Текст книги "Обід у кав'ярні "Готем""

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

У мене також стало часу задатися питанням, чи я дійсно побачив усе, що припускав. Гнів? Так, це було можливо, навіть вірогідно. Я припускав, що якби вона не сердилася на мене, принаймні до деякого ступеня, по-перше, вона б ніколи не втекла. Але щоб боятися? Чому, бога ради, Діана боялася б мене? Я зроду на неї навіть пальця не підняв. Так, я припускаю, що інколи підвищував голос під час наших суперечок.

– Смачного вам обіду, месьє, – сказав метрдотель із якогось далекого чужого всесвіту – того, де зазвичай перебувають люди сфери обслуговування і простромлюють свої голови у наш світ тільки тоді, коли ми викликаємо їх, або ж нам бракує чогось, або необхідно поскаржитися.

– Містере Девіс, я – Білл Гумбольдт, – сказав компаньйон Діани. Він простягнув червонувату й порепану широку долоню. Я швидко потис її. Решта його була настільки ж великою, як і його долоня, і на його широкому лиці виступав після-першо-чарковий рум’янець, характерний для призвичаєних до частого вживання алкогольних напоїв. Я б дав йому сорок з гаком, а часовий проміжок, коли його м’ясисті щоки обвиснуть, мов у бульдога, складатиме років з десять.

– Приємно познайомитися, – сказав я, думаючи про те, що я говорю не більше, ніж я думав про метрдотеля із плямкою на сорочці, бажаючи хутчій покінчити з рукостисканням, щоб повернутися до симпатичної гарненької блондинки з лицем кольору рожевої троянди, блідо-рожевими вустами й елегантною стрункою фігурою. Жінка, що не дуже давно пристрасно шепотіла мені на вухо: «Люби мене, люби мене, люби мене», – міцно вчепившись у мої сідниці, немов за ручки гімнастичного коня.

– Де містер Рінг? – оглядаючись навколо себе, запитав Гумбольдт (трохи театрально, як на мене).

– Містер Рінг зараз на півдорозі до Лонг-Айленда. Його мати впала зі східців і зламала собі стегно.

– Ну, просто чудово, – сказав Гумбольдт. Він узяв зі столу склянку з наполовину випитим мартіні, що стояла перед ним, і дудлив, аж доки маслина, наштрикнута на зубочистку, не застряла йому між губами. Він виплюнув її назад, потім поставив порожню склянку і поглянув на мене. – Б’юся об заклад, що можу вгадати, що він вам сказав.

Я це почув, але не звернув ніякої уваги. На даний час Гумбольдт був настільки важливим, як і незначний статичний розряд на хвилі радіопрограми, яку ти хочеш послухати. Замість цього я глипнув на Діану. Було справді дивовижно, як вона виглядала: шикарніше й привабливіше, ніж раніше. Начебто всього-на-всього після двох тижнів розлуки і перебуваючи з Ерні й Ді Ді Кослоу в Паунд Рідж, вона навчилася чомусь такому, чого я так ніколи і не взнаю.

– Як ти, Стіве? – запитала вона.

– Прекрасно, – відповів я. Потім додав: – Насправді не настільки прекрасно. Я скучав за тобою.

Це привітання було зустрінуте тільки сторожкою тишею з боку леді. На мене дивилися лиш оті величезні синьо-зелені очі, і більше нічого. Звісно, подача не підхоплена, ніякого тобі: «Я теж скучала за тобою».

– А я кинув палити. Часом аж голова макітрилася.

– Невже наважився? Який молодець!

Я відчув інший вибух гніву на її чемно відсторонений тон і цього разу справді потворний. Начебто я міг говорити неправду, та в дійсності хоч би й так – яке це мало значення. Здається, протягом двох років щодень вона гризла мене за ті сигарети, – вичитувала, як від них захворію на рак, як від них на рак захворіє вона, як вона навіть не подумає завагітніти, доки я не кину палити, так що мені нічого було і рота відкривати на цю тему, навіть якщо у мене були вагомі аргументи – і от тепер зненацька усе перестало мати значення, тому що просто перестало мати значення.

– Ми маємо залагодити невеличку справу, – сказав Гумбольдт. – Якщо ви не заперечуєте, от.

