Текст книги "Широкий шлях"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Васильченко С. В.
ШИРОКИЙ  ШЛЯХ
В БУР'ЯНАХ

Та поклонися тим нашим бур'янам...

З Шевченкового листа

Частина перша.

I

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те дiялось не перед нашими очима. Менi хотiлось i почати повiсть про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лiсами дрiмучими ще й за горами кам'яними в не нашiй, далекiй сторонi був колись веселий край, розкiшний i багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга – царська. I жили там рабами в тяжкiй чужiй роботi завороженi в неволю люди. Свiт їм було зав'язано, говорити – заказано, ходили нiмi...

* * *

Україна... В одному вже тiльки цьому словi i для нашого уха i навiть для уха чужинцiв бринить цiла музика смутку i жалю... Україна – країна смутку i краси, країна, де найбiльше люблять волю i найменше мають її, країна гарячої любовi до народу i чорної йому зради, довгої, вiкової, героїчної боротьби за волю, в результатi якої – велетенське кладовище: високi в степу могили, руїна та прекрасна на весь свiт, безiменна, невiдомо коли i ким складена пiсня... Тяжкий сон, подвiйна неволя i темна нiч, як ворон. Тiльки Днiпро з очеретами, тiльки вiтер з степовими могилами шепотiли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна – це тихi води i яснi зорi, зеленi сади, бiлi хати, лани золотої пшеницi, медовiї та молочнiї рiки... Україна – це марнi, обшарпанi, голоднi люди... Iдуть на панщину чорнi i нiмi. Iдуть, дiтей ведуть... Україна – це царське та панське безмежне свавiлля... Праця до сьомого поту...

Свiтяться злиднi.

Україна – розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять заплаканi золотi зорi...

Поема жалю i смутку... краси i недолi...

Отже, одна з найсмутнiших сторiнок у цiй поемi належить невиданому у всi часи по всьому свiтi її огненному поетовi.

Легендарному поетовi казкового краю...

Великому борцевi за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому свiтi поневолених народiв.

За всiх поневолених, близьких i далеких...

* * *

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночi, перед свiтом в селi Моринцях на Звенигородщинi, в хатi Григорiя Шевченка, крiпака пана Енгельгардта, блиснув у вiкнi єдиний на все село огник: народилась нова пановi крiпацька душа, а Українi – її великий спiвець Тарас Шевченко.

Про цi родини сестра поетова Катерина, що була тодi маленькою дiвчинкою, виросши, розповiдала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночi на полу i побачила в хатi таємничу картину. Над пiччю, на коминi горiв каганець. На печi стогнала мати. Щось квилило сердито i нетерпляче. Якась стара жiнка стояла на припiчку i полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печi. Батько сидiв на прилавку i гомонiв з бабою. I було чудно те, що, незважаючи на стогiн матерi i на той невiдомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокiйна, навiть радiсна.

Катерина схопилась i сiла.

– Що воно таке?

– Прокинулась? – одказала баба. – Буде тобi забавка – будеш мати кого глядiти... – Пояснює: – Знайшли тобi в коноплях братика.

Обiзвався батько:

– Вже кому-кому, а Катрi буде з ним роботи. Хоче не хоче – буде за няньку.

"Еге! – догадалась Катря, – це ж у нас дитина знайшлася".

Батько був веселий, подавав бабi то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього – з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обмiняємо. Аж ось заляскало щось палицею у дверi, аж мати кинулась i застогнала: "Кождий день стукає, а нiяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: – Григор – на тiк молотить, Катря – до панi прясти (мати – теж Катря). Зараз, бо свiтає!

Панський десятник.

– Сьогоднi у мене свято – сина бог послав, не можу кинути породiллю з малими дiтьми в хатi, – одгукується з хати Григор.

– Не моє дiло, пановi будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:

– Iди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Iди – я вже сама якось до вечора перебуду.

– Хоч би ж було поснiдати чим. – Знову залящало в дверi. – Зараз! – Кусок хлiба з столу – в кишеню, шапку на голову, з хати.

А той стукає, а той стукає...

Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болiсно стогнати. Крiзь стогiн, помовчавши, проказала гiрко:

– Бодай уже тi дiти не плодились, що мають рости у неволi. Баба розважала:

– Не можна так казати, дочко, – грiх! Може, доля якраз талан твоїй дитинi готує... – додала таємниче.

