Текст книги "Вітер у замкову шпарину"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розпорядившись таким чином, жінка повернулася до нас. Поділ сукні вона обережно притримувала рукою, щоб не вимастити в солончаковій пилюці, що хмарками літала довкола чорних човнів, які вона носила на своїх величезних ногах.

– Леді-сей, ми вдячні вам за гостинність, але нам треба якомога…

– Поїсти, от що вам треба, – сказала вона. – Ми накриємо тут, при дорозі, щоб ніщо не заважало вашому травленню. Бо я знаю, які байки розказують про нас у Ґілеаді, еге ж, ми всі знаємо. Те саме чоловіки кажуть про будь-яку жінку, яка наважується жити сама. Це змушує їх сумніватися в цінності їхніх молотків.

– Ми не чули історій про…

Вона засміялася, і груди її захвилювалися, мов море.

– Дуже чемно з твого боку, юний збройнику, еге ж, і дуже хитро, але я вже давно не дитина. Ми вас не з’їмо. – В очах, чорних, як її черевики, загорівся пустотливий вогник. – Хоча, думаю, з вас би вийшла смачненька закуска – з одного чи з обох. Я Еверлін з Безтурботності. Настоятелька, волею Господа Бога і Людини Ісуса.

– Роланд з Ґілеаду, – представився я. – А це Джеймі, теж звідти.

Джеймі вклонився в сідлі.

Вона знову зробила нам реверанс, цього разу схиливши голову, і крила її шовкового каптура на мить зімкнулися на обличчі, мов завіса. Коли вона піднялася, у відчинені ворота прослизнула мініатюрна жіночка. Хоча цілком можливо, що вона була звичайного зросту, просто поряд з Еверлін виглядала крихітною. Її мантія була з грубої сірої бавовни, а не з білого мусліну. Руки, схрещені на пласких грудях, потопали глибоко в рукавах. Каптура вона не носила, проте нам було видно тільки половину її обличчя. Іншу приховував товстий шар пов’язки. Жінка присіла перед нами в реверансі й одразу ж заховалася у чималій тіні настоятельки.

– Підведи голову, Фортуно, і привітайся як слід з цими юними джентльменами.

Коли нарешті вона підняла погляд, я побачив, чому вона тримала голову похиленою. Пов’язка не повністю приховувала рану на носі. З правого боку добрячого шматка носа просто не було. На його місці лишилася тільки криваво-червона протока.

– Хайл, – прошепотіла вона. – Хай будуть довгими ваші дні на землі.

– А ваші вдвічі довшими, – відказав Джеймі. І з нещасного погляду, яким вона зиркнула на Джеймі своїм єдиним видющим оком, я зрозумів: вона дуже сподівається, що його побажання не справдиться.

– Розкажи їм, що сталося, – наказала Еверлін. – Усе, що пам’ятаєш, принаймні. Я знаю, що небагато.

– Це конче необхідно, матінко?

– Так, – сказала настоятелька. – Бо вони приїхали, щоб покласти цьому край.

У погляді, яким Фортуна глянула на нас, промайнув сумнів, та вона одразу ж перевела його на Еверлін.

– А хіба вони зможуть? Вони такі молоді.

Вона зрозуміла, що її слова прозвучали нечемно, і ту щоку, яка лишалася на видноті, залив рум’янець. Фортуна трохи похитнулася, і Еверлін обійняла її за плечі. Було дуже помітно, що вона зазнала тяжких поранень і до повного одужання було ще дуже далеко. Кров, що приливала до її обличчя, мала важливішу роботу в інших частинах тіла. Здебільшого під бандажем, думав я, але під широкою мантією важко було вгадати, де ще в неї рани.

– Може, до того, щоб голитися частіше, ніж раз на тиждень, їм ще цілий рік ждати, Форті, але вони стрільці. Якщо вони не зможуть навести лад у цьому проклятому містечку, то не зможе ніхто. До того ж, тобі це піде на користь. Жах – це хробак, якого треба викашляти, поки він не відклав яйця. А тепер розповідай.

І Фортуна розповіла. Поки тривала її розповідь, прийшли інші сестри Безтурботності – дві несли стола, інші – їжу та трунки, щоб його накрити. Їхній вигляд і запах свідчив, що то кращі наїдки, ніж ті, якими нас частували на Пердунчику, проте на той час, коли Фортуна закінчила свою коротку, сповнену жахіття історію, мені вже їсти перехотілося. Та й Джеймі, судячи з його вигляду, теж.

