Текст книги "Літо Мілени"

Автор книги: Софія Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

7

Коли Мілені виповнилося шістнадцять, її відправили жити у величезне місто, запевнивши, що кожна людина мусить побачити трохи більше світу, аніж рідне містечко. Вона замешкала у величезному будинку в центрі міста. Господинями будинку виявилися дві вісімдесятирічні сестри-близнючки Матильда та Марселіна, страшенно симпатичні особи. Це були шановані дами, вишукані та інтелігентні, які щомісяця влаштовували у своєму домі неабиякі прийняття, де збиралося винятково вишукане товариство. Хоч Матильда та Марселіна були жіночками вже не першої молодості, від них ніколи не відставав шлейф із палких шанувальників. Природно, що розрізнити близнючок було майже неможливо, хіба що за двома ознаками. Матильда не розлучалася ні на мить із золотенькою блискучою змійкою Лоліткою, а в тонких граційних пальцях Марселіни завжди димилася довга цигарка, встромлена в гарненький дерев’яний мундштук. У обох були теплі, трохи хрипкуваті голоси, зелені очі, ще й одягалися сестри однаковісінько.

Їхній будинок складався з двадцяти п’яти просторих залів, дорого і зі смаком умебльованих. Особливо зворушувала і зачаровувала Мілену велика старезна бібліотека, що дісталася сестрам у спадок від багатого і мудрого прадіда-професора. Загадкова атмосфера приміщення цієї бібліотеки надихала на читання, масивні багатоповерхові стелажі з темного дерева, підлога, що відбивала луною кроки, ламаючи прохолодну тишу, височенна стеля, арки, колони, монстери у невеликих діжках під вузькими продовгастими вікнами, м’які глибокі фотелі, повні затишного тепла, – тут просто не могло не хотітися читати. Щоранку Мілена йшла вузькими міжстелажними провулками, повільно, обережно, щоб не розвіяти залишків своєї сонливості і сонливості цього напівпокинутого, напівзруйнованого міста. Вона проводила пальцями по дірчастих листках монстер, стираючи де-не-де пилюку, лагідно доторкалась до корінців книжок, а ще до стебел, тичинок, приймочок... Присідала на декілька хвилин біля однієї з полиць або залазила по драбинці аж під стелю і перебирала одну за одною книжки, перегортала сторінки, вдихала зажухлий запах старого паперу і пожовклого листя, засушеного поміж ними. Мілена отримувала таку незрозумілу і майже зовсім невловну насолоду від цього мимобіжного оглядання десятків книжок, від цих вихоплених діалогів, описів, цитат. Вона так трепетно знімала книжки з полиці і знову клала їх туди, обережно, без зайвих рухів, і мало не плакала від блаженства, що її охоплювало. Але цей ритуал тривав не так уже й довго. Мілена боялася втратити його чарівність, те неповторне відчуття, тому врешті-решт – хоч їй і хотілося ще доторкнутися бодай до однієї палітурки – вона рішуче витягала якусь книжечку, міцно затискала її в руці і повільно йшла до найближчого фотелю під монстерою. І там, під цокання старовинного годинника, який, звичайно ж, був присутній у бібліотеці і який, без сумніву, сталево вибивав години, Мілена читала. Читала нешвидко, розтягуючи задоволення, зупиняючись іноді, щоб подивитись на заблукалу мурашку, що повзла по підлозі, чи на листя дерев за вікном. Читала самозабутньо і здригалася від раптового бамкання годинника, від скрипу дверей чи від голосу котроїсь із сестер. Мілена ніколи не аналізувала форми і сенсу, а просто існувала у сотнях світів, кожного разу стаючи такою неймовірно щасливою від щастя нереальних героїв, щоразу здригаючись від непередбачуваних поворотів сюжету, вставляючи свої репліки у діалогах, витираючи сльози зі щік, і почувалася трошки спустошеною, повертаючи книгу на місце, але й трохи більше наповненою чимось новим.

