Текст книги "Загублена земля"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

«Ну… може, не такі вони вже й цуценята», – вирішив Едді й знову озирнувся на Роланда. Роланд відповів йому незворушним поглядом, склавши руки на грудях.

«В біса дивний час ти обрав для навчання, друже».

Втім, подумавши про те, як Сюзанна спочатку стріляла ведмедеві в дупу, а потім рознесла на друзки його датчик, коли він мчав на них із Роландом, Едді трохи засоромився. Та його підштовхувало ще дещо: частково він хотів це зробити, так само, як тоді, в «Похилій вежі», частина його «я» схотіла повстати проти Балазара і його банди розбійників. Можливо, це прагнення було нездоровим, але від того не менш привабливим: «Побачимо, кому пощастить… зараз побачимо».

Еге ж, це точно була шиза.

«Уяви, що це просто тир і ти хочеш виграти для своєї коханої плюшевого собачку, – подумав він. – Чи ведмедика». Він взяв на мушку ящик з ногами, але тут Роланд торкнувся його плеча, і Едді роздратовано озирнувся.

– Повтори свій урок, Едді. І будь щирим.

Сердитий, що його відвернули, Едді нетерпляче цикнув крізь зуби, але Роланд не відвів погляду, тож Едді глибоко вдихнув і спробував очистити свій розум від усього: від тріскотняви приладів, яким давно вже час на заслужений відпочинок, від болю в тілі, від думки про те, що Сюзанна тут, спирається на долоні й спостерігає за ним, від подальшої думки, що вона найближче з усіх до землі і виявиться найвірогіднішою жертвою, якщо раптом він промаже й котрась із бляшанок вирішить помститися.

– Я стріляю не рукою. Той, що стріляє рукою, забув обличчя свого батька.

Та це якийсь жарт, подумав він. Свого старого він би не впізнав, навіть якби наштовхнувся на нього на вулиці. Але відчував, що ці слова справляють свій магічний вплив – прочищають мізки й заспокоюють нерви. Він не знав, чи сам зроблений із того тіста, з якого ліплять стрільців. Ця думка здавалася йому малоймовірною, навіть попри те, що він досить пристойно тримався під час стрілянини в Балазаровому нічному клубі. Але в душі любив той холодок, що опановував його після прочитання слів старого–престарого катехизму, якого навчив їх стрілець; холодок і те, як захоплювало дух від ясності й прозорості, якої набувало все навколо. Але була ще й інша частина його, котра розуміла – це лише черговий смертоносний наркотик, який не надто відрізняється від героїну, що звів у могилу Генрі та й його самого мало не вбив. Проте на отримання витонченої напруженої насолоди віл моменту це ніяк не впливало. Вона вібрувала в ньому, наче туго натягнуті дроти на вітрі.

– Я цілюся не рукою. Той, що цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я вбиваю не з револьвера. Той, що вбиває з револьвера, забув обличчя свого батька. – А тоді, несподівано для самого себе, він вийшов із прихистку дерев і заговорив до деренчливих роботів, що кружляли на дальньому боці галявини: – Я вбиваю серцем.

Нескінченне кружляння спинилося. Один із них тоненько задзижчав, що могло означати сигнал тривоги. Антени радарів, кожна завбільшки з половинку шоколадного батончика, повернулися на звук його голосу.

І Едді відкрив вогонь.

Один за одним вибухали, наче глиняні голуби, датчики. Жаль полишив серце Едді. Зараз у ньому панував тільки той холод і знання, що він не зупиниться, не зможе зупинитися, поки завдання не буде виконане.

Грім пострілу прорізав повітря сутінкової галявини і відбився від камінної стіни з гострими виступами, що стояла на ширшому краї. Сталева змія двічі перевернулася, і її тіло, смикаючись, опинилося на землі. Найбільший механізм (той, що нагадав Едді трактор «Тонка» з його дитинства) спробував порятуватися втечею. Та щойно він смикнувся вбік зі своєї наїждженої колії, Едді кулею відправив його антену в небуття. Пристрій упав квадратним носом униз, і зі сталевих очниць, у яких містилися його скляні очі, вирвалися тоненькі язички синього полум'я.

