Текст книги "Широкий шлях"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

– Знаєш оту пiсню: "Ох зiйди, зiйди, зiронько моя вечiрняя"?

Нишком:

– Ну, то що?

– Зiронька – то це ти!

– Як же це?

– Зiходить, як ти виходиш проти череди.

Дiвчина i здивувалась, i засоромилась, i зрадiла:

– Таке, прирiвняв! Чим же я до неї подiбна?

– Така гарна.

Загорiлась:

– А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

– Немає кращої за тебе! – авторитетно i гаряче промовив Тарас.

– На всю Кирилiвку? – зрадiла Оксана.

– I на всю Кирилiвку, i на весь свiт!

Дух забило Оксанi в грудях, очi засяяли, насилу зiтхнула: важко, гаряче.

– Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули i розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли ракiв. Оксана ляскала хлудинкою об долiвку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

 
... I-гу -
Загнув батько дугу,
А мати супоню... -
 

з виском вигукували п'янi молодицi.

Раптом Оксана скривилась – зверх одного рум'янця, нiжного i тихого, наплинув густий, червоний сором.

– I як їм не сором? А ще жiнки! – з огидою промовила вона i додала: – Ти, Тарасе, не ходи туди...

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, пiдганяючи останнiх у чередi корiв. Якось не помiтили, коли почала йти, iшла й пройшла перед очима вся череда.

– Моя матiнко! Це ж менi буде! – Схопилась, кинулась, не прощаючись, бiгти i знову спинилась.

– Ти коли думаєш у Лисянку?

– Скоро. Дiжду недiлi i пiду...

– Ну, то ще побачимось.

Огрiла очима, осяяла, побiгла, шумлячи спiдницею. Трохи згодом на все село задзвенiла пiсня:

 
Ох, зiйди, зiйди, зiронько та й вечiрняя,
Ох, вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная.
 

Тарас сидiв i думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу – роблю, куди хочу – iду. Хоч я сирота – сирота щасливий..."

Билося серце, i грала кров од передчуття чогось в життi радiсного, могучого. Тремтiла в ньому могуча, чарiвна сила.

Хмари куряви, що були збитi чередою, помалу сiдали. Виявлялось небо i зорi. Небо було темне, мов закурене димом, а зорi – гарячi, золотi, мов жагучi юнацькi очi.

В дяка спiвали:

 
Копав, копав криниченьку
В зеленiм саду, -
Чи не вийде дiвчинонька
Рано по воду...
 

Хлопцевi мрiї зразу увiрвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далi смiливо: "Чого менi боятися – здачi дам! Пiсля – пiду!" В хатi повно диму. На карнизi горiв каганець, як далека зiрка. Коло порога на соломi спав п'яний кобзар. Коло його нiг – поводир скулився, як цуценя. I гостi, i господар сидiли рядом на полу, спiвали.

– Ага! Прийшла-таки коза до воза! – промовив Бугорський, углядiвши Тараса.

– Заспокойтесь, я зараз пiду! – одказав Шевченко, швидко витягаючи з-пiд припiчка свою залiзом ковану скриньку. Раптом:

– Це хто ж у моїй скриньцi одбив замка?

В хатi стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.

– Так i є! Це ви, пане дяче, взяли мiй товар?

Один з гостей, сiльський п'яничка Iона, тоненько зареготав:

– Пiшли твої, Тарасе, халявки на закуску!

Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:

– Страму вам немає – оддайте мiй товар!

Дяк по-злодiйському осмiхався, оглядаючись на всi боки:

– Халявки тобi дано за те, що ти читав у Малодiда по мертвому, а що тобi дають за те, то дохiд дякiвський, мiй! Второпав?

– Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловiк менi подарував, побачив, що я у вас другий рiк ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самi крадете.

Дяк вирвався з обiймiв свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:

– Ану, мовчи, тобi кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змiй!

– А ви – самi злодiй! Украли в мене...

Дяк кинувся на хлопця, як звiр, i, ще не добiгши, махнув, аж сам спiткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоцi.