Це сталося два тижні й один день тому, у сутінках. Вона й інша сестра, Долорес, вийшли замкнути ворота і набрати води для вечірніх хатніх справ. Фортуна несла відро, і саме це врятувало їй життя. Коли Долорес узялася зачиняти ворота, потвора одним ударом їх розчахнула, ухопила жінку і довгими зубами відкусила їй голову. Фортуна сказала, що добре все бачила, бо в небі щойно зійшов повний Місяць-Торговець. Істота була вища за людину, з лускою замість шкіри і довгим хвостом, що тягнувся по землі. Голова в неї була пласка, жовті очі з вузькими зіницями горіли, мов вогнем. Рот більше нагадував пастку з багатьма зубами, кожен зуб був завдовжки з людську руку. З них ще крапала кров, коли почвара кинула Долорес смикатися на бруківці подвір’я і побігла на своїх коротких і товстих лапах до криниці, де стояла Фортуна.

– Я повернулася, щоб тікати… воно мене схопило… далі не пам’ятаю.

– Зате я пам’ятаю, – похмуро втрутилася Еверлін. – Я почула крики й вибігла надвір з рушницею. Вона чудесна, довга, з дзвіночком на кінці ствола. Заряджали її вже бозна-коли, але ніхто з нас ще ніколи з неї не стріляв. Вона цілком могла вибухнути у мене в руках. Але я побачила, як та тварюка роздирає бідній Форті обличчя, і все інше теж. Я вистрілила, не думаючи, що ризикую. Я навіть не думала, що можу вбити не лише тварюку, а й бідолашну Фортуну, якщо рушниця вистрелить.

– Якби ж ви мене вбили, – сказала Фортуна. – Ох, якби ж то. – Вона сіла на один зі стільців, які винесли до столу, затулила обличчя долонями і гірко заплакала. Принаймні одним видющим оком.

– Ніколи так не кажи. – Еверлін погладила її волосся з того боку голови, де її не вкривала пов’язка. – Це блюзнірство.

– Ви влучили? – спитав я.

– Трохи. Наша стара рушниця стріляє шротом, і одна кулька… а може, й не одна… зірвала потворі трохи луски з голови. Я бачила, як з рани вдарила вгору фонтаном чорна рідина, схожа на дьоготь. Потім ми бачили її на бруківці й засипали піском, не торкаючись, бо боялися, що вона отруйна й проникне навіть крізь шкіру. Клята почвара кинула Фортуну, і мені здалося, що вона вже надумала кинутися на мене. Тому я націлила на неї рушницю, хоча з такої зброї можна стріляти лише раз, а потім її треба перезаряджати через дуло порохом і шротом. Але я сказала істоті, щоб підходила. Сказала, що чекатиму, поки вона добряче наблизиться, щоб шріт не розлетівся в усі боки. – Вона відхаркнула і сплюнула на землю. – Та, певно, в цієї гидоти лишаються рештки розуму, навіть коли вона перекидається з людини на тварину, бо вона мене почула і втекла. Та перед тим, як щезнути з виду за рогом стіни, створіння обернулося і подивилося на мене. Немов позначило на майбутнє. То й нехай. Шроту для рушниці в мене більше нема й не буде, хіба що сюди забреде якийсь крамар, у якого він виявиться. Зате в мене є оце.

Еверлін підняла спідниці до коліна, і ми побачили, що на нозі в неї висів у сирівцевих піхвах різницький ніж.

– Тож нехай приходить по Еверлін, дочку Розанни.

– Ви сказали, що бачили ще щось, – нагадав я.

Вона задумливо подивилася на мене своїми блискучими чорними очима і розвернулася до жінок.

– Клеммі, Бріанно, подавайте на стіл. Фортуно, ти прокажи молитву, і неодмінно попроси в Господа прощення за своє блюзнірство, і подякуй Йому за те, що твоє серце досі б’ється.

Еверлін узяла мене за руку вище ліктя, міцно стисла, провела через ворота і підвела до криниці, де напали на безталанну Фортуну. Там ми опинилися наодинці.

– Я бачила його член, – тихо промовила вона. – Довгий і вигнутий, мов ятаган. Він смикався і був повен тієї чорної рідини, яка править тому виродку за кров… править за кров у такій його формі. Він хотів її вбити, як перед тим убив Долорес, еге ж, точно кажу. Але ще хотів трахнути. Він збирався її трахнути вже мертву.

