Текст книги "Обід у кав'ярні "Готем""

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Гай зробив випад ножем у мій бік. Я зробив контрвипад, мотнувши у його бік швабру з відром, і він відсахнувся. Я знову підтяг свою єдину зброю до себе й отак стояв, міцно обхопивши руками держак дерев’яної ручки швабри, готовий мотонути в нього цеберкою, якщо він рушить. Моя власна рука пульсувала так, що аж здригалася, і я відчував, як по щоках, мов гаряча олія, цівками стікає піт. За спиною Гая кухар зумів повністю зіп’ястися на ноги. Повільно, подібно швидко одужуючому після серйозної операції пацієнту, він став важко просуватися проходом до Дурника Гімпеля. Я побажав йому успіху.

– Відкрий ті засувки, – крикнув я Діані.

– Що?

– Засувки на дверях. Відсунь їх.

– Я не можу ворухнутися, – гукнула вона. Вона настільки гучно кричала, що я з трудом зміг її зрозуміти. – Ти мене розчавиш.

Я просунувся трохи вперед, щоб дати їй простір. Гай вишкірив на мене рештки своїх зубів. Глузливо тицьнув на мене ножем, посміхаючись своїм нервовим, злегка вишкіреним оскалом, і у цей час я знову мотонув у його бік цеберку на писклявих колесиках.

– Червивий смерд, – гаркнув він. Його голос звучав так, ніби він обговорював шанси Метса у прийдешній військовій виправі. – Подивимося, як ти тепер увімкнеш своє радіо на повну потужність, смерде. Це навіває тобі нові думки, га? Підарюга!

Він махонув. Я котонув. Але на цей раз він не відступив аж так далеко, і я зрозумів, що він себе накручує. Сумніву немає, кинеться незабаром. Діана важко відсапувалася, і я відчував, як її груди ковзали по моїй спині. Я дав їй простір, але вона не обернулася, щоб відтягти засувки. Вона просто стовбичила позаду.

– Відчиняй двері, – наказав я їй, промовляючи куточками вуст, ніби в’язень на прогулянці. – Тягни ті кляті засувки, Діано.

– Я не можу, – хлипала вона. – Я не можу, в моїх руках немає сили, зупини його, Стівене, перестань стояти отут і перемовлятися з ним, зупини його.

Вона доведе мене до божевілля. Саме отак я й подумав.

– Діано, обернися й відтягни ті засувки, або я відступлю і нехай він…

– Іііііііі! – загорлав зарізяка і пішов на приступ, махаючи й ширяючи ножем.

З усією силою, на яку тільки міг спромогтися, я штурхонув швабро-цеберку вперед і підбив йому ноги. Він завив і розмашисто й відчайдушно полоснув повітря ножем. Будь я трішечки ближче, він відчахнув би мені кінчик носа. Тоді він, незграбно розкарячившись, гепнувся на широко розставлені коліна, мало не тицьнувшись носом у пристрій для викручування віхтя, прикріплений збоку цеберки. Досконально! Я цуркнув шваброю прямо по потилиці. Нитки віхтя, подібно відьмацькій перуці, віялом розсипались по плечах його чорного жакета. Його писок шмякнувся прямо об гумову «ледарку». Я нагнувся, вільною рукою притиснув затискач, аж клацнула защіпка. Гай верескнув від болю, із затиснутим квачем ротом його голос звучав приглушено.

– ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ! – крикнув я до Діани. – ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ, ТИ, ГУЛЯЩА СУЧКО, ТЯГНИ…

Гуп! Щось тверде й гостре стусонуло мене у ліву сідницю. Зойкнувши, здається, більше від несподіванки, ніж від болю, хоча боліло неабияк, я сіпнувся уперед, упав на одне коліно і випустив ручку «ледарки». Гай смикнувся назад, одночасно вислизаючи з-під волокнистого квача швабри, хекаючи так голосно, начебто гавкав. Одначе це затримало його ненадовго; як тільки він звільнився від відра, кинувся на мене з ножем. Я відсахнувся, відчуваючи, як лезо ножа розсікло повітря біля моєї щоки.