Хлопець вирiвнявся, в очах блиснули гострi огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припiчку.

– Ану ще?

– Що? Мало? На тобi ще! – Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гостi.

– Та й нащо це? Краще – миром. По чарцi випиймо та й уся рахуба. Помирiться, поцiлуйтесь.

Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:

– Пустiть!.. Сокрушу, акi... Який-небудь попихач... раб... Що вiн собi думає, що вiн розумнiший за мене. Що вiн чуб угору зачiсує, що вiн свiй драний капелюх перешив на панський лад, то думає – панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий i лiнивий! Мало я поров тебе рiзками... Пустiть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... нi, двiстi...

Тарас як зцiпив кулаки, так i стояв нерухомо, як камiнь. Здається, щось думав. Далi глибоко зiтхнув, вголос:

– Ну, пiдожди ти, чортiв дяче, ти мене будеш пам'ятати!

– Що, спалиш? Люди добрi, чуєте: вiн хоче мене спалити! Це розбiйник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Вiн усе може. Вiн свого дядька хотiв спалити. Бiдний чоловiк тепер не спить.

Шевченко хряснув дверима i вийшов iз хати. Перейшов сiни, зайшов у клас. У класi тхнуло мишами, житнiми сухарями. В темрявi видно було довгий незграбний стiл, ослiн коло нього, довгi лави пiд стiнами. Стiни оббитi малюнками iз бiблiйної iсторiї. В кутку – iкона: Христос благословляє дiтей. Перед iконою – лампада. Пiд iконою на залiзному гаку – пучок рiзок. Причуваються хлопцевi дзвiнкi голоси: бу-ки-аз-ба, вiди-аз-ва. Далi пронизуватий дитячий виск, виляски i угнивий, буркотливий бас: "Помнi день суботнiй..." Ой-ой-ой! Скiльки пережито!

Шевченко сiв край столу. Що вiн не буде тут i дня бiльше, – це вже вирiшено. Стоїть друге питання на черзi: як достойно оддячити тобi за науку, благий учителю i наставниче... Дивився у бите вiкно на зорi. Чекав. Знову чути було спiви, знову земля гула од танку, знову регiт... Далi рипнули дверi, ринуло п'яним смiхом i гомоном з хати... Знову дверi хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сiни, тихесенько прочинив дверi в хату. Догоряє каганець. В хатi тихо, тiльки чути рiзноманiтне хропiння. Один гiсть – пiд лавою, другий – на полу. Пан-хазяiн простягся на соломi коло печi. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кiлька рiзок, пiшов знову в дякову хату. Там поклав рiзки на столi, рушниками зав'язав дяковi ноги, потiм руки, далi взяв рiзки, поплював на руки i почав чесати, не дивлячись по чому – по руках, по ушах, по лицю, по колiнах.

Голосно, чiтко, божественним голосом, причитував:

– "Помнi день... суботнiй... єже... святити... його".

– Пробi! Рятуйте!

Дяк засiпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хатi, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцiю, хлопець плюнув i кинув побитi рiзки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець i вийшов iз школи.

Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справдi спалити тебе тiльки. В селi всi вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далi звернув на узгiн, пiшов мiж темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе соннi жита, нiби хтось, пiдкравшись, здирав iз них укривало. Глянув убiк – палав уже край неба. Виднiлась рясними садами в туманi Лисянка. З садiв висунули голови, як сторожа, тополi. Як свати в рушниках, блиснули на церквi хрести.

Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мрiяв: "Буду пильнувати, за рiк, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босi ноги, скринька рiже плече... Не чує...

VI

Не так воно було, як думав Тарас. Замiсть того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велiв йому дрова рубати, носити воду, дiтей глядiти. Тарас не знав, що в усiх ремiсникiв так велося, що учень мусив рокiв два-три одробити йому за хатнього наймита, а тодi вже хазяїн почне вчити його свого ремества.

Днiв зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

– А коли ви почнете мене вчить малювати?

