Текст книги "Anarchy in the UKR"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Сер, котрий несподівано помер у серпні і тепер лежить у палаці культури працівників зв'язку, спостерігаючи, як його друзі прощаються з ним і цілий день крутять для нього музику, яку він любив за життя, навіть не знаючи, чи це саме та музика, яку б він хотів почути на власних поминках, a головне – навіть не знаючи, в кого можна про це спитати. їм просто немає чого сказати одне одному в цьому палаці культури – вони не знають, чи подобається йому музика, яку вони крутять, він, слухаючи музику, яка йому подобається, не знає, кого тут попросити, аби її нарешті вимкнули.

10. Sex Pistols. Anarchy In The UK.

Півроку життя, палене м'ясо днів, проведених на площах і вулицях, по всьому лишається відчуття втіхи, почуття рівного польоту гарячою синьою порожнечею, світлі зірки й холодні води, які супроводжують наше пересування в бік мудрості й спокою, є лише частиною того, що насправді відбувається, видимою, але неповною. Під поверхнею, під темним густим шаром зовнішнього ховаються найдрібніші, найважливіші деталі, котрі легко западають на дно, уникаючи твоїх дотиків. Історії, лише на перший погляд подібні одна до іншої, випадкові обличчя, які марно виганяєш із пам'яті, ніби сарану із пшеничних полів, імена, котрі викрикувались у темряві, телефони, котрі записувались на долоні, що з усім цим станеться потім, якщо крім мене вони нікому не будуть потрібні, якщо на них ніхто так і не звернув уваги – що з ним буде потім? До кого будуть приходити ці привиди, втративши мене чи втратять вони свою здатність з'являтися в повітрі, триматись за нього так, як вони тримаються за нього тепер? Наскільки вони залежні від нас, наскільки пов'язані з нами? Можливо, все навпаки, можливо, це я полюю за своїми привидами, потребую щоденно їхньої присутності в своєму житті, натомість вони можуть обходитись без мене легко, без втрат, вони давно прожили мене як окрему коротку історію і зовсім про мене не пам'ятають, а якщо й пролітають іноді за моїми вікнами, то цілком випадково, навіть не звертаючи на мене уваги. Все може бути.

Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду, це чи не єдине, чого я насправді боюсь – забути, втратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулось, позбутись пам'яті, позбутись головного. Те, що визбирується з навколишнього простору, те, з чого старанно й наполегливо складаються малюнки, зрозумілі лише тобі, те, до чого безкінечно повертаєшся, намагаючись дати собі з цим раду і відчуваючи, як твої власні малюнки вислизають із розуміння – все це дивним чином лежить зовсім близько, майже на поверхні, варто лише пробити цю поверхню, мов консервну банку, і все: ось воно – наше з тобою життя, наша з тобою кров, в повітрі на якусь мить лишається за тобою протяг, і цього протягу, цього руху в повітрі цілком достатньо, аби відчути і зрозуміти, як ти ріс, як ти вгризався в це життя, як ти його пробивав своїм тілом, як вибирався на пагорби і звалювався в чорні ями, як провалювався в глибокий сніг і пірнав у чорну серпневу воду, за цим протягом, який ти здійняв, пройшовши крізь час, можна здогадатись, як сильно, ти любив і як не вистачатиме тобі твоєї любові там, де ти незабаром зникнеш.

Я дописую цю книгу в травні, сидячи в своїй кімнаті на третьому поверсі, я сиджу тут уже четвертий місяць, кімната ця, зрештою, багато бачила, пару трупів звідси за цей час виносили, і те, що вони, ці трупи, потім таксяк оживали і повертались до життя, свідчить саме на користь життя, а не цих трупів. Я сиджу і відслідковую, як повз мене рухається час. Він намагається робити це тихо й непомітно, за великим рахунком, йому це вдається, за ним справді важко спостерігати, він умілий і витривалий, він, на відміну від мене, вміє чекати і не втомлюється від безкінечного виснажливого руху, і лише час від часу, коли робить різкі й необережні рухи, солона хвиля збиває з ніг чергового свідка, з яким мені довелось стояти на одному узбережжі.

Пару місяців тому помер мій приятель, старий поет, веселий емігрант, котрий безтурботно вештався цим світом усе своє життя, зупиняючись там, де йому подобалось, не роблячи особливих проблем із тих негараздів, котрими обділяв його світ, вибираючи зі світу смачні й соковиті шматки, якто поезію і алкоголь, імітуючи нормальну життєву позицію, імітуючи свою включеність в загальну рутину, цілком добре почуваючись серед чужих і незрозумілих йому обставин, але, за великим рахунком, так і обмежуючись алкоголем і поезією. Чому я не відчував його відсутності ці два місяці, адже я справді жодного разу навіть не згадав про нього. 3 другого боку, що б це змінило? Він стояв на одному зі мною узбережжі, він так само, як я, стояв у темряві і вдивлявся в синю відсутність зображення, і його раптове зникнення, за великим рахунком, нікого не стосується, у нього були свої стосунки з порожнечею, у мене – свої. На цьому й будується принцип людського братерства – все що ти можеш, це лише підтримувати когось своєю присутністю, все інше від тебе не залежить, але й ти не залежиш від усього іншого. Уважно слідкуй за хвилями – одна з них твоя.

Ми сидимо в аеропорту Кеннеді, й він говорить, що вони з сином, щойно я звалю звідси, поїдуть в НьюДжерсі, до якоїсь комуни, за його словами, це навіть і не комуна, це колишня тютюнова фабрика, яку свого часу заселили вільні художники, а тепер їх звідти викидають на вулицю, і вони влаштовують відхідну, сьогодні там усі переп'ються, а тих, хто виживе, виходило так, завтра викинуть на вулицю. Він розповідає, а я думаю, що це не дуже добре, те, що його син усе це побачить, – недобре, коли діти в такому віці бачать, як на вулицю викидають вільних художників,

По-моєму, це не найкращий досвід. Діти, навпаки, мають бачити, як вільні художники займають фабрики й заводи, як натовпи вільних художників, якими себе можуть також вважати просто безумні мешканці наших міст, там всілякі безробітні, вуличні злодії, наркоторговці, проститутки – обов'язково проститутки, я наполягаю, скейтбордери і алкоголіки, як їхні натовпи захоплюють фабрики й супермаркети, як вони вдираються до офісів й антикварних магазинів, як вони вкладаються спати на'шкіряних канапах у приміщеннях банків, як розводять вогні в галереях сучасного мистецтва і влаштовують там кількаденні веселі оргії, котрі закінчуються колективною білою гарячкою.

Одним словом, дитина має бачити здорові й сильні емоції, позитивні переживання, не варто травмувати дитячу психіку картинами соціальної і життєвої поразки вільних художників, не можна, аби дитина змалку прийшла до думки, що в цьому житті, в твоїй країні тебе кожної миті можуть викинути на вулицю і тоді хоч член соси – нікому ти не потрібен із твоїми картинами і незалежною життєвою позицією. Діти мають виростати в нормальних умовах, в нормальному, врештірешт, суспільстві, в суспільстві, де жоден клерк і жоден лягавий не буде совати носа в твої документи, де жодна влада, наскільки б ссученою вона не була, не зможе дістати тебе на твоїй тютюновій фабриці, хоч би чим ти там займався, хоч би ти там трупи розчленяв, якщо це твій власний труп – розчленяй на здоров'я, діти мають якомога раніше зрозуміти, що потенційно будь-яка фабрика для того й існує, аби її можна було захопити і влаштувати на її території шабаш, інакше для чого її будували? Дитина, котра змалку усвідомлює всю зайвість, недоречність і шкідливість системи, до якої вона волею долі потрапила – така дитина має непогані шанси врешті приєднатися до одного із натовпів, і тоді вже за неї хвилюватися не доводиться. Хвилюватись куди більше потрібно за тих, хто так і не зуміє позбутись залежності від найближчого відділення комерційного банку, ось за них потрібно хвилюватись, саме з них виходять серійні вбивці і публічні політики, вільні художники з них напевне не виходять.

Ha цьому ми й розійшлись – вони з сином поїхали на фабрику, я полетів до своєї кімнати на третьому поверсі, маючи при собі нарізані ним диски й вельветовий піджак із написом на спині. Піджак трапився мені за доволі цікавих обставин, я побачив його в одному з магазинів військового одягу, фішка була в тому, що на нього можна було набити трафаретний напис, ну, що, спитав мене продавець, молодий афроамериканець, так це здається називається, яка картинка тобі подобається? Хочеш Че? He хочу, сказав, я, Че давно помер. Всі ми помремо, сказав він. О, до речі, додав, є кльова картинка, тут написано «Жити швидко, померти молодим». Хочеш? Померти молодим? запитав я, не хочу. Але картинку можеш набити, все одно краще, ніж Че.

Окей, сказав він, ще десять баксів.

Варшава, 2005-05-16