Текст книги "Загублена земля"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

«Там, на пляжі, напівмертвий від укусу омариська, він і то був уважніший», – похмуро подумав Едді.

Нарешті Роланд повернув голову в його бік і подивився на нього. Очі стрільця блищали від болю і втоми, та Едді розумів, що це лише поверховий блиск. Він відчував, що під ним наростає сум'яття, яке неодмінно переросте в безум, якщо йому й надалі не чинити опір. Душа Едді сповнилася жалю.

– Не спиться? – спитав Роланд позбавленим життя голосом, наче одурманений наркотиками.

– Майже заснув, але прокинувся, – відповів Едді. – Слухай…

– Здається, я скоро помру. – Роланд зиркнув на Едді. Із очей зник блиск, і вони стали двома глибокими криницями без дна. Зазирнувши в них, Едді здригнувся – більше від цього безживного погляду, ніж від Роландових слів. – Едді, а ти знаєш, що я сподіваюся знайти там, це закінчується шлях?

– Роланде…

– Тишу, – закінчив Роланд і сухо зітхнув, наче пісок пересипав. – Просто тишу. Цього вистачить. Це буде кінець… усьому цьому.

Стрілець притис кулаки до скронь, і Едді подумав: «Не так давно я бачив, як це робить інша людина. Але хто? І де?»

Сміх та й годі: ось уже без малого два місяці він не бачив нікого, крім Роланда й Сюзанни. Втім, здавалося, що ця людина справді була.

– Роланде, я тут трохи погрався на дозвіллі, – сказав Едді.

Роланд кивнув. Примарна усмішка торкнулася його вуст.

– Я знаю. Що ж це за річ? Ти вже готовий сказати?

– Мені здається, що це може бути частиною цього твого ка–тету.

Погляд Роланда знову став уважним. Він задумливо подивився на Едді, але нічого не сказав.

– Дивись. – Едді заходився розгортати свій пакунок.

«Нічого доброго з цього не вийде! – зненацька заверещав голос Генрі, та так гучно, що Едді ледь помітно здригнувся. – Це просто шматок порізаного дерева, і все! Він подивиться і засміє тебе! Ти пошиєшся в дурні! «О, яка ж краса! – скаже він. – Дівчисько вирізьбило це з дерева?»»

– Стули пельку, – пробурмотів Едді собі під носа.

Стрілець здивовано підвів брови.

– Це я не тобі.

Роланд кивнув, ні на крихту не здивувавшись.

– Брат часто тебе навідує, так, Едді?

Якийсь час Едді просто дивився на нього, забувши дістати свою роботу зі згортка. А потім усміхнувся. Усмішка вийшла не надто приємною.

– Не так часто, як раніше, Роланде. Подякуємо Господові за невеличкі милості.

– Так, – відгукнувся Роланд. – Надто багато голосів – це завеликий тягар для людської душі… Що у тебе там, Едді? Покажи, будь ласка.

Едді підняв угору шматок ясеневого дерева. З нього, наче наяда на носі судна чи руків'я меча, встромленого в камінь, виступав ключ, майже завершений. Едді не знав, наскільки добре вдалося відтворити обрис, побачений у вогні багаття (та й не вдасться йому це дізнатися ніколи, якщо тільки він не знайде для цього ключа замкову щілину). Але щось підказувало, що він упритул наблизився до мети. В одному Едді був упевнений на всі сто: так гарно він ще не різьбив ніколи. Поки що.

– О боги, Едді, це прекрасно! – вигукнув Роланд. Апатія зникла з його голосу, поступившись здивовано–шанобливому тону, якого Едді ніколи раніше не чув. – Ця річ вже готова? Не готова, правда ж?

– Ні… не зовсім готова… – Едді провів пальцем по третій заглибині, а потім по завитку на кінці останньої зазубрини. – Ще трохи треба пововтузитися з цією заглибинкою, та й карлючка на кінці поки що не така, як треба. Не знаю, звідки мені відомо, але це факт.

– Це твоя таємниця. – Роланд не запитував, він стверджував.

– Так. Якби ж то я тільки знав, для чого вона потрібна.

Роланд озирнувся. Там, куди помандрував його погляд, Едді

побачив Сюзанну. І йому стало трохи легше від того, що Роланд почув її першим.

– Хлопці, чого це ви не спите? Кісточки комусь перемиваєте? – Побачивши в руці у Едді дерев'яний ключ, вона кивнула. – А я все сушила собі голову, коли ж ти нарешті наважишся це показати. Гарна штука. Не знаю, для чого вона, але гарна.