А ще Мілена любила мансарду. Це була величезна мансарда над багатолюдним натовпом, що копошився десь унизу, але копошився чомусь німо – власне, невідомий геній таким чином збудував її, що зовнішні звуки так і залишалися лише зовні, не дратуючи тих, хто вирішив відпочити на мансарді. А там завжди відпочивали. Зручні крісла-гойдалки, низький столик із фруктами і напоями, дерев’яні, не зовсім зрозумілі Мілені скульптури і дві сестри-близнючки, що ніжилися під червонуватими або жовто-золотими променями сонця. Навколо Марселіни – переповнені недопалками попільнички, а в пальцях – вишукана цигарка з приємним терпким ароматом. Матильда погладжувала великим пальцем правої руки нерухому голівку змійки, що скрутилася на лівій. А розслаблена, мало не розплавлена Мілена напівпримруженими очима спостерігала за бузковими вивертами цигаркового диму, який і сам нагадував змійок, аж доки не розвіювався, змішавшись із хмарами. Мілена й сама почала палити, піддавшись запахові і смакові, піддавшись самій атмосфері цієї мансарди і цього будинку загалом. І от з певного моменту вони вже вдвох з Марселіною замислено і багатозначно випускали ліниві клубочки, схожі на сірі павутини. Мілена мріяла, що якось із цих танцюючих візерунків народиться королівна, прегарна і ніжна, що вона спуститься на мансарду і посміхнеться до всіх. Але королівна не з’являлася, хіба що іноді можна було помітити край її сукні, хвилю волосся чи вигин ліктя. Та дим вкотре розвіювався, з’являвся дим новий, терпкий запах заколисував і заспокоював спокійних і без того сестер та їхню гостю.

Приблизно раз на місяць влаштовувалися прийняття. Коли Мілена вперше – одягнена у фантастичну сукню, дивовижно зачесана, неповторна – з’явилася там, це був справжній фурор. Танці, розмови про все на світі, шампанське, сиві акуратні пани і вишукані пані – Мілена почувалася між ними, як риба у воді. Це не були консервативні заскорузлі добродії, сухі і правильні, як лушпайки волоських горіхів. Радше навпаки – за спокоєм і стриманістю ховалися зазвичай шаленство, дивакуватість і навіть геніальність. Дотепності ж просто не було кінця і краю.

Мілена зберегла цілу колекцію подарунків від цих незвичайних людей. В останнє десятиліття свого життя вона любила розглядати ці шматочки минулого, вдихаючи паркими вечорами все той же терпкуватий дим і слухаючи шурхотіння трави за вікнами. Одну за одною перебирала фантастичні фотокартки: червоне сонечко розправляє крильця на вушку тріснутого горнятка; темний силует за напівпричиненими дверима; пилюка, що танцює в сонячному промені; чиєсь усміхнене обличчя серед густого листя; Міленин лікоть і маленька золота пташка з сумним дзьобиком; тінь місяця; привид у дзеркалі; чиєсь пенсне і кілька вишень та виноградинок. Якась пані віддала Мілені свій екзотичний гербарій. Молода білява красуня, яка з’являлася на прийняттях раз чи два, забула свої милі рожеві рукавички з тонкого шовку. Ті рукавички Мілена не надівала жодного разу, але любила їх чомусь із небувалою силою. Товстий старий граф подарував цілий набір ароматичних паличок, від запахів яких наставало легке запаморочення і світ видавався ще кращим, аніж він є насправді. Той запах викликав уявні видива незнаних країн, якихось чужих людей, небачених істот. Особливо ж подобалися Мілені запахи Африки – гарячої землі з гарячими лісами, де дощі неймовірно рясні, а тварини яскраві і галасливі. Окрім того, десь в Африці перебувала Цецилія, яка вже, напевно, сумувала за домом. Як і Мілена.

Так жила вона у Матильди і Марселіни більше двох років. Але час минав тут шалено швидко, догнати його було справді неможливо. Все здавалося Мілені тут незвичним, і навіть з часом вона ніяк не могла звикнути до життя в будинку сестер. Хоча й не траплялось жодних надзвичайних подій, тихе-мирне життя на позір досить мило пливло вперед, купаючи будинок із двадцятьма п’ятьма залами і двох його господинь у сонячному промінні.

Але ось одного разу дещо таки сталося. Можливо, не така вже й подія, але в житті Мілени ця випадковість, ця дрібничка багато чого змінила, порушивши спокій, сонливість і приємну одноманітність. Якось Мілена знайшла в бібліотеці досить цікавий конверт. Це був загалом звичний ранок, звична прогулянка поміж стелажами, звична насолода від доторків до книг. Мілена гортала сторінки вже якоїсь надцятої книги, жадібно втягуючи носом пожовклий запах, аж раптом на підлогу випав сіруватий конверт. Мілена підняла його і оглянула – жодних написів чи знаків, конверт заклеєний і, вочевидь, уже досить давно. І в ньому сидить таємниця. Таємниці завжди відчуваєш, хоч би як далеко і надійно були вони сховані. Просто існує такий відповідний запах, чи звук, чи просто якесь відчуття, яке підказує: ось вона, ось! І Мілена розірвала конверт.

Кілька сірих сторінок, списаних великим круглим почерком, дуже гарним, рівним, добрим. І ось що прочитала Мілена:

«...усь ніхто не хотів повірити, що я маю крила під одягом. Усі думали, я жартую. А я просто сказала:

– Ходімо на дах. Я полечу додому, а ви побачите, що я справді крилата істота.

І ми пішли. Досить довго підіймалися крученими сходами, здіймаючи пилюку, яка килимом лежала під нашими ногами. Нарешті вийшли на горище. Там крізь балки бачили, як унизу танцюють, і, звичайно, чули музику. А на горищі було темно і дуже смерділо. Звисали шматки павутини, щури пробігали попід ногами, випростуючи свої голі хвости. Добре, що щури не покусали нас. Можна й померти від цього – я знаю. Було вже чимало випадків, що люди вмирали від цих тварюк. Я ненавиджу щурів. Натомість не розумію, що бридкого в тарганах? Це ж звичайні комахи, такі самі, як мурашки, як літні жучки, як сонечка – «божі корівки». Але я не про це.

Ми піднялись драбинкою на самісінький дах. Але навіть туди ще долинала музика. Було так гарно, так тепло. Я почуваюся щасливою, коли мене овіває такий теплий м’який вітерець. Небо було всіяне зорями. І добре, що не було місяця. А знизу – світилося місто. І ще верби блистіли.

Я розправила крила і полетіла. Аж сама здивувалася: так просто, так природно у мене це вийшло. Вітер підхопив мене і ніби ніс у долонях, а крила лопотіли, і пір’я моє змішувалося з тим гладким і блискучим вербовим листям.

Як же ж вони всі здивувалися! Кричали, плакали, погрожували! Я тільки бачила, що двоє почали битися і раптом зірвалися з даху і полетіли вниз. Цей політ був повільним і довго тривав, вони падали, опадали, скло розлетілося на дрібнесенькі скельця. Це розбилося якесь вікно, тільки от досі не можу зрозуміти, яке – на їхньому шляху з даху на землю не було жодного вікна. Один помер тієї ж миті, тільки встиг прошепотіти моє ім’я. Другого кудись забрали, він вижив, але я його не любила.

Та, зрештою, мені до того всього було байдуже. Я справді летіла. Летіла додому, завмираючи від щастя, що аж нічні птахи сахалися від моїх очей – такими щасливими вони були. Це чимось схоже на купання в морі, але набагато, набагато, набагато чудесніше!!!

А тепер, як я закінчу, я полечу в Африку».

На інших сторінках були малюнки і вірші, підписані іменем «Ванда». Очевидно, це була та особа з крилами.

І тепер Мілена точно знала, що мусить їхати до Африки – має для цього як мінімум три причини.

8

Покинувши привітних бабусь Матильду і Марселіну, їхній будинок, мансарду, бібліотеку, Мілена вирушила потягом до Африки. В її невеликій валізі містилася лише колекція подарунків від вишуканого товариства сестер, декілька сукенок, тисяча тонких нашийних хустинок – прадавній презент Наркіса, ще які-неякі дрібнички і, звичайно, багатий запас Марселіниних цигарок.

У затишному вагоні Мілена вигідно вмостилася біля вікна і заходилася роззиратися та роздивлятися своїх сусідів. Споглядання вона любила шалено ще з дитинства і могла спостерігати за всім цілу вічність – не втомлюючись, не знуджуючись, не втручаючись. Ось і зараз узялася вона за своє давнє вроджене ремесло, прикидаючись, ніби трохи читає, а трохи розглядає завіконні пейзажі, а насправді не зводячи пильного погляду зі своїх симпатичних сусідів, ловлячи кожнісіньке їхнє слово.

Навпроти неї сиділа пані сорока п’яти років, з залишками, швидше стертими натяками, колишньої краси. Напевно, пані не стримувала свою вроду, благаючи її залишитися, і врода – подруга вибаглива і прошена – вирішила почимчикувати куди-інде. Але натяки жили: пишна зачіска кінозірки, вигин брів, тремтіння вій, зблиск посмішки в кутиках вуст. Пані Колишня Красуня читала газету, куплену спеціально для подорожі, читала уважно, намагаючись відгородити себе від решти вагонного світу, раз по раз поправляючи завеликі окуляри.

Біля Мілени сидів тихий і скромний панок, зосереджений у чомусь всередині себе, хоча й не вистромлював очі з газети, яку начебто читав. На голові мав скривлений набік чорний берет, як то носять художники. Він і скидався б на художника, якби не такий сіруватий і невпевнений, зацькований вигляд, якби не така невиразність у погляді, навіть зосередженому в собі. Пізніше Сіруватий зняв свій берет, і затінене купе освітилося сяйвом його неозорої лисини, гладкої і лискучої, схожої на плесо озера безвітряного світанку. А ще панок мав густі і довгі вуса, і з них скрапували додолу смуток і задума й стікали по підлозі кудись вдалину.

Але все ж час від часу Сіруватий кидав короткі погляди на хлопчика, років тринадцяти, білявого і кучерявого. Цей хлопчик сподобався Мілені найбільше. Він був простим і безпосереднім, розмовляв з усіма, як зі старими знайомими, а до свого вуйка – до Сіруватого пана – звертався на «ти» і на ім’я. Але Мілена ніяк не могла вловити того імені, таким воно було невиразним, тож і залишився для неї панок просто Сіруватим. Хлопчик розв’язував дитячі кросворди. Він мав цілу книжечку тих кросвордів, таких простеньких, як насіння соняшника. Але час від часу хлопчик все ж таки питався:

– Вуйку, чорна подруга Мауглі?

І всі починали гарячково думати, натомість Сіруватий навіть не підіймав голови від своєї газети. Він був настільки зосередженим, що не чув сигналів із зовнішнього світу.

– Скільки клітинок? – питала Бабуся У Плетеній Спідниці.

– Шість, – з надією в голосі казав хлопчик.

– Горила? – з надією в голосі пропонувала Бабуся. Решта ввічливо мовчала – хто ж буде сміятися зі старої людини, особливо, якщо вони й самі не знають правильної відповіді.

Але за кілька хвилин хлопцеві вдавалося пробитися до вуйка.

– Багіра, – казав він, не піднімаючи голови від газети, і хлопчик старанно записував у клітинки. Через годину Бабуся У Плетеній Спідниці раптом стрепенулася і вигукнула:

– Чорна подруга Мауглі – це Багіра! Багіра! Пиши!

Хлопчик сказав:

– Я вже знаю... – і ввічливо посміхнувся.

Бабуся У Плетеній Спідниці зітхнула і продовжила свою розповідь.

– Я боялася їхати туди спочатку. Там, казали, нашу сусідку вбили, вона теж учителькою була і в Африку поїхала. А я вперлася – хто мене уб’є? Кому я потрібна? Я ще й сама там такого перевороту нароблю, що мало не здасться! У мене тато – ковалем був. Будь-який замок міг відімкнути. Такі відмички робив, що все повідкривають, і навіть ніхто не помітить. Потім сейфи почав зламувати. Добре ми жили. Тільки от мама, коли він спав, взяла та й відвезла татуся прямісінько у в’язницю і все про нього розказала. Відсидів, бідолаха, двадцять років. Вона горда була, ніяк не могла з тим змиритися, що він, а не вона гроші заробляє, от і відвезла його. А потім померла за місяць. Ми з сестрою вже й повиростали. А тато, коли повернувся додому, почав собі жінку шукати. Я йому й кажу, щоб із маминою сестрою одружувався, бо вона його ціле своє життя кохає. А татко послухав, приходить наступного дня і повідомляє, що вони з тіткою уже чоловік та дружина. Вона його любила страшенно, але так боялась! Тато як помирав, то сказав їй, що як вона його поховає, то він встане з могили і задушить її. Пожартував так. А вона, нещасна, повірила. Так його і не ховала півроку – на столі лежав. Аж до мене приїхала нарешті, ридає, сердешна, питає, що робити, бо вже витримати не може. Я їй сказала, що то тато так із нею пожартував, а вона не повірила. Утекла врешті кудись з дому, так я і не знаю, куди.

Я ж тим часом приїхала сюди вчителювати. А прізвище у мене – теж татусь придумав – Трупна. Жахливе прізвище! Це він так жартував усе життя, дотепник! А мені один мій учень, такий собі Соломон Дикобраз, каже: «Давайте одружимось!» Я його питаю: «Чого це?» А він мені у відповідь: «Буде тоді Трупний-Дикобраз і Трупна-Дикобразиха». Отак мені і сказав!

А ще я сина маю. Зараз розповім вам, як я його знайшла...

Пан, який терпляче слухав ті всі розповіді, був статечним і бездоганним, із сивим волоссям, у елегантному костюмі, з гвоздикою в петельці. Це він, на власну біду, почав розмову, бо спочатку всі мовчки сиділи, втупившись кожен у свою лектуру. Сивий Пан читав сектантську брошурку, барвисту, з неприродно щасливими обличчями людей на ілюстраціях. Кожна стаття в ній – чи то стаття про вирощування цибулі на підвіконні, чи про життя метеликів, роботу водія, хімічну дію світла тощо – закінчувалася закликом: «Тож поклоняймося богові Рахумбрі Баратхію Євологі!» Пан читав і підкреслював олівцем найцікавіші місця. А потім раптом не втримався і почав читати вголос, нібито для хлопчика, хоча хлопчик і не думав слухати, але весело кивав головою і посміхався. Сивий Пан читав статтю про народження кенгурят, перебиваючи сам себе вигуками на кшталт: «Я такого ніколи не чув!» або «Отак Природа все влаштувала!» Пані Колишня Красуня і Бабуся У Плетеній Спідниці, мало не мліючи від захоплення, округлювали очі і хитали головами. А потім Сивий Пан плавно перейшов на податки з крамарів і пекарів, Бабуся У Плетеній Спідниці радісно підхопила цю тему, а тоді перехопила ініціативу і решту часу говорила тільки вона, виклавши історію свого роду і докладно розповівши власну біографію.

Було там іще двійко спостерігачів, майже невидимих, непомітних. Вони сиділи зовсім збоку, старезний чоловік і ще старезніша жінка, худі, сухі, обірвані. Мали вибалушені, як у риб, очі і дуже скидалися на якихось морських істот. їхні рухи були повільними, голови поверталися, ніби пливучи за хвилею. Плавність і сонливість керували жестами дивної пари. Ні на мить не зводячи очей з усієї компанії, риб’яча пара мовчала і не виявляла жодних емоцій. Вони теж спостерігали, як і Мілена, але від їхнього спостереження було якось трохи моторошно.

Окрім цих постійних сусідів, взад і вперед, з місця на місце весь час сновигали товсті баби з сумками і візками. Вони товклися, кричали, сварилися. Складали свої сумки, а потім знову розгрібали їх, кудись ішли, поверталися, зникали, з’являлися знову, створюючи своєрідне тло милій компанії Міленчиних супутників.

9

Але Мілена за час подорожі добряче стомилася. Навіть сама не помітила, як повіки опустилися і як голоси навколо злилися в один джуркотливий потік. Тільки почула, як Сивий Пан урочисто промовив до Бабці У Плетеній Спідниці:

– Ну якщо так, то мушу вам дещо подарувати! – і почав щось шукати у своїй валізі. Мілена приклала несамовиті зусилля і напіврозплющила одне око. Сивий Пан тримав на колінах грубеньку зелену книжку і зі скромною гордістю оглядав усіх навколо.

– То пан – автор тієї книжки? – з надглибокою пошаною промовила Пані Колишня Красуня.

– Попрошу пана дати автограф! – затишно промовила Бабця У Плетеній Спідниці, і Мілена знову поринула у свій напівсон. Вона ніби швидко-швидко пішла на дно, в темну густу каламуть, і тільки час від часу хвилі виносили її майже на саму поверхню, і тоді вона чула, як товариство хором читає щойно написане Сивим Паном: «Шановній пані Такій-то Такій-то Трупній від автора. Нехай пум-пум-пум! Всього най-найнішого! Трамтарам! Нехай береже Вас!.. З повагою – Сивий Пан. Такого-то числа такого-то місяця ось притакого-то року».

А Бабця У Плетеній Спідниці жебоніла:

– Чудово! Чудово! Прецікаво! Я із задоволенням прочитаю цю книжку, дуже мене то цікавить. А ви запишіть мій телефон, може, будете в наших краях, подзвоните, зустрінемось, вип’ємо молока...

І Мілена остаточно пішла на дно. Там її зустріли сині водорості, що хиталися в такт перестуку потягових коліс, вилупасті риби – особливо пара старих і мовчазних, витрішкуватих і дивних. Їй наснився чудернацький сон, ніби вона поспішає кудись через городи, на яких працюють люди. Йде обережно, щоб не потоптати рослинки, але випростана на повний зріст, натомість багато людей навкруги повзуть по землі, щоб їх не помітили господарі городів. Потім Мілена бачить бабцю Земиславу. У неї чомусь руде волосся.

– Дуже гарно! – каже Мілена.

– Гарно? – бабця Земислава страшенно тішиться, що Мілені подобається її нова зачіска. – То мені пані Трупна вчора принесла хну, і я зафарбувала сивину.

Мілена залишає бабцю Земиславу з відчуттям провини, ніби щось від неї приховавши, і йде далі. Опиняється в маленькому містечку, на ярмарку чи на якомусь святі. І дивується, бо всюди – на будинках, на деревах – з’явилися фігурки людей і звірів, а найбільше – зміїв і драконів, і вони дуже схожі на живих. Мілена впізнає серед постатей щойно бачену бабцю Земиславу з рудим волоссям, а поряд – дідуся Леона, трішки далі помічає щасливу пару закоханих голуб’ят, вони ніжно обіймаються, так, ніби ніколи і не думали розлучатися, бачить маму з татом, о. Лавра з білими крилами, Ванду з чорними крилами, Ружену, своїх сусідів з потягу... І Мілені все це надзвичайно подобається, вона в захопленні, в шаленому, несамовитому захваті прокидається.

Вже був ранок, і потяг, очевидно, майже досяг мети подорожі. За вікном пропливали зарості джунглів, ядучо-зелені соковиті листки шелестіли по склі, волохаті стовбури дерев, обплутані ліанами, здавалося, повільно і плавно ворушаться, верещали дрібні мавпи, птахи лопотіли крилами, і до потягу прорвався запах Африки.

Тільки тепер Мілена помітила, що всі її вчорашні супутники позникали. їх наче й не було тут ніколи, так відчувалася Мілені разюча відсутність милого панства. Навіть двоє риб’ячих стариганів десь поділися, і Мілена засумувала: як то буває, їдеш із людьми в потязі, слухаєш їхні розмови, вриваєшся на трохи в їхні життя, а потім вони ідуть собі до своєї Африки, а ти – до своєї. І не побачиш ти їх більше ніколи. Та не так сталося, як гадалося. Якби ж то Мілена знала.

Але вона не знала. Вона їхала у вагоні, де, крім неї, залишилося ще кілька десятків бабів із сумками, і вдихала запахи Африки. Раптом двері відчинилися, і двоє чорношкірих молодиків зайшли досередини.

– Тут вільно? – запитали вони, наблизившись до Мілени, а вона здивувалася, як це хлопці змогли заскочити до вагону, коли потяг котить на повну потужність.

– Авжеж... – відповіла вона, люб’язно посміхаючись. Їй здавна подобалися чорношкірі молодики, ці ж були особливо симпатичними.

– О, а це, певно, твоє... – один африканець підняв із землі і подав Мілені грубеньку зелену книжку.

– Власне, ні. Власне, так, – відповіла Мілена і прочитала на обкладинці: «Сивий Пан. Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність. Гастрономічно-літературна монографія». А на форзаці Мілена знайшла: «Шановній пані Такій-то Такій-то Трупній від автора. Нехай пум-пум-пум...» і т. д. Це було досить дивно – як могла Бабця У Плетеній Спідниці забути цю книжку? Та й куди вони всі так раптово поділися, ніби ж до кінцевої їхали? Але довго розмірковувати над усім цим не довелося – потяг сповільнив ходу і за мить зупинився.

– Африка! – оголосив кондуктор, і жіночки із сумками почали пнутися до виходу і вивалюватися з вузьких дверей потягу назовні. Там вони падали, піднімалися і продовжували вовтузитися зі своїми клунками.

«Дивний народ», – подумала Мілена, виходячи після них. Двоє симпатичних африканців підтримували її валізку і білозубо посміхалися.