На підлозі біля нього стояв один із тих великих, ящикоподібних квадратних адвокатських кейсів. Крякнувши, він підняв його і поставив на стілець, де мав би сидіти мій правник, якби його мати не зламала собі кульшу. Гумбольдт почав відщіпати защіпки, але на разі я перестав звертати на те увагу. Річ у тому, що я таки заперечував. І річ зовсім не полягала в обережності, це було питання пріоритетів. У цю мить я відчував удячність, що Рінга відкликали. Слава богу, всі сумніви розвіялися.

Я поглянув на Діану і сказав:

– Я хочу спробувати ще раз. Ми можемо помиритися? Чи існує хоч який-небудь шанс?

Вираз немилосердного жаху на її лиці розчавив мої надії, за які, навіть сам того не підозрюючи, я чіплявся. Замість відповіді вона зиркнула повз мене на Гумбольдта.

– Ви сказали, що про це нам не доведеться говорити! – її голос звинувачуюче тремтів. – Ви сказали, що навіть не допустите, щоб ця тема зринула!

Гумбольдт виглядав трохи збитим з пантелику. Перш ніж подивитися на Діану, він знизав плечима і зиркнув на порожню склянку з-під мартіні. Гадаю, що він пошкодував, що не замовив подвійного.

– Я не знав, що містер Девіс прийде на цю зустріч без свого правника. Ви повинні були зателефонувати мені, містере Девіс. Оскільки ви цього не зробили, я вважаю за потрібне повідомити вас, що коли Діана давала зелене світло на цю зустріч, думки про будь-яке примирення у неї зовсім не було, її рішення домогтися розлучення – остаточне.

Він швидко глянув на неї, шукаючи підтвердження, і одержав його. Вона рішуче закивала, її щоки палали значно мальовничішим рум’янцем, чим тоді, коли я сідав за стіл, і це не був рум’янець, який асоціюється зі збентеженням.

– Запевняю, що так воно й є, – сказала вона, і я знову помітив той розлючений вираз на її лиці.

– Діано, чому? – Я ненавидів ту жалібну інтонацію, що я чув у своєму голосі, інтонацію, майже схожу на мекання вівці, але не міг із тим нічого вдіяти. – Чому?

– О господи, – сказала вона. – Ти хочеш сказати, що справді не знаєш?

– Так…

Вона ще більше зашарілася, тепер рум’янець дійшов майже до скронь.

– Ні, мабуть, таки не знаєш. Чи ж це характерно. – Вона взяла склянку з водою і пролила зо два дюйми на обрус, тому що рука їй тремтіла. Мов у мультику, перед очима блискавично пронеслися події того дня, коли вона дременула від мене, я згадав, як упустив на підлогу склянку помаранчевого соку і як застерігав себе не силкуватися зібрати друзки скла, доки не заспокояться мої руки, і як усе-таки не послухав здорового глузду й порізався і завдав собі болю.

– Облиште, з цього пуття не буде, – утрутився Гумбольдт. Він говорив подібно вихователю на дитячому майданчику, намагаючись, доки не заварилося, запобігти бійці, але його очі блукали по протилежному кінці зали, шукаючи нашого кельнера, або перехопити погляд будь-якого кельнера. У ту специфічну мить він цікавився не так нами, як тим, щоб отримати те, що британці люблять називати «другою половиною».

– Я тільки хочу знати… – почав було я.

– Що ви хочете знати, не має ніякого відношення до того, чому ми тут, – відрізав Гумбольдт, і на мить його голос зазвучав настільки ж гостро і насторожено, як, мабуть, коли він уперше виступив за поріг юридичного закладу, міцно стискаючи у долоні свіженького диплома.

– Так, правда, врешті-решт, – мовила Діана. Вона говорила ламким, скрипучим голосом. – Зрештою, мова не про те, що ти хочеш, а у чому у тебе є потреба.

– Я не знаю, що це означає, але охоче вислухаю, – сказав я. – Ми можемо спробувати дійти згоди, я – не проти цього, якщо можливо…

Вона підняла свої руки до рівня плечей, долонями догори.

– О господи, минула молодість містера Мачо, – сказала вона і знову впустила руки на свої коліна. – Гордо випроставшись у сідлі, ти так і в’їхав у надвечір’я, не помітивши навіть сонця у зеніті. Скажіть, що це не так, Джо.