– І ти й гадки не маєш, які двері він може відмикати? – спитав Роланд у Едді. – Це в твій кхеф не входило?

– Ні… але, гадаю, він може статися комусь в нагоді, хоч і не завершений. – Він простягнув ключ Роландові. – Я хочу, щоб він був у тебе.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб взяти ключ. Він уважно дивився на Едді.

– Чому?

– Тому що… ну… просто одна людина сказала мені, що так треба.

– Хто сказав?

«Той твій хлопчисько, – ні сіло ні впало подумав Едді. І щойно думка прозвучала в голові, він зрозумів, що це правда. – То був твій малий Джейк, хай йому грець». – Але вголос Едді не хотів цього казати. Взагалі не хотів, щоб прозвучало хлопчикове ім'я. Від цього Роландові знову могло зірвати дах.

– Не знаю. Але думаю, що за спробу в лоб не дадуть.

Роланд повільно потягнувся до ключа. Щойно його пальці

торкнулися дерева, ключем наче пробіг спалах яскравого світла, але зник так швидко, що Едді не встиг зрозуміти, чи було це насправді. Можливо, просто відблиск зоряного сяйва.

Роландова рука зімкнулася на ключі, що стримів зі шматка дерева. Якусь мить його обличчя залишалося непроникним. А потім стрілець насупився і підняв голову, наче дослухаючись до чогось.

– Що таке? – спитала Сюзанна. – Ти чуєш…

– Цить! – Ошелешений вираз обличчя Роланда повільно перетворювався на зачудований. Він перевів погляд з Едді на Сюзанну і повернувся до Едді. В очах мало–помалу піднімалося на поверхню якесь безмежне почуття – так глечик, занурений у джерело, наповнюється водою.

– Роланде? – стривожено спитав Едді. – З тобою все гаразд?

Роланд щось прошепотів, але Едді не розчув, що саме.

Сюзанна вочевидь перелякалася. Вона глипнула на Едді, наче питаючи: «Що ти з ним зробив?»

Але Едді тільки взяв її долоню в свої.

– Нічого, все добре.

Роланд так сильно стискав шматок дерева, що Едді на мить злякався: а раптом ключ переломиться навпіл? Але дерево було міцне, та й Едді різьбив на славу. Стрілець наче силкувався щось сказати: його кадик ходив угору–вниз. І зненацька чистим сильним голосом Роланд прокричав у нічне небо:

– ВОНИ МОВЧАТЬ! ГОЛОСИ МОВЧАТЬ!

Він знову подивився на своїх супутників, і Едді побачив щось таке, чого не сподівався побачити ніколи в житті, навіть якби життя затягнулося на тисячу років.

Роланд із Ґілеаду плакав.

2

Тієї ночі, вперше за багато місяців, стрілець спав здоровим сном. Йому нічого не снилося. Він спав, не випускаючи з руки ключ, так і не доведений до ладу.

3

В іншому світі, під тінню крила того самого ка–тету, Джейк Чемберз спав і бачив найяскравіше сновидіння в своєму житті.

Він продирався крізь хащі стародавнього лісу, точніше, те, що від нього залишилося, – мертву зону з повалених дерев і неохайних чіпких кущів, котрі так і силкувалися вжалити його за ноги й стягнути кросівки. Дорогою йому трапилася негуста діброва з молодших дерев (він не знав, що то за дерева – вільхи чи, може, буки… Джейк був міським хлопчиком і про дерева знав тільки те, що в деяких є листя, а в деяких – голки). Крізь той гайок пролягала стежка, і Джейк її знайшов. Тепер він просувався трохи швидше. Попереду виднілася якась галявина.

Коли до галявини ще лишалося трохи пройти, хлопчик зупинився, бо побачив праворуч якийсь кам'яний стовп. Наче дороговказ. І Джейк зійшов із стежки, аби прочитати, що там написано. Вирізьблені літери вже майже стерлися від негоди, і він, скільки не намагався, так і не зміг розібрати напис. Врешті–решт Джейк заплющив очі (ще ніколи він не робив цього уві сні) і провів пальцями по заглибинках, наче сліпий, що читає за абеткою Брайля. І в пітьмі за його повіками почали проступати літери, складаючись у речення, що запалахкотіло синім світлом:

ПОДОРОЖНІЙ, ДАЛІ – СЕРЕДИННИЙ СВІТ.