– Нам усiм – один талан – i дiдовi, i батьковi, i дитинi – довiчне панське ярмо. – Закашляла.

– А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобi буду казати, – промовила баба таємниче. – Далi почала розказувати:

– У нас, у бабiв, є така примiта, що коли перше нiж зайти до породильницi в хату та заглянеш знадвору у вiкно, то в хатi побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вiкно, то аж обiмлiла. Скiльки я бабую – не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на дiвчинку i замовкла.

Мати до малої:

– А ти не дослухайся, Катре, спи! – Далi мати й стогнать перестала: – I що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.

– А побачила я – сидить за столом повно всякого панства, а помiж панством – мужик, стоїть, вичитує щось iз паперiв. А вони на нього кулаками махають, а пiдiйти бояться. Коли це, де не вiзьмись, щось таке, як цар у коронi, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так i обiмлiла i дивитись далi побоялась... Так бач, що виходить, виросте твiй син неабияка людина – буде змагатись з панами та з царями... А за що – сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панiв однiме... Хто знає – може, це й вiн.

– Волю? Мiй синочку! Рости ж та набирайся сили.

– Оце я тобi кажу, Катре, а ти щоб про це нiкому нi слова, бо довiдаються, борони боже, пани – i вирости не дадуть – iз свiта зживуть.

Далi до дiвчинки:

– Чи ти чула, Катре, що я казала?

Мала Катря прикинулась, що спить.

II

Минає рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз цяцькою. Проте сама нянька ще дитина – хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до гурту, де аж курiла гульня, – про хлопця забула зразу. I сидить воно саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце грiє, ромашки пахнуть, аж чхається, – хороше, як у купелi. I маленьке замахає до сонця ручками, засмiється, загуцає, мов до сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витягає з пахучих бур'янiв. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'янi i дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто змiряє горе маленького серця: у плач, у крик! – нiхто не бачить i не чує, мов опинився у лiсових нетрях iз брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу замовкає, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли, засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по писковi: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати морiжок, мов i не вона. Минає час, знову западає зневiр'я в дитяче серце – починає плакати, знову набирається смiливостi свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, i нiхто того не бачить i не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже й слiз йому немає – мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi – де тi й сльози взялись, – як ручаї. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.

– Моє маленьке! Скучив? – Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.

– Їстоньки хочеш? – Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.

Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi – вона одна розумiє її мову.

– Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. – Пiшла з дитиною за село, сiла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком – верби аж до води попускали вiти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, смiється iз-за гiлля. Катря гомонить до малого безперестанку:

– Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, – починає сама наспiвувати:

 
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч iз ребрами.
 

А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама – одкриє очi: ку-ку! Знову закрив – нема...

Таке ж радiсне, тепле, червоне.

От тiльки бiда, що на свiтi є ще паця... Ну, та ми їй!..

I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..

III

Минає рiк, i два, i п'ять рокiв... Росте Тарас Шевченко. Тiльки зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщинi, брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрiзь тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе – до вечора не вибереться... I мандрує мала людина по свiту з ранку до вечора, дива всякi на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде iз бур'янiв на поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. I здається малому, що там – край свiту. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...

А надворi й темнiє...

– Свiт не родив такого волоцюги! – скаржиться мати. – Ото небо йому, як рiдна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так i не заглянув би цiлий день. А вскочить у хату, за кусок хлiба – i знову надвiр. Вхопиш за плечi, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

* * *

Раз було так.

Невесела у Шевченка зимою та восени хата – стоїть край села, як примара, найгiрша, мабуть, в усьому селi: кривобока, стара, стiни повигинались, солома на покрiвлi потемнiла, потрухла, мохом узялася, почорнiв од диму вивiд, од вiтру порозлазилась, дiрки свiтять голими латами. А прийде весна, зацвiте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря пiд вiкнами пiвники та барвiнок, i хата, як хата – суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Пiсля першого жаркого квiтневого дня плинув теплий, тихий вечiр. Над хатою зiйшла вечiрня зоря, заграла золотом в яблуневому цвiтi, тихим, рожевим, у бiлiй на стiнi глинi. Вперше по веснi бiлоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти пiд яблунею надворi. Чуби в усiх, як обiлений льон, очi, як квiтки льону, – синi. Тiльки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря – морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомонiти перед сном сусiд i дивується:

– Це тiльки вечеряєте? Що так пiзно?

