Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Автор книги: Сергій Гальченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

А тепер давайте перейдемо до «автобіографії», яка і «дає (як запевняє Полторацький) інші відомості» з приводу «літературної машкари О. Вишні».

«Морфолог», так би мовити, йде «ва-банк». Остаточно скомпромітувавши себе на шахрайських махінаціях з прикладами із творів Вишні, він хапається за останню соломинку – за «автобіографію». Письменника, як правило, судять не за його біографію, а за ті твори, що ними він постачає читача. Саме по творах визначають його «літературну машкару». В даному разі, беручи до уваги нещасне становище безпорадного критика, в даному разі давайте судити Вишню за його «автобіографію».

– «Цікаве тут (себто в «автобіографії». – М. X.), – пише Полторацький, – якесь нарочите підкреслювання міщанських рис, безпринциповости й не цілком щасливого політичного минулого мистецької машкари під назвою «О. Вишня».

Які ж це підкреслення? От які: ввесь тягар громадянської війни переніс: і в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив… а найтяжче було нести два пуди борошна… а таки доніс. Не кинув «здобутків революції». «Ну, а там під'їхала «плятформа», мене й посадили, потім випустили, але я з плятформи не злазив»…

«Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, чого й ви».

Припустім, що Вишня не жартує, припустім, що він і «саночки возив», і «на плятформі» сидів, і в Кам'янці був, себто був серед прихильників якоїсь «директорії». Припустім. Але хіба говорити правду про своє минуле, глузувати з цього свого минулого – це значить «отим підкреслюванням шукати щільнішого контакту між автором і міщанським читачем»? Чому це «підкреслення» так не подобається «морфологові»? Чи не тому, що цим своїм «підкресленням» О. Вишня викликає Полторацького познайомити радянське суспільство з його, Полторацького, нікому невідомим майбутнім?[11]11
  Мабуть тут звичайна механічна похибка: не «З нікому невідомим майбутнім», а «З нікому невідомим минулим» (стор. 283 оригін.). (Григорій Костюк.)


[Закрыть] Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії. Звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але це все-таки не дає найменшого права геополторацьким цькувати його. От ще одно «підкреслення»: «бути сучасним письменником значно легше, нічого собі не читаєш, тільки пишеш». «Це іронічне твердження не слід розуміти обов'язково іронічно, тобто протилежно до того, що написано», – коментує Полторацький. Запитуйте тепер, чому не слід? Тому, дістаєте відповідь, що «смерть Ізольди», «останню сцену із опери Ваґнера «Трістан і Ізольда», «використану» А. Дункан для своїх плястичних танків, «О. Вишня називає танком» («я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди» – єсть такий танок»). Бачите, яка логіка і яка гімназіяльна вченість: танок «Смерть Ізольди» не можна називати танком, бо «морфологові» сверблять руки писати про те, що він допіру вичитав з енциклопедії. Бачите до чого можна договоритись: «Іронічне не слід розуміти іронічно». І після всього цього ваш «інфернальний філософ геніталія» має нахабство величати О. Вишню «екземпляром»? І після всього цього ви вимагаєте, щоб я передрукував його «монографію»?

– Фініта! – скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Цю найбільшу частину «монографії» я всю викреслю: взагалі і про словник, і про «техніку гумору», і про образ, і про «соціяльну машкару».

– Як що? Ми ще до головного не дійшли. Головне ще буде.

– Коли так, – сказав я, – то що ж, давайте продовжувати. Може колись дійдете й до головного.

4. «ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО»

«Усім відомо, що наш автор кваліфікується, переважно, як письменник селянський, і в своїй творчості переважну увагу він віддає саме селу».

О. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький, – ми почнемо не з того села, що стоїть у зв'язку з Остапом Вишнею, а з села взагалі.

– Себто ви хочете повернутись до того «морфологічного» твердження, що через 3 роки 9 місяців село «психологічно» нічим не буде різнитися від міста?

– Так.

– Ну, коли так, то давайте читати далі.

– «Величезна більшість творів із селянською тематикою побудована за методою: село нерівноправне місту, у селі темрява, дичавина, некультурність. Такий підхід був детермінований справді нерівноправним становищем села в порівнянні з містом: стан продуктивних сил міста на цілу добу був досконаліший за стан продуктивних сил нашого села. Звідси, з усіх боків гірший економічний, культурний стан села, а звідси, як функція – літературні твори побудовані за відомим принципом «где уж нам уж». А звідси ціла філософська система, оспівана Толстим під назвою «Каратаєвщини» – апологія економічно-недосконалих умов життя».