У своєму ліжку Джейк підтягнув ноги ближче до грудей. Рука з ключем лежала під подушкою, і пальці стислися ще міцніше.

«Серединний світ, – подумав він, – ну звісно. Сент–Луїс, і Топіка, й Оз, і Всесвітній Ярмарок, і Чарлі Чух–Чух».

Він розплющив очі вві сні й почухрав далі. Галявина за дібровою була заасфальтована, старий асфальт подекуди розтріскався. Посередині було намальоване коло. Жовта фарба давно вицвіла. Джейк одразу зрозумів, що це баскетбольний майданчик, – ще навіть до того, як побачив на дальньому його кінці, біля штрафної лінії, хлопчика, який закидав у кошик старий запилюжений м'яч. Кошик без сітки приймав його кидок за кидком, і щоразу м'яч потрапляв у нього дуже точно, охайно. Сам кошик стирчав із якоїсь штуковини, що скидалася на кіоск у підземці, зачинений на ніч. Двері перетинали діагональні смуги жовтої й чорної фарби, що змінювали одна одну. З–за дверей (чи, може, з–під них) до Джейкових вух долинало постійне бурмотіння потужної машинерії. Цей звук чомусь непокоїв. Відлякував.

«Не наступай на роботів, – не повертаючи голови, сказав хлопчик, що кидав м'яча в кошик. – Хоч мені здається, що всі вони мертві, але на твоєму місці я б не випробовував долю».

Озирнувшись, Джейк побачив, що скрізь валяється купа потрощених металевих приладів. Один скидався на щура чи мишу, інший – на кажана. Мало не в нього під ногами лежало два іржавих шматки того, що колись було механічною змією.

«Ти – це я? – спитав Джейк, роблячи крок до хлопчика під кошиком. Але не встиг він озирнутися, як Джейк уже знав, що помилився. Хлопець був вищий на зріст і мав не менше тринадцяти років. Волосся в незнайомця, котрий повернувся до нього, було темніше, очі виявилися світло–карими. Джейк мав сині.

«А ти як гадаєш?» – спитав незнайомий хлопець і кинув м'яча Джейкові.

«Ні, авжеж, ні, – відповів Джейк таким тоном, наче вибачався. – Просто останні тижнів зо три мене буквально роздирало навпіл». – Він повів м'яч і зробив кидок у кошик із середини поля. М'яч описав високу дугу і впевнено впав у кільце. Джейк зрадів… але водночас зрозумів, що боїться, боїться того, що може сказати йому цей дивний хлопець.

«Та я знаю, – відповів хлопець. – Поковбасило тебе, правда ж? – На ньому були вицвілі смугасті шорти і жовта футболка з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ». На лоба хлопець начепив зелену бандану, щоб волосся не лізло в очі. – І стає тільки гірше, а краще не стає».

«Що це за місце? – спитав Джейк. – І хто ти такий?»

«Портал Ведмедя… і заразом Бруклін».

Це було безглуздо, але чомусь мало сенс. І Джейк сказав собі, що в сновидіннях інакше й не буває. Але відчуття було таке, наче це не сон.

«А те, хто я такий, взагалі не дуже–то й важливо, – сказав хлопчик і, не озираючись, кинув м'яч через плече. М'яч злетів у повітря і втрапив точно у кошик. – Я мушу тебе провести, от і все. Проведу тебе туди, куди тобі треба, і покажу те, що ти маєш побачити. Але ти будь обережний, бо я ж тебе не знаю. А незнайомці дратують Генрі. І коли він дратується, то може бути дуже злий. Ти такий маленький порівняно з ним».

«А хто це – Генрі?» – спитав Джейк.

«Це не важливо. Просто зроби так, щоб він тебе не помітив. Все, що від тебе вимагається, – триматися на віддалі… і йти слідом за нами. А потім, коли ми підемо…»

Хлопчик подивився на Джейка. В його погляді крізь жаль проступало ще одне почуття – страх. І тут Джейк зненацька зрозумів, що хлопчик почав танути – крізь його жовту футболку вже проглядали жовто–чорні смуги на будці.

«Як я тебе знайду?» – Думка про те, що хлопчик розтане повністю і не встигне все йому розповісти, пронизала Джейка вістрям жаху.

«Легко, – відповів хлопець. Його голос тепер мав дивне мелодійне відлуння. – Просто сідай на метро і їдь у Кооперативне містечко. Там мене і знайдеш».