– Припини, – сказав їй Гумбольдт. Він перевів погляд зі свого клієнта на перспективного екс-чоловіка свого ж таки клієнта (гаразд, очевидячки цього не оминути; навіть незначна нереальність, що випливає з не-палення, наразі не могла приховати від мене цю правду, що випирала з усіх шпар).

– Ще одне слово від будь-кого із вас, і я без вагань проголошу цей обід завершеним. – Він обдарував нас легенькою посмішкою, однією із, очевидно, заготовлених заздалегідь, що мені видалося це розбещено чарівним.

– А ми навіть ще не дізналися, яка ж тут фірмова страва.

Це перше нагадування про їжу із тих пір, як я приєднався до них, прозвучало безпосередньо перед тим, як стало творитися зле і я пам’ятаю, що від одного із сусідніх столиків долинав запах лосося. За ці два тижні, відколи я кинув палити, мій нюх став неймовірно гострим, але я не вважаю це таким великим благословенням, особливо коли справа стосується лосося. Колись я полюбляв його, але тепер не можу переносити його запах, уже не говорячи про смак. Як на мене, це пахне болем і страхом, кров’ю і смертю.

– Він перший це почав, – насупившись, сказала Діана.

Це почала ти, саме ти дала дьору, думав я, але безпосередньо вголос не сказав нічого. Ясно, що Гумбольдт не жартував; якби ми почали те шкільне лайнопихання: «ні, не я», «то ти почала», – він узяв би Діану за руку і вивів би її із ресторації. Навіть перспектива ще однієї скляночки коктейлю не втримала б його тут.

– Гаразд, – примирливо сказав я… і вимушений був здорово себе приструнити, щоб досягти того помірного тону, повірте мені. – Я почав це. Що далі? – Звісно ж, я знав: папери, папери, папери. І, ймовірно, єдине задоволення, яке я збирався отримати із цього нікчемного становища, сказані їм, що, за порадою мого правника, я не маю наміру підписувати будь-якого або навіть кинути оком на будь-який документ. Я знову подивився на Діану, але вона втупилася у порожню тарілку і її лице прикривало волосся. Мені так хотілося схопити її за плечі і втрясти всередину її нової блакитної сукні, мов пампушку до макітри. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Хотілося заволати до неї. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Постривай же, у мальборовика є новина для тебе, любенька. Ти уперта, самовдоволена маленька суч…

– Містере Девіс? – запитав чемно Гумбольдт.

Я озирнувся у його бік.

– Ви – тут, – сказав він. – А то я думав, що ми втратили вас знову.

– Аніскілечки, – сказав я.

– Прекрасно.

У руках він тримав декілька стосиків паперу. Вони скріплювалися разом скріпками різноманітних кольорів – червоними, синіми, жовтими, фіолетовими. Вони добре пасували до малюнків імпресіоністів на стінах кав’ярні «Готем». Мені спало на думку, що я прибув на цю зустріч жалюгідно непідготовленим, і не тільки тому, що мій правник о дванадцятій тридцять три вирушив потягом до Вавилона. У Діани була нова сукня; у портфелі Гумбольдта був цілий ваговоз паперів, плюс документи скріплювалися докупи скріпками з кодовими кольорами; усе, що було у мене, – нова парасолька за сонячної днини. Я глипнув униз, туди, де вона лежала біля мого стільця (мені навіть на думку не спало перевірити її), і побачив, що з ручки все ще звисає цінник. Ні з того ні з сього я відчув себе, мов шинкарка на балі.

У залі витали чудові запахи, як і у більшості ресторацій від часу, коли заборонили палити всередині, – пахло квітами і вином, свіжою кавою, шоколадом і печивом – але що найбільш виразно ятрило мої ніздрі, так то – лосось. Як зараз пам’ятаю, що пахло дуже смачно, і я подумав, чи не замовити пару шматочків. Я також подумав, що коли зможу їсти на зустрічі, подібній цій, то, мабуть, зможу їсти де завгодно.

– У мене тут є декілька бланків, що дозволять як вам, так і пані Девіс залишатися матеріально мобільними і при цьому впевненими, що жодне із вас не буде мати несправедливого доступу до фондів, які ви обоє такими непосильними зусиллями змогли заощадити, – сказав Гумбольдт. – У мене на руках також попередні виклики до суду, на яких мають стояти ваші підписи, і бланки, що дозволять нам поміщати ваші облігації й дивіденди на умовно-депозитний рахунок, доки ваша теперішня ситуація буде улагоджена судом.