Єдиний датчик, у який він не влучив, належав сталевому щурові. Та куля з тонким комариним писком одскочила від металевої спини робота. Щур вистрибнув із колії, обійшов півколом штуковину в формі коробки, яка ходила за щуром, і з дивовижною швидкістю помчав уперед галявиною. Робот сердито деренчав, і в міру наближення Едді зміг роздивитися, що в нього є рот із довгими гострими виступами. На зуби це не було схоже. Це було схоже на голки швейної машини, що ходором ходили вгору і вниз. Ні, цуценятам до цих штук далеко, вирішив Едді.

– Вбий його, Роланде! – відчайдушно заволав він, але, швидко зиркнувши в бік стрільця, побачив, що Роланд досі стоїть зі схрещеними на грудях руками, а вираз його обличчя незворушний і відсторонений. Можливо, він обмірковував ходи в шахах або старі любовні листи.

Зненацька антена на щурячій спині перестала обертатися. Вона трохи змінила напрям і задзижчала просто на Сюзанну Дін.

«Лише одна куля, – подумав Едді. – Якщо я не влучу, воно відкусить їй обличчя».

Замість стріляти він виступив уперед і щосили садонув щура ногою. Черевики він нещодавно замінив парою мокасинів із оленячої шкіри, тож тепер відчув, як віддача од удару пройшла ногою аж до коліна. Щур іржаво заскрипів, полетів сторч головою на землю і приземлився на спину. Едді побачив, як заходили ходором десяток спиць, що нагадували механічні ноги. На кінчику кожної була гостра металева лапа. Ці лапи оберталися на шарнірах розміром із гумку для олівців.

Із середньої частини робота вистромився сталевий стрижень і знову перевернув його на ноги. Едді опустив Роландів револьвер, не зважаючи на миттєве імпульсивне бажання врівноважити його вільною рукою. Можливо, так вчили стріляти поліцейських у його світі, але тут усе робилося інакше. Роланд казав їм, що до справжньої вправності можна наблизитися лише тоді, коли забудеш про пістолет у руці і здаватиметься, що стріляєш пальцем.

Едді натиснув на гачок. Крихітна тарілка, що знову почала було обертатися в пошуках ворогів, зникла у полум'ї синього спалаху. Щур здушено клацнув – хрряп! – і звалився на бік мертвий.

Відчуваючи, як відбійним молотом калатає серце в грудях, Едді повернувся. Таким розлюченим він не був відтоді, коли зрозумів, що Роланд збирається тримати його в цьому світі доти, доки не отримає чи не втратить свою трикляту Вежу… інакше кажучи, ймовірно, до того часу, поки їх усіх не зжеруть черви.

Він наставив дуло порожнього револьвера Роландові на груди й заговорив хрипким голосом, у якому ледве впізнавав свій власний.

– Якби тут лишилася ще одна куля, ти міг би зараз перестати нервуватися через ту свою срану Вежу.

– Едді, припини! – різко кинула йому Сюзанна.

Він перевів погляд на неї.

– Між іншим, ця штука летіла просто на тебе, і вона планувала зробити з тебе фарш.

– Але ж не встигла. Ти в неї влучив, Едді. Влучив.

– А от йому нема за що дякувати. – Зібравшись було вкласти револьвер у кобуру, Едді, вже й так до краю роздратований, раптом зрозумів, що вкладати його нікуди. Кобура була на Сюзанні. – Йому і його урокам. Йому і його довбаним урокам. – Він повернувся до Роланда. – Знаєш що?

Вираз легкого зацікавлення в очах Роланда різко змінився. Погляд майнув до якоїсь точки над лівим плечем Едді.

– ЛЯГАЙ! – заволав стрілець.

Едді не змусив просити себе двічі. Увесь гнів і все спантеличення миттю випарувалися. Вже падаючи на землю, він побачив, як стрільцева ліва рука стрімко, що аж обриси розпливалися, опустилася до стегна. «Нічого собі, – подумав він під час падіння, – НЕ МОЖЕ він бути таким швидким. Ніхто не може так швидко рухатися. У мене непогана швидкість, та порівняно з Сюзанною я незграбний. Але поряд із ним Сюзанна – мов та черепаха, що повзе вгору шматком скла…»

Щось пролетіло в нього просто над головою, щось крикливе, сердите й механічне, і це щось вирвало в Едді жмут волосся. А тоді стрілець відкрив вогонь від стегна – три швидкі постріли, подібні до гуркоту грому, і вереск стих. І між тим місцем, де зараз лежав Едді, і тим, де коло Роланда стояла навколішки Сюзанна, гепнулася на землю істота, схожа на великого механічного кажана. Поцятковане іржею крило на шарнірах кволо стукнуло по землі, наче від безсилої люті через проґавлений шанс, і більше не рухалося.

