Текст книги "Літо Мілени"

Автор книги: Софія Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

3

Мілена досить довго не зводилася на нОГИ. У п’ять років вона вже вільно розмовляла, читала книжки, писала вірші про хмари і повітря, співала, грала на флейті, але навіть не намагалася ходити. Мілена взагалі воліла не зрушуватися з місця: могла сидіти годинами там, де її залишили, і щось буркотіти собі під ніс, могла розглядати тріщинки в землі, розмірковуючи над їхнім походженням і над їхньою подальшою долею, милуватися травинками і тішити себе тим, що трава теж не рушає з місця. Мілена довший час уявляла себе травою. Підливала щоранку свої ступні водою, на кілька годин закопувала ноги в ґрунт, ловила жадібно сонячні промені, вдень розпускалася, а вночі згортала пелюстки, приваблювала бджіл ароматом свого нектару. Але комахи не надто прагнули познайомитися з дивною квіткою, вони й далі прилітали до ромашок, волошок, маків і гречки, обминаючи засмучену Мілену. І тоді Мілена зрозуміла, що вона людина. Але ходити не почала.

Касандра часто відносила Мілену до озера. Вони вдвох лежали на камінні і слухали дзижчання комах, плюскіт води, жаб і риб, шурхіт хмар і скиглення щенят під вербовими корчами. Ці щенята, здавалося, були тут вічно. Ніхто не знав, скільки їх там є, бо однієї миті з того таємничого кубла вилазило шестеро щенюків, а наступної – двоє залазило назад, тоді знову виповзало троє, потім ще двійко, за ними прямував іще один, натомість двоє сонно заповзали під кущ, виштовхуючи трьох цуценят, а побачивши їх, п’ятеро інших мерщій залазило у загадкову нору – і так без кінця. І без початку. Бо ще бабця Земислава і Цецилія пам’ятали цих псів, які заважали їх забавкам у дитинстві, а Наркіс тисячі разів розповідав ту саму історію про те, як одного разу, коли він спостерігав за Цецилією з-за цього вербового корча, один щенюк безсоромно обгидив йому ногу, а через кілька хвилин хлопчина мусив іти відвідати хвору тітку, яка страждала запамороченнями голови при повному місяці, до того ж ніс ЇЇ був вічно закладеним, що спричиняло нестерпне гугнявіння і бубнявіння. Але навіть ця нечутлива до жодних запахів тітка мало не знепритомніла, бо, як сказала вона сама, «сердешдий Даркіс гдиє да очах і побре, вочевидь, радіше, адіж бій діс розблокується». Але Наркіс не помер, а просто пішов до лазнички і добряче помив собі ногу, і тітка, посміхнувшись, пробубоніла: «Ото дивовижа – вочевидь, атбосфера бого добу здатда лікувати людей». І з того часу до тітки приходили хворі та знедолені, зневірені, готові покінчити життя самогубством, якщо вже цей останній спосіб не допоможе. І що найдивовижніше – це допомагало, люди виліковувались і радо йшли жити далі. Так тривало, аж поки тітка померла. Після її смерті в будинку зробили лікарню, але, на жаль, наслідки лікування там не були надто втішними, навпаки – багато кому виходило ще й на гірше. Тому лікарню зруйнували, а на її місці збудували загадкову, вічно замкнену халабудку, на дверях якої завжди висів заржавілий замок.

Так от. Касандра з Міленою пролежали так на березі аж до смеркання. А коли оскаженілі комарихи почали своє полювання, Касандра навпомацки знайшла поруч із собою сплячу Мілену, загорнула її з ніг до голови в теплу ковдру і пішла додому. Там поклала донечку до її ліжка, поналивала свіжої води у вази з трояндами і пішла й собі спати. Але, майже дійшовши вже до своєї спальні, Касандра почула раптом тихий стукіт у двері. Вона, досить здивована, почала спускатися сходами, тим часом як зі своїх спалень повиходили заспані бабця Земислава, Цецилія і Наркіс, а Флор – той уже переганяв саму Касандру, хоч коли вона прийшла додому, її чоловік бачив у ліжку тринадцятий сон.

