Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Автор книги: Сергій Гальченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

«В «усмішці» «Що краще», – пише Полторацький, – наявне абсолютно фалшиве розуміння пролетарської держави, як приватного власника. Через цю усмішку сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної. Ми не хочемо цим сказати, що Остапом Вишнею в цій усмішці керували якісь контрреволюційні мотиви, ми просто хочемо проілюструвати, як примітивно сприймає наш автор першу-ліпшу напівабстрактну категорію, як от «держава».

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – На цей раз давайте почнемо прямо з сучасности.

– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографію». – Слухайте.

«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всі в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нічого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: і нема, і ніколи. А найголовніше: – забув! Я й забув, що я тобі винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобі винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от ніби в голові дірка, а воно оте «винен», узяло та в ту дірку й випало… Почекай, будь ласка, в ту неділю віддам. А через два тижні: Ой, я ж тобі винен! І т. д. і т. ін… Виходить, що позичати краще. Ні!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самі. От ви кому-небудь винні… Берете (гроші чи там щось інше) і йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг приніс! – Невже? Сідайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як діти? Бігають? А я й кажу Одарці… От, кажу, в Івана діти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дівчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарці. От, кажу, в Івана дівчинка, от дівчинка! – І так вам хороше… Так вас вітають, так вас шанують… А прийдіть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дітям скажіть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здорові, а дурні… Ні, таки – віддавати краще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви гадаєте, що це для того пишеться, щоб ви насінньову позику повертали? Нічого подібного! Ви й самі віддасте… Це я написав так собі, між іншим…»

Прочитали? Так в цій «усмішці» «сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної? Саме до цієї «усмішки» відносяться (натяком) «якісь контрреволюційні мотиви»? І таку критику ви не називаєте літературним шарлатанством? Полторацький має нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?

– «Ми, – пише «морфолог», – проаналізували войовничий антикультурницький характер літературної роботи Остапа Вишні. Відомо, що індустріяльні робітники на численних вечірках зустрічали нашого автора сміхом, а проводили мовчанкою».

Так кінчає свою монографію Полторацький. Але й кінчити він не зміг без кишенькової брехні. Оплески, що ними зустрічають і проводжають індустріяльні робітники О. Вишню – «інфернальному філософові геніталії», що й говорити, не до смаку.

Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.

– Ну, добре, – скрикнув він, – я й цей розділ викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – він кинувся до монографії, але розділів і справді вже не було: монографія туманіла останньою сторінкою. – Ігі-гі-гі! – вдарився в гістерику тов. Европенко-Европацький і вискочив з кімнати.

Я його не зупиняв. По суті розділ був не останній. Був ще розділ про «репортаж» та й розділ про «сучасність» не ввесь я використав. І в цих розділах можна було найти чимало нових «морфологічних» перлів, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щирості: втомився я та й час був пізній. Я пішов до ліжка.

ЕПІЛОГ

Я – не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я – звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибокотрагічні, за те, що вони злободенні, за те, що вони радянські, за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь, за те, що ці усмішки допомогли тисячам новітніх «чумазих» стати до активної роботи на користь соціалістичного будівництва, за те, що… за те що… і т. д., і т. п. Остап Вишня це не тільки фейлетоніст, не тільки гуморист, не тільки письменник, не тільки художник слова, – Остап Вишня – це перш за все громадянин Української Соціялістичної Радянської Республіки. Рідко хто із сучасних письменників так хутко й з таким запалом реагував на всі заходи комуністичної партії й радвлади, як реагував Остап Вишня. Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії, звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але не копирсатися в окремих помилках О. Вишні мусить критика, не тим паче спекулювати на цих помилках, а заохочувати і саме справжньою радянською критикою нашого талановитого гумориста до дальшої роботи. О. Вишня до цього часу паплюжив одноосібне господарство і темряву, що її породжено було в умовах такого господарювання. Будемо ж чекати від нього нових «усмішок», що в них він відіб'є процеси доби соціялістичної реконструкції, що в них він ще яскравіш розповість масовому читачеві, як збанкрутувало індивідуальне господарство і які чудові перспективи перед господарством колективізованим, якими дикунськими засобами бореться з радвладою озвірілий куркуль, що його зараз робітничо-селянські маси ліквідують як клясу, якими бистрими темпами росте наше соціялістичне господарство і т. д., і т. п.

