Текст книги "Обід у кав'ярні "Готем""

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Стівен Кінг. Обід у кав'ярні "Готем"[1]1
  Готем – жартівлива назва Нью-Йорка – походить від назви легендарного англійського міста Готем, мешканці якого, прикидаючись недоумкуватими, уміли якнайкраще облаштовувати свої справи.


[Закрыть]

Якось, перебуваючи у Нью-Йорку, я проходив повз дуже привабливу ресторацію. Усередині метрдотель проводив подружню пару до замовленого столика. Пара сперечалася. Метрдотель перехопив мій погляд і підморгнув мені з настільки цинічним вищиром, на який, певно, ніхто у світі, окрім нього, не був спроможним. Я повернувся до свого готелю і виклав цю історію на папері. Мене повністю поглинула ця робота, і я не відривався від неї протягом цілих трьох днів. Мотивацією для мене став не божевільний метрдотель, а примарні стосунки між парою перед розлученням. По-своєму, вони божевільніші, аніж він сам. Безумовно.

Автор

Прийшовши додому з брокерської фірми, де працював, на столі їдальні я знайшов листа від своєї дружини – фактично більше схожого на цидулку. У ньому говорилося, що вона кидає мене, подає на розлучення і що одержу звістку від її правника. Присівши на стілець біля столу, з боку кухні, я знову й знову перечитував це повідомлення, не в змозі у те повірити. Через деякий час я підвівся, попрямував до спальні і зазирнув до шафи. Весь її одяг зник, окрім пари штанів від тренувального вбрання і розвеселої, кимось подарованої футболки із написом «багата блондинка», видрукуваним спереду, а навколо нього блискітки.

Я повернувся до обіднього столу (який фактично відділяв вітальню від кухні; помешкання складалося лише з чотирьох кімнат) і знову перечитав шість речень. Зміст був той самий, але погляд у напівпорожню шафу спальні змусив мене повірити у те, що там було написане. Аж дрижаки пробігали по спині від тієї цидулки. Унизу не було ніякого тобі «Люблю» або «Щасти» чи навіть «Всього найкращого». У словах «Бережи себе» було стільки ж тепла, скільки може втриматися води у решеті. І насамкінець вона нашкрябала своє ім’я – Діана.

Я пішов до кухні, налив собі склянку помаранчевого соку і коли спробував узяти її, впустив на долівку. Сік облив дверцята тумбочки, а склянка розбилася. Я знав, що поріжуся, якщо спробую зібрати скалки – мої руки трусилися – але, так чи інакше, я зібрав їх і порізався. У двох місцях, в обох – неглибоко. Я продовжував думати, що це був жарт, потім усвідомив, що таки – ні. Жартівниця з Діани була кепська. Але річ була в тім, що я не помітив наближення цього. Я не міг знайти приводу. Я не знав, чи у цьому випадку я виглядав дурнем чи черствим. Минали дні, і я перебирав у пам’яті кожну мить останніх шести-восьми місяців нашого дворічного шлюбу і зрозумів, що був і тим і другим.

Того вечора я зателефонував до її батьків у Паунд Рідж і запитав, чи Діана там.

– Тут, але говорити з тобою не хоче, – відказала її мати. – Не передзвонюй. – Слухавка біля мого вуха замовкла.

Через два дні мені на роботу зателефонував правник Діани, що відрекомендувався як Вільям Гумбольдт і, пересвідчившись, що справді говорить зі Стівеном Девісом, став називати мене Стівеном. Припускаю, що у це трохи важко повірити, але трапилося саме так. Адвокати настільки ексцентричні.

Гумбольдт сказав мені, що на початку наступного тижня я одержу «попередні документи», і припустив, що я підготую «стислий огляд попереднього начерку розпуску вашої домашньої корпорації». Він також порадив мені не робити будь-яких несподіваних кроків у напрямку довірених осіб і запропонував, щоб я зберігав усі квитанції за куплені речі, навіть за найдрібніші, протягом цього «матеріально важкого переходу». І насамкінець він запропонував, щоб я теж собі завів адвоката.

– Чи не змогли б ви хвилиночку послухати, добродію? – запитав я. Я сидів за своїм бюрком з опущеною головою, охопивши чоло лівою долонею. Щоб не дивитися на яскраву пляму екрана мого комп’ютера, я заплющив очі. Я багато плакав, і у мене було таке відчуття, ніби очі мені були засипані піском.