І ось вхідні двері відчинили... На порозі стояла Мілена. А позаду неї нерухомо завмерла ціла зграя щенюків. Оторопіла Касандра тільки розвела руками, всі решта просто не могли позакривати ротів. А Мілена, незворушно посміхаючись, пройшла попри своїх рідних і повагом почала спинатись сходами нагору. За нею повалила і зграя псів. А було їх – як потім порахувала бабця Земислава – сто сорок вісім голів.

Мілена зайшла до своєї спальні, підійшла до ліжечка, витягнула звідти і обережно поклала на підлогу солодко сплячого сто сорок дев’ятого песика, загорнутого в теплесеньку ковдру. Сама ж залізла до колиски, розгойдалася і теж заснула. А навколо тут і там вмощувалися спати решта сто сорок вісім цуценят.

Так Мілена почала ходити.

А наступного дня Флор змайстрував на подвір’ї сто сорок дев’ять буд – ціле карликове містечко, у якому й жили Міленчині пси. Хоча Міленка й не любила їх занадто: іноді вигулювала ранковими вуличками міста, іноді (дуже рідко) годувала. Переважно за псами дивилася бабця Земислава. Вона сплела їм теплі комбінезони і капці і завжди розповідала про Леонів сюрприз. А пси слухали уважно і віддано і навіть почали потроху рости.

4

Дитинство Мілени було лагідним і приємним. Гріло сонечко, пахли троянди, Касандра пекла пироги, Цецилія з Наркісом цвірінькали на ґанку, бабця Земислава плела теплі шкарпетки на зиму, Флор приносив щодня радісних комах або ящірок з лісу.

Багато часу Мілена проводила з о. Лавром. Це були глибокі і таємничі години сидіння у лісі, на сірому чи зеленому мосі, на пагорбі в центрі міста чи в костьолі. Вони ніколи не розмовляли. Все відбувалося так. Мілена, прокинувшись, умившись і поснідавши, вибігала з будинку. На траві біля маленького фонтанчика, підставляючи висохле обличчя краплинам води і сонця, сидів о. Лавр. Він мирно і лагідно усміхався, весь його старечий, струхлявілий вигляд говорив про невимовне тихе блаженство. О. Лавр уже зробив на цьому світі все, що мусив зробити, і тому був задоволений своїм життям. Тепер старенький спокійно чекав на відхід у інший вимір. Він уже практично не жив на цьому світі (про що свідчила, наприклад, його постійна мовчанка), хоча не жив ще й на тому – о. Лавр наче завис у невагомості, відокремлений від простору і часу. Єдиною ниточкою, яка ще трохи з’єднувала його із землею, була Мілена. Мілена, яка вибігала однієї миті зі свого дому, ледь помітна через густий серпанок води і сонячного проміння. Мілена, яка вся світилася тим промінням і водою, яка складалася з них. Вона сідала біля о. Лавра на траву і так само мружилась, звернувши обличчя догори. Від о. Лавра пахло ладаном і старими книжками. Від Мілени – трояндами, свіжим маслом і цукром. Червоні мурашки мандрували їхніми руками, залазили під рукави, проповзали вздовж руки, незабаром досягали шиї і далі заповзали у волосся. Поряд пролітала галаслива пара закоханих, за ними на прогулянку з псами йшла бабця Земислава. Пси обнюхували дві нерухомі постаті, лизали гарячі Міленчині щоки і бігли далі. Касандра щось там робила з трояндами. Флор заклопотано йшов до міста або до лісу, бо мав якісь справи, попередньо поцілувавши Міленку в око і поплескавши дядечка по плечі. Але ані Міленка, ані о. Лавр не зважали на увесь цей рух зовнішнього світу. Вони слухали, як трава всмоктує краплинки вологи, як жук копає собі нірку, як пролітає павутинка в повітрі. А потім якоїсь миті разом підіймалися з землі і йшли, не змовляючись, в один бік: до лісу, на пагорб, на берег озера, в сад, до костьолу. І слухали там іншої музики. Цілий день нерухомо сиділи і слухали. Під вечір поверталися на віллу. їх уже чекали на ґанку. Всі сиділи навколо круглого солом’яного столика на солом’яних кріслах і пили гарячий шоколад. Бабця Земислава виносила щойно спечені булки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і маракуйями. О. Лавр завжди пив тепле козяче молоко і посміхався. А Мілена починала говорити. Вона розповідала про щасливу корову, що паслася у полі, про вітрини-дзеркала, про блакитний потяг, про тишу, галас, спеку. Всі слухали і їли булки. О. Лавр пив молоко, посміхався і поволі жував булку своїм беззубим ротом. О. Лавр дуже любив гарячі булочки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і – особливо – маракуйями.

Того дня все було так само. Після сидіння біля фонтану старенький і дівчинка поволі пішли до костьолу. Їм дуже хотілося сьогодні подихати повітрям холодного костьолу, тьмяним, спокійним, напівсонним. Вони сиділи, дивилися на Розп’яття і повільно кліпали очима. Скрапував віск зі свічок, тріщали маленькі полум’я. Сонце освітлювало різнокольорові вітражі, через що на кам’яній підлозі утворилися дивні і прегарні малюнки. О. Лавр і Мілена розглядали ще й ті малюнки і мружились. Було дуже добре і вільно. Легко дихалось і не думалось. Кілька людей заходили помолитись – і виходили знов. А старенький і дівчинка залишались сидіти, мружачись і посміхаючись. Після обіду до костьолу хтось прийшов і нашумів. А потім зазвучав орган – о. Лавр і Мілена широко розплющили очі і перестали дихати, бо це було велично.

А потім вони, як завжди, повільно пішли додому. На ґанку тихо розмовляли. Булки парували і пахли. О. Лавр посміхався. Він сів на своє місце, відсьорбнув козячого молока і відкусив шматок булки. Проковтнувши його, о. Лавр помер, посміхаючись, тихо і мирно.

Поховали старого на покинутому кладовищі – він так хотів. Касандра посадила на його могилі квіти. Бабця Земислава спекла свіжі булки. Червоні мурашки облюбували собі цю місцину і лазили по надгробку мільйонами і мільярдами. І сонце навіть у похмуру погоду сіяло свої краплини на дерев’яний високий хрест.

Це була перша смерть у Міленчиному житті. Її сповнювали сумні і тяжкі, але водночас дуже величні, відчуття. Відтоді вона ніколи більше не бачила о. Лавра. Але іноді сиділа в костьолі і розмовляла з ним, не зводячи очей з кольорових плям на підлозі, і слухала орган. І вдихала на повні груди запах ладану, який найбільше нагадував їй про старого лагідного янгола з синіми очима і доброю посмішкою.

5

Там, на покинутому кладовищі, Мілена і познайомилась із Руженою. Про цю дівчину багато говорили: про її одяг, про її відлюдькуватість, про хвору уяву.

Вона й справді дивно одягалась. Але Наркіс завжди розхвалював це її вміння. Цецилія теж захищала дівчинку, бабця Земислава – жаліла. А Мілена мріяла з нею познайомитись, бо всі діти чомусь сахались Ружени, можливо, через її незрозумілу любов до старого цвинтаря.

– Вона їсть мертвяків, – розповідала Мілені руда товстунка. – Вона взагалі відьма. Її б спалити. Або втопити. Тільки так можна знищити відьму.

Всі діти на знак згоди хитали головами, а Мілена, знизавши плечима, йшла геть. Дурні і бездушні діти. Вони огидно брешуть про інших, ще й хочуть потім жорстоко убити тих інших через власну брехню.

І ось Міленчина мрія здійснилася. Одного теплого, але захмареного ранку її потягло порозмовляти з о. Лавром. Навіть у костьолі не вдалося зробити це: запах ладану був слабким, плями на підлозі зовсім зникли, вологий холод пробирав до кісток. І Мілена пішла на цвинтар. Тільки тут, побачивши червоних мурашок, які копошилися на пагорбку, огорненому буйною рослинністю, відчула полегшення. Вона сіла на траву, підібгавши під себе ноги, і схилила голову набік. Повітря було таким гарячим і густим, як ніколи.

«Напевне, буде гроза, о. Лавре», – подумала вона.

«Буде, Міленко. Така тепла і гарна! Ти ще таких не бачила, а я вже не побачу. Шкода, але не занадто. Тут теж гарні грози, Міленко, я вже звик до них. Вже навіть не захотів би назад повертатися. Взагалі б не захотів – що мені там робити? От тобі ще цікаво. Наприклад, ти не бачила ніколи такої грози, яка невдовзі почнеться, і багато чого не бачила. А я вже все бачив. Уже нецікаво», – відповів о. Лавр.

«А у вас на могилі живуть червоні мурашки», – подумала Мілена.

«Які ж вони, ті червоні мурашки? Я вже майже забув», – зітхнув о. Лавр.

«Вони маленькі, заклопотані і милі. Їхні лапки і вусики постійно ворушаться, а очі – як у собак, тільки крихітні», – відповів хтось третій.

«Я скучив за червоними мурашками, Руженко, і за Міленкою скучив», – промовив о. Лавр.

– Руженка? – Мілена повернулася і побачила в кущах великі тернові очі, які тієї ж миті зникли. Мілена підхопилася і побігла до кущів. Але червона з зеленими квітами сукня вже заховалася в заростях за найкрасивішим зі склепів. І раптом почалася гроза. Великі і тяжкі краплини лупили Мілену по чолі, щоках, по шиї і руках. Волосся зовсім змокло і стало чорного кольору, з нього струмками стікала вода. Вода лилася ще й з брів, з вій, з носа, з одягу – з усієї Мілени. Вона безпорадно дивилась, як світ навколо перетворюється на глибини велетенської калюжі.

– А ти помітила, що червоні мурашки на могилі о. Лавра не лякаються грози? – раптом почула вона за спиною. Це була Ружена. Вона лукаво посміхалася і була не сухіша за Мілену. Мілена посміхнулась у відповідь:

– Тут є де сховатись? – спитала вона.

– Жартуєш – у склепах, чи що? Та й для чого ховатись, ми й так уже мокрісінькі... – мовила Ружена.

– Тоді ходімо до мене. Мама збиралася робити вареники з трояндовими пелюстками...

Ружена завагалася. Але окинувши оком Мілену, її мокре волосся і одяг, кивнула на знак згоди. І вони побігли. Нешвидко, але розбризкуючи в усі боки краплини води. І невдовзі були вже на ґанку Міленчиної вілли.

– Мокрі кури, – поглянула на них бабця Земислава.

– Я наварила вареників! – сказала Касандра. – Але мокрі їх не їдять.

Тому мокрі переодягнулися в сухий Міленчин одяг і спустилися на ґанок. Ружена сторожко оглядала всіх і, ледь посміхнувшись, відводила очі, коли хтось посміхався до неї. Але все змінилося, як тільки Наркіс промовив:

– Руженко, я знаю, що ти маєш неабиякий талант до одягання. Тож хотів спитатися твоєї поради. Зараз, зараз, – і він побіг кудись, а за мить з’явився, несучи купу лахів.

– Яке диво! – аж підскочила Ружена, і вони з Наркісом почали щось жваво обговорювати над тією купою. А всі решта сиділи за солом’яним столом, пили гарячий шоколад, їли пляцочок і радісно посміхалися. Коли ж Наркіс нарешті запитався поради, ще й подарував Ружені прекрасну блакитну краватку, вона промовила, захоплено світячи своїми терновими очима:

– Як тут прегарно! Які ви всі чудові! Таке мені щастя на голову звалилося!

Гроза тривала, хоча перейшла вже радше у густий літній дощ. Мілена і Ружена піднялися в кімнату нагорі. Мілена відчинила вікно і сіла на підвіконні. Ружена примостилася біля неї. Їхні ноги сплелися з пагонами винограду, гілки дерев простяглися прямо їм до рук, краплини дощу лопотіли по листі і підстрибували, відбиваючись, ніби гумові м’ячики.

– Такою щасливою я була, напевно, тільки з циганами... – промовила Ружена. – Вони приїхали якось і напнули свої шатра на моєму цвинтарі. У них був ведмідь і багато собак – ні, не так багато, як у вас, але теж багацько. І старий циган грав на гітарі. А я співала. А решта циганів слухали. Все це зовсім не скидалося на моє звичайне життя. Але я не пішла з ними, бо не могла залишити свого цвинтаря, розумієш? Зате відпустила на волю їхнього ведмедя.

– Пам’ятаю, – сказала Мілена. – У тому лісі біля кладовища якось з’явився ведмідь. Така паніка знялася!

– А вони зникли. Так, наче я це вигадала. Навіть трава була не прим’ятою там, де стояли шатра... – сказала Ружена.

– А може, ти справді вигадала? Ніхто ж більше їх не бачив... – сказала Мілена.

– А ведмідь? – прошепотіла Ружена. – Та й без того я знаю, що не вигадала. Ніхто і не мусив їх бачити – то ж були мої цигани.

– А я б їх побачила? – запитала Мілена.

Ружена на мить замислилась:

– Думаю, ні. То тільки мої цигани.

Так вони потоваришували. І їм було добре і цікаво вдвох, хоч би що вони робили: сиділи на підвіконні, купалися в озері, вилазили на дерево, щоб зблизька оглянути хмари, досліджували склепи, збирали листя і комах, будували кам’яні палаци, вигулювали псів бабці Земислави чи сиділи біля могили о. Лавра, розмовляючи з ним. Рідні Мілени любили Ружену, особливо Наркіс. Вони разом вигадували такі фантастичні убрання, що дух захоплювало, і навіть почали потроху продавати їх. Коли це одного вечора Ружена примчала до Мілени і сказала:

– Прощавай! Я їду з циганами...

– Їдеш? – Мілена мало не впала. – Але ж... А як же я, як Наркіс, о. Лавр, твій цвинтар, нарешті? Як же, Ружено?..

– Я мушу, – сказала Ружена. – Я дуже люблю тебе, всіх твоїх родичів, і ти сама знаєш, що означає для мене мій цвинтар. Але цигани приїхали і напнули намети. Втретє такого не буде!.. Я мушу їхати, Мілено...

– То я хоч подивлюся на них, – мовила Мілена, виходячи з дому.

Але на цвинтарі нічого не змінилося. Все було так, як раніше: жодних наметів, жодних ведмедів і собак, жодних циганів.

– Я ж казала тобі, що вони тільки мої...

Мілена тяжко зітхнула:

– Тоді прощавай і щасливої дороги! – вона повернулася і повільно пішла геть.

– Я пам’ятатиму тебе, Мілено! Не сумуй за мною!.. – вигукнула Ружена, залазячи на циганський віз.

– Я люблю сумувати, – кинула Мілена, не обертаючись.

6

Більше вони не бачились.

Мілена лежала в саду і жувала пелюстки троянд. Їхній солодко-терпко-теплий запах змішувався із дзижчанням бджіл і відблиском сонця у вікнах. Надходив вечір, кольори густішали і дещо тьмяніли, Мілені вже навіть довелося вбити кількох комарів. Раптом почулися незрозумілі вигуки, сміх, шум, регіт, зашелестіла трава, і над Міленою з’явилася Касандра.

– Ходімо, ходімо... – сказала вона захекано.

– Куди? Що сталося? – зірвалася на ноги Мілена, але Касандра вже зникла в кущах. Мілена вирішила не відставати, тим більше, що біля будинку вочевидь діялося щось незвичайне. Бабця Земислава в оточенні цілої ватаги своїх псів, які метушилися і гавкали, стояла посеред двору, тримаючи за руки з одного боку – Цецилію, а з другого – Наркіса. Флор нестримно і шалено реготав, і сльози пирскали з його очей, обличчя почервоніло, він уже й не мав сили сміятися, але зупинитися не міг – і продовжував реготати. Касандра, вибігши з саду, кинулась йому на шию і сама залилася дзвінким сміхом. На вулиці ж, перед будинком, зібралася ціла купа сусідів, знайомих та й, зрештою, незнайомих людей. Вони шепотілися, перегукувались і теж сміялися, ніби побачили невідь-яку дивовижу.

Мілена зупинилася і здивовано оглянула цю картину. Вона анічогісінько не розуміла.

– То як, – раптом сказала урочистим голосом бабця Земислава. – Чи скажеш ти це привселюдно, Наркісе?