І тільки коли я скочив на ноги, до мене дійшло, що власне сталося. Я глипнув на неї через плече. Притиснувшись спиною до дверей, вона відповіла задирливим поглядом. Мені в голову стукнула божевільна думка: вона хотіла, щоб мене вколошкали. Можливо, навіть усе це спланувала юна сама. Знайшла собі божевільного метрдотеля…

Вона вирячила очі.

– Стережися!

Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як він на мене метнувся. Його ошпарене обличчя зовсім почервоніло, виділялися одні лише великі білі кружальця, видавлені отворами для стоку в «ледарці». Я довбонув його «ледаркою», цілячись у горлянку, та замість цього вцілив йому в груди. Я зупинив його навалу і фактично відштовхнув на крок назад. Що трапилося по тому, було чистим везінням. Він підсковзнувся у калюжі з перевернутого відра і незграбно упав, ударившись головою об кахлі. Без жодної думки в голові і не усвідомлюючи, що кричу, я ухопив з печі сковороду з грибами і щосили гахнув нею по його задраній до стелі пиці. Почувся приглушений удар, що супроводжувався жахливим (але, на щастя, коротким) шипінням, то підсмажувалася шкіра його щік та лоба.

Я обернувся, відштовхнув Діану вбік і відтяг засувки, якими закривалися двері. Відчинив їх назовні, і сонячне світло вдарило мене ніби молотом. А запах повітря! Я не можу пригадати, коли так духмяно пахло повітря, навіть у дитинстві в повітрі було менше ароматів, і до того ж це – коли був перший день літніх канікул.

Я схопив руку Діани і витяг її до вузького коридору із узятих на колодки ящиків зі сміттям. Там, на самому кінці цього вузького кам’яного розтину, подібно видиву, проходила П’ятдесят третя вулиця з нескінченною вервечкою автомобілів, що снували туди-сюди. Я озирнувся, щоб поглянути у відкриті двері кухні. Гай лежав на спині, його голову, мов екзистенціалістською діадемою, обрамляли обвуглені гриби. Неглибока сковорода сповзла набік, відкриваючи червоне обличчя, на якому роздувалися пухирі. Одне його око було розплющене, але воно незряче втупилося у флуоресцентну лампу. Кухня за ним була порожня. По підлозі розлилася ціла калюжа крові, на білій емалі дверцят холодильника виднілися криваві відбитки долонь, але і кухар, і Дурник зникли.

Я хряпнув і показав на прохід.

– Гайда.

Вона не рушила з місця і тільки дивилася на мене.

Я злегка підштовхнув її у ліве плече.

– Йди!

Вона відняла руку, мов регулювальник вуличного руху, похитала головою, потім тицьнула в мене пальцем.

– Не торкайся мене.

– Що тепер ти будеш робити? Нацькуєш на мене свого правника? Мені здається, йому гаплик, любенька.

– Не треба вдавати, що ти мене опікуєш. Не смій. І не торкайся мене, попереджую тебе, Стівене.

Раптово двері кухні розчахнулися навстіж. Без будь-якої думки, одним лише порухом, я знову хряпнув дверима. Безпосередньо перед тим, як хряснули, зачиняючись, двері, до мого слуху донісся приглушений зойк – від злості чи від болю, не знаю – байдуже. Я притиснув їх спиною й уперся ногами.

– Хочеш стояти отут і сперечатися? – запитав я її. – Судячи по голосу, він усе ще досить жвавий. – Зсередини знову садонуло у двері. Мене похитнуло, та я знову хряпнув. Я чекав, доки він повторить свою спробу, але по той бік було тихо.

Діана зміряла мене довгим поглядом, злим і невпевненим, а потім рушила по доріжці з опушеною головою, а її волосся звисало по обидва боки шиї. Доки вона пройшла приблизно три чверті шляху до вулиці, я стояв, підпираючи двері спиною, потім відступив, позираючи на них з осторогою. Ніхто не з’являвся, та я подумав, що це анітрохи не гарантує спокою. Підтягнув під двері одну з урн, потім підтюпцем побіг наздоганяти Діану.