Ми з Джеймі розділили з ними трапезу (навіть Фортуна трохи поїла), потім сіли на коней, щоб їхати в місто. Але перед тим, як ми вирушили, Еверлін підійшла до мого коня й знову до мене заговорила.

– Коли зробите свою справу, заїдьте до мене дорогою назад. У мене для тебе дещо є.

– Що саме, сей?

Вона похитала головою.

– Зараз не час. Та коли бридка тварюка буде мертва, приїжджай. – Вона взяла мою руку, піднесла до губ і поцілувала. – Я знаю, хто ти, бо чи ж мати твоя не живе в твоєму лиці? Приїзди до мене, Роланде, сину Ґабріели. Не забудь.

Не встиг я й слова мовити у відповідь, як вона відступила і прослизнула у ворота.

Головна вулиця Дебарії була широка і брукована, хоча бруківка в багатьох місцях розсипалася і з-під неї проглядав шар ґрунту. Мине не так багато років, і її не стане взагалі. Торгівля тут ще велася жваво, і судячи зі звуків, що долинали з салунів, у продавців алкоголю справи теж ішли нівроку. Та біля конов’язей ми побачили всього декілька коней і мулів. У цих краях худоба була для торгівлі та їжі, а не для того, щоб на ній їздили.

Жінка, що саме виходила з крамниці з кошиком на зігнутій руці, зупинилася і втупилася в нас. Потім розвернулась і побігла назад у крамницю, а вже звідти за нею вийшло ще кілька людей. На той час, коли ми доїхали до контори Верховного шерифа – маленької дерев’яної споруди, що тулилася збоку до значно більшої кам’яної в’язниці, – обабіч вулиці вишикувалося повно роззяв.

– Ви приїхали вбити шкуряка? – гукнула жінка з кошиком.

– Та ці двоє з виду такі молокососи, що й пляшчини віскі не прикінчать! – гукнув у відповідь чоловік, що стояв перед закладом «Салун & Кафе “Веселі хлоп’ята”». На його слова юрба відповіла всезагальним реготом і схвальним бурмотінням.

– Схоже, в місті повно людей, – відзначив Джеймі, злазячи з коня й озираючись на сорок чи п’ятдесят чоловіків та жінок, які покинули свої заклади (чи розваги), щоб тільки повитріщатися на нас.

– Коли сяде сонце, картина зміниться, – запевнив його я. – Такі істоти, як шкуряк, орудують у сутінках. Принаймні так сказав Ванней.

Ми пішли в контору. Г’ю Піві виявився череванем з довгим сивим волоссям і відвислими вусами. Його обличчя було всуціль пооране глибокими зморшками від віку й змучене від турбот. Побачивши наші револьвери, він полегшено зітхнув. Та потім помітив наші безбороді обличчя й полегшення трохи пригасло. Витер кінчик ручки, якою писав, підвівся і простягнув руку. Очевидячки, прикладати кулак до лоба цей чоловік не любив.

Після того як ми обмінялися рукостисканнями й відрекомендувалися, він сказав:

– Не подумайте, що я хочу вас принизити, молоді люди, але я очікував побачити самого Стівена Дескейна. І, може, Пітера Макрайса.

– Макрайс помер три роки тому, – сказав я.

Піві шоковано глянув на нас.

– Та що ви кажете? Він був надійним стрільцем. Дуже надійним.

– Помер від лихоманки. – Найімовірніше, спричиненої отрутою, але про це Верховному шерифу Дебарії Г’ю Піві знати було не обов’язково. – Що ж до Стівена, він дуже зайнятий, тому відрядив мене. Я його син.

– Атож, атож, я чув ваше ім’я і трохи про ваші подвиги в Меджисі, бо до нас сюди теж доходять новини. Тут є дротовий діт-да і навіть джин-джен. – Він показав на штуковину, що висіла на стіні. На цеглині під нею був напис «БЕЗ ДОЗВАЛУ НЕ ЧІПАТИ». – Колись можна було зв’язатися з самим Ґілеадом, але нині лише з Саллівудом на півдні, Джеферсоном на півночі й селом біля підніжжя гір – Мала Дебарія, так воно називається. У нас навіть кілька вуличних ліхтарів досі світить, не газових і не гасових, а справжніх. Городяни думають, це допоможе відлякувати звіра. – Він зітхнув. – Але я в цьому не впевнений. Погані справи, хлопчики. У мене таке враження, що світ зірвався з ланцюга.