По-перше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полторацький, коли говорить, що «величезна більшість письменників селянської тематики будують свої твори за методою: село нерівноправне місту». Він хоче сказати, що ця «більшість» втлумачувала чи то втлумачує читачеві, що селові треба вимагати рівних прав з містом і скаржиться ця більшість в своїх творах на місто? Ні, цього він «більшості» – треба віддати йому справедливість – не закидає. Тепер звернімось до самого Полторацького й подивімось, що ж йому можна закинути.

Велика соціялістична революція покликала до творчости мільйони бідняків і середняків. В боротьбі за соціялістичну культуру, в боротьбі з темрявою, в боротьбі за реконструкцію народнього господарства беруть участь на селі не тільки міські робітники, але й тіж таки величезні масиви бідняцько-середняцьких прошарків. Припустім, що вищезгадана «більшість» не прислухалась і не прислухається до голосу цих мас. Якої ж тоді «філософії» притримується Полторацький, коли стимулювання селянських мас до активности мислить собі в пляні протиставлення «нерівноправного» (сьогодні чи вчора) села місту? Будувати твір за методою: «село нерівноправне місту», – це значить бути апологетом «економічно-недосконалих умов життя». Ну, а як я, припустімо, не хочу бути таким-о апологетом, то за якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомендуєте мені будувати свій твір? За методою: село рівноправне місту, за «філософією»: давайте поговоримо про нерівноправність села? Хороша «філософія»… тільки відкіля вона? Чи не з тих кіл, що мріють про ліквідацію диктатури пролетаріяту і що підбурюють селянство проти робітників, місто проти села?

А втім, покиньмо куркулячу пропаганду – давайте повернемось до О. Вишні.

– «Малюючи село, – пише «інфернальний філософ геніталій», – О. Вишня всюди підкреслює патріярхальну незайманість його». «Автор всіляко намагається підкреслити затишність села. Воно є для нього село… не офіціяльне село, так собі село».

Далі Полторацький кокетує сентенціями на зразок тієї, що до села не можна підходити «дуалістично», що і т. д., і т. п. Все це ми вичитуємо саме з тих абзаців, де він розбирає гумореску «Ось воно село оте». Отже беріть, тов. Европенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.

Про яке село йде мова? Про те, відповідає Вишня, що було «на шостому році революції», себто в кінці 1922 чи на початку 1923, себто мало не вісім років тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дістала його від старого режиму – дике, з забобонами, напівголодне. Що побачив Вишня в цьому селі, крім дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що він підкреслив? «Патріярхальну незайманість»? Брехня! Саме «займаність» підкреслив він. «Уже помітні, – пише О. Вишня, – впливи церковних справ на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, старі й міцні, як дуб, церковні традиції. Атеїсти є. Кипить парафія». Помітив Вишня й підкреслив в цьому давньому селі й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замість арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «інфернальний філософ геніталій» не поцікавивсь узнати, скільки тракторів було на селі вісім років тому. Про що свідчить, скажімо «арка»? «Арка» та свідчить про таку «патріярхальну незайманість»: «тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього з очей і бороди: – Ось які ми». А на «той рік» ця «патріярхальна незайманість» думає «такого трибунала вшкварити», якого і «в столиці нема». За що ж любить автор це село? Він любить це село не за «патріярхальну незайманість», а саме «за можливості необмежені». Так це називається підкреслювати «затишність села»? Вишня поділяє село «дуалістично»: на «офіціяльне» й «так собі». Але хіба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це іронічне поділення, зроблене спеціяльно для паничиків, які в «арці», «трибуналі» і т. д. не помічають порушення його, села, «патріярхальної незайманости». Не бачите?

– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмішки» «Пошти що й здря», як селянин-деґенерат відмовляється від культурних нововведень… щоб відчути, як не подібний до вишниного селянина є той, хто переходить на суцільну колективізацію. Правда, «усмішка» ця написана очевидно тому кілька років, але 1) вона діє й зараз у масовому тиражі і 2) хіба автор не міг зобачити в селянинові тих природних даних, що виявились тепер у вигляді нечуваних темпів колективізації»?

Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографію», я, їйбогу, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові цієї, пробачте на слові, розвідки: вміння думати чи елементарної літературної чесности. У гуморесці «Пошти що й здря» О. Вишня показує й висміює не дегенерата, а звичайнісінького собі селянина-індивідуала, яких індивідуалів тільки через вісім років залишилося у нас до 50 %. Висміює він цього селянина в той спосіб, що селянин, прочитавши цю гумореску, ніяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив він зі своїм пошматованим одноосібним господарством. В гуморесці слова «колективізація» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупі», «правильна сівозміна», «просапні» і т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите? – Думали. – Ну? – Записалося чоловіка з двіста п'ятдесят. – Ну? – А ті не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тільки підказує слово «колективізація», але й агітує саме за нею. Що цей селянин не подібний до того, який «переходить на суцільну колективізацію» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажімо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своїм»? Що ж до того, що ця «усмішка» діє зараз у масовому тиражі, то і… слава тобі Господи! Пояснювати перевагу господарства колективізованого над господарством індивідуальним треба не тільки 50 % неколективізованим, але й де кому із 50 % колективізованих. І коли цю «усмішку» написано очевидно кілька років тому, то це тільки робить честь нашому гумористові.

– Так таки й робить? – заперечив мій співбесідник. – Може скажете, що йому роблять честь і такі гуморески, як «Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона здоров'я» і таке інше?

Нічого не відповівши, я перейшов до дальших «морфологічних» екскурсів.

Полторацький запевняє, що ця серія усмішок («Головполітосвіта», «Жінвідділ» і т. д.) «блискуче підтверджує тезу про каратаєвський підхід О. Вишні до сучасного села». Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустім, що ця серія й справді саме це «підтверджує». Але припустивши це, давайте все-таки запитаємо: про яке «сучасне» село йде мова? Відповіді від «морфолога» ми не дістаємо. Тоді звертаємось до «усмішок». В мініятюрі «Освіта» ми читаємо: «договір сільради з повітовою наросвітою» з «повітовою». Прочитали? Україна тепер поділяється на повіти? Ні! Давно зліквідовано повіти? Давненько! Значить справа йде про «сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажім, «усмішку» «Село-книга». Тут ми зустрічаємо таку фразу: видання 1923 року вже мало… не хапає… Скільки того «друкованого» слова кинуто було на село в 20–21—22 році. Прочитали? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те, що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 році.

Тепер давайте повернемось до «каратаєвського підходу». У вищезазначеній серії усмішок О. Вишня, як бачимо, показує село 1923 року, себто те село, що тоді не тільки в масі своїй не думало про суцільну колективізацію, але ще й не встигло добре стати на ноги після бандитських нальотів різних куркулячо-петлюрівських отаманів. З городом міцних зв'язків ще не було налагоджено, а звичаї й побут старого, темного села уперто шукали виходу в світ. Як же це село могло інакше виглядати, як тільки так, як його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, він, Остап Вишня, замість висміювати звичаї й побут старого села, щось зовсім інше робив? Подивимось. «Головполітосвіта». «Морфолог» заявляє, що цією усмішкою наш гуморист хоче сказати, що «культурні установи має у своєму віданні лише місто». Відкіля це видно? З того, що Вишня іронізує з селянської «головполітосвіти»? Головполітосвіти того села, яке тільки но прокидалось до життя? З того, що він згадав міські «музкоми», «текоми»? З того, що він поіронізував і з цих «музкомів», «текомів» заявивши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартаментах», замість кинути сили на село? Відкіля це видно? Чи не з тієї «емансипації», що в ню «вплутався» Андрій? Полторацький запевняє, що Вишня «не бачить сільських культуртреґерів». А хіба той голова сільради, який об'являє, що «жінка має однакові права з чоловіком» – хіба він не являється вищезгаданим культуртреґером? Хіба це не після його «об'яви в жінок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-дечки, вогники блимнули»? Правда, фурорист говорить, що це – «фалшива концепція. Підхід згори»! Але при чому ж тут Вишня? При чому ж він, що Полторацький не зіває, і коли йому, Полторацькому, вигідно, готовий визнати і рядового сільського робітника за велике начальство? «Жінвідділ» – резюмує «морфолог», – «жіночі плітки, церковні інтереси». Але як він резюмує? Він резюмує так, щоб читач обов'язково прийшов до того висновку, що справа у Вишні йде саме про Жінвідділ, а не про темних селянських баб, що О. Вишня не глузує з цих «пліток і церковних інтересів», а саме захищає їх.

