Катберт Олґуд на його місці так би і вчинив.

– Це, мабуть, те, що хвойди в нижньому місті називають палкою-штрикалкою. Тобі це про щось говорить?

– Справді? І вони що… застосовують її одна з одною?

– Так кажуть, але балачки – це часто-густо лише балачки. Роланде, ти більше знаєш про жінок, ніж я. Я ніколи не лягав з жінкою. Але це нічого. З часом, думаю, все налагодиться. Розкажи, що ми будемо робити в Дебарії.

– Кажуть, що там шкуряк тероризує хороших людей. Та й поганих, мабуть, теж.

– Людина, яка перекидається на тварину?

У цьому випадку все було трохи складніше, проте суть він добре вловив. Віяв сильний вітер, люто жбурляв пригорщами солончаку в борти вагона. Після одного особливо шаленого пориву вітру маленький поїзд гойднуло в один бік. Порожні миски з-під каші зісковзнули зі столу. Добре, що ми встигли їх підхопити на льоту. Якби ми не були спроможні робити таке, навіть не задумуючись, то не отримали б своїх револьверів. Та не те щоб Джеймі надавав перевагу револьверам. Якби йому дали вибір (і час, щоб його зробити), він би потягнувся чи до лука, чи до арбалета.

– Мій батько в це не вірить, – сказав я. – Але вірить Ванней. Він…

І саме цієї миті нас швиргонуло вперед на передні сидіння. Старий слуга, котрий саме йшов проходом, щоб забрати наші миски й чашки, пролетів до самих дверей між вагоном і маленькою кухнею. Його передні зуби вилетіли з рота і впали йому на коліна. Я здригнувся.

Джеймі побіг проходом, який добряче перехилило, і опустився біля нього навколішки. Підійшовши до них, я побачив, що він тримає в руці зуби слуги – виготовлені з фарбованого дерева і зчеплені між собою крихітним, майже непомітним затискачем.

– Сей, ти не забився? – спитав Джеймі.

Старий повільно звівся на ноги, узяв зуби і вставив їх у дірку за верхньою губою.

– Та що мені станеться? Але це брудне падло знов зійшло з рейок. У Дебарію я більше ні ногою, в мене жінка є. Я маю намір пережити цю стару шкапу. А вам, молоді люди, краще перевірити, як там ваші коні. Якщо пощастило, жодне з них не поламало ногу.

Ніг коні не поламали, та були налякані й били копитами, нетерпеливилися, щоб якнайшвидше вибратися з ув’язнення. Ми опустили борт і прив’язали їх до стяжки між вагонами. Там вони стояли, поопускавши голови й прищуливши вуха на гарячому вітрі, що віяв із заходу і шпурлявся піском. Ми видерлися назад у пасажирський вагон і зібрали свої ґунна. Машиніст, широкоплечий, кривоногий і присадкуватий, у супроводі старого слуги зліз з перекособоченого локомотива. Він підійшов до нас і показав те, що нам і так було добре видно.

– Он там-о на тому хребті головна дорога на Дебарію. Бачте дороговкази? Менш ніж за годину будете біля жіночого притулку, але не питайте ні про що в тих сучок, бо вони вам все ’дно нічого не скажуть. – Він притишив голос. – Я чув, вони їдять чоловіків. І це, хлопці, не просто якісь байки: вони й правда… жеруть… мужиків.

Мені легше було повірити в існування шкуряка, ніж у це, але я промовчав. Було помітно, що машиніст дуже наляканий. Одна рука в нього була так само червона, як і в Джеймі. Але опік у машиніста був легким і мав скоро зійти. А в Джеймі рука лишалася б червоною і тоді, коли його в домовині спускали б у могилу. Вона виглядала так, наче була вмочена у кров.

– Вони можуть вас покликати чи наобіцяти золоті гори. Може, навіть цицьки покажуть, бо знають, що молодий чоловік не може відвести від них погляду. Але ви не зважайте. Затуляйте вуха від їхніх обіцянок і очі – від цицьок. Просто їдьте собі і доїдете до міста. Верхи туди не більше години добиратися. А нам треба зібрати бригаду робочих, щоб поставити цю паскуду рівно. Рейки цілі, я дивився. Засипані тіки тою триклятою солонцевою пилюкою. Ви, мабуть, не можете заплатити людям, щоб прийшли сюди допомагати, але якщо ви вмієте писати – а такі жентельмени, як ви, мусять уміти, – то можете видати їм вексель чи як воно там називається…

– У нас є гроші, – сказав я. – Їх вистачить, щоб найняти невелику бригаду.

Очі у машиніста округлилися. Вони б стали ще кругліші, якби я сказав йому, що батько дав мені двадцять золотих зливків і я заховав їх у потаємну кишеню всередині жилета.

