Текст книги "Літо Мілени"

Автор книги: Софія Андрухович

13

Одного дня Мілена відчула, що вона страшенно скучила за Матильдою і Марселіною. До того ж у неї закінчилися цигарки, а тут, у містечку, не було таких запашних і тоненьких, які вона палила. Тому, зібравши свою валізку і купивши зручний автомобіль – вона ж була тепер казково багатою людиною завдяки своїй подорожі до Африки, – Мілена знову вирушила в дорогу.

Обабіч шляху росли високі жовті квіти. Вони мали тонкі стрункі зелені стебла і пахли медом. Тисячі бджіл і метеликів сиділи на сонячних пелюстках або кружляли над ними. Дорога раз у раз вибігала на пагорб – й тоді можна було бачити її в долині, оточену квітами, бачити, як вона намагається випередити обрій, але намарно, обрій залишався незмінним лідером, і вони все швидше і швидше летіли вперед, відстані між ними і крихітним червоним автомобільчиком ставали дедалі більшими, і так Мілена бачила своє майбутнє, а наступної миті вона пірнала туди, вниз, де квіти були затінені густими деревами і де було так затишно й таємниче. Вона їхала довго, краєвиди змінювалися, жовті квіти зникли, натомість з’явилися хвойні ліси, струмки, болітця, долини переходили в гори, а гори – в долини, незаселені місця – в мальовничі села і міста. Тоді, коли Мілену вкотре застала в дорозі ніч, до зустрічі з Матильдою і Марселіною залишалося не більше дванадцяти годин дороги. Мілена уявляла собі їхні милі обличчя, згадувала їхні рухи і голоси, тишу величезного будинку, спокій і мудрість бібліотеки, килими, крісла, мансарду. Та раптом попереду вона побачила нерухому чорну постать, яка стояла посеред дороги, розкинувши руки. Мілена підскочила на місці і різко загальмувала, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, то побачила, що навколо автомобіля копошиться сила-силенна людей у поліцейській формі, а один, товстий і червоний чоловічок, завзято стукає у скло. Мілена вийшла з машини і розгублено закліпала очима у світлі фар і ліхтарів.

– Премила панночко, уклінно перепрошую, що доводиться затримувати вас, але виникла нагальна для того потреба, – і чоловік представився, сором’язливо шаріючись і заламуючи пальці.

– Яка ж то потреба? – запитала Мілена, трохи прийшовши до тями. – Яка може бути нагальна потреба, що заради неї варто кидатися під колеса і лякати мене мало не до смерті?

– Кидатися під колеса? – перепитав чоловічок, чухаючи потилицю. – Не знаю, про що ви, панночко. Розумієте, ми ловимо небезпечного злочинця. Він заїхав на коні прямісінько до банку, посеред білого дня, і спустошив усі двадцять вісім сейфів – та й поїхав собі далі, ніхто навіть спам’ятатися не встиг. Та ще й залишив нам карту свого подальшого пересування, нахаба, з указаними на ній годинами і хвилинами. Ось зараз він мусив би бути прямісінько на цьому місці...

– О, – вигукнула Мілена. – Але з якого дива тому вашому «небезпечному злочинцеві» забаглося залишати для вас ту карту? Ви не подумали, що він, швидше за все, навів вас на хибний слід, щоб тим часом утекти в протилежному напрямку, ще й нареготався доволі з вашої... гм... наївності...

– Хибний слід? – поліціанти, на чолі з червоненьким чоловічком, зайшлися сміхом. Пересміявшись, товстун промовив:

– Панночка просто не знає того чоловіка. Якби ж то був перший випадок! Ми вже п’ятдесят третій раз маємо з ним справу і, повірте, встигли вивчити деякі з його звичок. Те, що він зараз десь тут, не викликає жодних сумнівів, але не викликає жодних сумнівів і те, що ми, швидше за все, знову його не зловимо.

– Все це надзвичайно цікаво, – сказала Мілена, – але до чого ж тут я?

– Дуже прикро, але за правилами ми мусимо зупиняти кожного, хто з’явиться в цьому місці, щоб встановити його особу, мету поїздки і все таке. Це абсолютна формальність. Але все ж попрошу вас показати документи...

Коли все було з’ясовано, чоловічок ще раз попросив пробачення і побажав щасливої дороги. Мілена сіла за кермо і подивилася на нього: він виглядав таким добрим і таким стомленим, що Мілені стало його шкода. Тому вона простягнула чоловікові яблуко, дружньо посміхаючись:

– Бажаю вам знайти вашого злочинця! – промовила вона.