Роланд пішов до Едді, легко ступаючи в старих тріснутих чоботях. Простягнув руку. Взявшись за неї, Едді з Роландовою допомогою зіп'явся на ноги. Він ледве дихав і зрозумів, що говорити не зможе. «Мабуть, так буде краще… щоразу, як розтулю рота, то там наче моя триклята нога опиняється».

– Едді! Як ти там? – Сюзанна вже прямувала через галявину до того місця, де він стояв, похиливши голову й тримаючи руки на стегнах, та намагався віддихатися.

– Норма. – Замість слова вийшов здушений хрип. Едді через силу випростався. – Щоправда, трохи підстригся.

– Воно сиділо на дереві, – м'яко сказав Роланд. – Спершу я й сам його не помітив. О цій порі дня світло підступне. – Він замовк, а тоді додав таким самим спокійним тоном: – Едді, їй нічого не загрожувало.

Едді кивнув. Тепер він знав, що Роланд міг запросто з'їсти гамбургер і випити молочний коктейль, а тоді вже витягати револьвер. Ось такий він був спритний.

– Добре. Просто знай, що твої методи навчання мені не до вподоби, о'кей? Але перепрошувати я не збираюся, навіть і не сподівайся.

Нахилившись, Роланд підняв Сюзанну й почав її обтрушувати. Він робив це з якоюсь безсторонньою любов'ю, наче мати, що обчищає свого малюка, який тільки–но навчився ходити і вже забрьохався на задньому подвір'ї.

– Вибачатися не потрібно. Два дні тому у нас із Сюзанною вже була подібна розмова. Правда, Сюзанно?

Вона підтвердила кивком голови.

– Роланд вважає, що стрільцям–учням, які не кусають руку, що їх годує, час від часу треба давати доброго прочухана.

Едді озирнувся на уламки й почав поволі струшувати кістковий порох зі штанів та сорочки.

– А якби я сказав тобі, що не хочу бути стрільцем, друже Роланде?

– Я відповів би, що твої бажання не надто важать. – Роланд уже дивився на металеву буду, що стояла біля кам'яної стіни. Схоже, розмова його більше не цікавила. Едді вже бачив таке раніше. Коли балачка повертала до умовного способу, Роланд майже завжди втрачав до неї інтерес.

– Ка? – спитав Едді. В його голосі вчувалася застаріла неприязнь.

– Саме так. Ка. – Підійшовши до буди, Роланд провів рукою по жовто–чорних смугах, якими вона була розмальована спереду. – Ми знайшли один із дванадцяти порталів, що стоять уздовж краю світу… одну з шести доріг до Темної Вежі.

І це теж ка.

27

Едді пішов по Сюзаннин візок. Його ніхто не просив – просто йому хотілося трохи побути на самоті, щоб знову опанувати себе. Тепер, коли стрілянина скінчилася, кожен м'яз у його тілі, здавалося, був натягнутий і бринів, мов тятива. Едді не хотів, щоб супутники бачили його в такому стані, – не тому, що вони могли помилково прийняти це за страх, а тому, що хтось один із них чи обидва зрозуміли б, у чім насправді річ: у надмірному збудженні. І це йому подобалося. Подобалося навіть укупі із кажаном, котрий мало не зняв із нього скальп.

«Це маячня, хлопче. І ти це знаєш».