– Так і є, – сказав я. – Але все, що відв’язується, можна знову прив’язати, шерифе.

– Ну, якщо ви так кажете. – Він прокашлявся. – Не сприйміть це як знак неповаги, я знаю, що ви той, за кого себе видаєте, але мені обіцяли сіґул. Якщо він у вас із собою, я б хотів його отримати, бо він багато для мене важить.

Я відкрив свою дорожню сумку і витяг те, що мені дали: маленьку дерев’яну скриньку зі знаком мого батька – буквою D, всередині якої було S, – вибитим на кришці, яка відкривалася на петлях. У кутиках губ Піві, коли він брав скриньку, під вусами заграла ледь помітна усмішка. Мені здалося, що він щось пригадав, і той усміх одразу зробив його молодшим на багато років.

– Знаєте, що всередині?

– Ні. – Заглядати туди мене не просили.

Піві відкрив скриньку, подивився всередину і перевів погляд на нас із Джеймі.

– Колись давно… я тоді ще був помічником шерифа… Стівен Дескейн повів нас із тодішнім Верховним шерифом та загоном з сімох чоловіків проти банди Ворон. Ваш батько розповідав про них?

Я тільки головою похитав.

– То, звісно, були не шкуряки, та все ’дно робота була гидка і було її багато. Вони грабували все, що можна було пограбувати, не лише в Дебарії, але й на прилеглих фермерських угіддях. Поїзди теж, якщо до них доходили чутки, що там є чим поживитися. Та головним їхнім промислом було викрадення людей – з метою вимагати викуп. Безперечно, то злочин, гідний боягузів, і у Фарсона він один з улюблених, не сумніваюся, проте за нього добре платять.

Ваш тато приїхав у місто буквально через день після того, як вони викрали жінку власника ранчо, Белінду Дулін. Її чоловік подзвонив по джин-джену, коли вони поїхали і він зумів розв’язатися. Ворони не знали про джин-джен, і це їх погубило. Звісно, добре, що в цих краях трапився стрілець. У ті часи вони мали талант з’являтися там і тоді, де й коли вони були потрібні.

Він уважно подивився на нас.

– Може, й досі з’являються. Хай там як, на ранчо ми приїхали, коли за злочинцями ще слід не прохолов. Були такі місця, де будь-хто з нас загубив би слід… розумієте, на півночі звідси земля під ногами з твердого сланцю… та у вашого батька такі очі, це щось неймовірне. У яструбів і орлів – і то не такі.

Про гострий зір мого батька і його хист до вистежування я знав. Також мені було відомо, що ця історія, найпевніше, не має жодного стосунку до нашої справи і я мав би його попросити перейти до діла. Та мій батько ніколи не розповідав про дні своєї молодості, тому мені хотілося почути цю розповідь. Страшенно хотілося почути. І, як згодом виявилося, вона мала трохи більшу дотичність до нашої справи в Дебарії, ніж я думав на початку.

– Слід привів нас до шахт – тих, які дебарійці називають соляними домами. У ті дні розробки там уже згорнули. То було перед тим, як двадцять років тому знайшли новий прошарок.

– Прошарок? – не зрозумів Джеймі.

– Поклади, – пояснив я. – Він має на увазі свіжі поклади.

– Еге ж, саме так. Але в ті часи шахти стояли покинуті, й то був ідеальний сховок для тих гадів Ворон. Слід закінчився на рівнинній місцевості і повів нас через високі скелі до Чистих Низовин – то луки на передгір’ї під соляними домами. Нещодавно на тих Низовинах убили вівчаря, роздерла істота, схожа на…

– На вовка, – закінчив замість нього я. – Це нам відомо. Продовжуйте.

– Ви добре поінформовані, га? Ну, воно й на краще. На чому я зупинився? А, згадав. Ті скелі в наших краях нині називають Яром-Засідкою. То не зовсім яр, але людям, певно, подобається це слово. Саме туди вів слід, але Дескейн захотів обійти це місце й зайти зі сходу. З Чистих Височин. Та тодішній шериф, Пі Андерсон, так він називався, був проти. Він рвався вперед, мов та пташка, що черв’яка надибала. Аж нетямився. Сказав, що коли йти в обхід, то вони втратять три дні, на той час жінка вже буде мертва, а Ворони щезнуть без сліду. Сказав, що піде навпростець, і якщо ніхто його не підтримає, то піде сам. «Чи якщо ви не накажете мені ім’ям Ґілеаду вчинити інакше», – сказав він твоєму батькові.