– Дуже дякую вам, панночко, – відповів чоловік.

І Мілена поїхала далі. Було досить темно, зірки ледь виднілися на небі, а брудно-жовтавий місяць час від часу ховався за хмарами. Вітру не було, від дерев йшла незвична тиша.

– Але ж тут і задуха! – сказала сама собі Мілена, не сподіваючись почути жодної відповіді. Але почула.

 
Під ногами порозкладалися палички,
Ніби китайська грамота.
Я не люблю китайців,
А вони відчувають природу.
Хто відчуває природу,
Той уже не людина,
А душа, розчинена в небі,
Як річка – кава з молоком...
 

Хтось сидів поряд з Міленою, якась чорна постать, майже невидима в темряві, якийсь загадковий силует, що з’явився тут невідь-звідки і невідь-коли. Та чомусь Мілені зовсім не було страшно. Голос незнайомця був таким добрим і гарним, так заспокоював, що Мілені здалася б смішною навіть думка про якусь небезпеку. Тим часом незнайомець сказав:

– Я там на задньому сидінні поклав мішки з грошима, нічого?

– Та ні... – посміхнулася Мілена. – Це ви пограбували той банк?

– Хочу купити старий млин у горах, – відповів чоловік. – А ви куди зараз їдете?

Мені б хотілося завітати до Матильди і Марселіни, якщо ваша ласка.

– Саме до них і їду. А млин можу купити вам сама – я казково багата, – незнайомець запалив цигарку, і Мілена розгледіла його чорне наїжачене волосся, дивний розріз очей і шрам на скроні.

– Домовились, – сказав він і випустив гарну і загадкову хмару диму. – Але гроші я все одно не поверну. Куплю з десяток середньовічних замків для своїх друзів. Послухайте, ви, напевно, втомилися, давайте я поведу автомобіль, а ви поспіть собі. Ви коли-небудь спали на мішках з грошима?

Мілена погодилась спробувати і невдовзі» вже лежала на задньому сидінні. Вона не могла заснути і дивилася на силует незнайомця, на його жевріючу цигарку. Їй було дивовижно затишно, чоловік намугикував якусь мелодію, і авто спокійно пливло собі вперед, розтинаючи густе літне повітря.

14

Сестри радісно зустріли гостей. Їхні погляди аж світилися, коли вони поглядали на симпатичного чоловіка з клунками і Мілену, яка відчувала себе незвично легкою після сну. Трав’яний чай на мансарді, канапки з сиром і Марселінині тонкі цигарки додали блаженства, і вона просто сиділа, слухаючи щебетання близнючок і голос незнайомця. Дивно, Мілена досі не знала навіть імені цього чоловіка, але він був для неї ніби старезним другом, надійним і дуже близьким.

Раптом у ковані двері будинку загупали. Лолітка, нервово звиваючись, засичала і мало не виплюнула власного язика. За мить на мансарду вийшло з десяток людей у формі, яких Мілена вже бачила вночі, на чолі з червоненьким і грубеньким чоловічком. Не звертаючи уваги на незнайомця, який незворушно пускав кільця диму за столом, і на зойки Матильди та Марселіни, чоловічок начепив на Мілену наручники і промовив:

– Мусите піти з нами, панночко.

Мілена не протестувала. Мовчки сіла до чорної машини з затемненими шибами і почала думати над тим, що ж воно буде далі. А далі було ось що. Автомобіль під’їхав до великої сірої будівлі на околиці міста, оточеної людьми в чорних костюмах і темних окулярах. Потім Мілена з червоненьким чоловічком зайшла досередини, і вони пішли вузькими коридорами, які де-не-де були освітлені тьмавим світлом. Кроки голосно відлунювали, відбиваючись від стін і стелі, коридори були нескінченними, заплутаними до краю. Потім почалися звивисті сходи, величезні ліфти, знову сходи, сходи, коридори. Нарешті з’явилися дерев’яні двері, у які чоловічок і завів Мілену. За дверима не було нічого, окрім табуретки в центрі і дзеркала на стіні. Мілена сіла на табуретку і привітно помахала рукою в дзеркало. Впродовж подальшої розмови з чоловіком Мілена посміхалася, дивлячись туди, а коли відповідала на запитання, зверталася не до червоненького, а до когось, хто – вона була певна – спостерігав за нею саме звідти.

