Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Автор книги: Сергій Гальченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

13 лютого 1923 р.

11/2 у ЛЫЗАНИВСКОГО был ГУБЕНКО, пришедший в 7 час. веч. с черного хода и просидевший почти до 12 час. ночи.

27 лютого 1923 р.

23/2 ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО, где были ЯРОСЛАВ, ГОЛУБОВИЧ, ЗАЛИЗНЯК

Пришли они домой около 12 час. ночи.

12 березня 1923 р.

10/3 к ЛЫЗАНИВСКОМУ в 9½ час. веч. пришел ГОЛУБОВИЧ, немного позже ЗАЛИЗНЯК и ГУБЕНКО. Было организовано что-то в роде попойки. Сидели до часу ночи. Разговор велся на украинском языке сначала громко, а затем тихо. Очевидно говорили на политические темы. В разговоре упоминались слова и фразы, касающиеся артистки ЗАНЬКОВЕЦКОЙ, ЯНКОВСКОГО, ПЕТРУШЕВИЧА, упоминалась Центр. Рада, ген. Д’АНСЕЛЬМ, КОНОВАЛЕЦ, ГРУШКО. Было что-то в роде воспоминаний.

23 березня 1923 р.

21/3 ЛЫЗАНИВСКИЙ ушел из дома в 9 часов вечера к ГУБЕНКО, где пробыл до 1½ ночи.

Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша

27 березня 1923 р.

27. III.923 р.

Харків

Велика Гончарівка, 12, 5.

Дорогий Миколо!

Соня дає згоду відпустити Ляльку до тебе. Практично це треба зробити так. Ти дістаєш візу чеську і присилаєш сюди. Коли можеш дістати і транзитну польську, то дістань, коли ні – будемо тут клопотати через Міжнародний Червоний Хрест. Соня гадає, що до Варшави їй вдасться відправити Ляльку із дипкур’єром, а з Варшави до Праги – треба тобі прохати кур’єра з чеського представництва УСРР. Отже, «дєйствуй» і не сердься. Лялька здорова, одягнена і не голодає, бо становище матеріяльне поліпшилося. Вона вчиться у Грінченківській школі. Можливо, що там їй буде й краще. Вважай сам. Соня прохає, що коли Ляльці в тебе буде гірше, то щоб ти не крив того й присилав її сюди. Соня нещодавно (каже) писала тобі про Ляльку. Їй усе треба (одежу й ін.) як на дівчинку 10–11 років, бо вона здорово виросла й скоро заміж віддавати треба.

Я по старому. Пишу і пишу. І в журналах, і в газетах, і на парканах. Оце днями вийде «Червоний Шлях», місячник за редакцією Гринька. І там я. Вийшла книжка моїх (з Твеном!) гуморесок «Сільсько-Господарська пропаганда». Матеріяльно нічого – жити можна, але працювать доводиться цілісінький день.

«Нову Україну» бачив. Не читав, а продивлявся. Зовнішнє – дуже добре. Про зміст не пишу, бо не читав.

У нас декларують зміну політики щодо національної справи. Тези РКП – піднесення національної культури. Конкретно ще нічого не знаємо, у віщо це все виллється. Симптоматичні статті лідерів з такими афоризмами:

«Ми глибоко помилилися б, коли б визнали, що національну справу ми вирішили».

«Хто ігнорує національну справу, той ризикує захлинутися в ній».

Одне чекаємо – праці й праці. Все з’ясується після партійної конференції, що має відбутися в квітні.

Часник помер від «удару» – крововлива в мозок. Очевидно (так гадають) на ґрунті [Cnel’у].

Всі здорові.

В Харкові Олімп. Працює в «Сел[янській] книзі» – завідує складом. Живе в мене. Василь (наш) у Харкові. Завідує складом паєвого т[оварист]ва «Ларек». Живе в мене. Назар в Київі – здоровить.

Що ти поробляєш?

