Текст книги "Широкий шлях"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

I ноги тремтiли, i серце билося, як не вискочило, як лiз малий Шевченко до дяка у вiкно, як той пiшов до вечернi. Лице горiло од сорому. Нiби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодiй! Злодiй! – докоряв вiн себе. – Ось зараз упiймають, поведуть до розправи". I все навкруги, здавалось, гукало: "Злодiй! Злодiй! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила смiливо вiкно i швидко й рiшуче пхала його в хату. "Дарма! Хай i злодiй, а книжечка буде-таки!" Мов у снi все те дiялось... Добре опам'ятався тiльки тодi, як, щасливий i радiсний, сидiв з маленькою книжечкою в бур'янi, виспiвуючи i вписуючи в неї слова колядки:

 
Шедше трiє царi
Ко Христу со дари, -
Iрод їх пригласi,
Куда iдуть iспросi...
 

Про свою крадiжку навiть забув... Одмучився, – є за що!

Згадав вiн про неї через довгi роки, пробуваючи в неволi. Згадав i зворушливо каявся перед всiм свiтом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав вiн на мережану книжечку у дяка...

* * *

Скоро мова мовиться, та не скоро дiло робиться. Який не був радiсний свiт хлопцевi, як не тiкав вiн од тих злиднiв, що завжди сидiли в рiднiй хатi, як вiн не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалi i йому часом тьмарився свiт.

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, – злиднi та праця матiр поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хатi. Батько женився вдруге, взявши вдову теж iз дiтьми. В хатi почалися сварки, бiйки, докори, плач – пекло, що завжди буває в хатi, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх – сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився вiн у дорозi, помер слiдом за матiр'ю – сиротам не стало життя в своїй хатi. Найбiльше перепадало Тарасовi, як найстаршому, до того упертому, правдивому i гарячому перепадало найбiльше. У хатi якось трапилась крадiжка – в перехожого москаля вкрадено 45 копiйок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем – попрохала одного з дiверiв. Довiдавшись про це, Тарас утiк з дому. Днiв зо три ховався вiн, ночуючи по тих же густих бур'янах пiд зорями, читав вiршi в своїй книжечцi, малював у нiй квiти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.

Пригрiвало вранiшнє сонце, обiщаючи рiвний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городi пiдгортала картоплю з небогою тiтка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.

– Тiтко, що воно за крик? – турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.

Тiтка-молодиця сперлася на сапу, слухає.

– Комусь дають порки!

– Чуєте? – обiзвалась за тином на улицi сусiдка. – Це знову катують того безталанного Тараса. Впiймали сонного.

– Хто? За що? – захвилювалась Оксана.

– Та все ж за тi грошi, що вкрадено було у москаля. Уже йому i грошi тi вернули – продала мачуха хустку покiйницi Катерини, i москаля того немає, а вона, вiдьма, i досi мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дiвера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й свiт такого не бачив. То катував своїх дiтей, а тепер за братових сирiт узявся. Впiймали хлопця, втягли в сiни та й чинять той глум. Та ще, може, й не вiн брав.

– Брехня, – гаряче обiзвалась Оксана. – Казали ж, що то не вiн грошi тi вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.

– Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч i не вiн, то кажуть – вiн!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.

Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон, очi заiскрились. Крикнула:

– Тiтко, бiжiть оборонiть.

Молодицi перезирнулись:

– Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!

Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами, як камiнням:

– Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, – батьки чи суддi? Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке – хоч i калiч дитину? На громадi треба сказати про це.

Лемент у сiнях сирiтської хати замовк, i на улицю вискочив хлопець – Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:

– Це такий дядько? Це – рiдний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорiв!

З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на який ще гострiше залунав Тарасiв голос:

– I спалю! Хату й клуню – все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...

Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.

Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слiв.

Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...

I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi мишенята, його меншi брати i сестри, всi – хто куди, у найми.

Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана калiка-школа, яка мала над ним якусь магiчну силу, отож узяв вiн свiй каламар, та липову таблицю, та крейду, – пiшов до школи прохатися разом i за школяра, i за дiда-сторожа, який мав слугувати i школярам, i їх учителевi-дяковi. Дяка-запорожця вже в школi не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, бiльш ученого, але лютого, гiрше звiра, i п'яницю такого, якого, казали, свiт не бачив. Вiн був одинокий, i служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання вiн погодився охоче. Далi казка стає ще сумнiша. Почалося не життя Тарасовi, а мука. Завжди голодний, у немитiй сорочцi, в дранiй довгiй батьковiй свитi, що одна залишилась йому пiсля батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо – тому спадщина йому не допоможе... Босий i простоволосий зимою i лiтом... Дяк не дуже пiклувався за свого учня-наймита, та й сам вiн, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тiльки й того, що нап'ється за свiй дохiд, а проспиться, не то похмелитися – пообiдать нема чого. Тодi вiн ганяв свого учня попiдвiконню з мiшком жебрачити, часом i сам iз ним ходив, виспiвуючи попiдвiконню божественнi вiршi... А то посилав красти огiрки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймитi. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпiв усе хлопець, зцiплюючи зуби: "Дарма, вiн учитель, я школяр – так давно повелося i тепер ведеться... А все ж таки я в школi..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собi сльози – "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дякiв розмову, що мiж п'яним базiканням часом почуєш i щось цiкаве од них. Нi, буду терпiти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усi й казали: "собаче"...

Тiльки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як iнодi загадається вiн, коли в темному кутку без свiтла? Може, як той казковий дурник, вiн виймає погратися i розгортає з ганчiрочки чарiвний золотий з дiамантами перстень? Нi, то так сяють замрiянi очi у хлопця пiсля того, як часом зустрiнеться у селi з тiєю кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дiвчина кароока, вiїста, струнка, як очеретина. То весела, смiхотлива, а то осмутнiє... То, було, пiдростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрiчаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обiзветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школi?" – "Учуся, бодай я вже так не дiждав учитись! Учусь i буду вчитись". – "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босi ноги у виразках, зiтхне:

"Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригрiє тими карими очима, осяє осмiшкою, пiде. I сирота Шевченко кiлька днiв носить у чорнiй сорочцi пiд нестриженим бiлим чубом – нестриженим i нечесаним – два блискучих дiаманти. Отож вони так i сяють у темному кутку.

* * *

Була панська неволя, проте не тiльки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути i пiснi, i жарт, i веселий гомiн – людей сила-силенна, не вмирати ж усiм. А як почнуть говорити про панiв, про бунти, або хто старiший почне згадувать про Гонту та Залiзняка та про гайдамакiв, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги тi розiрве, i панство те розвiє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тiльки зрозумiти й потягнути в один гуж. Панiв тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тiльки поки що – цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкiй працi, хто в горiлцi.

Посеред села на горi майдан, на майданi дерев'яна церковця, обнесена зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви – великий курний шлях, з другого боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янiв необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вiкна побитi, коло вiкон напiвзасохла, калiкувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напiвзмита дощами й негодами табличка: "Керелiвська церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: спiви, гуслi, танки, аж земля од них стогне i бряжчать вiкна. Люди тiльки посмiхаються в селi та кивають бровою на школу: дяки п'янствують...

Одразу дверi на улицю одчинилися, i з сiней вийшов бiлоголовий хлопець – лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очi голубi та яснi, мов аж смiються... Мов шматочки ранiшнього неба. Хлопець без шапки i босий. Пiд пахвою зелена гранена сулiя, на долонi – мiднi грошi, якi вiн уважно рахував другою рукою. Полiчивши грошi, хлопець калошi закачав i вистрибом подався з гори в яр, де попiд вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тiй горi ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яної жiнки оч (i, вiкнами)* (*В автографi помилково – "як у п'яної жiнки, очима").

Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одiта в святкове серед будня, намiрила хлопцевi горiлки, i почала розпитувати, нащо горiлка. Хоче дяк iк менинам настояти на полинi. П'ятнадцятого менини.