Коли я добрався до кінця провулку, її там уже не було. Я озирнувся праворуч, у напрямі Медісон-скверу, і не побачив її. Зиркнув наліво і побачив, як вона плететься навскоси через П’ятдесят третю, її голова усе ще схилена, її волосся висіло фіранками з обох боків обличчя. На неї ніхто не звертав ніякої уваги; у дзеркальні шибки вікон кав’ярні «Готем», ніби у резервуар з акулою у Новому Англійському акваріумі під час годівлі, зазирали люди. Наростало виття сирен, причому багатьох.

Я перетнув вулицю, потягнувся був рукою, щоб доторкнутися її плеча, передумав. Замість цього я вирішив покликати її по імені.

Вона обернулася і підвела на мене затуманені жахом і шоком очі. Верхня частина її сукні перетворилася у жахливий фіолетовий нагрудник. Від неї смерділо кров’ю й перегаром адреналіну.

– Дай мені спокій, – сказала вона. – Щезни з моїх очей назавжди, Стівене.

– Ти дала мені копняка, – сказав я. – Ти штурхонула мене під сраку і мало не вбила мене. Нас обох. Я не можу довіряти тобі, Діано.

– Мені хотілося дати тобі копняка протягом минулих чотирнадцяти місяців, – сказала вона. – Коли йдеться про здійснення наших мрій, ми не завжди можемо вибрати відповідний час, хіба не т…

Я дав їй ляпаса. Я не думав про це, я просто зробив це і не пам’ятаю, що іще у моєму дорослому житті принесло мені таке велике задоволення. Мені соромно за цей вчинок, та в цій історії я зайшов занадто далеко, щоб сказати неправду, навіть щоб замовчати якусь дещицю прикрої правди.

Її голова відкинулася. Її зіниці розширилися від удару й болю, втрачаючи той тупий, травмований вигляд.

– Ти – виродок! – скрикнула вона, хапаючись за щоку. Зараз у її очах бриніли сльози. – Який же ти виродок!

– Я врятував тобі життя, – сказав я. – Хіба ти не розумієш цього? Хіба тобі не дійшло? Я врятував твоє миршаве життя.

– Ти, сучий сину, – шепотіла вона. – Ти – розважливий, розсудливий, обмежений, марнолюбний, самовдоволений сучий сину. Я ненавиджу тебе.

– Ти хоч чуєш, що я говорю? Якби не оцей марнолюбний, недалекий сучий син, зараз ти була б мертвяком.

– По-перше, якби не ти, мене б тут не було, – сказала вона, в той час як перші три галасуючі поліційні автомобілі неслися по П’ятдесят третій вулиці і перед кав’ярнею «Готем» зупинилися мов укопані. З них, мов клоуни у цирковій виставі, висипали поліцаї. – Якщо ти ще раз доторкнешся до мене, я видряпаю тобі очі, Стіве, – сказала вона. – Тримайся від мене подалі.

Я мусив затиснути собі руки під пахвами. Вони хотіли убити її, дотягтися й обвитися навколо шиї і просто задушити її.

Вона пройшла сім чи вісім кроків, потім обернулася у мій бік. Вона посміхалася. Це була жахлива посмішка, жахливіша, ніж будь-який вираз, який мені доводилося бачити на лиці кельнера-демона Гая.

– У мене був хахаль, – сказала вона, посміхаючись своєю жахливою посмішкою. Вона брехала. Брехня була просто написана на всьому її лиці, але це не тамувало того страшенного болю. їй хотілося, щоб те було правдою; це теж було написано на всьому її лиці. – Увесь минулий рік і не один, аж цілих три. Ти виявився слабеньким у цій справі, так що я знаходила чоловіків, що тямили на цьому.

Вона відвернулася й пішла вниз по вулиці, ніби жінка, якій було шістдесят п’ять замість двадцяти семи. Я стояв і дивився їй услід. Перед тим як вона дійшла до рогу, я викрикнув це знову. Це була єдина річ, яку я не хотів лишити непоміченою; вона застрягла у моєму горлі подібно курячій кістці.

– Я врятував тобі життя!

Вона зупинилася на розі і повернулася до мене. З її лиця усе ще не зійшла та жахлива посмішка.

– Ні, – сказала вона. – Тобі це не вдалося.