– Авжеж, – сказав він. – Послухаю із задоволенням, Стіве.

– Я маю повідомити вам дві речі. Перше, ви мали на увазі «попередні документи розриву вашого шлюбу», а не «попередній начерк розпуску вашої домашньої корпорації», і якщо Діана думає, що я збираюся позиватися й намагатися обманом відібрати те, що належить їй, вона помиляється.

– Так, – сказав Гумбольдт, виказуючи не свою згоду, а те, що він зрозумів, до чого я веду.

– Друге, ви – її правник, не мій. У тому, що ви телефонуєте і називаєте мене по імені, я вбачаю прояв зверхности й черствости. Ще раз зробите це по телефону, і я відразу ж відкладу слухавку. Коли ви зробите це при нашій зустрічі, я, мабуть, торохну вас так, що аж каганці засвітяться.

– Стіве… Містере Девіс… Я не думаю…

Я відклав слухавку. З того, що я зробив, відтоді як знайшов на столику їдальні ту записку, приважену трьома її ключами від помешкання, – це було перше, що принесло мені хоч якесь задоволення.

Після обіду я переговорив зі своїм приятелем із юридичного відділу, і він порадив свого приятеля, що займався справами розлучення. Правником зі справ про розлучення був Джон Рінг, і я домовився з ним зустрітися наступного дня. З офісу я пішов додому якомога пізніше, якийсь час повештався по квартирі, вирішив сходити в кіно, не міг знайти нічого, що хотів би подивитися, увімкнув телевізор і там не знайшов навіть жуйки для очей, і походив по квартирі ще деякий час. В якусь мить я опинився перед розчиненим вікном спальні, чотирнадцятьма поверхами вище поверхні вулиці, і жбурнув туди усі свої сигарети, навіть запліснявілу пачку «вайсройз», що лежала на самому споді верхньої шухляди мого бюрка, іншими словами, пачку, що, мабуть, пролежала там протягом десяти років або й більше – від тих пір, коли я ще й аніякісінької гадки не мав, що у світі існує така істота, як Діана Кослоу.

Хоча я випалював протягом двадцяти років десь двадцять-сорок сигарет на день, я не пам’ятаю ані якогось раптового рішення, ані будь-яких внутрішніх покликів – навіть прихованих натяків на те, щоб через два дні після того, як твоя дружина кинула тебе, лишити паління. Моя рука жбурляла з вікна у темінь цілий блок, напівпорожній блок і дві або три напіввипалені пачки, які валялися то тут, то там. Тоді я закрив вікно (на думку мені тоді не спало, що, можливо, ефективніше було б викинути користувача замість виробу; до такого стану я ніколи не доходив), ліг у ліжко і стулив повіки. І коли вже відключався, у голові промайнуло, що завтра, мабуть, буде один із найгірших днів мого життя. І далі мені здалося, що опівдні я знову буду смалити. Щодо першого я мав рацію, щодо другого – помилявся.

Наступні десять днів – час, протягом якого я переживав найгіршу пору фізичного відлучення від нікотину, – були важкими і часто неприємними, але, можливо, не настільки поганими, як я їх собі уявляв. І хоча десятки, ні, сотні разів я був на грані того, щоб запалити, я так цього і не зробив. Наставали миті, коли я думав, що збожеволію, якщо не візьму до рота сигарету, і коли на вулиці проходив мимо чоловіка, що палив, мені здавалося, що от-от закричу йому: «Віддай її мені, капоснику, це моя!» – але я тримався.

Найтяжчі часи наступали пізнім вечором. Мені здавалося (але я не упевнений; усі процеси мого мислення, десь із часу, коли від мене пішла Діана, дуже розпливчасті), якщо кину палити, то буду спати краще, але такого не сталося. Були ночі, коли я зчепивши пальці під подушкою і втупившись поглядом у стелю лежав із розплющеними очима до третьої ранку, прислухаючись до виття сирен і гуркоту вантажівок, що прямували до центру міста. У ті часи я думав про цілодобову корейську крамницю, майже безпосередньо через вулицю від мого будинку. Я думав про біле флуоресцентне світло усередині, настільки яскраве, що було схожим на посмертні видіння Кубле-ра-Росса, і як воно поміж стелажів виливалося на хідник, а за якусь годину два молоді корейці у білих паперових капелюхах почнуть заповнювати ту вітрину фруктами. Я думав також про старшого чоловіка за прилавком, також корейця, також у паперовому капелюсі і про величезні кратки з сигаретами позад нього, настільки ж. великі, як кам’яні скрижалі з «Десятьма Заповідями» Мойсея, які Чарлтон Гестон[2]2
  Чарлтон Гестон – американський кіноактор.