– Хто буде на менинах?

Хлопець почав розповiдати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.

– Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє? – промовила шинкарка, глянувши на босi, збитi ноги у хлопця.

Той усмiхнувся:

– Тодi, тьотю, як у спасiвку соловейко заспiває. Далi розповiдає:

– Збираюсь я на тi чоботи, як убогий на кисiль. Халяви маю од старих чобiт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю грошi, що перепадає менi за те, що читаю псалтир над мертвими.

– А багато перепадає?

– Де там – десята копiйка, а останнє забирає дяк, бо це його дохiд...

– Гiрке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей iшов у найми.

Хлопець зiтхнув, хотiв щось сказати, далi махнув тiльки рукою i пiшов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи нi? Може, краще до когось другого? Блиснули привiтнi очi. "Зайду!" I повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.

– А-а! Тарасе Григоровичу! – обiзвався до нього ще молодий господар хати. – Ну, що будеш казати, пане пiддячий?

Озираючи всi кутки кiмнати, хлопець в той час казав:

– Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огiркiв.

– За грошi чи в борг?

– В борг!

– То скажи ж своєму дяковi, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижнi.

Тарас осмiхнувся: видно, вiн сам не йняв вiри, щоб йому дали в набiр. Тим часом в хату вбiгла, цiкавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.

– Ач – то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хатi, то де й узялася, – не то пожартував, не то поглузував батько.

– Який жених? На чорта вiн менi, – сердито одказала дiвчина, – аби що вигадать.

– А чим не жених? Подивилась би на нього, – дядько одступив, нiби милуючись на хлопця.

Вигляд справдi був у Тараса не женихiвський: нестрижена бiла кучма, чорна сорочка, латанi бiлi штани. А замiсть чобiт – болото на ногах по самi закачанi колiна.

А ноги... Зразу не розбереш, що в болотi, нiби в чоботях.

– Знаєш, Тарасе, що я тобi пораджу. Слiпий лiрник iз Смiли шукає поводиря: якраз робота по тобi. Хоч не в'їжно, так улiжно. Та й псалми спiвати ти майстер.

Шевченко одчув образу, почервонiв, опустив очi.

– Це ви, тату, дурне вигадуєте, – оступилась Оксана, – що це вiн – нi до чого бiльш не здатний, що ви його в старцi посилаєте?

Батько сердито зиркнув на Оксану:

– Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. – I, звертаючись знов до Тараса, спитав:

– Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?

– Хто вам казав?! – раптом загорiвшись, промовив Тарас.

– Люди казали, – невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервонiла i, взявши щось у запiчку, вийшла. Господар бiльше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, нiяково попрощавшись, пiшов iз хати.

– Так i скажи своєму дяковi! – услiд почув вiн глузливий голос.

Казали, люди з нього будуть. Якi люди? Як зародився ледащом, так i помре ним. Ще стало гiрше на душi в Тараса. То хоч думка була радiсна про Оксану, а тепер i Оксана на нього.

– I чого мене понесло сюди, дурний! – Вертався яром помалу, задуманий. – Що ж – вона менi не пара.

Сiв пiд вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо спiває. Озирнувся, на тому боцi потiчка коло криницi стоять чиїсь вiдра. А далi зоглядiв – щось у червонiй плахтi iз жовтою на головi стрiчкою. Стоїть, зiпершись спиною на стовбур, мабуть, вичiкуючи, поки пiсля дощу вода в криницi вщолочає... Дiвчина спiвала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в свiтi роду.

У Тараса були пiснi, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспiвує – чи гуляє, чи робить що, поки iнша пiсня не закриє цiєї. Пiсня про сироту, що поневiряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, вiн так i прикипiв до мiсця, дослухаючись до кожного слова цiєї пiснi. Щось у грудях почало битись, у горлi здавило. Зцiпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тiєю могучою i чарiвною силою! Народна творча стихiя вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертiла ним, як вiтер билиною...