– Швидкий ти хлопець, так уже i вчи. Спершу ти менi послужи за науку рокiв три, а тодi вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тодi чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра – пiшов до другого в село Тарасiвку. "Цьому хоч i робить буду, то принаймнi маляр, кажуть, на всю округу..." Аж i тут Тарасовi не пощастило. Славний маляр подивився Тарасовi на лiву долоню i рiшуче промовив:

– Нi, хлопче, я не вiзьму тебе за учня. Серце Тарасовi стиснуло:

– Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звелiли. Приймiть!

– I не проси – не прийму.

– Та чому ж не приймете?

– А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тiльки маляра – не буде навiть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долi. Нiчому ти не здатний. Iди в старцi.

Мов по головi чим ударив вiн хлопця цими словами.

"Невже справдi ледащо з мене?" – аж на душi похололо.

Пiшов Тарас смутний, приголомшений. Iде, плаче:

"Що менi тепер робити на свiтi? До кого звернутися за порадою? Пiду топитись!" – Глянув навкруги: жаль свiту ясного... – "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всiм свiтить рiвно".

I пiшло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вiвцi. Сам сяде з книжкою в ровi, а вiвцi – в спаш. Довiдались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi хазяйнувати. – Воли стоять у плузi, а погонич – у бур'янi хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирiзує...

– Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiває. Не вийшло з Тараса i стельмаха.

– Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. – Почали всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.

Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком i знову заторохтiв.

– Нi, в школу нема повороту. Радять знову, – iди, он пiп наймита шукає, це якраз для тебе служба, пiп такого й шукає: або дурного, або калiкуватого, або ледачого – аби дешевого.

Думає Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", – i пiшов до попа за кухонного попихача.

– Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! – гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись. "Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очi – соромився. "Наобiщав усячини, а сам пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.

Аж раз увечерi iде через мiст i чує за спиною:

– А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся – вона, виросла, струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.

– Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув i думать, – засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:

– Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далi од неї.

– Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотiла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... I раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужає, як почне малювати, перемiниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра: "Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, – а я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й пiшов, нiч не спавши.

Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр". Тарас i ушам своїм не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з мене не вийде". – "А вiн звiдки знає?" – "По долонi побачив". – "Плюнь ти тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже знову:

– Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде дiло – маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану до управителя, хай дасть записку на дозвiл.

Не чув на себе лиха Тарас, – бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою. Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята. Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того, хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi. Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi – полагодимо свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалатує дiрки, що мишi прогризли, то й можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз покинув у неї, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись їй на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло її двору, пiшов iншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що телiпалась мало не по п'ятах.

– А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! – гукали часом з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.

Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:

– Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув та латаний кожух? – Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i любили.

– Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв кожух?

Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:

– Щось менi тi книшi завадили, а кожух – роздивився – не на мене шитий...

– Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi повилазили! Регоче гурт, смiється Тарас.

– Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! – гукає вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуцає в саму гущу саней, падає горiлиць на чиїсь колiна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чиїсь засяяли, як зорi... Чиї це? "Оксана!" – впiзнав Тарас, i все в головi завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi, на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота стукнулись об сани i стали.

– Приїхали! – хтось гукає, i всi починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима – гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось – зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: – Чуєш чи нi? – Кидається, як зi сну. Перед ним – Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив.

– Що таке?

– Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi?

– А ти б то скучала? – дивиться пильно. Густо почервонiла.

– А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце?

– Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра.

– Таки на маляра?! – i очi в неї засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

– Ну, я ще тебе завтра побачу! – стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха:

– А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

– У вербах, на ставу, – одними губами, i побiгла вгору доганяти сани.

– На добранiч! – гукає вiн до гурту.

– До завтрього! – одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", – без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

Як прощались, думали – на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

– Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

– Нащо ж я вам?

– Оддамо тебе в кухню до кухаря.

– А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

– Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

– Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що вiн – зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись – аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця – хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всiєю страшною своєю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо синє – i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв їх до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося – Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд неї необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати їх...

Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

– Це твоя... а ти, дурний, хотiв...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."

Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.

"Важко жити, а як же хочеться жить..."

1938