[Закрыть] приніс із гори Синай. Я мріяв про те, щоб звестися, одягтися, пошкуркотіти туди, взяти пачку сигарет (чи, може, дев’ять або й десять), і, сидячи на підвіконні, палити одну «мальборину» за другою, аж доки на сході посіріють небеса і зійде сонце. Я ні разу цього не зробив, але, щоб заснути, стільки ж то ночей я рахував замість овець марки сигарет: «Вінстон»… «Вінстон-100»… «Вірджинія Слімз»… «Дораль»… «Меріт»… «Меріт-100»… «Кемелз»… «Кемел Фільтерз»… «Кемел Лайте».

Пізніше – десь тоді, коли минулі три або чотири місяці нашого шлюбу почали фактично проявлятися для мене у більш ясному світлі, – я почав розуміти, що моє рішення облишити паління саме тоді, коли я це зробив, було, можливо, не настільки необачним, як це здавалося на перший погляд, і було далеке від необдуманого. Я зірок із неба не хапаю, та і хоробрістю не відзначаюся, але те рішення, можливо, було і тим і іншим. Звісно, буває, що іноді ми перевершуємо самі себе. У будь-якому випадку, коли Діана пішла з мого життя, це дало змогу моєму розумові на чомусь зосередитися, це дало моєму стражданню словник, якого в іншому разі у мене не було б.

Звісно, я розмірковував про те, що час, коли я кинув палити, мабуть, відіграв роль у тому, що того дня сталося у кав’ярні «Готем», і я упевнений, що деяка правда у тому є. Але хто може передбачити такі речі? Жодне із нас не може пророчити заключні результати наших дій, і мало із нас навіть вдаються до цього; більшість із нас просто робить те що робить, щоб продовжити мить задоволення або припинити біль. І навіть коли ми діємо з найшляхетніших спонук, з останньої ланки ланцюга досить часто капає чиясь кров.

Через два тижні після того вечора, коли я своїми сигаретами бомбардував Західну вісімдесят третю вулицю, Гумбольдт зателефонував мені знову і цього разу формою звертання він обрав «містер Девіс» і того тримався. Він подякував за копії різноманітних документів, які я переправив йому через містера Рінга і сказав, що для «усіх чотирьох» настав час сісти за обідній стіл. Усі четверо для мене значилося – Діана. Я не бачив її з ранку того дня, коли вона дременула, і навіть тоді по-хорошому не розгледів її; вона спала, занурившись лицем у свою подушку. Я навіть словом не перемовився з нею. У мене закалатало серце, і я відчув, як зап’ястя руки, у якій тримав слухавку, здригається від ударів живчика.

– Є низка дрібничок, які треба владнати, і шерег суттєвих питань, що треба обговорити, і, здається, настав час дати цій справі хід, – сказав Гумбольдт. У моєму вусі розляглося його гидке хихотіння, ніби дорослий виказує дитині за якусь незначну провину. – Перед тим як звести докупи головних дійових осіб, завжди краще трохи зачекати на часі, свого роду невеличкий період прочахання, але, на мою гадку, зустріч віч-на-віч у цей час полегшила б…

– Дозвольте мені викласти це прямо, – сказав я. – Ви говорите про…

– Обід. – сказав він. – Післязавтра? Ви можете це, втиснути його у свій графік? – Звісно, можеш, вчувалося в його голосі. Лиш глянути на неї знову… відчути найлегший дотик її руки. Га, Стіве?

– У всякому разі на обід у четвер у мене нічого не призначено, так що клопоту немає. Маю прихопити із собою правника?