Перших півгодини Мілена відповідала на формальні запитання на кшталт: «Ваше справжнє ім’я», «місце народження» і «як вам сьогоднішня погода?». Потім почалося найцікавіше. Чоловічок на мить вийшов з кімнати і повернувся з купою якихось паперів. Розглядаючи їх і хитаючи головою, він сказав:

– Це надзвичайно серйозно, Міленко. Можна, я буду вас так називати? – Мілена кивнула, і він продовжив: – Це настільки серйозно, що ви навіть собі не уявляєте. Уявити такі серйозні речі неможливо, бо будь-яка уява, навіть найбагатша, не розтягається до розмірів ТАКОЇ серйозності. Ви спитаєте, в чому ж річ. Безперечно, ви можете і не спитати цього. Але незалежно від того, спитаєте ви мене про це чи ні, я скажу вам, скажу, скажу. Ви змогли б не дізнатися, в чому ж річ, хіба що тоді, якби закрили вуха і почали щось голосно говорити або співати – тоді б ви просто не почули сказаного мною. Але ви не можете зробити цього, Міленко, бо на руках у вас наручники, отож вух ви не закриєте. Ну хіба що ногами. Але не думаю... Ні, впевнений – ногами не вийде. Так, ви можете голосно кричати, щоб не чути, що я вам скажу, але це навряд чи допоможе, бо я можу заліпити вам рота пластирем. Тому – хоч-не-хоч – а ви мусите дізнатися, в чому ж все-таки річ.

Чоловічок хвильку помовчав, дивлячись у папери, а тоді, зітхнувши, промовив:

– Як же це бридко – тримати вдома зміюку!

– То в цьому річ? – здивувалася Мілена.

– О ні, ні, ні. Зовсім не в цьому. Річ у тому яблуку, яким ви мене пригостили цієї ночі, пам’ятаєте? Розумієте?

– Пам’ятаю, – відповіла Мілена. – І розумію – річ у тому яблуку, яким я почастувала вас цієї ночі...

– Ви майже зізналися, Міленко, майже зізналися, – скрушно зітхнув чоловічок, змахнувши сльозу зі щоки. – Це добре для нас і дуже погано для вас. Ось погляньте, – і червоненький простягнув Мілені один з паперів, які тримав у руках. На папері був зображений збільшений відбиток пальця.

– Це один з ваших пальчиків, який я знайшов на тому яблучкові. Гарненький такий і дууууже цікавий пальчик! А тепер подивіться на ось це, – в руках Мілени опинився наступний папір з точнісінько таким самим відбитком.

– Бачите? Бачите, Міленко? – чоловічок нетерпляче підстрибував навколо Мілени, вказуючи пальцем то на один, то на другий відбиток. – Це просто несамовито! Придивіться уважненько, препреуважнесенько, золотко і серденько ви моє неоціненненьке! Адже навіть неозброєним оченяточком, на перший же ж погляд видно, що ці два відбитки ідентичні! Так? Ну, скажіть мені, скарбику ви мій, так?

– Так, – відповіла Мілена, зацікавлено розглядаючи відбитки.

– А чи знаєте ви, чий оцей другий відбиток? От здогадайтеся! Спробуйте! Та не здогадаєтеся ніколи в житті! Не ваш, не ваш, квіточко, а злочинця, що обчистив недавно банк і якого я ловлю уже п’ятнадцять років!!! Це його відбиток, а це – ваш. І вони ідентичні!!!!!!! – і чоловічок аж завив від захоплення. З очей його котилися сльози, з чола – піт. Він тер кулаками свої бордові щоки і ридав від щастя. Потім раптом поглянув у дзеркало і вмить заспокоївся, споважнів.

– Мілєно, ви звинувачуєтесь у викраденні вмісту двадцяти восьми сейфів Найцентральнішого Міського Банку. Поки що лише в цьому. Поки що! Але і цього, я гадаю, буде предостатньо. Поки що ви посидьте собі тут, а Рада вирішить, що робити, – чоловічок поклонився до дзеркала і вийшов. А Мілена залишилася сидіти на табуретці, тримаючи у руках збільшені зображення двох відбитків.

Вона сиділа так страшенно довго, не чуючи жодних звуків. Дивилася у дзеркало і вивчала себе, думаючи, яка ж вона гарна. Розглядала свої очі, волосся, губи, ніс і зі здивуванням розуміла, що страшенно схожа водночас і на маму, і на татка. Так, ніби перед нею сиділи Касандра і Флор, але в одній особі. Години спливали, а Мілена навіть не відчувала їхнього плину. Згадувала собі дитинство, Руженку, о. Лавра, бабцю Земиславу та інших. І думала, як же вона любить літо.