Біда була в тому, що насправді він не знав. Він зіткнувся з відчуттям, яке Сюзанна пережила після того, як убила ведмедя: він міг скільки завгодно розводитися про те, що не хоче бути стрільцем, що не хоче бродити в цьому шизонутому світі, де, схоже, крім них трьох, не лишилося людей, патякати про те, що понад усе йому хочеться стояти зараз на розі Бродвею і Сорок другої вулиці, клацати пальцями, жувати хот–дог під соусом чилі і слухати, як у навушниках розривається рок–банда «Криденс Кліавотер Ривайвл», спостерігаючи, як повз нього пропливають нью–йоркські кралі, невимовно сексуальні, ротики в них – просто відпад, а довгі ноги ледь прикриті коротесенькими спідничками. Він міг до посиніння торочити про всі ці речі, але його душа вважала інакше. В душі він знав, що насолоджувався, розбебехуючи електронний звіринець, принаймні поки тривало це шоу і Роландів револьвер правив йому за власну ручну грозу. Він з величезним задоволенням садонув ногою роботощура, навіть попри весь біль у нозі й смертельний переляк. Дивовижно, але без цієї частини – переляку – втіха насправді була б неповноцінною.

Усе це саме по собі було дуже погано, але в душі він знав щось гірше: якби зараз, цієї миті, перед ним розчинилися двері до Нью–Йорка, то, він, можливо, не захотів би повертатися. Принаймні доти, поки на власні очі не побачить Темну Вежу. Тепер він схилявся до думки, що Роландова хвороба передалася і йому.

Продираючись із Сюзанниним візком крізь хащі тоненьких вільх і кленучи гілля, що шмагало йому обличчя й силкувалося повиколювати очі, Едді зрозумів, що може визнати принаймні деякі з цих відчуттів, і це визнання трохи охолодило йому кров. «Я хочу побачити, чи справді вона така, якою я бачив її уві сні, – подумав він. – Побачити щось подібне… Ото була б дивовижа».

І тут у ньому озвався інший голос. «Не сумніваюсь, що його друзі – ті, в яких імена, наче в рицарів Артурового Круглого столу, – жодних сумнівів, що вони почувалися так само, Едді. І всі вони мертві. Всі до одного».

Мимоволі Едді впізнав цей голос. Він належав Генрі, і через це було важко вдавати, буцімто його не чуєш.

28

Тримаючи Сюзанну на правому коліні, Роланд стояв перед металевою будкою, що нагадувала зачинений на ніч вхід. Едді залишив візок на краю галявини й підійшов до них. Дорогою він відчував, як гучнішає ненастанне бурмотіння й тремтіння землі під ногами. Машинерія, від якої йшов весь цей гамір, була розмішена або в булці, або під нею, зрозумів Едді. Здавалося, він чув шум не вухами, а надрами мозку й нутрощів.

– Отже, це один із дванадцяти порталів. А куди він веде, Роланде? До Диснейленду?

Роланд похитав головою.

– Не знаю, куди він веде. Можливо, в нікуди… або всюди. У моєму світі багато невідомого для мене. Авжеж, ви й самі вже це збагнули. А ще існують речі, які раніше були мені відомі, а тепер змінилися.

– Бо світ зрушив з місця?

– Саме так. – Роланд зиркнув на нього. – Тут цей вираз має пряме, а не переносне значення. Світ справді не стоїть на місці, і зсув його відбувається дедалі швидше і швидше. Водночас усе в ньому зношується… розпадається… – Аби продемонструвати, що має на увазі, він копнув ногою механічний труп ящика на ніжках.

Едді згадав приблизне зображення порталів, яке Роланд намалював на піску.

– Це що, край світу? – трохи наполохано спитав він. – Тобто не надто вже він і відрізняється від інших місць. – Він тихо засміявся. – Якщо десь там урвище, то я його не бачу.

Роланд знову заперечно похитав головою.

– Це не того штибу край. Це місце, де починається один із Променів. Принаймні, так мені розповідали під час навчання.

– Променів? – перепитала Сюзанна. – Яких Променів?

– Великі Древні не створювали світ – вони його переробили. Деякі казкарі розповідали, що Промені врятували його, інші казали, що з Променів почалося руйнування світу. Великі Древні створили Промені. Це, так би мовити, лінії… лінії, що зв'язують… і утримують…

– Ти говориш про магнетизм? – обережно спитала Сюзанна.

Його обличчя просяяло, від чого різкі риси й глибокі зморшки зазнали дивовижного перетворення. І тієї миті Едді уявив собі, як виглядатиме Роланд, коли дійде до своєї Вежі.

– Так! Але магнетизм – це лише частина… як і сила земного тяжіння… і належне врівноваження простору, розміру і виміру. Промені – це сили, що поєднують усі ці речі.