Подібно ріденькому холодцю в полумиску, у моєму вусі знову затремтіло гидке хихотіння. – Здається, що містер Рінг хотів би бути включеним, авжеж. А місце для обіду ви вибрали? – На мить я задавався питанням, хто буде сплачувати за цей обід, та мав лише посміхнутися своїй наївності. Я шаснув до кишені по сигарету, та замість цього… лиш загнав під ніготь великого пальця гостряк зубочистки. Здригнувся, висмикнув скалку, оглянув, чи немає на ній крові, нічого не зауважив і взяв її до рота. Гумбольдт щось сказав, але я не розчув. Вигляд зубочистки знову й знову нагадав мені, що на хвилях світового океану я пливу бездимним.

– Даруйте?

– Я запитав, чи знаєте ви кав’ярню «Готем» на П’ятдесят третій вулиці,

– на цей раз він сказав так, ніби втрачаючи терпіння. – Між Медісон-сквер і парком?

– Ні, але я упевнений, що зможу знайти.

– О дванадцятій?

– Дванадцята – саме якраз, – сказав я і подумав, може, попросити, щоб він передав Діані, щоб вона одягла зелену сукню в дрібненький чорний горошок і з розтином збоку. – Я тільки зв’яжуся зі своїм адвокатом.

– В голові промайнуло, що це була пихата, нікчемна фраза, від якої я хотів би відкараскатися якомога швидше.

– Зробіть це і зателефонуйте мені, якщо буде якась перешкода.

Я зателефонував Джону Рінгу, який поплямкав і помимрив (без обурення, але суттєво) достатньо, щоб виправдати гонорар за свої послуги, і потім підсумував, що він припускає, що «на часі» зустріч не завадить.

Я відклав слухавку, зручніше улаштувався перед монітором свого комп’ютера і задавався питанням, як я в дідька зможу знову зустріти Діану, принаймні не висмаливши одну сигарету заздалегідь.

Зранку, в день нашого наміченого обіду, Джон Рінг зателефонував і сказав, що не може бути присутнім і що я маю скасувати зустріч. – Моя матінка, – сказав він знеможено. Вона впала з проклятих східців і зламала собі кульшу. У Вавилоні[3]3
  Вавилон – містечко неподалік від Нью-Йорка.


[Закрыть]. Зараз я мчу на вокзал Пенн. Мушу встигнути на потяг. – Він говорив тоном чоловіка, який повідомляє, що має перетнути пустелю Гобі верхи на верблюді.

Я поміркував якусь мить, вертячи зубочистку між пальцями. Дві використані лежали біля мого комп’ютерного терміналу, кінці пожовані. Треба буде простежити за цим; неважко було уявити свій шлунок, набитий гострими скалками. Я зауважив, що заміна однієї поганої звички іншою здається майже неминучою.

– Стівене? Ви слухаєте?

– Так, – сказав я. – Мені прикро, що таке скоїлося з вашою матір’ю, але я не маю наміру скасовувати зустріч за обідом.

Той зітхнув і коли заговорив, то його голос звучав співчутливо, так само як і вичерпано. – Я розумію, що ви хочете побачити її, і саме з цього резону ви повинні бути дуже обережні і не допуститися ніяких помилок. Ви – не Дональд Трамп[4]4
  Дональд Трамп – засновник і власник фінансової імперії, яка домінує в галузі будівельного бізнесу и Нью-Йорку.


[Закрыть], а вона – не Іванна, та й не з випадком ми тут зіткнулися, де ви одержуєте свій вирок рекомендованим листом. Безпосередньо для себе ви добряче вели свої справи, Стівене, особливо за минулі п’ять років.

– Я знаю, але…

– І про-о-отягом тр-р-р-ьох цих років, – заглушив мене Рінг, налягаючи свій голос судової зали, ніби пальто, – Діана Девіс не була ні вашою дружиною, ні вашим другом, ні, хоч як би ви напружували свою уяву, вашим помічником. Вона була всього-на-всього Діаною Кослоу з містечка Паунд Рідж, і вона не вистилала вам шлях трояндами і не награвала вам на сопілці підбадьорливих мелодій.

– Ні, але я хочу її бачити. – І коли б він дізнався, про що я думав, геть збожеволів би: я хотів побачити, чи вона одягне зелену сукню в чорний горошок, бо вона збіса добре знала, що то була моя улюблена сукня.

Він зітхнув знову.

– Я не можу з вами дискутувати, бо пропущу свій потяг. Наступний буде аж о хвилині на другу.

– Гайда, мерщій на потяг.