Врешті двері відчинилися, і в кімнату неспішно увійшов товстенький і червоненький чоловічок.

– Ну от, Міленко. Ну от, – промовив він.

Мілена звела на нього очі. А він мовчки дивився на неї і загадково посміхався. Потім сказав:

– Усе. Можеш собі йти.

Він звільнив Міленині затерплі руки від наручників і кудись пішов, залишивши двері незамкненими. Мілена кивнула в дзеркало і вийшла в коридор. На підлозі була проведена біла лінія, за якою вона і пішла. Знову потяглися коридори, коридори, коридори, потім – сходи і ліфти, коридори, коридори, коридори... І Мілена опинилася назовні. Недалеко біля виходу вона побачила свій червоний автомобіль. За кермом сидів її знайомий незнайомець. Мілена сіла поряд і сказала:

– Знаєш, у нас із тобою ідентичні відбитки пальців.

– Знаю... – відповів він. – Мене звати Леон.

– Я здогадувалася, – промовила Мілена. – Ну то їдьмо!

Автомобіль рушив, залишаючи позаду заґратовані вікна сірої будівлі.

– Ми мусимо їхати геть звідси, – сказав Леон. – Бо рано чи пізно доведеться повернутися до цієї будівлі, якщо не мені, то тобі. Я зібрав усі речі і вже купив за твої гроші той млин у горах. Туди ми і поїдемо, але спершу візьмемо шлюб он у тій каплиці.

Вони обвінчалися, і в подарунок Мілена отримала кольоровий альбом з малюнками того хлопця, який намалював їй якось о. Лавра. Коли молоді продовжили подорож, Леон сказав:

– Я багато чого встиг, поки тебе не було. Я купив усім своїм друзям у подарунок по середньовічному замку, але все одно багато грошей ще залишилося. Не кажучи вже про твої багатства. Але нічого – згодиться. Матильда і Марселіна передавали тобі палкі привітання і подарували контейнер твоїх улюблених цигарок. Він вже, мабуть, чекає нас біля млина.

Дорога бавилася з обрієм і навіть одного разу перегнала його, але потім швиденько відстала знову. Рівнини плавно перейшли в невеликі пагорби, а десь там, далеко, виднілися обриси справжніх височенних гір.

15

Маленька і гарна, Мілена стояла поміж зелених трав у дивовижній долині, яка пахла молоком і свіжою землею. Бачила вітер, овець, схоже на них каміння, чула нерівний і мелодійний передзвін їхніх нашийних дзвоників і затишне гудіння джмеля, який збирався вмоститись на товстій квітці конюшини. Підійшов Леон, тримаючи на руках маленьке ягнятко. Мілена поцілувала їх по черзі і присіла на траву. Вона плела вінок з маргариток і намагалася поміж хмар побачити бабцю Земиславу та діда Леона.

– Я буду доглядати за цією травою, – промовила Мілена. – Знаєш, одні люди живуть для того, щоб малювати, інші – щоб ростити дітей, ще інші – доглядають за тваринами або вазониками, а я буду доглядати за цією травою, бо я дуже її люблю.

– Добре, – сказав Леон. Потім, помовчавши, додав: – Там тобі прийшов якийсь дивний конверт. Може, подивишся?

Мілена поклала вінок на траву і повільно пішла до млина.

Вона розрізала конверт, і звідти випала фотографія. На ній застигли люди, про існування яких Мілена забула ще сто років тому. Це були: Пані Колишня Красуня, Сіруватий з племінником, Бабця У Плетеній Спідниці і Сивий Пан. Мілени чомусь на знімку не було. Не було на ньому і пари дивних рибоподібних істот, які сиділи збоку, бо знімок був зроблений власне звідти. На звороті Мілена прочитала:

«Шановна пані Мілена мусить заплатити нам купу грошей, якщо не хоче неприємностей. Ми впевнені, пані Мілена усім серцем пошкодує цих нещасних людей, які зображені на знімку, бо от нам їх аніскілечки не шкода, нехай сидять собі в нашому льосі без їжі і питва. Тільки купа грошей ласкавої пані Мілени може їх врятувати. З повагою і надією – Риб’яча пара».

– Шантаж... – сказав Леон, прочитавши написане з-за Мілениного плеча.

– Ну от бачиш, і згодилися нам тепер ті гроші, що залишилися від пограбування тобою банку. Але як от їх передати? До речі, той Сивий Пан – видатний науковець. Свого часу завдяки його книзі я викупила з полону Ванду.

– То виклич Ванду сюди, нехай вона займається цією справою.