– Та нам це такий оце клопiт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дiвся, – мати. Розповiдає. – Зранку як пiшло, то оце i досi немає: бiгали i до ставка, i до греблi, всi бур'яни обшукали – як упав у воду.

– Доглядiли! – сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз синi винуватi очi.

– Нiчого, знайдеться, – розважив сусiд, – може, заснув десь у бур'янi. Проспиться – прийде. – I починає звичайнi свої балачки: про панськi звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тiльки поблизу що шелесне, всi так i кинуться: чи не хлопець?

Пройшли останнi за плугами плугатарi, гурти дiвчат iз сапами. Осiв тихий, зоряний вечiр.

– Ну й де б їй дiтись, вражiй дитинi, – не слухаючи сусiдових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. – Вечеряй, Катре, та пiдемо шукати знову.

Зарипiли десь вози, як у релi. Багато, мов з ярмарку.

– Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усi кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пiсня:

 
А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А попереду атаман
У сопiлочку грає.
 

Всi забули на часину про хлопця, заворушились.

– Чумаки!

В селi бiгли з дворiв назустрiч чумакам дівчата, дiти, поважнi дiди з палицями. Тiльки й чуть було:

– Чумаки! Чумаки!

Сусiди почали угадувати – звiдки, аж поки чумаки замовкли.

Аж ось Катря пiдняла вгору голову i крикнула радiсно i сердито:

– А ось i наш волоцюга! – Всi повернулись в один бiк.

За перелазом бiлiла сорочка i блищали синi Тарасовi очi. Без шапки, босий. Лице взялось смагою – темне, як головешка, а на тiй головешцi бiлий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарнi обличчя в усiх одразу просяяли.

– Де це ти був?

– Де тебе носило i досi?

– Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату – не впiзнає, нiби пiсля довгої кругосвiтньої мандрiвки.

– Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш? – почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:

– Був у полi та заблудив.

– Бачили таке?

– Хто ж тебе привiв додому?

– Чумаки!

– Хто? – Всi стовпились коло хлопця.

Хлопець розповiв: "Стрiнувся з чумаками, питають: "Куди iдеш? Мандруєш?" А я кажу – в Керелiвку!

А вони й кажуть: "Це ти iдеш у Моринцi, а в Керелiвку треба назад. Сiдай, каже, з нами, ми довеземо". Та й посадив мене на вiз. I дав менi батiг волiв поганяти..."

– Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

– I як воно згадало, що з Керелiвки?

– Я ж казав, що знайдеться, – обiзвався i сусiд. – Такий лобатий не пропаде.

– Ну, почумакував, тепер бери ложку та сiдай вечеряти, – сказав батько. Хлопець тiльки того й дожидав.

– Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? – допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батьковi:

– Як мотає! Наче три днi не їв. – Розмова мiж дорослими пожвавiшала. По вечерi мати послала дiтям на горбку коло сiней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого – Микита. Мати сiла коло їх. Сусiди посiдали на призьбi, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповiдати тихим таємничим голосом. Брат i сестра аж голови попiдiймали. Крадькома прислухається мати. Далi, смiючись, до чоловiкiв:

– Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив вiн туди, де сонце заходить, бачив залiзнi стовпи, що пiдпирають небо, i тi ворота, куди сонце заходить на нiч, як корова в хлiв. Розповiда, нiби справдi сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?

– Всi на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, – промовив сусiд.

– Що вийде? – жартом обiзвався батько, – розбiяка великий вийде – ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

– Це той, що в панiв однiмає та надiляє бiдних?.. Починалася знову розмова про славетного розбiйника, що саме гримiв у той час на Подiллi. В селi затихало. Чути було iнколи дiвочий смiх на улицi. Коло хати i над хатою гули хрущi. Дiти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

IV

I знову минає рiк...