– А воли? Нам треба воли, якщо у них є. Чи коні, як волів нема.

– Ми підемо на стайню і подивимося, що в них там є, – пообіцяв я, сідаючи на коня. Джеймі прив’язав лук до сідла з одного боку, а з іншого вклав арбалет у шкіряний чохол, який зробив йому батько.

– Юний сей, не кидайте нас напризволяще, – попросив машиніст. – Бо в нас нема ні коней, ні зброї.

– Ми про вас не забудемо, – запевнив його я. – Тільки не виходьте з вагона. Якщо ми не зможемо зібрати вам бригаду сьогодні, то пришлемо по вас екіпаж, щоб забрав вас до міста.

– Спасибі. Не наближайтеся до тих жінок! Вони… жеруть… мужиків!

День видався жаркий. Ми трохи пустили коней учвал, щоб розім’ялися після вимушеного сидіння під замком, та потім поїхали кроком.

– Ванней, – сказав Джеймі.

– Що Ванней?

– Перед тим як потяг зійшов з рейок, ти сказав, що твій батько не вірить в існування шкуряка. Зате в нього вірить Ванней.

– Він сказав, що після тих депеш, які надіслав Верховний шериф Піві, не повірити в це було важко. Ти ж знаєш, що він повторює щонайменше один раз за урок: «Коли говорять факти, мудра людина слухає». Двадцять три трупи – це цілий мойт фактів. Зауваж, їх не застрелили і не зарізали, а пошматували.

Джеймі щось буркнув.

– У двох випадках ідеться про цілі сім’ї. Великі, мало не клани. У будинках усе було перевернуто догори дриґом і залито кров’ю. Від тіл повідривано кінцівки, деякі з них знайшли погризені, деякі – ні. На одній з тих ферм шериф Піві та його помічник побачили голову молодого хлопця, настромлену на палю, з розбитим черепом і вийнятими мізками.

– Свідки?

– Декілька. Вівчар, який вертався з заблукалими вівцями, побачив, як напали на його напарника. Той, що вижив, був на сусідньому пагорбі. Дві собаки кинулися захищати хазяїна, і їх теж роздерли на шматки. Потвора погналася вгору пагорбом за вівчарем, але її увагу відвернули вівці, тому хлопцеві пощастило забратися звідти живим. Він розказав, що то був вовк, який біг на двох ногах – як людина. Потім була ще жінка з картярем. Його піймали на тому, що він махлював у грі в «Гляньте» у місцевому кублі. Їм обом зробили попередження й наказали покинути місто до сутінків, інакше їм загрожувало покарання батогом. Вони прямували до маленького містечка біля соляних шахт, і саме там на них і напали. Чоловік відбивався. Це дало жінці досить часу, щоб утекти. Вона сховалася серед скель і дочекалася, коли потвора піде. Жінка сказала, що то був лев.

– На задніх ногах?

– Якщо навіть і так, вона не роздивилася. Останніми були два ковбої. Вони стали табором на Дебарійському ручаї біля молодої пари менні, яка проводила там свій медовий місяць. Хоча ковбої цього не знали, аж поки не почули криків парочки. Поїхали на звук і побачили, що вбивця тікає великими стрибками, тримаючи в зубах нижню частину ноги жінки. То була не людина, але вони готові були чим завгодно поклястися, що бігла істота на рівних ногах.

Джеймі перехилився через шию коня і сплюнув.

– Це неможливо.

– Ванней каже, що можливо. Він каже, таке вже бувало раніше, але багато років тому. Він гадає, що то може бути якийсь мутант, у якого виродилася чиста кров.

– Усі ці свідки бачили різних тварин?

– Еге ж. Ковбої кажуть, що то був тигр. Смугастий.

– Леви й тигри, що бігають навкруги, як звірі в мандрівному цирку. Десь там, у пісках. Ти впевнений, що нас не дурять?

Я був недостатньо дорослий, щоб бути впевненим у чомусь, але розумів, що часи настали надто жахливі, щоб заради розваги відправляти двох молодих стрільців на захід, хай навіть недалеко, в Дебарію. Та й назвати Стівена Дескейна жартівником ніхто б не зміг – навіть у найкращі часи.

– Я лише переповідаю те, що розказав мені Ванней. Ковбої, які волоком притягли в місто рештки тих двох манні, ніколи й не чули про такого звіра, як тигр. Проте описали вони його саме так. Їхні свідчення тут, про зелені очі та все таке інше. – Я витяг з внутрішньої кишені жилета два пом’яті аркуші паперу, які мені дав Ванней. – Глянути хочеш?

– З читанням у мене не дуже, – зізнався Джеймі. – Ти ж знаєш.