Злий памфлет на забобони серед темних селянських жінок («і щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає. Коли б, Господи, не відьма» і т. д.) під «вправною рукою» перетворюється на апологетику цих забобонів. «Село-техніка». «І такі речі, – кричить Полторацький, – видаються масовими тиражами, коли ми маємо тракторні колони». – От уж, воістину «не дав Бог жабі хвоста». Розумієте, тов. Европенко-Европацький, в чому справа? Остап Вишня починає: «скрізь і всюди чуємо – техніка в нас на селі слабувата, поліпшити техніку слід», і почавши так, далі говорить: «техніки на селі скільки завгодно і ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, шо в індивідуала. Далі Вишня іронізує з «техніки» індивідуального господарства. І все. Чого ж репетує Полторацький? Хіба не розумієте? Він, по-перше, проти іронії над «технікою» дрібного власника, себто проти техніки колективного господарства, по-друге, він хоче показати свою обізнаність на «тракторних колонах». І коли він не знає, що до цих тракторних колон тільки останніми роками рушило селянство (і то не все), то йому це й не потрібно знати: він же не політик, а тільки «морфолог».

«Сільська юстиція».

– «Тут маємо, – пише фурорист, – кілька надзвичайно яскравих описів садизму українського селянства. Можна сказати, що всі ці описи підходять, як паралель, до відомої свого часу статті «о русской жестокости» М. Горького, яка була відзначена в усій радянській пресі, як наклепницьки однобічна. На такій самій позиції стоїть і Вишня».

Що О. Вишня дав кілька описів садизму українського селянина – це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Европацький? Того, що мільйонно рушив, скажім, до колективів? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного безкультурного пейзана, що його виховував царат протягом кількох століть і який в певній кількості екземплярів залишився й на сьогоднішній день. Наклеп це? Чи може Вишня й справді бере українського селянина не в динаміці, а в статиці і заявляє, що цей селянин з природи своєї садист? Звертаємось до «усмішки». – «Забуваються ці кодекси, – пише Вишня, – вже з моди виходять, не так часто вже їх надибаєш». – Що цією останньою фразою говорить наш гуморист? Він говорить, що садизм українського селянина визначався певним режимом і що за радянської влади цей садизм «виходить із моди». Досить цієї заяви? Здається, досить!

І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові «монографії»: вміння думати чи найелементарнішої літературної чесности.

Ті ж махінації пророблено і з такими усмішками, як «охорона народнього здоров'я», як «профос», як «гінекологія» і т. д. На жаль, моя контрмонографія так розрослася, що я, при всьому своєму бажанні до дрібниць розшифрувати «ліві» шахрайства й зразкову некультурність, – далі не можу зупинятися на деталях. Не можу зупинятися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмаркові», що в ньому він, Вишня, не тільки блискуче подав образ капіталістичної анархії, але й не менш хороше показав, як в ярмарковій метушні облопошують «недосвідчених дядьків» «культурні баришники», тим самим засудивши це породження капіталістичної системи. Не можу я, таким чином, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових шахрайствах «морфолога». Ніяк тільки не можу я обминути тих «морфологічних» махінацій, що їх пророблено над «усмішкою» «У колектив». – «Загальна установка цієї усмішки – позитивна» – не міг нарешті не визнати (це єдине визнання, яке пішло на «користь» Вишні) Полторацький, говорячи про цю мініятюрку, – «в відношенні до колгоспу», – додає він. – «Ясно також, що негативної, – раптом продовжує він, – не пропустила б цензура». Цікаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же вона пропустила попередні «усмішки»? Саме ті, що їх так «крив» ваш інфернальний патрон? Цікава послідовність! Послідовність, так би мовити, кишенькового злодюжки…

– «Тисячам робітниів, що сьогодні їдуть на село, – кінчає цей розділ Полторацький, – керівниками аґрореволюції – не можна рекомендувати читати згаданих усмішок: вони лише відіб’ють у них охоту їхати в таку темряву й глуш на вірну моральну й культурну смерть».

І знову Полторацький повертається до хлестаковських сентенцій, і знову він підкреслює, що він розумніший за тих робітників, які їдуть на село керівниками аґрореволюції, і знову…

– Та буде вам! – скрикнув несамовитим голосом тов. Европенко-Европацький. – Я і цей розділ викреслюю. Хіба ви не бачите, що це… не головне.

– Я, знаєте, людина вперта, – промовив я. – Давайте знову шукати головного.

– Саме цього мені й хотілось! – заспокоївся враз мій співбесідник. – Продовжуйте, будь ласка.

5. ОСТАП ВИШНЯ, МАШИНА Й МІСТО

«Ми вже кваліфікували соціальне походження тієї суспільної верстви, що висунула нашого автора. Наша сучасність дала нам досить зразків того, як ставляться представники деяких селянських верств до міста. Місто пригноблює їх… звідси виникає мінор… Остап Вишня, як відомо, є… рекордсмен веселощів».

Ол. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з цього автографного протиріччя, яке виникає з припущенням, що О. Вишня селянський письменник. Ми почнемо з цього абзацу:

– «Зовсім незрозуміло, – пише Полторацький, – нашому авторові (себто О. Вишні. – М. X.), що машини ми запроваджуємо не для полегшення умов роботи в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихію й поставити нашу країну на вищий технічний щабель». – «Те, що Вишня висуває в першу чергу машину, як звільнення від праці – чи не є це неправильне розуміння праці, як прокляття? Соціяльна суть такої постановки питання про працю добре втлумачена».

– Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити, – промовив я. – Давайте краще ще один уривок прочитаємо. Читайте:

– «Яку свою ідею дала світові Росія? Може ідею Чернишевського з його приматом розподілу над продукцією, коли поступовішою вважалося країну, де при менш розвиненій продукції «справедливіше» уряджено розподіл матеріяльних дібр? Жебрацьку філософію «чорного переділу», примата потреби над працьовитістю. Не тудою нам дорога».

Як ви гадаєте, тов. Европенко-Европацький, чи нема між цими двома цитатами споріднености? Чи не помічаєте ви, що і в першій, і в другій цитаті розв'язується, так би мовити, одна і та ж проблему, саме проблема – як зробити нашу країну, так би мовити, щасливою? Чи не помічаєте ви, що як автор першого уривка, так і другого, – обидва вони сходяться на тому, що щасливою наша країна не тоді буде, коли буде «справедливіше уряджено розподіл матеріяльних дібр», не тоді, коли машину буде «запроваджено для полегшення умов роботи», а саме тоді, коли ми поєднаємо життя з машиною, щоб перемогти «стихію», щоб «стати на вищий технічний щабель»? Відкіля взято перший уривок? З «монографії» Полторацького. Відкіля взято другий? Другий взято з одної із статтей фашиста Донцова. Думки зворушливо збіглися. Коли панфутурист Шкурупій пише романи («Жанна-батальйонерка»), під якими завжди підпишеться націоналіст Маланюк, тоді панфурурист О. Полторацький виступає в нашій пресі з теоріями, з якими фашист Донцов солідарний на всі 100 відсотків. Донцов говорить: з «жебрацькою філософією» «примата потреби над працьовитістю» нам недорога, а Полторацький йому підтакує: цілком справедливо. «Машини ми запроваджуємо не заради філософії неробства»… – Надзвичайно зворушливе єднання!

Але я бачу, що ви, тов. Европенко-Европацький, не зовсім розумієте, в чому тут сіль. Отже, дозвольте пояснити вам.

Високорозвинену продукцію наша партія ставить в основу своєї програми? Коли б вона цього не робила, то, очевидно, ми не були б свідками тих надзвичайних темпів будівництва в нашій країні, що перед нами завмер в здивованні мало не цілий світ. Як дивиться наша партія на «справедливе урядження матеріяльних дібр»? Без справедливого урядження «матеріальних дібр», говорить партія, поступової країни не може бути. Що розуміє наша партія під справедливим урядженням «матеріяльних дібр»? Звичайно, не «філософію жебрацтва», не «філософію неробства», а таке урядження, коли матеріяльним добром користуються трудящі, себто продуценти цього добра. Чому так повстає Донцов проти «справедливого урядження матеріяльних дібр»? Чому він не хоче називати такої країни, де проведено таке справедливе урядження, поступовою? А саме тому, що він, як ідеолог буржуазії, не може не розуміти, що «справедливе урядження» завжди йде вкупі з диктатурою пролетаріяту, себто він не може не розуміти, що це «справедливе урядження» несе з собою смерть буржуазії, смерть тій клясі, що він її репрезентує. «Жебрацька філософія», «чорний переділ», «примат потреби над працьовитістю» – все це тільки махінації буржуазного публіциста.