«Ні, не знайду! – закричав Джейк. – Кооперативне величезне! Та там, мабуть, сто тисяч народу живе!»

Від хлопця залишився молочно–білий силует. Тільки світло–карі очі були на місці, наче усмішка чеширського кота в «Алісі». Вони співчутливо і водночас стривожено слідкували за Джейком. «Нема проблема, – сказав він, перекручуючи слова. – Ти ж знайшов ключ і троянду? І мене так само знайдеш. Сьогодні по обіді, Джейку. Годині о третій буде нормально. Ти мусиш діяти обережно і швидко. – Хлопчик–привид зі старим баскетбольним м'ячем, що лежав біля прозорої ноги, помовчав. – Мені вже треба бігти… але маю тобі дещо сказати на прощання. Я радий, що познайомився з тобою. Хлопець ти наче кльовий, і не дивно, що він тебе любить. Але не забувай про небезпеку. Будь обережний… і не лови гав».

«Зажди! – крикнув Джейк і щодуху побіг через баскетбольний майданчик до хлопця, що зникав, але перечепився через розбитого робота, що нагадував іграшковий трактор, і впав навколішки. Штани порвалися, ногу пронизав біль, але Джейк не звернув на це уваги. – Чекай! Розкажи, що відбувається! Ти маєш розповісти, чому це все відбувається зі мною!»

«Через Промінь, – відказав хлопчик, від якого тепер лишилася тільки пара очей у повітрі. – А ще через Вежу. Врешті–решт, усе на світі, навіть Промені, підпорядковується Темній Вежі й слугує їй. Гадаєш, ти – особливий?»

Джейк поривчасто зіп'явся на ноги.

«А його я знайду? Я знайду стрільця?»

«Не знаю, – відповів стрілець. Зараз його голос долинав глухо, наче крізь мільйони миль. – Знаю тільки, що ти мусиш спробувати. Щодо цього в тебе нема вибору».

І хлопець зник остаточно. Баскетбольний майданчик у лісі спорожнів. Тишу порушувало тільки слабке гудіння машинерії. І Джейкові воно не подобалося. Цей звук був якимсь не таким, як треба, і Джейк подумав, що негаразди з механізмами впливали на троянду. Чи навпаки. Якимось чином усе було пов'язане.

Він підняв старий потертий баскетбольний м'яч і вкинув у кошик без сітки. М'яч чисто пройшов крізь кільце… і зник.

«Ріка, – зітхнув голос дивного хлопця, наче вітерець дмухнув. Звідусіль і нізвідки. – Відповідь – ріка».

4

Крізь вікно в кімнату проникали перші примарні промені світанку. Джейк прокинувся і втупився поглядом у стелю. Він думав про чолов'ягу з «Мангеттенського ресторану «Пожива для розуму»» – Аарона Діпно, що тинявся на Блікер–стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Аарон Діпно загадав Джейкові загадку.

Що не має ніг, але біжить,

З ложем, та на місці не лежить,

Буває довгим і широким,

Ворожим, добрим і двобоким.

Тепер у нього була відповідь. Ріка. Вона біжить, має річище–ложе, буває лагідною, страшною, висхлою і мілкою. Хлопець на баскетбольному майданчику сказав йому відповідь. Хлопець із його сну.

І тут же йому на думку спали інші слова Діпно: «Це лише половина відповіді. У Самсонової загадки подвійне дно, друже мій».

Годинник на Джейковій тумбочці показував пів на сьому. Час вставати, якщо він хоче вислизнути з дому непомітно, не зустрічаючись із батьками. На сьогодні школа відміняється. Джейк підозрював, що відтепер з нею покінчено назавжди.

Він відкинув ковдру, спустив ноги на підлогу й побачив на колінах подряпини. Свіжі подряпини. Вчора він забив собі ребра, коли послизнувся на цеглі і впав. Зомлівши біля троянди, вдарився головою. Але коліна були цілі, це він точно пам'ятав.

– Це сталося уві сні, – прошепотів Джейк, розуміючи, що це його геть не дивує. І притьмом заходився одягатися.

5

У надрах шафи для одягу, під купою старих кросівок без шнурків і коміксів про Людину–Павука, знайшовся старенький наплічник, з яким Джейк ходив ще до початкової школи. В школі Пайпера носити наплічник вважалося ганьбою (це така банальність, золотце, така банальність), краще вже смерть. Щойно пальці торкнулися старої сумки, на Джейка накотила страшенна ностальгія за дитинством, коли життя здавалося таким простим.

Він спакував чисту сорочку, пару чистих джинсів, трохи спідньої білизни й шкарпеток. Туди ж відправилися «Загадки й головоломки» та «Чарлі Чух–Чух». Перед тим, як шукати в шафі свій старий наплічник, Джейкові довелося покласти ключ на стіл, і голоси одразу ж повернулися, але звучали тепер глухо і невиразно, наче здалеку. Але, поза тим, він відчував, що зможе прогнати їх, якщо знову візьме в руки ключ, і від цієї думки ставало одразу легше.

«О'кей, – подумав він, зазираючи в наплічник. Навіть із книжками там лишалося ще повно місця. – Що ще взяти?»

Спершу він вирішив, що вже все спакував… а потім зрозумів, чого бракує.

6

У батьковому кабінеті пахло тютюновим димом і надмірними амбіціями.

Майже весь простір займав велетенський письмовий стіл з тикового дерева. У стіну навпроти, де зазвичай розташовуються книжкові шафи, були вмонтовані три монітори «Мітцубісі». Кожен з них показував якийсь канал конкурента, і вночі, коли тато сидів у кабінеті, на кожному з вимкненим звуком йшли картинки з прайм–тайму.

Цупкі портьєри не пропускали світла, тож Джейкові довелося ввімкнути настільну лампу. Він дуже нервувався, хоч і ступав у кросівках м'яко та безшумно. Перебувати в цій кімнаті було страшно. Якщо батько прокинеться і прийде сюди (а це було цілком можливо – хай о котрій він ліг і скільки б не випив, Елмер Чемберз завжди спав сторожко і вставав удосвіта), то розлютиться. А це як мінімум зашкодить Джейкові непомітно втекти з дому. Тож що швидше він звідси забереться, то краще.

Письмовий стіл був замкнений, але батько ніколи не приховував, де зберігає ключ. Під книгою записів. Джейк підчепив його пальцем і витяг назовні. Потім відкрив третю шухляду, покопирсався серед течок, і рука торкнулася холодного металу.

У коридорі рипнула мостина, і Джейк застиг на місці. Минуло кілька секунд, але звук не повторився. І Джейк витяг зброю, яку батько тримав «для захисту свого дому», – автоматичний «рюгер» сорок четвертого калібру. Два роки тому, в день придбання, тато пишно й урочисто показав Джейкові цей пістолет. До істеричних благань дружини забрати цю штуку геть, поки хтось не постраждав, він був глухий.

Джейк знайшов бічну кнопку, що відкривала магазин. Обойма випала в долоню з тихим металевим клацанням, яке в тихій квартирі розляглося вибухом. Хлопчик нервово озирнувся на двері, а потім всю свою увагу зосередив на обоймі. Повна. Він заходився засовувати її назад у пістолет, але потім знову витяг. Тримати заряджений пістолет у шухляді – це одне, а вештатися з ним по Нью–Йорку – геть інше.

Джейк поклав пістолет на дно наплічника і ще раз понишпорив у шухляді з течками. Цього разу він видобув звідти коробку набоїв, заповнену десь наполовину. І пригадав, що колись батько розважався стрільбою по мішенях в поліцейському тирі на Першій авеню, доки йому це не набридло.

Знову рипнула мостина в коридорі. Більш за все на світі Джейкові хотілося звідти забратися.

Він дістав одну з сорочок, які прихопив з собою, поклав її на письмовий стіл і загорнув у неї обойму та коробку з патронами сорок четвертого калібру. Пакунок поклав назад у наплічник і застебнув пряжки. Коли вже збирався йти геть, погляд упав на стосик паперових бланків коло батькових лотків для кореспонденції. На його верхівці лежали дзеркальні сонячні окуляри, які тато дуже полюбляв носити. Джейк узяв аркуш паперу, хвильку повагався, а потім підняв зі столу окуляри і поклав їх до нагрудної кишені. Вийняв з підставки тонку ручку з золотим пером і написав під шапкою бланку: «Любі тато й мамо!».

І насуплено втупився у привітання. Що написати далі? Що сказати батькам на прощання? Що він їх любить? Так, справді, любить, але цього не досить. В цю основну правду, наче сталеві спиці в клубок, хтось встромив інші, не надто приємні істини.

Що він скучатиме за ними? Джейк не знав, правда це чи ні. І це було жахливо. Що він сподівається, що вони за ним сумуватимуть?

І раптом він збагнув, у чому проблема. Якби він збирався піти лише на один день, сьогоднішній, то написати щось було б легко. Проте він був упевнений майже на сто відсотків, що йде не на один день, не на тиждень і не на місяць, і навіть не на літо. Якщо цього разу він вийде з квартири, то назавжди.

Джейк хотів було зім'яти аркуш, але потім передумав. І написав: «Будь ласка, бережіться. З любов'ю, Дж.» Вийшло доволі кострубато, але щось – це краще, ніж нічого.

Чудово. А тепер, може, годі випробовувати долю? Забирайся звідси, поки не пізно.

Так він і зробив.

У квартирі досі стояла мертва тиша. Навшпиньки крадучись через вітальню, Джейк чув тільки дихання батьків: тихо похропувала мати, батько хропів гучніше, і кожен вдих закінчувався тонким присвистом. Коли Джейк підійшов до вхідних дверей, ввімкнувся мотор холодильника, і хлопчик з переляку застиг на місці. Серце шалено калатало в грудях. Наступної миті він вже був біля дверей. Якомога тихіше відчинив їх, переступив через поріг і дуже обережно зачинив за собою.

Коли клацнула заскочка, з душі наче камінь звалився, і Джейка охопило потужне передчуття. Він не знав, що на нього чекає попереду. Судячи з усього, там чигала небезпека, але йому було одинадцять років – в такому юному віці не відмовляються від екзотичного задоволення, яке зненацька пронизало його до глибини душі. Попереду лежав широкий шлях… таємничий широкий шлях, що веде в глиб незвіданого краю. Якщо Джейк буде достатньо кмітливий… і якщо йому всміхнеться доля… то перед ним розкриються сотні таємниць. Він залишав свій дім на світанку, а попереду чекали грандіозні пригоди.

«Якщо я все витримаю, якщо буду щирий, то знайду троянду, – думав Джейк, натискаючи кнопку виклику ліфта. —Я знаю… І його, його теж знайду».

Від цієї думки він страшенно збадьорився; нетерплячка від очікування зустрічі межувала мало не з екстазом.

За три хвилини Джейк уже виходив з–під навісу над входом у будинок, де прожив усе своє життя. На мить повагався, а потім повернув ліворуч, інтуїтивно відчуваючи, що це рішення не випадкове. Та воно таким і не було. Він ішов на південний схід, шляхом Променя, продовжуючи свій власний перерваний хід до Темної Вежі.

7

Минуло два дні відтоді, як Едді віддав Роландові незакінчений ключ. Троє мандрівників – розгарячені, спітнілі, змучені й сердиті – продиралися крізь надміру непоступливу гущавину кущів та парості дерев і знайшли дві смуги, що на перший погляд здалися двома слабо протоптаними стежками. Вони бігли собі рядком під густим віттям старезних дерев, які громадилися обабіч. Але придивившись прискіпливіше, Едді зрозумів, що то не просто стежки, а рештки давно забутого шляху. Там, де колись були водостічні насипи, понаростало повно кущів і миршавих дерев. Вони стирчали, наче брудне пір'я. Вибоїни, порослі травою, були досить широкі, щоб котити Сюзаннин візок.

– Алілуя! – радісно вигукнув Едді. – Пропоную за це випити!

Роланд кивнув і відв'язав бурдюк від пояса. Спершу він дав напитися Сюзанні, що їхала в нього на спині. Ключ, що його вирізьбив Едді, теліпався у Роланда під сорочкою, прив'язаний до мотузки з сиром'ятної шкіри. Сюзанна зробила ковток і передала воду Едді. Напившись, той заходився розкладати її візок. Він уже почав тихо ненавидіти цю невкладисту і непіддатливу махіну, бо вона, наче залізний якір, постійно тягнула їх на дно. І залишалася у пречудовому стані, якщо не зважати на одну–дві поламані спиці. Бували дні, коли Едді думав, що ця триклята бандура переживе їх усіх. Утім, зараз із неї, можливо, буде хоч якась користь… бодай деякий час.

Едді допоміг Сюзанні вибратися з ранця і всадовив її у візок. Поклавши руки на поперек, вона потягнулася і смішно скривилася від задоволення. У хребті, коли Сюзанна потягувалася, щось виразно хруснуло – Едді з Роландом обидва це чули.

Трохи далі з лісу неквапом вийшов чималий звір, що зовні скидався на суміш борсука з єнотом. Він подивився на подорожніх великими, обведеними золотом очиськами, посмикав гострою вусатою пичкою, наче кажучи: «Подумаєш! І не таких бачили!» – повільно перейшов дорогу, як гультяй на прогулянці, і знову зник з поля зору. Але Едді встиг помітити, який у нього хвіст – довгий і закручений спіраллю, наче поросла шерстю пружина від матраца.

– Роланде, що то було?

– Пухнастик–шалапут.

– А на їжу годиться?

Роланд заперечно похитав головою.

– М'ясо жорстке. Кисле. Краще вже собачатину їсти.

– А ти куштував? – поцікавилася Сюзанна. – Тобто собачатину?

Роланд кивнув, але далі розвивати цю тему не схотів. Едді мимохіть згадав слова зі старого фільму з Полом Ньюменом: «Точно, дамочко, – і їв, і жив, як вони».

У кронах дерев безжурно співали птахи. У лице дмухав лагідний вітерець. Едді й Сюзанна вдячно підставили йому обличчя, а потім перезирнулися і всміхнулись одне одному. Едді знову пронизало відчуття вдячності до неї. Як страшно і водночас як приємно було кохати.

– Хто проклав цей шлях? – спитав Едді.

– Люди, яких уже давно нема, – відказав Роланд.

– Ті, хто виготовив чашки й тарілки, які ми знайшли? – спитала Сюзанна.

– Ні, не вони. Інші люди. Мабуть, колись давно тут пролягав поштовий тракт, і якщо після стількох років забуття він і досі не зник з лиця землі, то це справді грандіозна дорога. Хтозна, а раптом це Великий Шлях? Якщо трохи копнути, то, мабуть, знайдемо шар гравію і дренаж. Раз уже ми тут, пропоную перекусити.

– їжа! – заволав Едді. – Викладай усе! Курчата по–флорентійськи! Полінезійські креветки! Телятина, смажена з грибами і…

– Годі тобі, білявий, – штовхнула його ліктем Сюзанна.

– Що ж удієш, коли в мене бурхлива уява? – весело спитав Едді.

Роланд зняв кошіль з плеча, сів навпочіпки й заходився виймати скромний обід, що складався з в'яленого м'яса, загорнутого в листя оливкового кольору. Едді й Сюзанна вже розкуштували, що на смак це листя трохи нагадувало шпинат, тільки було значно гострішим.

Едді підкотив Сюзанну, і Роланд простягнув їй три згортки, які Едді називав «буритосами по–стрільцівськи». Жінка взялася до їжі.

Коли настала черга Едді, Роланд дав йому три загорнуті шматки м'яса і ще щось на додачу. Шматок ясеневого дерева, з якого виростав ключ. Роланд зняв його з сиром'ятного шнурка, і тепер шнурок висів на шиї відкритою петлею.

– Але ж тобі він ще потрібен, хіба ні? – спитав Едді.

– Коли я його знімаю, голоси повертаються, але вони дуже далекі, – відказав Роланд. – Я можу з ними впоратися. Правду кажучи, я їх чую, навіть коли ключ на шиї. Вони долинають, наче голоси двох чоловіків, що тихо сперечаються за найближчим схилом. Гадаю, це тому, що ключ лосі не закінчений. Ти ж не працював над ним, відколи дав мені.

– Ну… ти його носив, і я не хотів…

Роланд промовчав, тільки подивився на Едді терплячим, учительським поглядом блакитних очей.

– Гаразд. Я боюся все спаскудити, – відповів Едді. – Тепер задоволений?

– Твій брат вважав, що ти спаскуджуєш усе, до чого торкаєшся… Так? – спитала Сюзанна.

– Сюзанна Дін, природжений психолог. Сонце, та ти просто помилилася з вибором професії.

Але його сарказм не образив Сюзанну. Вона підняла бурдюк на лікті, як селянка, що п'є з глечика, і зробила кілька великих ковтків.

– То ти скажеш, що це неправда?

Едді згадав, що рогатку він так і не закінчив (принаймні, поки що), тож просто знизав плечима.

– Ти мусиш його закінчити, – лагідно сказав Роланд. – Час, коли ключ доведеться застосувати, вже не за горами.

Едді хотів було щось відповісти, але змовчав. їм легко говорити. Ні Роланд, ні Сюзанна не розуміють головного. А головне тут от що: сімдесят, вісімдесятим навіть дев'яносто вісім з половиною відсотків – цього недостатньо. Цього разу потрібні всі сто, і аж ніяк не менше. Це не той випадок, коли, лажонувшись, можна просто викинути невдалу річ через плече і піти геть. По–перше, відтоді, як він відрізав цей шматок дерева, йому не трапилося на очі жодного ясеня. Але здебільшого Едді не давала спокою одна думка. Все або нічого. Якщо він бодай на крихту помилиться, то ключ не повернеться в замку, коли це буде їм потрібно. А ще його дедалі сильніше непокоїла та карлючка на кінці. На вигляд проста, але якщо її вигини будуть не зовсім такими, як треба…

Але і в такому стані, в якому ключ зараз, користі з нього не буде ніякої, ти ж розумієш.

Едді зітхнув, дивлячись на ключ. Так, він розумів. Треба спробувати закінчити почате. Страх перед поразкою лише заважатиме в цій непростій справі, але він проковтне страх і все одно спробує. Може, і пощастить завершити роботу. Відколи Роланд увійшов до його свідомості на борту літака авіакомпанії «Дельта», який летів до аеропорту Кеннеді, Едді спромігся на безліч корисних здобутків. Саме лише те, що він живий і при своєму розумі, – вже здобуток.

Едді простягнув ключ Роландові.

– Полоси його поки що. Я повернуся до роботи, коли ми станемо на ночівлю.

– Обіцяєш?

– Еге ж.

Роланд кивнув, узяв ключ і заходився знову зав'язувати сиром'ятний шнурок. І хоч робив він це повільно, але Едді помітив, як швидко рухалися пальці на скаліченій правій руці. Якби не здатність адаптуватися, людина на землі не вижила б.

– Ти щось замислив? – несподівано спитала Сюзанна.

Едді підвів на неї погляд.

– Чому ти так думаєш?

– Я сплю з тобою, Едді, не забув? Тобі щоночі сняться сни. Часом ти розмовляєш уві сні. Не схоже, щоб це були жахіття, але у твоїй голові щось відбувається – це вже точно.

– Так. Щось відбувається, це правда. Та тільки я не знаю, що саме.

– Сни – це велика сила, – відзначив Роланд. – Ти взагалі не пам'ятаєш, що тобі сниться?

Едді вагався.

– Трохи пам'ятаю, але уривками. Все перемішалося. Уві сні я знову стаю підлітком. Це мені достеменно відомо. Час після уроків у школі. Ми з Генрі кидаємо м'яч у кошик на старому спортивному майданчику, що на Маркі–авеню. На його місці зараз стоїть будівля суду для неповнолітніх порушників закону. Я хочу, щоб Генрі показав мені одне місце в Датч–Гіл. Старий покинутий будинок. Діти називали його Маєтком і казали, що там є привиди. Цілком можливо. Знаю тільки, що там було моторошно. Справді моторошно.

Заглиблений у спогади, Едді похитав головою.

– Вперше за багато років я згадав про Маєток, коли ми були на ведмежій галявині і я приклав голову до тої дивної будки. Не знаю… може, тому мені й сниться цей сон.

– Але насправді ти так не думаєш, – сказала Сюзанна.

– Ні, не думаю. По–моєму, те, що відбувається, – це щось складніше, ніж звичайні спогади.

– То як, ви з братом ходили до того будинку? – спитав Роланд.

– Еге ж… я його вмовив.

– І там щось сталося?

– Ні. Але було страшно. Деякий час ми стояли і дивилися на нього. А Генрі мене підколював… казав, що змусить піти і взяти звідти щось на згадку. Але я знав, що це він просто дражниться. Він так само боявся того будинку, як і я.

– І це все? – спитала Сюзанна. – Тобі просто сниться той будинок і як ви туди йдете? Маєток?

– Та ні, не тільки. Уві сні хтось приходить… і просто стоїть. Я помічаю його, але якось невиразно… наче бічним зором, розумієте? І знаю, що ми мусимо вдавати, буцімто не впізнаємо один одного.

– А того дня, коли ви туди ходили, там справді був цей хтось? – спитав Роланд. Він дуже уважно дивився на Едді. – Чи він просто тобі наснився?

– То було сто років тому. Мені було не більше тринадцяти років. Хіба можу я пам'ятати таке?