– Ласкаво просимо на відкритий урок фізики в божевільні, – тихо мовив Едді.

Проте Сюзанна не звернула на нього уваги.

– А Темна Вежа? Це якийсь генератор, так? Центральне джерело живлення для цих променів?

– Я не знаю.

– Але тобі відомо, що це пункт А, – сказав Едді. – Якщо ми підемо навпростець, то через певний, достатньо довгий проміжок часу прийдемо до іншого порталу… назвімо його пунктом В… на іншому краю світу. Але перед тим ми потрапимо в пункт Б. Він у нас центральний. Темна Вежа.

Стрілець кивнув.

– І довго нам так іти? Не знаєш?

– Ні. Але знаю, що це дуже далека подорож, і з кожним прожитим днем відстань зростає.

Едді саме нахилився, щоб оглянути ящик на ніжках. Але, зачувши це, випростався і вп'явся поглядом у Роланда.

– Цього не може бути. – Він говорив, як людина, котра намагається пояснити маленькій дитині, що в її шафі немає бабая, що його просто не може там бути, бо бабая не існує в природі. – Роланде, світи не ростуть.

– Та невже? Коли я був малий, Едді, у нас були карти. Одну з них я пам'ятаю особливо добре. Вона називалася «Великі королівства Західної Землі». На неї було нанесено мій край, який тоді звався йменням Ґілеад. На ній були Низинні Баронії, сплюндровані під час повстання й громадянської війни того року, коли я здобув свої револьвери, і пагорби, й пустеля, й гори, й Західне море. Від Ґілеаду до Західного моря було неблизько – тисяча миль чи навіть більше. Але цю відстань я долав двадцять років.

– Не може бути, – швидко проговорила Сюзанна, вочевидь налякана. – Навіть якби ти йшов пішки, то двадцять років – це занадто.

– Ну, не забувай про зупинки, коли він відсилав листівки й пив пиво, – пожартував Едді, але вони обоє його проігнорували.

– Більшу частину шляху я не йшов, а їхав верхи, – сказав Роланд. – Час від часу мене… скажімо так, затримували… але переважно я рухався вперед. Подалі від Джона Фарсона, який очолив повстання, що перевернуло з ніг на голову світ, де я виріс, і який хотів настромити мою голову на палю й поставити на подвір'ї свого замку. Гадаю, в нього були вагомі причини, бо ж ми з моїми співвітчизниками спричинилися до смерті багатьох його послідовників… а ще я вкрав дещо надзвичайно для нього дороге.

– А що то було? – поцікавився Едді.

Роланд заперечно похитав головою.

– Цю історію я розповім вам якось іншим разом… а може, й зовсім не розповім. А поки що подумайте про інше: я пройшов не одну, а багато тисяч миль. Бо світ росте.

– Такого просто не може бути, – не здавався Едді, але ці слова вразили його до глибини душі. – Траплялися б якісь землетруси… повені… цунамі… ну ще там щось таке…

– Розплющ очі! – розлючено мовив Роланд. – Просто подивися навкруги! Що ти бачиш? Це світ, що вповільнюється, наче дитяча дзиґа, але водночас прискорюється й рухається далі, і ніхто з нас не розуміє, як це відбувається. Подивися на свої жертви, Едді! Заради свого батька, подивися!

Двома широкими кроками він опинився біля струмка, підняв сталеву змію, швидко її оглянув і кинув Едді, який впіймав робота лівою рукою. Змія розвалилася на два шматки.

– Бачиш? Вона вичахла. Усі істоти, яких ми тут знайшли, були вичахлі. Якби ми не нагодилися, вони б все одно невдовзі померли. І так само помер би ведмідь.

– Ведмідь був хворий, – сказала Сюзанна.

Стрілець кивнув.

– Паразити напали на живі тканини його тіла. Але чому вони раніше цього не робили?

Сюзанна не відповіла.

Тим часом Едді роздивлявся змію. На відміну від ведмедя, вона виявилася повністю штучною, виготовленою з металу, мікросхем і багатьох ярдів (або навіть миль) надтонкого дроту. І все ж плями іржі проступали не лише на поверхні половинки змії, яку Едді досі тримав у руках, а й у її металевих нутрощах. Там, де протікала олива чи просочувалася вода, утворилася мокра пляма. Волога попсувала деякі дроти, а на кількох мініатюрних платах розміром не більше нігтя росло щось зелене, схоже на мох.