– Так і зроблю, але спочатку я спробую прикласти ще одне зусилля, щоб напоумити вас. Зустріч, подібна цій, скидається на лицарський поєдинок. Правник – лицар; клієнт зменшений, на даний час, всього-на-всього до джури зі списом сера Правника в одній руці й вуздечкою його коня в іншій. – Було явно, судячи з його голосу, що це віддавна випробуваний і облюблений образ. – Ви намагаєтеся сказати мені, що коли я не можу бути там присутнім, ви збираєтеся скочити на мого огира і чвалом ринутися на того хлопа і без списа, без хоч поганенької кольчуги, без будь-якого забрала, ба, мабуть, і без черезсідельника?

– Я хочу бачити її, – сказав я. – Я хочу бачити, яка вона. Як вона виглядає. Гей, без вашої там присутності, Гумбольдт, можливо, навіть не захоче зі мною говорити.

– Було б незле, га? – сказав він і видав цинічний смішок. – Я не намагаюся відговорити вас від цього, чи не так?

– Ні.

– Добре, тоді я хочу, щоб ви притримувалися деяких порад. Якщо я дізнаюся, що це було не так і що ви спартачили усю роботу, я можу вирішити, що простіше взяти й відмовитись від справи. Ви чуєте мене?

– Я вас чую.

– Добренько. Не підвищуйте на неї голос, Стівене. Це – великий номер один. Це ви чуєте?

– Еге ж. – І не думав кричати на неї. Якщо я зміг кинути паління через два дні після того, як вона чкурнула від мене, – і тримаюся цього, – я думав, що зможу перетерпіти сто хвилин і три страви, жодного разу не назвавши її сучкою.

– Не кричіть на нього, це – номер два.

– Гаразд.

– Менше гараздкайте. Я знаю, що ви не зносите його, та й його не спалює вогонь любови до вас.

– Та він навіть ніколи не бачив мене. Як він може, так чи інакше, мати думку про мене?

– Не будьте твердолобим, – сказав він. – Йому оплачують, щоб він мав думку, ось як. Тепер скажіть «гаразд» від щирого серця.

– Гаразд, якраз це я і мав на увазі від щирого серця.

– Краще. – Але він сказав це так, ніби і не це він мав на увазі, він сказав це як людина, що звіряється з годинником.

– Цурайтесь суттєвих питань, – сказав він. – Не обговорюйте проблеми фінансового врегулювання, навіть на підставі «Як ви гадаєте, якщо я запропоную такий підхід». Якщо він геть образиться й запитає, чому ви не скасували обіду, якщо не мали наміру відділяти зерно від полови, скажіть йому тільки те, що сказали мені, тобто, що хотіли ще раз зустрітися зі своєю дружиною.

– Гаразд.

І якщо вони тим задовольняться, ви зможете змиритися з цим?

– Так. – Я не знав, зможу чи ні, але гадав, що зможу, і я знав, що Рінг хотів устигнути на свій потяг.

– Як правник – ваш правник – я говорю вам, що це абсурдний крок і не дай Боже він обернеться неприємними наслідками у суді, я оголошу перерву тільки для того, щоб мати змогу вивести вас у коридор і сказати: «Я ж вам казав». Тепер ви дотямили?

– Авжеж. Передайте привіт вашій матері.

– Надіюсь сьогодні ввечері, – сказав Рінг, і тепер його голос звучав так, начебто він підкотив очі під лоба. – Бо раніше у мене не буде змоги й словом перекинутися, Стівене.

– Гаразд.

– Я сподіваюся, що вона проявить до вас лояльність.

– Я знаю, що ви бажаєте мені саме цього.

Він відклав слухавку і поїхав провідати свою матір, десь там у загубленому в просторі містечку Вавилоні. Коли наступного разу, через декілька днів, я зустрівся з ним, між нами було щось таке, що не зовсім підлягало обговоренню, хоча я думаю, що нам слід було б поговорити про те, коли б ми знали один одного хоч трішечки краще. Я бачив те в його очах і припускаю, що він бачив те ж саме у моїх – усвідомлення того, що якби його мати не впала зі східців і не зламала собі кульшу, він, можливо б, став настільки ж мертвим, як і Вільям Гумбольдт.

Об одинадцятій п’ятнадцять я вийшов зі свого офісу і попрямував до кав’ярні «Готем», діставшись до протилежного від кав’ярні боку вулиці об одинадцятій сорок п’ять. Я добрався туди раніше заради свого власного душевного спокою – іншими словами, щоб пересвідчитися, що заклад міститься саме там, де сказав Гумбольдт. От такий-от я і, зізнатися, був таким завжди. На початку нашого подружнього життя Діана мала звичай називати це моєю «рисою одержимості», але я думаю, що під кінець вона знала краще. Просто я не довіряю легко компетентності інших, от і все. Я розумію, що така вдача – то як чиряк на гузні, і я знаю, що це доводило її до шаленства, але чого вона, здавалося, так ніколи і не усвідомила, так це того, що безпосередньо я теж не був у захваті від того. Бачите, одні звички міняються швидше, на зміну інших іде більше часу. А дечого і зовсім змінити не під силу, як би настирно ти не старався.

Кав’ярня була якраз там, де вказав Гумбольдт, місце розташування відзначене зеленим тентом зі словами «Кав’ярня «Готем» на ньому. Поперек вікон дзеркального скла відбивався білий міський обрій. Підпадала вона під гребінку нью-йоркської тенденції. З досить-таки не приголомшливим виглядом, одна десь із восьмисот натиканих дорогих кав’ярень поодаль центру міста.

Знайшовши місце зустрічі, мої думки тимчасово уляглися (принаймні щодо цього; та мене аж тіпало, так я хотів знову побачити Діану, і тягло запалити сигарету, аж у голові тенькало), я почвалав до крамниці на майдані Медісон і протягом п’ятнадцяти хвилин промарнувався у відділі валіз та сумок. Просто зазирати у вітрини ззовні було не з руки; бо коли Діана і Гумбольдт прибудуть із передмістя, можуть зауважити мене. Навіть ззаду Діана була у змозі пізнати мене по статурі моїх плечей і по тому, як сидить на мені плащ, а я цього не хотів. Я не хотів, щоб вони знали, що я прибув завчасно. Я думав, що це могло б виглядати жалюгідним. Так що я зайшов усередину.

Я купив парасольку, якої не потребував, і якраз у полудень за моїм годинником вийшов із крамниці, знаючи, що переступлю через поріг кав’ярні «Готем» о дванадцятій нуль п’ять. Максима мого батька: «Якщо тобі потрібно бути там, з’явися туди за п’ять хвилин раніше. Якщо комусь потрібна твоя присутність, з’явися на п’ять хвилин пізніше. Я дійшов такого стану, коли не знав, хто саме, що саме чи як саме, чи наскільки кого потребував, але максима мого батька диктувала найбезпечніший розвиток подій. Якби це була тільки одна Діана, я думаю, що я прибув би акурат вчасно.

Ні, мабуть, брешу. Припускаю, якби була тільки Діана, я б прискакав об одинадцятій сорок п’ять, як я наочно й зробив, і чекав би на неї.

На мить я зупинився під тентом, зазираючи всередину. Заклад був яскраво освітлений, і я записав це у доробок ресторації. У мене заскорузлий антагонізм до темних ресторацій, де не можеш розгледіти те, що їси або п’єш. Усередині стіни були білими і обвішані яскравими імпресіоністськими малюнками. Годі було й шукати в них якогось змісту, та біс із тим; своїми первісними примітивними кольорами і широкими, багатими мазками вони, подібно візуальному кофеїну, уражають ваші очі. Я шукав очима Діану і побачив жінку, що могла б бути нею, яка сиділа під стіною десь на півдорозі довгої зали. Було важко сказати, тому що вона сиділа спиною до мене й у мене не було спритности упізнати її за несприятливих умов. Але кремезний, лисіючий чоловік, поруч якого вона сиділа, виглядав на типового Гумбольдта. Я глибоко зітхнув, відчинив двері кав’ярні і зайшов.

Є дві стадії відлучення від тютюну, і я переконаний, що саме друга викликає більшість випадків рецидиву. Фізичне відлучення триває від десяти днів до двох тижнів, а опісля зникає більшість ознак – потіння, головний біль, посмикування в м’язах, простріли в очах, безсоння, дратівливість. Затим настає набагато триваліший період ментального відлучення. Ці ознаки можуть включати депресію, від легкої до помірної, розпач, ангедонію в певній мірі (іншими словами – повну байдужість до радощів життя), забудькуватість, навіть різновид перехідної дислексії. Я знаю всю оцю нісенітницю, бо начитався про це. Виходячи з того що сталося у кав’ярні «Готем», здається дуже важливим, що я у це вник. Припускаю, що ви могли б закинути, що моя зацікавленість цим предметом провалилася де-небудь поміж країною Хобі й королівством Нав’язливої ідеї.