Вислухав i запам'ятав усю пiсню до словечка. I вже нi про що iнше не думаючи, наспiвуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспiшав вiн додому, щоб швидше списати пiсню в свою маленьку книжечку.

Уночi була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагiдне-лагiдне, що, дивлячись на нього, мимохiть осмiхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах ряснiли блискучими дiамантами краплi нiчного дощу, свiтились, як iз золота кованi, листочки глухої кропиви, круто пахли високi буйнi ромашки, i дух його мiшався з вранiшнiм димом, що викочувався клубками iз бовдура в сусiднiй хатi.

Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна – дяка.

Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:

 
Сирота втомився,
На тин похилився, -
Люди кажуть ще й говорять:
Сирота напився...
 

Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;

"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав – сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:

– Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi. – Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

 
Сирота леда-а-що,
Не хоче роби-ить:
Ой, оддамо вражого сина
В москалi служи-и-и...
 

Не закiнчивши, хлопець заридав – зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

– Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, – в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.

– I що це воно спiває так гарно та жалiсно? – гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах. – Дiвчина чи хлопець?

– Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... – голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.

– Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

– Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:

– А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.

– Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

– Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.

– Та людям очi драти.

Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:

 
Та вирiс я в наймах, в неволi,
Та не було долi нiколи, та гей!..
 

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви – насупився, не витираючи довiрливо слiз.

– Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.

Шевченко мовчав, не витираючи слiз.

– А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.

– Я не гайдамака, – тихо одповiв хлопець.

– А хто ж?

– Старець! Пiду в старцi, – сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.

– Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.

– А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.

– Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:

– А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не... – Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.

– Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав iз обiймiв непокiрну нестрижену голову.

– Виб'ють очi, щоб сиротi сонце не свiтило. Всi одцураються од мене, покинуть... Кому потрiбний слiпий неборак...

Дiвчина закусила губу, в очах зразу повно стало слiз. Не втерпiла – заридала:

– Все одно я тебе не покину – буду за руку тебе, бiдного, водити... Обоє плакали в бур'янi: поет i його доля.

– Тарасе!

– Тарасе, чортiв сину!

З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в однiй розiрванiй сорочцi, i давненько гукав у бур'яни.

– Кому я кричу? Тарасе! – раптом на всю гортань гарконув дяк.

Незабаром з бур'янiв виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбiк червонi заплаканi очi. Здається, одразу закував себе в сталь: мiцний, упертий.

– Чого? – сердито спитав вiн.

– Що, тобi нема чого робити, що ти виспiвуєш по бур'янах? Я тобi ще вчора казав, щоб однiс мої чоботи до шевця. Ти однiс? Я тобi казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди пiсля пiдеш, а зараз бiжи до дяка в Лисянку.

– Чого? – блимнув знов очима поет.

– Будеш прохати на iменини i вiзьмеш цимбали.

– Як дасть. Той раз так струни порвали.

– Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога менi тут, а друга – там! Чуєш? Пiов Шевченко, похиливсь.

В тому кутку України, де село Кирилiвка, завжди було багато мiж людьми малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни – углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.

Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тiльки тепер, коли вже вiн був чималим i служив у дяка.

Було так. Кирилiвський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали i прохати на iменини. Той цимбалiв не дав i на iменини приїхати не обiцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: вiн сидiв у повiтцi, i на дошцi починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. I коли на мертвiй дошцi з-пiд пензля маляра виглянули людськi очi, мов iз туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пiшли поза спиною: маляр видався йому за чарiвника. Вiн вперше одчув iдею творчостi. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумiннi Рафаелева мадонна мало чим бiльше вплинула б на молодого хлопця, нiж дякова Варвара. Головне в цьому – першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навiть тодi, коли вiн, вирiсши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь свiт майстрiв. Головне – загальнi принципи, а вони однi i в кирилiвського дяка, i в iталiйського генiя.

