Текст книги "Літо Мілени"

Автор книги: Софія Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

10

Як поводитися в Африці? Що робити, коли ти опиняєшся сам серед різнобарвної метушні, серед незрозумілих мов і незнайомих облич, коли всі навколо мають свої термінові справи і ніхто не звертає на тебе уваги, навіть якщо ти сам намагаєшся її до себе привернути?

Мілена була дещо розгубленою. Двоє симпатичних африканців допомогли їй зійти з потягу і наступної миті розчинилися в натовпі, навіть не залишивши своїх чеширських посмішок. І Мілена вирішила найперше роззирнутися доокола.

Потяг усе ще стояв на колії, випускаючи зі свого розпеченого і стомленого нутра останню пару. Робітники оглядали і обстукували його з усіх сторін, підлазячи під колеса, видряпуючись на самісіньку гору. Мілена підійшла до одного з них:

– Перепрошую, але чи не могли би ви мені допомогти? Я...

Робітник щиро посміхнувся до неї і просичав:

– Псс шрлссшш джщчссц ц ц!

– Фффффффф! – підтримав його інший, радісно розмахуючи руками.

– Дуже вдячна, – збентежено промовила Мілена і позадкувала геть. Треба було шукати когось іншого до спілкування.

Декілька бамбукових халупин перехняблено стояли недалеко від колії. Можливо, в них можна було знайти щось корисне. Мілена зазирнула до першої і мало не вмерла від огиди: в цій халупці лежала купа живих білих личинок, таких блискучих, вологих, покритих слизом. Вони ворушилися, і тому від купи долинав такий особливий звук шурхотання, який і привабив спершу Мілену. Ні, личинки їй навряд чи потрібні зараз. Можливо, знадобляться пізніше, але не зараз, тільки не тепер. І Мілена поспіхом підійшла до наступної хатки. Там лежала, розкинувши ноги і руки, товстелезна чорна баба, замотана у якісь кольорові шмати.

– Йди звідси, жеброто, хіба не бачиш – ми спочиваємо! – пробубоніла баба, підвівши свою гігантську голову.

«Напевно, краще буде, якщо я спробую сама собі дати раду», – подумала Мілена і, ще раз озирнувшись навколо, пішла вглиб лісу вузькою стежкою.

– Ффффффф! Ффффффф! – кричали їй услід захоплені залізничники.

Було неймовірно спекотно, але Мілена цього майже не помічала, бо все розглядалася навкруги. А навкруги було і справді дивовижно. Міленина мрія здійснилася: фантастична Африка простягалася перед нею. Купи великих комах під ногами і в повітрі розчулювали її мало не до сліз. Вони кусалися, боляче впиваючись у шкіру своїми гострими жалами, і це було не занадто приємно, але ж це була справжнісінька Африка! Треба вміти чимось жертвувати заради мрії, це ж тобі не книжечка з кольоровими картинками про любов і щастя! Але хіба ж не була Мілена щасливою, дивлячись на несамовитої краси квіти, живі, великі, барвисті. Вони світилися життям, пульсували соками, проростаючи з гарячої землі або з інших рослин. Хіба ж не була вона щасливою, вдихаючи всі ті аромати, запахи тропіків, хвилюючі, спекотні, нудотно-солодкі, часто смердючі, задушливі, але ж які справжні! Хіба не була вона щасливою, слухаючи тріщання і дзижчання комах, зойки і співи птахів, верески мавп та інші загадкові звуки? Можна сказати тільки одне: була!