Едді перевернув змію. Сталева табличка засвідчувала, що це виріб «Північного Центру Позитроніки, Лтд». На ній стояв серійний номер, але імені не було. «Мабуть, надто дрібна ти для імені, – подумав хлопець. – Просто собі складний механічний дивайс, призначений спеціально для того, щоб ставити Братику Ведмедику клізму, щоб він регулярно випорожнювався, чи робити щось не менш огидне».

Він кинув змію на землю і витер руки об штани.

Роланд тим часом підняв маленький трактор і потягнув за одну з гусениць. Вона знялася легко, але на землю між чоботами стрільця ринула хмара іржі. Гусеницю він викинув.

– Усе в цьому світі або зупиняється навіки, або розвалюється на шматки, – заявив він. – Та водночас сили, що поєднуються і надають світові злагодженості… у часі, розмірі й просторі… ці сили слабнуть. Ми це знали навіть у дитинстві, але гадки не мали, яким буде час кінця. Та й звідки нам було знати? Втім, зараз я живу саме в такі часи. І, як на мене, то не тільки мій світ зазнав їхнього впливу. Вони і на ваш світ впливають, Едді та Сюзанно, і, можливо, на мільярди інших світів. Промені слабнуть. Я не знаю, чи це причина, чи тільки чергова ознака. Але я знаю, що це правда. Підійдіть! Наблизьтеся! Послухайте!

Наближаючись до металевої будки з навскісними лініями, де жовта фарба змінювалася чорною і навпаки, Едді відчув, як У пам'яті зринає невідпорний і неприємний спогад. Уперше за багато років він упіймав себе на тому, що думає про руїни будинку у вікторіанському стилі в Датч–Гіл, за милю від того району, це вони з Генрі провели дитинство. Перед руїнами на Райнголд–стрит, які дітвора з району називала Маєтком, лежав порослий бур'яном газон, за яким ніхто не доглядав. Едді думав, що в районі навряд чи знайшовся б такий малий, що не чув моторошних історій про Маєток. Перехняблений будинок з крутим дахом наче набурмосено зорив на перехожих з–під піддашшя, де клубочидися тіні. Шибок у вікнах, ясна річ, не було (дітлахи могли спокійно жбурляти у вікна камінням, не підходячи надто близько до будинку). Але й фарбою з балончиків його стіни ніхто не розмальовував, і на місцину для трахання чи на тир його теж не перетворили. Найдивовижнішим було те, що він досі існує: ніхто не підпалив Маєток, щоб отримати гроші за страховим полісом чи просто подивитися, як він горить. Звісно, діти казали, що в ньому є привиди. Коли одного дня Едді стояв на хіднику разом з Генрі (вони спеціально прийшли сюди, аби побачити цей сумнозвісний предмет пліток, хоча Генрі набрехав матері, буцімто вони просто йдуть із друзями по морозиво «Худсі» до Дальберга), йому справді здалося, що там водяться примари. Хіба він не відчував, як крізь старі тінисті вікторіанські вікна, вікна, що начебто вп'ялися в нього нерухомим поглядом небезпечного психа, просочується якась чужа, ворожа сила? Хіба він не відчував, як невловний вітерець ворушить волосся на руках і потилиці? Хіба перед його очима не постала тоді чітка картина: варто лише переступити поріг цього будинку – і край, двері хряснуть за спиною, і стіни посунуть на нього, перетираючи на порох скелети дохлих мишей, прагнучи так само потрощити і його кістки?

Потойбіччя. Привиди.

Зараз, коли Едді підходив ближче до металевої будки, до нього повернулося давно забуте відчуття таємниці й небезпеки. Шкіра на ногах і руках взялася сиротами. Волосся на потилиці стало сторч і нагадувало тепер шерсть на загривку тварини. Його наче обдував той самий ледь відчутний вітерець, хоча листя на деревах, що оточували галявину, не ворушилося.

Проте він невпинно йшов до дверей (бо, звісна річ, це були ще одні двері, хоча цей вхід був зачинений і завжди опиратиметься таким, як Едді) і не зупинявся, аж поки вухо не пригас – лося до металу.