Але почекайте. Я сказав, як набринькує про Вишню «ліва» балабайка, я й власні свої погляди на творчість нашого письменника-гумориста теж не сховав. Що ж говорять про О. Вишню інші критики?

– «Коли ходить про сатиру, то замість Гайного, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок «літературного обивателя», як казав Щедрін, «непреклонного облічітеля ісправніковской неосновательности і городнического заблужденія, протестанта проти «маленьких вад механізму».

Хто це так критикує Остапа Вишню? Це критикує Остапа Вишню відомий український націоналіст д-р Д. Донцов. Що ми бачимо в цій критиці? Ми бачимо в цій критиці відзеркалення чужого нам світогляду. Хоч фашисти й не можуть не визнати за Вишнею таланту, але прийняти його, як письменника сильного, вони ніяк не погоджуються. Чому не погоджуються? А тому не погоджуються, що О. Вишня, будучи радянським письменником, не відкидає ідеї соціялізму, не нищить цієї ідеї, а, навпаки, допомагає їй і саме боротьбою «проти маленьких вад механізму» нашої соціялістичної машини. Ця, себто донцовська, характеристика О. Вишні, як бачите, цілком збігається з характеристикою Полторацького. Різниця тільки та, що «морфолог» іде далі Донцова: не тільки сили, але талановитости за Вишнею він не визнає.

– «О. Вишня дає літературні шаржі – мавпує здорово різних совітських літераторів та критиків. Але від його дотепів часто дхне чрезвичайкою».

А це хто так критикує Остапа Вишню? Це так критикує його якийсь «Киянин» в органі українського фашистівського студентства «Український студент», що виходив в Празі. Що ми бачимо в цій критиці? В цій критиці ми бачимо незадоволення з О. Вишні. Контрреволюціонерам дуже не подобаються «усмішки» нашого радянського письменника-гумориста, бо від них, як заявляють вони, «дхне чрезвичайкою». І ця характеристика, як бачите, теж збігається з характеристикою Полторацького.

А може покинемо емігрантів і перейдемо до критики радянської?

– «Перше явище – «Остап Вишня», над яким власно мало ще задумувався, а то і просто ще не думав сучасний український критик»… «Традиція «губанівців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні». Низькопробної культури гумор О. Вишні. О. Вишня – це криза нашого гумору». «Гудити О. Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишні і з його смаками, це значить фактично писати рецензію на читача». «Ми констатуємо факт величезної популярности й успіху серед читачівської маси Вишневих «усмішок». Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня «культура примітивізму» (хай дарує пан Донцов на пляґіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє… несе забуття Остапові Вишні».

Хто ж це так критикує О. Вишню? Це критикує О. Вишню Б. Вірний (із книги «Десять років української літератури» узнаємо – Антоненко-Давидович). Треба віддати справедливість Антоненкові-Давидовичеві: пишучи свою «монографію», Полторацький в частині формальної аналізи таки добре його, Антоненка-Давидовича, зпляґіював. Полторацький просто переказав своїми словами те, що вже було сказано Антоненком-Давидовичем.

Отже, ґалерія: Донцов, «Киянин», Антоненко-Давидович – останній від першого («хай дарує пан Донцов на пляґіяті»), і О. Полторацький від Антоненка-Давидовича.

Що ж говорить про Остапа Вишню критика пролетарська?

– «Коли ми поставимо питання, хто зараз найкращий письменник з точки погляду популярности, з точки погляду розміру його впливу на Україні, – я скажу, що це… буде Остап Вишня, бо його твори читаються, ідуть в маси, бо його твори більше читаються. Він впливає своїми творами на величезні маси. Коли візьмемо історію української літератури Дорошкевича абощо, коли ми пошукаємо там найвидатніших, найвпливовіших сучасних українських письменників, то там прізвища Остапа Вишні не знайдемо. Це неправильно, це недооцінка ідеологічного впливу літератури».

Так, скажімо, говорить про Остапа Вишню С. Пилипенко. Навіть нащо вже ортодоксальний Б. Коваленко, а й той таке заявив:

– «Коли так до літератури підходити, – заявив Б. Коваленко – що Тичину будемо протиставляти Остапові Вишні, то це буде надто вже спрощено. Остап Вишня нам потрібний, але не можна нищити й Тичину».