Не любив хлопець сидiти в темнiй хатi, не любив сумних розмов про злиднi, про горе. Все, було, тiкає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом кутковi молодицi та баби, посiдають на призьбi, почнуть гомонiти. Сяде тута ж, коло матерi, бiгаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тiльки вiн не наслухається – все про тих же панiв та їх економiв: i як людей били – кого рiзками, кого канчуками, i як продавали людей, за собак мiняли, засилали в Сибiр, в москалi голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злиднi... Ясний надворi день. Ясно сонце свiтить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузi, а як усього того наслухається, – то й день йому стемнiє, отьмариться сонце, i дерево зажуриться – осмутнiє... Аж раптом заграє в ньому якась радiсна сила, буйна й непокiрна. Зiрве хлопця iз призьби, i помчить вiн круг майдану жеребчиком, iржучи й фицаючись... I весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далi бiжить до сусiдиного двору, од ворiт якого летить йому назустрiч, радiсно розставивши руки, вiрний i постiйний товариш хлопцiв, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустрiч, радiє, хвастає:

– Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? – показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору. – Це моя дитина, а ти будеш кум.

* * *

А на другий день в бур'янi Шевченко будує з булиги та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами – за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" – "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" – "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно. Далi заводять злободенну розмову:

– Як у вас в полi i в городi, кумасю? Чи обсiялись, чи обсадились?

– Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тiєю клятою панською роботою свiту не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? – Стиха: – Ви не чули – кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут iз бур'янiв виглянуло зо три червоних од хвилювання й цiкавостi дитячi завоженi личка; уважнi, таємничi. Радiсний вигук:

– Ось де вони! – I раптом гуртовий, добре зорганiзований спiв чи декламацiя:

 
Молодий – молода,
Як собака руда!
 

У дбайливого господаря є запас i про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидвi жменi печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.

А матерям пiд хатою все видно i все чути.

– От здружили – i водою не розiллєш.

– Де ви бачили, там – без Тараса i дихнути не може. Тiльки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу бiжить на вулицю. З язика в неї не зiходить Тарас.

– Мо' колись справдi сватами будемо.

– Рано загадувати. Хай ростуть здоровi.

Гукає:

– Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

– Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур'янi сам. Вже вечiр, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.

Дожидає. Видно ставок. Iз-за верб стиха влiз у воду мiсяць, почав полоскатись. Як запiзнiлий косар з пильного поля...

Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни – засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" – i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить – над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагiдно:

– Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! – Катря.

V

А святами – до дiда. А тодi – до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу – сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно – на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.

– Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану – гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця – то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче – чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче – чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:

 
Ой дiвчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як побачив, так i вмер.
 

Кiнчив, витирає пiт полою.

– Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! – хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:

 
Ой, тисяча сiмсот дев'яносто першого року
Прийшов указ од царицi Катерини
З Петербурга-города...
 

Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами – багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.

Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила – велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих – жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз – цить...

Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв – видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.

– Що правда, то правда – мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.

– Не додумались, – одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.

– Або, кажуть, пекло! – раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз – як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.

Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан – гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки – не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься – хай тодi не просять – не помилують.

Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:

– Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!

– Еге, про Залiзняка та Гонту!

– Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дiд замрiяно:

– Еге ж! Гайдамаки! То були люди! – одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:

 
Хвалилися гайдамаки,
На Умань iдучи, -
Будем драти, пани-брати,
З китайки онучi...
 

I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.

– Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: "Не хочу!"

Дiд:

– Хай слухає, виросте – своїм розкаже дiтям та онукам.

I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.

Мати:

– Чого не спиш, Тарасе?

– Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вiкна:

– Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

– Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

– Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж – ходив?

– До дiда...

– Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", – "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." – летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" – i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.

– Тарасе, що, ти робиш?

– Який я Тарас? Я – гайдамака!

– Що ж ти тут робиш?

– Не заважай! Бач – панам голови рубаю.

– I я! I я!

– Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй. – Бере, цiлиться в будяк.

– Бу-бух!

– Трах! бах! рубай! бий!

В бур'янi закипiла вiйна – тихий вiдгук далекої гайдамаччини.

– Оксаночко, я розкажу тобi казку.

* * *

Звенигородщина – спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка – про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:

 
Як же тепер сватать,
Що ти тепер гiрше ката, -
Що ти тепер гiрше ката, -
Отруїла свого брата...
 