Я відкрив рота, щоб сказати йому, що не маю наміру будь-що підписувати, і навіть якщо це означатиме, що зустріч буде закінчена, – то й нехай буде так, але я ледь спромігся на єдине слово. Перш ніж я продовжив, мене обірвав метрдотель. Він одночасно кричав і говорив, і я спробував зазначити, що вервечка звуків і-і-і-і, нанизаних разом, не може в дійсності передати якість того звуку. Скидалося, начебто у нього був повний живіт пари, а в його горлі застряв свисток чайника.

– Той собака… – Іііііііііі… Скільки разів я казав тобі про того собаку… – Ііііііііііі!… За весь той час я очей не склепив… – Ііііііііііііі!… Та пуцька говорить, щоб я чиконув твою пику… – Ііііііішш!… Як ти мене задрочив!… – Іііііііііііііі!… І тепер ти привів сюди того пса… – Іііііііііііііі!

У залі відразу запала тиша; звичайно ж, відвідувачі у подиві припиняли їсти або обривали свої бесіди і зводили очі на тонку, бліду, одягнену в чорне постать, яка мов на довгих лелечих ногах скакала через усю залу, витягнувши голову. Від нормального положення краватка-метелик метрдотеля перевернулася на повних дев’яносто градусів так, що тепер нагадувала стрілки годинника, що вказують шосту годину. У міру того як він, злегка перегнувшись у попереку, просувався, а його руки були затиснуті за спиною, він нагадав мені малюнок у хрестоматії з англійської літератури для шостого класу, що зображував шкільного вчителя-невдаху Ічабода Цибаня, героя твору Вашингтона Ірвінга.

Його погляд був спрямований не на кого-небудь, а на мене, і наближався він до мене. Я вирячився на нього, почуваючи себе майже загіпнотизованим – це було наче в тому сні, де ти виявляєш, що не підготувався до іспиту, який маєш здавати, або ти прийшов до Білого дому на звану вечерю у твою честь голісіньким – і я, можливо, так би й закляк, коли б не поворухнувся Гумбольдт.

Я почув, як його стілець відсунувся назад, і звів погляд на нього. Той зневажливо підводився, тримаючи в одній руці серветку. Виглядав він здивованим, але заодно і розлютованим. Я раптово зрозумів дві речі: те, що він фактично був п’яний, добряче напідпитку, і те, що він сприйняв це як ославлення і його гостинности, і його компетентности. Зрештою, він вибрав ресторацію, і ось, маєш, – у церемоніймейстера клепка випала.

– Іііііііііііііі!… Я тобі покажу! Це буде тобі останнім уроком…

– О боже, він напудив у штани, – пробурмотіла жінка за сусіднім столом. Вона мовила це тихим голосом, але цілком розбірливим у тиші, оскільки метрдотель якраз утягував у легені свіжу порцію повітря, яке мав викричати, і я побачив, що вона мала рацію. Матня штанів сухорлявого чоловіка геть промокла.

– Гей ти, ідіоте, – сказав Гумбольдт, повертаючись до нього, і ліва рука метрдотеля вихопилася із-за спини. Стискала вона найбільший різницький ніж, якого я будь-коли бачив. Ніж був, мабуть, зо два фути завдовжки, гострий кінчик леза якого був злегка загнутий, подібно абордажній шаблі зі старої піратської кінострічки.

– Стережись! – гукнув я Гумбольдту, і худорлявий чоловік, за одним із столів під стіною, в окулярах без оправи заверещав так, що на обрус перед ним із його повного рота водограєм коричневих фрагментів сипонула не-пережована їжа.

Здавалося, Гумбольдт не чув ні мого крику, ні лементу того іншого чоловіка. Він погрозливо супився на метрдотеля.

– Якщо ти гадаєш, що я покажуся тут ще коли-небудь, якщо отак ви тут… – почав Гумбольдт.

– Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. – верещав метрдотель, і ножака розчахнула повітря. Розлігся шелест, ніби хтось пошепки проронив коротке речення. Крапкою став звук леза, що занурилося у праву щоку Вільяма Гумбольдта. З рани нестримним фонтаном малюсіньких крапельок бризнула кров. Віяловидним узором вони прикрасили обрус, і я ясно бачив (я ніколи не забуду цього), як одна яскраво-червона крапелька упала у мою склянку з водою і потім рожевою ниточкою, подібно витягнутому хвосту комети, пірнула на дно. Це нагадувало кривавого пуголовка.