Огонь пiшов по жилах у хлопця, i вiн ясно одчув у собi, нiби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на свiтi, не хотiв би нi слави, нi багатства, аби тiльки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж вiн i почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одiгнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дiтей, що дряпались на морiжку i верещали, i промовив охоче:

– А чому й нi! Менi вже давно треба учня.

– Коли ж можна прийти? – загорiвся хлопець.

– На мене, то хоч i завтра! Батько чи мати є в тебе?

– Нi, я сирота.

– Тим краще – сам собi хазяїн. – Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилiвський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: – Гляди ж, Тарасе (вже довiдався, як i звать), я ж уже не буду когось шукати – на тебе буду дожидати...

* * *

Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на iменинах: "Удавиться нехай вiн ними, а ми обiйдемось i без цимбал". Зразу зеленястий злий огник в його жаб'ячих очах погас, i вони залиснiлись нещирою ласкою i одвертим цинiзмом.

– От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса нiби хто опiк приском:

– Що? Знову красти? Нi, годi! Менi вже й так за тi кури скоро люди очi повибивають. Iдiть самi та й крадiть.

– Тарасе! З ким це ти так? – в очах знову зеленими огниками зажеврiла уїдлива, постiйна злiсть. – Давно я тебе учив?

– А що ж, – не змовчував хлопець, – хто жере кур, а кого дражнять злодiєм. Я робив те, що менi велять, а справжнiй злодiй – то це пан дяк.

– Ах ти ж бiсова пара, так ти такий! Ти береш такi норови! – Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бiгати кругом стола, нiби граючись. Меткий був дяк, хоч i в халамидi, та учень був меткiший: зразу грюкнув кулаком у вiкно i вилетiв, як кiт, надвiр.

– Отож iди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти менi? Думаєш – дурно буду вчити? К лихiй годинi! – Дяк: – Розумний ти вже дуже став.

– На батька бiсового i ви менi з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, – одказав Тарас.

Такi сцени останнi часи одбувались часто мiж учителем i його учнем-джурою. Проте кiнчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: "Куди ж iти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум i докори? Нi, краще в шум головою". Важко зiтхне, вертається до школи. Дяковi теж не було вигоди сваритись – мовчав. Так i тепер.

Пересидiв до ночi в бур'янi, далi прийшов до школи i полiз спати на горище. В школi боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.

Лежачи на горищi, надумав: "Щоб вiн менi коли пошив тi чоботи, того менi, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде – вiзьму свiй товар та й пiду до маляра". Зiтхнув i заплющив очi. Одразу йому i сон:

"Нi, не пiду я за кобзаря, пiду за маляра", – Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь свiтить, потiчок дзюрчить, зозуля... Нi, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!

Почало щось гупати, аж хата двигтiла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Пiдвiв голову, дослухається. "Рано почали!" – глянув у щiлку, надворi день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сiнях дяк рубає". З-пiд стрiхи вилiз надвiр, пiдходить до вiкна. Аж там: гульня аж курить. В хатi дим од люльок, як хмара. На столi пляшки, чарки, миски. Гостi в диму метушаться, як тiнi, не можна впiзнати. Гам, спiви, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музикiв, далi чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж вiн замiсть цимбал гукнув старого Кирила".

Що ж то за гостi в нього – додивляється. Дяк iз Тарасiвни, дяк моринський, титар. На ослонi Кирило – нiс червоний – вже пiд чаркою. Бугорський вже готовий: в однiй жилетцi вибиває ями на долiвцi. Вимазався, як манiя. Крiзь дим видно – в печi горить огонь. Коло печi порається сусiдка – ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню i од чарки, очi смiються – теж вихилила не одну повну. На рогачi в неї сковорода, на сковородi шкварчить порося. "Де ж це вiн узяв його? Може, хто принiс? – думає Тарас, ковтаючи слину. – Або щось продав?"

– А, ось де вiн! – гукнув хтось у хатi, помiтивши Тараса. Кобза умовкла. Затих i гопак. Видимо, була про нього недавно в хатi розмова.

– Ось хто заспiває нам "Чумака"!