Сестра Катря – на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:

 
Пiдем, сестро, горами,
Розвiємось цвiтами.
Ой ти зiйдеш – синiй цвiт,
А я зiйду – жовтий цвiт...
Будуть люди цвiти рвать,
Будуть з нас грiхи знiмать.
 

Прийде вечiр – всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй – про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй – про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному – не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом – сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:

 
Не вибрала льону, не пiшла додому,
У чистому полi заночувала.
До бiлого свiту тополею стала...
 

Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

 
Та нема гiрш нiкому,
Як бурлацi молодому.
 

А почнуть грати в селi весiлля – цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку – всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять – з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.

А часом коло ворiт заведуть з Катрею, – обоє голоснi – луна на все село iде:

 
Iще сонце не заходило,
Наступила темнота...
 

Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали – на запорожця скидається, спинився, слухає:

– Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш – хлопець чи дiвчина? – питає людей, що сидять на призьбi.

– То так виводить мiй Тарас, – обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi. – Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.

– Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, – гомонить до людей дяк. – Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

– Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Вiн уже охотиться до книжки i до школи. Другi дiти не хочуть, плачуть, а вiн уже набрид менi, щоб одвiв у школу.

– А скiльки йому на роки?

– Уже дев'ятий.

– Ого! Пора. Вже давно слiд було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою мiж школярами в дяковiй хатi, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб бiлий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобiт, а очi яснi та синi, як на росi льон. В школi тiльки його й чути. Стрiнувся якось на хрестинах iз дяком Тарасiв батько. – А як там, пане дяче, мiй Тарас?

– I не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене – не помагає. Нащо краще: кладу пiд рiзки, а вiн просить: звелiть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

– Та вiн у нас i не такий уже розбiяка, як його уславили: як до нього добре – вiн удвiчi добрий. Тонкослiзний – що жалiсне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

– Грамота йому – в руку. Пам'ять добра. Коли б смирнiший – кращого б i не треба.

– Та й я так гадаю, що грамоту вiн поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

– А що ж iз нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що – буде видно колись. Побачимо, який вiн буде в письмi.

* * *

Нудна була наука в тодiшнiх школах, нудна i тяжка, учили з-пiд рiзок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався i до цiєї науки охоче. Вiн одчував iнстинктом, що за цiєю дякiвською безтолковою школою десь далi ховається справжня наука – ясна, радiсна... i цей чарiвний свiт, мов магнетом, тягнув до себе крiзь убогi грати дякiвської школи. Цiкавiша для учнiв ставала наука, коли пiсля часословця i псалтиря в школi починали учити "скоропису" – писанню. "У сусiда хата бiла", – напише дяк на таблицi, – переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка пiсля довгої i нудної церковщини це була справжня утiха. Папiр був тодi дорогий, а крiпаки бiднi, отже, грамотiям залишались для науки стiни, ворота, дверi для шкiльного писання.

Одного разу, прибираючи дякову "свiтлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще ранiш хлопець помiтив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написанi рукою дяка псалми, щедрiвки, пiснi, вiршi... Сидiв над ними хлопець, мов прикипiв, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на свiтi книжки. До жаги забажалось школяревi зробити самому таку книжечку, обмалювати вiзерунками i вписувать в неї тi пiснi та вiршi, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчостi, що в першiй своїй стадiї замiняється копiюванням i вибором чужих творiв... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцевi мрiялась, навiть снилась мальована, позолочена книжка, у яку вiн по своїй вподобi уписував вiршi. Коли ж мрiю захотiв реалiзувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справдi, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка i з абиякого, та й того де вiзьмеш? Прохав дома – не дають, мати захворiла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хлiба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут – нетерплячка жити не дає. Аж помарнiв. Ходить з потуманеними очима, i одна в нього думка – де б узяти тих кiлька копiйок, хоч на один аркуш... Згорнув би його вшiстнадцятеро, i була б хоч невелика, а все ж книжечка. I раптом йому пригадались в суднику за мискою дяковi мiдяки. Аж жарко стало. "Красти?! Нiколи в свiтi! Що це я?" А йому нiби хто нашiптував: ну то що, як красти, – зате буде книжечка, бо iнакше де ж дiстанеш? "Нi, нi, я не хочу!" – крутив головою i махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця i, як руками, турляла на крадiжку, i не було сили в малого змагатися.