Текст книги "Anarchy in the UKR"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Моя пам'ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний але неспинний рух вперед, рух вгору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці – рухатись вгору, зазираючи у вікна і знаходячись разом з тим на безпечній відстані; моя пам'ять – одностороння, ніхто не помічає коло себе її присутності, ніхто не бачить, як вона обплітає стіну його будинку, пускаючи гостре й надійне ко ріння в западини й тріщини між цеглинами.

He треба було ігнорувати мене, не треба було так зневажливо ставитись до моєї присутності, разом зі мною завжди була присутня моя пам'ять, вона, слід завважити, розвивалась куди швидше й динамічніше, аніж, скажімо, моя сексуальність чи мій патріотизм. Частково вона їх замінювала – і мою сексуальність, і мій патріотизм; великою мірою знання про речі таємні, солодкі й заборонені довгий час сприймалось мною як статевий потяг, мені й тепер більше подобається секс у квамперфекті, аніж у футурумі. Я мав би народитись фетишистом, я ним і народився, просто ніхто мені про це не сказав, а сам я про це дізнався надто пізно – коли вже щось міняти було просто в лом. Те саме і з патріотизмом – коли мені говорять про любов до батьківщини, я, як правило, погоджуюсь, пригадуючи кожного разу якийсь окремий, конкретний випадок любові. 3 такої пам'яті вибратись дуже важко, я надто ретельно й регулярно роблю її інвентаризацію й капітальний ремонт, я боюсь утратити навіть найменші надбання, вирвані мною з боями і втратами в моєму постійному патрулюванні невідомого мені на той час дорослого життя. Просто не треба було мене ігнорувати.

Те, що ними сприймається звично й буденно, за відсутності переваг і пільг, котрими наділений я у свої вісім років, мною розуміється як откровення, як річ небачена, я переживаю справжній больовий шок, ось уже тридцять років я переживаю шок від найменшого контакту з дійсністю, вона мене просто вбиває своєю внутрішньою будовою, своєю структурою, котру неможливо відтворити штучно, просто так, без залучення речей сакральних, таких як любов, ревнощі, транквілізатори, контрацептиви.

Шок швидко минається, натомістьлишається ще одна зарубка на вені, ще один поріз, котрий я розглядаю через двадцять років, реставруючи для себе найменші деталі й обставини, так і не наблизившись за двадцять років до розуміння захоплюючої простоти цього сюжету.

Одного разу вони зустрічаються, цілком випадково, скажімо, біля агітпункту – в квітні мають відбутись вибори, їх примусили прийти на агітпункт за якоюсь інформацією, від них вимагають участі в суспільному житті, їм це, наскільки можна помітити, не подобається. На них смішний і претензійний одяг вісімдесятих – на ньому синя куртка, на ній легке пальто, весна холодна, але вона не зважає, вона вперше після зими одягла це пальто і старанно не реагує на холод. Він має проблеми з навчанням. кілька разів проходив свідком у справах, пов'язаних із дрібним хуліганством і порушенням громадського спокою; вона, як і належиться в подібних випадках, проблем із навчанням, та і взагалі проблем, не має, тож не дивно, що зустрівшись біля агітпункту, вони звертають одне на одного увагу.

Вона йому подобається, вона подобається його друзям, хоч його друзям, зазвичай, ніхто не подобається, але тут вони раптом говорять – вона нормальна, нормальна тьолка, давай, піди до неї, чого ти боїшся? Він сам не знає, чого він боїться, просто боїться, тому нервує і поводиться як даун, ну, але це ми опускаємо. Вона не знає, чи подобається він їй, у нього купа проблем, у нього дурацька куртка і рік умовно, він не подобається її батькам, він не подобається її подругам, котрі справедливо вважають його дауном. Вони зустрічаються ще раз у день виборів, над агітпунктом б'ються на вітрі прапори, в буфеті продають кремсоду, він пробує не помітити її, вона ж несподівано для себе починає з ним про щось розмовляти. Після цього вона йде додому і слухає якісь, як їй здається, кльові записи, ну, скажімо, вона слухає поліс, або аббу, хай краще аббу, так – після цього вона сидить вдома в теплому светрі й слухає аббу, а його перестріває на вулиці патруль і з метою профілактики дає йому по голові. В їхніх стосунках можна помітити відвертий прогрес.