Антоніна Міновна в Харкові. Взагалі всі до Харкова поперебирались.

Від твоїх не маю нічого.

Катя в Мелітополі з чоловіком.

Дома малеч. Ти ж знаєш, що мати (моя) вмерла ще торік в липні?

Пиши.

Цілую Павло.

[інший почерк]

Тов. Микола, користуючись випадком, чиркаю Вам скілька слів. У Київі всі здорові. Вітають. Я зараз у Харкові (вже 4 місяця) й жию у Павла. Більш докладно напишу другий.

[Остап]

Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша

25 квітня 1923 р.

25. IV.923 р.

Миколо.

По-перше. Коли ти пишеш листи, то ти все-таки думай, куди ти пишеш і що ти пишеш. І таки як слід подумай. Бо і мені особисто, і де-кому іншому буде дуже неприємно, що тебе серед нас не буде, як пам’ятаєш, тоді, коли ми в жовтні 1920 року їхали з Київа до Харкова. І нікому мене буде будити, що мовляв: «Павло, вставай – твоя черга».

Так от, бачиш, як мені без тебе тут буде неприємно. А ти про це не думаєш. А подумати слід.

Друге. Лялька вчиться. Ніхто тебе з цього боку не обдурює. Що вона кепсько пише, нічого не зробиш. Колись краще писатиме. Я ще раз кажу, що зараз вона одягнена, і не голодна, і не холодна. Але це зовсім не виключає того, що їй усе треба. Треба тому, що, по-перше, вона росте, а, по-друге, на ній усе «горить». Як горіло і на тобі, і на мені, коли нам було по 9—10 років.

Я все-таки гадаю, що краще тобі клопотатися про дозвіл на переїзд Лялі і через Чеський уряд, і через посольство УСРР. Бо тут це тяжче зробити. У всякім разі із нашого боку заходів щодо цього буде вжито.

Я живу. Родинне моє життя не дуже добре. Якось усе не станцюємося з дружиною. Ріжні ми люде. Вона вихованка старого ладу і світу, а я гасаю, і ніяка лиха година мене, звичайно, до старого не наверне. Патріяльхальність, тихеньке кубло і всілякі інші атрибути «щасливого» родинного життя не для мене. Ну, й дисонанси! Це тяжко відбивається на мені, але ще тяжче на «половині». Що буде – не знаю. Надія на патологічну від старости зміну в клітинках мого організму. А іншої надії не бачу.

Чорногуз мені ще нічого не приніс. Але щось ніби готується на осінь. Сповіщу потім, коли буде вже принесено, що воно й до чого воно.

Василь вітає тебе. В Харкові він не вжився і їде взавтра до Ростова.

Катерина цього місяця переїздить на постійно до Харкова, бо її чоловіка переведено сюди на залізницю. Трохи, значить, може буде веселіше.

Федір під Полтавою десь. Нічого не пише.

Про твоїх нічогісінько не чув. Замовкли всі, а до Харкова ніхто й носа не потикає.

Т.т. живі. Люд оце хворий серйозно. Секудативний у нього плеврит. Три дні тому робили йому невеличку операцію – викачували з плеври секудат. Викачали 6½ пляшок. Знесилів здорово. Температура впала вже, але ще лежить. Взагалі життя останніх років тяжко відбилося майже на всіх, хто жив і був тут. Треба усім капітального ремонту з фізичного боку. А духом усі бодрі.

«Н[ашої] У[країни]» ще й досі не читав, хоч уже чув, що в Х[аркові] є два числа її. Присилай на адресу: Сумська 11. Ред. «Селянської правди». Остапові Вишні. Коли одержу, тоді вишлю тобі свою книжку. А до того часу, може, вийде й друга з друку, так обидві разом. Чи маєте у Празі «Червоний Шлях»?

Папашу вітай, дякуй за запросини до «Н[ашої] У[країни]», але зараз нічого певного сказати не можу, не бачивши ні журналу і не знаючи його платформи і т. і. Та й технічно навряд, чи можливо б це було. Поживемо – побачимо.