Мілена йшла стежиною, яка ставала все більш і більш непролазною, і танула від насолоди. Можливо, вона б і померла так від надміру почуттів, що розпирали її, коли це раптом побачила велетенську сіру пащу, гостинно роззявлену назустріч. Це був крокодил. Крокодил фантастичних розмірів, який невідомо як опинився тут, посеред стежини, зі своєю розкритою пащекою, зі своїми дрібними очицями і гострезними зубами. Якби він заковтнув Мілену, назовні залишилися би хіба що її ступні, та й це ще невідомо достеменно. Нажахана, вона нерухомо стояла за декілька сантиметрів від сили-силенної гострих зубів і уявляла собі, як повільно і болісно кілька десятків років буде перетравлюватися у крокодиловому шлунку, як незручно буде їй лежати там, як смердітимуть його нутрощі, як навкруги буде липко і слизько. Але раптом звідкись почувся дивний гуркіт, і, ламаючи дерева, нищачи рослини, розганяючи тропічну живність, з хащів на стежину з громоподібним гуркотом вирвався потворний автомобіль, старий, облуплений, напіврозвалений. Крокодил тієї ж миті підхопився на дві рівні людські ноги і швиденько зник у заростях.

Автомобіль зупинився, і звідти вискочили двійко симпатичних молодих африканців, давніх Міленчиних знайомих. За кермом сидів ще один, але старший, який теж видався Мілені знайомим, але от звідки могла вона його знати – щоб згадати це, треба було хоч трохи зосередитися, а зосередитись вона саме зараз не могла.

– І куди це ти поділась? – кричали радісно африканці. – Ми пішли за татком, повертаємось – а тебе уже немає. Добре, що хоч залізничники запам’ятали тебе і підказали, куди ти почимчикувала! Яке щастя, що ми тебе знайшли. Якщо чесно, ми очікували побачити тут твоє бездиханне тіло, бо віднедавна саме на цій стежині певний дотепник лякає перехожих, одягнувшись у шкуру алігатора. Хто не знає цього – той від страху замертво падає. Вже стільки тут повмирало, що ого-го! І знаєш, якого дідька він це робить? Так, від нудьги, щоб порозважатися просто... Та ти сідай в автомобіль, там хоч комахи не кусаються!.. – закінчили вони свою привітальну промову.

Мілена сіла на заднє сидіння, яке при цьому мало не перевернулося догори дригом, але усміхнені африканці швидко вмостилися з обох боків від неї, цим відновивши рівновагу. Водій завів авто, і воно з немилосердним тріском та гудінням занурилося в хащі. Тим часом африканці не замовкали.

– Давай же познайомимось! – завзято вигукнули вони.

– Я – Наркіс Каму Тейб! – промовив перший.

– А я – Наркіс Каму Тейб! – виголосив другий.

Неймовірний здогад пронизав мозок Мілени, але вона поки що вирішила промовчати.

– Я – Мілена, – посміхнулася вона до Наркісів Каму Тейбів. – Дуже приємно познайомитися!

– О, а нам як приємно! – сказали вони. – А це наш татко, Каму Тейб.

Той, не обертаючись, кивнув головою, майстерно об’їжджаючи звалище старих колод з одного боку і кістяк слона з другого.

«Що робить кістяк слона в таких непроглядних джунглях?» – подумала Мілена.

– Не знаю, може, це кістяк доісторичного мамонта? – висловив свій здогад Каму Тейб, і Мілена вперше почула його голос, але він нічого не промовив до її пам’яті.

– А ми – близнюки, – сказав тим часом Наркіс Каму Тейб-правий.

– О, я ж то подумала, якісь ви схожі... – посміхнулася Мілена.

– А ще ми мулати, – повідомив Наркіс Каму Тейб-лівий.

– Справді, справді, я помітила, що ваша шкіра світліша від шкіри вашого батька, – закивала Мілена головою. – А хто ж ваша матуся?

– Наша матуся – найпрекрасніша матуся у світі, – перебиваючи один одного, закричали Наркіси Каму Тейби. – У неї шкіра білісінька, як у тебе. Вона вродлива, розумна, добра. Вміє геть усе робити, але чомусь постійно сумує...

– За батьківщиною, – буркнув Каму Тейб.