По тому вона завернула за ріг. З тих пір я її не бачив, хоча припускаю, що ще матиму таку нагоду. Як мовиться, побачу її у суді.

Пройшовши квартал, я знайшов крамничку і купив пачку «Мальборо». Коли повернувся до рогу Медісон і П’ятдесят третьої, П’ятдесят третя була перепинена синіми турнікетами, якими користуються поліцаї, щоб відмежувати маршрути маніфестацій і місця злочинів. Хоча звідси мені все було видно. Просто як на долоні. Я сів на бордюр, запалив сигарету і спостерігав за розвитком подій. Прибуло з півдюжини швидких допомог – можна сказати стояла какофонія їхніх сирен. Кухаря ввіпхнули у першу, безтямного, але, очевидно, живого. За його появою перед шанувальниками з П’ятдесят третьої вулиці прослідував похоронний чувал на ношах – Гумбольдт. Міцно прив’язаний до нош, наступним появився Гай; доки його запихали до санітарної машини крізь задні двері, він дико озирався навколо себе. Мені здалося, що на якусь мить його очі зустрілися з моїми, але те, мабуть, мені примарилося.

Коли санітарна машина з Гаєм рушила й прокотилася крізь щілину в барикаді турнікетів, яку охороняли двоє одягнених у форму поліцаїв, я кинув припалену сигарету до смітниці. Не пережив же я оцей день тільки для того, щоб знову почати убивати себе нікотином, вирішив я.

Я подивився услід від’їжджаючій санітарній машині і спробував уявити район, де живе чоловік, подібний метрдотелю, – Квінс, або Бруклін, або, можливо, навіть Рей, або Мамаронек. Спробував уявити, як могла б виглядати його власна їдальня, які картини могли б висіти на стінах. Мені забракло уяви, але виявилося, що з певною фантазією я міг уявити його спальню, хоча ділив він її з якоюсь там жінкою чи ні, не знаю. Я бачив, як перед самим світанком, коли у чорному небесному склепінні висить місяць подібно оку мерця з однією опалою повікою, Гай лежить із розплющеними очима, але зовсім непорушно; я міг уявити, як він лежить там і наслуховує безперервну й монотонну гавкотню сусідського собаки, що триває і триває, аж доки звук стає схожий на срібний цвях, що простромлює кожну клітину його мозку. Я уявив, як він лежить біля умурованої у стіну шафи, заповненої смокінгами в пластикових мішках із хімчистки. Я бачив, як вони висять там подібно страченим злодіям. Цікаво, чи хоч дружина у нього була? Коли так, то чи він убив її перед виходом на роботу? Я подумав про краплю на його сорочці і вирішив, що це цілком вірогідно. Я також думав про собаку сусіди, який не міг заткнутися. І про сімейство сусіди.

Але головним чином я думав власне про Гая, який безсонно пролежував усі ті самі ночі, коли безсонним лежав і я, слухаючи гавкіт сусідського собаки за стіною або десь на вулиці, в той час як я слухав сирени й гуркіт вантажівок, що прямували до осередку міста. Я уявляв, як він лежить там і вдивляється у відблиски місяця стелі. Згадав про той крик – Іііііііііі!.. – , що накопичувався у його голові, подібно газу в закритій кімнаті.

– Іііііі!.. – сказав я, тільки щоб послухати, як воно звучало. Я кинув пачку «Мальборо» у стічний жолоб і, сидячи там, на бордюрі, почав затято чавити її ногою. – Ііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!..

Один із поліцаїв, що стояв за турнікетом, озирнувся у мій бік.

– Гей, старий, чи не перестав би ти надокучати, мов чиряк у гузні? – кинув він звідти. – Ми маємо тут халепу на карку, розумієш?

Звісно, що маєте, думав я. А хто ні? Усі ми її маємо.

Хоча я нічого не відповів, але топтати пачку сигарет перестав – так чи інакше, вона вже була доволі-таки розтрощена – і завивати припинив. Проте виття те дзвеніло у моїх вухах і далі. Чому б і ні? У ньому стільки ж глузду, як і у чому завгодно.

Ііііііііііііі!..

Ііііііііііііі!..

Іііііііііііі!..