Щока Гумбольдта розчахнулася, відкриваючи зуби, і коли він схопився рукою за зяючу рану, я помітив на плечі його темно-сірого строю щось рожево-біле. І тільки опісля, коли уся ота катавасія закінчилась, я зрозумів, що то, мабуть, було його вухо.

– Скажи це своїм власним вухам! – несамовито кричав метрдотель стікаючому кров’ю правнику Діани, що стояв із прикипілою до щоки одною рукою. Якби не кров, що цибеніла по руці і поміж його пальців, Гумбольдт виглядав таємниче, подібно Джекові Бенні[5]5
  Бенні Джек – американський комік.


[Закрыть], що вдається до свого відомо-го трюку задумливості. – Передай це своїм ненависним друзям-патякам із вулиці… ти мерзенний… Іііііііііііііі!… СОБАКОЛЮБ!

Тепер зарепетували інші люди, головним чином через те, що побачили кров. Гумбольдт був тілистим чоловіком і кровоточив мов недорізаний кнур. Мені чутно було, як кров плюскотіла на підлогу, подібно воді із прорваної труби, і перед його білої сорочки став тепер червоним. Його краватка, що була червона сама по собі, тепер стала чорною.

– Стіве! – гукнула Діана. – Стівене!

За нею і трохи ліворуч від неї обідали чоловік і жінка. Тепер чоловік – років тридцяти і вродливий настільки, наскільки був колись Джордж Гамільтон, – зірвався на рівні і чкурнув до виходу з ресторації.

– Трою, не втікай безмене! – заверещала його приятелька, але Троєві вже було не до оглядання. Здалося, що він геть начисто забув про бібліотечну книгу, яку, як передбачалося, мав повернути, або, можливо, про те, як він обіцяв навоскувати автомобіль своєї пасії.

Чи зала була паралізована, – я фактично не можу сказати, хоча, здається, встиг побачити багацько і запам’ятати усе те, що викликало той параліч. Залементували й інші, і більше людей посхоплювалося. Декілька столів перевернулося. По підлозі розсипалися уламки кришталю й порцеляни. Я помітив, як один чоловік, тримаючи свою чарівну компаньйонку рукою за талію, поспіхом мотнув позаду метрдотеля; її рука вчепилася в його плече, мов пазур.

На мить наші погляди зустрілися, її очі були настільки ж порожні, як очі мармурового грецького погруддя. Її обличчя було бліде, мов у мерця чи як у переляканої відьми.

Усі ці події увібралися, можливо, в десять секунд або, можливо, у двадцять. Я згадую ще й серію світлин або кінокадрів, розкиданих у просторі часу. Для мене час припинив свій відлік у ту мить, коли метрдотель вихопив руку з-за своєї спини і я побачив ніж різника. Протягом того часу чоловік у смокінгу продовжував вивергати безладдя слів своєю характерною метрдотельською мовою, яку моя колишня приятелька назвала хрюкавицею. Частина того була справді на іноземній мові, частина – була на англійській, але без будь-якого змісту, й ця частина вражала… майже врізалася в пам’ять. Чи ви коли читали довге плутане твердження Датча Шульца[6]6
  Датч Шульц – американський гангстер 20–30 рр. XX ст.


[Закрыть] на смертельному одрі? Це було схоже на те. Більшість з того я не можу згадати. Мені здається, що я згадую лиш те, чого ніколи не в змозі забути.

Гумбольдт поточився назад, усе ще тримаючи свою розпанахану щоку. Його стілець трапив йому під коліна, і він важко хляпнувся на сидіння. Зараз він нагадує чоловіка, якому тільки-но повідомили, що він позбавлений спадщини, подумав я. Він почав повертатися у наш з Діаною бік, його очі були широко відкриті й осоловілі. У мене стало часу побачити, що із них бризнули сльози, і тоді метрдотель обхопив руків’я різницького ножа обома руками і всадив його в саму маківку голови Гумбольдта. Розлігся такий звук, ніби по копиці рушників лупонули ціпком. – Буц! – вирвалося у Гумбольдта. Я упевнений на усі сто, що саме стало його останнім словом на планеті Земля – «буц». Тоді його заплакані очі викотилися білками, і він плюхнувся на свою тарілку, змітаючи помахом безвільної руки зі столу на підлогу свої чарки і склянки. Після всього того, що трапилося, тепер не якийсь там нікчемний пучок, а кожна волосина метрдотеля стала сторч на потилиці, – він висмикнув довгого ножа із голови правника. Кров якимсь вертикальним фонтаном бризнула із проломленого черепа і залила весь перед Діаниної сукні. Долонями вгору вона підняла свої руки до рівня плечей, але цього разу це сталося не від дражливості, а від жаху. Вона заверещала, а потім стала ляскати себе закривавленими руками по вилицях, по очах, по чолі. Метрдотель не звертав на неї ніякої уваги. Замість цього він звернувся до мене.