Та й оце почуваю себе, що навряд я тепер зможу дати щось оригінальне та добре. Я пишу оце шаржі літературні для «Ч[ервоного] ш[ляху]». Це в мене виходить добре. А взагалі я страшенно стомлений. До жаху. Думки важкі, ледачі. Працюю багато дуже і почуваю, що міг би й більше й краще писати, але треба дуже доброго відпочинку. А його не видко. Значить, зійдеш на пси…

Всіх вітай. Олімп тебе вітає. І Люд, і всі… Читав їм твого листа, так тілько головами качають.

А вигляд у тебе добрий. Харч, значить, нічого?! Ну, переварюй на здоровля. Бувай. Пиши.

Цілую. Павло.

Що робить Мухин і Іван [Самсонович]? Цілуй їх… А де Остапович?

P. S. Забув іще от що.

Ляля учиться в б[увшій] Грінченківській гімназії. Крім того ще недавно розпочала вчитися музики – ходить до вчительки бринькати на піянині. Вчителька її хвалить. Отже, бачиш, що все робиться, що можна.

Далі. Зваж ось що. Чи не тяжко тобі буде з нею? Чи зможеш ти їй дати навіть те, що вона має тут. Матеріяльно тепер Соня живе добре. Ходити за Лялькою є кому, бо у них живуть родичі Карабаєві, які доглядають за дітьми (мати й сестра).

Річ, звичайно, в моральному стані дитини. На мій погляд, тепер, коли матер[іальні] умови поліпшилися, Ляліне становище добре. Я не <входжу>, звичайно, в усякі Ваші стосунки і кажу цілком об’єктивно, що Лялька перебуває тепер в добрім оточенні. Соня, коли й пише, щоб ти її взяв, то тілько через те, щоб потім ти не нарікав на випадок, коли б з Ляльки не получилося того, чого ти бажаєш. Я її в цім разі розумію. Було б дивним припускати, що Ляльці хтось бажає чогось злого. Цього я не припускаю. Не припускай і ти. В данім разі треба геть одкинути всіляки пихи, самолюбства і т. і. Зважити все, як слід, і вирішити – брати її чи не брати. Дрібниці не повинні грати ролі. Зваж сучасне й перспективи і вирішуй. Бо непевний крок в цім разі окошиться не на тобі і не на Соні, а на Ляльці.

Пишу тобі, як брат. Не думай, будь ласка, що я держу чийсь бік. Мені просто хочеться, щоб у всім цім не розписалася Ляля…

Пиши. Твій Павло.

Донесення секретного співробітника «Зінгер»

28 травня 1923 р.

28/5 ЛЫЗАНИВСКИЙ с сыном был у ГУБЕНКО, от которого возвратился в 5 час. ноч.

31 травня 1923 р.

30/5 вечером к ЛЫЗАНИВСКОМУ приходил ГУБЕНКО, пробывший всего минут [нерозбірливо] с чем-то поздравлявший ЛЫЗАНИВСКОГО.

6 червня 1923 р.

ЛЫЗАНИВСКИЙ 2/6 утром ушел из дома и возвратился в 9½ час. вечера. Он был у ГУБЕНКО.

Довідка на Губенка П. М.

[1923 р.]

Справка

По материалам УСО значится, что гражд. Губенко Павел Михайлович рожд. 1881 года, […] г. Киева, кооперативный работник, б/п, 1921 году Особ. отд. ВУЧК привлекался к ответственности по обвинению в петлюровщине.

Согласно постановл. ОО ВУЧК от 24/III-21 г. […]но направлен в распоряжение редакции «Вісті» согласно их просьбы […] переводчик на укр. язык.

Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша

24 липня 1924 р.

Шановний товаришу!