«І не подумаю, – відказав Дескейн. – Бо Дебарія – у вашому віданні. У мене своя підконтрольна територія».

Тож загін вирушив навпростець. Я залишився з вашим батьком, юначе. Шериф Андерсон повернувся до мене в сідлі й сказав: «Надіюся, на якомусь ранчо ще потрібні робітники, Г’ю, бо ти жетон на жилетці більше не носитимеш. Я з тобою більше діла не матиму».

То були останні слова, які він мені сказав. Вони рушили вперед. Стівен з Ґілеаду присів навпочіпки, я присів поряд. Десь із півгодини, а може, й довше, ми мовчали, а тоді я сказав: «Я думав, ми підемо в обхід… якщо, звісно, і ви не передумали мати зі мною діло».

«Ні, – сказав він. – Ваша робота – не мій клопіт, помічнику шерифа».

«Тоді чого ми чекаємо?»

«Пострілів».

Не минуло й п’яти хвилин, як ми їх почули. Постріли і крики. Тривало це недовго. Ворони помітили, як ми наближалися – може, нас виказав відблиск сонця на металевому носку чобота, а може, чиєсь сідло було надто блискучим і привабило їхню увагу, бо Батько Ворон був хитрющим покидьком, – і повернулися по своїх слідах. Вони залягли у скелях і згори полили Андерсона та його людей свинцем. У ті дні зброю ще можна було дістати, і Ворони мали її вдосталь. У них навіть скоростріли були, один чи два.

Отож ми рушили в обхід. Забрало це в нас усього два дні, бо Стівен Дескейн був невтомний. На третій день ми стали табором біля підніжжя схилу і піднялися на нього ще до світанку. Якщо ви не знаєте, а ви й не повинні цього знати, соляні шахти – це просто печери у скелях. У них жили цілі сім’ї, не лише самі шахтарі. Усередині починалися тунелі, які вели вглиб, у землю. Але, як я й казав, у ті дні всі шахти стояли порожні. Та ми побачили дим, що йшов з отвору на верхівці однієї з них. Це було те саме, як перед ярмарковим наметом поставити велику ляльку, яка показуватиме всередину, на виставу, розумієте?

«Пора, – сказав Стівен, – бо останні вечори вони, коли зрозуміли, що їм уже нічого не загрожує, заливалися випивкою. А тепер полягали, щоб проспатися. Ти станеш зі мною на бій?»

«Так, стрільцю, стану», – сказав я йому.

Промовляючи ці слова, Піві несвідомо випростав спину. І наче помолодшав.

– Останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів ми прокралися. Ваш тато тримав напоготові револьвера, на випадок, якщо розбійники виставили вартового. А вони таки виставили, та то був юний парубійко, і він міцно спав. Дескейн заховав револьвер у кобуру, взяв камінь і оглушив його. Цього парубка я згодом бачив, коли він стояв на люку. З очей йому лилися сльози, в штанах була гидь, а на шиї – зашморг. Йому було не більше чотирнадцяти, але він теж ґвалтував сей Дулін – жінку, яку вони викрали, таку стару, що вона йому в бабусі годилася, чуйте-но, – так само, як і всі вони, тому я за ним і сльозини не зронив, коли затягся зашморг і обірвав його благання пощадити. Як-то кажуть у наших краях, береш сіль – плати за сіль.

Стрілець тихо пробрався всередину, я за ним. Вони всі лежали покотом і хропли, як собаки. Чорт, хлопці, та собаками вони й були. Белінда Дулін стояла прив’язана до забитого в землю стовпа. Вона побачила нас, і її очі округлилися. Стівен Дескейн показав на неї, потім на себе, склав долоні разом і знову показав на неї. «Ви в безпеці», – от що він мав на увазі. Ніколи не забуду, з якою вдячністю вона йому кивнула, коли це зрозуміла. Ви в безпеці – от у якому світі ми виросли, молоді люди, у світі, від якого вже майже нічого не лишилося.

А потім Дескейн сказав: «Прокинься, Алане Кроу, якщо не хочеш піти на галявину, де закінчується земний шлях, з заплющеними очима. Прокиньтеся всі».