Обiзвався iменинник милостиво:

– Iди, ледащо, чарку вип'єш.

Тарас нахмурив брови:

– Не треба менi вашої чарки, подайте менi, он на покутi, мiй кашкет. – Бугорський одразу озвiрiв, нiби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасовi в лице.

– Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовiй матерi.

Тарас на льоту вхопив кашкета i зник, як у воду. В хатi знову розмовляє дяк:

– Уперта, бiсова кров, як тур. Уже ж я його i учив добре – не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав – були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк? – Очi налились кров'ю, взялись склом, зцiпив зуби, почав пiдборами, одгинаючись, вибивати в долiвцi ями. Стовпом стала курява.

 
Од села до села
Танцi та музики -
Кури, яйця продала,
Маю черевики...
 

Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч i в малярi! – запихається. – Коли нагодився на обiд – сiдай до гурту".

Надвечiр Тарас знову навiдався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки i завтра зранку в Лисянку". В школi гуло, як i ранiш. Ще чути було якiсь жiночi вискливi спiви. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вiкно: вештаються якiсь п'янi молодицi. "Ну, тепер i в хату краще не заходить. Пiти спати? Нi, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сiв на призьбi... Увечерi школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вiкна побитi... Призьбу порили свинi – пiдрили дiрку в кутку пiд iкони.

Коло вiкна мiзерна вишенька, обтрiпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи нiмо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. I вишенька, i бур'яни, i вся школа... Пiзно полохливi люди бояться мимо неї проходити; дiвчата – бiжать.

Хтось iшов мимо, глянув, обзивається.

– Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасовi чогось зовсiм не смутно. Така ясна зiйшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарiлися тихим свiтом лупанi стiни в школi i зазолотiла трухла стрiха. Глянув, мимохiть спало на думку, заспiвав:

 
Ох зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя...
 

Потiм почав мрiяти; "Як прийде-скажу: ти моя зiронька". Може, ото й вона: iде помалу, хвиськає лозинкою.

– Оксано, це ти?

– А то ж хто.

– Проти череди?

– А то ж куди.

– Ось iди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, iде.

Iшла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

– Ну, що?

– Та йди ближче.

– I звiдцiль почую.

– Знаєш, я кидаю вже дяка, пiду в Лисянку.

– А чого? – затурбовано, – не помирили?

– Нi, не те: буду там учитися на маляра.

– О? Так уже годi на кобзаря – пiдеш на маляра? – осмiхнулась, цiкаво блиснули в темрявi очi. Нiби зняла дiвчина з неба двi зорi та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

– Рокiв за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

– А що вже, як маляр? – хвиськає лозиною об дорогу.

– А як що? Що схотiв, те й намалював: схотiв – дерево, схотiв – хату, а схотiв – козака. Зароблю грошей – поставлю хату з вiконницями. Вiконницi розмалюю лiлеями або барвiнком, а на дверях... козака змалюю на стiнi. – Тихiше: – Тебе змалюю та й приб'ю в хатi. Хочеш?

Дурно дiвчина здержувала радiсну осмiшку, розтягало губи, як руками.

– Таке ти й вигадаєш! – А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна:

– А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нiзащо б не ночувала – а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? – Оксана сiла поруч на призьбi. Тарас якнайстрашнiше почав розповiдати про те, як того лiта упрохався переночувати в школi якийсь мандрiвний ченчик i як на ранок найшли його мертвим. Од страху дiвчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного i в другого в грудях гуло, як у млинi. З хати чути було гупання, п'янi вигуки, пiснi.

 
Нехай буде отакечки,
Сидiть, дiти, у запiчку,
А я пiду до дяка...
 

– Тарасе, бiдний ти – у тебе сорочка не бiла.

– Де там буде вона бiла – третiй тиждень як надiвана.

– Немає кому випрати, бiдний ти! – Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

– А чи правда, що ти собi стелеш камiнь у голови? Тарасовi пригадались мрiї про "зiрочку", хотiлось почати, i було соромно, i не знав як. Почав хрипко, таємниче: