Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Автор книги: Сергій Гальченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

А далі в родинному листуванні почали творитися підступні «непорозуміння»: на тривалий період було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексіївна на свій запит про місце ув’язнення чоловіка отримала від начальника обліковорозподільчого відділу Ухтпечлагу повідомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».

Насправді ж Остап Вишня у Воркуті ніколи не був, і це, крім обмежень у листуванні, додало нових страждань. Майже весь 1938 рік був без листів, хоча Павлові Михайловичу вручали під розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» і щоб він «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо послань від родини йому не давали. Дружина з донькою змушені були змінити кілька місць проживання, бо їм, як «членам сім’ї ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому місті чи селищі. З Архангельська вони переїхали до Сасового, а потім до Скопина і, нарешті, до Раненбурга Рязанської області.

У листопаді 1938 р. Варвара Олексіївна отримала телеграму від ув’язненого товариша Остапа Вишні, колишнього вурки Феді Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось підтримати чоловіка й не накликати біди на сім’ю, дружина вдавалася до всіляких хитрощів: із Раненбурга вона відправила посилки до Харкова на адресу своєї тітки Ю. Й. Новикової, а та вже – на заслання. Це робилося з метою конспірації, щоб і в цьому місті, і в театрі, де Варвара Олексіївна працювала, не дізналися про її ув’язненого чоловіка. Але одна посилка повернулася через рік із багатьма наліпленими розписками з різних таборів, а на одному з папірців було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося і з грошовим переказом, бо, як стало відомо пізніше, Остапа Вишню відправили в Чиб’ю на розстріл…

Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій, дві з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка.

Друга розповідь належить харківському товаришеві Остапа Вишні і другові по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповів у романі «Ніч і день» епізод останньої зустрічі, а радше прощання на копальні Еджид-Кирта. Це було пізньої осені 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зібратися в етап – його на річці Печорі як особливо небезпечного політичного «злочинця» чекав човен із трьома конвоїрами, щоб доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозуміло без пояснень – для розстрілу, адже тоді «ворогами народу» оголошували навіть тих, хто мав безпосередній стосунок до репресій невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Україну, що він ні в чому не винний… На третій день човен зупинився в Кедровому Шорі, де Остап Вишня у вересні 1935 р. розпрощався з родиною. Далі рухатися Печорою було неможливо, бо несподівано пішла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прізвище дав своєму героєві В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозі на добрих два місяці і прибув, очевидно, пішки по льоду з великим запізненням. Дорогою з конвоїром і могла трапитися ота пригода, про яку зі слів Павла Михайловича розповідала Варвара Олексіївна: у охоронця стався напад апендициту, і зек (фельдшер Павло Губенко) змушений був дотягти на своїх плечах і хворого, і його зброю до місця призначення. На той час заарештували навіть наркома внутрішніх справ Єжова, і чиб’ювському табірному начальству було не до рядового зека, хай навіть й оголошеного особливо небезпечним політичним злочинцем.

В обліковій картці, що зберігається в Ухтинському архіві МВС Республіки Комі, є дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) територією Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й місяці, та все ж таки цей документ свідчить про десятилітні мандри по відділеннях, «командировках» (так називалися певні родовища, що містилися за межами табірних зон). Незважаючи на те, що не всі записи пощастило розшифрувати й точно визначити всі дати, цей документ заслуговує, щоб його навести повністю (у квадратних дужках подано ймовірні роки).

Останній даті (29 квітня 1943 р.) передували події, які досі лишаються таємницею, як і дата відправки ув’язненого до Москви (з листів письменника видно, що з Ухтіжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вересні чи на початку жовтня того року).

Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця смілива ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських майстрів слова. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.

У Центральному державному архіві громадських організацій України зберігається слідча справа № 737 (інвентарний № 603853) Остапа Вишні – Губенка Павла Михайловича, опис документів якої налічує двадцять позицій. Перші документи цієї справи – це постанова від 25 грудня 1933 р. про арешт, винесена «на основі особистого розпорядження голови ДПУ УРСР тов. Балицького», ордер № 61 на обшук і арешт, протокол трусу та арешту від 26 грудня 1933 р.

Передостанній дев’ятнадцятий пункт опису – витяг із протоколу № 58 особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР від 25 вересня 1943 р., яка постановила змінити присуд колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і знизити Губенку Павлу Михайловичу (Вишні Остапу) термін покарання до фактичного відбутого і з-під варти звільнити. З цією постановою Остапа Вишню було ознайомлено 7 жовтня 1943 р. Завершується справа повідомленням про відбуття ув’язненого із табору-колонії, складеним 9 жовтня 1943 р. у Бутирській тюрмі, з якої хворого письменника, етапованого до Москви із далекого Ухтпечлагу, звільнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волі того дня? Звичайно ж, ні. Якби це було справжнє звільнення, то його, хворого, не поклали б до московської клініки професора Певзнера під вигаданим прізвищем якогось П. М. Крохаля. У листі від 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звільнюсь я раніше терміну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Річ у тому, що останнім часом у мене загострилася моя виразка і міцно вона мене турбує».

«Легалізувався» Остап Вишня лише після виходу з лікарні, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закінчилася його трагічна «десятирічка».

* * *

15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобіографію», яка вийшла тоді ж окремим виданням. У ній він згадував (у гумористичному, звичайно, тоні) і про свою участь у революції, і про роботу в Центральній Раді, і про переїзд до тодішньої тимчасової столиці України Кам’янця на Поділлі, де розпочав свою літературну діяльність («почав з фейлетону»), і про те, як його «переїхали» із Києва до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтні 1920 р. та ін.

У камері № 15 харківської в’язниці, де автор згадуваної автобіографії опинився наприкінці 1933 р., він значно розширив і конкретизував сказане раніше. Слідчим було поставлено й кілька інших запитань, на які звинувачений змушений був відповідати.

Читаючи текст «камерної» автобіографії, написаної в перші дні арешту, можна припускати, що на її автора ще не чинилося фізичного й психологічного тиску – адже він ніби переповідає вже сказане раніше. Інші, пізніші свідчення у справі – це майже суцільна самообмова як наслідок жорстокого й нелюдського тиску слідчого Бордона.

Третю автобіографію Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москві, знову ж таки в камері, про що свідчить резолюція в кінці документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Підпис нерозбірливий).

* * *

Впродовж кількох десятиліть упорядник цієї книжки й автор багатьох публікацій і видань спадщини Остапа Вишні збирав матеріали про видатного письменника-гумориста у всіх доступних державних і приватних архівах як в Україні, так і за її межами (в тому числі і в далекому Заполяр’ї), сподіваючись опублікувати весь накопичений матеріал в одній книзі, чого, на жаль, не вдалося зробити із невідомих причин. Найбільший комплекс документів знаходився в родині Остапа Вишні, доступ до якого ласкаво надавався мені незабутньою донькою Варвари Олексіївни Марією Михайлівною Євтушенко. Саме з нею ми опублікували і в періодиці, і в ювілейному чотиритомнику 1989 року листи із заслання і табірний щоденник Остапа Вишні.

Перший варіант цієї книжки під назвою «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні», що так і не вийшла в світ і донині, ми підготували удвох із Марією Михайлівною до 100-річчя від дня народження письменника. Напередодні ювілею, що відзначався в листопаді 1989 р., мені пощастило поїхати в далеке Заполяр’я і віднайти в архівах Ухти і Сиктивкара (Комі АРСР тодішнього Радянського Союзу) навіть рукописи Остапа Вишні за 1934 рік та рідкісні документи періоду заслання 1934–1943 рр., про що вже говорилося раніше.

Значно ширші, але далеко не повні, наміри вдалося реалізувати у виданні «Митці на прицілі. Остап Вишня» (видавництво «Фоліо»), коли стала доступною справа-формуляр у 2-х томах, що зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Саме там сконцентровано «компромат» на письменника починаючи з 1923 р. і аж фактично до останнього року життя найвидатнішого українського гумориста ХХ ст.

Коли спецоргани (ДПУ – НКВС – МДБ – КДБ) заводили справу-формуляр на письменника (не лише на Остапа Вишню), то це означало, що людина втрачала, по суті, право жити особистим життям, адже серед секретних співробітників (агентів), були навіть завербовані члени родини. Друзі і колеги по перу регулярно подавали свої донесення і, очевидно, не завжди безкоштовно, а за певну винагороду не лише грішми (це для дрібних сексотів), а й здебільшого високими посадами, орденами, преміями тощо.

Не один десяток секретних співробітників і на волі, і на засланні вели постійний нагляд за Остапом Вишнею і подавали письмові звіти своїм вербувальникам, а ті узагальнювали подану інформацію і вже на їхній основі творили відповідні постанови, меморандуми, що ставали причинами наступних репресій.