Наркіс поглянув закоханим поглядом на Цецилію і тихо сказав:

– Авжеж, Земиславо, хоч би й перед цілим світом, – а потім встав перед Цецилією на коліна і голосно та виразно мовив:

– Я кохаю тебе, Цециліє! Чи вийдеш ти за мене?

Цецилія, бліда та розгублена, була схожа на молоденьку дівчинку, яка не уявляє, як їй поводитись у такій ситуації, яка бачить цього чоловіка десь удруге у своєму житті, а не знає його кілька десятків років.

– Чому ж ти мовчиш, Цециліє? – втрутилась бабця Земислава. – Відповідай, що подумаєш.

– Та чого там ще думати! – вигукнув Флор, переборовши свій нестримний сміх. – Чого там ще думати? Нашим голуб’ятам давненько вже слід було побратися. Відповідай, Цециліє!

І Цецилія вдихнула в груди якомога більше повітря, примружила очі, а тоді вигукнула:

– Так!

Наркіс схопився з колін і кинувся обіймати свою наречену. Бабця Земислава плакала від розчулення, Касандра і Флор радісно посміхалися, а натовп аплодував і ревів, але що – зрозуміти було неможливо. Мілена теж посміхалася, вона була рада за стареньких – нарешті мрія їхнього життя (так, саме їхнього життя, а не життів, бо ж Цецилія і Наркіс прожили одне спільне життя) здійсниться.

Весілля було призначено за місяць, але приготування почалися негайно. Метушня охопила Міленчин будинок. Вдень і вночі, взад і вперед по ньому носилися якісь чужі люди, на кухні постійно щось готувалося, старі речі вивозилися, завозилися нові. Сад прибирали, підстригали і прикрашали, також прикрашали будинок і вулицю. Невідь-звідки приїхали чудернацькі кухарі та кравці, які розмовляли дивними незрозумілими мовами. Для Цецилії шили найфантастичнішу у світі весільну сукню за ескізом Наркіса, вишуканий та невимовно гарний костюм готували й для нього.

Тепер Мілена не могла ні хвилини побути на самоті, та, зрештою, вона й не хотіла. Це ж було так цікаво: спостерігати за передвесільною метушнею, за усіма цими приготуваннями. Цецилія попросила її увесь час знаходитись поряд, бо нареченій було страшенно не по собі, бо вона нервувалась і переживала, бо від хвилювання у неї тремтіли руки і вона раз по раз непритомніла. Тому Мілена майже увесь час проводила в кімнаті, де шилася сукня Цецилії, і спостерігала за цим процесом.

Сукня справді була небувалим витвором, шедевром, у який Наркіс вклав усю свою душу і все своє безкрає кохання до Цецилії. Тканину привезли звідкись з-за моря, звідки, зазвичай, і привозять найпрекрасніші тканини. Тонка, слухняна, м’яка, ніжна – ця ясно-бузкова краса, здавалось, текла, і перетікала, і повсякчас змінювала відтінки, жила, пульсувала. Сама ж сукня – коли вона, нарешті, завдяки дванадцятьом золоторуким кравцям, котрі розмовляли дванадцятьма різними мовами, але чудово розумілися між собою на мові жестів, була виготовлена – виглядала як величезна квітка ірису, з гнучкими плавними пелюстками, які обіймали Цецилію і робили з неї таку небувалу красуню, що всі поголовно чоловіки, найняті для весільних приготувань, навіть самі кравці, самозабутньо позакохувались у наречену. Сукня, здавалося, світилась своєю бузковістю, граційно перетікала з одного стану в інший при кожному найнепомітнішому порусі Цецилії, мінилася, блищала ніжно і приємно, навіть пахла невловним запахом ірисів.

Костюм Наркіса ж скидався на крила велетенського метелика-махаона. Реальніший навіть за живих метеликів, цей костюм якнайкраще личив до бузкової сукні-іриса.

Весілля обіцяло стати грандіозною подією.