І вони попрокидалися. Звісно, він не намагався їх усіх привести до тями, то було б божевілля, самі розумієте, але сплячими їх теж стріляти не хотів. Вони прокидалися, хтось більше, хтось менше, та ненадовго. Стівен так спритно витяг револьвери, що я й не побачив, як його руки рухалися. Любі мої, та блискавка так скоро не б’є, як він зброю вийняв. Щойно ті великі револьвери з великими сандаловими руків’ями висіли в нього на боках, а вже наступної миті спалахували у нього в руках і гуркотіли в тому закритому просторі, як грім. Але мені це не завадило витягти й свою зброю. То був старий револьвер, що дістався мені від діда, але ним я вклав двох розбійників. Перших людей, яких я вбив у своєму житті. Відтоді, хоч як сумно це казати, було їх чимало.

Єдиним, хто вижив у тому розстрілі, був сам Батько Ворон, Алан Кроу. Він був уже старий, весь перекособочений, і одна половина лиця в нього була паралізована від крововиливу чи ще якоїсь біди, але рухався він все одно спритно, як диявол. Він був у кальсонах, а револьвер стирчав із чобота на краю постелі. Він підхопив його і розвернувся в наш бік. Стівен застрелив його, але старий виродок встиг випустити одну кулю. Вона полетіла навмання, проте…

Піві, котрий у ті далекі дні був не старший за нас, двох молодих хлопців, що стояли перед ним, підняв кришку скриньки на хитромудрих петлях, задумливо подивився на те, що лежало всередині, потім підвів погляд на мене. Кутики його вуст знову торкнула та ледь помітна усмішка спогадів.

– Роланде, ви бачили шрам у батька на руці? Отут-о? – Він торкнувся місця над згином ліктя, де починаються м’язи.

Тіло мого батька було картою зі шрамів, але ту карту я добре знав. Шрам над внутрішнім боком його ліктя був глибоким, ямочкою, майже такою, як та, що її не приховували вуса шерифа Піві, коли він усміхався.

– Остання куля Батька Ворона влучила у стіну над стовпом, до якого була прив’язана жінка, і зрикошетила. – Він розвернув скриньку і показав її вміст мені. Всередині лежала сплющена куля великого калібру. – Я вирізав її з руки твого тата ножем для обрізання туш і віддав йому. Він подякував і сказав, що колись я отримаю її назад. І ось вона повернулася. Ка – це колесо, сей Дескейн.

– Ви коли-небудь розповідали цю історію? – спитав я. – Бо я чую її вперше.

– Про те, як я вирізав кулю з руки справжнього нащадка Артура? Ельда з Ельда? Ні, досі ще нікому і ніколи. Бо хто б мені повірив?

– Я вірю, – сказав я. – І дякую вам. Ця куля могла його отруїти.

– Нє, нє, – зі смішком заперечив Піві. – Його не могла. Кров Ельда надто сильна. Якби я був боягузом… чи бридливим… він би сам це зробив. А так він дав мені можливість приписати собі більшу частину заслуги за банду Ворон, і відтоді я шериф. Але скоро вже ним не буду. Це діло зі шкуряком було для мене останньою краплею. Я бачив достатньо крові й не горю любов’ю до загадок.

– А хто посяде ваше місце? – спитав я.

Здавалося, запитання його здивувало.

– Мабуть, ніхто. Шахти знову закриють через рік-два, тепер уже назавше, а рейки в такому стані, як вони зараз є, протримаються недовго. Разом ці дві події доб’ють Дебарію, яка за ваших дідів була ошатним містечком. Той святий курник, який ви точно проминали дорогою сюди, ще, мабуть, існуватиме, а крім нього не буде ніц.

В очах у Джеймі з’явився стурбований вираз.

– Але що буде, поки цього не сталося?

– А нехай фермери, бандерші і картярі проваляться під три чорти. Мені до них діла нема, чи то вже скоро не буде. Але я не піду, поки не владнаємо цю справу, так чи інак.

– Шкуряк напав на жінку в Безтурботності, – сказав я. – Сильно її пошматував.

– А ви там були, га?

– Жінки перелякані. – Я подумав і згадав ніж, причеплений до ноги завтовшки як стовбур молодої берези. – Усі, крім настоятельки.

Шериф усміхнувся.

– Еверлін. Ця й самому чорту в пику плюне. А якби він забрав її з собою в Ніс, то за місяць вона б там уже верховодила.

– Ви не маєте здогадів, ким міг би бути цей шкуряк, коли він у людській подобі? – спитав я. – Якщо маєте, скажіть, прошу. Бо, як сказав мій батько тому колишньому шерифу Андерсону, ці землі не у нашому віданні.

– Імені я вам не назву, якщо ви це маєте на увазі, але дещо все-таки для вас маю. Ідіть за мною.

За його столом відкривався арковий прохід у тюрму, побудовану в формі літери Т. Саме туди шериф нас і повів. Я нарахував вісім великих камер вздовж центрального проходу і дюжину маленьких у коридорі, що його перетинав. Усі були порожні, крім однієї з менших, де коротав вечір у дрімоті на солом’яній підстилці п’яниця. Двері в його камеру стояли відчинені навстіж.

– Щоб ви знали, колись усі ці камері були заповнені по п’ятницях і в день платні, – сказав Піві. – Сюди набивалося повно п’яних ковбоїв і робітників з ферм. А тепер майже всі вночі сидять по домівках. Навіть у п’ятницю і день платні. Ковбої в своїх бараках, робітники – в своїх. Ніхто не хоче хитаючись брести додому і здибати шкуряка.

– А шахтарі з соляних шахт? – спитав Джеймі. – Їх ви теж саджаєте?

– Нечасто, бо в них є свої салуни в Малій Дебарії. Цілих два. Огидні кубла. Коли шльондри тут у нас у «Веселих хлоп’ятах», «Розбитому щасті» чи «Байдер-Ві» стають надто старі чи надто хворі, щоб приваблювати клієнтуру, вони опиняються в Малій Дебарії. Сільчаники, коли нажлуктяться «Білої сліпоти», не надто зважають на те, є в повії ніс чи ні, головне, щоб її солодка принада була на місці.

– Чудово, – пробурчав собі під ніс Джеймі.

Піві відімкнув одну з великих камер.

– Заходьте-но сюди, хлопці. Паперу в мене катма, зате є крейда, а стіна тут хороша, гладенька. І тут нікого нема, якщо, звісно, старий Солоний Сем не прочумається. Але він рідко встає до заходу сонця.

З кишені твілових штанів шериф видобув величенький шмат крейди і намалював на стіні якусь довгу коробку з зубцями вгорі, по всій довжині. Виглядали вони як ряд перевернутих літер V.

– Оце вся Дебарія, – сказав Піві. – Отут залізнична колія, якою ви приїхали. – Він намалював низку «решіток», і я згадав машиніста й старого, який прислуговував нам як дворецький.

– Пердунчик зійшов з рейок, – сказав я. – Ви можете зібрати людей, щоб допомогли поставити його на місце? У нас є гроші, щоб заплатити їм за працю, та й ми з Джеймі радо попрацюємо разом з ними.

– Не сьогодні, – з відсутнім поглядом сказав Піві. Він вивчав карту. – Машиніст досі там?

– Так. Він і ще одна людина.

– Я відправлю по них Келліна і Вікку Фраїв на возі. Келлін – мій найкращий помічник… двоє інших небагато варті… а Вікка – його син. Вони їх заберуть і привезуть сюди ще до сутінків. Час є, бо о цій порі року дні ще довгі. А поки що, хлопці, зосередьтеся. Ось залізнична колія, а ось Безтурботність, де скалічили ту бідолашну дівчину, з якою ви балакали. На Великій дорозі, як розумієте. – Він намалював маленький квадратик для Безтурботності й поставив у ньому хрестик. На півночі від жіночого притулку, ближче до зубців на його карті вгорі, поставив ще один Х. – Це те місце, де було вбито Йона Куррі, вівчаря.

Ліворуч від цього Х, але загалом на тому самому рівні, тобто під зубцями, шериф намалював наступний хрестик.

– Ферма Алора. Семеро вбитих.

Ще далі ліворуч і трохи вище з’явився новий крейдяний Х.

– Ось ферма Тімберсміта на Чистих Височинах. Дев’ятеро вбитих. Це там ми знайшли голову маленького хлопчика, настромлену на палю. Довкола неї скрізь були сліди.

– Вовк? – спитав я.

Шериф похитав головою.

– Ні, якийсь наче великий кіт. Спочатку. Та перед тим, як ми загубили слід, відбитки перетворилися на щось подібне до копит. А потім… – Він хмуро на нас глянув. – Відбитки ніг. Спочатку здоровецькі, як у велетня, але поступово вони все меншали й меншали, аж поки не стали такими, як у будь-якої людини. Та хай там як, на сланці ми їх загубили. Може, якби з нами був ваш батько, сей, цього б не сталося.