Найпритаманніша ознака другої стадії відлучення – почуття помірної нереальности. Іншими словами, нікотин покращує синаптичний трансферал і підвищує концентрацію – розширює інформаційну сприйнятливість мозку. Це підвищення – невелике і для успішного процесу мислення нагальної потреби у цьому немає (хоча більшість прибічників сигарети вірять у протилежне), але коли відірватися від неї, ви лишаєтесь із почуттям – всеохоплюючим почуттям, власне у моєму випадку, того, що світ витяг якийсь міфічний жереб. Не раз мені ввижалося, що люди, й автомобілі, й невеличкі ятки на хіднику, що потрапляли в поле зору, фактично проходили повз мене на пересувному екрані, а тим керували невидимі робітники підмостя, що прокручували величезні кривошипи й обертали величезні барабани. Це відчуття було також трохи подібним до того, коли тебе увесь час м’яко гепають каменюкою у тім’ячко, тому що почуття супроводжувалося відчуттям безпомічносте і моральним виснаженням, почуттям того, що все відбувається так, як воно насправді відбувається, на добре або на зле, тому що ви (якщо не брати до уваги, що я говорю власне про себе), просто до чортиків заклопотані отим непалінням, щоб серйозно зайнятися чимось іще.

Я не упевнений, наскільки все це вплинуло на те, що трапилося, але я знаю, що це наклало деякий відбиток, тому що у мене виникло досить певне відчуття, що з метрдотелем коїлося щось не теє, майже як тільки я глянув на нього і як тільки він заговорив до мене, я вже знав.

Він був високий, десь, можливо, сорока п’яти років, худющий (принаймні у смокінгу; у звичайному одязі він, мабуть, виглядав би кістлявим), вусатий. В одній руці тримав шкіряну палітурку з меню. Іншими словами, він виглядав як батальйони метрдотелів у батальйонах вигадливих розкішних нью-йоркських ресторацій. Якби не його краватка-метелик, що була перекособочена, і трохи вище того місця, де застібався його жакет, на його сорочці було щось у вигляді цяпки. Скидалася та цятка або на загуслий соус, або на кульку якогось темного желе. До того ж ззаду непокірно стирчали кілька волосин його неоковирної чуприни, що змусило мене згадати про Люцерну зі старих короткометражних серіалів «Маленькі шахраї». Я ледь не розреготався від цього – майте на увазі, я був дуже збуджений, зазначте – і щоб стриматися, я прикусив губу.

– Слухаю, сер? – сказав він, коли я наблизився до столу. Прозвучало це приблизно як «Слухую, сир?» У кожного метрдотеля Нью-Йорка є свій акцент, але успішно ідентифікувати, який саме, ніколи не вдається. Дівчина, з якою я зустрічався у середині вісімдесятих, посідала непідробне почуття гумору (на жаль, поряд із досить сильною наркотичною залежністю), якось сказала, що усі вони виросли на тому ж самому невеличкому острові, а отже усі говорили однією й тією ж самою мовою.

– Що то за мова? – запитав я її.

– Хрюкавиця, – відказала вона, і я від реготу аж за живіт ухопився.

Коли я перевів погляд зі столу на жінку, яку бачив ззовні, ця думка знов

повернулася до мене, – тепер я був майже упевнений, що то була Діана – і мені знову довелося непомітно кусати собі губу. У результаті ім’я Гумбольдта я процідив так, ніби чхнув із затуленим носом.

Крута, вицвіла брова метрдотеля похмуро зібгалася. Його очі свердликами втупилися в мої. Коли я підходив до столу, мені здалося, що вони коричневого кольору, але тепер вони виглядали чорними.

– Пардон, сер? – мовив він. Це пролунало подібно Пердун, сир, а весь вид говорив: «А не пішов би ти, Джеку…» Його довгі пальці, настільки ж вицвілі, як і його брови, нагадували пальці класичного піаніста – нервово барабанили по палітурці з меню. З-поміж них, гойдаючись туди-сюди, стирчала китичка, подібно пожованій закладці.

– Гумбольдт, – сказав я. – Замовлено на чотири особи. – Я усвідомив, що не можу відірвати очей від його краватки-метелика, настільки скособоченої, що ліве крильце її майже лоскотало йому щелепу, і від тієї краплі на його сніжно-білій сорочці уніформи. Тепер, коли я був ближче, це не нагадувало ні соус, ні желе; це нагадувало напіввисхлу кров.

Він схилився над книгою замовлень, на тлі прилизаною чуба його позначувальний хвостик на потилиці коливався з боку на бік. Крізь борозенки, зроблені його гребінкою, мені було видно череп і гидкі сніжинки лупи на плечах його смокінгу. Мені спало на думку, що коли усе оце звести докупи, то хороший кельнер-розпорядник, напевне, витурив би отакого шнурка к лихій годині.

– Ах, так, месьє. – (Ух, так, місю.) Він знайшов ім’я. – Ваше товариство… – Він підіймає очі. Він різко зупиняється, і його погляд загострюється ще більше, якщо таке взагалі можливе, оскільки його погляд ковзнув повз мене й униз. – Ви не можете заводити сюди собаку, – різко сказав він. – Скільки разів говорити, що не можна приводити сюди цього собаку!

Не скажеш, що він кричав, але говорив настільки голосно, що декілька відвідувачів кав’ярні, що сиділи ближче до його подібного до амвона столика, припинили їсти і зацікавлено озирнулися.

Я глянув довкола себе. Його погляд був настільки виразним, що я очікував побачити за собою чийогось собаку, але позад мене не було нікого і, звісно, – ніякого собаки. Не знаю чому, але мені спало тоді на думку, що він говорив про мою парасольку, що, можливо, на Острові Метрдів слово собака було сленговим терміном для парасольки, особливо коли вона у руках хазяїна у день, коли ймовірности дощу не передбачалося. Я оглянувся на метрдотеля і побачив, що з меню у руці він уже почимчикував геть від свого столу. Він, напевне, відчув, що я не слідую за ним, бо злегка звівши брови, оглянувся через плече. Тепер його обличчя не виражало нічого, крім чемного запиту: Ви йдете, місю? – і я пішов. Я знав, що з ним якась халепа, та все ж пішов. Сьогодні у мене не було ні часу, ані сил, щоб спробувати проаналізувати, що могло б бути помильним у поведінці метрдотеля ресторації, де я ніколи не був і де, мабуть, ніколи не побуваю; я мав справу з Гумбольдтом і Діаною, я повинен обійтися без паління і нехай метрдотель кав’ярні «Готем» сам піклується власними клопотами, із собаками включно.

Діана оглянулася, і на її обличчі і в очах спочатку я не зауважив нічого, окрім якоїсь замороженої ввічливості. Тоді, десь під тією завісою, я побачив гнів або мені так здалося. Протягом останніх наших сумісних трьох або чотирьох місяців ми доволі часто гризлися, але я не міг пригадати такого внутрішнього гніву, який я відчував у ній зараз, гніву, який мав бути прихований макіяжем, і новою сукнею (синьою, ніякого тобі горошку, ніякого розрізу збоку), і новою зачіскою. Кремезний дядько, із яким вона сиділа поруч, щось проговорив, і вона простягнула руку, торкнувшись його рукава. Коли, зводячись на ноги, він обернувся до мене, я побачив на її лиці ще щось. Вона одночасно була сердита на мене і боялася мене. І хоча вона не прохопилася жодним словом, вона мене розлютила. Усе на обличчі й у її очах було негативним; із таким само успіхом у неї на лобі міг би бути напис: «Зачинено до особливого розпорядження». Мені здавалося, що я заслужив на краще.

– Месьє, – сказав метрдотель, відсовуючи стільця зліва від Діани. Я заледве чув його, і, звісно, будь-які думки про його ексцентричне поводження і перехняблену краватку-метелик вилетіли з моєї голови. Здається, що навіть предмет тютюну вперше, із тих пір як я кинув палити, на мить звільнив мою голову. Я міг зосередитися лише на сторожкому виразі її лиця й дивуватися, як я міг сердитися на неї й одночасно так жадати її, мені було боляче дивитися на дороге мені лице. Не знаю, чи розлука загострює, чи притупляє ніжні почуття, але погляд обновлює їх.