Текст книги "Месопотамія"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Підіймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навіть спробувала припалити від фільтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вона все зрозуміла, усе побачила й на все згодна. Ще помітив, наскільки інакше вона виглядає в профіль, стає схожою на лисицю, у її погляді з'являється щось недовірливе, як дивно, подумав я, коли дивишся їй в очі, цього всього немає. Так, ніби вона приховує своє справжнє обличчя, видаючи себе за когось іншого. Це все губи, вони в неї мають дивний малюнок, але щоби це зрозуміти, потрібно дивитися на неї збоку. Так іноді буває, подумав я, так навіть краще.

Але на порозі, щойно я спробував перепинити її, заступити шлях, торкнутися, десь у кишенях її робочого костюма загарчав телефон, і вона впевнено відсторонила мене, відіпхнула вбік коротким залізним рухом, як і належиться справжньому адвокату, а діставши мобло, враз напружилася, скинула дзвінок і зникла за дверима, навіть не побажавши мені солодких снів.

Але мені вони все одно снились.

Принцесо, співав я наступного ранку, прокинувшись у пом'ятих джинсах і несвіжій футболці й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш його голубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки ти малюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах, навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, у яких норах ховаєшся від мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене на ланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім'я?

Я співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав, навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалося часу. Мені подобався цей будинок. Він був схожий на електроорган. Я слухав зранку, як робітники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом і під'єднували до синіх потоків електричного струму. Двері під'їзду були відчинені, і протяги стояли в них, як водорості, легко здіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці. Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись, можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічних будильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранку починався рух, з'являлися перші звуки – вітер протягувався підвіконнями й кімнатами, наче духовими інструментами, скрипіли долівки, озивалися радіоголоси, починали звучати ножі й пательні, бритви й фени, можна було розрізнити праски й тостери, дзвінко сигналили ринґтони, солодко передавались останні новини, чутно було посуд, чутно було воду, поцілунки й перешіптування, наспівування маршів і наговорювання молитов, веселе збігання сходами, що остаточно будило коридори й балкони, які звучали тепер, ніби зрушене з місця піаніно, і ти знаходився в ньому всередині, десь посеред найбільш глибоких звуків, поміж найбільш тривожних нот, знаходився, слухаючи, як починають звучати дерево й жерсть, метал і цемент, скло й шкіра, якими кріпилися поверхи та перекриття. І коли під обід до під'їзду забігали діти, від їхніх високих голосів починали фонити невидимі мікрофони, і будинок голосно вистрілював лунами та рикошетами, і музика ця тривала, не замовкаючи – меланхолійно по обіді, запекло під вечірню пору, нестримно опівночі, але все не стихаючи, не обриваючись, лунаючи далі.

Від цієї музики хотілося померти. Цим я й зайнявся.

Вже до вечора алкоголь стояв у моїй крові, як вода у повінь, готова будь-якої миті залити порожні вулиці беззахисного міста. Все, що я випив, все, на що я зважився й до чого приклався – а були це дивні суміші та несподівані комбінації з шампанського, хересу і рому – всього, на що стало моєї гарячої фантазії, вся ця волога охолоджувала моє серце зсередини, уповільнюючи непоправне, ніби графіт у ядерному реакторі, не даючи, втім, жодних приводів засумніватися, що воно, це непоправне, терпляче чекає на мене попереду. Я надто любив себе, аби знатися на алкоголі, я був надто самовпевненим, аби вчасно зупинитися. Я ходив різними підозрілими місцями, заглядав до всіх тих нір та підвалів, які вона згадувала, був у арабів, зазирав до в'єтнамців, братався з працівниками Макдональдса, пив на брудершафт із туберкульозниками, замовляв шампанське в сауні «Здоров'я», втратив пам'ять у підвалі навпроти синагоги, прийшов до тями в дитячому кафе, запиваючи молочні коктейлі гірськими бальзамами, питав адреси в продавців піци, помер від коньячних випарів у барі, який тримали грузини, воскрес від запаху мадери в порожньому супермаркеті. Тримався, уперто п'ючи за її здоров'я, наполегливо пропонуючи зустрічним славити її химерний профіль, пити за її голос і шкіру, за її перукарку, яка чаклує над нею, створюючи з її міцного волосся космічні ландшафти. Стояв на ногах, легко погойдуючись, наче юнга. Встрявав у дискусії, доводячи всім, що жодна жінка в цих кварталах не має таких зелених очей, жодна з них не вміє так переконливо сипати прокляттями й просити вибачення, у жодної з них немає таких високих підборів, таких тонких зап'ясть, такої біографії. Дивно, що мене не побили туберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в'єтнамці. Приємно, що мене викинули з Макдональдса. Жити мені залишалося кілька годин. Я вирішив провести їх із користю. Але не зміг.

Вона знайшла мене на сходах коло під'їзду. Я сидів, притулившись до дверей і не даючи нікому вийти з будинку. Спочатку вона розгнівалась. Потім злякалась. Підхопила мене, як змогла, потягла нагору, до себе. Доки тягла, я прокинувся, намагався присвічувати їй мобільником, набирав при цьому випадкові номери, вдало, як мені здавалося, жартував із приводу її імені, доречно, у чому був переконаний, пропонував вийти за мене заміж, ніжно, за власним визначенням, висів на ній, обіймаючи однією рукою її, другою – перила. Вона посадила мене на кухні й попросила заткатись. Ходила й вирішувала, що зі мною робити. Спочатку надумала телефонувати моїй мамі. Потім вирішила зробити мені міцного чаю. Потім зовсім уже нервово запропонувала промити мені шлунок, поставити крапельницю, випити снодійне, випити вітаміни, випити морсу, випити марганцівки, випити морсу з марганцівкою, випити марганцівку без морсу, але зі снодійним, випити все разом і запити чаєм – так чи інакше, вона опікувалася мною, і від цього серце моє переганяло кров, і кров моя втікала в серце ніжно-червоною, а витікала з нього темно-кривавою.

Доки вона ходила довкола, доки порпалась у шафах і шухлядах, вишукувала в ґуґлі рецепти й телефонувала знайомим аптекарям та анестезіологам, мені ставало все самотніше й гірше. Кухня в неї була дбайливо заповнена різними травами й спеціями, овочами та морепродуктами. Я легко пізнавав запахи кориці та гвоздики, гострий аромат каррі, щемкі пахощі чорного перцю, різку присутність часнику та цитрин, темний дух рубаного м'яса, світлий сік різаної городини, свіжість криги й невагомість борошна, гіркоту, приреченість і невідворотність стейків, примарність оцту, замріяність сої, безтямність томатного соусу. Запахів ставало все більше, вони стояли наді мною, мов біси, залазячи в легені й стискаючи горло, вони обступили мене, як військо фортечні мури, вони складалися наді мною в дивні конструкції, набирали несподіваних обрисів, бентежили й пригнічували. Життя моє пахло свіжомороженою рибою, смерть моя буде відгонити китайськими грибами. Кількість запахів убивала мене, їхня насиченість робила цю смерть болючою. Лише не тут, наказував я сам собі, лише не в неї вдома. Іди додому, не зволікай, нашіптував я сам собі, вали звідси. Лише не тут. Тоді вона відчинила холодильник. І я помер.

Потім вона довго стояла наді мною, соваючи мою голову під холодний струмінь. Я відвертався й намагався підвестись, відводив її руку, проте вона наполегливо вимивала з мене біль і чорноту цього світу, примовляючи щось життєствердне й не даючи мені підвестись. Одяг її давно намок, я розумів, що їй холодно, що їй усе це сто років не потрібно і що поводжу я себе, мов останній мудак. І від цього розуміння сльози текли моїм обличчям, перемішуючись із холодною водою, що ж я так, думав я у відчаї, що ж я так усе зіпсував? Що ж тепер робити? Я просив у неї вибачення й вимагав відпустити мене, пояснював, що зі мною все гаразд, і прибріхував, скільки ж я насправді сьогодні випив, просив налити мені ще й важко відпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про її волосся й небагатослівно пропонував іти зі мною в ліжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легко давала мені запотиличники, коли я заговорював про секс до весілля, ледь чутно здригалася від холодної води, ледь стримано посміхалася на всі мої пропозиції.

Коли я вичовгував від неї, залишаючи в коридорі щедрі мокрі сліди, мені захотілося сказати щось важливе.

– Знаєш, – сказав, – я б тебе охоче поцілував. Але сама розумієш, я тут тобі все обригав, уявляю, як від мене тепер тхне.

– Іди-іди, – відповіла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.

І зранку я все пам'ятав, нічого не забув, жодного її слова, жодного її дотику. Пам'ятав, як стривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всі мої соплі. Нічого не забув, хоча краще було б нічого не пам'ятати. У пам'яті зграями літали сполохані ластівки, на серце мені тиснули мішки з кригою, хотілося позбутися цього болючого тіла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або ніколи. Я підвівся, так-сяк одягнувся, з третьої спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко, розсипав цукор, перевернув відро зі сміттям. Ось тепер усе й станеться, сказав я собі й рішуче вийшов за двері.

Знову ніхто не відчиняв. Знову довелося стояти й прислуховуватися до голосів і звуків. Що за чорт? – думав я, – вона що, не хоче мене пускати? Рішуче загупав у чорний метал дверей, будячи голубів на даху. Зрештою задзвеніли ключі, потрапляючи в замок, двері важко відчинились. Я рвонув уперед і наштовхнувся на хлопчика. Було йому років сім. Була на ньому біла майка й футбольні шорти, коліна мав збиті, лікті подряпані, волосся чорне й густе, дивився з-під лоба, довіри не викликав. У руках тримав кулькові ручки й олівці. Критично оглянув мене з ніг до голови. Тут із кухні вибігла Даша. Знітилась, вдавано недбало поклала руки малому на плечі.

– О, – сказала, – Ромео, це ти? А це Амін, – кивнула на малого.

– Як? – здивовано перепитав я.

Малий подивився на мене з ненавистю.

– Гарні в тебе ручки, – сказав я йому миролюбиво. – Це що, справжній паркер? У мене колись такий був.

– Ти вмієш писати? – процідив малий і пішов на кухню.

– У нього канікули почались, – швидко зашепотіла Даша, – його бабуся зранку привезла. Хоча що він тут улітку робитиме? Його б на море куди-небудь…

Точно, подумав я, на море, за буйки.

Я сидів на кухні, Даша бігала й щось готувала, демонструючи гостинність, малий дивився на все це скептично. На маму він схожий не був. Але маму, схоже, любив. Я йому, очевидно, заважав. Він мені теж. Даша все більше нервувала, щось спалила, щось пересолила, щось просто викинула в смітник. Я хотів розговоритися з Аміном, але той мені відверто хамив. Мама робила йому зауваження, але він хамив і їй теж, від чого вона нервувала ще більше. Зрештою не витримала, схопила телефон, вибігла до сусідньої кімнати, з кимось довго говорила, доки малий злісно вимальовував паркером у шкільному зошиті монстрів і серійних убивць. Я підвівся й пішов додому. Малий навіть не підійняв голову.

Так минуло два тижні. Я прокидався рано-вранці від її кроків за стіною, чув, як вона бігає квартирою, як будить малого, як готує йому сніданок, як запізнюється, як збирає одяг, марно намагається навести порядок на голові, панічно шукає взуття, відчайдушно пробує комусь додзвонитися, безнадійно доливає молоко в холодну каву, приречено вибігає в під'їзд, кидаючи до торби телефони, таблетки та сонцезахисні окуляри. Я знав, що повернеться вона пізно, десь під вечір, можна нікуди не поспішати. Малим займались. Приходили якісь її подруги, тітки, сусідки, вихователі. Одного разу вона попросила за ним приглянути мене. Але малий навмисно (так-так, навмисно, я бачив, що він це навмисно) поперевертав каструлі, зателефонував мамі (у нього був дорожчий телефон, аніж у мене!), поскаржився, розплакався. Вона мусила ловити таксі, летіти додому. Я пояснив, вона ніби й повірила, проте разом нас більше не лишала. Я злостився й посилав прокляття на голову малого. Звідки він тут узявся, думав, чому вона справді не відправить його куди-небудь на море, на озера, на болота, поближче до природи, до диких тварин? Малий мене ігнорував – не розмовляв, не відчиняв мені двері (зневажливо дивлячись на мене крізь вічко, підставивши під двері стілець), демонстративно відмовлявся від їжі, коли я сидів у них на кухні, вмикав на повну колонки, коли вона говорила зі мною по телефону. Я навіть заповажав його, який принциповий, подумав. Насправді він безпечний, переконував я сам себе, нічого страшного. Але всі мої спроби потоваришувати з ним нічого не дали. Він загалом не виглядав на людину довірливу й беззахисну, мав тяжкий характер і серйозні іграшки. Тягав у кишенях хімічні олівці та канцелярські прилади (я сам бачив, як він намагався степлером прищепити шнурівки моїх кедів до підлоги, вона, звісно, не повірила), мав подарований татом використаний газовий балончик (ну, це вона думала, що використаний), подарований дідусем портсигар (від нього пахло тютюном, я говорив їй, але вона відмахувалась і не зважала), знайдений десь стетоскоп (для чого він йому? – запитував я знервовано), позичені в когось гільзи з мисливської рушниці, вкрадений у мене швейцарський ніж (не віддавав, уперто переконуючи, що це його, вона знову ж таки ніби й вірила мені, проте ніж так і не забрала). Найгірше, що зі мною вона тепер майже не спілкувалась, хоча й далі забігала час від часу, дверей при цьому не зачиняючи й сторожко увесь час озираючись, на всі мої спроби перепинити її на сходах, заговорити з нею на вулиці, затягнути її до якої-небудь темної затишної брами щоразу напружувалась, ставала вдавано легковажною, нав'язливо привітною, нарочито щирою. Він весь час був десь поруч – чекав на неї, стоячи на балконі, видзвонював її, щойно я торкався її руки, прокидався, щойно я серед ночі легко стукав до її дверей, ранив собі пальці й обпікав язик, дер одяг об цвяхи й встрявав у бійку на вулиці, совав до рота прострочені харчі й тягнув додому вуличних псів – і все це, аби відвернути від мене її увагу, перетягнути її на свій бік, викликати її співчуття чи бодай роздратування, сльози, сміх і любов. Вона натомість злилася на нього все частіше, сварилася з ним усе відвертіше, разом із тим усвідомлюючи: ну, що ж із ним сваритися, він розумний хлопчик, він усе розуміє, усе робить правильно, чужий тут я і злитися треба на мене. Але все одно злилася на нього. Поступово в нас із нею склалися дивні стосунки, які трималися на тому, аби лишити малого ні з чим. Вона намагалася по дорозі з роботи видзвонити мене й повернутися додому разом. Уночі надсилала мені повідомлення, у яких питала про погоду та останні новини в країні. Зранку встигала заскочити до мене на якусь мить просто привітатися й відразу зникала, лишаючи по собі запах гарячого хліба. Малий розумів, що відбувається, тому відразу зайняв оборону, хитро й розумно розставляючи повсюди пастки. Спав із її телефоном, гуляв під своїми вікнами, замастив замок моїх дверей пластиліном (добре, що хоч пластиліном, думав я), писав мені записки з чорними мітками та вудистськими закляттями. Мене все це виснажувало, я втратив сон, втратив спокій, навіть захотілося якоїсь миті повернутися додому. Мені було шкода малого, якого я відверто діставав, шкода її, що не могла знайти собі поміж нами місця, а вже як шкода було самого себе – про це краще взагалі не говорити. Так почалося літо, так померли всі мої мрії.

Вона зайшла у п'ятницю надвечір, забігла з вулиці відразу до мене. Кинула торбу, звідти посипались візитки, блокноти, контейнер для лінз. Ходила квартирою, старанно оминаючи мене поглядом. Говорила про спеку, що впала на місто, про птахів, що не давали спати, про проблеми з водою, я спробував її перепинити, але вона якось рішуче виставила долоню, мовляв, стій, де стоїш, і сказала:

– Ромео, – сказала, розглядаючи шпалери, ніби шукаючи помилки в малюнках, – в мене подружка завтра заміж виходить. Запросила на весілля. Мені немає з ким піти. Пішли разом.

– На весілля? – насторожився я.

– Це поруч, – швидко заговорила Даша, – подарунок я вже купила.

– А малий?

– Посидить удома, – суворо сказала вона.

– Як скажеш, – погодився я.

– Лише одягнись нормально, – порадила Даша, підхопила торбу й зникла в коридорі.

На ранок вона стояла перед моїми дверима. З малим, звісно, куди ж без нього. Сказала, що няня захворіла, що до сусідки серед ночі приїжджала швидка, що в знайомих у конторі перевірка, одне слово, немає з ким його залишити. Мала дещо припухле від сліз лице, тому одягла великі сонцезахисні окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руці в нього бовтався ролекс – палений, але красивий.

Краще, звичайно, було б нікуди не йти. Ясно, що краще було б не йти. Хто мене туди тягнув? Ну, як хто? Вона мене тягнула, вона. Вона йшла попереду в чорній сукні, з чорною торбинкою, тягнучи малого, кидаючи на мене розпачливі погляди. Я йшов позаду, тягнув подарунок (щось скляне, максимум – порцелянове) і не міг відвести очей від її ходи, від того, як вона ступала теплим битим асфальтом, як рухалася в цій своїй сукні, ніби весілля вже почалося, ніби почалося свято й слід було святкувати прямо тепер – під акаціями та липами, під синіми небесами червня, у місті, про яке вона так багато мені розповідала, на вулицях, де з нею всі віталися. Я знав її менше місяця, але встиг звикнути до її хапливих рухів, до її сварливих розмов, до тепла її рук, до холоду її очей. Літо буде довгим, сонце буде пекучим, мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, до кінця не доживе ніхто.

Весілля святкували в лазнях. Я навіть не здивувався, різне буває. У мене знайомі колись одружувалися в спортзалі, під баскетбольними кошиками, також по-своєму романтично. І ось тут теж було таке таємне, законспіроване місце: ліворуч автосервіс, праворуч – аптека, між ними – святкові столи. Металеву браму з навареними на неї олімпійськими кільцями розчинили настіж, гості з вулиці потрапляли на велике подвір'я, у центрі декоративний фонтан розбризкував воду, заливаючи все навколо, ніби зламаний пожежний кран. Вивіски я не помітив. Можливо, вони просто не змогли придумати назву для такого романтичного закладу. Довкола паркувалися весільні автомобілі: ближче до лазень – іномарки, далі, за аптекою – пара бойових жигулів. Гості під ранковим сонцем поміж аптекою та чорними покришками автосервісу виглядали особливо урочисто. Заходили з вулиці на подвір'я, роззиралися навсібіч, віталися зі знайомими. Бігали офіціанти, сварилися родичі, кричали діти, було багато сонця. Даша проштовхувалась поміж гостей, їй раділи, перепиняли, нахилялися до малого, кидали на мене допитливі погляди. Я прикривався порцеляною. Наречена мені сподобалась – Дашиного віку, невисокого зросту, з коротким, фарбованим у руде волоссям, з утомленими очима, з постійною сигаретою, з легкою посмішкою, ніби говорила: нічого, почекаєте, без мене все одно не почнеться. Під весільною сукнею мала кросівки. Даша довго з нею про щось шепотілась, підтягла малого (той, не вітаючись, вирвався й звалив до фонтана), підвела мене, назвала родичем. Наречена кинулась мене обіймати, ніжно дихаючи нікотином. А ось наречений підгуляв: хоча й був старший за мене, але стояв у костюмі, схожий на випускника, себто видно було, що костюм шили нашвидкуруч. Риси обличчя мав різкі, волосся мав змащене гелем, дивився важко, з коханою майже не розмовляв, навіть на ім'я до неї не звертався, наче боявся помилитись. Ховався за своїми друзями, котрі щільно його обступили, загороджуючи від небажаних контактів. Багато хто з друзів прийшов у тренувальних костюмах із командним лейблом, більшість мали сонцезахисні окуляри. Я, побачивши це, свої демонстративно зняв. Даша, втім, від молодих мене швидко відтягнула, наказала знайти Аміна. Я знайшов, давай, кажу, друже, пішли святкувати. Малий промовчав, але пішов. А побачивши маму, почав нити, мовляв, хочу додому, не хочу тут лишатись, хочу води, не хочу ні з ким знайомитись, хочу любові й не хочу ні з ким нею ділитися. Я пробував його чимось зайняти, проте Амін демонстративно від мене відвертався й голосив усе впевненіше, добиваючи маму контрольними в голову. Даша довший час робила вигляд, що все гаразд, однак нарешті не витримала, розвернулася й пірнула в натовп. Малий теж розвернувся й так само кудись пірнув. Найбільше заважала, звісно, порцеляна.

Гості товклися подвір'ям, заходили до бару, виходили з коридорів, на щось очікуючи, про щось перемовляючись. Я пізнав Івана, сусіда згори. Поруч із ним стояв якийсь його опасистий, діабетичного вигляду приятель, уже накачаний, від того ще більш хворобливий. Окрім спортсменів, ходили туди-назад старші чоловіки в старанно випраних сорочках і поважні жінки з яскраво фарбованими обличчями. Проштовхались двоє, схожі на таксистів: один у шкірянці, другий із наколками. Дивні гості, подумав я, вони ніби не на весілля прийшли, а потяг зустрічати. Раптом побачив Дашу. Стояла при стіні, тримала в руках вино, схоже, не перше, сміялась, виснучи на якомусь низенькому мужику. Той мав оливкового кольору заплиле обличчя, вузькі очі, пухкі губи, білу, але несвіжу сорочку, дорогі, проте нечищені черевики. Все намагався торкнутися Даші, все пробував поплескати її дружньо по спині, все хапав за руку, щось радісно викрикуючи й підсміюючись. Даша знову робила вигляд, що все гаразд. Або все справді було гаразд. У мій бік не дивилась. Теж весело щось кричала вузькоокому, теж плескала його по загривку, хоча помітно було, що час від часу робить ледь помітний крок убік, назад, у тінь, так, наче в чувака погано пахло з рота. І коли він, ніби жартуючи, ніби ненавмисно (насправді впевнено й важко) торкнувся її ноги трішки вище коліна, я не витримав і пішов до них.

– О, Ромео, – вдавано втішилась вона. – Познайомся, це Коля.

Коля простягнув долоню, навіть не глянувши в мій бік.

– Потримай, – сказав я, передаючи Даші порцеляну. Вона не чекала, ледь не випустила подарунок із рук, дещо незграбно перехопила його, піддавши знизу коліном. Коля врешті звернув на мене увагу. Тут я і стиснув його долоню. Була вона велика й волога, руку мою він потискав мляво й неохоче. – Роман, – сказав я, – приємно познайомитись. Даша про вас багато розповідала.

– Що розповідала? – не зрозумів він.

– Різне, – не став я уточнювати.

Коля враз якось знітився, закрутився на місці, поплескав мене по плечу волого й неохоче і зник у ближчому коридорі. А вона подивилася на мене злісно й розчаровано, кинула свою порцеляну кудись під святковий стіл і різко заговорила. Говорила про те, що ми всі її дістали – і малий, і я, що ми поводимось, як два недоумки, а вона має нас розводити, має давати з нами раду, а вона теж не залізна (тут вона почала плакати, ніби демонструючи, що ось, мовляв, недоумку, бачиш, справді не залізна), що вона бачити нас не хоче, а коли захоче – сама скаже, тож щоби ми не лізли до неї, щоби відчепилися (від'їбалися), щоби дали їй спокій. – Вань, – закричала вона кудись мені за спину, – маєш курити? І рішуче мене відштовхнувши, схопила за руку нашого сусіда, що саме кудись активно пробирався, і повела за собою. Діабетик посунув слідом. Я психонув і пішов у зворотному напрямку. Добре, що святкувалося тут усюди.

Де твоя впевненість? – говорив я собі, – де твоя радість, де все те, чого ти так шукав у цьому сонячному світі? І доки на подвір'ї тривали урочистості, доки пил підіймався й торкався ніжної салатової трави, я сидів у барі й дивився серіали. Вийти мені не випадало, довелося б із кимось спілкуватися, щось комусь пояснювати, якось виплутуватись з усього цього, довелося б відводити від неї погляд, принципово на неї не дивитись, вдавати, що не помічаю її. І ось тут, у теплих ранніх сутінках, звідкись нізвідки просто на мене вийшов ковбой – пасажир у ковбойському капелюсі, легкому піджаку, барвистих шортах і розбитих в'єтнамках. Побачивши мене, зауважив також і всю печаль у моїх очах. А тому наполегливо порадив іти за ним, кажучи: давай, Вася, що ти тут виснеш, все найцікавіше зараз відбувається в районі басейнів із холодною водою, в секторі водяних атракціонів, у квадраті чорних гарячих кабін і пекельних випарів, і потягнув мене саме туди, оскільки, говорив, не годиться так нехтувати святковим настроєм. Говорячи, страшенно поспішав, жадібно ковтаючи приголосні й стрибаючи поміж реченнями. Капелюх сповзав йому на очі, піт заливав йому чоло, баки його були мокрими від нетерплячки, але щойно він провів мене таємними кімнатами й вивів до масажного залу, як я відразу зрозумів, що все це було недаремно. Найцікавіше відбувалося саме тут, і вогняна оголена компанія, побачивши нас, кинулась на ковбоя, славлячи його, і всі терлися об нього з вдячністю, і об мене теж терлися, і коли це були жінки – було мені радісно, а коли чоловіки – ставало мені тривожно й хотілося кому-небудь зарядити. І чим далі – тим більше. А ковбой дістав із кишені пухкий запашний згорток, щось коштовне, щось загорнуте в жовту газету, і всіх загалом порвало, його підхопили на руки й потягли за двері, кудись до самого пекла. Тоді я ліг на масажний стіл і дивився на холодний басейн, в якому спалахували електричні вогні, відбиваючись від зеленої поверхні. І довкола снували оголені красуні, солодко усміхаючись, і поважно проходили замотані в кошлаті рушники чоловіки, кидаючи на мене стурбований погляд: чи свій, чи не зальотний? І час спливав, оминаючи мене й роблячи присутність мою тут випадковою, а подальше перебування – позбавленим сенсу. І аж тоді, коли всі пройшли повз мене, вийшли геть і повернулися назад, звідкись знову з'явився ковбой, і мав при собі тацю з коньяком і цитринами, і змусив мене випити стільки, скільки я зможу, а коли я сказав, що більше не можу, змусив випити ще. Оскільки, – кричав, – коли ми ще з тобою вип'ємо, Вася! Я валю звідси, к єбєням, Вася, к єбєням! Міжнародними авіалініями України! Без пересадок! Просто завтра! З невидимих терміналів! Потаємними повітряними коридорами! В обхід усіх митних служб! Пройшовши хрестовим походом через усі д'ютіфрі! Не декларуючи нічого з прикрас та банківських активів! Уже післязавтра, Вася, – п'яно й захоплено кричав він, – я буду сидіти в нормальній компанії де-небудь у районі Філадельфії (Філадельфії, Вася!), у компанії маклерів та брокерів (ага, брокерів!),! і пити нормальний кошерний коньяк! А не це гівно, Вася! – голосив він і щедро прикладався до пляшки, – не це, зовсім не це! А коли до басейну посипалася оголена публіка, знову підхопивши його на руки, я вирішив, що з мене досить і що час нарешті йти.

Вийшов із кімнати, пройшов до бару. За вікнами стояла ніч, на подвір'ї дзвенів посуд, сварились жінки, обривався спів. За моєю спиною скрипнули двері. Я озирнувся. Встиг помітити сукню нареченої. Двері причинились.

Я вийшов через бічний вихід на вулицю. Рушив було додому, коли раптом завважив Аміна. Він стояв, притиснувшись до стіни, і гірко ридав. Біля нього тяжів Коля. В руках тримав ролекс малого. Малий нив і тягнувся за годинником.

– Що тут у вас? – запитав я, підходячи.

Коля наполохано озирнувся. Втім, побачивши саме мене, заспокоївся.

– Та все нормально, синок, – сказав, ще сильніше звужуючи очі. – Купив у мальчіка ролекс, а він шото ниє.

– Нічого не купив, – занив Амін, намагаючись відібрати годинник.

– Так купив чи не купив? – перепитав я.

– Купив-купив, – холодно підтвердив Коля. – Давай, синок, іди.

– Слухай ти, – заговорив я. – Підар, – уточнив. – Віддай малому його ролекс.

– Не поняв, – не зрозумів мене Коля.

– Кажу, ролекс віддай, – повторив я.

– Ти шо, синок? – Коля нарешті розплющив очі й подивився на мене, ніби вперше побачивши.

Я не дав йому договорити й заїхав кудись під дих. Коля зігнувся, проте на ногах утримався й спробував відступити. Я кинувся на нього. Раптом двері за моєю спиною розчахнулися, і на вулицю посипалися радісні від злості та збудження голоси. Я не встиг навіть роззирнутися, як мене завалили на асфальт. Пару разів дістав по хребту, пару разів по нирках, добре, що встиг прикрити голову руками. Враз усі зупинилися. Я спробував підвестись, проте хтось упевнено притис мене черевиком до асфальту. Наді мною нависав Коля, поруч із ним темніли ще троє чи четверо, я їх не знав, а ось він знав їх напевно, та й вони його, схоже, добре знали. Коля вагався, добити мене чи лишити тут, на асфальті. Врешті попустився.

– Мудак, – сказав примирливо, сплюнув убік і пішов до бару святкувати. Решта потяглася за ним.

Я підвівся. Нога нила, футболку можна було викидати. Малий перелякано стояв поруч. Ролекс валявся на асфальті. Я підняв його, віддав малому. Привалився спиною до стіни. Двері знову відчинилися, звідти вибігла Даша. Побачила нас, підійшла. Її трохи занесло, втім, вона згрупувалась і втримала рівновагу. Подивилася на заплаканого малого, побачила мою роздерту футболку. Почала кричати.

– Що ти тут робиш?! – кричала вона малому. – Якого чорта?! Скільки можна?!

Малий привалився до стіни поруч зі мною. Так ми й стояли з ним, ніби чекаючи на спільний розстріл.

– Я з ким розмовляю? – кричала Даша. – Ти мене чуєш?

– Не кричи на нього, – сказав я.

– А ти не лізь! – не погодилась вона й знову закричала. – Я тебе питаю, якого чорта?!

– Я сказав, не кричи на нього, – перебив її я.

– Та хто ти такий? – Повернулась вона до мене. – Що ти мені вказуєш?

– Послухай, – відповів я, – іди бухай, із ким бухала. Можеш із ними навіть трахатись. На малого не кричи, ясно?

– Що? – перепитала вона. – Що ти сказав?

Вона витримала паузу й зарядила мені своєю крижаною розчепіреною п'ятірнею. Підхопила малого, поволочила до бару. Я кинувся слідом. Проте двері були причинені. Я потягнув їх на себе, потім навалився плечем, потім довго валив по них розбитими кулаками. Можна було, звісно, зайти з подвір'я, але якого чорта, як говорила Даша, якого чорта. Я побрів додому, піднявся до себе, викинув брудний одяг, зібрав речі. Окуляри залишив на столі. Спустився вниз. Переночую на вокзалі, подумав.