Текст книги "Месопотамія"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Маріо

Майстерню облаштували в підвалі ЖЕКу. Жодної вивіски, але кому потрібно, той знав: звертаєш від метро, знаходиш потрібний будинок, пірнаєш у цегляну браму й бачиш у стіні чорні залізні двері. Далі або стукаєш, або телефонуєш. До майстерні занесли продавлену канапу, на якій спали робітники, коли не траплялося замовлень. Посеред кімнати темніли верстати, уздовж стін тулилися столи, захаращені банками, щітками, сухими ганчірками, пензлями й олівцями, а ще витертим наждаком і тупими складаними ножами з надламаними лезами. Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводські плакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. У майстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще чужими помешканнями, з яких притягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.

Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір'я, заросле травою та диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір'ї росли також покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких теж можна було спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди за плющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частина давніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю, що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Улітку квартал зовсім порожнів, і подвір'я стояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо на мобільних телефонах.

Маріо працював тут від зими. У березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнами до середини квітня, і вони з напарником закушували ним – темним і твердим – вино з паперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам'ятав із вісімдесятих – разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потім шеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початку двотисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Сам знаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранку з підозрілими клієнтами, легковажно піднімав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався, когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався. Усю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили його молодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тоді його близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботу краще брати знайомих: вони принаймні не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився, часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним. «Марік, – звертався він до нового підмайстра, – потрібно завжди шанувати батьків. Навіть якщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельною бригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк. У найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля: він відмазав племінника від війська, він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Але ставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцять довіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.

Робота не була цікавою, проте й особливих зусиль від підмайстра не вимагала: Маріо тягав меблі, лакував деталі, зачищав дерево. Коли шеф вибігав у справах, Яша йшов за вином, а Маріо валявся на канапі й гортав старі газети, дивуючись прочитаному. Магазин із вином знаходився навпроти майстерні, вмурований у заводську прохідну. Яшу там знали й не любили. До учня свого Яша ставився з педагогічною ніжністю, навіть за вином бігав сам. Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив. На роботу Маріо приходив у кедах, перемащених лаком, широких білих джинсах, так само залитих кольоровою хімією, і волонтерських швейцарських футболках, яких його мама тримала вдома цілий набір. Мав спокійний, дещо замкнутий характер і добру натуру, роботою не переймався, давно б звільнився, якби не Коля. Колю він боявся, Коля пригнічував його своєю нав'язливою байдужістю. З усім іншим у Маріо проблем не було: друзів не мав, з мамою жив разом, але і розмовляв рідко, оскільки нічого нового мама йому не розповідала, а зі старого й давно відомого йому мало що подобалось. Любив спати вдень, під час сієсти йому зазвичай снилося щось екзотичне та загрозливе – змії з головами жінок, лисиці, що співали оперними голосами, будинки у вогні й ріки, над якими літали дракони. Прокинувшись по обіді, він вилізав через вікно на подвір'я й сидів на лаві. Його обступали пси, втім, без особливого завзяття – що можна взяти з такого дивного пасажира, який пахне лаком і деревом, що в нього може бути в кишенях, окрім цвяхів, мотузок, схожих на кулеметні набої металевих прямовисів і гострих циркулів? Іноді Маріо лишався працювати вночі. Вмикав настільні лампи, і до кімнати відразу ж тяглися комахи та жуки, обпікаючись і падаючи на підлогу. Маріо блукав кімнатою, і жуки весело хрускотіли під його ногами, мов горіхи.

Тієї ночі він теж не спав, тримаючи в собі цей стан довгого безсоння, втому, що приходила на ранок, відчуття неприв'язаності до руху планет у небесах. До тридцяти років він навчився радіти часові, який минає, і не шкодувати, що він минає так швидко. Звички його давно виробились, неспокій розсмоктався, залежності набули чіткості. Улітку особливо гостро хотілося не засинати, зберігаючи в собі примарність і минучість усієї темряви світу. Десь о шостій ранку Маріо остаточно втратив орієнтацію в часі: сонце вже стояло над деревами, але й місяць так само висів угорі, відчуття було таке, що місто давно прокинулося й усі займаються важливими справами, від чого Маріо охопив незрозумілий неспокій, якесь передчуття, ніби планети вишикувались над ним, натякаючи на початок чогось важливого в його житті, чогось, що має початися саме цими дивними днями, наприкінці червня, коли сонця й місяці множаться й ховаються в повітрі, мов лисиці в теплій траві. Він зачинив вікна, вийшов на вулицю, дістав телефон, аби подивитись, котра година. Саме тоді йому зателефонував Коля.

Коля торгував овочами, мав два кіоски на Кінному, два в центрі. В одному з них працювала мама Маріо. На початку літа спробував відкрити ще один, п'ятий, і прогорів. Від нервів сіла підшлункова. До лікарів Коля вирішив не звертатись, традиційно лікуючись алкоголем. Учора зранку попхався на весілля до доньки однієї своєї однокласниці, що пару років тому померла, лишивши по собі добру пам'ять і дорослу спадкоємицю. Вітав молодих, говорив про сімейні обов'язки, чіплявся до жінок, сварився з чоловіками. Поночі його скрутило. Опинився в лікарні. Гнівався. Сварився з лікаркою. Щойно та пішла, набрав племінника.

– Марічек, – обережно й сухо добирав слова він, аби не видатися надто безпомічним, – говорити не можу, тут сплять. Зроби так: сходи до мене, ключі в тебе є, візьми зубну щітку, візьми бритву, візьми фен, візьми домашнє взуття, візьми рушники, білизну, журнали, грілку, карти (я зараз про гральні говорю, ти розумієш), миску, ложку, набір ножів, кілька свіжих сорочок, краватки, носові хустинки, чайник, термос, тостер…

– Ви що, переїжджаєте? – перебив його Маріо.

– Я в палаті, – жорстко відповів Коля.

Маріо злякався. А Коля продовжив:

– Мене прямо з весілля забрали. Уночі. Навіть переодягнутись не маю в що. Давай, Марічек, давай, – тиснув на племінника холодно, – рухайся, рухайся.

Нервовість його передалася Маріо. Коля вмів напружити, любив тримати все під контролем, плів систему родинних стосунків, наче липку павутину, і страшенно ображався, якщо комусь траплялося вирватись із його ніжних чіпких обіймів. Багато говорив про рідних, говорив загалом добре, але ставився до них при цьому, як до боржників.

Мешкав Коля у двоповерховому будинку неподалік, йому належав цілий перший поверх. Будинок стояв у глибині двору, з вулиці його навіть не було видно. Стіни пропускали вологу, балкони провисали, стеля могла давно обвалитись, проте трималась на якихось невидимих кріпленнях та опорах. Кімнатами Коля вміло розставляв відра та баняки, мовби хитромудрі пастки, до яких намагався піймати коштовні дощові краплі. За радянської влади в будинку жили чотири родини. Колина родина займала дві кімнати на першому поверсі, поруч із ними жили Павлови: Павлов-тато, інженер, Павлова-мама, теж інженер, і їхня донька – істеричка й інтриганка. Нагорі, прямо над ними, жив Шалва Шотович – грузинського роду, начальник цеху на Шевченка, самотній джиґіт із купою зв'язків. В іншому кутку на тому ж поверсі жили старі більшовики, Коля їх розрізняти так і не навчився. Можливо, вони просто добре конспірувалися. На початку дев'яностих Павлови виявились євреями й виїхали. Квартиру за копійки продали Колі. Більшовиків ставало все менше. Врешті лишилась якась старенька. Почувалась не найкращим чином. Іноді, побачивши себе в дзеркалі, лякалась. Коля її підгодовував. Шалва теж виїхав. Але квартиру не продав. Час від часу, раз на два роки, прилітав звідкись із Гамбурга, де працював у порту. Провітрював кімнати, сидів вечорами з Колею, розповідав про новий побут, не скаржився, хоча Коля все одно його втішав. Квартиру Шалва продавати відмовлявся, незрозуміло чому, мовби тримав у запасі варіант відступу, ілюзію того, що все можна повернути, що все знову може бути добре. На той час Коля лишився сам: батьки померли, сестри – Зіна й Марина – вийшли заміж, народили, розлучились, але повертатись до родинного гнізда не поспішали. Марина виховувала Маріо й працювала на брата. Зіна жила коло моря, приїжджала рідко. Маріо бачив у цьому сімейне прокляття: мама його вийшла заміж, але невдало. І тьотя Зіна вийшла заміж, але теж невдало. Коля ховав у холодильнику великі суми грошей, тримав у коридорах привезені гуртовиками овочі, спав на двомісному дивані, розкинувшись і забувшись. З жінками йому не щастило, їм із ним – так само. Мав оливкового кольору шкіру, вузькі очі, недовірливий важкий погляд, невиразну усмішку, жовті зуби старого вуличного пса, слабкі легені й заплиле жиром серце. Сніданки Коля готував собі сам. Усе так чи інакше мало закінчитись підшлунковою.

Він знайшов ключі, відчинив двері, пройшов коридором, потрапив до обжитих Колею кімнат. У помешканні горою лежала зелень і стояв пил, дещо зарізко відгонило ліками, дещо приглушено – горілою їжею. У першій кімнаті над столом звисала нова модна люстра з кількома світильниками. Світив, утім, лише один. У кутку стояли дві пральні машини. Обидві не працювали. У наступній кімнаті стояли шафи з новим фірмовим одягом і старими дитячими книгами. На підлозі лежали килими, густо посипані чіпсами. Далі Маріо наткнувся на непід'єднаний дріт кабельного й невимкнений подовжувач із тостером на кінці. Коля любив хай-тек, але мав проблеми з проводкою. Кімнати огортав присмерк від зачинених жалюзі, і повітря тримало в собі стільки запахів та встояного тепла, що Маріо не витримав і відчинив вікно. Дістав пакет, почав збирати речі. Покопавшись, знайшов термос, рушники, білизну. Згадав про зубну щітку. Ванна знаходилася в іншому кінці будинку. Він минув кімнату з диваном та двома телевізорами (один показував, на іншому був звук), минув загашник, де Коля тримав швабри й мисливську рушницю, рушив прохідною кімнатою, що виводила безпосередньо на простору занедбану кухню, у кутку якої, відгороджена китайською кольоровою ширмою, стояла велика модна ванна, встановлена на чотири цеглини. Колину кухню він любив, тут завжди можна було знайти щось цікаве – як не в холодильнику, що час від часу вимикався сам по собі, то в старому бабусиному столі, де Коля тримав солодощі та снодійне. А ще тут стояли валізи з журналами, паперові коробки з Колиними шкарпетками та пакети із супермаркетів. Вікно було завішане важким оксамитом, схожим на прапор, це робило довколишній безлад таємничим, тож Маріо й зайшов сюди в передчутті таємниць і загадок. А зайшовши, тут-таки їх і побачив: у ванні, повернувшись до Маріо спиною, стояла юна незнайомка й марно намагалася розібратися з гарячою водою. Ширму було ледь відсунуто, незнайомка, схоже, на гостей не очікувала. Маріо завмер, зробив півкроку назад, відступаючи за двері, і знову визирнув. Світло пробивалося крізь діри в оксамиті, вихоплюючи із сутінків кольори й відтінки. На холодильнику співало радіо, крутили щось надривне, два хрипкі жіночі голоси оповідали про тяжку долю дівчини з невеликого портового містечка, яка рано зазнала журби й розчарувань. Незнайомка у ванні навіть не почула, що хтось увійшов, стояла навшпиньках, тягнучись до нікельованої італійської насадки, що її Коля перемотав угорі синьою ізоляційною стрічкою, і погойдувалася, слухаючи сумних жінок, мовби в пісні йшлося саме про її життя. В містечку, де я жила, – заводила перша жінка, – не було жодних розваг, лише щоденне бухалово й вечірній трах у парку культури, білі дими заводів, чорні очі робітників і злодійські малини за нічним лиманом. Так-так, – підспівувала їй інша жінка, – жодних атракціонів, лише сухе південне вино й любов під випаленим накипом зелені. І чорні очі молотобойців, і свіжа малина недільних базарів. Маріо визирав, намагаючись краще розгледіти незнайомку. Була вона невисокою й тонкою, мала довге темне волосся, важке від води, спиналася на пальцях, напруживши м’язи, але все одно нічого не могла дістати, тож і похитувалась так гірко, роблячи й без того не надто веселу пісню зовсім безнадійною. Всі в містечку вважали мене курвою, – плакала перша жінка в радіо, – всі зневажали мене за фарбовані кучері, за золотий ланцюжок на беззахисній шиї. І кожен фраєр намагався зазирнути мені під сукню, торкнутись мого стегна в темряві кінозалу. Справді-справді, – підтягувала друга, – чорні нитки в її волоссі тонко світилися в темряві кінозалу, й засмучені чоловіки проводжали її пізньої пори, оливковими вечорами, мрійно задивляючись, як теплою бронзою відсвічує її шкіра. Але вони любили її, – додавала друга жінка, ніби щось важливе, – за її легковажність та безтурботність. Маріо слухав і дивився. Литки вона мала стрункі й невагомі, стегна – м'які, шкіру – темну, так, наче багато працювала на виноградниках, багато ходила під сонцем, не ховаючись від вітру й дощу. А перша жінка продовжувала: якось, – говорила, – я зустріла його на святковій площі нашого містечка. Був він справжнім гангстером, чистив лохів по трамваях, ніколи не розлучався зі своєю фінкою, перестрілки, схованки, всі діла, і саме йому я віддала своє серце, така ось любов. Але він кинув і мене, одного дня рушивши по етапу, лишаючи мене сам на сам із жорстокою реальністю. Любов-любов, – підхоплювала друга, – робила святковими її дні, коли зранку вона вибігала на площу, й чоловіки билися на ножах за право купити їй букет польових квітів. Але лише один із них відкрив її серце – радісне, як велосипедний замок, і забрав звідти таємну пружину, позбавивши її голосу, забравши її радість.

І де він тепер, якими трамваями добирається нині додому, і чому не прийде й не забере її? Вона перекинула волосся собі на груди, і Маріо розгледів кілька ледь помітних родимок на її спині, розгледів її ніжні хребці, що гостро виступали з-під шкіри, як озерне каміння, підіймаючись угору, тримаючи її нечутну вагу, розгледів її зовсім дитячі лопатки, не міг відвести від них очей, заворожено спостерігаючи, як вони рухаються, як вони завмирають, розгледів її ключиці, її шию. І відтоді, – нагадала про себе перша, сумніша жінка, – я приходжу щовечора до цього бару, що кришується мусарнею, й продаю свою любов вантажникам і листоношам – всім, хто погоджується заплатити за неї бодай щось. Адже нічого в цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодку любов, ми зазвичай отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану по обличчю. І оплакуючи любов, – тут-таки підтримала її інша, – ми платимо вдячністю всім листоношам, які не приносять нам поганих новин. За все потрібно платити, щовечора й щоночі, й наші сльози – лише синя фарба повітря, блакитні сліди на воді, золото нашої радості, срібло нашого мовчання. Пісня враз обірвалась, холодильник колихнувся й завмер, незнайомка різко повернулась і подивилася йому в очі.

Спочатку його кинуло в жар, потім крига скувала його рухи, потім він зрозумів, що взагалі не відчуває свого тіла. А незнайомка вже усміхалась йому, як давньому знайомому і, знайшовши теплий білий рушник, недбало прикрилась ним, нічого насправді не ховаючи, ступила на розмоклий скрипучий паркет, підійшла до Маріо й легко подала руку.

– Привіт, – сказала, відкидаючи за спину волосся. – Ти Марік?

– Марік, – згадав він власне ім'я.

– А я Настя, – пояснила вона, – донька тьоті Зіни.

У лікарняному коридорі Маріо мусив зачекати: у палаті лікарка саме пояснювала Колі, що ліки потрібно пити. Коля незадоволено опирався, навіть пробував відкупитись, пропонував лікарці гроші, аби та його відпустила. Лікарка ображалась, пояснювала Колі, що його тут ніхто не тримає, що лікування – справа добровільна, якщо ти, звісно, не шизофренік. Тоді ображався Коля, кричав, що за ті півдня, поки вони торгуються, він устиг би продати пів-фури бананів. Лікарка починала плакати, Коля просив пробачення й намагався запхати їй купюри до кишені халату, лікарка вимагала, аби він ліг і не бігав за нею з крапельницею в руках. Врешті вона пішла, кинувши в коридорі на Маріо заплаканий погляд. Маріо зайшов до палати. Коля лежав коло вікна в білих м'ятих брюках і несвіжій сорочці. Під ліжком валялись дорогі брудні черевики. Вигляд він мав утомлений, обличчя його, і без того підпухле, після вчорашнього святкування взагалі набрякло й набуло лимонних відтінків. Мав Коля туге черево й короткуваті ноги, загалом племіннику він нагадував негативного персонажа якого-небудь індійського фільму. В індійському кіно такі герої зазвичай зловживають владою. І терпінням глядачів. Коля й тепер, із голкою у вені, викликав не так співчуття, як острах: що, як виживе й почне мститись? У палаті з ним лежали ще троє: один інтелігентний, в окулярах, лежав якраз навпроти Колі, читав газети, гриз печиво; коло нього роботяга, явно із заводу – руки в мазуті, під очима мішки, на столику при ліжку кип'ятильник, ніби він саме ним і лікувався; а поруч із роботягою пацан у помаранчевих шортах, довгих білих шкарпетках, схожих на гольфи, у смугастій футболці, з навушниками на голові – лежав, слухав музику, ні з ким не заговорював, на провокативні питання не відповідав. Можна було подумати, що він просто зайшов полежати, відпочити, послухати улюблену музику. Маріо відразу помітив, що Коля себе вміло поставив: усі троє кидали на нього час від часу насторожені погляди, чекаючи, що ж він вигадає наступної миті, на кого наїде, звідки чекати небезпеки. Маріо за це й побоювався дядька: ніколи не можна було зрозуміти, який у того настрій, коли він жартує, коли збирається в'їхати тобі в коліно. Коля пильно вивчав співрозмовника крізь вузькі щілинки очей, говорив так, наче робив замовлення в ресторані – і слухати не хотілось, і перервати було не можна. Розмовляв тихо, ти завжди мусив прислуховуватись до його слів, бути уважним, аби чогось не пропустити. Побачивши Маріо, підвівся, виштрикнув голку з вени, приліпив її пластиром до крапельниці.

– Приніс? – запитав спокійно, ніби це не він щойно тут брав на понт лікарку.

– Приніс, – відповів Маріо.

– Що там? – знову запитав Коля, маючи на увазі, очевидно, якісь домашні новини.

– Зіни донька приїхала, – відповів Маріо, не знаючи, як про це говорити: з радістю чи навпаки – з докором і відразою.

Коля взяв один із пакетів, вивалив із нього все на ліжко. Повільно, не поспішаючи, стягнув із себе сорочку, потім брюки. Кинув усе це до порожнього пакета, передав назад Маріо. Почав одягатися в чисте. Маріо відзначив, що Коля був засмаглий до пояса, проте мав бліді синюшні ноги, мовби хтось узяв різні частини й склав докупи такого ось Колю, і тепер лишилося хіба що закачати в нього трішки крові, і можна буде відпускати на вулицю. Коля нарешті заговорив.

– Настя, – сказав, – точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. – Він замовк, дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. – Ось що, Марік. Приглянь за нею, доки мене не буде. Добре?

– Добре, – відповів Марік. – Що за нею приглядати? Не маленька.

Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.

– Не маленька, – відповів племіннику, стримавшись, – а все одно приглянь. Добре?

– Добре, – заспокоїв його Маріо.

– Я тобі довіряю, – сказав Коля, і Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. – Купи їй щось на вечерю.

Він дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку у вену, ліг і незадоволено сказав:

– Ми всі – одна родина. У родині головне що? Довіра. Запам'ятав?

Було незрозуміло, іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо про всяк випадок кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.

На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу, купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Знову вийшов. Знову повернувся – узяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Колине обличчя, віддав пакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігала квартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, яка вона схожа на свою маму: чорне волосся, яскравий одяг. Братові зраділа, довго й весело обіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріо зачекати: вона, мовляв, зараз щось приготує, головне – розібратись, що тут у дяді Колі їстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі, мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м'яса, що кольором нагадували нечищені черевики, підозрілі банки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидала все це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось із горішніх полиць, просила Маріо підійти і взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо підходив, сторожко задивлявся на неї знизу, світло йому повнилося морською сіллю, і сльози виступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами, нишпорила кухнею, зрештою скинула все це на стіл і спробувала дати раду зі знайденими запасами. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай, мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.

– Ти хоч готувати вмієш? – спитала Настя.

– Погано, – відповів Маріо, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника клей і ледь не спалив будинок.

– Я тебе навчу, – запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. – Тут усе просто. Головне – спеції.

Вона діставала рибу й овочі, траву, темно-червоні порошки й товчені корені, усе це змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великого баняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів. Маріо стояв у неї за спиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, що саме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе із сестрою, сумнівався, чи не піти йому вже тепер. Але знову згадував про Колю й залишався на місці. Щоби відволіктись, запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя в приморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку. Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідки наші, розповідала вона, були справжні відьми. Вони й навчили Настю куховарити, навчили застосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завжди стравною. З дитинства вона запам'ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні й холодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разу сусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшла мама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.

Я теж не боюсь темряви, відповів Маріо й тут-таки згадав, як йому трапилось ночувати в цій квартирі. Коля поклав його в коридорі на розкладачці, сам довго засинав на канапі, важко повертався уві сні, розмовляв і прокидався, канапа рипіла під ним, мов акордеон. Маріо дослуховувався до Колиного галасу, вираховував інтервали між його скрикуваннями, а потім несподівано заснув. Прокинувся, підвів голову й відразу побачив Колю. Той стояв на кухні, коло вікна, зовсім без одягу, й пильно вдивлявся у чорно-лимонну ніч. Місячне світло робило його шкіру зеленою, а череп блискучим. Дихання його було важким і хижим. Він стояв нерухомо. Потім розвернувся й рушив назад до кімнати, у темряві не звертаючи жодної уваги на Маріо. Ступав насторожено й важко. Паркет похрускував, як перший сніг під лапами зомбі, що вийшов на полювання.

Настя розклала в глибокі тарілки те, що зварилось. Пішла до сусідньої кімнати. Сіла на килим, поставила посуд перед собою. Маріо з вином посунув слідом, розірвав пакет, вино вибухнуло в його руках, заливаючи килим, всотувалось у товсту поверхню, торкалося ліній і руйнувало симетрію візерунків. Маріо прибіг із серветками й заходився вилизувати цей чортів килим, але Настя зупинила його, сказала: заспокойся, я потім відчищу, я знаю один таємний спосіб, ще давньоіндійський, як чистити китайські синтетичні килими. Давньоіндійський? – засумнівався Маріо. – А звідки знаєш? У нас, – пояснила Настя, – часто зупинялись іноземці. Переважно моряки й торговці бурштином. Вони мене й читати навчили. Я взагалі спочатку вивчила есперанто, лише потім російську. Ти знаєш есперанто? – спитала, поправляючи волосся й осмикуючи сукню.

– Погано, – відповів Маріо.

А сам згадав, як Коля взявся «рішати справи» з якимись поляками, а він, Маріо, мусив вести з ними телефонні бесіди. Говорили англійською, Коля його й викликав як носія англійської. Проте говорив Маріо погано, поляки говорили ще гірше, Маріо їх майже не розумів, а те, що розумів, Колі відверто не подобалось. Він стояв поруч із племінником, дивився на нього холодно й відсторонено, постійно перепитував, злився, від чого Маріо панікував і розумів ще менше. Зрештою Коля відібрав У нього слухавку, злісно пояснив усе, що про нього думає, й узявся вести перемовини сам. Потім показував Маріо рахунки за телефонні розмови, ніби список його, Маріо, дитячих гріхів. Довіра, думав Маріо, аякже.

Про їжу якось забули, Маріо сидів і згадував усі життєві прикрощі, думав про довіру й легковажність, думав про те, що йому взагалі нечасто довіряли, і ставало йому від цього ще прикріше й незатишніше. Вона справді схожа на свою маму, подумав. І на мою теж. Усі жінки в нашій родині чимось подібні – вони так багато говорять, що ти просто не встигаєш їм відповідати. Тому вони думають, що їх усі ігнорують. Як і його мама, Настя мала допитливі очі й ніжне обличчя. Вона так само легко одягалась, не боячись протягів і не відчуваючи холоду. Так само швидко добирала потрібні слова, так само голосно їх вимовляла. Яким, цікаво, був її тато?

Настя натомість засумувала: брат сидів на кривавому килимі й думав про щось своє. На неї уваги не звертав. Чи принаймні робив вигляд, що не звертає. І тоді вона розповіла ще одну історію.

– Я рано закохалася, – сказала вона. – У нас у місті всі рано закохуються, особливо жінки. Він був старшим за мене років на десять. Ось як ти, – вона торкнулася Маріо. Той неуважно повів плечем. – І тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це мені покара за ранню любов. Тоді взяла й поставила собі брекети.

– Для чого? – не зрозумів Маріо. Довіра, далі думав він, ну-ну.

– Для покути, – пояснила Настя. – Щоби ні з ким не цілуватись. Два роки я ні з ким не цілувалась. Два роки. Аж доки не зняла ці штуки. А вже коли зняла… – закотила вона очі.

– Що? – перепитав її Маріо.

– Тепер я цілуюся з усіма, – відповіла Настя.

– З усіма?

– З усіма.

Аж тут Маріо нарешті зрозумів, про що вона говорить, довіра, подумав він. І лише після цього поцілував сестру. І діяв наполегливо. Сам не розумів, що примушує його займатись такими дивними речами. Адже він ні на мить не забував про те, у чиєму помешканні знаходиться, чиї килими тут щойно залив. Ні на хвилину не забував важкого Колиного погляду, сухого голосу. Пам'ятав, де той ховає ножі й заточки, пам'ятав, як він погрожує по телефону, як набрякає від злості його сіро-коричневе обличчя, як надимаються вени на шиї, як, сварячись, він хрипко дихає, видмухуючи крізь широкі ніздрі дим і вогонь. Пам'ятав, боявся, проте зупинитися не міг. Настя тим часом не зовсім розуміла, що з ним сталося. їй подобалось, як він невміло цілується, подобався його запах, однак щойно він брався за її сукню, щойно заходив надто далеко, тепло била його долонею по руці, ніжно відштовхувала, коротко й застережливо озивалась, і Маріо відкочувався назад. Але тут-таки згадував, скільки крові й вина пролито в цьому домі, скільки пороху й золотого піску спущено в каналізацію, скільки смертей та образ пам'ятають ці стіни, і знову торкався її обличчя, ловив її долоні, позбавляв її одягу. Настя сміялася й опиралась, щось йому говорила, він навіть щось відповідав, не завжди дослуховуючись до її запитань. Якоїсь миті вона навіть пошкодувала, що зняла свої брекети, такий він був нестримний, цей її старший брат з усіма своїми страхами та довірою. Вона хапалася за його коротко стрижене світле волосся, відводила його голову, дивилась йому в очі. Тоді він знову прибирав її руку й щось їй наговорював, аби відволікти увагу й підібратись поближче. І вона знову дозоляла йому майже все, не зупиняючи його, ніби чекала на якийсь сигнал. А коли цей чутний лише для неї сигнал лунав, тут-таки упиралася ліктями в килим, вигиналася всім своїм тілом, вислизала з його обіймів, зісковзуючи в темряву. Маріо віддихувався, заспокоювався і знову брався за справу. Тривало так кілька годин. Доки в неї не скінчилось терпіння. Після цього він хапливо поклав її на килим, китайський і синтетичний, а вона й не опиралась.