Натомість Мілена помітила, що не все гаразд між нареченими. Вічна ідилія, здавалось, була порушена: голуб’ята уникали одне одного, при зустрічах опускали очі і миттю втікали у різні боки, але переважно намагалися не зустрічатися взагалі. Про недавні шепотіння, милування та закохані погляди і мови не було. Переконалася Мілена у своїх здогадках одного вечора за тиждень до визначної події, коли у двері її кімнатки постукав засмучений і змучений метушнею та постійним нервуванням Наркіс.

– У королівстві Кохання не все гаразд? – здивовано посміхнулася Мілена, помітивши сумний вигляд нареченого. – Щось ти не надто схожий на безмежно щасливого закоханого.

Наркіс тяжко зітхнув і присів на краєчок крісла, опустивши голову:

– Не все гаразд, Міленко. Щось не так, але от що – я і сам достеменно не розумію. Різні думки копошаться, а я їх не в силі впорядкувати і до кінця зрозуміти. Може, ти допоможеш?

– Я уважно слухаю, – тихо мовила Мілена, намагаючись упіймати тяжкий і гіркий погляд Наркіса.

– По-перше, я дуже і дуже боюсь... – після кількахвилинної мовчанки почав старий. – Я настільки боюсь, що не можу спати ночами, не можу їсти, навіть роз-роз-роз-розмовляти нормально не можу. Я не знаю, чи хочу одружуватися з Цецилією. Це ж така зміна життя! Це ж нестерпність нових обов’язків! Рутина і будні, сімейні сварки, ревнощі... Хіба це нам потрібно? А може, зв’язавшись такими страхітливими путами на ціле життя, ми обоє зрозуміємо, що не створені одне для одного – що тоді? До самісінької смерті терпіти присутність якоїсь чужої людини, цю нестерпну, жахливу, чужу присутність! Я не знаю, чи нам це потрібно? Чи ми з Цецилією не розіб’ємо, не знищимо цим шлюбом того найдивовижнішого у світі почуття, яке існує між нами?.. Як подумаю – хочеться втекти світ за очі, забитися в якусь щілинку і заснути там вічним сном, про все забувши... – і голова Наркіса безсило впала на складені на колінах руки.

Отетеріла Мілена тільки кліпала очима. А потім сказала голосно і сердито:

– В житті своєму не чула ще безглуздіших дурниць!!! Чи ти зовсім збожеволів, Наркісе? Зміна в житті? Та хіба ж ви не живете з Цецилією як чоловік та дружина стільки років – що ж змінить дрібненька формальність? Звідки візьмуться нові обов’язки, рутина, будні, сімейні сварки, ревнощі, якщо досі їх не було? І про яку це чужу людину ти там жебонів, божевільний дідугане, чи не про жінку, з якою знайомий вже майже століття? Єдине можу сказати тобі: ти таки здурів...

Наркіс не ворушився і скидався на нещасну зіжмакану тінь, яка от-от зникне, розчинившись у якомусь своєму надлюдському горі. Мілені стало його шкода.

– Зрештою, вам не обов’язково одружуватись, жили ж якось досі без цього... І питання тільки в тому, чи кохаєш ти Цецилію, Наркісе...

Він повільно підвівся, наче втілення чорної журби, і поглянув на Мілену:

– Безперечно, безсумнівно, я кохаю її понад усе. Але все ж... – і він вийшов з кімнати, а Мілена ще кілька хвилин чула, як риплять тужно сходи під його тихе схлипування:

– Але все ж, але все ж, але все ж...

Та цим не обмежилося. Через годину до Мілени зайшла Цецилія, вона була ні на крапельку не в кращому стані, аніж її наречений. Цецилія нічого не розповідала про свої почуття, а тільки зітхала, наче перед смертю:

– Я не знаю... Ох-ох-ох, я не знаю, не знаю, не знаю...

– Чого не знаєш? – не витримала Мілена.

– Не знаю, чи гра варта свічок... – відповіла Цецилія, хитаючи головою. – Не знаю, чи не розумніше було б народитися пташкою і в хвилину, схожу на цю, відлетіти, змахнувши крильцями...

Ще трохи позітхавши, Цецилія пішла. А Мілена заснула, посміхаючись: завжди людині чогось не вистачає! Хіба ж цим двом дивакам не марилося цілісіньке життя їхнє одруження? Хіба не цього прагнули вони понад усе? А от тепер, коли їхня мрія от-от здійсниться, вони готові чкурнути світ за очі, покинувши все чортам, забувши про своє кохання і про своє дотеперішнє життя.

Та ось нарешті настав довгоочікуваний день. Від самого ранку божевілля запанувало над віллою. Навіть троянди в саду, здавалося, порозгублювали свою дещицю квіткового розуму: так несамовито духмяніли, що не одна людина, зайшовши в сад чи просто вистромивши голову з вікна, непритомніла, тому тут і там на землі лежали непритомні люди, а поміж ними бігали інші – очманілі і ледь живі від запаморочення. Але день настирливо, не зупиняючись, повз, усе пришвидшуючи свою ходу, і призначена година вже була на порозі. Підготування до події завершилися, поволі починалася сама подія. Наречений-махаон зі своїм почтом відбув до костьолу, куди от-от мали привезти і красуню-наречену у квітковій сукні. Вона ще недавно проходжалася подвір’ям, вже зовсім готова, хитаючи гнучкими пелюстками. Мілені навіть здалося, що Цецилія врешті заспокоїлася, погамувала свій дурнуватий страх і була навіть уже майже такою ж щасливою, як раніше. Та коли її почали гукати – геть усе містечко чекало на вулицях автомобіль з нареченою, – вона раптом безслідно зникла.

«Цього і слід було сподіватися», – думала Мілена, шукаючи Цецилію в трояндових кущах, хоча й була впевнена, що не знайде поміж троянд жодного ірису. Але знайшла. Цецилія несподівано виринула з-за найпишнішого куща, так, що Мілена не встигла розгледіти дивної тіні, яка зашурхотіла вглиб саду.

– Ходімо, Міленко? – посміхнулася Цецилія. – Боюся запізнитися на весілля...

Коли вона сіла в кабріолет, поряд з юним чорношкірим водієм, її обличчя світилося свіжістю і прозорою радістю, що так пасували до сукні. Цецилія підкликала до себе Мілену і простягнула їй пахучий конверт бузкового кольору.

– Передай Наркісові... – прошепотіла вона Мілені на вухо.

– Але ж ви зараз побачитесь, – здивувалась Мілена, взявши конверт.

– Так, але все одно пообіцяй мені...

– Обіцяю... – тільки і встигла промовити спантеличена Мілена, вистрибуючи з хмари дорожньої куряви, яку зняв кабріолет, а точніше, чорношкірий красень-водій.

Біля костьолу вже починалася паніка: наречена серйозно запізнювалася. Мілена підійшла до Наркіса і простягнула йому конверт.

– Що це? – зіниці махаона розширились, а потім стали такими, як звичайно, і він байдуже махнув рукою:

– А, знаю... От дивись, – і він вказав рукою на будинок навпроти костьолу. На даху сидів красивий чорний какаду і міцно тримав у дзьобі квітку ірису. Раптом какаду могутньо змахнув крилами і полетів геть, десь у напрямку Африки...

Увечері вдома вони читали листа з бузкового конверта.

«Любий Наркісе! Моя кохана родино (адже можу називати вас так після стількох років неабиякого спільного життя, правда ж?)!

Пробачте мені, слабкій і безсилій, що не змогла витримати цього, покладеного на мої худі плечі безжалісною долею, випробування. А воно виявилося нестерпним, і я втекла, полетіла за вітром, охоплена чорними пазурами фатуму, під лопотіння його міцних чорних крил.

Я тяжко каюся, Наркісе! Ти знаєш, скільки означали для мене наші почуття. Але ти знаєш також, що так буде краще і тобі, і мені, сердешній.

За мене не хвилюйтеся: серденько Каму Тейб, закоханий по вуха, забрав мене кудись углиб гарячої Африки. Я завжди мріяла там побувати.

Пробачте ще раз мені і не забувайте. І, знаєш, Наркісе, напевно, я кохатиму тебе вічно, мій метелику.

Прощавайте!

Ваша Цецилія».

– Моя квіточка, – посміхнувся Наркіс, змахнувши сльозу.

– Повернеться, – впевнено сказала бабця Земислава.