Відчуття було таке, наче півгодини тому він закинув собі пігулку справді потужної кислоти, а пробирати почало тільки зараз. У пітьмі за очними яблуками пропливали дивні кольори. Йому здавалося, що з камінних глоток довгих коридорів, тьмяно освітлюваних електричними світильниками, до нього долинає бурмотіння голосів. Колись смолоскипи модерної доби яскраво палахкотіли, освітлюючи все навколо, але тепер від них лишилися тільки сумні цятки синього світла. Він відчував порожнечу… спустошення… відчуження… смерть.

Механізми невтомно бурмотіли, але чи не з'явився в цьому звуку інший, грубий призвук? Край, де під гуготінням машин пульсує відчай, наче аритмія хворого серця? Враження, що механізми, від яких іде цей звук, хоча й набагато складніші навіть за самого ведмедя, виходять з ладу і вже не працюють як слід?

– Усе мовчить у коридорах смерті, – прошепотів Едді. Голос зривався і ставав дедалі слабшим. – Усе забуте в камінних коридорах смерті. Узріть сходи, що виступають у пітьмі, узріть покої в руїнах. Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Грубим ривком Роланд відтягнув його назад, і Едді подивився на нього напівпритомним поглядом.

– Годі вже, – сказав стрілець.

– Що б там не стояло, воно не надто добре працює, правда ж? – почув Едді власний тремкий голос – здавалося, він долинає десь здалеку. Хлопець досі відчував силу, що йшла від будки. Вона кликала його до себе.

– Правда. У ці часи жодна річ в моєму світі не працює так, як треба.

– Хлопці, якщо ви плануєте отаборитися тут на ніч, то на моє приємне товариство можете не розраховувати, – сказала Сюзанна. У сірому світлі сутінків її обличчя здавалося розмитою плямою. – А я піду собі десь подалі. Мені моторошно від Цієї штуки.

– Ми всі підемо десь подалі, – сказав Роланд. – Ходімо.

– Гарна думка, – озвався Едді. Вони йшли, і шум машин ставав дедалі слабшим. Едді відчув, що вхід помалу втрачає свою владу над ним, хоча він і досі кличе, запрошує звідати тьмяно освітлені коридори, сходи, що виступають з темряви, покої в руїнах, де плетуть павутину павуки й один за одним згасають пульти керування.

29

Тієї ночі Едді знову бачив сон про те, як він іде Другою авеню до «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», що на розі Другої й Сорок п'ятої. Він проминув музичну крамницю, де з гучномовців басили «Ролінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний, Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний, Я бачу, як проходять дівчата у літньому вбранні, Я повертаю голову, аж у очах темніє…

Едді йшов далі, повз крамницю, що називалася «Твої відображення», між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою. В одному з дзеркал, якими була прикрашена вітрина, він побачив себе. І подумав, що виглядає краще, ніж будь–коли за багато років. Волосся трохи задовге, але сам він засмаглий і має здоровий, підтягнутий вигляд. Але одяг… ну й лажа, чуваче. Мотлох якийсь. Синій піджак, біла сорочка, брунатна краватка, сірі штани… та блін, у нього в житті не було такого прикиду зразкового хлопчика.

Хтось торсав його за плече.

Едді спробував ще глибше зануритися в сон. Він не хотів прокидатися. Принаймні поки не дійшов до крамниці делікатесів і не відімкнув своїм ключем двері, за якими – трояндове поле. Едді хотілося ще раз побачити це видиво – нескінченне червоне укривало, небесне склепіння понад ним, де пропливають великі білі хмари–кораблі, і Темну Вежу. Він боявся чорноти, що жила в тій жаскій колоні, чатуючи на кожного, хто наважиться підійти надто близько, щоб його пожерти. Та все одно йому хотілося побачити Вежу. Він конче мусив її побачити.

Однак рука, що його торсала, не здавалася. Сон почав темнішати, і запахи автомобільних викидів на Другій авеню поступилися аромату диму, що йшов від дерева (ледь відчутному, бо багаття майже догоріло).