Ляля Балашівна живе в матері. Живеться їй не погано. З матеріяльного боку Карабаї живуть добре. Отже, й Ляля не бідує: і нагодована, і доглядена, й чиста. Вчиться в семирічній школі б[увшій] Грінченка. Дома вчиться музики. Так що з цього боку все гаразд. Вона на здоровля трохи слабувата. Худенька й легені слабенькі. Все робиться, щоб її поправить. Торік була з матір’ю в Криму в санаторії. Це літо все живе в Святих Горах. Нема чого, по-мойому, за нею турбуватись. Все, я кажу, гаразд. Так і напишіть своєму кумові, а моєму братові – халдик йому в бік!

Щодо мене… Живу. Потроху. Нігде я не працюю і нічого не роблю, крім того, що пишу в газетах та в журналах. З цього й живу. Пишу я майже по всіх укр. виданнях періодичних. Із журналів є такі:

1) «Черв[оний] шлях» – Харків. Це великий журнал, такого типу, як була «Укр[аїнська] хата». Адреса його: Харків. Площа Рози Люксембург. Ред[акція] «Черв[оного] шляху».

2) «Глобус» – Додаток до київської газети «Більшовик». Тип «Толока», «Журнала для всіх», «Нива».

3) «Знаття» – наук[ово]-попул[ярний] журнал. Адреса на «Черв[оний] шлях».

4) «Нова Громада» – коопер[ативний] наук[овий] журнал у Київі.

Є ще чимало фахових журналів.

Газети укр[аїнські] є мало не в кожнім місті. У Донбасі тілько нема.

Що ж іще Вам? Здається, все…

А як там мої дядьки та брат? Вітайте їх. Вам за привіт спасибі. Тисну руку.

Остап Вишня

24/VII.24

Харків.

Інформаційна довідка На Губенка П.М.

16 серпня 1924 р.

УПОЛНОМОЧЕННОМУ 5-й гр. КРО тов. ЕВГЕНЬЕВУ

В ответ на В/ задание за № 34 сообщаем, что гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович/ 33 лет, проживает по Б.-Гончаровской ул. в д. № 12, кв. 25. Служит секретарем газеты «Селянская Правда». Происходит он из гр-н Полтавской губ. Зиньковского уезда, село Грунь. В Харьков прибыл в 1920 году, из Киева, безпартийный. При нем жена Елена Петровна, 27 лет, сын Вячеслав одного года, сестра Мария 18 лет, курсистка Педагогических курсов, теща СМИРНОВА Мария Адольфовна, 55 лет.

Кроме того 10/УIII-с.г. из Ростова приехал его брат гр-н ГУБЕНКО Василий Михайлович, 36 лет, безпартийный, безработный.

Нач. Разведотделения /ПАНОВ/[Підпис]

«16» августа 1924 года

№ 2996

Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша

[1924]

Листи від тебе доходять. Спасибі, що пишеш.

Що до твоїх турбот з «Книгоспілкою», постараюся усе зробити, що можна. Книжок думаю послати, але зараз не маю грошей, а путня книжка у нас коштує мільйон і більше.

Вітай усіх.

«Промсирпо» – не моє. Я не пишу нічого. Власне, пишу, але мого не друкують. Вимагають «дещо змінити», «дещо змягчити»… а я не хочу. Але… дякую за вітання і обіцяю написати в свій час краще… Ага?!

Цілую. Павло.

Донесення невстановленого агента

[1924 р.]

До Уповнов. КРО ДПУ УСРРт. ЕВГЕНЬЕВА

Щодо розмови з т. ГУБЕНКОМ /Остап В./ маю подати слідуюче.

Після загального обміну думками він згадав нашого загального знайомого т. БАЛАША, який зараз перебуває за кордоном. Згадавши його, він надзвичайно обурювався його провокаціонною роботою, а саме, що він надсилав листи й навіть відозви контрреволюцийного змісту в той час, як тут в Радянській Україні суспільство українське змінило своє відношення до Радвлади й стало до роботи. Як, наприклад, він посилався на листи його до т. КОЦЮБІЄНКО, що була заарештована ДПУ й сиділа довгий час тільки тому, що одержала листи й якусь прокламацію від т. БАЛАША, він рахує цей факт гнусною провокацією.

Далі він повідомив про те, що рік тому чи менше одержав від т. БАЛАША листа й в ньому фотографичну картку свою (БАЛАША) який зазначив, що це нехай для ДПУ, на цей лист т. Губенко відповів лайкою, зазначивши, що певно ти (Балаш) хотів, щоб я побував ще в ДПУ, так я вже був й нового нічого для мене не буде, а от я жалкую, що ти не побував в той час, але дуже жалкую – цей лист був надісланий з лайкою досить вульгарн. й після Губенко не одержував більш листів.

Далі по асоціації він згадав епоху петлюровщини, коли й він був – працював в часописах, особливо 1919 рік – епоху УНР в Каменець-Подільскому. Він сказав: «Які ми були близорукі і дурні що в той час вірили в других – проводарів, що вони здібні утворити держави й керувати українським людом, що все це йому здається як сон, що все це було в дитячі роки, якось аж соромно згадать, а меж тим там закордоном ще є такі дурні, що вірять в свій державний розум, бо час от часу вору… про що видно з часописів.

Наприкінці казав, що збірається їхати за кордон й заїде до Праги до Балаша спеціяльно вилаяться.

Остап Вишня

«ВІЙ»

(За Гоголем і Кропивницьким)

музичний гротеск на 4 дії з співами, з танцями, з горілкою і з чим хочете.

Інтермедія

26 березня 1925 р.

Виходить К у м е д н и к.

К у м е д н и к. Гей, латрижники, ланці!.. Розбишаки! Цитьте, смирітесь!.. Внемліте… К річам моїм слух преклоніте… (Гамір бурсаків). Тихо, невигласи! Смиріте ваши гласи! Зараз почнеться кумедія. Весела інтермедія. (Гамір бурсаків). (Улаштовує кін). Ритори й авдитори… Граматики і братики, і партійні й безпартійні, й навіть чесні безпартійні!.. (Сміх). І робітні й безробітні… Вичищені й відновлені… Хто «за» і хто «проти». (Зниженим голосом). А ну, хто проти – піднесіть руки (павза). Нема? То-то-ж! Незаможники й середняки!.. Трррудова – інтелігенція. Прислухайтесь!.. Прридивляйтесь! Все, що покажемо – запам’ятайте й на вуса намотайте. Ми вам чистку «савецьку» покажемо, й як від тої чистки врятуватися, розкажемо. (Гамір). Ось іде комісія по чистці.

Входять три б у р с а к и й сідають.

Ось іде громадянка Ундервуд, що чиститись мусить. Вона хвилюється, трясеться, чистку проскочити бідолашна пнеться.

Входить п а н н а радянська й стає тремтячи перед комісією.

Панна на радянській платформі опинилась, прийняла, сердечна, соціяльну революцію і вивчила за Стучкою всю радянську конституцію. Прислухайтесь… Кожному з вас у пригоді стане, бо чистити вас ще не скоро перестануть… (Як діякон у церкві). Будьмо уважні!..

На всі відповіді п а н н и б у р с а к и реагують жереб’ячими «Го-го-го»…

Г о л о в а (до Панни). Ваше соціяльне походження?

П а н н а. Я донька селянки і двох робочих від станка.

Г о л о в а (хитає головою). Мало… мало… мало.

П а н н а. Вибачте! Я донька двох селянок і трьох робочих від станка.

Музика грає туш.

Г о л о в а. Замужем?

П а н н а. Замужем.

Г о л о в а. Хто ваш чоловік?

П а н н а. Металіст.

Г о л о в а. По якому металу?

П а н н а. По благородному.

Г о л о в а. Яку участь брали в революції?

П а н н а. Я ще до сентябрської революції…

Г о л о в а. До якої? До сентябрської?

П а н н а. Ну-да. Я ще до сентябрської революції в підпіллі «работала».

Г о л о в а. Розкажіть.

П а н н а. Як робітники, було, до папи прийдуть, то я заховаюсь під веранду і работаю… І так, було, там наработаю…

Б у р с а к и. Го-го-го…

Музика грає туш.

Г о л о в а. А як ви на Врангеля дивитесь?

П а н н а. Проти дивилась. А як ще побачу, теж дивитимусь проти.

Г о л о в а. Правильно! Тепер скажіть, будь ласка, – кого ви знаєте з основоположників марксизму?

П а н н а. Основоположників марксизму – два: Фридрих Маркс і Карл Енгельс.

Г о л о в а. Як, як?

П а н н а. Пробачте, я переплутала: Марл Карс і Енгліх Фридрихс.

(Гамір).

Музика грає туш.

Г о л о в а. Ну, з марксизмом ви знайомі! А тепер скажіть, як ім’я, по-батькові та прізвище Григорія Івановича Петровського?

П а н н а. Не знаю.

Г о л о в а. Пригадайте.

П а н н а. Згадала – знаю!

Г о л о в а. Ну, як?

П а н н а. Вуцік.

Г о л о в а. Правильно. А в бога віруєте?

П а н н а. Ні.

Г о л о в а. Ви вільні.

П а н н а (христиться). Слава тобі, господи!

Комісія шепочеться.

Г о л о в а. Громадянка Ундервуд залишається на посаді, бо вона відповіла на всі запитання не замислюючись!

Музика грає туш.

Б у р с а к и (співають). Очистилась, очистилась, очистилась.

Витяг із довідки на Губенка П. М.

[1925 р.]

В Ы Д Е Р Ж К А

из справки о подл./лит. дело № 199

ГУБЕНКО Павел Михайлович – служит секретарем редакции «Селянська правда». С сотрудниками обращается хорошо.

Имеет связь с бывшим деятелем Центральной Рады /с Голубовичем и др./ Часто за протекциями к нему обращаются лица, далеко стоящие от Соввласти /напр. один бывший поп и т. д./ Сейчас он проводит много времени с артисткой Держдрамы – МАСЛЮЧЕНКОВОЙ. Обязанности секретаря исполняет хорошо. Хорошо связан с провинцией /частая переписка/.

Верно:

Пом. Уполномоч. КРО ГПУ УССР /Шерстов/                                [Підпис]

Меморандум НА Губенка П. М. (Остапа Вишню)

26 березня 1926 р.

Сов. секретно

МЕМОРАНДУМ

по гр-не ГУБЕНКО Павле Михайловиче /ОСТАП ВИШНЯ/.

За вчерашний день установлено, что в продолжение последних двух месяцев ОСТАП ВИШНЯ выезжал месяц тому назад в г. Москву. Ездил он туда вместе с Гнатом ЮРОЙ, ЗЕГЕРОМ /сотрудником журнала «Всесвит»/ и еще кем-то по делам Держдрамы. Из Москвы он, вместе с этими лицами, никуда не заезжая, вернулся в Харьков.

Последний раз ВИШНЮ видели 22 марта.

ВИШНЯ в прошлом – украинский эс-эр. Имеющиеся у нас о нем данные говорят, что он лояльно относится к Советской Власти и ругает себя за прошлое участие в петлюровском движении, когда он работал в петлюровской печати.

Компрометирующих сведений о нем не имеется.

НАЧ. СО ГПУ УССР [Підпис] /ГОРОЖАНИН/

26 марта 1926 года.

Виписка із доповіді секретного співробітника «Жук»

27 березня 1926 р.

ГУБЕНКО бывш. член УПСР. Вступил в партию в 1917 г. или 1918 г. При УНР работал в газете «Трибуна» – оффициозе правительства УНР и в журнале «Тризуб». Отступал вместе с войсками Петлюры до Каменца. В Каменце жил в 1919—20 г.г. В 1920 г. вместе с ГОЛУБОВИЧЕМ остался в подпольи. В момент ареста ГОЛУБОВИЧА, ГУБЕНКО скрылся в Полтавскую губ. и жил в своем селе – Грунское. Сейчас много работает над литературой и посвящает ей все время. В общественной жизни участия не принимает. В широких украинских кругах его не видно. До 1922 г. он поддерживал материально автокефальную церковь, но затем перестал вносить деньги.

ЖУК

ВЕРНО:

П/УПОЛНОМОЧЕННОГО [Підпис]                                       /ШЕРСТОВ/

Довідка про встановлення постійного нагляду

за Губенком П. М.

28 березня 1926 р.

С П Р А [В] К А

28/III дано задание в осведомотделение об установлении постоянного наблюдения за Губенко Павлом Михайловичем с целью освещения его политфизиономии в настоящее время.

Пом. Уполномоченного КРО ГПУ УССР [Підпис]                        /Шерстов/

28/III 1925 г.

Остап Вишня

ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ

11 листопада 1926 р.

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:

– Мо, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото, було, розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб мені скрізь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.

Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…

Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

– Якої ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в'єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в'єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:

– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, українка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…

– І в школі вчилися, Марино?

– Аякже, дві зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.

Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажіть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Підходю…

– Звідки ви? – питають.

– Полтавська.

– Українську мову знаєте?

– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..

Я їм одказую:

– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони мені:

– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… а «падеж» знаєте що таке?

– Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.

– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?

– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.

– Ну, йдіть, – кажуть.

Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.

– Да-а-а-а!

* * *

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.

«І чого я, – думаю, – не комісія?!»

Сів в автобус і їду.

Чую розмову:

– Откуда ви, Вадим Федорович?

– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..

– Ну і как?

– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…

– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..

Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

* * *

P.S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б'ю. Приклади тут мають другорядну вагу.

Остап Вишня

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Інтермедія до п’єси «Вій»

1926 р.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

1) Голова комісії українізації.

2) Два члени комісії.

3) Радянська панна.

4) Кумедник.

5) Хор бурсаків.

Всі дійові особи – переодягнені бурсаки.

Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.

Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!

Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте і на вуса намотайте.

Бурсаки. Тихо! Українізація!

Кумедник. Ось іде комісія по українізації.

Входить комісія.

Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.

Входить панна.

Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.

Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді.

Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб'ячим: «Го-го-го».

Голова (до панни). Ви українізувалися?

Панна. Вже.

Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?

Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.

Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?

Панна (співає):

 
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
 

Бурсаки (раптом підхоплюють):

 
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже.
 

Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ф-фу, не видержали хлопці!

Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею?

Панна. Але…

Голова. Що таке «але»?

Панна. «Але», по-нашому, по-руському, будіть значить: «Да».

Бурсаки регочуть… Музика грає туш.

Голова. А чим іще славна наша Україна?

Панна. Борщем і галушками.

Бурсаки регочуть… Музика грає туш.

Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?

Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.

Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде по-українському: «В виду того, что…»?

Панна. Позакак.

Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?

Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.

Голова. Приклад?

Панна. Наприклад: «лєс» – ліс; «сєно» – сіно; «возлє» – возлі; «вездє» – везді…

Бурсаки регочуть.

Голова. Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?

Панна (мнеться). Не… не… знаю.

Голова. Не знаєте?

Панна. Не знаю.

Голова (до дирижера). Маестро! Допоможіть!.

Музика починає грати гопака.

Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).

Танцюють усі. Усі до нестями.

Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.

Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…

Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.

Україні-зу-ва-а-а-ла-а-ся.

Остап Вишня

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

15–16 березня 1927 р.

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

А батько йому на те:

– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.

Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.

І як згадує, було, мати про покійника:

– Скільки це є вже дітки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, літ із десять.

Замислиться, було, матуся і прокаже:

– Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

– Двадцять троє, мамо.

– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок…

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

А письменник – ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.