Шериф узявся далі малювати карту, а коли закінчив, то відступив убік, щоб ми могли добре її роздивитися.

– Мені завжди казали, що у хлопців вашої породи мають бути не лише спритні руки, а й гострий розум. То що ви тут бачите, на цій карті?

Джеймі зробив кілька кроків уперед між рядами матраців (мабуть, цю камеру було призначено для багатьох гостей, яких приводили сюди за хуліганство в нетверезому стані) і провів кінчиком пальця по зубцях на верхівці карти, трохи їх розмазавши.

– Тут усюди соляні шахти? Вони йдуть по всій довжині підніжжя пагорбів?

– Так. Соляні скелі, так називають ті пагорби.

– А де Мала Дебарія?

Піві позначив містечко шахтарів ще одним хрестиком. І він виявився близько до Хна тому місці, де вбили жінку й картяра… бо вони прямували в Малу Дебарію.

Джеймі ще трохи пороздивлявся карту, а потім кивнув.

– Здається мені, що шкуряк може бути кимось із шахтарів. Ви теж про це думаєте?

– Еге ж, сільчаник, хоча кількох із них теж роздерли. У цьому є сенс – якщо в такій божевільній справі, як ця, взагалі щось може мати сенс. Нова копальня набагато глибша, ніж старі, і всім відомо, що в землі водяться демони. Може, якийсь шахтар на такого натрапив, розбудив, і той у нього вселився.

– А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, – нагадав я. – Не всі вони становлять небезпеку, але деякі доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?

– Артифакс, – сказав він.

– Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?

– Оце вже навряд, – прогарчав Піві.

А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.

– Скільки там тих сільчаників? – спитав я.

– Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.

Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.

– Спокійно, Роланде, – сказав він. – До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.

Він перебільшував, звісно, але я вже розумів, що стирчати нам у Дебарії щонайменше кілька наступних тижнів. Та навіть якби нам на допиті трапився шкуряк, не було певності, що ми зможемо його вирахувати, бо він міг виявитися майстерним брехуном чи не відчував би за собою провини, щоб її приховувати. Його денне «я» могло ні сном, ні духом не відати про походеньки «я» нічного. Я хотів, щоб зі мною був Катберт (той умів пов’язати між собою речі, в яких, здавалося, не було нічого спільного) і щоб був Алан, котрий умів читати думки. Але Джеймі теж годився. Зрештою, він помітив те, що я мав би побачити сам, те, що було в мене перед самісіньким носом. В одному ми з шерифом Піві були одностайні: я так само, як і він, ненавидів загадки. І за все своє довге життя так їх і не полюбив. Я не вмію їх розгадувати, мій розум працює в іншому напрямку.

Коли ми повернулися в контору, я сказав:

– Шерифе, я мушу поставити вам кілька запитань. Перше – чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Друге…

– Друге – чи знаю я, хто ви є, і чи приймаю те, що ви робите. І третє, чи прошу я про поміч і оборону. Так, так і так, каже шериф Піві. А тепер, заради богів, поворушіть мізками, хлопці, бо минуло більше двох тижнів, відколи ця потвора вигулькнула в Безтурботності, і того разу вона як слід не наїлася. Вже дуже скоро вона знову вийде на полювання.

– Воно блукає лише вночі, – сказав Джеймі. – Ви певні цього?

– Так.

– А Місяць на нього якось впливає? – поцікавився я. – Бо радник мого батька і наш колишній вчитель каже, що в деяких стародавніх легендах…

– Ті легенди я чув, але в цьому вони хибні. Принаймні коли йдеться саме про цю почвару. Іноді вона нападає, коли Місяць у повні – коли вона з’явилася в Безтурботності, вся в лусці й наростах, мов той алігатор з Довгих Солоних Трясовин, у небі якраз сяяв повний Торговець. Але на фермі Тімберсмітів воно поорудувало, коли Місяць був темний. Хотів би я сказати вам щось інше, та не можу. А ще мені б хотілося, щоб уся ця історія скінчилася і мені не довелося ще чиїсь кишки витягати з кущів чи знімати голову ще однієї дитини з жердини на паркані. Вас прислали сюди нам на поміч, і я збіса сподіваюся, що ви поможете… хоча деякі сумніви в мене є.