– За батьківщиною, – закивали його сини. – Дуже тужить! Вона нам пообіцяла, що колись повезе нас туди і познайомить з прекрасними людьми, особливо з одним чоловіком, у якого шкіра теж білісінька, як у неї і у тебе, і який називається Наркіс, як і ми.

– То ви називаєтесь, як він, – виправив Каму Тейб.

– Так, то ми називаємось, як він, – радісно загелготали хлопці. – А матуся наша як прекрасно називається! Цецилія! Ц-Е-Ц-И-Л-І-Я! Дивовижно, правда?

– Цецилія? – Мілена аж підскочила. – Невже Цецилія? Та я ж її знаю, це ж найкраща подруга моєї бабуні. Та вона мені сама як бабуня! Тепер я згадала – ти той самий серденько Каму Тейб, який забрав її вглиб гарячої Африки з її власного весілля! А ви, отже, її сини... Але ж ви такі уже дорослі!..

Наркіси Каму Тейби задоволено перезирнулися і зайшлися сміхом:

– В Африці тепло, дуже, дуже тепло. І дощі рясно випадають – справжній кип’яток. А земля яка плодюча! Отак і ростемо!

– До речі, зараз буде злива, – промовив Каму Тейб, і почалася злива.

Звідкись згори, де навіть неба не було видно за стелею з листя, упала вода. Авто з пасажирами вмить опинилося на дні якогось океану, і Мілені згадався її сон, ніби зовсім не пов’язаний з подіями, у вирі яких вона перебувала тепер, але все одно дуже на них чимось схожий. Кілька хвилин пропливши понад самим дном океану на підводному човні, вони знову опинилися в джунглях. Злива стихла так само несподівано, як і почалася. З м’ясистих рослин стікали жирні краплини і падали на блискучу землю. Запахи і кольори стали ще різкішими і яскравішими.

– Ми вже на місці, – сказав Каму Тейб.

– А в одному селищі є дивна птаха в клітці! – промовив Наркіс Каму Тейб-правий.

– Ми якраз їздили на неї дивитися, – продовжив Наркіс Каму Тейб-лівий. – Вона препречудесна!

Тим часом джунглі порідшали, і незабаром автомобіль виїхав на зовсім голу, вільну від рослинності місцевість. Це було гарне африканське селище, з бамбуковими халупами і з кольоровими людьми. Селяни кинулися до автомобіля, і серед натовпу Мілена помітила одягнену в африканський барвистий одяг – себто майже оголену, але барвисто – засмучену Цецилію.

11

Щастю Цецилії не було меж. Вона так тішилася, що навіть страшний лисий шаман знепритомнів від її радісних вересків і пролежав, не приходячи до тями, протягом кількох днів. Але Цецилії тепер усе було байдуже. Вона розціловувала Мілену, носила її на руках, не відпускаючи від себе ані на мить. Безперестанку розпитувала про домашніх, хоча що могла розповісти про них Мілена, якщо і сама не бачила рідних понад три роки. Та все ж вона розповідала Цецилії, що Касандра вигадала новий рецепт пишних трояндових тістечок, а татко Флор заробив силу-силенну грошей і влаштував паштетикове свято. Вигадувала, ніби бабця Земислава виплела приємно-жовті фіранки на вікна, а Наркіс... Мілена зазвичай зупинялася, коли починала говорити про Наркіса, бо Цецилія щоразу заливалася нестримним потоком сліз, справжнім водоспадом ридань, які тривали близько години, а іноді й довше, і вже коли залишалися самі лише схлипування, Мілена продовжувала говорити. Тихим голосом описувала Цецилії зворушливу картину Наркісового чекання. Цецилія виразно бачила перед собою освітлену промінням призахідного сонця терасу рідного дому і самотню нещасну постать у плетеному кріслі, яка, не відриваючи погляду від дороги, нерухомо і незворушно очікує на повернення коханої. І Цецилія знову ридала, ще пристрасніше, ще нестримніше, аніж перед тим, і, врешті, зморена силою-силенною відчуттів, що раптово звалилися на її тендітні плечі, міцно засинала. Вона вже й уві сні бачила ту худеньку постать у барвистому гарному одязі, що пильнує всі чотири сторони світу і навіть небо, бо звідти також будь-якої миті може з’явитися його єдина квіточка ірису.

Через тиждень по приїзді Мілени до селища Цецилія не витримала. Вона рішуче витерла сльози і почимчикувала до Каму Тейба. В той момент якраз у хатині старійшини племені проводилася таємна військова нарада, але Цецилія зараз чхати хотіла на всі військові наради світу: самотня постать на терасі чекала на неї, і Цецилія не могла примушувати її чекати ще довше.

Каму Тейб прочитав усе з виразу обличчя своєї коханої і мовчки вийшов з хатини слідом за дружиною. Вони зупинилися неподалік, в тіні самотнього баобаба, і Цецилія ще не встигла промовити ані слова, як сам Каму Тейб з глибоким смутком у голосі сказав:

– Ти ж знаєш, що я не маю права тримати тебе тут. Ти вільна робити, що хочеш. Якщо відчуваєш потребу повернутися додому – ти вільна це зробити. Лише щоб тобі було добре... – і він, відвернувшись, повільно побрів у бік джунглів.

– Я заберу дітей! – крикнула навздогін Цецилія.

– Ти мати... – неголосно відповів Каму Тейб.

– Дякую тобі, серденько Каму Тейб! Я ніколи тебе не забуду! – знову крикнула Цецилія голосом, сповненим вдячності, яка аж вихлюпувалася на гарячий пісок.

Каму Тейб тільки махнув рукою і зник у заростях.

Наступного дня він відвозив автом свою родину і Мілену до залізниці. Наркіси Каму Тейби вовтузилися і підстрибували на своїх місцях, мало не перевертаючи машину.

– Мамо-тату! – раптом вигукнув Наркіс Каму Тейб-правий (це був колишній Наркіс Каму Тейб-лівий, бо цього разу хлопці помінялися один з одним місцями). – Треба показати Мілені птаху! Це ж зовсім недалечко звідси, а подивитися варто.

Цецилія була готова на все заради діток. Мілені і самій було цікаво поглянути на якесь дивовижне створіння, а Каму Тейб теж не мав нічого проти, бо хотів хоч трохи продовжити час перебування з сім’єю. І ось за кілька годин проривання хащами перекособочений автомобіль з перекособоченими від незвичайної їзди пасажирами опинилися в гостях нечисленного африканського племені, яке непогано зажило, звідколи волею випадку полонило дивовижну птаху: натовпи людей стікалися в цей найзабутіший донедавна закапелок тропіків і платили будь-яку ціну за кількахвилинне споглядання дивовижної істоти в дерев’яній клітці.

Наших мандрівників зустріли як годиться. Гостинні господарі відвели їх відразу на обід і розповіли незвичайну історію спіймання птахи. Старий мисливець Оба, майже повністю спаралізований і сліпий, висловив бажання влаштувати собі останнє полювання, на якому прагнув померти в пащі якої-небудь звірюки. До його бажання поставилися з належною пошаною і, спорядивши старого, занесли його на ношах у глибини лісу, де залишили. Повернувшись за тілом Оби через два тижні, знайшли його, нерухомого, на тому ж самому місці, але в руці він намертво затиснув лапу прекрасної птахи, небаченої ніким ніколи досі. Вона не пручалася вже, тихо дрімала біля старого мисливця, поскладавши свої лагідні крила і схиливши голівку на Обине плече. Діда і птаху з почестями донесли до селища. Наступних два тижні намагалися розігнути скоцюрблені пальці старого, щоб визволити птаху, але все намарно. Одного дня Оба раптом прийшов до тями, підхопився на рівні ноги, наче й не був ніколи спаралізований, і, схопивши сокиру однією рукою, відрубав собі другу, яка залишалася занімілою. Після цього старий впав замертво на землю. Поховали його як героя і тепер переповідають усім легенди про життя та подвиги старого, про його хоробрість і силу й про його останню здобич, яка принесла усьому племені добробут.

Сердешну ж птаху посадили до клітки у найбільшому шатрі; саме туди повели після обіду Мілену, Цецилію та її невелику сімейку.

З самого краю селища розкинулось велике кольорове шатро, навколо якого походжало кілька десятків озброєних охоронців і сотня роззяв та цікавих мандрівників. Не один деньок треба було вистояти в черзі, щоб хоч мить поглянути на диво у шатрі. Але для Мілени і Цецилії було зроблено виняток, їх провели до шатра відразу, бо неабияка їхня врода приковувала погляди і прихиляла серця.

В шатрі було напівтемно і таємниче. Пахло загадковими запаморочливими зіллями, і маленькі свічечки горіли біля стін та під стелею. Але раптом зблиснуло світло і осяяло велику дерев’яну клітку посередині. В ній сиділа засмучена птаха. Це була прекрасна і добра істота. Її чорне блискуче волосся відбивало світло і прегарно облямовувало обличчя, великі чорні очі вражали глибиною, і їхня зворушлива вологість притягувала і затягувала, густі довгі вії ніяково здригалися і тремтіли, бліда шкіра пульсувала свіжістю, увесь вигляд її зачаровував і примушував назавжди полюбити це створіння. Побачивши Мілену, птаха підвелася і підійшла ближче, наскільки дозволяла їй клітка. Постать її була тендітною, граційною, ідеально красивою. Елегантні чорні крильця тихо покоїлися на спині, шовковисте пір’я підкреслювало кожен вигин тіла.

– Ванда? – прошепотіла Мілена, намагаючись стишити звуки биття власного серця.

Велика срібна сльозина скотилася з ока по блідій ніжній шкірі і впала на підлогу назовні клітки. Птаха нервово пересмикнула крилами і рвучко відійшла в тінь.

– Я визволю тебе, Вандо... – рішуче промовила сама собі Мілена, але птаха, здавалося, почула ці слова, бо Мілена помітила зблиск її чорних очей, повних надії.

Мілена думала цілий вечір. Вона попросила Каму Тейба залишитися в селищі на ніч, щоб залагодити деякі справи. Безперечно, птаху можна було викупити, але хіба Мілена мала якісь цінні речі, які змогла би обміняти на Ванду? Тож, нічого не вигадавши, вона вирішила піти до старійшини, можливо, придумає щось на місці. Так воно і сталося.

Старійшина сидів у своїй хатині посеред кількох десятків книг і читав, висолопивши язика та пошкрябуючи потилицю.

– Любите книги? – запитала Мілена.

– Охохо! – відповів старійшина. – Та я за книгу життя можу віддати!

– А птаху? – з надією прошепотіла Мілена.

– Ні, птаху не можу, – набурмосився старійшина. – Вона ж не моя особиста власність, вона належить моєму племені. Хоча... Знаєш, за яку книгу я би взяв на душу цей тяжкий гріх? Ця книжечка – мрія моїх мрій, найзаповітніше і найпотаємніше бажання, за здійснення якого я готовий перетерпіти будь-які випробування долі і будь-що здолати. Все зробив би, щоб отримати ту книженцієчку! Але мрія на те і мрія, що вона нездійсненна! Ніколи навіть глипнути не зможу я на неї!.. – і старійшина тяжко зітхнув і вишмаркав носа.

– Що ж то за книжка? – поцікавилась Мілена.

Старійшина пильно озирнувся, щоб переконатися, що його ніхто не почує, і підкликав Мілену пальцем. Вона нахилилася до нього, і старійшина прошепотів їй на вухо:

– Ця книжка, моя дитино, називається... О, я увесь тремчу, вимовляючи її назву! Вона називається «Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність. Гастрономічно-літературна монографія». Ось так, донечко... – і старійшина знову скрушно зітхнув.