Сюзанна. Виглядала вона налякано. Едді всівся й обійняв її. Вони стали табором на дальньому краю вільхової діброви, там, де було чутно дзюркіт струмка на всипаній кістками галявині. З іншого боку табірного багаття, що ледь жевріло, спав Роланд. Спалося йому тривожно. Ковдру стрілець із себе скинув і лежав, підібгавши коліна мало не до грудей. Без чобіт ступні здавалися білими, вузькими і вразливими. На правій бракувало великого пальця, жертви омара–вбивці, який відгриз стрільцеві ще й частину правої руки.

Роланд весь час стогнав щось нерозбірливе. Трохи послухавши, Едді зрозумів, що це слова, які він вимовив перед тим, як упасти непритомним на галявині, де Сюзанна підстрелила ведмедя. «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші». На секунду стрілець замовк, а потім почав кликати хлопчика на ім'я: «Джейку! Де ти? Джейку!»

І стільки скорботи й відчаю було в його голосі, що Едді відчув, як у душу заповзає страх. Його рука обвила Сюзанну, і він міцно притис дружину до себе. Попри те, що ніч була тепла, жінка вся тремтіла.

Стрілець перекотився на спину, і розплющені очі зблиснули під сяйвом зірок.

– Джейку, де ти? – гукнув він кудись у ніч. – Повернися.

– О Боже, він знову марить. Що нам робити, Сьюз?

– Не знаю. Але це було настільки нестерпно, що я не змогла далі слухати сама. Він наче так далеко. Так далеко від усього.

– Вперед, – пробурмотів стрілець, знову перевертаючись на бік і підтягуючи коліна, – цей світ не єдиний, існують інші. – Якусь мить він лежав мовчки. А тоді його груди здійнялися, і з них вирвався протяжний крик, від якого кров холола в жилах, – стрілець викрикнув хлопчикове ім'я. З лісу за їхніми спинами, сухо тріпочучи крилами, знявся якийсь великий птах і полетів шукати собі спокійнішої місцини.

– Як ти гадаєш, – з мокрими від сліз і широко розплющеними очима спитала Сюзанна, – може, розбудити його?

– Не знаю. – Едді побачив стрільцевий револьвер, той, який Роланд носив на лівому стегні. Зброя в кобурі лежала на охайно складеному квадратному клапті шкіри неподалік того місця, де спав Роланд. Простягнути до неї руку було справою однієї секунди. – Навряд чи я наважуся, – повагавшись, додав Едді.

– Це доводить його до сказу.

На знак згоди Едді кивнув.

– Що нам робити? Едді, що робити?

Едді не знав. Пеніцилінові ліки вбили інфекцію, занесену величезним омаром, але тепер Роланд знову потерпав від зараження. І Едді сумнівався, що на світі існує антибіотик, здатний вилікувати цю хворобу.

– Не знаю. Ляж коло мене, Сьюз.

Едді накинув на неї й на себе шкуру, і через деякий час вона перестала тремтіти.

– Якщо він збожеволіє, то може на нас напасти, – сказала вона.

– Та я знаю. – Ця неприємна думка навіяла спрогад про ведмедя – червоні, осатанілі від ненависті очі (та хіба в цих багряних глибинах не було іскри спантеличення?) і смертоносні лапи з гострими, мов бритва, пазурами. Погляд Едді помандрував до револьвера, що лежав так близько до лівої неушкодженої руки стрільця, і він знову пригадав, як блискавично Роланд вихопив зброю, помітивши, що на них пікірує механічний кажан. Так швидко, що не видно було руки. Якщо стрілець збожеволіє і вся його ненависть обернеться проти них із Сюзанною, то шансів вижити у них не буде. Жодного шансу.

Едді притиснувся обличчям до теплої заглибники на жінчиній шиї і заплющив очі.

Невдовзі Роланд перестав бурмотіти. Едді підвів голову і глянув на нього. Здавалося, стрілець знову поринув у природний сон. Едді подивився на Сюзанну і побачив, що вона теж заснула. Він ліг коло неї, ніжно поцілував опуклість грудей і сам заплющив очі. «Е, ні, хлопче, ти не спатимеш довго–предовго».

Втім, вони йшли вже два дні, і Едді геть знесилився. Він поплив… поринув у сон.

«Назад у сон, – подумав він, занурюючись. – Я хочу назад на Другу авеню… назад до Тома й Джері. Так, хочу».