Згідно із законами жанру далі настає пауза. Тут у його житті мала б з'явитись інша жінка – з меншими претензіями і більшим досвідом. Але вона не з'являється, в таких випадках чистоти жанру дотриматись важко, краще вже триматись достовірності, як вона мені тепер бачиться. Його друзі кажуть йому – добре, кажуть вони, ми знали, що ти даун, ти нас у цьому ще раз переконав, молодець, пішли бити вікна на кварталі, і він іде з ними. Але тут виникає несподіваний сюжетний хід – її молодший брат, який за всім цим мовчки спостерігає, в якийсь момент починає розуміти, що іще трішки і вони все зіпсують, ці двоє, вони вже обидвоє ведуть себе як дауни, так не годиться. I ось він підходить до нього і говорить – ти що, ти хіба не розумієш, що ти втрачаєш? Навіть якщо ви завтра розбіжитесь, каже він, навіть якщо ви потім вітатись не будете, навіть якщо ви повбиваєте одне одного – ти просто мусиш до неї піти, ти що – не розумієш цього? Спочатку він хоче брата придушити, потім він зізнається сам собі, ну, заодно і братові, що насправді так – він хоче ії, вона йому подобається, і друзям його теж подобається (в цьому місці брат перебиває його, говорить, що друзі тут ні до чого), і що взагалі він лише про неї і думає. Ну, так давай, говорить йому брат, батьків саме немає, батьки саме в Празі, де? перепитує він, в Празі говорить брат, в Чехословакії, знаєш таку країну? знаю, каже він, ну, то давай – іди до неї, іди, я дам тобі гандон. Він бере і справді йде до неї. Вона його, звісно, не чекає, але, знаєте, тут стається така річ – він залишається у неї до ранку і вона його не виганяє. He виганяє вона його і наступного дня, лише надвечір просить дати їй трішки відпочити, проводжає до зупинки, довго стоїть і не відпускае його. Після цього вони розходяться по домах, падають навзнак, кожен у своє ліжко і, засинаючи, дивляться на небо. Небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на них.

83-й. Парк культури.

Радянська агітація виховала в мені любов до життя. Червоний колір прапорів і виробничих гасел в'їдався в мою сітчатку, як йод в'щається у відкриту рану. Функціонально витримані й строгі месіджі, наповнені незвичною на перший погляд кількістю фактичного матеріалу, діаграми й графіки економічного зросту, аскетичні профілі й комуністична орнаменталістика створювали сонячний настрій. Я віднаходжу їх зараз, ці уламки великої ужиткової естетики і розумію, в чому тут річ – вони допомагають мені ідентифікувати себе й своїх ближніх, вони дають мені змогу триматись за свій час, відчувати, як він б'ється, намагаючись вирватись із моїх рук. Я люблю червоний колір, я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, з яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим – це був грузинський прапор, всі мої друзі йшли на стадіон і кожен щось із собою мав, я знайшов у будинку культури, в кутку, набір прапорів братніх республік, всі 15, я вибрав грузинський – білою смугою він нагадував мені кольори спартака, я ішов на стадіон і думав – який кльовий у мене прапор, такого прапору більше ні в кого нeмae, зустрічні йшли і думали – що це за уйобок іде з грузинським прапором; у мене були свої рахунки з суспільством – воно мене не розуміло, я йому цього не забув.

Я віднаходжу ці знаки, ці свідчення великої інформаційної війни на будинках і пам'ятниках колишніх радянських міст і розумію, чому вони мені так подобаються – це літери мого дитинства, це кольори моїх вісімдесятих, моя перша любов, моя справжня гордість, мій приватний соціалізм, якого мене позбавили без моєї згоди. Мій соціалізм був перш за все зовнішній, вуличний, візуальний, всі ці фішки про соціальні гарантії й радість комуністичної праці стали для мене важливими значно пізніше, тоді я бачив перед собою білі літери на червоному кумачі і бачена мною картинка мене в цілому влаштовувала. В цьому мало ідеології, я чудово розумію, що за кольоровою гамою і композиційним рішенням «слава кпрс» 80-х це «завжди кокакола» 90х. Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії.

На другому поверсі автовокзалу, в залі очікувань, за часів мого дитинства висіла картина. По-перше, вона була масштабна, десь три на чотири. Подруге, вражала кількістю персонажів – там було зображено з'їзд депутатів місцевих рад, перед якими виступав Ілліч. Депутатів було щось із півсотні, хтось старанно й достовірно вималював їхні забинтовані голови, кулеметні стрічки, перекинуті через шіече, в кутку стояв чорний і монументальний кулемет максим, схожий на слухняного сенбернара, з яким Ілліч вечорами міг гуляти по Смольному, аби не було так самотньо, а тут вирішив узяти з собою на з'їзд депутатів місцевих рад, і, прив'язавши до ніжки крісла, взявся до огляду політичної ситуації в країні; депутати слухали Ілліча уважно, навіть не зважаючи на монументальність картини було видно, як вони, погоджуючись, кивають чубатими головами і ніяковіють за свої зачовгані чоботи, до підошов яких налип увесь бруд і гівно поваленої тиранії. Ілліч показував на карту, карта була покреслена червоними й чорними стрімкими лініями – по-моєму, це був якщо не денікінський, то у всякому разі польський фронт, полюбому я вгадував за тими скупо накиданими контурними орієнтирами, що їх художник вважав за доцільне зобразити для присутніх у залі депутатів місцевих рад, територію, котра мене оточувала, інакше й бути не могло – все мало бути пов'язаним і внутрішньо узгодженим, і оскільки тут висіли депутати з Іллічем і сенбернаром, то мусили ж вони мати якесь безпосереднє відношення і до мене і до моєї республіки і до мого приватного соціалізму.

Я любив розглядати цю картину, мені подобались депутати місцевих рад, вони були енергійні й збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту, зовні це виглядало так – депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці, поз'їжджались із усіх губерній та повітів, галасливо розсілись у колишньому панському палаці, соромлячись бруду й гівна на своєму взутті, хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює, всі очікують на Ілліча; тут двері залу відчиняються і входить Ілліч, ведучи на повідку великого чорного сенбернара, прив'язує його до ніжки крісла, виходить на сцену, ну, що, говорить, товарищі депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі – ліквідація денікінського фронту. Якого такого фронту? починають гомоніти депутати, HeMae ніякого такого фронту, давайте краще про гарантії поговоримо. Гарантії? перепитує їх насмішкувато Ілліч, а оце повашому що – хуй? він різко розгортає перед ними карту з червоними й чорними стрічками. Сенбернар голосно гавкає. Депутати вражено охають – ох, говорять вони, і справді – денікінський фронт, що ж це ми так облажались, перед Іллічемто? Ось тобі й гарантії.

Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки.

Я не був на вокзалі років десять. Він змінився – з'явились кіоски, комп'ютерні ігри, зникла перукарня, все рушилось і тонуло в хвилях піску, минулого року вирішивтаки зайти. Піднявся на другий поверх. Картини, ясна річ, вже не було, очевидно її спалили. Або хтось викупив її до приватнзї колекції за сто тисяч американських доларів. На стіні і далі було видно її контури – ремонт з того часу ніхто не робив. Я мовчки пробачив своєму минулому ще одну зраду і пішов на вихід. Раптом я зупинився, щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами знаходилось щось до спазмів знайоме. He може бути, подумав я і пішов дивитись. Це справді була вона. Перевернута набік, картина повністю закривала собою вікно, через що на сходах стояли сутінки. Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивались промені, фрагментуючи і подрібнюючи зображення. В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов ближче і зазирнув – гаряче літо, сонячний пил, далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці.

Чим мені подобався парк культури – він жив своїм життям. Мало зважаючи на примхи й конвульсії часу за зеленою огорожею, котра відціляла парк від дорослого світу. Мені подобався постійний рух у парку, загальний настрій – відтяжний і ненав'язливий, такий настрій панує, очевидно, в чистилищі, коли вже поміняти щось пізно і тільки й лишається, що чекати на рішення присяжних, гойдаючись при цьому на важких дерев'яних гойдалках. В парку працював знайомий моїх батьків, дивовижно широкої душі чоловік, постійно вгашений і елегійно налаштований щодо дитячого відпочинку, він продавав квитки, вмикав каруселі, запускав гойдалки, забезпечуючи рух усього живого, після чого зачинявся із двірником в тісній кабінці з написом каса і далі бухав. Іноді він забував про каруселі, і діти годинами катались на фарбованих слониках – до істерії, до блювоти, в сенсі не до того моменту, коли їм ставало погано, а якраз навпаки – коли ставало погано йому, і він вибігав зі своєї кабінки і бачив весь цей вертеп навколо себе, після чого йому ставало ще гірше. Мене він завжди катав безкоштовно.

Іноді я думаю – чи хтось і далі в тому парку катає дітей, чи мають вони свого дитячого святого, котрий нетвердим похмільним рухом запускає всі каруселі й атракціони їхнього дитинства, жонглює сонцями і перекидається веселками, висипаючи з кишень разом із рештками дріб'язку зірки й метеорити; які знаки помічають вони навколо себе, на яких літерах вони вчаться читати; чи зможуть вони потім розповісти вже своїм дітям і внукам, як у їхньому мирному небі, просто над їхніми головами, ще можна було побачити величні й гаснучі зблиски історії; історія ця була далека й недосяжна і мала кривавочервоний відтінок – як тюльпани, як кров, як кокакола.

84-й. Гараж.

У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте коли йому видавалось, що я втрачаю совість, просто обламував і все – говорити про щось далі було марно. Він весь час був у дорозі – то переганяв нові машини, то мотався по навколишніх автобазах у пошуках різних деталей, мене це вставляло, я час від часу чіплявся до нього, починав канючити, він не витримував і брав мене з собою. Все дитинство я прокатався зі своїм старим, коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якоїнебудь придорожньої їдальні і годував мене строгою водійською їжею. Я і тепер пам'ятаю т їдальні, біля них, як правило, стояло кілька фур, поруч могла примоститись цивільна копійка, де-небудь на маргінесі міг виникнути чорний мотоциклегний бік, але в основному тут штовхались далекобійники, які гнали літніми трасами в невідомість, і лише короткі зупинки в закладах громадського харчування хоча б якось пожвавлювали монотонність їхньої гонитви трасами республіканського та союзного значення. Водіїв завжди можна було вирахувати в компанії, у них був уважний повільний погляд, погляд степової фауни, котра постійно щось собі виглядає, вони навпомацки вивчали географію, їхали, куди їм скажуть, розвідуючи дорогу, мені вони ніколи не подобались, те, що мій старий ганяє тачки і працює водієм, мене влаштовувало, а ось всі інші водії мені не подобались, я думав тоді, та й тепер так думаю, що мій старий є приємним винятком із цієї доволі мудакуватої публіки – водіїв. Мене, до речі, водії теж не люблять. Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що міняє. Щоправда викидали мене вже в іншому, наступному, житті, тоді ж, у моїх вісімдесятих, старий годував мене, умовно кажучи, дарами ланів, поїв гірким компотом, і ми повертались до нашої машини. Було сонячно й вітряно, трасою сунули легковики на Росію, час від часу з'являлись поодинокі велосипедисти, які їхали повільно і мали можливіть роздивитись малого нахабного подорожнього, котрий стояв і мочйвся під стіною водійської їдальні, ну, себто мене, як ви здогадались. Ми їхали далі, приїздили на автобазу і тут починалося найнудніше – старий зникав у конторі з якимись сірого паперу накладними, а я залишався сам – під блакитним небом, під шлакоблоковими стінами гаражів, біля прохідної, за якою знаходився ще один стратегічний пункт народногосподарчого призначення.

Я залишав машину і йшов на великий автомобільний смітник, що починався відразу за гаражами. Там був справжній цвинтар вбитої автотехніки – розрізані автогеном кабіни заростали густою травою, денеде лежали крісла, вирвані з корінням, як зуби; в пропалені до дір скати затікала дощова вода, і над усім цим літали метелики, вони залітали в очниці кабін, сідали на розйобані молоковози, перелітали від кістяка до кістяка, я ганявся за ними, перебігаючи від однієї розчавленої пресом вантажівки до іншої. Я залазив до більш-менш вцілілих кабін і розглядав рештки чиєїсь власності – наклейки на дверцятах, з подряпаними жіночими голівками, пофарбовані червоним лаком для нігтів тумблери на приладній дошці, видряпані на кермі ініціали, котрі могли належачи кому завгодно – це могли бути як ініціалй колишнього власника машини, так і того, хто його вбив. Я годинами лазив між цих залишків кораблетрощі, аж доки мій старий не повертався з черговим колінвалом і сигналом виманював мене з мого сховку. Я повертався, ну нарешті, говорив незадоволено, скільки можна, старий не зважав, ми сідали і їхали далі. В першому ж зустрічному містечку я починав що-небудь канючити, старий не витримував і купував, що вже я там просив, але, як правило, купував просто так, без мого плачу, я ж говорю – у нього були свої методи.

В моєму теперішньому уявленні про ті роки життя трималось навколо траси, я розумію, що це навряд чи відповідало дійсності, і що якби мені в той час показали якісь інші частини цього самого життя, уявлення б моє щонайменше розширилось, але мені показали саме це – я виріс на дорозі, на задньому сидінні машини мого старого, я грав там у якісь свої ігри, я жер там всі ніштяки, які продавались у навколишніх магазинах, я читав там свої книжки. Мені там подобалось. Я не любив, коли до нашої машини сідав хтось чужий, я був ревнивою дитиною, не любив, коли з моїми батьками хтось заговорював, ну, але якось терпів, куди було діватись.

Ми повертались додому, було вже пізно, зупинялись на залізничному переїзді, повз нас на повній швидкості мчав товарняк із нафтою, я намагався порахувати всі вагони, час від часу збиваючись і нервуючи з цього приводу, скільки? питався старий, сорок, відповідав я навмання, і він серйозно кивав головою.

Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, великою мірою формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх саме так і сприймаю – як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а, відповідно, і в пам'яті, моя географія формувалась на швидкості 80—90 кілометрів на годину, скільки разів потім мені доводилось видивлятись із вікна автобуса чи випадкової фури на краєвиди за вікном, ну ось, говорив я собі, вони і далі змінюються, інакше й бути не може, просто ти зобов'язаний встигнути у своєму житті побачити їх якщо не всі, то принаймні більшу частину, можливо, в цьому і є сенс твого життя, якщо він взагалі є. Зір, поставлений тобі в дитинстві, вбирає все – і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги, з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, котрі вихоплюються для тебе фарами, вже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте, і ти вже спокійно і міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я загалом думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, в якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, з усіма жуками, що б'ються об скло, з деревами, птахами і подорожніми привидами, які стоять в тіні, не маючи сил вийти на світло і розсіятися в ньому – взагалі найкраще, що в цьому житті можна побачити. Такі ось соплі./

Востаннє я бачив нашу машину через кілька місяців після аварії. Вона стояла на подвір'ї, я розглядав її й думав – цікаво, ось в оцих уламках, саме в оцих, я провів не один день, я міг би упізнати нашу машину по запаху, по дотику до оббивки салону, по скрипу крісел, тепер ось вона стоїть, наче після м'ясорубки, і таке враження, що це мене самого сплющило, адже якщо подумати, це могло статися й раніше, скажімо, 20 років тому, і чи вижив би я тоді? Дивно, але про що іще можна думати, дивлячись на розбиті машини. Це взагалі дивне видовище, де-небудь на них обов'язково запікається кров; покалічені, вони набувають якоїсь особливої різкості й спустошеності, чогось такого, що зовсім не пов'язується з дитинством, тому що там, в тих наших переїздах, і мови не могло бути, що хтось може взяти і розплющити нашу машину, чи взагалі будь-яку машину на нашій трасі, хіба що її перед тим мають списати, a після того відтягнути на великий автомобільний цвинтар. Побиті машини взагалі дивно виглядають, я не говорю про людей, не хочу про них говорити, a ось машини, їх не закопують і не спалюють, їх просто відтягують у який-небудь відстійник і лишають там заростати молочаєм і диким часником, і вони лишаються там, переживши власну смерть; на що вони схожі? на щось гірке й недоречне, наприклад на яблука, великі перестиглі яблука, які падають на твердий ґрунт і розвалюються навпіл, так що їх тепер ніхто і не підбере; або на банки зпід коли, котрі продають у вуличних фастфудах Берліна чи Будапешта, чи ще будь-якого міста світу, де хтось дбає про регулярне розповсюдження коли й повну переробку упаковочних матеріалів; або на аркуші з записника Бога, котрі той, не доробивши, в якийсь момент кінцево забракував, нервово видер, і, зіжмакавши, запустив до кошика зі сміттям.

85-й. Лікарня.

В моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні, дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов'язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко і ненав'язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів, і не можу сказати, аби це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком, ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам'ять легкою і довгою, нашим небіжчикам мало лежатись затишно і спокійно.

Поминки у моїх спогадах є чимось скоріше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими у собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, неважливо – це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, зза яких не виходять по кілька днів, всі мої вісімдесяті – це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити зза столу – як не поминки, то весілля, як не обжинки, го день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи, ти знаєш своє місце під небом, і тримаєшся за нього міцно і впевнено, ніхто не виб'є у тебе ґрунт ізпід ніг, ніхто не виб'є у тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Всі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьмидев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно і прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.

Мої батьки товаришували з родиною дільничого лікаря, це був старший чоловік, серйозний і поважний, вдома у нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря, вони заходили на подвір'я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє, про медицину, я це добре пам'ятаю, не говорив ніхто, розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалось у повітрі – варто було відійти всього пару кроків убік, від світла, і ти провалювався в м'яку сутінь, ніби у застояну ставкову воду, ховався у ній весь, дивлячись звідти на яскраво освітлений стіл, за яким сиділи твої батьки, разом із лікарем, я тікав до будинку, підходив до піаніно, відкривав кришку і розглядав клавіші, я був немузичною дитиною, мій досвід музичної освіти обмежився розгляданням клавіш, принаймні я знаю, що вони бувають різні, себто білі й чорні, це щонайменше.

Коли я вже підріс і міг читати, а читати я навчився рано і читати мені особливо чого не було, мій брат потрапив до лікарні. У нього було якесь нагноєння і йому робили операцію. Батьки щодня його відвідували, іноді брали мене з собою. Брат у лікарні нудився, йому було нецікаво, батьки приносили йому купу всього смачного і нові книжки. Доки вони сиділи біля нього, я брав принесені йому книжки, сідав на сусіднє вільне ліжко і швидко їх прочитував. Брат читати не любив, він любив техніку.

Я добре пам'ятаю нашу дитячу лікарку, вона час від часу приходила до школи, аби робити нам щеплення. Уроки зривались, всі готувались до щеплення, кожен намагався якось особливо виїбнутись у цих умовах, мовляв, хай колять скільки хочуть і куди хочуть, мені все одно. Всім справді було все одно, лікарка мені не подобалась, я її відверто зневажав, хоча до мене вона ставилась занадто добре, як я тепер собі розумію. Пізніше, за кілька років; її син, рідкісний ублюдок, посвариться зі своїми друзями, вкраде у неї ключі від її лікарського кабінету, залізе туди і вижре купу різних таблеток. Його відкачають, хоча він про це й не проситиме. Ще одного разу її двоюрідний брат теж із кимось посваркться і вип'є дихлофос. Цього навіть не відкачають, за ним приїде швидка, тіло загрузять і відвезуть на розтин. Тоді я вперше зрозумію, чому не люблю лікарів – поруч із ними обов'язково знаходиться смерть, десь зовсім поруч, так що краще триматися від нихподалі.

В дитинстві я мало хворів, я теж не мав на це часу, я був надто перейнятий своїми справами, своїми стосунками з навколишнім світом, мені просто шкода було витрачати дорогоцінний час на різні дурниці. Але в якусь із зим я таки сильно перестудився і кілька діб валявся в ліжку з жаром. В якийсь момент, очевидно, його можна назвати критичним, я почав марити.

Марив я уперше в житті, можливо, тому такдобре це запам'ятав. Западаючи час від часу в сон і випадаючи звідти назовні, я раптом побачив перед собою свій світ, як він мені на той час уявлявся, картинка була яскрава й чітка, ніколи після того я вже не бачив життя так чітко, надалі життя мені завжди розпливалось перед очима, а тоді я раптом побачив усе – мій світ складався з яскраво освітлених сонцем міст, світлих багатоповерхових будинків, вулиць, якими щойно проїхались поливальні машини, теплого хліба в магазинах, свіжого молока і холодної городини, мокрого піску на залізничних переїздах, калюж на ґрунтових дорогах, якими рухаються вантажівки; я бачив міста згори, в них було багато заводів і шахт, сортувальних станцій із рудими товарними вагонами і прохолодних зранку контор, мої міста поєднували шосейки, на яких плавилась від сонця смола і обабіч яких росли вологі соснові ліси; далі на південь шахт ставало все більше, життя було все голоснішим; я бачив своїх друзів, які вибігали зранку з будинків і бігли до школи, бачив футбольні поля, бачиа зграї голубів над футбольними полями, ще далі на південь починалось море, там було багато піску й води, сонце засліплювало мені очі, за морем, зовсім далеко, в сонячному промінні губились гори, це були Балкани, я точно знав, що це Балкани, мій старий був колись у Югославії і привіз мені звідти поштові листівки, я собі дуже добре уявляв ці гори, з неймовірною кількістю кольору й сонця, за Балканами не було нічого, на цьому світ закінчувався, цього було цілком достатньо, я міг умістити в своєму тілі саме таку кількість трави, листя, черешень, пласких і гарячих пшеничних полів, зелених вантажівок, мовчазних механіків, білої цегли й жовтого лимонаду; я відвертався від rip i дивився на схід, на сході були поля, безкінечні поля, які ми багато разів проїжджали з моїм старим, коли той їхав куди-небудь на кілька днів і брав мене з собою, поля освітлювались рівним сонячним світлом, і як я не намагався, але не міг побачити, що ж там далі – за тими полями, має ж там щось бути, але я нічого не бачив, відповідно – там нічого не було, поруч стояли мої міста, працювали мої фабрики, мої друзі чекали на мене, дорослі ставились до мене приязно й доброзичливо,' незнайомі водії клаксонили мені, проїжджаючи повз, у морі стояли кораблі і плавали риби, вони висовувались із хвиль, як пасажири з вікон автобуса, і дивились на мене, ніби говорили – що з тобою? що ти собі думаєш? хіба можна хворіти, коли в тебе є таке море, коли в тебе є ми?

I тоді я подумав – дійсно, що це я собі думаю, як можна хворіти, коли є такі кораблі й такі риби, коли в мене є стільки повітря і стільки дерев, коли в мене є мій старий, який мене обов'язково ще куди-небудь візьме, коли в мене, врешті, є мої Балкани, які крім мене ніхто не помічає в літньому пообідньому мареві. Очевидно, подумав я, такий світ вартий того, аби не помирати. Тим більше, я ще ніколи не був на морі. Що я, дійсно, собі думаю, подумав я і прийшов до тями. Прийшов і про всяк випадок залишився, мені ставало краще, я повертався до життя, життя поверталось до мене.

86-й. Стадіон.

До п'ятого класу спортом я не цікавився. Спорт проходив повз мене. Всі мої друзі ганяли з ранку до вечора гумовий м'яч, шкіряного в них, ясна річ, не було, постійно вимагаючи, аби я принаймні став на ворота, якщо вже нормально грати не хочу, але я завжди знаходив якусь причину і відмовлявся, або відмовлявся просто так – без причини. Очевидно, вони вважали мене мудаком, великою мірою так воно і було, але спортом я все одно не цікавився. Мені було насрати, що вони всі про мене думають, зрештою, мені й тепер насрати, що про мене думають, це вже, можна сказати, риса характеру. Але все стало на свої місця у 86му, в червні 86го, якщо бути точнішим. Ми всі увімкнули свої телевізори і побачили Марадону, старого шулера, який порвав на шматки бундестім, який забивав м'ячі рукамй, який нюхав кокаїн (ну, це я тепер знаю, що він його нюхав, а тоді я про щось подібне навіть не думав), який у найбільш емоційні моменти плакав і навіть цього не встидався. Марадона був справжнім крутим уйобком, не любити якого і не наслідувати якого було просто неможливо. Я став на ворота.