Так вони і зробили. Наступного дня Мілена поїхала автомобілем до найближчого гірського села і відіслала телеграму до Ванди. А за добу під вікнами млина почулося тріпотіння крил. Ванда без вагань узялася за визволення сердешних людей, які сиділи невідь-де зачинені в сирому і темному льосі. Вона мусила знайти Риб’ячу пару, передати їм купу грошей і простежити, щоб полонених було звільнено.

Все сталося саме так, і з того часу Мілена та Леон щороку отримували листівки від них і пересилали їх Ванді. А ще свою подяку у вигляді веселих кольорових рибок у крихітних акваріумах передавала Риб’яча пара.

Через два роки Мілена народила сина, за рік – ще одного. Їх назвали, звичайно, Лавром і Флором. Вони росли поміж польових квітів і кудлатих білих хмар і були такими вродливими, що відірвати погляд від них було просто неможливо. Виховувати малюків прибули старенькі, але ще повні сил та енергії сестри-близнючки Матильда і Марселіна, бо ж Мілена майже увесь свій час проводила біля трав. Хоча, звичайно, синів Мілена любила прешалено. Так само, як і свого чоловіка, що тим часом розводив найбіліших і найкудлатіших у світі овець. Ті вівці були схожими на хмари, з вовни їхньої виходило таке чарівне прядиво, кращого за яке годі було й шукати.

Тим часом з дому прийшла звістка, що Касандра і Флор якось вирушили в навколосвітню подорож і зникли десь на кордоні Франції та Італії. Тільки одного ранку Мілена знайшла на підвіконні спальні дітей дивовижну, вирізьблену з дерева троянду, нічим не відмінну від живої. Мілена вмить здогадалася про її походження і залилася гарячими сльозами. Потім посадила троянду під вікном, і невдовзі з неї розрісся цілий трояндовий кущ, потім – два, три, десять.

Пречудовішого місця, аніж млин Мілени і Леона, не було ніде на цілому світі.

Минали роки. Хлопчики виросли і покинули рідний дім, щоб побачити світ. Мілені не вистачало їхніх веселих голосів, не вистачало їхніх тіней на землі перед ґанком, гарних очей, у яких вона знаходила очі бабці Земислави, Касандри і Флора і ще цілих поколінь якихось невідомих предків.

Кілька разів у млин навідувалася пара закоханих голуб’ят – Цецилія і Наркіс зі своїми чорнявими, вже дорослими синами і з Вандою. Розповідали про містечко, про слонів, собак, які все чатували на Земиславиному полі, про старий цвинтар і про левів-фонтанів. Розповідали, що Касандрині троянди почали чомусь гинути, тож довелося їх повикорчовувати, а натомість засадити все ірисами; що повернулася Ружена, дружина циганського барона і мати дванадцятьох дітей; що листя вже поопадало і скоро почне падати сніг. Все змінювалося, і тільки там, де жила Мілена, завжди було вічне літо.

16

Одного з мільйонів прекрасних ранків Мілена як завжди пішла до своїх троянд. Вона цілувала кожну квітку, вдихала її аромат і пестила, шепочучи найніжніші слова. Гладила тонкими пальцями стебла і пелюстки, доторкалася до колючок. Вона навіть не помітила, коли проколола однією собі пальця і як краплина крові скотилася на рожеву пелюстку. Тільки Леон відчув, ніби щось негаразд. Він узяв Міленину руку і злизав ще одну краплину. Потім, узявшись за руки, вони поволі пішли по траві, поміж овець, баранів і ягнят. Йшли довго і мовчки, а промені сонця виблискували на їхньому волоссі. Але раптом Мілена пчихнула. Леон зупинився, і зазирнув їй в очі, і помітив там на дні те, чого шалено боявся і ніяк не міг уникнути. Він узяв Мілену на руки і поніс до млина. Перед ґанком Мілена озирнулася і окинула поглядом своє літо. Ясна посмішка з’явилася на її блідих устах.

Напівлежачи на подушках, Мілена випускала до стелі тонкі цівки диму, які особливо і незвично пахнули. Вона випалювала одну цигарку за одною, аж доки їх уже не залишилося. Мілена посміхнулася до Леона і провела рукою по його чорно-сивому волоссі. Тоді з насолодою примружила очі і пчихнула ще раз. Але очей вже більше не розплющила.

Леон поховав Мілену поміж троянд. Молода смарагдова трава миттю вкрила свіжу могилку, а з кущів на неї поволі опадали пурпурові пелюстки, зірвані першим, ще несміливим подихом осіннього вітру.