– Той ваш собака, – сказав він, говорячи майже розмовним тоном. Він не проявляв ніякого інтересу, ба навіть пропускав мимо вух лемент переляканих людей, що за його спиною панічно бігли до дверей. У нього дуже великі, дуже темні очі. Вони знову здалися мені карими, але видавалося, що навколо райдужних оболонок пливли чорні кола. – Той ваш собака – страшенна гидота. Усі радіоприймачі Коні-Айленду не перегавкають того собаку, чуєш, мерзотнику.

У мене в руці опинилася парасолька, не можу згадати, коли я схопив її. Гадаю, що це сталося, вірогідно, у той час, коли Гумбольдт стояв приголомшений усвідомленням того, що його рот став на вісім дюймів з гаком ширшим, але точно не можу згадати. Я пам’ятаю чоловіка, що нагадував Джорджа Гамільтона. який рвонув до дверей, і я знаю, що його звали Троєм, бо так його кликала приятелька, але я не можу згадати, коли я підхопив парасольку, куплену в крамниці валіз. Вона просто опинилася у моїй руці, хоча знизу від мого кулака ще теліпався цінник, і коли метрдотель нагнувся вперед, начебто відбиваючи уклін, і замахнувся на мене ножем, як на мою думку, з наміром різонути мене по горлу, я розмашисто тріснув тою парасолькою його по зап’ястю, як у старовину вчитель лускав неслухняного учня своєю горіховою указкою.

– Уп! – хрюкнув метрдотель, оскільки його рука різко смикнулася униз і лезо, призначене для мого горла, замість цього застрягло в столі, проткнувши змоклий рожевуватий обрус. Проте ножа він не випустив, а висмикнув його назад. Якби я знову спробував поцілити його по руці з ножем, то, певно, промазав би, тому й не спробував. Я розмахнувся і торохнув його по обличчю – настільки чудово хряснув, настільки це можна було зробити парасолькою. Після удару парасолька розкрилася, ніби у кульмінації фарсу.

Хоча смішним це мені не здалося. Купол парасольки закрив його від мене цілком, він поточився назад, і його вільна рука майнула до того місця, де я уразив його, і мені не подобалося те, що мені не було його видно. Фактично це жахало мене, хоча я був переляканий і без того.

Я схопив зап’ястя Діани і смикнув, щоб звести її на ноги. Вона зіп’ялася без єдиного слова, зробила крок у мій бік, потім спіткнулася на своїх високих підборах і незграбно впала мені на руки. Я відчував притиснуті до мене груди і вогку, теплу клейкість на них.

– Ііііі! Ти шморгун! – кричав метрдотель, або, можливо, він назвав мене «шмаркуном». Я знаю, що це, мабуть, не має значення, й усе ж часто мені здається, що таки має. Пізньої ночі мене часом відвідують як дрібні питання, так і значні. – Ти виродок-шморгунець! Усі ці радіо! Смачна ромова баба! Отуди твого кузена Брусі! І тебе теж туди!

Обминаючи стіл, він кинувся до нас (простір позад нього тепер був цілком порожній, вільний і нагадував салон кінопавільйону після мордобою. Звісившись одним кінцем з протилежного боку столу, моя відкрита парасолька все ще лежала на столі, й метрдотель зачепився за неї стегном. Вона впала йому під ноги, і доки він відбуцував її убік, я поставив Діану на ноги і потяг до дальнього кінця зали. Парадні двері не йшли в рахунок; у будь-якому випадку були занадто далеко, але навіть якщо ми змогли б дістатися туди, вони все ще були запруджені переляканими галасливими людьми. Якби він хотів убити мене, – або нас обох, – йому було б просто наздогнати й пошаткувати нас на капусту.

– Блошиці! Блошиці смердючі!.. Ііііііііііііі!.. Так і треба вашому собаці, ага? Так і треба вашому гавкотливому псові!

– Зупини його! – кричала Діана. – Господи Ісусе, він збирається повбивати нас усіх, зупини його, прошу!

– Згною, мерз-о-о-ота! – Тепер уже ближче. Сумніву немає, що парасолька не могла затримати його на довгий час. – Згною тебе і всіх твоїх давалок!

У маленькому алькові я помітив троє дверей: двоє з них були розташовані рівнолегло і тут же висів телефон-автомат. Чоловічий і жіночий туалети. Не піде. Навіть якщо то окремі туалети із защіпками на дверях, все одно – не годиться. Такий гевал, що позад нас, без клопоту садоне у ті двері так, що тільки тріски полетять, і нам не буде куди подітися.

Я потяг її до дверей і прошмигнув крізь них у світ чистих зелених кахлів, яскравого флуоресцентного світла, сяючого хрому і чманячих пахощів їжі. Запах лосося домінував. Гумбольдгові так і не випала нагода запитати про фірмове блюдо, але мені здавалося, що яким було принаймні одне з них, я вгадав.

Балансуючи завантаженою тацею на долоні однієї руки, там стояв кельнер із роззявленим ротом і широко розплющеними очима. Він нагадував Дурника Гімпеля з оповідання Айзека Зінгера.

– Якого… – почав він, та я штурхонув його вбік. Таця полетіла шкереберть, тарілки, келихи і скляний посуд хряснулися об стіну.

– Гей! – заревів інший. – Хлопець-гора у білому халаті й білому кухарському ковпакові, що скидався на хмару на голові. На шиї у нього була пов’язана червона хустка, а в одній руці він тримав ополоник, із якого скапував коричневий соус. – Гей, ви не можете вриватися сюди отаким-от макаром!

– Нам треба втекти, – захекано кинув я. – Він – божевільний. Він…

Мені спало на думку, як пояснити без пояснення, і я на мить приклав

руку до мокрющої сукні на персах Діани. То був останній раз, коли я торкався до неї інтимно, і не пам’ятаю, чи було те відчуття приємним, чи – ні. Я виставив перед кухарем свою руку, показуючи йому долоню, із якої аж скапувала кров Гумбольдта.

– Господи, помилуй, – сказав він. – Туди. Тамечки ззаду.

У ту ж мить двері, крізь які ми увірвались, відчинилися знову, і крізь них увалився метрдотель, очі дикі, волосся стирчить у всі боки, як голки у їжака, який згорнувся у м’ячик. Він розглянувся навколо, побачив кельнера, не зацікавився, побачив мене і кинувся до мене.

Я знову рвонув, тягнучи за собою Діану, наосліп відштовхуючи величезну м’якочеревну тушу кухаря. Ми проскочили повз нього, перед Діаниної сукні ковзнув по його халату, лишаючи кривавий слід. Я помітив, що він не рушив слідом за нами, замість цього став повертатися до метрдотеля і хотів попередити його, хотів сказати йому, що з його затії нічого доброго не вийде, то була найгірша ідея у світі і, мабуть, була останньою, яка спала йому на думку, але часу бракувало.

– Гей! – крикнув кухар. – Гей, Гаю, ти що твориш? – Він вимовив ім’я метрдотеля так, як це роблять французи, і воно зримувалося з хаю, потім узагалі не проронив ані слова. Почувся глухий удар, що змусив мене пригадати звук, із яким ніж занурився у череп Гумбольдта, і потім кухар закричав. Крик супроводжувався якимось бульканням. За ним щось важке і мокре хляпнулось на підлогу, той звук і зараз часто вчувається мені уві сні. Я не знаю, що то було, та й не хочу знати.

Я смикнув Діану за руку і потягнув її крізь вузький прохід між двома печами, які обдали нас несамовитим жаром. Наприкінці проходу були двері, замкнені двома важкими сталевими штабами. Я дотягнувся до верхньої і почув, як Гай, Метрдотель пекла, із гиком рвонув за нами.

Я хотів відсунути засувку, мені хотілося вірити, що я таки відчиню двері й ми вирвемося назовні, перш ніж він зможе наблизитися до нас на відстань витягнутої липкої руки, але частина мене, – частина, що мала рішучість вижити, – була розсудливішою. Я підштовхнув Діану до дверей, затулив її тим захисним маневром, який ні на крапельку не змінився з часів льодовикового періоду, і став до нього лицем.

Вузьким проходом між печами він нісся на нас із ножем, затиснутим у лівій руці і піднятим над головою. З його вишкіреного, роззявленого рота стирчали брудні чорні пеньки гнилих зубів. Будь-яка надія на допомогу, яку я гіпотетично міг отримати від Дурника Гімпеля, щезла. Він прихилився до стіни біля дверей, що вели до ресторану. Він глибоко застромив усі пальці до рота, що надавало йому ще більшої подібності до сільського пришелепка, ніж раніше.

– Про мене краще ви б не забували! – кричав Гай, його голос відлунювався подібно голосу Йоди з кінострічки «Зоряні війни». – Ваш ненависний собака!.. Ваша гучна музика, настільки негармонійна!.. Ііііііііііііі!.. Як ви тільки могли…

На передній конфорці печі, зліва, стояв великий казан. Я дотягнувся й перевернув того казана на Гая. Пройшла майже година, перш ніж я усвідомив, як жахливо ошпарив собі руку, у мене була повна жменя пухирів, схожих на маленькі гарячі варенички із сиром, а ще більша кількість пухирів розчепірювала три середні пальці. Казан сковзнув з конфорки і перевернувся, обливаючи Гая від попереку до низу тим, що нагадувало пшоно, рис і десь зо два галони окропу.

Він закричав, позадкував і рукою, в якій тримав ніж, хапонув за другу піч, майже безпосередньо за синьо-жовтий пальник під неглибокою, накритою кришкою, сковорідкою, у якій тушкувалися гриби і зараз перетворювалися на вугілля. Він закричав знову, цього разу у настільки високому регістрі, що у мене позакладало вуха, і підніс руку до очей, начебто не спроможний повірити, що вона якимось чином йому належить.

Я зиркнув направо і біля дверей побачив невеличку нішу з причандаллям для прибирання, де на полиці стояли різні засоби для миття скла й дезінфікування, відро із щітками та ганчірками, мітла, на держак якої був надітий совок, подібно капелюху, а ще швабра з металевим відром і прилаштованою збоку гумовою «ледаркою».

Як тільки Гай знову рвонув до мене, тримаючи ніж у тій руці, яка не була обпечена і не розпухла, мов надувна, я ухопився за ручку швабри, смикнув, щоб таким чином підтягти до себе відро на маленьких коточках, і потім штурхонув його на нього Верхня частина тіла Гая смикнулася назад, але він утримав рівновагу. Його губи перекосилися у зловтішній посмішечці. Він нагадував собаку, який принаймні тимчасово забув, як гарчати. Він тримав перед обличчям ніж і зробив кілька ритуальних рухів. І тільки на лезі ножа, де не було запеченої крови, мокро мерехтів відсвіт флуоресцентного світла зі стелі. Здавалося, він не відчував ніякого болю у своїй обвареній руці чи у своїх ногах, хоча їх ошпарили окропом і штани його уніформи були обліплені рисом.

– Гнилий педераст, – викрикнув Гай, роблячи свої ритуальні маніпуляції. Він скидався на хрестоносця, що готується вступити в бій. При умові, що можна собі уявити хрестоносця в обліпленому рисом смокінгу.

– Порішу тебе, як зробив із твоїм облупленим псом-гавкунцем.

– Я не маю собаки, – сказав я. – У мене не може бути собаки. Це записано в орендній угоді.

Я думаю, що це була єдина річ, яку я сказав йому протягом усього страховиддя, і не цілком упевнений, що насправді сказав це вголос. Можливо, у мене промайнула лише думка. Менш було видко, як позад нього силкувався стати на ноги кухар. Одна його рука міцно обхопила ручку великого кухонного холодильника, а інша була щільно притиснута до його забрудненого кров’ю халата, що великою фіолетовою усмішкою роздзяпився поперек його випуклого черева. З останніх сил він намагався втримати свою внутрішню каналізаційну систему, але ту битву він програвав. Одна лискуча й синюшна петля його кишки уже звисала з лівого боку, мов якийсь жахливий ланцюжок кишенькового годинника.