Як бачимо, погляди на Остапа Вишню поділилися за клясовою відзнакою: фашисти й ті, що їм в Вишневій справі підспівують, дивляться на Вишню, в крайньому разі, як на художника «чрезвичайки», комуністи заявляють, що Вишня нам «потрібний», ставлять його поруч з академіком П. Тичиною і називають «одним із найвидатніших, найвпливовіших сучасних радянських письменників». Інакше і бути не може: аполітичної літератури нема, єсть тільки література клясова. А поскільки кляси між собою ворогують, то й художник радянський ніколи не може припасти до серця критикові буржуазії. В творчості О. Вишні було декілька ідеологічних та художніх ляпсусів, але це зовсім не значить, що 4-е виправлене видання буржуазна критика почне вихваляти. Навпаки: після цього виправлення вона ще більше зненавидить нашого гумориста.

Остап Вишня на другому етапі своєї творчости. Що ще дасть О. Вишня – я не знаю. Але я певний, що в нових його творах робітничо-селянські маси побачать пролетарське відзеркалення найпрекраснішого із будівництв – відзеркалення будівництва соціялізму, побачать дні, турботи, радости, печалі, героїзм і перемоги пролетаріяту Великого Реконструктивного періоду.

… «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко-трагічні. Але особливо я їх полюбив за те, що вони близькі робітничо-селянським масам.

P.S. Цей памфлет, звичайно, не претендує на звання критичної розвідки, – розвідки, що розглядає творчість О. Вишні. Претендувати він не може хоч би вже тому, що я зовсім не зупинявся на художніх та ідеологічних зривах в творчості нашого гумориста, які в нього, як вже зазначав, є.

Інформація з донесення секретного співробітника «Петренко»

[1930 р.]

Кілька тижнів тому в Харкові був ІВЧЕНКО. Він зі своїм знайомим пішов до одної з редакцій і там по телефону балакав з Ост. ВИШНЕЮ. Казав, що балакає в справі влаштування на працю в Харкові. По телефону йому призначили побачення. ІВЧЕНКО був дуже задоволений.

Розповідав ІВЧЕНКО, що Київ в останньому часі були арешти селян забрали переважно мелюзгу але і фігури.

Цікавився ІВЧЕНКО селом і казав що тепер селянство чинить радвладі пасивний опір як в Індії … Крім того, ІВЧЕНКО взагалі критикував сучасне безнадійне економичне положення радвлади.

Промова Остапа Вишні на загальних зборах харківської організації ВУСПП

24 лютого 1931 року

Товариші, я так само свідомо й цілком щиро підписав резолюцію, що її надруковано в «Літературній газеті», про самоліквідацію «Пролітфронта», де я був членом. Цілком щиро і свідомо я подав заяву про вступ до ВУСПП’у. В тій резолюції докладно зазначено всі мотиви, що призвели до самоліквідації великої, значної організації пролетарських письменників. Я не буду торкатися тих мотивів, про них докладно сказав т. Хвильовий.

Дозвольте, т. т., сказати вам як я, особисто, дивлюсь на дальшу свою роботу в розвитку пролетарської й революційної літератури на Україні. Стоїмо, товариші, перед новим етапом розвитку пролетарської літератури. Консолідація пролетарських літературних сил, що тепер ще не зовсім відбулася, але яка безперечно має бути, чи то в формі єдиної пролетарської організації ВУСПП’у, чи то будуть сили консолідовані навколо Федерації Радянських письменників на Україні, вся ця консолідація має призвести до того, що, на мій погляд, продукція – оті самі «діяння» на фронті пролетарської літератури, про які говорив Коряк, безперечно, підуть уперед живим, буряним теплом. Мені зажди болить те, що в нашій практичній літературній і громадській роботі ми значну частину своєї енергії витрачаємо на сварки, на суперечки, які нічого спільного з літературою не мали. Я гадаю, що коли відбудеться справжня консолідація літературних сил, вся та частина часу піде на виробництво. Це можна тільки вітати. Пролетарська література могутнім потоком піде вперед. Само собою зрозуміло, що коли поток могутній, коли вода бурна, хто-небудь може бути викинутий і на беріг. Що робити, може хто й лежатиме на березі.

Азбука, товариші, «або-або», – або з пролетаріатом, або проти пролетаріату. Середини немає.

Я особисто, гадаю, що всі ті товариші, які об’єднаються чи то біля федерації, чи то біля ВУСПП’у, – вони з пролетаріатом і з пролетаріатом будуть робити пролетарську, українську літературу.

Стоїмо перед великим фактом – призовом робітників-ударників в літературу. По правді вам сказати, особисто я, ще не можу збагнути яким способом, цей призов практично допоможе нам, – чи ми йому, творити велику пролетарську літературу. Я тільки радію, що з цим призовом ударників в наші літературні лави, віллється нова, кипуча, молода здорова кров, яка запліднить нас, оживить нас. Я гадаю, що з приливом цієї крови, наша старіюча кров, веселіше, буйніше забурує.

Я гадаю, що консолідація всіх пролетарських сил в одній організації, призведе до деякої одноманітності щодо стилю, щодо нюансів в нашій пролетарській українській літературі.

Тов. Коряк, виступаючи тут, зазначив, що ні в якій мірі консолідація до цього не призведе, що консолідація пролетарських літературних сил в данному разі, навпаки, буде підтримувати всі нюанси, всі літературні прийоми, які єсть і будуть в процесі розвитку пролетарської літератури.

Наприкінці дозвольте заявити: поскільки в мене хватить сил, я весь свій досвід віддам для розвитку пролетарської й революційної літератури.

Чи буду я в лавах ВУСПП’у, чи не буду я там, для мене це, ясно, відограє певну ролю, але це ні в якому разі не зупинить мене бути активним робітником на ниві пролетарської літератури.

Промова Остапа Вишні на першому поширеному пленумі оргкомітету Спілки радянських письменників СРСР

грудень 1932 року

Товариші, я один з тієї «основної групи радянських письменників» України, від якої свого часу «одірвався» Авербах з BОАПП’ом, РАПП’ом, ВУСПП’ом. Коли перервалась пуповина, що з’єднувала нас з ВУСПП’ом або з вашим РАПП’ом, то як ми це переживали? Чи відкрилась у нас глибока, ятриста рана на місці цього самого відриву? – Я б цього не сказав.

Правда, в нас на Україні, цей процес відриву відбувся дещо своєрідно, не так, як сказав би, різко, – відбувся він поступово, від щабля до щабля. Але се ж нам, радянським письменникам на Україні, щось років зо два довелося ходити не то що в класових, а принаймні в напівкласових ворогах (cміх). Це було і смішно й боляче. Я особисто працював у радянській літературі на Україні до цього 10 років. Я почав літературну роботу вже під час революції. Спробуйте побувати в моєму становищі, коли на десятий рік жодним словом не натякнув, що я належу до класових або напівкласових ворогів, – мені кажуть, що я – щось ніби класовий ворог.

Від мене одгородилися стіною, мені довелося, цікавлячись питаннями літератури, – рідної і близької мені, – довелося заглядати в якусь дірочку, в якусь прозірку, і приглядатись, – що ж воно робиться в цій самій літературі і чому мене туди не пускають, чого мене відтіль відпихають, і не кажуть в той час, у чому мої гріхи, не кажуть конкретно, що я такого зробив, кого я в літературі «убив» або «зарізав»? Якось так, іноді ладиком, іноді мовчки, а все ж дають зрозуміти, що я чужий, що мені туди входити не можна. Було боляче, було боляче і за себе, було боляче й за товаришів, було боляче і за літературу, бо все ж у тій групі письменників, яка так чи інакше відійшла від активної участі в літературі, були товариші гідні, були товариші, які не мало зробили в літературі і багато могли б зробити. І тепер, коли згадуєш той неприємний час, шкода втраченого часу, шкода, шо марно минуло 2–2½ роки. Люди мого віку, що їм уже давно «призов минув», дещо зробили б, а так довелося цей час змарнувати на всілякі переживання, на всілякі терзання і на інші дурниці.

Що ж тепер? Як ми зустріли постанову ЦК партії з 23 квітня? Зустріли ми її з радістю. Ми побачили, що нас не забули, од нас сподіваються, що ми дещо можемо зробити, і ми з радістю йдемо на цю роботу. Я заявляю категорично, що в нас тепер на Україні створено всі умови для нормальної роботи письменникам. Тепер я знаю, що надалі все залежить від мене, тільки від мене. Я знаю, що я можу довести подальшу свою участь у літературі лише своєю роботою і на цю роботу я з радістю йду.

Чи можлива, товариші, плодотворна робота колишнього керівництва РАПП з новим керівництвом, з нашим організаційним комітетом? Безперечно, можлива. (Голос з місця: і потрібна). І потрібна. Чи видно це з вчорашньої промови т. Авербаха? (Голос з місця: видно!) Справа товариші, не в словах, справа в ділах, справа в конкретній роботі, а я думаю і знаю, що коли партія і її ЦК просять колишнє керівництво РАПП працювати з Оргкомітетом, я думаю, що воно працюватиме, бо ЦК і комуністична партія завжди просять дуже переконливо! (Сміх. Оплески.) Я вірю, товариші, що коли наша робота, разом з колишнім керівництвом РАПП, буде шкідлива для літератури, буде шкідлива для справ соціалістичного будівництва, у партії знайдеться ще такий день, який знайшовся в неї 23 квітня. Я певен цього! Отже, надалі все залежить від нас, і я гадаю, що працювати ми будемо, ми працюватимемо чесно й корисно для радянської літератури.

Тепер, товариші, дозвольте мені перейти до конкретних завдань нашого Оргкомітету. На першому місці, звичайно, стоять питання творчого порядку. Цим питанням Оргкомітет, на жаль, приділяв дуже мало уваги і тут у вас в РСФРР, і в нас на Україні. А це ж, товариші, найголовніше і до цього нам треба взятися негайно і як найенергійнішe, бо письменник без творчості, письменник з одними розмовами, хоч би й з цієї почесної трибуни, ще не письменник. Письменник визначається книжками, творчістю.

Друге питання – про це, на нашу велику радість, ми почули з уст таких письменників, як Всеволод Іванов, як Серафімович, як Лев Нікулін, – про так звані «національні» літератури. Це питання Оргкомітет мусить поставити чіткіше. Ми з вами не раз зустрічалися, цілувалися, обнімалися, були на численних банкетах ви у нас, ми у вас, а все ж на сором нам, ми мало звертали уваги на розвиток літератур народів СРСР, і тут боляче вам це чи не боляче, – але треба вам сказати правду в вічі: самих задніх пасе з цього боку російська література. Характерне те, що ми, українці, вашу літературу прекрасно знаємо, прекрасно знаємо не лише російську літературу, ми знаємо і білоруську літературу, і грузинську літературу, і татарську літературу і т. д. Ми перекладаємо українською мовою літератури всіх народів СРСР. Ми перекладаємо і російську літературу українською мовою. І чимало перекладаємо, а от російський письменник не дуже турбується про те, щоб російською мовою дати літератури народів Союзу. Про це Оргкомітет повинен подумати, і повинен за це взятись рішуче. Треба, щоб Оргкомітет Всесоюзний був саме Всесоюзним комітетом, не Всеросійським, а Всесоюзним.

Тепер про конкретну допомогу Всесоюзного Оргкомітету радянським літературам СРСР. Я гадаю, що допомога – має бути конкретна, матеріальна допомога. В чому вона має полягати? Ми вчора чули дуже невтішні цифри. Наприклад, казахська література може зреалізувати лише 5 % всієї своєї продукції. Мушу вам заявити, що наш завідувач видавництва літератури й мистецтва вчора нам сказав, що Україна може зреалізувати лише 60 % своєї продукції. Я не знаю, як з цією справою в інших нацреспубліках, але ці цифри свідчать, що ми маємо прорив на цьому фронті. В чому ж справа? У нас не вистачає паперу. Я гадаю, що Оргкомітет повинен потурбуватися про те, щоб папір розподіляли рівномірно між видавництвами нацреспублік, щоб Казахстан не був у такому жахливому становищі, – що може зреалізувати лише 5 % усієї продукції. Про це треба кричати. Якщо ми кричимо про прорив на інших фронтах нашого соцбудівництва, то тим більше ми повинні кричати про прорив на нашому літературному фронті.

Тепер уже з обов’язку, як голова матеріально-побутового сектору Всеукраїнського Оргкомітету, дозвольте вас познайомити з тим, що ми зробили, щоб поліпшити матеріально-побутові умови нашого письменника. Дещо наш Оргкомітет після постанови ЦК партії зробив. Тут один з доповідачів говорив про організацію літературного фонду в РСФРР. Ми цей літературний фонд за допомогою партії організували на 200 тис. крб. Ми впорядкували медичну допомогу письменників, до деякої міри розв’язали і розв’язуємо житлове питання. Ми організуємо великий будинок відпочинку у прекрасному місці на Дніпрі, біля Києва в відомому колишньому Межигорському монастирі. Дозвольте від імені нашого Оргкомітету заявити, що ми будемо дуже раді бачити всіх вас у себе в гостях у будинку відпочинку. Я гадаю, що там на дозвіллі ви зможете не лише відпочивати, але й обізнатися з українською літературою. (Оплески).

Я знаю, що в вас тут дуже багато роботи, що може вам ніколи, а ми дамо вам усі можливості для цього – просимо товариші! (Оплески).

Інформація про Губенка П.М.

19 жовтня 1933 р.

Сообщаю, что в доме № 5 кв. 22 по ул. Кр. Писателя /3 район/ проживает и в настоящее время находится в командирове в Лохвице гр-н Губенко Павел Михайлович /Остап Вишня/ 1889 год. рож. урож. с. Грунь Полтавского окр., женат, чл. союза, б/п. Письменик /на дому/.

В доме прож. с 1930 года. Прибыл Сумская 130.

Жена гр-ка Маслюченко Варвара Алексеевна, 1902 год. рож. урож. г. Харькова, чл. союза, дом. хоз.

При них один малолетний ребенок.

Вход в его кв. 2 подъезд 3 этаж кв. 22 направо.

19.10. 33 год.

Витяг із протоколу допиту звинувачуваного Грицая Миколи Зотовича

22 листопада 1933 р.

Вопрос: Кто руководил в последнее время боивками «УВО».

Ответ: Из разговора с ОЗЕРСКИМ я узнал, что руководителем боевой террористической работой в центре был БИЛЫЙ Михаил.

Вопрос: Кто был намечен к террору и кто этот террор должен был выполнять.

Ответ: По информации ОЗЕРСКОГО к террору намечены были два человека: ЧУБАРЬ и ПОСТЫШЕВ. О покушении на ЧУБАРЯ ОЗЕРСКИЙ сказал вскользь. Зато на ПОСТЫШЕВА ОЗЕРСКИЙ остановился подробнее: в ответ на разгром и репрессии в отношении УВО и украинских националистов вообще, репрессии, которые приписываются здесь и заграницей ПОСТЫШЕВУ, как «графу Бобринскому наших дней» и в доказательство того, что УВО еще живет, требовалось это покушение. Особенно подогревало эту мысль покушение на Львовское консульство. Выполнить этот террористический акт должен был Остап ВИШНЯ (все время бредящий о самоубийстве) прямо в кабинете, во время приема делегации писателей ПОСТЫШЕВЫМ. То что стрелять должен ВИШНЯ должно иметь большое политическое значение и здесь и заграницей, потому что это наиболее популярный украинский писатель.

Покушение должно было состояться накануне Октябрьских торжеств, чтобы соответствующим светом окрасить все торжество.

Витяг із протоколу допиту Пилипенка С. В.

21–22 грудня 1933 р.

Харьковское руководство блока решило провести теракты над ПОСТЫШЕВЫМ и ЧУБАРЕМ, впоследствии БАЛИЦКИМ, которого считали основным виновником разгрома организации.

От ОЗЕРСКОГО, как члена руководства, мне в октябре стало известно, что для совершения терактов намечены следующие террористические тройки: ПИЛИПЕНКО, ПАНЧЕНКО, ДЕСНЯК – об’ект ЧУБАРЬ, Остап ВИШНЯ, ДОСВИТНЫЙ и СЛИСАРЕНКО организовывают покушение на ПОСТЫШЕВА, а тройка ГРИЦАЯ /входит кажется ГРИЦЕНКО и НОВАРСКИЙ, знаю лично только ГРИЦАЯ/ должна убить БАЛИЦКОГО.

На заседаниях актива организации у ПАНЧЕНКО, КАСЬЯНЕНКО Евгения и др. местах, в качестве резерва упоминались, а затем были выделены мной ШТАНГЕЙ, ПОЛИЩУК В., ГЖИЦКИЙ, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПИДМОГИЛЬНЫЙ.

Теракты предполагалось провести в дни Октябрьских торжеств, так как это являлось в это время наиболее яркой демонстрацией в связи с скоплением народа облегчило бы их техническое выполнение.

ПОСТЫШЕВА должен был убить Остап ВИШНЯ, на предполагавшемся приеме украинских писателей в ЦК, а ЧУБАРЯ – я на одном из предпраздничных или праздничных собраний, на заводе или в клубе, где ожидалось его присутствие и выступление.

В этих случаях при неудачном выстреле или провале стрелял следующий член каждой тертройки.

Огнестрельное оружие для выполнения терактов имелось почти у всех, а недостающее обещал достать ЗАКЛИНСКИЙ.

Верно:                     Оперуполномоч. IV отдела                /ГОЛЬДМАН/

Йосип Гірняк

Спомини

24 грудня 1933 р.

Грудневі дні проходили під супровід тяжких дум і надоїдливих плянів самогубства. Однак, як видно, у мене не вистачало відваги на такий поступок, хоч ця думка згодом роками мене турбувала.

У театрі відбувались проби, вечірні вистави, автори читали свої нові п'єси. Микитенко просунув свою чергову драму «Бастилія Божої Матері», в якій я удостоївся ролі офіцера білої армії, але вже не встиг її виконати.

Одного ранку, чекаючи на пробу, сидів я біля вікна в коридорі театру, коли з кабінету директора вийшла Наталія Ужвій – одягнена в котикове манто, на обличчі приманливий усміх нафарбованих уст, а під пахвою том Й. Сталіна «Вопросы ленинизма». Вона присіла біля мене й заговорила:

– Юзку! Що з тобою? Чого ти мучишся? Хіба ж ти не бачиш, що життя не стоїть на місці? Воно міняється і нас міняє? Не губи себе! Про твій внутрішній стан уже чимало розмов!

Я встиг їй тільки відповісти:

– Наталю! Не турбуйся мною… Маєш ось лектуру під пахвою. Вивчай… – коли тут вийшов директор Лазорищак, і вона знітившись попрощалась і побігла за новим начальством.

24 грудня 1933 року, бродячи увечері безцільно по Сумській вулиці, несподівано наткнувся я на Остапа Вишню з дружиною. Мабуть, кілька місяців ми не бачились. Після тяжкого нервового потрясения, яке він переніс по смерти Хвильового, Павло Михайлович майже не показувався на людях. Коли ж доводилось у справах заходити до видавництва чи деінде, він завжди виходив з дому в товаристві дружини. В той час чимало громадян не вертались додому і рідня витрачала багато часу на їх розшуки. Звичайно, всі сліди вели до котроїсь з харківських тюрем. Ось чому Варвара Олексіївна не відступала від Павла Михайловича; вона, як і багато інших жінок, бажала бути свідком того, чого людина сподівалась, але не знала, де це її настигне.

Вираз обличчя і вся постать Павла Михайловича свідчили про те, що він вибитий з колії і що нерви його натягнуті як струни. Обоє навипередки стали розповідати, як то від кількох днів за ними по п'ятах слідкує якийсь тип. День і ніч він стовбичить у них під будинком, а коли вони тільки виходять з дому, він як тінь переслідує їх.

Типи, яким ДПУ доручало морально тероризувати намічену жертву, своєю безцеремонно-нахабною настирливістю попадали в очі недосвідченому громадянинові. Кілька днів, а то й тижнів, такий індивід невідступно слідив за кожним кроком приреченого. Біля помешкання й установи, де жили і працювали майбутні підсудні, чергувались дежурні сексоти, не даючи хвилини спокою своїй жертві. Розмовляючи, я непомітно придивлявся до типа, що безцеремонно стояв на віддалі кільканадцяти кроків і не спускав свого пильного ока з нас. А тут Вишня шепоче:

– Йосипе, не оглядайтесь! Ви теж маєте ангела-хоронителя. В такому ж одязі, в чорній шапці, в плащі з чорним хутряним коміром, стоїть такий же тип, як і мій охоронець.

Нам нічого не залишалось, як попрощатись і повести далі своїх переслідувачів.

Це була наша остання зустріч на волі.

Другого дня ранком під акторським гуртожитком чекав на мене вчорашній супутник. Своїм сексотським коміром він захищав вуха і ніс від грудневого морозу і, як видно, був сповнений бажанням великої помсти за те, що я так довго не виходив з хати і заставляв його цокотіти зубами на немилосердному морозі. Він і цього разу довів мене до театру, а там уже чекали внутрішні сексоти.

Я зупинився біля таблиці розпису щоденних проб. Підійшла дружина художника Вадима Меллера, який жив у будинку «Слово», і прошепотіла, що минулої ночі забрали їх сусіда Остапа Вишню. Ґепеушники цілу ніч перевертали помешкання письменника догори дном, шукаючи доказів його контрреволюційної діяльности, і не дали сусідам очей заплющити.