– Ну добре. Але повір мені на слово. Їхній опис один в один збігається з картинкою до старої казки про те, як хлопчик заблукав у старкбласт.

– Що за стара казка?

– Про Тіма Хоробре Серце… «Вітер у замкову шпарину». Але не зважай. Це не важливо. Ковбої могли бути п’яні, вони завжди напиваються, коли потрапляють туди, де є спиртне, але якщо свідчення правдиві, то Ванней каже, що ця істота міняє форму і скидає шкуру.

– Кажеш, двадцять троє загиблих? Ай-ай.

Налетів вітер, женучи перед собою солончак. Коні схарапудилися, а ми підняли нашийні хустки, щоб прикрити роти й носи.

– Жарко, чорт забирай, – відзначив Джеймі. – І цей клятий пісок.

Потім, неначе схаменувшись, що занадто розбалакався, він замовк. Мене це влаштовувало, бо було про що поміркувати.

Трохи менше, ніж за годину, ми виїхали на пагорб і побачили просто під собою яскраво-білий гасі.Він оббігав територію завбільшки з баронський маєток. За ним, спускаючись до вузького струмка, розкинувся великий зелений сад і виноградна лоза. Від її вигляду в мене рот наповнився слиною. Востаннє я їв виноград, коли шкіра в мене під пахвами була ще гладенька і безволоса.

Стіни гасібули високі, їх вінчали загрозливі іскри битого скла, проте дерев’яні ворота стояли відчинені, немов припрошували гостей. Перед ними сиділа на троноподібному кріслі жінка в білій мусліновій сукні та каптурі з білого шовку, що розвіювався довкола її голови, мов крила чайки. Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що трон зроблено з залізного дерева. Безперечно, жодне інше крісло, якби не було виготовлене з металу, не витримало б її ваги, бо то була найбільша жінка з усіх, яких я бачив, велетка, яка стала б до пари легендарному принцу-ізгою Давиду Спритному.

На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів [2]2
  ≈ 1,98 м.


[Закрыть], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків.Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.

– Хайл, стрільці! – вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. – Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.

Ми й собі піднесли кулаки до лобів і побажали їй того самого вдвічі більше.

– Ви прибули з Внутрішнього світу? Гадаю, що так, бо ваша одежа не досить брудна для цих країв. Хоча вона стане брудною, якщо залишитеся довше, ніж на день. – І вона розреготалася так, наче віддалік грім прогримів.

– Так, ми звідти, – підтвердив я. Було очевидно, що Джеймі не скаже нічого. Він і за звичайних обставин був мовчазний, а тут стояв, мов громом уражений. Тінь жінки здіймалася в неї за спиною на побіленій стіні, висока, мов Лорд Перт.

– І ви приїхали впіймати шкуряка?

– Так, – сказав я. – Ви його бачили чи тільки з поголосу знаєте? Якщо так, то ми скажемо спасибі й поїдемо собі далі.

– Це не людина, хлопче. Навіть не надійся на це.

Не розуміючи, я дивився на неї. Підвівшись, вона виявилася такою високою, що її очі опинилися майже на рівні моїх, хоча я сидів на Юному Джо, хорошому великому коні.

– Це потвора, – пояснила жінка. – Чудовисько з Глибоких Розломин. Це не підлягає сумніву так само, як те, що ви двоє служите Ельду й Білості. Може, колись то й була людина, але тепер уже ні. Так, я бачила цю потвору і бачила, на що вона здатна. Сидіть на місці, не рухайтеся, і ви теж це побачите.

Не чекаючи на відповідь, вона пішла у відчинені ворота. Білий муслін робив її схожою на сторожовий корабель, що, гнаний вітром, біжить по хвилях. Я подивився на Джеймі. Той здвигнув плечима і кивнув. Зрештою, ми саме по це й приїхали, а якщо машиністу доведеться трохи довше почекати помічників, з якими він поставить Пердунчика на рейки, хай буде так.

– ЕЛЛЕН! – прогриміла жінка. На повній гучності її голос звучав так, наче вона говорила в електричний мегафон. – КЛЕММІ! БРІАННО! НЕСІТЬ ЇЖУ! НЕСІТЬ М’ЯСО, ХЛІБ ТА ЕЛЬ – СВІТЛИЙ, НЕ ТЕМНИЙ! НЕСІТЬ СТІЛ І СКАТЕРТИНУ НЕ ЗАБУДЬТЕ! ПЕРЕКАЖІТЬ ФОРТУНІ, ХАЙ ПРИЙДЕ ДО МЕНЕ, ЗАРАЗ ЖЕ! БІГОМ, БІГОМ, ПРИСКОРТЕСЯ!