Тепер беремо твердження Ол. Полторацького. Він говорить, що «ми запроваджуємо машини не для полегшення умов праці в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихію й поставити нашу країну на вищий технічний щабель». Вірно це? Чи не наклеп це на нашу партію? Найсправжнісінький! Що країну ми хочемо й поставимо на вищий технічний щабель, що стихію ми хочемо перемогти й переможемо – це так, але піднімаємо ми країну на вищий щабель не для того, щоб підняти (себто не заради спорту), перемагаємо ми стихію не для того, щоб перемогти (себто не заради здійснення пустопорожньої авантури), а саме для того, щоб полегшити важкі умови роботи трудящих, щоб вивести цих же трудящих із того «несправедливого урядження матеріяльних дібр», що їх в нього, в несправедливе урядження, поставив відгодований капітал. Запровадити машину для полегшення тяжких умов роботи трудящих, для полегшення тих умов, в яких вони були до революції, це зовсім не значить стати на точку погляду «філософів неробства», бо полегшуючи умови праці, машина від праці не звільняє. Але проповідувати запровадження машини «не для полегшення умов праці», а «для того, щоб перемогти стихію й поставити нашу країну на вищий технічний щабель», – це значить мислити перемогу стихії для перемоги стихії, «вищий технічний щабель» для «вищого технічного щабля». Це значить сповідати й пропагувати буржуазний ідеалізм, той ідеалізм, який пропагує Шпенглер, Донцов та інші ідеологи фашизму, той незамаскований ідеалізм, який вже й зробив з Полторацького так зв. «надлюдину».

І справді, нахватавшись «інфернальних філософій», ця жалюгідна «надлюдина» не тільки з невимовним «геройством» попльовує в нічних вартових «триповерховими лайками» (хай пробачать мені нічні вартові це вимушене порівняння), але й викидає гасла проти… проти полегшення умов праці робітничо-селянської маси. Зрозуміли, тов. Европенко-Европацький, сенс вищеподаної цитати? Зрозуміли? Ну, так тоді давайте знову звернемось до «критики».

– «Усмішка «Індустріялізація», – пише Полторацький, – вся побудована на мотиві – «Ой, дайте індустрії, ой, дайте». «Давати індустрії, – продовжує він же, – нам ніхто не буде. Ми вже взяли її тому 12 років».

Читаємо «усмішку». О. Вишня в цій усмішці, як бачите, іронізує з тих українців-хуторян, що засвоїли собі індустрію в вигляді того (від предків) «мотора», про який саме і співають у відповідній відомій пісні («подивися, дівчинонько – який я моторний»). І «ой дайте індустрії» кричить тут не автор, а саме той же таки відсталий хуторянин. Просить по суті він не індустрії, а вищезгаданого «мотора» (… щоб потім з повним правом крутитись на одній нозі й проспівати весело: «подивися, дівчинонько, який я моторний»). При чому ж тут 12 років?

– «О. Вишня в «усмішці» «Раціоналізація», – продовжує Полторацький, – безсило скаржиться на те, що: “машину десь побачили – ой, не підходь, бо так тобі й голову одкрутить». «Ні, – робить він висновок, – рішуче такі безсилі зойки й скарги не відповідають нашому активному підходові до села, індустріялізації, раціоналізації. Це філософія Махатма Ґанді, але не радянська».

Беремо «усмішку». Читаємо: «було досі в нас емоціо, тепер треба переключитись на раціо». Автор починає з висміювання метод виховання дітей в атмосфері відьом, вовків, домовиків тощо. Продовжує іронізувати над тим темним селянином, що ще й досі машини жахається, як чорта («ой, не підходь»). Чим же кінчає? Кінчає агітацією проти патріярхальної (для нашого часу) обробки землі («а трипілля лапи позакандзюблювало») й памфлетним ударом по «смушевих шапках», що в них «повно емоцій» і цілковита відсутність «рації». При чому ж тут Ґанді. Щоб пересмикнувши, блиснути задрипаною «ерудицією»?

Усмішка «Він такий… він може». Зміст її. Селяни «купили трактора», привезли. Спробували – «працює добре». Повернувся механік до города, сів на трактора Іван. Не вміючи поводитися з машиною, Іван наробив такого, що все село налякав. Висновок – без города – селові не обійтись, і другий висновок: їдь, Іване, до міста, вчись на тракториста.

Які ж махінації проробляє над цією мініятюркою той же таки «морфолог»? «Машину тут показано, – говорить він, – річчю зовсім неприступною для селянина». Запитуємо: відкіля ж це видно, що саме такою тут показано машину? Відповіді не дістаємо. Чи можна дати відповідь на запитання, з чого ж видно, що машину показано річчю приступною для селян? Можна! Як же буде виглядати ця відповідь? А саме так: коли б автор хотів показати трактора річчю неприступною, то що б він зробив? Він би примусив цього трактора наробити лиха, самому (себто тракторові) зіпсуватись і залишити селян, так би мовити, «біля розбитого корита». Що зробив автор? Автор підсунув Іванові «підходячу пружину» і… «трактор став». І ставши, що зробив трактор? Добродушно «похитав головою»: мовляв, диваки, я зовсім не такий страшний, як ви думаєте, треба тільки навчитись поводитись зі мною. Подібний цей факт до тлумачень «морфолога»?

– «Остап Вишня свідомо фалшує карти, – продовжує далі Полторацький, – і протиставляє концепцію свою, ним улюблену: село темне, відстале і без міста воно нічого не може зробити». «Ця назадницька лінія… йде супроти лінії активізації села».

Це вже, знаєте, тов. Европенко-Европацький, називається, по-перше, договорилися до нікуди, а по-друге, називається ще раз ствердити наш висновок щодо вищезгаданої «нерівноправности». Так і по-вашому – вважати, що село все може зробити без міста, це значить стояти на назадницькій лінії? Так і по-вашому треба втлумачувати селові, що воно може бути незалежним від міста? І саме за наших умов, коли куркуль тільки частинно зліквідований, коли біднота й середняцтво реконструюють своє господарство під проводом хоч би тих же двадцятип'ятитисячників? Коли глитайня веде шалену агітацію проти закликаних біднотою й середняцтвом робітників міста? «Парле ву франсе же ву прі»? Чи може це свідома агітація? Може це не «інфернальна філософія геніталій»? Га?

– «Автор випустив з-під своєї уваги, – пише далі Полторацький, – що в місті живуть, крім бюрократів, напр., індустріяльні робітники».

Це твердження ми зустрічаємо якраз після розбору «усмішки» з городським «механіком», саме тоді зустрічаємо, коли він привозить селові трактора. Що це твердження ніяк не в’яжеться з фактами – це, звичайно, «морфолога» теж не обходить. Не обходить його, звичайно, й такі, скажімо, гуморески, як «Дід Матвій» (– «Робітники в місті свідоміші, от і взялися за шефство, щоб допомогти вам». – «Он воно що, – відповідає дід, – ото значить ми їм раніше допомагали, а тепер вони нам»). Все це його не обходить, бо йому треба обов'язково обеззброїти Вишню.

«Коли, скажімо, в мініятюрці «Шлях до соціялізму» Вишня показує добрий селянський кооператив, то це безперечно для того, щоб «вихвалити роботу сільського кооперативу» й «усіляко заплямувати роботу «великих об'єднаних правлінь»: як же, у Вишні єсть ще й «усмішка» «Підкачала», а в цій «усмішці» говориться про «кооперативне місто», а в тому кооперативному місті та був «поганий кооператив». Що гуморист в цій мініятюрці («Підкачала») наголос ставить не на те, що, мовляв, у місті погані кооперативи, а на те, що в цьому поганому кооперативі не дають діловій жінці Катерині Петрівні ходу кооперативні розтратники, – це Полторацького теж не обходить. І взагалі треба сказати, що «морфолог» страшенно вільно почуває себе в радянській пресі, так вільно, що… чи не час його трохи й потіснити?

– Я цей розділ викреслюю, – раптом скрикнув т. Европенко-Европацький. – Це… не головне.

– Не головне? – сказав я. – Давайте шукати головного.

6. ОСТАП ВИШНЯ І СУЧАСНІСТЬ

«У цьому розділі ми зібрали докупи кілька характерних зауважень нашого автора щодо різних явищ нашої сучасности».

Ол. Полторацький

– Ну, знаєте, тов. Европенко-Европацький, хоч, як правило, «інфернальних філософів геніталій» і не притягають до карної відповідальности, але над Полторацьким слід було б улаштувати громадський суд. Ви, очевидно, забули гумореску «Що краще», саме ту, в якій О. Вишня «не керувався контрреволюційними мотивами». Забули? Так слухайте її всю. Жодного слова з неї не викидаю: