Текст книги "Загублена земля"

– Надзвичайно важливо, щоб ви всі прочитали «Володаря мух», – говорила міс Ейворі чистим, але якимось невиразним голосом. – А прочитавши, маєте поставити собі деякі питання. Часом гарний роман нагадує низку загадок у загадках, а цей роман – дуже гарний, один з найкращих у літературі другої половини двадцятого століття. Тож спершу спитайте в себе, яке символічне значення може мати мушля. По–друге…

Далеко. Дуже–дуже далеко. Тремтячою рукою Джейк відкрив другу сторінку іспитового твору, залишивши на першій пляму від поту.

Коли двері перестають бути дверима?

Коли їх розчиняють, ось у чому правда.

Блейн – це правда.

Блейн – це правда.

Що це таке – на чотирьох колесах і смердить?

Сміттєзбиральна машина, і це правда.

Блейн – це правда.

З Блейном треба завше бути напоготові.

Блейн – негідник, ось у чому правда.

Я впевнений на всі сто, що Блейн небезпечний,

ось у чому правда.

Що це таке – чорно–біло–червоне?

Це зебра зашарілася, ось у чому правда.

Блейн – це правда.

Я хочу повернутися, ось у чому правда.

Я мушу повернутися, ось у чому правда.

Якщо я не повернуся, то схибнуся, ось у чому правда.

Я не зможу вернутися додому, якщо не знайду камінь

троянду двері, ось у чому правда.

Чух–чух, ось у чому правда.

Чух–чух. Чух–чух.

Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух.

Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух.

Мені страшно. І це правда.

Чух–чух.

Джейк поволі підвів очі. Серце калатало так сильно, що він бачив перед собою яскраве світло, наче відбиток спалаху, світло, що пульсувало, наближаючись і віддаляючись із кожним титанічним ударом його серця.

Перед його внутрішнім зором постала картина: ось міс Ейвері віддає його твір матері й батькові. Коло міс Ейвері зі скорботним виглядом стоїть містер Бісет. Джейк почув, як міс Ейвері промовляє своїм чистим безбарвним голосом: «Ваш син потребує невідкладної допомоги лікарів. Якщо вам потрібен доказ, погляньте на цей іспитовий твір».

«Останні три тижні Джон ходив сам не свій, – додає містер Бісет. – Часом він якийсь наляканий і постійно перебуває в якомусь заціпенінні… так, наче думками він десь далеко… якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Je pense que John est fou… comprenez–vous ? ^[5]

Знову міс Ейвері: «Можливо, ви тримаєте вдома якісь психотропні ліки і він їх знайшов?»

Про психотропні ліки Джейк нічого не знав, а от кілька грамів кокаїну точно лежали в нижньому ящику батькового стола в кабінеті. Тато б неодмінно вирішив, що синочок туди заліз.

– А зараз кілька слів про «Пастку–22», – сказала міс Ейвері зі свого чільного місця в класній кімнаті. – Це дуже непроста книжка, як для учнів шостих–сьомих класів, але якщо ви зумієте відчути її неповторний шарм, то вже не зможете відірватися. Якщо вам так більше сподобається, то можете вважати цей роман комедією сюрреалізму.

«Ще чого бракувало: читати таке, – подумав Джейк. – Я, наприклад, так живу, і це ніяка не комедія».

Він відкрив останню сторінку свого твору. Слів на ній не було. Натомість він вставив у роботу ще одну картинку – фотографію Пізанської вежі. За допомогою олівця Джейк замастив її в чорний колір. Темні парафінисті лінії шалено звивалися кільцями.

Джейк не пам'ятав, щоб він таке робив.

Геть нічого не пригадував.

Зараз він чув голос свого батька, що говорив до містера Бісета: «Fou. Так, він точно fou. Малого, що проґавив свій шанс навчатися в такій школі, як Пайперова, ніяк інакше, крім fou, не назвеш. Гаразд… я з цим впораюся. Залагоджувати проблеми – моя робота. Нам допоможе Санівейл. Нехай трохи поплете кошики в Санівейлі, може, до тями прийде. Люди, не хвилюйтеся за нашого малого. Він може тікати… але не сховається».

Невже його справді запроторять у божевільню, якщо усім навколо почне здаватися, нібито його ліфт більше не їде на горішній поверх? Джейк схилявся до думки, що відповідь очевидна і безсумнівна. Батько ніколи не потерпить у себе вдома психа. Місце, куди його запроторять, може називатися інакше, не Санівейлом, та все одно там будуть ґрати на вікнах, а в коридорах бовванітимуть молодики в білих халатах і черевиках на каучуковій підошві. Кремезні молодики матимуть сторожкі погляди й доступ до шприців для підшкірного введення штучного сну.

«Усім скажуть, що я десь поїхав, – подумав Джейк. Хвиля паніки на деякий час угамувала галасливі суперечки голосів у голові. – Скажуть, що я гостюю в Модесто, у дядька з тіткою… або до Швеції подався за обміном… або лагоджу супутники у відкритому космосі. Матері це не сподобається… вона трохи поплаче… а потім примириться. У неї ж є любчики, а поза тим, вона завжди пристає на його рішення. Вона… вони… я…»

Джейк відчув, що до горла підступає зойк розпачу, і міцно стис губи. Ще раз глянув на божевільні чорні риски, якими була почеркана фотографія Похилої Вежі, і подумав: «Треба звідси вшиватися. І то негайно».

Він підняв руку.

– Так, Джоне, що таке? – Міс Ейвері дивилася на нього трохи роздратовано: такий вираз вона притримувала для учнів, що перебивали її на півслові.

– Можна вийти на хвильку? – спитав Джейк.

То був ще один приклад пайпермови. Учням Пайпера не личило «ходити до вітру» чи «відливати», чи, Боже збав, «випорожнятися». Існувала негласна домовленість, що учні Пайпера надто досконалі для того, щоб, вишукано й плавно линучи дорогою життя, створювати продукти життєдіяльності. Час від часу хтось із учнів просився «вийти на хвильку», та й по всьому.

Міс Ейвері зітхнула.

– Це конче необхідно, Джоне?

– Так, мем.

– Гаразд. Але не барись.

– Так, міс Ейвері.

Підводячись, він закрив течку, підняв було її зі столу, а потім знехотя поклав назад. Так не можна. Міс Ейвері неодмінно поцікавиться, навіщо йому в туалеті іспитовий твір. Слід було спочатку дістати кляті папірці з течки й запхати їх в кишеню, а тоді вже проситися вийти. Тепер уже пізно.

Залишивши течку на столі й рюкзак із підручниками під ним, Джейк попрямував до дверей.

– Сподіваюся, у тебе все вийде, Чемберзе, – прошепотів Де – від Суррі й порснув зі сміху в кулак.

– Девіде, вгамуй свої непогамовні вуста, – сказала міс Ейвері, тепер уже справді роздратована, і весь клас засміявся.

Джейк підійшов до дверей, що виходили в коридор, і, беручись за ручку, знову відчув, як усередині міцніє надія і впевненість. «Нарешті! Тепер уже точно. Я відчиню двері, і сюди зазирне промінь пустельного сонця. Обличчям я відчую суховій. Переступлю через поріг і більше ніколи не побачу цього класу».

Джейк відчинив двері, але дива не сталося: на тому боці був тільки коридор. Але в одному він точно не помилився – класу міс Ейвері він не побачить більше ніколи.

4

Він повільно крокував затемненим коридором, обшитим дерев'яними панелями, і трохи пітнів. Проминав класні кімнати, і коли б не скляні віконця, крізь які кожен клас був як на долоні, Джейк відчував би непереборну потребу відчиняти всі двері. Він зазирнув до класу містера Бісета, де йшов іспит з поглибленого вивчення французької, і до класу містера Кнопфа, що викладав вступ до геометрії. І там, і там учні з олівцями в руках понахилялися над зошитами для іспитових робіт. Джейк зазирнув до класу риторики, який вів містер Гарлі, і побачив Стена Дорфмена (одного зі своїх добрих–знайомих–але–не–друзів) – той саме починав свою іспитову промову. І мав вигляд переляканого до смерті. Але Джейк міг би підбадьорити Стена, бо товаришеві було невтямки, що таке справжній страх.

Я помер.

Ні. Не помер.

Помер.

Ні.

Так.

Ні.

Підійшовши до дверей з написом «ДЛЯ ДІВЧАТОК», він розчахнув їх, сподіваючись побачити ясне небо пустелі й синє марево гір на горизонті. А натомість перед його очима постала Белінда Стівенс біля раковини. Дівчина вичавлювала перед дзеркалом прищик на лобі.

– Господи Боже, що це ти надумав? – спитала вона.

– Вибач. Помилився дверима. Думав, тут пустеля.

– Щооо?

Але Джейк уже відпустив двері, й вони повільно зачинялися на довідній пружині. Проминув фонтанчик для пиття й розчинив двері з написом «ДЛЯ ХЛОПЧИКІВ». Цього разу не схибить, він певен, ці двері виведуть його в пустелю…

Під лампами денного світла сяяли бездоганно чисті пісуари. Над раковиною урочисто крапав кран. Та й по всьому.

Джейк відпустив двері й, цокаючи підборами по кахляній підлозі, рушив далі коридором. Не доходячи до кабінету директора, зазирнув усередину, але побачив лише міс Френкс. Вона розмовляла по телефону, розгойдуючись туди–сюди у своєму обертовому кріслі, й машинально накручувала на палець пасмо волосся. Поряд на столі стояв посріблений дзвіночок. Джейк дочекався, поки вона повернеться спиною до дверей, і швиденько проскочив повз них. За тридцять секунд він уже виходив під проміння осяйного весняного ранку. Надворі був кінець травня.

«Я став прогульником, – подумав він. І це несподіване відкриття так вразило його, що навіть стан затьмарення розуму не зміг перешкодити зачудуванню. – За п'ять хвилин чи десь так, коли я не повернуся з туалету, міс Ейвері відправить когось подивитися… і тоді їм стане відомо. Вони всі знатимуть, що я втік зі школи, що я прогулюю».

Він згадав про течку, що лежала на парті.

«Вони прочитають той твір і подумають, що я збожеволів. Fou. Звісно, подумають. Чого б їм не подумати. Бо я таки збожеволів».

Аж раптом втрутився інший голос. І Джейк зрозумів, що говорить чоловік з очима снайпера, чоловік, який носив низько на стегнах хрест–навхрест два великих револьвери. Голос був холодний… але заспокійливий.

«Ні, Джейку, – сказав Роланд. – Ти не збожеволів. Ти розгублений і наляканий, але не божевільний. Ти не мусиш боятися своєї тіні, що вранці біжить за тобою, а ввечері росте тобі назустріч. Просто ти маєш знайти свій шлях додому, от і все».

– Але куди мені йти? – прошепотів Джейк. Він стояв на хіднику П'ятдесят шостої вулиці між Парк–авеню і Медісон та спостерігав, як повз нього мчать автомобілі. Ось прогуркотів шкільний автобус, за ним тягнувся тонкий шлейф різкого дизельного диму. – Куди йти? Де ті кляті двері?

Але голос стрільця вже стих.

Джейк повернув ліворуч, у напрямку Іст–Рівер, і сліпо почвалав уперед. Він жодного, ані найменшого уявлення не мав про те, що робить. Міг тільки сподіватися, що ноги приведуть його в потрібне місце… так само, як нещодавно принесли не туди, куди слід.

5

Це сталося три тижні тому.

Не можна було сказати «Все це почалося три тижні тому», бо це наштовхувало б на думку про певну послідовність подій, чого насправді не було. Послідовність була в голосах, у тій затятості, з якою кожен із них наполягав на власному тлумаченні дійсності, але решта подій сталася раптово.

Джейк вийшов з дому о восьмій і попрямував до школи пішки. Погожої днини він завжди ходив пішки, а погода в травні цьогоріч стояла надзвичайна. Батько поїхав у Мережу, мати досі вилежувалася в ліжку, а місіс Ґрета Шоу сиділа на кухні, сьорбаючи каву й читаючи ранкову газету.

– До побачення, Ґрето. Я в школу.

Не підводячи погляду від газети, вона помахала рукою.

– На все добре, Джонні.

Все як завжди. Просто ще один день з життя.

І так тривало ще п'ятсот секунд. А потім все безповоротно змінилося.

Він неквапом ішов собі, тримаючи в одній руці рюкзак, у другій – пакет з бутербродами, і зазирав у вітрини. За сімсот двадцять секунд до кінця свого життя (такого, яким він його знав завжди) Джейк зупинився перед вітриною «Брендіо», де манекени стояли в застиглих позах, що мусили зображати розмову. Він думав лише про те, як після уроків піде грати в боулінг. Його середній результат– 158. Цілком пристойно для одинадцятирічного малого. Він мріяв про те, що колись стане професійним гравцем і об'їздить світ (якби батько довідався про цей маленький фактик, то йому б точно зірвало дах від люті).

Все ближче і ближче… наближається та мить, коли його розум раптово потьмариться.

Хлопчик перейшов Тридцять дев'яту. Залишалося чотириста секунд. Почекав, поки на Сорок першій загориться зелене світло. Залишалося двісті сімдесят секунд. Зупинився перед магазином дрібничок на розі П'ятої й Сорок другої. У нього ще було сто дев'яносто секунд. І коли до кінця звичного плину життя лишалося трохи більше трьох хвилин, Джейк Чемберз ступив під невидиме крило тієї сили, що її Роланд називав ка–тетом.

Ним поволі оволодівало дивне тривожне відчуття. Спочатку Джейк вирішив, що за ним хтось стежить, але потім збагнув, що все не так… чи то пак не зовсім так. Йому здалося, що вже був тут раніше. Що переживає майже похований у надрах пам'яті сон. Почекав, поки відчуття не минеться, але воно тільки міцніло, й до нього почало домішуватися інше, в якому Джейк мимоволі впізнав жах.

Попереду, на ближньому розі П'ятої й Сорок третьої чорношкірий у панамі розкладав на своєму візочку крекери й напої.

«Це він зараз закричить: «Господи, вбили!» – подумав Джейк.

До дальнього рогу наближалася тілиста дама з блумінґдейлівським пакетом у руці.

«Вона впустить пакет. Впустить, затулить рота руками й заверещить, наче її ріжуть. Пакет розкриється. Там, усередині, лялька. Загорнута в червоний рушник. Я побачу це з дороги. З того місця, де лежатиму, поки кров сочитиметься мені в штани й калюжею розтікатиметься довкола».

За гладухою йшов високий чолов'яга в сірому вовняному костюмі з портфелем.

«Його знудить просто на черевики. Це він впустить на землю портфеля й наригає собі на туфлі. Що зі мною таке?»

І все ж ноги самі несли його до перехрестя, де люди стрімким потоком перетинали вулицю. Десь позаду за Джейком ішов священик–убивця, він уже наближався. Хлопчик це знав, так само як знав, що за мить священик простягне до нього руки й штовхне… але озирнутися не міг. Як у кошмарному сні, де події розвивалися за власним сценарієм і їх годі було спинити.

Лишалося п'ятдесят три секунди. Вуличний крамар саме відчиняв дверцята на боці візка.

«Він дістане пляшку «Ю–Ху», – подумав Джейк. – Не банку, а саме пляшку. Добряче струсоне і вип'є одним духом».

Вуличний крамар дістав пляшку «Ю–Ху», енергійно збовтав її вміст і відкрутив ковпачок.

Залишалося сорок секунд.

Зараз ввімкнеться червоне світло.

Білий напис «Ідіть» згас, натомість швидко заблимав червоний – «СТІЙТЕ». А десь на відстані менше половини кварталу звідти великий синій кадилак вже котився до перехрестя П'ятої й Сорок третьої. Джейк знав це так само, як знав, що водій був гладким чоловіком у капелюсі майже того самого відтінку синього, що і його машина.

Я помру!

Йому хотілося голосно закричати це всім тим людям, що байдуже оминали його, але язик не слухався. Ноги незворушно несли його до перехрестя. Знак «СТІЙТЕ» перестав блимати й загорівся постійним червоним світлом. Вуличний крамар пожбурив порожню пляшку з–під «Ю–Ху» в дротяний кошик для сміття, що стояв на розі. Товстуха вже стояла на розі з протилежного до Джейка боку вулиці, тримаючи пакет з покупками за шворки. В неї за спиною бовванів чоловік у вовняному костюмі. Вісімнадцять секунд.

«Час уже проїхати вантажівці з іграшками», – подумав Джейк.

Підстрибуючи, коли колесо потрапляло у вибоїну на дорозі, проїхала вантажівка з написом «ТУКЕР. ГУРТОВИЙ ПРОДАЖ ІГРАШОК» і намальованим на боці веселим джеком–стрибунцем. Джейк знав, що чоловік у чорній сутані наддав ходи, і відстань між ними скоротилася. Ось він уже простягає свої довгі руки… Та Джейк не міг озирнутися – так не можеш повернутися уві сні, коли на тебе насувається щось жахливе.

Тікай! А коли не можеш тікати, то сядь і вхопися міцно за знак «Паркуватися заборонено»! Роби що завгодно, тільки не стій, як теля!

Але йому було не під силу відвернути невідворотне. Перед самісіньким його носом, коло бордюра, стояла молода жінка в чорній спідниці й білому светрі. Ліворуч від неї – хлопець–чикано з бумбоксом. Якраз закінчувалася диско–композиція Донни Саммер. Наступною буде «Доктор Любов» групи «Кісс», Джейк знав це напевно.

Зараз вони розійдуться…

Не встиг він про це подумати, як жінка відступила праворуч. Чикано зробив крок ліворуч, і між ними утворилася прогалина. Саме в цей прохід і винесли Джейка його зрадники–ноги. Ще дев'ять секунд.

Яскравий промінь травневого сонця заграв на фірмовому значку кадилака. Джейк уже знав, що це «Седан де Вілль» 1976 року випуску. Шість секунд. Водій кадилака додав газу. Світлофор мав незабаром змінити світло, і чоловік за кермом «де Білля», товстун у синьому капелюсі з пером, хвацько встромленим у криси, збирався проскочити перехрестя, поки не загорілося червоне. Три секунди. Чоловік у чорному за спиною в Джейка рвонув уперед. Мелодія «Люблю кохати тебе, крихітко» перестала лунати з динаміків бумбокса, і почався «Доктор Кохання». Дві.

Грізно вишкірившись вбивчою решіткою радіатора, кадилак перемістився у ряд, ближчий до Джейкового боку вулиці.

Одна.

Джейкові перехопило подих.

Все.

– Ой! – закричав Джейк, коли міцні руки штовхнули його в спину, виштовхнули на проїжджу частину, виштовхнули геть з життя…

Та тільки ніяких рук не було.

І все ж він похитнувся вперед, безпорадно махаючи руками в повітрі. Рот від переляку перетворився на темне коло. Аж раптом хлопець–чикано з бумбоксом потягнувся, вхопив Джейка за руку і відтягнув його назад.

– Обережніше, малий герою, – сказав рятівник. – Ато незчуєшся, як від тебе нічого не лишиться.

Кадилак промчав повз перехожих. Джейк тільки й встиг глипнути у лобове скло на товстуна в синьому капелюсі, а наступної секунди автомобіля вже не було.

Саме тієї миті усе й відбулося: саме тоді його душа тріснула і він став двома хлопцями. Один лежав на дорозі й помирав. Другий стояв на розі, тупо витріщаючись на світлофор, де напис «СТІЙТЕ» зник, поступившись команді «ЙДІТЬ», і люди знову оминали його, переходячи вулицю, наче нічого не трапилося… що, власне кажучи, й відповідало істині.

«Я живий!» – повискуючи від полегшення, волала половина його душі.

«Мертвий! – верещала у відповідь друга. – Лежу на дорозі мертвий! Вони всі збираються навколо мене, і чоловік у чорному, який мене штовхнув, каже: «Я священик. Пропустіть»».

На нього накочували хвилі млості, перетворюючи думки на в'ялий шовк парашута, що тріпотить на вітрі. Джейк побачив товсту жінку, що сунула йому назустріч, і, поки вона пропливала повз нього, зазирнув їй до пакета. З–над краю червоного рушника зиркали блискучі очі ляльки. Так він і думав. Жінка пішла собі далі. Вуличний крамар не кричав: «Господи, вбили!» Він і далі готувався почати щоденну торгівлю, насвистуючи мелодію Донни Саммер, що звучала з динаміків чиканового бумбокса.

Джейк повернувся, у відчаї шукаючи поглядом священика–не–священика. Його ніде не було видно.

Джейк застогнав.

Негайно припини!Що з тобою таке?

Він не знав. Знав тільки, що мусить зараз лежати на проїжджій частині, готуючись померти під акомпанемент криків товстухи, поки чолов'яга у вовняному костюмі блює, а чоловік у чорному розштовхує натовп.

І скидалося на те, що це справді відбувається, тільки у Джейка в душі.

Млість знову поверталася. Зненацька Джейк кинув на хідник пакет із бутербродами й щосили хряснув себе долонею по щоці. Якась жінка, що поспішала на роботу, якось дивно на нього зиркнула, але Джейк не звернув на неї уваги. Нехай собі. Він покинув пакет з обідом на тротуарі й подався на іншій бік вулиці, не зважаючи на те, що знову почало мигтіти червоне світло. Зараз це вже не мало значення. Смерть підійшла до нього впритул… і пішла собі далі. Усе мало статися зовсім не так, і в найпотаємніших закутках своєї душі він це знав. Втім, саме так і сталося.

Можливо, відтепер він житиме вічно.

Від цієї думки знову захотілося кричати.

Коли Джейк дістався школи, в голові трохи прояснилося і почав свою роботу розум. Зараз він намагався переконати свого власника, що все було гаразд, ні, справді–бо, нічого такого не сталося. Можливо, відбулося щось трохи дивне, якийсь спалах осяяння, прозріння у ймовірне майбуття, то й що з того? Дрібниці, правда? Взагалі–то, це було досить круто: про таке часто пишуть у чорнушних газетах, які так полюбляла читати Ґрета Шоу, коли твердо знала, що Джейкової матері нема поблизу, газетах штабу «Національного інтерв'юера» чи «Внутрішнього ока». Та тільки в таких газетках спалах осяяння, як правило, описувався на кшталт бойового ядерного нападу. Якійсь жінці було видіння, що літак розіб'ється, тож вона здала квиток, або якомусь чоловіку наснилося, що його брат став рабом на фабриці, де виробляють китайську локшину, а потім виявилося, що так воно і є насправді. Якщо твоє осяяння полягало в тому, яка пісня «Кісс» зараз прозвучить по радіо, що у товстухи в блумінґдейлівському пакеті лялька, загорнута в червоний рушник, а вуличний крамар зараз вип'є «Ю–Ху» з пляшки, а не з банки, то хіба ж це про щось говорить?

«Забий, – порадив Джейк сам собі. – Все вже позаду».

Гарна думка. От тільки коли надійшов час третього уроку, він уже знав, що нічого не закінчилося. Все лише починалося. Він сидів на вступі до алгебри, спостерігаючи, як містер Кнопф розв'язує на дошці прості рівняння, і з жахом відчував, що на поверхню його свідомості вигулькують нові спогади. Враження було таке, наче він спостерігає за дивними предметами, що повільно спливають на поверхню брудного водоймища.

«Я в якомусь невідомому місці, – подумав він. – Тобто воно стане для мене відомим… чи стало б, якби кадилак мене збив. Це придорожня станція, але той «я», котрий там перебуває, ще про це не знає. Той «я» знає тільки, що це десь у пустелі й що там нема людей. Я плачу, бо мені лячно. Мені лячно, бо може статися, що це місце – пекло».

О третій годині дня, коли Джейк прийшов до Мідтаун–лейнс, він уже знав, що знайшов колонку на стайні й напився води. Вода була крижана і сильно відгонила корисними копалинами. Невдовзі він зайде до стайні й знайде трохи солонини в кімнаті, яка колись правила за кухню. У цьому він був так само непохитно впевнений, як і в тому, що вуличний крамар вибере пляшку «Ю–Ху», а в ляльки з блумінгдейлівського пакета сині очі.

У Джейка наче з'явилася здатність пам'ятати майбутнє.

Того дня в боулінгу він зіграв лише дві партії – першу з результатом 96 очок, другу завершив з 87 очками. Глянувши на його аркуш, Тіммі, хлопець за конторкою, скрушно похитав головою.

– Щось ти, хлопче, сьогодні не в формі.

– Та ви навіть не уявляєте, – сказав Джейк.

Тіммі подивився на нього пильніше.

– З тобою все о'кей? Якийсь ти блідий.

– Здається, я захворів. Вірус. – І Джейк справді не брехав. Він захворів – це вже точно.

– Іди додому й лягай, – порадив Тіммі. – І пий якомога більше прозорої рідини. Джину там, горілки, ну ти знаєш.

Джейк силувано всміхнувся.

– Мабуть, так і вчиню.

Він повільно побрів додому. Перед ним простягався цілісінький Нью–Йорк, Нью–Йорк у його найспокусливішому вигляді – вуличні музиканти на кожному розі виконують передвечірню серенаду, дерева квітують, і всі перехожі начебто в доброму гуморі. Усе це Джейк бачив, але перед його зором відкривалося й інше: ось він ховається в дальньому темному кутку кухні й, затамувавши подих, дивиться, як п'є з колонки чоловік у чорному, страшний, як пес, що вишкірив зуби. Ось Джейк полегшено зітхає, бо примудрився залишитися непоміченим, а чоловік у чорному (людина чи нелюд) уже вирушає далі. Ось Джейк глибоко засинає після заходу сонця, а зорі крижаними крихтами розсипаються на пурпуровому небі суворої пустелі.

Діставши власного ключа й відчинивши двері двоповерхової квартири, Джейк зайшов усередину й подався на кухню в пошуках чогось їстівного. їсти йому не хотілося, то була звичка. Ноги самі несли Джейка до холодильника, аж раптом погляд упав на двері комори і він зупинився. І раптом його осяяло: за цими дверима – придорожня станція, а разом з нею решта того дивного світу, до якого він тепер належав. Все, що від нього вимагається, – зайти й приєднатися до того Джейка, який уже там. І настане кінець моторошній роздвоєності душі, стихнуть голоси, що до хрипоти сперечаються між собою, помер він

о 8:25 цього ранку чи не помер.

Обома руками Джейк потягнув на себе двері комори, обличчя вже променіло осяйною посмішкою від полегшення… та так