– Ну то готуйте птаху! – вигукнула, не вірячи своїм вухам, Мілена. – Завтра ввечері зустрічаємося біля залізниці, я віддаю вам вашу мрію, а ви мені – свою полонянку!..

– Не жартуй так, донечко! Не можна з такими речами жартувати! – сказав старійшина. А Мілена вибігла вихором з його хатини і за мить повернулася, несучи гастрономічно-літературну монографію. Бідолашний старійшина тут-таки впав непритомний.

З самого ранку Мілена побудила всіх у дорогу. Нещасний автомобіль продовжив долати бездоріжжя джунглів, і ось надвечір вони добулися до залізниці. А там на Мілену чекав неабиякий сюрприз. Старійшина, знервований, блідий, спітнілий від хвилювання, окрім птахи, привіз ще з двадцять величезних скринь золота, а до них ще й п’ятеро слонів, щоб перевозити усе добро. Мілена спробувала відмовитися від усього цього, але старійшина тремтячим від хвилювання голосом сказав:

– Дитино, навіть не смій говорити такого! Я ж ніби не жив досі, а тепер... тепер житиму, якщо не помру від щастя, що прочитаю цю книжечку!..

Тож, попрощавшись з добрим і пристрасним до читання старійшиною і Каму Тейбом, Мілена, Цецилія з синами і щойно звільнена щаслива Ванда вирушили на слонах туди, де їх чекали з нетерпінням – додому.

Вони прибули в містечко свіжого сонячного ранку. Все навколо блищало від роси і променів, люди тільки-но почали прокидатися. Слони гордо ступали бруківкою, несучи на своїх спинах людей, що врешті поверталися туди, де залишалися насправді цілісіньке життя.

12

Ванда літала над містом і споглядала на суботу. Дерева внизу густо шелестіли і земля блищала від недавнього дощу, на дахах будинків нявчали коти, а голуби туркотіли, понадувавшись, ніби морські їжаки.

Ванда розгледіла у натовпі ще одну парочку голубів: Цецилія і Наркіс, обійнявшись, поїдали солодку вату і не відривали один від одного закоханих поглядів. Бабця Земислава стояла неподалік і намагалася зловити в чашечку тюльпана воду з фонтана-лева, сірого, як камінь. Двоє чорнявих хлопчаків спостерігали за цим дійством і стріпували з кучерявого смоляного волосся світляки води. На лавці в тіні бузкового куща сиділи Флор і Касандра, спокійні, тихі, і мовчали. А Мілена тим часом стежила за дивно вбраним юнаком із зосередженим і милим обличчям, який сидів на порослому зеленим мохом камені попід старим муром і малював стару церкву з перекошеним хрестом, яка, вочевидь, була в свою чергу намальована його уявою. Плющ повз вужем по тріщинах між цеглинами, а тінь від гнучкого, з довгими щупальцями і чіпкими пагонами, куща падала на обличчя юнака й, заповзаючи в очі, виливалася з олівця на малюнок. Мілена зачаровано стежила за цим і відчувала, що зараз кудись подінеться. Реальний світ навколо неї почав тремтіти і розмиватися, натомість чіткішою, більшою і об’ємнішою стала церква – й ось Мілена вже стояла біля входу до неї і вдихала прохолоду з тьмяного нутра. Це була дивна церква – покинута і висохла, як дерево. Ніби і не церква зовсім, а якесь містичне дупло, в якому живуть душі мертвих ос. І Мілена боялася, щоб ті оси не покусали її, але не рушала з місця, бо їй водночас було і цікаво, і приємно стояти тут, на краю невідомості, небезпеки, чарів, чогось дивацького, вигаданого і справжнього. Мілена чула, як олівець рівномірно шарудить по папері, додаючи малюнку, чи будові, нових обрисів і деталей, а наступної миті хлопець звів на неї очі і посміхнувся. Мілена посміхнулася у відповідь. Олівець далі зашарудів по папері. Мілена попрямувала зі своєю сімейкою додому. На столі у своїй кімнаті вона знайшла готовий малюнок. На ньому впізнала місцевий костьол, а біля нього сутулу постать о. Лавра. Мороз пройшов по шкірі Мілени – малюнок був ніби живий, нагадував спогад про сон або і сам сон, моторошний нічний жах, у якому ніби й немає насправді явного жаху, але там і тут з’являються і зникають зловісні тіні. Мілена зрозуміла, що незабаром все дуже зміниться.

Тієї ночі їй приснився сон. Згори вона бачила себе маленькою і гарною, як стоїть поміж зелених трав у дивовижній долині, що пахне молоком і свіжою землею. Побачила вітер, овець, схоже на них каміння, почула нерівне і мелодійне звучання їхніх нашийних дзвоників і затишне гудіння джмеля, який саме збирається вмоститися на товстій квітці конюшини. А позаду себе побачила гарного і приємного чоловіка, незнайомого, але рідного. Він тримав на руках маленьке ягнятко, а Мілена плела вінок з маргариток і дивилася поміж хмари. Вона намагалася видивитися там свою бабцю Земиславу, і діда Леона, і їхню потойбічну таємницю.

Мілена прийшла до тями і побачила над собою нахилене обличчя бабці Земислави.

– Міленко, я уві сні бачила Леона. Він виростив велику маргаритку з запахом літнього молока і смаком чорниці, порічок та лісової малини. Він кликав мене за собою і сказав, що змучився чекати, і я мусила пообіцяти, що вже йду...

Цієї миті до кімнати вбігла Касандра.

– Знову! Знову! – заволала вона. – Я бачила уві сні тата. Він сказав, що чоловік Мілени називатиметься так само, як і він, себто Леон. І ще казав про овець, сир і смарагдову сонячну траву!..

Наступного дня не знайшли бабці Земислави. Вона просто зникла, ніби розчинилася десь у повітрі саду, поміж стовбурами дерев. Всі знали, що вона пішла до свого Леона, але ж, очевидно, без тіла і усієї собачої зграї, якої теж неможливо було догукатися. І ось усі розбрелися хто куди, огорнуті легким містичним сумом, мружачись від сонця, яке того дня було особливо лагідним і багатозначним, шукати покійну бабцю. Пошуки не тривали довго. На полі за лісом, де завжди паслися подаровані Мілені в Африці слони, цього дня виросло стільки маргариток, що жодних сумнівів не залишалося: Леон встелив своїй коханій цей рожевувато-білий шлях аж до неба, і всі виразно уявили собі, як вона поспішає туди, посміхаючись найщасливішою посмішкою, як блищать на її волоссі і обличчі краплини роси і як мчить за нею розкуйовджена зграя її собак. Їх з висоти побачила Ванда і спустилася додолу, щоб повідомити іншим. Вона сказала, що посеред поля височіє пагорб, схожий на велетенську королеву-маргаритку, а навколо нього сидять пси і чатують, щоб не підпустити до нього нікого чужого. І справді – підійти до пагорба виявилося марною справою, лагідні створіння наче показилися, вишкірювали зуби і зловісно гарчали, хоча при цьому й махали хвостами, як раніше. Тому Ванда по черзі попідносила всіх догори, щоб подивилися на бабусин пагорб, а потім усі повернулися додому і посідали на терасі, мовчки п’ючи трояндовий чай і відчуваючи дивний спокій та блаженство, а ще – небесні погляди Земислави і Леона.

Поле за лісом називалося відтоді Земиславиним полем, і на ньому не росло нічого, окрім маргариток, навіть трава. А Касандра з Флором щодня відвозили на поле їжу для собак. Літо тривало далі.