Остапа Вишню було засуджено на десять років, і, як пізніше письменник згадуватиме з гіркою іронією, йому пощастило звільнитися раніше аж… на три дні.

28 листопада 1955 року Остап Вишня надіслав до Спілки письменників України заяву такого змісту:

«Посилаю Вам копію документа про те, що ніякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив.

Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були.

Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився і т. д.».

Згадуваною в заяві «копією документа» була довідка № 26/0-55 від 28 жовтня 1955 року, підписана головою Військового трибуналу Київського військового округу генерал-майором юстиції Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) переглянуто й постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року відмінено, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Ось такий документ одержав письменник – рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. В той час ще не говорилося на повний голос про репресії періоду сталінщини. І можна лише здогадуватися, який твір про Ухтпечлаг – один із велетенських островів архіпелагу ГУЛАГ – міг народитися з-під пера письменника…

* * *

Структура цієї книжки досить широка і різноманітна. У хронологічній послідовності тут подаються матеріали двотомної справи-формуляра і архівно-слідчої справи за 1933–1954 рр., сюди включено табірний щоденник за 1934–1935 рр., родинне листування із заарештованим, який перебував у харківській в’язниці, а згодом і засудженим на 10 років Остапом Вишнею, листи до двоюрідного брата Миколи Балаша і його спогади, а також уривки «Споминів» актора-березільця Йосипа Гірняка, з яким довелося сидіти в одній камері в харківському ДОПРі, а згодом опинитися в столиці Ухтпечлагу місті Чиб’ю; дві критичні статті Б. Вірного (Антоненка-Давидовича) і О. Полторацького, стаття М. Хвильового на захист гумориста. Уривки із книжки В. Гжицького «Ніч і день» – співстраждальця Остапа Вишні у заполярних таборах, який у своєму творі змінив прізвище героя із Губенка на Голубенка – це свідчення очевидця, описане професійним письменником.

Кілька гумористичних творів Остапа Вишні, які найбільше викликали лють у правовірних критиків-вульгаризаторів, теж вплетені в канву цієї невеселої хроніки життя письменника, з талантом якого боролася, але не перемогла тоталітарна система.

Твори та листи О. Вишні. Спогади та документи

Список використаних джерел

1. Справа-формуляр Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні: у 2-х томах / Галузевий державний архів Служби безпеки України.

2. Архівно-слідча справа Остапа Вишни —Губенка Павла Михайловича / Центральний державний архів громадських організацій України. Ф. 263, оп. 1, спр. 44228.

3. Рукопис книги «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні»; листування Остапа Вишні з дружиною В. О. Губенко-Маслюченко та дітьми Марією Михайлівною та В’ячеславом Павловичем; табірний щоденник; різні документи / упоряд. С. А. Гальченка, М. М. Євтушенко. – Матеріали книги в повному обсязі друкуються в цьому виданні. Зберігається в архіві С. А. Гальченка.

4. Листи Остапа Вишнідо Миколи Балаша / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 11.

5. Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 1.

6. Вірний Б. Рецензія на тритомник Остапа Вишні // Життя й Революція: Місячник. Книжка VIII, серпень 1928. Бібліографія. Державне видавництво України. —С. 164—69.

7. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Радянська література: літ.-худож. та крит. журн.-місячник оргкомітету Спілки радянських письменників України. Другий рік видання. Державне видавництво «Література іМистецтво». – 1934. – № 4. – С. 157—79.

8. Хвильовий Микола. Твори: в п’ятьох томах / заг. ред. Григорія Костюка. Том IV. Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки. Об'єднання Українських Письменників «Слово» і Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. —Нью-Йорк—Балтімор—Торонто. – 1983. – С. 497—48. Цей памфлет вперше було опубліковано в журн. «Пролітфронт». Харків, 1930. Ч. 4, С. 254—09.

9. Гірняк Йосип. Спомини / упоряд. Богдана Бойчук. Нью-Йорк: Сучасність, 1982.

10. Гжицький Володимир. Ніч і день. Львів: Каменяр, 1989.

1919–1933

Павло Грунський

ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА

(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)

2 листопада 1919 р.

Поділити землю між селянами – справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.

І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельної реформи з комісіями, фахівцями.

Взагалі – велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша!

Приїжджає до села загін.

– Зібрать сход!

Зібрали.

– Хто хоче землі – вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список…

І все безземельні або малоземельні.

Викликає. Виходять.

Ділять…

Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий… Хто більше добивався, тому більше й дають.

Бідніший – менше.

Усе як слід!

Це – земельна реформа.

* * *

А свобода…

Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода совісті, як у Шульгіна?

Нігде не найдете!

Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.

Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?

А свобода «зібрань» яка!

Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.

«Зібрання» поголовні!

Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…

Павло Грунський

ДОПЕКЛО

11 листопада 1919 р.

«На Дону повстав самостійницький рух»

(Із газет)

Добудувалися!

– До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственности», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».

– Дончаки, нарешті, зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.

Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.

– Єдиної, неділимої!

– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала, навіть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.

– На того, хто пригрів її.

– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.

– І Дон був сліпцем!

– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.

– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?

– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».

Павло Грунський

Маленький фельєтон

ШОВІНИЗМ

(За що мене били, б’ють і нахваляються бити)

1 січня 1920 р.

Оповідають таке.

Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.

І всі їх любили!

І всі їх поважали!

* * *

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:

– «Музики»! Українська байка Глібова!

Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:

– Іш, какой шовінист!

На вечірці я вже деклямував так:

– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.

І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!

І чому я шовінист?!

Так і не взнав я тоді:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо більше про це нічого воно мені не говорило.

* * *

А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!

Добре він мені взнаки дався!

Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!

А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобі не Франція!!

* * *

Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануільським, Затонським… Знову вони про той самий шовінизм:

– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!

Повісять!

І дідько його знає, чому воно так?

Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?

І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!

Про мене ж!

Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А я шовінист.

Хай вішають!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Павло Грунський

СОН

(Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)

7 січня 1920 р.

Приверзлося!

Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристава, губернатори.

– Усього було!

Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.

– І де воно в дідька взялося?!

– Та ріжноманітне яке?!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.

Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

Щось, гадаю, буде! Коли так!

Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.

– Що, собі думаю, це все значить?

– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!

А Борей тиче мені квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядінька?!

– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

– На віщо, – кажу, – дядінька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…

– Маж! – та тупне.

– Видихаємось!

Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Раді!..

Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народові! Державі!

– Народові, – кажу, – можна!

І державі можна!

Обернувся до Винниці та як гаркну:

– Слава Народові!!!

І… прокинувся…

* * *

Не спав довго.

Нарешті, задрімав. Коли знову!!

Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

* * *

Далі вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

З якимось пролетарієм єднався.

І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…

Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.

Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.

Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Отаке верзлося!

– Хай йому!

Павло Грунський

«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»

21 січня 1920 р.

Театр Садовського.

Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:

– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.

Думаю собі.

– Дай піду!

Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.

– Може, – думаю, – побачу щось нового.

Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.

Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його співали.

І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.

А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».

А взагалі добре. Єй-Богу добре.

Павло Грунський

ТЕАТР САДОВСЬКОГО

Дай серцеві волю – заведе в неволю

10 лютого 1920 р.

Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.

Боже мій! Боже мій!

Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!

Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тільки…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролів. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького орігіналу робить тяжке вражіння.

Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати) – це цілковитий сором. Людина очевидно зовсім забула, що він грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собі до схочу на «потѣху почтеннѣйшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисьорові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!

Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нігде навіть найменьшого натяку на шарж. Спокійно, витриманно і прекрасно грав він і… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.

Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.

Павло Грунський

ВІД РЕЦЕНЗЕНТА

13 лютого 1920 р.

Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?

Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?

Ну так що-ж?

Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.

Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.

Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.

А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже Ви, шановний М. К., вважаєте Ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?

Що Ви, хай Бог милує?

За віщо це Ви їх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді Ваші сили», і то гадаю, що вони у Вас кращі, ніж Ви про їх думаєте.

В те, що вони повні любови до свого рідного краю й до мистецтва я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тільки добрим словом підтримати.

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.

Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.

Павло Грунський

Замість фельєтона

ОГЛЯД ЗАКОРДОННОЇ ПОЛІТИКИ

17 лютого 1920 р.

– Що я, справді, гірший за инших, чи що?

Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрізь тобі:

– Огляд закордонної політики.

– «Вперед чи назад»?

– «Мирова катастрофа».

– «Світова пожежа».

– «Економичне банкроцтво».

– «Всесвітня революція».

– «Нові політичні комбінації».

Et cetera et cetera…

Розумієте, заздрісно.

Усі пишуть, а я ні.

Так оце і я виришив оглянути закордонну політику за останні місяці.

Розуміється, – це справа нелегка.

Але… Попробую.

Тай почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян не поінформовані.